| Краткое содержание: | У ВСТУПІ обґрунтовано вибір теми дисертації, окреслено її актуальність і наукову новизну, визначено предмет, мету й завдання розвідки, подано характеристику рівня дослідженості теми, інформацію про методологічну основу і методику розвідки, дані про апробацію наукових положень роботи.
ПЕРШИЙ РОЗДІЛ “Нова релігійність” Івана Багряного в річищі релігійних пошуків української літератури першої половини ХХ століття” присвячено аналізові головних особливостей дискурсу “нової релігійності” в українській літературі, теології та філософії зазначеного періоду. У цьому розділі подано дефініцію терміну “нової релігійності”, визначено загальні характеристики релігійної свідомості в європейській та українській гуманістиці першої половини ХХ ст., а також названо найважливіші підвалини основних напрямків новаторського богопошуку цього часу, які зумовили тогочасний літературний процес.
“Нова релігійність” — духовні пошуки європейської культури ХХ століття, тобто пошук надприродних цінностей і цілей, об’єкта служіння й посвячення свого життя. Головним ключем до розуміння напрямку релігійних пошуків ХХ сторіччя є феномен секуляризму. Дане слово походить від лат. saecularis — належний до даного століття, покоління і позначає звільнення від впливу церкви/релігії. Це комплексне явище, більшість причин якого зводяться до швидкого досягнення цивілізацією високого технологічного рівня.
У своїй ранній творчості (поетичні збірки “До меж заказаних” і “В поті чола” [обидві — 1929]) Багряний стоїть у безкомпромісній опозиції стосовно техногенної цивілізації. Цю суперечність не знято й у прозовому доробку. В “Тигроловах” розгортається думка, що світ самопожираючої, суїцидальної цивілізації залишений Богом, відтак Григорій Многогрішний знаходить відпочинок, порятунок і відновлення фізичних та душевних сил у неходженій тайзі, серед огрому сонця й первісної природи. Для героїв Багряного до фальшивої цивілізації належить і світ культури (“Вітер”).
У сфері “нової релігійності” Багряного усі поняття, які позначають “тонкий” надприродній світ, екстраполюються на значущі, величні земні явища. Звідси й термін “духовність”, який позначає сферу спілкування з Богом, відтепер указує на людську обдарованість, порядність або творчу працю. Таким характером позначене, скажімо, у п’єсі “Розгром” (1948) розуміння інтелігенцією місії Христа: “Ми її (Другу світову війну — М. Б.) виграємо в історичному аспекті, морально і етично, духовно… так, як виграв колись біблійний Христос… виграв саме тому й тільки тому, що власною смертю навіки ствердив свою правоту… Наша правда також є безсмертна…”. Метафізика стає цілком “поцейбічною”.
Одним із принципових елементів цієї релігійної концепції є розуміння релігійності як питомої людськості, високого гуманізму, де діє принцип “Людина — мірило всіх речей”. У такому напрямку Багряний розвиває логіку свого етичного маніфесту (вступ до поеми “Ave Maria”): залишатись людиною — найвища перевага для митця, бо чиста душа є універсальним критерієм добра і зла, а в самосвідомості особистості й полягає її цінність.
Письменник обстоював потребу в індивідуальній вірі й “абсолютному” християнстві, наголошуючи на тому, “що, поки немає ідеальної церкви, то не варто і сповідуватись”. У його творчості до традиційних церков і навіть Української автокефальної православної церкви переважає політико-культурне ставлення (див. образ автокефала о. Петровського в тексті “Сад Гетсиманський”. Цей священик молиться за мучеників, але не може служити прикладом і опертям для головного героя цього тексту Андрія Чумака тією мірою, якою був М. Хвильовий. Чумак сильніший за Петровського у зіткненні з абсурдом).
У першій половині ХХ століття дискурс “нової релігійності” в українській літературі проявлявся на різних щаблях: на рівні лексики, символіки, системи образів, назв і побудови творів, проблематики, стилю й літературних об’єднань. Навіть хронологічні етапи історії новітньої літератури характеризувалися провідними напрямками релігійних пошуків. У цьому розділі здійснено спробу виокремити головні риси цього дискурсу в чотирьох періодах історії української літератури ХХ століття — початку століття, 1920-х, західноукраїнській літературі 1930-х років і повоєнній літературі української діаспори та показати розвиток даних ідей на рівні художнього стилю, рецепції біблійно-християнської спадщини й індивідуальної творчості у найвпливовіших чи високоестетичних проявах. Найчастіше з релігійними пошуками корелюють літературні стилі, які поєднують у тій чи тій мірі ідеалістичне світобачення та немімесисний підхід до зображення дійсності, прикладом чого можуть бути (нео)романтизм і більшість напрямків модернізму: символізм, експресіонізм тощо.
Складниками українського модерну початку століття були ірраціоналізм, інтуїтивізм, “культ” особистості, поглиблена увага до внутрішнього світу людини, символічне мислення, всеосяжний естетизм. У ранній творчості символістів (Дм. Загул, Є. Плужник) “нова релігійність” виявлялася у “приземленні” біблійних реалій і перенесенні сакральної символіки на земні події. Одним із найвищих естетичних досягнень української літератури ХХ століття було виникнення специфічного художнього стилю кларнетизм (В. Барка, Ю. Лавріненко), який досяг апогею в творчості П. Тичини. Серед загальних рис сприйняття біблійної спадщини в українській літературі 1910-х років слід назвати сприйняття поета як пророка й духовного провідника, визнання непроминальної актуальності біблійного тексту, отримання підтримки від прикладу біблійних персонажів. Ці принципи були широко застосовані І. Багряним у ранній ліриці (“Дівчині” — 1929, “Ave Maria”).
1920-і роки принесли в тепер уже Радянську Україну бурхливу індустріалізацію та соціалістичне будівництво. Ідеал революції став “заміною” християнської релігії. Формування нового суспільства й нової радянської людини утверджувало в свідомості письменників панування романтичного світосприйняття. Відбувалася конкуренція двох основних типів романтичного світогляду: соціального реалізму та “активного романтизму” (“романтики вітаїзму”). Митці-речники соцреалізму (С. Пилипенко, А. Головко, П. Панч, І. Микитенко) пропагували естетичну систему, збудовану на християнських архетипах у політико-соціологічній інтерпретації.
“Активний романтизм” або “романтика вітаїзму”, найвпливовішим ідеологом якого був М. Хвильовий, представляв собою “спробу марксиста подолати розчахнутість, усунути матеріялістичний рудимент марксизму — економічно-класовий детермінізм”. Світова революція не скасовує національних і культурних розбіжностей між людьми: “азіатський ренесанс” знаменував український месіанізм, пробудження творчого духу українського народу. Замість штампованих героїв соцреалізму Хвильовий висуває ідеал “фавстівської людини” — активного, творчого, інтелектуально розвинутого громадянина. Мету його боротьби символізувала міфологема рукотворного сакрального світу — “загірної комуни”. Вплив Хвильового на творчі пошуки Багряного був визначальним практично все його життя, про що свідчить епізод із “Саду Гетсиманського”: “Це був Микола Хвильовий. Бог, на якого Андрій молився з усіма своїми товаришами. (…) Цей маленький чоловік ще до знайомства був провідною зорею його молодості, а день, коли Андрій з ним познайомився, був найщасливішим днем у його житті”.
Сам І. Багряний за період 1920-х років творчо еволюціонує від соцреалістичних (членство у “Плузі” 1924—27 років) до “активно-романтичних” і націоцентричних позицій (перехід до МАРСу 1927 р.). В ідеологічному плані молодий поет упевнено стоїть на ворожих до традиційної релігії та церкви позиціях. Це видно на прикладі поеми “Скелька” (1930), де цілком у марксистському дусі показана роль православної церкви Росії в перетворенні України на колонію Російської імперії. У той же час молодий Багряний широко використовує релігійну, найчастіше біблійну, лексику й символіку (“Газават” — 1929).
Після насильницького припинення українізації у східній Україні 1933 року центр літературного процесу перейшов до Галичини. Цей період позначався інтересом до подій у східній Україні, певним впливом романтики революції, елітарного волюнтаризму Д. Донцова та католицької релігійної ідеології. Більшу частину 1930-х років Багряний провів у радянських тюрмах і концтаборах, проте з ідеологією Д. Донцова, “вісниківської квадриги” й інших західноукраїнських митців цього періоду ознайомився під час співробітництва з ОУН у Другій вітовій війні, що перш за все проявилося в образі сильної особистості, “хрестоматійної” для його доробку.
Наступним етапом розгортання дискурсу “нової релігійності” Багряного стала післявоєнна творчість у діаспорі. Першою реакцією на сталінські репресії та жахи воєнного часу є бажання виступити свідком пережитого, повідомити світові про особисту й національну трагедію. Г. Грабович називає це явище “комплексом уцілілого” (survivor complex) і знаходить його прояви в таких текстах, як “Гуляй-поле” (1944) І. Багряного, “Повстання мертвих” М. Ореста, “Попіл імперій” (1947) Ю. Клена. Жанром багатьох творів стає сповідь, болюча медитація-голосіння, діатриби-звинувачення ворогів з накликанням на них Божої кари — від нестримних у своєму гніві інвектив І. Багряного (цикл “З камери смертників”) до урочистих пророчих візій О. Стефановича.
Трагічний шлях українського етносу актуалізує етос страждання: поширюються мотиви України як матері-страдниці, літературним героєм стає жертва-мученик, а також акцентується ідея пророчої, посередницької (звідси страдницької) ролі поета. Звичайно, розробляючи художній кенотичний ідеал, письменники не можуть оминути основну конотацію — страдницьку стратегію Христа. Страждання як спосіб наслідування Ісуса постає однією із концептуальних основ творчості І. Багряного (іншим центральним складником є особистісність самоствердження, серед причин якої можна назвати: соліпсизм його мислення, темперамент, раннє становлення власної харизми). Біблія впливає на ідеологію творів цього періоду: на стратегію ліричного героя (“Сад Гетсиманський”), образ Бога й художній стиль (неоекспресіонізм).
має назву “Літературний герой Івана Багряного: особистісність релігійної творчості” і присвячений аналізові структури образу багрянівського героя на таких рівнях, як явище сильної особистості, індивідуалістичні мотиви, суб’єктивність мислення, дієве ставлення до світу, творчість і релігійна діяльність як така.
Феномен особистісності у текстах Багряного зреалізований в образі головного персонажа — сильного, індивіда. Саме “сміливі” є елітою, справжньою аристократією, “активною меншістю” (Д. Донцов, В. Липинський), належність до якої базується на твердості переконань, оптимістичному настро” автора, яке виразилося передусім в автобіографічності творів і походило від психологічних особливостей Багряного, намагання звільнитися від минулого та історіософські пошуки.
, який, між іншим, виявляється в “самособоюнаповненні” (В. Стус): черпанні сил у внутрішньому світі, самовпевненості, власній гідності, вірі в себе, самоствердженні, гордості. Цей тип характеру з’являється у виняткових умовах і не виключає толерантності та поваги до інших, доброти й альтруїзму. Ба й варіант надлюдини, який наполегливо конструював автор, має на увазі долання колосальних перешкод, опертя й провід для мільйонів людей у несприятливих обставинах, вироблення свого власного світогляду й незламне впровадження його в реальність.
Тоталітарна система рятується від бунтівників нищенням та насильницькою ізоляцією. У таких обставинах опертя їм лишається шукати тільки всередині себе. Шляхи “утечі в себе” різні; автор малює цілий спектр способів рятівного самозанурення: сон, абстрагування й утеча в спогади, в марення-забуття, в меланхолію, в художній світ, у несвідоме — божевілля, дитинство, природні інстинкти. Глибина роздвоєння багрянівського персонажа уподібнюється до відокремлення душі від тіла, оскільки фізичне існування поступається місцем украй активізованій роботі психіки. Самота, замість стати найстрашнішим засобом тиску на головного героя, обертається на можливість відновлення, а карцер, ізоляція — на відпочинок свідомості.
. Для українського письменника кожна людина є мірилом речей тільки у своєму власному світі. Найглибші прояви суб’єктивізму спостерігаємо в рецептивних актах персонажів: окрім опису зорових чи слухових вражень, автор використовує нюх персонажів і навіть дотик. У романі “Сад Гетсиманський” знаходимо несподівані трансформації тюремного часу в свідомості Чумака: утрату “хронологічності”, поступовості й дискретності часу; відчуття зупинки часу і його згущення в одному моменті.
Існує багато доказів, починаючи з автобіографічності робіт, на користь близькості Багряного до концепції “сильного автора”. У ХХ столітті відсутність вищого авторитету та загальної істини зумовила тотальну суб’єктивізацію мистецтва, зокрема літератури. Це причинило широку дискусію щодо меж “творчої сваволі” автора, взаємин автор-текст. Одна з точок зору — ідея “смерті автора” (Р. Барт). Тут автор поставав майже випадковою причиною стосовно твору. Написаний текст уважали за “безбатченка”, який, з одного боку, ніс у собі інформацію, відому тисячоліття до свого написання, з другого — при його створенні використано загальновживану семіотичну систему, що робить його лише по-іншому організованим знаковим полем. Тій системі протистояла теорія “сильного автора” (Г. Блум). Постійно стверджуючи диктат автора в усьому, що стосується функціонування літератури, Блум обстоює думку, що геніальність певного письменника має полягати в найрадикальнішому соліпсизмі, зображенні “життя душі”.
Але якщо в більшій частині поезій і прозових текстів очевидна первинність авторових уподобань та інтенцій, що доводить його близькість до теорії “сильного автора”, то в останні роки життя митець прийшов до розуміння того, що феномен художнього твору складається з двох частин: написання автором і сприйняття читачем. У загальних рисах його розуміння проблеми читача випереджує розвідки 1970-х років представників школи рецептивної естетики (Г. Р. Яусс, В. Ізер, Р. Інґарден). Багряний розчленовував існування тексту на дві стадії / процеси: написання — місце цілковитого панування “сильного автора” та читання (перегляд) — поступова не “смерть”, а радше “послаблення”, “девіталізація” автора в процесі рецептивної творчості “адресата” твору.
Наразі маємо з’ясувати морально-практичні принципи діяльності головних персонажів І. Багряного. Найперше привертає увагу їх волюнтаризм, cпецифіка якого полягає в незвичайній цілеспрямованості в досягненні мети, насолоді від життя й боротьби, перманентній активності за будь-яких обставин. Однак погляд героїв Багряного на етику включає чесність, принциповість, неприпустимість зради, загострене відчуття несправедливості, право на суд і в зазначених проявах є свого роду моральним ригоризмом.
Творці “нової релігійності” прагнуть до ірраціональної цілісності. Сподівана інтелектуальність, забезпечена “мудрістю цитатною” (Є. Плужник), для них постає чужою. Добра освіченість героя, його високий інтелектуалізм свідомо усуваються в екстремальній ситуації як маловартісні. Автор постійно наголошував на “некнижності” досвіду Максима Колота (“Людина біжить над прірвою”), черпання сил і наснаги тільки в практичній діяльності.
На рівні психіки опір, захист власного “Я” виражається в намаганні відкинути, заперечити реальність небезпеки, агресії ворогів. Межі реального і нереального розхитуються, і на перше місце виходить підсвідомість: марення, потік свідомості, “рвані” видіння, сни, прояви божевілля. Заглиблення в себе стає настільки повним і цілісним, що перетворюється на паралельну реальність.
Для виконання своєї історичної місії нова українська еліта використовує, між іншим, спроможності мистецтва. Мистецтво “нової релігійності” перебуває між плановим, циркулярним соціалістичним мистецтвом і “чистим мистецтвом” неокласиків, причому вістря багрянівської критики в основному спрямовано проти останніх. У “Марусі Богуславці” апологетом естетичної системи “мистецтва для мистецтва” є літературний критик Добриня-Романов. У його спрощеній, декларативній версії цієї концепції людина править за суб’єкт історії, а не її творця; мистецтво й дійсність — за далекі антиномії; неможливо протистояти світовому злу, і людині залишається тільки страждати й любити.
Зрештою, можемо окреслити напрямки власне релігійної діяльності героя творів Багряного. Вона проходить під егідою “азіатського ренесансу” М. Хвильового і спрямована на продукування-насадження “нової релігійності” як релігійного вчення, котре має зіграти вирішальну роль у майбутньому відродженні української культури й духовності. Для цього знов-таки треба виростити нову еліту надлюдей, котрі б виступили учителями новітньої побожності. Для мислення носіїв “нової релігійності” характерне заперечення тоталітаризму всіх видів — релігійного чи політичного. Бог для них — символ творчості й піднесення, а не приниження чи смирення, удаване ж безбожництво являє собою бунт проти збочень суспільних проявів релігії, таке собі очищення місця для щирої, правдивої побожності.
Новітня богословська система породжує незвичні, інколи шокуючі форми побожності, наприклад, тієї ж молитви. У тексті “Сад Гетсиманський” зустрічаємо “молитву-рапорт”, із якою звертаються до картини-ікони Чумака-Саваофа прибулі сини, та “молитву-матюкню” з уст малого безпритульника, котра Андрієві Чумаку здалася “божественною музикою”. “Нова релігійність” І. Багряного має на увазі індивідуальну, нецерковну віру, відкидання обрядів на користь “внутрішнього” християнства, особистий шлях до спасіння, морально-алегоричне тлумачення Святого Письма, визнання культурного потенціалу християнської церкви (див. архетип собору [імовірний прообраз — Покровський собор (1753—1768) в Охтирці] у ключових прозових творах письменника).
Імператив особистості в тексті Багряного виключає самоідеалізацію. Текст є аналогом поліособистісності: рефлексія Бога людиною, наслідування його виявляються результативними в ситуації відкриття інших особистостей-носіїв Бога в собі. Ставлення до ближніх позбавлене ілюзій; головні герої намагаються будувати взаємини з іншими, враховуючи неминучу амбівалентність людської природи. Пошук незнищенного в людині, “божеського” начала полягає у любові до людей, навіть до ворогів. Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості.
Головні герої творів Багряного виконують низку релігійних функцій: творення історії, функції жертви, пророка, предтечі національного Месії, месника й міфотворця.
Завданням ТРЕТЬОГО РОЗДІЛУ “Мученицьке наслідування Христа в системі “нової релігійності” Івана Багряного” є доказ того, що саме наслідування Христа через перенесення фізичних і духовних мук є центральною позицією цього вчення. У новаторських літературних та філософських творах людина-Христос символізує богозалишеність, метафізичне сирітство. Головним напрямком ревізіонізму образу Ісуса було заперечення його божественності. Найпоширеніше тлумачення його місії — учитель праведності, який своїм життям продемонстрував дієвість таких принципів, як любов до інших і турботу про них, єдність слова та діла. Наступним кроком було протиставлення Христа й християнства, найчастіше церкви.
У 1920—30-і роки для І. Багряного Христос, як і церква, були тільки символами поневолення (“Комета” — 1926, “Скелька”). У пізніших творах (“Тигролови”, “Розгром”) Христос почав утілювати безумовну правду, страждання, духовну вищість. У “Марусі Богуславці” Ісус символізує свободу від суспільних умовностей та володіння таємницею мистецтва. Тепер способом наслідування Христа постає не так страждання, як творчість. Основним художнім прийомом в авторському зображенні Ісуса є осучаснення (“основоположник братства й любові”).
У текстах письменника присутні декілька варіантів уживання дискурсу Христа щодо вчинків і внутрішніх мотивів літературних героїв: епізоди, які мають лише гіпотетичну спорідненість із мотивами Ісусового життя; алюзія з очевидною дотичністю до історії Христа; євангельські реалії; паралелі, порівняння, котрі проводить сам автор або головний герой; “пряме”, свідоме наслідування Христа дійовими особами.
Наслідування Сина Божого виражається головним чином у стражданні. Для творчості письменника характерна множинність причин мук його персонажів. Деякі тексти постулюють рокованість героя на страждання (а то й смерть) через виклик, котрий він кидає світу насильства своїм нонконформізмом та незалежністю думок і дій. З іншого боку, ця “визначеність-до-смерті” повністю звільнює волевиявлення й дії героя, фактично, робить його надлюдиною. Муки можуть пояснюватися метафізичним походженням конфлікту, колізії, котра викликає страждання. Страждання потрібні й для визначеності; вони дозволять усе розставити на свої місця: хто зрадник, хто кат, підтвердити вартість свою й своїх братів. Духовна перемога полягатиме в катарсисі та внутрішньому очищенні.
Одним із основних шляхів примирення героїв Багряного з болем є самоставання за його допомогою. Головним поясненням невинних, добровільних мук є програма Христа: віра/любов до народу і страждання за нього. “Нова релігійність” уважає Христа захисником, виправдувачем мук, зокрема людських. Окрім страждання, способом наслідування Христа постає й творчість. Причому страждання також є творчістю, себестворенням до Бога. Самотворчість позбавляє страху, приносить внутрішню свободу, розкріпаченість, унутрішню рівновагу.
Христове веління учням: “Ідіть за Мною” (Мат. 9:9) та спосіб його життя як дороги, спрямованої на Голгофу, спричинив появу літературної традиції, що зображує наслідування Христа, християнський спосіб життя як життєву (алегоричну), а то й реальну подорож. У “Тигроловах” письменник розгорнув ідею страдницьких мандрів у такий спосіб. Текст створювався в період пожвавлення української культури під час фашистського правління, коли ще були живі надії на створення “Нової України” у “Новій Європі”. Щоб створити “нову Україну”, треба створити “нового українця” — представника української еліти. Текст роману — це хроніка народження героя.
Напруженням останніх сил нащадок козацької шляхти Григорій Многогрішний тікає зі світу цивілізації (втеча з арештантського потяга), долає світ природи і, з ризиком для життя врятувавши дочку патріарха козацького роду Сірків, опиняється в їхньому середовищі. Його зустрічають як прибульця на Січ: дають притулок, нагляд, захист, аж до гвинтівки з конем — він стає повноправним членом братства.
Далі йде ряд випробувань, коли прибулець має довести, що він є людиною вищого ґатунку. Осягаючи козацькі таємниці, майбутній герой виявляє надприродні здібності й уміння, переживає внутрішнє очищення, бере участь у містичних ритуалах. Останній етап — це таємна розвідка (рейд на Хабаровськ) та вершинне випробування (полювання на тигра).
Акцентуючи ідею страдницьких мандрів, Багряний наголошує на опорі, подоланні мук, самозміцненні за їх допомогою. Мотивами спротиву героя всім формам насильства може бути імператив вірності собі й моральним ідеалам; самоствердження — намагання будь-що зберегти себе, свою індивідуальність і свободу. Часто резистанс є логічною реакцією на волаючі порушення елементарних людських прав, на замах на людську честь. Спротив примусу й зрівнялівці береже гідність героя і його високе ім’я людини.
Натомість спонукою до покори може виступати залежність від земних авторитетів та й узагалі визнання прийнятності такої ролі. На рівні держави така постава свідчить про духовне плебейство її жителів, виродження “правлячої верстви” (Д. Донцов), себто панування естетичного ескапізму, слізливої емоційності та мрійливості замість мужнього патріотизму й готовності захищати здобуте. Ознака поразки — визнавати безвихідність і трагізм, терпіти й коритися, не бажаючи змінити життя на краще. Порівняння авторських точок зору щодо опору й покори як варіацій ставлення до несприятливих обставин доводить переконаність Багряного в необхідності діяльно-вольової позиції.
У творчості письменника агресивно-волюнтаристська позиція опору й помсти змінюється на гуманістичну терпимість. Якщо в “Тигроловах” панує старозаповітний закон “око за око”, то в “Саду Гетсиманському” Чумак заступається тільки за свій рід. Страждання включає в себе заперечення бунту та суїциду, відмову від ненависті й помсти, яка в бійні Другої світової війни взагалі була подвигом віри.
Безсумнівно, в ситуації Inter-esse єдиним виходом є трагічний стоїцизм, бо, скажімо, для Максима Колота (роман “Людина біжить над прірвою”) фізична й духовна смерть — речі однопорядкові. У такий спосіб Багряний розгортав типові для філософії екзистенціалізму ідеї, де Jetzt-sein Г. Геґеля (“зараз-буття” як ідея особистості-гвинтика, піщинки) протиставляється Da-sein М. Гайдеґґера (“тут-буття” — самоцінність індивіда). Цьому протистоянню в тексті відповідають два типи світогляду: “хробачина філософія” Соломона (викладача діамату, еrgо — шанувальника Геґеля) та “нова релігійність” Колота. Здегуманізованій нівеляції Jetzt-sein “нова релігійність” протиставляє сприймання мертвим того, хто неспроможний світові продемонструвати свої ідеї, переконання. Натомість вона стверджує цінність мене самого, моїх ідей. Але найважливішим є принципове розходження цих двох концепцій щодо телеології страждання. “Хробачина філософія” пов’язує страждання із загибеллю людини, жахом, божевіллям; “нова релігійність” акцентує мученицький шлях як ставання, сходження до божеських висот.
Важливими компонентами комплексу страждання є ідеї жертви та зради. Мотив жертви розвивається в двох основних напрямках. Перший презентує етос Христа: віру в народ і смерть за нього. У добровільній жертовності проявляється доброта, альтруїзм, любов до інших, шляхетність. Другий тип жертовності йде від хтонічних людських жертвопринесень у поганських казаннях через казки про зміїв, котрі поглинають красних дівчат, і вигублення синів Бульбою й Ґонтою до матеревбивства Хвильового у “Я (Романтика)” (1924). У “Саду Гетсиманському” як жертва “молохові ненаситному” кваліфікуються усі випадки людських компромісів світові насильства: страх, приниження, ницість і, найголовніше, зрада.
Мотив зради Христа Юдою є одним з найпопулярніших євангельських мотивів у світовій літературі. Серед багрянівських текстів найбільшу роль він грає в “Саду Гетсиманському”, де ідея пошуку Андрієм новітнього Юди привносить у текст елементи детективного жанру. Новаторство автора в розробці цієї класичної теми полягає в розширенні символів за рахунок внесення в їхній сенс нових, інколи протилежних за змістом, конотацій.
У ВИСНОВКАХ зазначено, що пошуки Багряного в царині “нової релігійності” суголосні з провідними напрямками релігійної творчості в українській літературі першої половини ХХ століття. Цей час пройшов під знаком секуляризації — процесу “розширення меж” світу внаслідок технічного прогресу й анігіляції релігійності, ґрунтованої на традиціях, марновірстві чи забобонах. Поряд із цим наявні спроби замінити ортодоксальні вірування новітніми версіями побожності, котрі розвивалися в напрямкові елітарності й індивідуалізму, антропологізації феномена релігії, її телеології та проявів релігійного почуття. Еволюція дискурсу “нової релігійності” в українській літературі цього періоду ще раз довела незнищенність і гнучкість релігійної свідомості людства, яке реалізує потреби об’єкта служіння-поклоніння, визначеності, надприродного ідеалу, смислу існування. Найчастіше з релігійними пошуками корелюють літературні стилі, які поєднують тією чи іншою мірою ідеалістичне світобачення та немімесисний підхід до зображення дійсності, тобто анґажовані в певну ідеологію і намагаються зображати явища чи взагалі такий суб’єктивний різновид реальності, який би відповідав їх світоглядній настанові.
У 1910-х роках релігійні ідеї, характерні для творчості символістів, де вони структурують систему персонажів, символіку, проявилися в “приземленні” релігійних реалій. Кульмінаційним явищем стало виникнення стилю кларнетизм, заснованого на українському релігійному менталітеті. Ці ознаки присутні в ранніх поезіях Багряного.
Соцреалізм, як і “активний романтизм”, користувався архетипами українського християнського менталітету для насадження своїх поглядів. Однак “романтика вітаїзму” виявила більшу вірність традиційним засадам романтизму: вона обстоювала індивідуальну свободу митця, не класові, а особистісні критерії оцінки людини, проголошувала пріоритет не дидактичних, а естетичних завдань мистецтва, не нівелюючу зрівнялівку, а професіоналізм і талант, намагалося сполучити переваги сільського й міського існування. У 1920-х роках релігійний дискурс української літератури оприявнив себе на рівні ідеології (релігійні концепти політичних програм), проблематики й поетики. Перехід Багряного на платформу “романтики вітаїзму” найяскравіше втілений у поемі “Скелька”: з цього часу історичні паралелі до сучасності, образ сильної особистості (харизматичного лідера українського народу) та інші романтичні елементи є сталою ознакою його текстів.
Активізація літературного життя в Галичині 1930-х років була позначена різноманітними проявами релігійних пошуків: ідеалістичний волюнтаризм, який у великій мірі перебував під впливом ідей Д. Донцова (поети “Празької школи”), глибока рецепція Святого Письма, котре вплинуло на жанр (апокриф, житіє), стиль, образну систему текстів, а також авторські версії “нової релігійності”: віталізм (У. Самчук), міфотворчість (Б.-І. Антонич). Доробок Багряного виявив спорідненість із творами митців цього кола, між іншим, у поглибленій розробці образу героя-надлюдини.
Крах національного відродження й звірства Другої світової війни сформували у літературі української діаспори 1940-1950-х “комплекс уцілілого” (Г. Грабович) — трагічне відчуття провини за те, що вижив, і пошук Божої справедливості. Освячувалося явище страждання й став популярним мотив наслідування Христа-страдника. Біблійна рецепція визначала стратегію ліричного героя (Т. Осьмачка), образ Бога (В. Барка) та художній стиль. Провідною естетико-художньою системою “новорелігійних” був неоекспресіонізм. У цей час “новорелігійна” концепція Багряного переживає свій розквіт: трагічний досвід покоління 1920-х років, структурованість текстів біблійними архетипами, страдницький образ ідеального провідника стали питомими характеристиками його зрілої творчості.
“Нова релігійність” Івана Багряного — комплексне явище, яке поєднало в собі релігійно-філософські ідеї, естетико-літературні інтенції та політичну платформу українського митця й суспільного діяча. Це вчення можна схарактеризувати як гуманістичний фідеїзм, бо його головна ідея — віра в людину за умов метафізичних катастроф.
Основою даної концепції є особистісний характер релігійної діяльності героїв художніх творів І. Багряного та кенотичне наслідування Ісуса Христа.
“Тигролови” знаменували появу й трансформацію релігійних ідей у Багряного. З цього часу він на оновленій, модерністській основі почав звертатися до минулого в пошуках опертя для власних ідей. Головним висновком тут добачаємо тезу, що релігійність, церква, власне християнська культура не є чимось ворожим, чужим для розвитку людства, хоча вони й неспроможні дати людині перемогу над світом насильства. Крім “Тигроловів”, до цього типу багрянівських творів належать “Морітурі” і “Огненне коло”. Прикладами власне релігійного модернізму постають такі тексти: “Людина біжить над прірвою”, “Сад Гетсиманський”, “Маруся Богуславка”.
Причинами звертання І. Багряного до релігійної проблематики є повернення покоління 1940-х років до культури як такої, загроженої свідомим ірраціоналізмом фашизму й комунізму, а також історіософські пошуки письменника.
Спираючись на власний багатий подіями й трагізмом досвід, автор ґрунтував свою антропоцентричну історіософську систему на ідеї сильної особистості — ідеалізованому, взірцевому образі народного героя — воїна-месника, владаря, мудреця, пророка й творця. Придатність кандидата на цей статус включає зв’язок зі старою елітою, індивідуалістичну самодостатність, єдність із природою, наполегливість, активність, вірність своїм моральним нормам, силу віри й любові до “своїх” людей. Стратегія особистісності героїв Багряного походила від політичних цілей письменника: необхідності створити нову еліту задля набуття влади в Україні та зміни її історичного шляху. Специфіка багрянівського мислення полягає в поєднанні волюнтаристичного вождизму й індивідуалізму з християнською доктриною самоцінності людської особистості.
Особистісний характер релігійної творчості літературних героїв Багряного проявляється в індивідуалізмі, самодостатності, вірі в себе та неміметичному підході до творчості. Їх волюнтаристське творення світу за своїм уявленням ґрунтується на категорично суб’єктивістській оцінці. У стратегії автора це відбивається в концепції “сильного автора” (Г. Блум) — пріоритеті авторського задуму в усіх аспектах створення художнього тексту.
Такі риси характеру притаманні сильній особистості-надлюдині, вождю, котрий вірить у свою обраність і призначення вести масу до правдивого, гідного життя. Цю віру провідник реалізує в константній активності за будь-яких обставин.
Існування багрянівських героїв у власному світі віри, фантазії та волі суміщене з визнанням свободи й незалежності інших людей, їх особливого погляду на світ. Намаганням урахувати мислення читача пояснюються пошуки письменника в галузі рецептивної естетики (Г. Р. Яусс, В. Ізер) і погляд на художній текст як на наслідок співдії, співтворчості автора й реципієнта твору.
Релігійними обов’язками надприродного провідника є творення історії, помста ворогам свого народу, пророче бачення майбутнього й провіщення приходу національного Месії-судді.
В художньому світі Багряного біблійно-християнська символіка означає категорію “правдиво українського”. “Архітектонічний ідеал” Христа-страдника виступає символом трагічного шляху представника нової української еліти до моральної, ідеологічної й військово-політичної перемоги над усіма формами поневолення своєї землі та народу. Ісус — перш за все абсолютний етичний модус, котрий утілює вірність, жертовність, доброту, сміливість і внутрішню незалежність, а також є знаком людини самотньої й позбавленої елементарних прав.
За аспекти наслідування Христа багрянівськими героями правлять основні віхи страдницького життя Ісуса. Алогічність світу, безпричинність та нез’ясовність насильства характеризують їхній світ. Дорога на Голгофу трансформується у подорож-ініціацію шамана, пророка, провідника. Серйозною спонукою до духовної дуелі зі світом є просякнутість останнього зрадою — нижчою точкою душевної деградації ницих людей.
Необхідність мук пояснюється їх творчим потенціалом, потребою у жертовному визволенні народу, звідси — відмова від ненависті й помсти, прийняття життєвих випробувань та духовне змужніння, визрівання характеру, яке, звичайно ж, не переходить у пасивну покору. Найбільша цінність нових праведників — внутрішній світ, власна індивідуальність. Буття жертвою не скасовує особистісні інтенції головних героїв, навпаки — активізує найкращі сили їхньої натури, виконує чільне завдання “нової релігійності” І. Багряного — розкріпачити творче, альтруїстичне, божественне начало в людині.
Багряний І. Розгром. — Б. м.: Прометей, 1948. — С. 63—64.
|
