| Краткое содержание: | У Вступі обґрунтовано актуальність дослідження, визначено мету, завдання, наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, вміщено відомості про апробацію одержаних результатів.
У першому розділі – „Теоретичні принципи дослідження інтертекстуальних і контекстуальних аспектів творчості Ю. Липи” – розв’язуються проблеми теоретичного характеру з метою створення підґрунтя, на якому вибудовується безпосередній аналіз інтертекстуальних і текстуальних аспектів творчого доробку митця.
Підрозділ 1.1. – „Постать митця на тлі доби (формування світоглядних позицій та естетичної концепції автора)” – присвячений дослідженню питання становлення Ю. Липи як творчої особистості, з’ясуванню найхарактерніших особливостей його доробку у зв’язках із суспільно-історичним процесом його доби. Насамперед заакцентовуємо, що творча й громадська діяльність письменника завжди спрямовувалися на збереження в умовах еміграції, а згодом радянсько-більшовицької окупації України національної ідентичності, на культивування національних ідеалів, забезпечення тяглості вітчизняного літературного процесу.
Як свідчить аналіз, у біографії Ю. Липи умовно виокремлюється ряд періодів (за Л. Биковським – Одеський, Кам’янець-Подільський, Варшавський, Львівський). Окрема увага приділяється дослідженню проблеми впливу Д. Донцова на формування „творчого обличчя” письменика і науковця. Спираючись на публікації Г. Сварник, ряду інших дослідників, підкреслюємо, що, перебуваючи на посаді головного редактора відновленого „Літературно-наукового вісника” (1922 – 1932) і „Вісника” (1932 – 1939), Д. Донцов згуртував навколо часопису цілу плеяду видатних письменників, ідеологів, есеїстів. Він, властиво, став фундатором самобутньої групи „вісниківців”, об’єднаної передусім спільною ідеологічною платформою – українським націоналізмом. Ю. Липа органічно влився в їхнє середовище, де відбулося його змужніння як мистецької особистості й борця за відновлення незалежності України. Саме Д. Донцов відіграв важливу роль і в формуванні самобутнього таланту митця. Ідеї видатного ідеолога українського націоналізму суттєво вплинули на Ю. Липу. Дух героїки, вічної романтики, тяжіння до величного, культ лицарства і боротьби, що ними були сповнені праці Д. Донцова, захопили чисте й героїчно-шляхетне серце письменника. І хоча згодом, у середині 1930-х років, вони розійдуться, це радше стане наслідком певної психологічної несумісності двох непересічних особистостей, аніж ідейним конфліктом. Таким чином, у контексті теперішнього погляду об’єктивізуючої віддаленості ідеї Д. Донцова та Ю. Липи вважаємо взаємодоповнюючими, а не антитетичними, взаємозаперечувальними.
Отже, ґрунтовне вивчення життєвого й творчого шляху митця крізь призму звернення до витоків, первнів становлення його особистості дозволило подолати ряд спричинених комуністичною ідеологією „партлітноменклатурних” табу й об’єктивно схарактеризувати провідні позиції естетичної концепції автора.
У підрозділі 1.2. – „Концептуальні засади теорії інтертекстуальності і текстуальності (методологічний аспект)” – досліджується проблема міжтекстової взаємодії у сфері художнього дискурсу, що й становить підґрунтя інтертекстуальних студій. Аналізується ряд потлумачень терміна „інтертекстуальність”, що може видозмінюватися залежно від теоретичних і філософських поглядів, на які спираються різні вчені. Узагальнюючи наявні визначення (за Ю. Крістевою, „метод дослідження тексту як знакової системи, що перебуває у зв’язку з іншими системами, а також взаємодії різних кодів, дискурсів чи голосів, які переплітаються у тексті”; за У. Еко, „вид „перекодування”, яке встановлює каркас для пов’язування тексту з іншими подібними текстами”; за М. Ріффатером, „процес сприймання значення тексту”; за Ж. Женеттом, „цитування, плаґіят та алюзії”), використовуємо його у найбільш поширеному трактуванні – як властивість будь-якого тексту вступати в діалог з іншими текстами. Подальший розвиток концепції інтертекстуальності спричинився до усталення думки про перетворення автора, тексту і читача на єдине цитатне поле.
Описуючи міжтекстуальні зв’язки, виокремлюємо такі функціональні різновиди текстів, як прототекст і метатекст (первинний/вторинний, базовий/похідний). Метатекст – „текст про текст”, текст, що виконує метареферентну функцію, тобто інтерпретує смисл прототексту. Відповідно, прототекст – це „базовий текст, з опорою на який утворюється метатекст”. Дані функціональні різновиди інтертекстуальності реалізують багатоплановість тексту, створюють умови для розгортання текстової прагматичності. У сфері інтертекстуальності будь-який текст характеризується як метатекст, де наявні інтертекстуальні знаки – „чуже слово”, цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи тощо.
Текстову стратегію інтертекстуальності розглядаємо і в силовому полі творів одного автора. У цьому випадку відбувається взаємодія текстів, що перетинаються в часовому просторі творчої діяльності митця, спричиняючи взаємопроникнення. Тут говоримо про текстуальність. Даний термін у літературно-критичних працях зарубіжних учених трактується по-різному. За Р. Бартом, це розгляд тексту як „тісного сплетіння культурних кодів, які текст втягує цілком підсвідомо”. М. Фуко та Е. Саїд розглядають його як „умови специфічної розташованості тексту у світі, а „світ” сам розміщується у процесі означування”. Як загальний термін текстуальність описує взаємозв’язки між різними видами текстів, тобто те, що Ю.Крістева назвала інтертекстуальністю. Таким чином, межа між потрактуванням понять „інтертекстуальність” та „текстуальність” є досить умовною. У даному дослідженні текстуальність тлумачимо як загальний термін, що описує взаємозв’язки між різними видами текстів. Окрім того, паралельно послуговуємося дефініцією „автоінтертекстуальність”, уведеною до наукового вжитку російською дослідницею Н. Фатєєвою на позначення прийому міжтекстової взаємодії, „коли при створенні нового тексту система опозицій, ідентифікацій і маскування діє вже в структурі ідіолекту певного автора, створюючи багатовимірність його „Я”. За таких умов „відбувається включення двох авторських голосів у різних темпоральних зрізах”, що дозволяє утворити конструкції „текст у тексті” і „текст про текст”.
Аналізуючи творчий доробок Ю. Липи, простежуємо вияви як інтертекстуальних, так і текстуальних аспектів. Про інтертекстуальність свідчать, зокрема, історіософський трактат „Призначення України” та збірка есе „Бій за українську літературу”, позаяк їх художній простір утворює тонке плетиво дискурсів літератури, історії, культури, політики тощо. Формування змісту цих праць засобами посилань на інші тексти, наповненість цитатами та ремінісценціями дозволяє ввести їх до загальнокультурного простору. Текстуальність виявляється на рівні „вмонтовування” історіософських, геополітичних і літературознавчих проблем у прозу та поезію митця. Це визначає внутрішній взаємозв’язок різнопланових текстів автора, оскільки основні принципи геополітичного світобачення, багатоаспектно зреалізовані у концептуальних історіософських та публіцистичних працях, вибудовують художній простір його творчості. Єдність основних аспектів мисленнєвого простору дає можливість для висновку про автоінтертекстуальність творів Ю. Липи, що знаходить відображення на рівні проектування прото- і метатекстів. Адже новели, оповідання та повісті з „Нотатників”, роман „Козаки в Московії”, три збірки поезій акумулюють у собі основні геополітичні ідеї автора.
У другому розділі – „Поетичний доробок Ю. Липи у текстологічних вимірах” – висвітлюються основні напрямки поетичного й історіософського мислення Ю. Липи, що дозволило об’єднати його творчий і життєвий світи в єдине ціле, сприймати їх як органічну єдність – текстуальність.
У процесі дослідження творчого доробку автора доведено, що його поетичні ідеї органічно вплітаються в тканину текстуальної дійсності українства. Разом із українськими неокласиками, М. Хвильовим, Д. Донцовим, В. Липинським, багатьма іншими інтелектуалами вони формували те, що сам митець визначав „одністю нації”, ріку її духовності. Авторське мистецтво Ю. Липи полягає не лише в тому, що легко розгортає простір власного міркування, вписаного в художню реальність, а й дозволяє, уможливлює розгалуження думки, мислення читачів-реципієнтів. Отже, виразною стає ідея тексту як органу життя, спроможного породжувати нові думки і почуття. Рівнобіжно з дійсністю авторської уяви співіснує і розвивається дійсність уяви читацької. Звідси – одна з основних ідей Липи-есеїста про те, що твір формує оточення, є одним зі способів духовної організації нації. Ліричний суб’єкт поезій Ю. Липи, виступаючи часто ровесником і однодумцем автора, переживає різні вікові, духовні площини з характерними для них пошуковими суперечностями, що виявляються рушієм поступу для самовдосконалення окремої людини і суспільства загалом, а не розпадаються на десятки таких, які заперечують одне одного, нестійких „я”. „Світлість”, „суворість”, „віра” як духовні виміри мають містично-символічний характер, але їх „олюднення” та реалізація якраз і становлять особливість поетичного доробку Липи.
У процесі аналізу поетичних творів наголошено на тому, що творче кредо автора виразно простежується в збірках „Суворість” і „Вірую”. Ліричний герой „Світлості”, захоплений романтикою героїчної революційної боротьби, індивідуального щастя, починає мислити себе вже особою суспільною – складовою частиною народу, який бореться за незалежність; врешті, він стає уособленням воїна-стратега, воїна-мислителя, який сповідує індивідуальну ідеологію, що синтезувала тривале осмислення місця та ролі України в складному геополітичному просторі. Вона є сполученням реального та ірреального і цим близька до історіософських поетичних шукань вісниківців.
Текстуальне прочитання творчості Ю. Липи переконує, що її домінантні мотиви мають характер цілісної історіософської концепції, пов’язаної з тогочасними філософськими та соціологічними теоріями. Єдність мисленнєвого простору автора підтверджує, зокрема, мотив призначення: у ліриці – це мотив особистого призначення, а в історіософському дискурсі – мотив призначення України. Проте поезію не потлумачуємо як певний відповідник теоретичним висновкам наукових праць. Говоримо, радше, про їх співвіднесення, взаємодоповнення. Це виразно простежуємо при зіставленні вірша „Призначення” зі студією „Призначення України”. У вірші йдеться про призначення особистості (Коли прийшла пора і ти дозрів/ У муках днів, у боротьбі з собою,/ Як образ берегів в імлі, на морі/ В одній хвилині з’явиться тобі/ Твоє призначення і зміст./ То лиш приходить раз, але назавжди./ … Одно тобі зосталось тільки: жити ним,/ І сповнитися ним, воно – від Бога.); у науковій праці – про призначення історичне, оскільки на ґрунті історичних, соціальних, географічних, економічних, духовно-психологічних та націологічних теоретизувань Ю. Липа доводить право України на лідерство. Основною спільною засадою поезії і трактату є самопізнання, самоусвідомлення, саморішення, чин. Поняття, означене в праці „Призначення України” терміном „пораженство”, у поезії знайшло своє відображення в алегоричному образі потоптаного виноградника („Виноградник”). Відтак наскрізними у філософській поезії Ю. Липи є мотив випробування, джерелом якого стає біблійна, зокрема євангельська символіка, що в літературі української діаспори 20 – 30-х років ХХ століття набула національного змісту. У цьому ж річищі розвивається й ліричний сюжет збірки „Вірую”, що стала своєрідним відгалуженням, розвитком ідей трактату „Призначення України”.
Осмислюючи поетичний доробок Ю. Липи, спостерігаємо ряд спільних для всіх „вісниківців”, а, отже, інтертекстуальних мотивів. Письменник (як і Є. Маланюк, Л. Мосендз, Б. Кравців) формував Україну в Європі як „окрему психологічну область” (О. Ольжич), добре усвідомлюючи при цьому потребу покладатися лише на власні сили, тому поступово її образ набуває містичного забарвлення. Виразно відчуваються також месіанські мотиви (особливо яскраво образ богообраної нації виступає у поезії Ю. Липи „Бог і непримиренність”; ця нація – „сузір’я міліонів”, піднятих у шаленому пориві непримиренності); мотив динамізму, настрою експансії, поступу, крокування („Вік активності”, цикли „Сімнадцятий”, „Війна”, „Дев’ятнадцятий і двадцятий”). Відтворення пробудження національних сил і формування образу воїна-патріота відбувається паралельно з осягненням діяльності знакової для українського лицарства постаті – гетьмана-державотворця Івана Мазепи (цикли „Війна”, „Ненависть”), постать якого для поетів-вісниківців набула глибоко символічного змісту. Він є не просто символом хоробрості й мудрості, а насамперед фундатором національної ідеї, тим необхідним „кодом”, який поєднав два великі масиви вітчизняної історії: „давньоукраїнський” (Русь, Галицько-Волинська держава, козаччина) і „модерний” (символи якого – Т. Шевченко, І. Франко, УНР, процеси становлення політичної нації у ХХ столітті).
Проаналізований матеріал засвідчує наявність у поетичних творах Ю. Липи чимало мотивів поезії барокової доби, зосібна таких, що характеризують короткочасність людського життя, швидкоплинність часу (час – як вояк, що тікає безкраїм полем; людина в житті – мов корабель у буремному морі), протиставляють земну метушню вищому блаженству по смерті, віддзеркалюють боротьбу темних і світлих сил („Монах і смерть”, „Диявол”, „Біси й ловець”, „Питання”). Слід сказати й про уособлення таких абстрактів, як смерть, любов, гарні й погані вчинки, про середньовічні мотиви життєвої нитки „від колиски до гробової дошки”, характерні для бароко конструкції зі звертанням у другій особі однини („ти”), архаїчність лексики, химерність синтаксису, насиченість алітераціями тощо. Отже, у творчості Ю. Липи спостерігаємо широкий спектр філософських мотивів, пов’язаних із епохою Середньовіччя. Одним із найпоширеніших у даному контексті є образ Смерті, що є центральним у поезіях „Монах і Смерть”, „Могила незнаного бійця”, триптиху „Три брати”, баладі „Парада вночі”, циклі „Баляди великої війни”, драматичних поемах „Цар-дівиця”, „Бенкет”.
Визначаючи інтертекстуальні і текстуальні аспекти поетичного доробку митця, наголошуємо на тому, що він за своїм державницьким пафосом, історіософським змістом тематично та ідейно близький до творчості Є. Маланюка, Ю. Дарагана, О. Ольжича, О. Стефановича. Християнський світогляд групи „вісниківців” сформував визначальний духовний ґрунт для їхньої творчості. Одне із завдань, які ставили Ю. Липа та його однодумці, – творчо зафіксувати Дух Заходу, викликати до життя замулені раціоналістичною цивілізацією двох останніх століть джерела європейської героїки буття, європейської активності й духовно проясненої мистецької творчості. Однак говоримо й про оригінальність поезії Ю. Липи, що вирізняється передусім своєрідністю образної системи, архаїзованістю лексики та прихильністю до поетичних традицій пізнього середньовіччя і доби українського бароко. Переконує в цьому насамперед образ жінки. На відміну від Маланюкового прокляття, кинутого у вічі всьому жіночому, Липа вбачав в українській жінці гарант „державницького дому”, що ґрунтується на вшануванні жіночої гідності. Свою ліричну героїню поет протиставляє „зрадливій бранці” Є.Маланюка, який таврував жіноче єство за слабкість і покірність. Ідеал жінки, утверджуваний митцем, заперечував її слабкодухість, а через це – наявність такої риси у народній ментальності. Образ жінки характеризується філософською глибиною, що переводить її у ранг берегині роду. Відтак письменник переходить до поняття роду, що розуміється ним як важливий духовний контекст, первинне середовище, де мусить відбутися змужніння героя. Свідомість роду в концепції Ю. Липи – це генетична пам’ять, спроможна через десятиліття і навіть віки відродити традиційні національні господарські, адміністративні, політичні, військові структури, що з певних причин зовнішнього характеру перестали існувати.
Із часом базовими в метатекстуальному поетичному просторі письменника стають мотиви служіння Богові. Ідеалом тут мислиться твердість, спокій, слухняність Божим заповітам, готовність віддати життя, виконуючи волю Творця, вміння з однаковою вдячністю приймати від Всевишнього дарунки і щастя, і нещастя („Боже, Владарю душ …”). Показовим є й те, що Ю.Липа запроваджує до національної етики імператив особистісної відповідальності, притаманний католицизмові. У цьому контексті одним із найпоширеніших є мотив молитви як інтимної розмови з Богом. Зокрема, в поезії „Перемагати непомітно” він поєднаний із прагненням ліричного героя розчинитися в довколишньому світі, тобто уподібнитися Вищій Істоті. Проте Ю.Липу, як і його колег-”вісниківців”, не слід однозначно відносити до носіїв католицьких тенденцій, оскільки в їхній творчості наявні значущі елементи, пов’язані з українською православною традицією. У більшості випадків натрапляємо на намагання передати творчістю органіку своєї національної культури, ментальності, а звідси – з неможливістю уникнення тієї лагідно-химерної „аполлонійсько-барокової” настроєвості та світообразу, символом якої став Г. Сковорода. До постаті цього митця „вісниківці” зверталися як до серцевини, сутності українського народу.
У процесі дослідження поетичного доробку Ю. Липи у текстологічних вимірах доведено, що провідні ідеї трьох збірок митця чітко передають етос європейського лицарства: чесність і мужність, гордість і щирість, релігійна відданість і оберненість до Високого. Поезії Липи притаманні „відповідальність перед Словом”, „національно-культурна повнота”, „міцний історизм”, „чиста графіка”, „високе напруження” (за Є. Маланюком). Згідно із заповітами середньовіччя, на першому місці стоять ідеали Бога, правди, християнського закону, вітчизни, обов’язку, порядку і благородства, потяг до любові, подвигу й жертовності. Виокремлюємо й низку ознак готичного (релігійність, що межує з фанатизмом; настрій суворого аскетизму; ірраціоналізм, волюнтаризм) та неоготичного (настрої пориву, героїки, напруження, суворості почуттів, класична виструнченість і ясність думки та форми, лаконічність фрази, контрастність образів, містичність і релігійність переживань, загальний історизм і художній архаїзм мислення, занурення у праміфи культури) світогляду. На рівні поетики в автора домінують готична стриманість (на відміну від барокової надмірності), відповідні символи – хрест, собор, меч, спис, лицар, пустеля (символ приреченості людини на терпіння), контрастні кольори – чорний і червоний (бароко притаманна веселковість кольорів) та відродження ідеї вічного протиборства Добра і Зла.
Поезія Ю. Липи розвиває і доповнює язичницькі мотиви Ю. Дарагана, рицарську етику княжо-дружинної доби О. Лятуринської, тривожне провісництво О. Стефановича, утверджуючи в українській літературі безперервність історико-культурного процесу. Тому поетичні твори митця проймають ностальгійна туга за втраченим часом героїки, оптимістична віра у нове пробудження християнського духу, середньовічний кодекс моралі, що чітко ділить світ на Добро і Зло, відраза до всього матеріального й тілесного, наявність стилізацій під билинний епос, що виявляє прагнення поета поєднати західноєвропейську настроєвість готики зі старокиївською (аналогічні мотиви відстежуємо в поезії „Київські легенди” та ранній поемі „Цар-дівиця”). Ідею про героїчний християнізм Києва в епоху готики поет розвивав і в трактаті „Призначення України”, і в студії „Київ – Вічне Місто”, яка мала стати вступним розділом до книги з історіософії України. Особливо яскраво неоготичне віддзеркалилося в драматичних етюдах „Троянда з Єрихону” (1923), „Корабель, що відпливає” (1923), „Слово в пустині” (1924), „Бенкет” (1926), „Поєдинок” (1927), „Вербунок” (1927), лейтмотивом яких є утвердження людської шляхетності, героїчного світогляду, духовної скерованості до Ідеалу. Їх тематичні праміфи: міф про героїчну подорож і повернення („Троянда з Єрихону”); міф „шаленства моря”, вічного потягу до відкриття нових світів („Корабель, що відпливає”); міф духовного самозречення і прагнення істини („Слово в пустині”, „Бенкет”); міф лицарського служіння народові („Поєдинок”, „Вербунок”). Отже, сприйняття повноти образу України через стиль та мову засвідчило усвідомлення духовної батьківщини, уславленої в віках не лише воєнною звитягою, а й мислю, не тільки ратними подвигами, а й культурою. Не випадково ж і поезія Ю.Липи суголосна його історіософським поглядам.
Третій розділ – „Інтертекстуальність і текстуальність у жанрово-естетичному просторі прозових творів Ю. Липи” – присвячений виявленню інтертекстуальних і текстуальних елементів художньої прози Ю. Липи. Досліджувані твори піддаються аналізу як текстові одиниці, зокрема, – через розгляд таких складових, як твір, прото- і метатекст.
У підрозділі 3.1. „Текстуальні аспекти малої прози” простежується еволюція індивідуального стилю автора крізь призму проблем текстуального прочитання творів, що ввійшли до трьох томів „Нотатників” (1936, 1937).
Проаналізований матеріал засвідчує, що автоінтертекстуальні аспекти творчого доробку письменника добре помітні у відповідності історіософських і художніх концепцій: фрагменти літературно-критичних та історіософських текстів автор асимілює у художні, що й визначає внутрішній взаємозв’язок творів. Автоінтертекстуальний „інформаційний простір” художньої творчості Юрія Липи (вона є метатекстом) вибудовує історіософський дискурс його трактатів та філософських робіт (літературно-критичних есе, що входять до „Бою за українську літературу”, філософських трактатів „Призначення України”, „Розподіл Росії”, „Українська доба” та ін.). Звертаючись на їх сторінках до праць К. Юнга, Р. Кіплінга, Р. Смаль-Стоцького тощо, автор намагався схарактеризувати геополітичні проблеми України, пов’язати долю українського народу з долею всього людства. Текстуальний простір творчого і наукового доробку автора пронизує державотворча ідея, тому наскрізним в авторській концепції є поняття „раса” (нація), а головним завданням „бойової” програми є виведення української раси на європейський рівень. У це річище й була спрямована його діяльність.
Шістнадцять новел, оповідань і повістей, що ввійшли до прозових збірок письменника, широкомасштабно репрезентують запеклі бої, походи, акцентують специфіку військових формувань і, головне, – розмаїття політичних поглядів українців у часи визвольних змагань. Зображуючи українську расу у вирі боротьби, Ю. Липа намагався якнайточніше відтворити „маневри українських мас”, під чим розумів „мобілізацію” співвітчизників, „очищення від чужинців” і „стихійну боротьбу” („Призначення України”). Основною хибою українського державницького руху митець вважав неспроможність провідних сил згуртуватися у неподільний фронт, спрямувати боротьбу в єдине русло. За Ю. Липою, рушійною силою державотворення є селянство, оскільки це не лише фізична, а й духовна основа української раси. У метатекстуальному просторі художньої творчості цю думку підтверджує головний герой новели „Рубан” (вустами Рубана прозаїк проголошує: „Тепер… ми (селяни . – С.К.) – влада справжня, ми – земля!”). Доля українського селянина-бунтаря в часи національної революції талановито зображена також в оповіданні „Коваль Супрун”. Із погляду автора, в протистоянні зовнішньому ворогові найбільшу силу має почуття „рідності”, „традиції”, оскільки це тепер – „протимосковський рушійний важіль” („Призначення України”). За Липою, боротьба української раси у часи визвольних змагань ХХ століття мала родинний характер. Навіть термінологія цих відносин – „батько, хлопці, брате” – це термінологія родини. Прозаїк звеличував звичайного українця з його найшляхетнішими рисами характеру. Шевченківське „сім’я вечеря коло хати” митець вважав основою не лише народного побуту, а й споконвічної української моралі, що завжди була підґрунтям „суспільної збірності”. Дотримання її норм – умова збереження нації.
Окрім українських селян, у „Нотатниках” зображено постаті зі світу вітчизняної інтелігенції, образно найменованої „дріжджами” нації. Репрезентанти української еліти добре усвідомлювали, що „животіння під гнітом Мертвої Доктрини”, „перебування серед мертводухих людей-убивць” знищить велич народу, а тому теж чинили опір більшовицькій навалі. Відтворення їхньої боротьби стало тематичним осердям новели „Зустріч літераторів” та оповідання „Кам’янець Столичний”. До специфічних ознак творів Липи про інтелігенцію відносимо вірогідно змальовані характери, глибоке відображення психології національної еліти, емоційність письма, соціальну напруженість конфліктів, максимальну сконцентрованість дії, граничну правдивість у відтворенні життєвих реалій і висловлення ноток болю за безсилля людини перед непідвладними їй обставинами. Усіма цими прикметами його твори художньо суголосні творам Лесі Українки, І. Франка, В. Винниченка тощо.
Із погляду дисертанта, мала проза Ю. Липи засвідчує зрослу майстерність автора, виразність концептуальних підходів до зображення дійсності, зріле її осмислення, а також уміння приходити (без зумисної акцентації) до широких художніх узагальнень, що й дозволяє говорити про взаємодію прозових та історіософських кодів у текстах письменника.
У підрозділі 3.2. („Інтертекстуальне і текстуальне прочитання роману „Козаки в Московії”) досліджено всі доступні сприйняттю діалогічні зв’язки аналізованого тексту, здійснено розпізнання дискурсів сходження „чужого слова”, окреслено специфіку моделі „автор – текст – читач”.
У процесі аналізу художнього тексту наголошуємо, що жанр роману „Козаки в Московії” ідентифікується як історико-художній, історико-пригодницький, оскільки тут переважає вигадка, документ, а історія відступає на другий план. Сюжет твору є авантюрним – пошуки захованого в чужій далекій країні скарбу. Увесь подієвий ряд акумулюється в подорожі і являє собою ряд пригод, яких зазнають головні герої (лицар і купець Григорій Трембецький, козак Петро Соколець, філософ Симеон Латка-Старушич) у своєму прагненні досягти поставленої мети. До складників авантюрного жанру відносимо ряд наявних у творі мотивів (постійного пошуку; переодягання, перевтілення; втрата родичами одне одного і пізніше впізнавання; присутність таємничого недоброзичливця, через якого починаються неприємності у героїв твору). Хронотоп роману чітко окреслений у часових вимірах: дія відбувається в період із 1648-го по 8 листопада 1650 року.
При визначенні інтертекстуальних і текстуальних зв’язків роману „Козаки в Московії” основну увагу зосереджено на наявності в тексті діалогічних моделей, що засвідчує його здатність асоціюватися з конкретними міфологічними, теологічними, художніми, філософськими, науковими та іншими текстовими просторами, чиї дискурсні сходження можуть бути розпізнані як чуже слово.
Специфіка кодування аналізованого тексту розкривається на прикладі побудови подієвого простору роману, що має не лінійний, а кільцевий характер, тому потрактовується як подвійно замкнений: „Європа (Данциг) – „Західні кордони московського царства (Естонія – Нарва – Новгород) – Москва – Східні землі царства московського (Казань, Абрухім)” – Європа (Україна, Чигирин)”. Зовнішнє коло утворюють: початок подорожі в Європі (Данциг) і завершення її на Україні (Чигирин). Оскільки Україна розуміється як частина Європи, то маємо схему „Європа (Данциг) – Європа (Україна, Чигирин)”. Внутрішнє коло становить подорож по Московії, центральне місце його посідає власне Москва: „Західні кордони московського царства (Естонія – Нарва – Новгород) – Москва – Східні землі царства московського (Казань, Абрухім)”. Така кільцева побудова (коло в колі), згідно з найпоширенішими тлумаченнями цього символу як єдності, безперервності руху, всесвіту, світу, „декодовує” твір: 1) опозиційність замкнених світів, яку творять Європа та Антиєвропа (Московія); 2) безперервність руху. У тексті простежується також вихід в історико-релігійну площину Середньовіччя та Ренесансу, зокрема через номінатив „альбігойці” (так називали учасників єретицького руху в Південній Франції (ХІІ – XVI ст.)).
Думка Ю. Липи про „цілковиту прірву” між українським і московським етносами становить основу автоінтертекстуальної взаємодії внутрішньотекстового художнього дискурсу роману „Козаки в Московії”. Цю тезу підтверджує потрактування Московії як моделі дантового пекла, оскільки її простір також має кільцеву побудову; коло за колом відбувається його звуження: „Західні кордони московського царства (Естонія – Нарва – Новгород) – Москва – Східні землі царства московського (Казань, Абрухім)”. Сам простір ядра, центру, що заповнює власне Москва, моделюється у такий спосіб: „площі, вулиці міста – Кремлівське підземелля – царський палац”, Отже, маємо: „Західні кордони московського царства (Естонія – Нарва – Новгород) – „площі, вулиці Москви – Кремлівське підземелля – царський палац” – Східні землі царства московського (Казань, Абрухім)”. Топографія дев’яти кіл пекла дозволяє говорити про наявність у романі топосу пекельності.
Розгляд інтертекстуального простору художнього тексту дає підстави констатувати, що український митець був відкритим для серйозного творчого діалогу з європейським мистецьким середовищем Середньовіччя й Ренесансу. У цьому контексті символічного значення набуває епізод, у якому козацький отаман наказує поскидати з кручі в Рось вози з сіном, що заблокували шлях військовим. Віз із сіном прочитується як символ пасивного, гальмівного начала української ментальності: він так повільно котиться, й на ньому так гарно лежати і мріяти чи просто спати. Цікаву алюзію становить цей образ на полотні нідерландського художника І. Босха „Віз сіна”, де сіно позначає недовговічні спокуси світу: владу, багатство, почесті, насолоди. Досягнувши всіх бажань, ситі не помічають, що віз, на якому вони так вигідно й затишно влаштувалися, тягнуть мерзенні страховища з риб’ячими, жаб’ячими та щурячими писками, й дорога ця веде просто в пекло. Відзначимо, що відлуння мотивів та образів полотен нідерландського художника добре простежується і в прозовому, і в поетичному доробкові Ю. Липи.
Процес зчитування чужих, найрізноманітніших культурних дискурсів у тексті аналізованого твору дозволяє виявити розгортання діалогічних зв’язків з іншими культурно-історичними площинами. Зокрема, прочитанню піддається дискурс української культурно-історичної традиції XVII ст. Під цим поняттям розуміємо комплекс соціокультурних (літературно-мистецьких, громадсько-політичних, світоглядно-філософських) традицій, привнесених українською інтелектуальною елітою в соціокультурне середовище Московського князівства XVII століття. Художній простір роману прочитується тут як метатекстуальний, оскільки зреалізовує проблеми, підняті у текстах історіософського змісту.
Дія твору розвивається у силовому полі тенденцій, характерних для культури і стилю бароко. Тому можемо стверджувати наявність у тексті барокового дискурсу. Доводить це авантюрний характер сюжету „Козаків в Московії”. Характери центральних персонажів також вписуються у барокову дискурсивну стереофонію роману, оскільки український світ XVII століття репрезентують троє людей – купець, воїн і науковець. Проте основний струмінь барокової традиції вливається в твір через постать вченого-філософа Симеона Латки-Старушича. Численні спроби демонстрації зразків ораторського мистецтва філософом Латкою відносяться до жанру проповіді, що стала основним здобутком доби розквіту красномовства у XVII столітті Скажімо, виголошена молодим студентом у ломбардійському монастирі проповідь спрямовувалася проти „розпусти щоденної і семи гріхів смертних”. Проблема, яку піднімає герой – виразно авторінтертекстуальна. Це – ремінісценція поетичних творів самого Липи („Біси й ловець”, „Диявол”). У тексті „Козаків в Московії” ремінісцентно й алюзійно приявна також одна з найпоширеніших у бароковій традиції тема смерті. У даному випадку відстежуємо виразну текстову взаємодію роману з творами К. Саковича, К. Транквіліона-Ставровецького, Г. Сковороди тощо. Вихід Ю. Липи у площину текстових масивів вище зазначених авторів відбувається через алюзії на ряд творів („ЛЂкарство розкошником того свЂта правдивоє”, зібрання проповідей „Євангеліє учительне” тощо).
У межах тексту роману Ю. Липи зреалізовується також прочитання дискурсу латиномовної культурної традиції. Використання прозаїком латиномовної традиції сприймається як вписування українства у загальноєвропейський культурно-історичний контекст. Латиномовна стихія вливається в роман „Козаки в Московії” через образ Симеона Латки-Старушича. Сам Латка кваліфікує латину як засіб комунікації в межах спільноєвропейської освітньої та культурної системи. Таким чином, наявність діалогічних моделей у тексті досліджуваного роману засвідчує його здатність асоціюватися з конкретними міфологічними, теологічними, художніми, філософськими, науковими та іншими текстовими просторами, чиї дискурсні сходження можуть бути розпізнані як чуже слово.
Усі виокремлені в процесі прочитання дискурси (української культурно-історичної традиції XVII ст.; бароко; латиномовної традиції) сповненого філософських роздумів, алюзій, ремінісценцій і прямих цитат роману „Козаки в Московії” сприймаються як природні, такі, що витікають із контексту й доводять інтертекстуальність і текстуальність творчого та наукового простору текстів Ю. Липи.
У Висновках синтезовано результати дослідження. Обґрунтування теоретичної бази роботи дозволяє зробити висновок, що будь-який текст у сфері інтертекстуальності характеризується як метатекст, де приявні інтертекстуальні знаки, серед яких розрізняють „чуже слово”, цитати, алюзії, ремінісценції, мотиви, спільні для декількох текстів, однорідні фабульні елементи та ін. Текстуальне прочитання художніх творів Ю. Липи з осмисленням дефініцій інтертекстуальність, текстуальність, метатекст, прототекст виявляється на рівні „вмонтовування” історіософських, геополітичних, літературознавчих моментів у прозу й поезію митця. Це й визначає внутрішній взаємозв’язок різнопланових текстів, адже художній простір його творчості вибудовується на ґрунті провідних принципів геополітичного світобачення, багатоаспектно зреалізованих у концептуальних історіософських і публіцистичних працях. У поетичних і прозових текстах Липи формується перманентний діалог автора з самим собою, своїми героями, читачем, різноманітними соціальними, культурними та мистецькими дискурсами, з сучасною йому добою. Єдність основних аспектів мисленнєвого простору дає підстави для висновку про автоінтертекстуальність творів митця, що знаходить відображення на рівні проектування прото- і метатекстів, позаяк новели, повісті та оповідання з „Нотатників”, роман „Козаки в Московії”, три збірки поезій („Світлість”, „Суворість”, „Вірую”) акумулюють у собі основні геополітичні ідеї митця. У найпомітніших історіософських і публіцистичних працях („Призначення України”, „Чорноморська доктрина”, „Розподіл Росії”, „Бій за українську літературу” та ін.) письменник окреслює ідеологічне підґрунтя формування української державності, заакцентовує потребу поглиблення культурних зв’язків із Заходом, визначає суспільні завдання української нації. Визначення специфіки жанрових модифікацій розкриває взаємодію поетичних, прозових та історіософських кодів творчого доробку Ю. Липи. Метатекст аналізованого текстового масиву був розглянутий як інваріант у таких характеристиках, як родова, видова та жанрова приналежність, стилістична означеність і типологічна своєрідність.
Особливості побудови досліджуваних текстів Ю. Липи вказують на нерозривний, постійний діалогічний зв'язок між означаючим та означеним, формою й змістом. Текстовий простір прозової та поетичної спадщини вибудовується відповідно до вимог, продиктованих твором як вираженням авторської думки, що в свою чергу підпадає „під владу” тексту. Адже останній є не лише певною матеріально зафіксованою знаковою системою, а й належить до метатексту, містить у собі посилання, чужі слова, що звучать інколи поза волею письменника, суттєво доповнюючи його думку привнесеними голосами своїх дискурсів. Аналіз інтертекстуальності прозової та поетичної спадщини Ю.Липи, матеріалізованої цитатами, алюзіями, ремінісценціями, відкрив діалогічні зв’язки з широким культурним колом: Старим та Новим Заповітами, творчістю німецьких романтиків (Ф. Гельдерлін, Е.Т.-А. Гофман, Ф. Шіллер) та неоромантиків (М. Рільке), А. Данте, письменниками українського бароко (С. Полоцький, К. Транквіліон-Ставровецький, К. Зиновіїв, К. Сакович, Ф. Прокопович, Г. Сковорода), поетами-вісниківцями (Є. Маланюк, О. Ольжич, О. Стефанович, Ю. Клен), середньовічними філософами-богословами Ф. Ассизьким, А. Блаженним, І. Богословом, філософами Ф. Ніцше, З. Фройдом, О. Шпенґлером, художниками (І. Босх) і т.д. Багаті інтертекстуальні зв’язки досліджуваних творів є свідченням ерудиції автора, енциклопедичного характеру його знань.
Завершений системний аналіз художнього доробку Юрія Липи дає підстави стверджувати, що текстуальні відповідності митця знаходять відображення в інтегруванні прототекстів (праці історіософського змісту) у метатексти (прозові та поетичні твори). Це дозволяє розпізнати єдність основних аспектів мисленнєвого простору письменника. Уважне студіювання художніх та історіософських творів переконує у виникненні асоціативності між конкретними текстами, що переконує в інтертекстуальності інформаційного потоку літератора.
|
