«ЩОДЕННИК» (1911–1925) ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА: АВТОРСЬКА СВІДОМІСТЬ ТА ЛІТЕРАТУРНИЙ КОНТЕКСТ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано вибір теми дослідження, її актуальність, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв'язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність одержаних результатів, подано інформацію про апробацію.

У першому розділі роботи «Документалістика як об’єкт літературознавчого дослідження» охарактеризовано стан вивчення жанрової специфіки щоденника, у тому числі проаналізовано існуючі класифікації щоденників, здійснено спробу представити щоденник як матеріалізовану авторську свідомість, простежено рецепцію «Щоденника» В. Винниченка.

У першому підрозділі – «Поняття «щоденник» як термінологічна проблема» – сконцентровано увагу на теоретичному визначенні ключового поняття дослідження – «щоденник» (смисл, різновиди, жанроутворюючі риси), оскільки в українському літературознавстві відсутня загальноприйнята дефініція. Зазвичай літературознавці вважають щоденники різновидом мемуаристики. На нашу ж думку, щоденники доцільно розглядати як зразок документальної літератури, відокремлено від мемуарів через їх специфічну структуру, особливий вияв авторської позиції, відносну ретроспективність, характер викладу матеріалу (авторський стиль), різну міру співвіднесеності з художньою літературою.

У другому підрозділі – «До проблеми класифікації щоденників як самостійного документального жанру» – розглянуто класифікації щоденників (за ступенем завершеності та літературної обробки щоденника, часом написання, ідейно-змістовим наповненням, призначенням, психологічним типом особистості автора, формою хронотопу), запропоновані українськими та зарубіжними науковцями (Г. Костюком, Г. Сиваченко, О. Єгоровим, К. Вйолле, ін.). Однак, щоденники в певному розумінні стихійне явище, неоднорідне за ідейним спрямуванням, за способом часово-просторової організації матеріалу; змістово вони полісемантичні та демонструють перевагу лише певних змістових елементів (особистісних, особисто-суспільних, суспільно-особистих (специфіка приватного щоденника – сприйняття будь-чого через «я») чи суспільних (в офіційних щоденниках)); психологічна функція щоденника також із часом може змінитися, тому кожна класифікація до певної міри умовна.

Звернуто увагу на необхідність розмежовувати власне щоденники і художні твори, написані у формі щоденника. Художній твір у вигляді щоденника – це імітація жанру щоденника, від нього береться зовнішнє – форма, а внутрішнє – зміст – підпорядковується законам художньої творчості, отже, художній твір у формі щоденника належать до іншого шару літератури.

Узагальнюючи спостереження, ми подали таке визначення щоденникового жанру: щоденник – це особливий (через суб’єктивізацію, інтимізацію, ліризацію) різновид документальної літератури, який фіксує події, факти, явища, стани тощо безпосередньо або через невеликий проміжок часу. Щоденниками слід уважати поденні (у приватних щоденниках можливі розриви), хронологічно послідовні, датовані записи фактів життя (у широкому розумінні), які б, поступово нанизуючись, суб’єктивно відтворювали індивідуальну долю автора у безпосередній єдності з епохою. Кожен із різновидів щоденників належить або до офіційних (урядових, службових, які ведуться урядовою установою або службовою особою), або до приватних. Останні поділяються на літературні та нелітературні (у нашій роботі в значенні «приналежний чи не приналежний до літератури – виду мистецтва»).

У третьому підрозділі – «Поняття «автор» у літературознавчій науці. Специфіка вияву авторської свідомості в щоденнику» – охарактеризовано поняття «автор» та «авторська свідомість», які «контактують» із такими базовими поняттями, як «оповідач», «образ автора», «авторська позиція», «авторська суб’єктивність». Поняття «автор» розглядається як категорія не тільки естетична, але й соціально-культурна, і в цьому останньому розумінні функціонує вже не стосовно твору, а стосовно публіки, суспільства. У щоденнику образ автора набуває специфіки через те, що перед нами постає й реальна особа, й творець, і розповідач. Образ автора у щоденнику відповідає реальній особі (і цим наближає текст щоденника до публіцистики та епістолярію), яка констатує факти своєї біографії, свої психічні стани, настрої, а також факти реальної дійсності, в яку він включений у цей момент. Щоденник, безумовно, представляє нам образ автора, але безпосередньо розповідає і про автора – реальну особу, творця конкретного щоденника.

Авторську свідомість ми визначили як філософсько-психологічну категорію: багатство та різноманітність ставлення автора щоденника до дійсності, його здатність ідеального відтворення дійсності; знання про світ, уявлення про роль і місце людини і себе самого в ньому, про волю («свободу») людини, її різноманітні почуття та уявлення про мораль, про спрямованість світового процесу тощо, адже саме в таких аспектах розкривають щоденникові записи буття їх автора.

Четвертий підрозділ – «Рецепія «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка в українському літературознавстві» – це аналіз літературознавчих досліджень, у яких фігурують щоденникові записи українського письменника. В сучасному українському літературознавстві відсутнє комплексне дослідження «Щоденника» В. Винниченка, оскільки його (щоденника) матеріали не опубліковані в Україні у повному обсязі. Спеціальних же розвідок про жанрову своєрідність, ідейно-змістову наповненість, місце серед інших щоденників досі не існує. Найбільш повно охарактеризовані «Щоденники» (всіх років) В. Винниченка у статті Г. Костюка «Записники Володимира Винниченка»; на жанрову своєрідність щоденників (від другої половини 20-х років до 1951 року) В. Винниченка звернув увагу О. Галич. Матеріали «Щоденника» В. Винниченка (в основному за 1911–1925 роки) використовуються літературознавцями і як фактологічне джерело для дослідження його творчості в цілому (Т. Блажеєвська, М. Жулинський, С. Михида, Л. Мороз, ін.), і в процесі аналізу окремих його творів (Г. Баран, Г. Сиваченко, Т. Пушкаренко, В. Хархун, ін.); для вивчення світогляду, морально-етичної концепції, філософських поглядів В. Винниченка (Н. Гусак, О. Петрів). Ключем до розуміння мотивів діяльності В. Винниченка-політика став «Щоденник» для істориків Н. Кичигіної, С. Кульчицького, С. Родіна, О. Ростоцької, В. Солдатенкова. К. Танчин розглянула щоденник В. Винниченка поряд з іншими  зразками цього жанру, представленими в українській та російській літературі, в аспекті розкриття в ньому авторського «я».

Отже, «Щоденник» (1911–1925) згадується практично всіма літературознавцями у зв’язку з різними аспектами вивчення його життя і творчості. Утім, найменше щоденникові записи В. Винниченка використовуються для аналізу творчої лабораторії письменника.

У другому розділі дисертації – «Морально-естетичні домінанти «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка» – представлено аналіз «Щоденника» як матеріалізованої авторської свідомості, оскільки в ньому В. Винниченко відобразив знання (уявлення про оточуючий світ), цінності різних рівнів та їх переосмислення, потреби, інтереси, емоції, стани, зумовлені зовнішніми та внутрішніми факторами, зафіксував проекти, плани, цілі, програми, що їх прагнув здійснити, передусім, у суспільній діяльності. Із цього погляду стало можливим осягнути специфіку оприявнення авторського «я» В. Винниченка.

Перший підрозділ другого розділу – «Щастя як сенс буття, шляхи його віднайдення за «Щоденником» (1911–1925) В. Винниченка» – являє спробу дослідити філософські шукання В. Винниченка в контексті європейської філософської думки. Як засвідчує щоденник, В. Винниченко студіював праці як сучасних йому мислителів (А. Берґсона, В. Вундта), так і попередників (Епікура, Ж. Ґюйо, Ж. Е. Ренана, Л. Толстого, А. Шопенґауера), ідеї яких сприяли виробленню власної концепції моралі, хоча «Щоденник» не фіксує системного вивчення філософських праць. Не згадуються прізвища екзистенціалістів (проте, щоденник являє екзистенціальний тип авторського мислення) й психоаналіз З. Фройда (хоча «Щоденник» виразно демонструє схильність автора до аналітичного бачення психологічних явищ, зокрема публічної поведінки, відкритості перед собою і людьми, статевого спілкування).

Окрему увагу приділено пошукам шляхів до щастя, яке письменник убачав в узгодженості бажань і можливостей, слова й діла, фізичних і духовних сил. Підґрунтям же досягнення особистого щастя повинна була стати «нова мораль», власна система моральних цінностей, що її прагнув виробити В. Винниченко. У різні періоди життя він пропонував різні способи досягнення гармонії в собі та між людьми: безпристрасне споглядання життя і себе в ньому, «доброзичливий егоїзм», «філософія сміху», проте всі тією чи іншою мірою спростовував, врешті переконавшись, що його визначення цього, як і всіх інших, так званих «вічних» понять, не є вичерпним, а кожна дефініція зрештою обертається парадоксом.

Проблема переоцінки цінностей досліджується в другому підрозділі – «Нова мораль, її пошук та осмислення В. Винниченком на сторінках «Щоденника» (1911–1925)». У «Щоденнику» (1911–1925) відсутня чітко постульована моральна концепція, але простежуються кілька аспектів морально-етичної проблематики: природа моралі як такої; християнська мораль; суспільна поведінка, пов’язана із соціальною та індивідуальною психологією (явища індивідуалізму, егоїзму, альтруїзму, мізантропії); нова «комуністична» етика; морально-етичний бік статевих взаємин. Відтак, постає проблема поєднання пошуку щастя та нових цінностей з постулатами релігійної моралі, зокрема християнської. До проблеми релігії, релігійної свідомості та релігійної моралі В. Винниченко звертається на сторінках «Щоденника» протягом 1914–1925 років, але не систематично, час від часу. Стає зрозуміло, що письменник відкидає не стільки саму релігію, скільки неприродні методи насадження її моральних норм (а звідси – і нещирість релігійних почуттів). Втім, В. Винниченко сприймав учення Христа не як догму, а як матеріал для осмислення. Крім того, спостерігаючи за руйнацією морально-етичних ідеалів минулого, письменник висловлює незадоволення комуністичною етикою, точніше, її відсутністю (запис від 23 серпня 1920 року). Саме розходження слова й діла підкреслюється автором неодноразово, очевидно, саме це він уважав першоджерелом усіх проблем. Песимізм автора, небажання, чи неспроможність, протистояти нав’язуваним моделям викликані кризою соціалістичного ідеалу, що виникла до 1920 року. На думку В. Винниченка, нова влада не спромоглася втілити нову мораль, бо навіть не намагалася позбутися старої психології, а починати треба було з роботи над собою, над своєю свідомістю і над свідомістю свого народу.

Третій підрозділ цього розділу – «Чесність з собою» як модель індивідуальної поведінки та основний моральний орієнтир у «Щоденнику» (1911–1925) В. Винниченка» – спроба з’ясувати роль «чесності з собою» як світоглядної позиції письменника. У «Щоденнику» виразно простежується прагнення розширити «сферу дії» моделі індивідуальної поведінки, перенести «чесність з собою» як на міжособистісні стосунки, так і соціальні. Чи не найвиразніше парадоксальність шляху віднайдення гармонії в особистих стосунках через, здавалося б, очевидний нонсенс виявилася у записах, які зафіксували роздуми про почуття до дружини (25–26 жовтня 1914 року). Саме тут виявляється суперечливість концепції «чесності з собою»: з одного боку, це засіб розібратися у бурхливих почуттях, з іншого – виразний прояв егоїзму, бажання самовиправдатися. Не менш важливою для В. Винниченка була «чесність з собою» в політиці, але ця теорія стала швидше перешкодою, ніж підґрунтям для розв’язання внутрішнього та зовнішнього конфліктів митця. Щоденникові записи розкривають особистісну позицію, дотримуючись якої, В. Винниченко намагався діяти на політичній арені, усвідомлюючи власну політичну діяльність та суспільно-політичне життя навколо себе в контексті політичної етики й моралі, що, в свою чергу, базувалася на загальнолюдських морально-етичних цінностях. У художній творчості ці проблеми осмислювалися письменником неодноразово, тим більше, Винниченкові персонажі нерідко самі мають негативний досвід політичної діяльності (твори, написані на різних етапах життя, наприклад, роман «По-свій» (1912), драма «Між двох сил» (1918), повість «На той бік» (1919), останній роман «Слово за тобою, Сталіне!» (1950)). Література ж давала В. Винниченкові свободу вибору, волю діяти на свій розсуд, чого політика ніколи нікому не дозволить.

Відтак, постулат «нової моралі» виявився неоднозначним: в одних випадках «чесність з собою» дозволяла В. Винниченкові перейти на якісно вищий рівень самосвідомості – до «над-особистісної самосвідомості», в інших – ставала перешкодою на шляху віднайдення конструктивних рішень.

У такому контексті концепція «чесності з собою» постала на сторінках «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка і як психоаналітична проблема, про що йдеться у четвертому підрозділі – «Щоденник» (1911–1925) В. Винниченка як засіб самопізнання, самооцінки та самоорганізації». В. Винниченко, беручись до щоденника, ставив за мету самовивчення, самооцінку та як результат – самовдосконалення. Через це з’явилися записи, які, з одного боку, містять власне самоаналіз, а з іншого – обґрунтування потреби в ньому. Принцип «чесності з собою» передбачає Я і Друге Я як суддю та відповідача. Закономірно постає проблема щирості, відвертості перед собою та перед людьми на сторінках щоденників «публічних людей». У результаті відкритість, щирість має привести до пізнання людини, а це для В. Винниченка – одна з найважливіших цінностей. Прикладом відсутності відповідності між словом і ділом для В. Винниченка стала філософія Л. Толстого. З точки зору психологічного комфорту проблема щирості так і не була розв’язана В. Винниченком, проте він чітко усвідомлював необхідність робити саме так, як говориш.

Третій розділ дисертаційного дослідження – «Літературна ситуація початку ХХ сторіччя: щоденникові рефлексії В. Винниченка» – спроба розглянути «Щоденник» (1911–1925) В. Винниченка в літературному контексті, оскільки існування літературного твору поза зв’язками з іншими літературними явищами позбавлене сенсу.

У першому  підрозділі третього розділу – «Літературний контекст: теорія поняття» – подано (на основі систематизації, узагальнення напрацювань попередників) визначення поняття «літературний контекст» як системи різнопланових стосунків письменника з іншими митцями, критиками, читачами. Тобто розкриття літературного контексту стосується (більшою чи меншою мірою) таких аспектів, як рецепція, інтерпретація, інтертекстуальність письменницької спадщини. Крім того, говоримо про різні рівні літературного контексту «Щоденника» В. Винниченка: ширший контекст являє європейська література, вужчий – творчість письменника в межах української літератури і вузький контекст – це творчість самого письменника.

У другому підрозділі – «Літературний контекст «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка: до постановки проблеми» – з’ясовані й охарактеризовані творчі контакти В. Винниченка з сучасниками. Для глибшого проникнення в культурну ситуацію тієї епохи, для об’єктивізації уявлень про неї сучасного читача факти, подані в «Щоденнику» (1911–1925) В. Винниченка, було зіставлено з приватними записами, зробленими його близькими знайомими, Є. Чикаленком та С. Єфремовим, які також мали безпосереднє відношення до історико-літературного процесу 20-х років минулого сторіччя.

У записах Є. Чикаленка міститься оцінка передусім особистості Винниченка-політика. Щоденники С. Єфремова доповнюють інформацію про спілкування науковця з В. Винниченком, а також дають уявлення про сприйняття С. Єфремовим громадської діяльності письменника після його виїзду за кордон (відтак, до Винниченкових спроб організувати «Єдиний революційний національно-демократичний фронт», повернутися в Україну (записи 20, 24 березня, 7 липня 1924 року) науковець поставився іронічно, подекуди глузливо). Спомини М. Грушевського подають цікаві факти, які уточнюють картину суспільно-мистецького життя тих часів, подробиці щодо літературної та громадської діяльності письменника, які не потрапили до «Щоденника» В. Винниченка (такі, як прем’єра п’єси «Пригвождені» на сцені театру К. Незлобіна та організація видання «Промінь» у Москві в 1915–1916 роках). Спогади Ю. Тищенка цінні фактами, які стосуються подробиць нелегального перебування в Україні та Росії обох видатних діячів (наприклад, налагодження видавничої справи в Харкові та Петербурзі між 1914 та 1915 роками). Утім, у всіх зазначених джерелах віднайдемо певні співпадіння, що уможливить розуміння суб’єктивної позиції кожного з авторів.

Третій підрозділ третього розділу – «Проблема самореалізації творчої особистості: стосунки письменника й читача» – пояснює деякі причини неоднозначного сприйняття творчості В. Винниченка. Наша увага була сконцентрована на проблемі самореалізації творчої особистості, заявленій у «Щоденнику» як стосунки письменника і читача, відносини автора з українською періодикою, видавцями. Російські культурні діячі (І. Шмельов, В. Миролюбов, К. Станіславський, інші) поставилися до особи українського автора переважно досить прихильно. Факт оприлюднення своїх творів через посередництво російських видавництв («Знание», «Земля») та видань («Слово», «Северные записки», ін.), вистави на російській сцені (наприклад, «Мохноноге» у Московському драматичному театрі Суходольських, «Брехня» на сцені театру К. Незлобіна у Москві та в Олександрійському театрі в Санкт-Петербурзі тощо) письменник сприймав, передусім, як можливість самореалізації. Непорозуміння ж з українською публікою, непевність в успіхові своїх творів викликали жорстку самокритику, неадекватне сприймання себе (та й українських літераторів загалом) в тогочасній літературній ситуації, що було охарактеризовано нами як криза письменницької свідомості.

У європейському ж культурному середовищі В. Винниченко зміг реалізуватися і серед українців-емігрантів, і серед європейців: його твори – «Брехня», «Закон», «Чорна Пантера і Білий Медвідь» – перекладалися норвезькою, німецькою, чеською мовами; п’єсами В. Винниченка зацікавились Чеський театр (виставлялись «Між двох сил», «Чорна Пантера»), Лейпцизький театр («Брехня»), Львівський театр («Гріх»). Відтак, В. Винниченко намагався продовжити видавати свої твори і в радянській Україні (у «Щоденнику» міститься інформація щодо спроб видати «Сонячну машину» через «РУХ» та «Держвидав» за сприяння О. Олеся), уживав заходів щодо реабілітації свого імені на Батьківщині (неодноразові листи-звернення до радянського уряду з проханням про дозвіл на повернення в Україну), однак, можна припустити, що навряд чи його повернення мало б дійсно конструктивні результати.

Четвертий підрозділ – «В. Винниченко – публіцист і видавець» – присвячено участі В. Винниченка в організації та розповсюдженні періодичних видань в Україні та за кордоном, що розширює наші уявлення про дійсні масштаби його суспільної роботи. Перший досвід В. Винниченка-видавця пов'язаний із часописом «Дзвін», заснованим у 1907 році (згодом цю назву отримало й видавництво), хоча у «Щоденнику» інформації щодо діяльності «Дзвону» обмаль, через що нами залучалися матеріали листування В. Винниченка з М. Коцюбинським, якого В. Винниченко запрошував до співробітництва.

Чимало інформації, присвяченої видавничій діяльності В. Винниченка за кордоном, міститься в «Щоденнику» за 1921–1925 роки (наприклад, через часопис «Нова Україна» В. Винниченко як один із засновників та головних редакторів прагнув реалізувати своє прагнення об’єднати закордонні українські демократичні сили, а разом із тим – піднести та популяризувати в інтелігентських (передусім еміграційних) колах українську культуру).

У четвертому розділі роботи – «Щоденник» (1911–1925) як творча майстерня письменника» – представлено окремі аспекти вивчення творчої лабораторії як багатопланового явища. Нами бралася до уваги специфіка відображення процесу роботи над творами, аналізувалися задуми, уривки чи схеми майбутніх творів, інтертекстуальні зв’язки між щоденником і художніми творами, естетичний елемент, його функціонування в щоденниковому тексті.

Перший підрозділ четвертого розділу – «Творчий процес та самоорганізація письменника на сторінках «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка» – присвячено вивченню щоденникових записів, які фіксують факти, пов’язані з роботою письменника над відомими творами (романи «Рівновага», «Хочу!», «Сонячна машина», п’єси «Пригвождені» («Розп’яті»), «Пісня Ізраїлю», «Великий секрет», оповідання «Босяк», «Соняшник», інші), ще не опублікованими (роман «Бог Іванище», оповідання «Злочинство») або нездійснених (первісними схемами залишилися роман «Шлюб», драми «Крилаті повзуни», «Ательє щастя»). Однак, В. Винниченко не завжди фіксував факти роботи над новими творами: до щоденникової «лабораторії» не потрапили, наприклад, роман «Записки Кирпатого Мефістофеля», п’єси «Чорна Пантера і Білий Медвідь», «Панна Мара», «Між двох сил», хоча їх назви і зустрічаються в щоденнику.

Творча активність письменника мала свої підйоми та спади: серед загальних записів 1915–1916 року вміщено творчі розробки кількох творів («Хочу!», «Шлюб», «Крилаті повзуни»), що засвідчило зростання творчої активності письменника, натомість у наступні роки (1917–1920) В. Винниченка знову поглинуло політичне життя, літературою він практично не займався; наступний сплеск творчої активності В. Винниченка припадає на 1925 рік (у «Щоденнику» з’являються записи не тільки про факти письменницької роботи, а й про нові задуми, напрямки творчих пошуків). Видання ж нових творів в Україні виявилося майже не можливим.

У другому підрозділі – «Щоденник» (1911–1925) та роман «Сонячна машина» В. Винниченка: до питання інтертекстуальних зв’язків» – йдеться про роботу над романом «Сонячна машина». Основна увага приділяється процесу реалізації авторського задуму. «Щоденник» дає підстави стверджувати, що в авторській уяві дійсно пріоритетними були проблеми сенсу людської цивілізації, співіснування в людині тваринного та духовного начала. Через експеримент автор роману переконує читача, що первинні природні інстинкти сильніші, вони перемагають усі прагнення до креаційної діяльності. Парадокс полягає в тому, що, всупереч очікуваному матеріально-духовному прогресу, людина повертається до первинного стану. В такий спосіб, і в романі, й у «Щоденнику» відбивається екзистенційний підхід письменника до вирішення проблем буття, щоправда, в поєднанні з біологізмом та натуралістичним поглядом на природну сутність людської істоти.

«Щоденник» (1911–1925) В. Винниченка дає можливість відтворити і той контекст особистого досвіду автора, який, переосмислюючись, з реальності потрапляє у художню площину. Внаслідок зіставлення текстів «Щоденника» та «Сонячної машини» з’являються підстави говорити про таке явище, як самоцитування: окремі записи потрапили до тексту роману з мінімальними змінами, автор дослівно повторює власний текст. Виявляється й інший тип інтертекстуальності: при читанні роману згадуються схожі чи то за змістом, чи то за формою (стилем) записи «Щоденника». З огляду на час деяких записів (зроблених безпосередньо під час роботи над романом) – 27 березня 1922 року, 13 жовтня 1923 року – виникає думка про «чернеткову» функцію щоденника: він стає місцем «пробного» запису майбутнього художнього тексту.

Третій підрозділ – «Ненаписані твори В. Винниченка: життєві реалії та перспектива художнього втілення» –  є спробою включити фрагменти творів, що опрацьовувалися В. Винниченком на сторінках «Щоденника», до літературознавчого обігу. «Щоденник» В. Винниченка унаочнює процес перенесення фактів особистого життя у художній твір.

Серед записів, що фіксують нездійснені задуми В. Винниченка, – фрагмент невикінченого роману «Шлюб», сюжет якого пов'язаний із подіями особистого життя В. Винниченка, зафіксованими у записах 25–26 жовтня 1914 року. В основі – глибоко пережите непорозуміння з дружиною. Приблизно в цей же час (1915 рік, але точних дат не зафіксовано) В. Винниченко задумав психологічну драму, що постала у «Щоденнику» як текст-схема, так і не реалізована надалі. Чітко простежується відповідність проблематики твору реаліям, що їх переживав автор: криза авторської свідомості, розлад душевних сил, конфлікт із самим собою. Одразу за текстом планованої драми міститься початковий текст оповідання соціально-психологічного змісту «Злочинство». Уривок окреслює проблематику майбутнього твору, дає зрозуміти основну ідею, представляє окремих персонажів, але не відтворює цілісно ані сюжету, ані характерів. Отже, можемо лише припустити, на чому була б акцентована увага письменника при подальшій роботі.

Зрештою, спираючись на уривки творів, представлені в щоденнику, швидше дізнаємося про напрямки, в яких прагнув реалізуватися письменник, про ідеї та проблеми, які домінували в його свідомості в певний період творчості.

У четвертому підрозділі цього розділу – «Щоденник» письменника як первинний художній текст (естетичний елемент у щоденникових записах)» – проаналізовано функціонування літературно-художнього елементу, адже «Щоденник» В. Винниченка демонструє явлення художнього тексту в нехудожньому контексті. Відтак, записи-описи природи (особливо в перші роки ведення щоденника) серед звичайних побутових записів виглядають художніми текстами. В таких випадках виявляється проміжне становище письменницького щоденника між художньою і нехудожньою літературою. Митець вдається до різних засобів увиразнення: у записі 12 вересня 1914 року (описується вогкий ліс у тихий осінній день) помітно переважає колір, утім, поєднуючись зі звуками і доповнюючись запахами, надає картині об’ємності. У записі ж 23 травня 1919 року (відображений пригнічений настрій у лісній гущавині) автор відмовляється від малярських прийомів, не надає картині рухливості дієслівними зворотами (як у записі 7 квітня 1918 року, де змальовується ліс у вітряну погоду). Натомість спостерігаємо постійну асоціацію з людською істотою через порівняння та елементи метафоризації. Наведені записи, безумовно, перейняті естетизмом, у них – синтез, органічне єднання письменника і художника.

Нами розглядається й текст іншого характеру (запис 2 вересня 1915 року – іронічна характеристика політичної ситуації в Росії під час Першої світової війни), в якому поєднуються риси публіцистики та художньої літератури. Помічаємо емоційність запису, іронію, стилізацію під розмовний дотеп, асоціативність, антитетичність побудови тексту, оксюморон – все це вибудовує картину абсурдної дійсності. В той же час пам’ятаємо, що все це не заявлене попереднім авторським задумом, проте сприймається нами як художній текст.

Недатований запис (кінець липня 1911 року) відтворює спостереження В. Винниченка на вокзалі. Виклад підпорядкований єдиній емоційній домінанті, цілісна завершеність епізоду надає йому ознак нарису; експресивність, авторська самовідстороненість, шокуючі елементи (вивернуті повіки, запнуті хустками роти), асоціації тощо, – надають відображенню образності, а отже, – художності. Втім, головна відмінність аналізованого запису від власне літературних творів полягає у відсутності попереднього задуму, ненавмисному доборі мовного матеріалу, образи не створюються, а відтворюються автором, логіка викладу задана не попередньо обдуманою розв’язкою, а спостереженням і послідовністю акцентування усвідомлюваного – в цілому і в деталях. Подібні записи дозволяють говорити про щоденник як додатковий засіб творчої реалізації письменницького потенціалу В. Винниченка.

ВИСНОВКИ

Вагомість щоденникових записів у дослідженні творчої спадщини В. Винниченка, як і будь-якого іншого письменника, важко переоцінити. Проте комплексного дослідження «Щоденника» (1911–1925) В. Винниченка поки не існує.

«Щоденник» ми розглядали як різновид документальної літератури, відокремлено від мемуарів.

Авторська свідомість матеріалізується через щоденник і оприявнює багатство та різноманітність ставлення автора до дійсності, його здатність до суб’єктивного її відтворення; знання про світ, уявлення про роль і місце людини і себе самого в ньому, про волю людини, її різноманітні почуття, мораль, про спрямованість світового процесу тощо – саме в таких аспектах розкривають щоденникові записи буття їх автора. Посередництвом щоденника відбувалося й самоусвідомлення: через фіксування власних емоцій, почуттів, думок.

«Щоденник» (1911–1925) В. Винниченка дає можливість з’ясувати, у який спосіб відбувалася рецепція європейської філософської думки митцем, що стало підґрунтям світоглядних позицій письменника. В. Винниченко студіював праці Епікура, Ж. Ґюйо, Ж. Е. Ренана, Л. Толстого, А. Шопенґауера, А. Берґсона, В. Вундта, ідеї яких сприяли виробленню  власної концепції моралі.

Змістовими домінантами «Щоденника» (1911–1925) є питання досягнення особистого та всезагального щастя, переосмислення моралі крізь призму чесності з собою на шляху до щастя; самоспостереження та самоаналіз як передумова самовдосконалення.

Передусім привертає увагу процес пошуку шляхів до щастя. В. Винниченко у різні періоди життя пропонував різні способи досягнення гармонії в собі та між людьми. Для митця щастя було у вибавленні від марнот, в узгодженості бажань і можливостей, фізичних і духовних сил. Підґрунтям досягнення особистого щастя стала «нова мораль», власна система моральних цінностей, що її прагнув виробити В. Винниченко. Наскрізною є думка про необхідність віднайдення гармонії. Цій ідеї підпорядковані всі інші роздуми автора.

Неспроможність людини будувати себе і світ навколо себе за принципом «чесності з собою», з погляду В. Винниченка, спричиняє відчуття абсурдності існування. Відтак, постулат «нової моралі» виявився суперечливим, неоднозначним.

Вивчаючи літературну ситуацію початку ХХ століття крізь щоденникові рефлексії В. Винниченка, в першу чергу ми спробували окреслити той літературний контекст, у якому постав «Щоденник» (1911–1925). Для глибшого проникнення в культурну ситуацію тієї епохи, для об’єктивізації уявлень про неї сучасного читача нами залучалися приватні записи, зроблені знайомими В. Винниченка (Є. Чикаленком та С. Єфремовим), а також спогади Ю. Тищенка, М. Грушевського, Р. Винниченко, листування В. Винниченка з М. Горьким та М. Коцюбинським.

Проблема самореалізації творчої особистості поставлена в «Щоденнику» передусім як стосунки письменника і читача. Причинами, через які ускладнилися відносини письменника з українською періодикою, видавцями, стали конфлікт з «Літературно-науковим вісником», неможливість легального видання творів в українських часописах, непорозуміння через політичні уподобання тощо. Дискусії ж із українською публікою, непевність в успіхові творів викликали жорстку самокритику, відтак, і кризу авторської свідомості.

У європейському ж культурному середовищі літературна і громадська робота була досить активною і плідною: В. Винниченко зміг реалізуватися і серед українців (емігрантів), і серед європейців. Через часопис «Нова Україна» В. Винниченко (як один із засновників та головних редакторів) намагався здійснити своє прагнення об’єднати закордонні українські демократичні сили, а разом із тим – піднести та популяризувати в інтелігентських (передусім еміграційних) колах українську культуру.

«Щоденник» (1911–1925) В. Винниченка, оприявнюючи мистецьку лабораторію, розкриває вузький контекст творчості письменника. Щоденникові записи містять чимало поміток, указівок та зауважень щодо використання попередніх записів у творах та їх художнього опрацювання. Зокрема записи 1921–1924 років безпосередньо відбивають процес роботи над романом «Сонячна машина». Крім того, за «Щоденником» В. Винниченка відтворюється і той контекст особистого досвіду автора, який, переосмислюючись, із реальності потрапляє у художню площину: між «Щоденником» і романом чітко простежуються різнотипні інтертекстуальні зв’язки, зовнішні та внутрішні.

Спираючись на уривки творів, представлені в «Щоденнику» (1911–1925) (фрагменти роману «Шлюб», драми «Крилаті повзуни», оповідання «Злочинство»), дізнаємося про напрямки, в яких прагнув реалізуватися письменник, про ідеї та проблеми, які домінували в його свідомості в певний період творчості.

Через не задуманий попередньо естетизм деяких записів Винниченкового «Щоденника» підсвідомо виявляється талант письменника, відбувається явлення художнього тексту в нехудожньому контексті (пейзажі, портрети). Тож В. Винниченко, відтворюючи момент спостереження, спонтанно створює художній текст. Отже, говоримо про «Щоденник» як додатковий засіб творчої реалізації письменницького потенціалу В. Винниченка.

Подальші дослідження «Щоденника» В. Винниченка є перспективними, оскільки недостатньо розробленими залишаються такі напрямки, як творчі контакти з еміграцією та радянською Україною, видавнича діяльність В. Винниченка, доля його творів за кордоном. Окремим предметом дослідження мають стати інтертекстуальні зв’язки «Щоденника» з художніми, публіцистичними творами В. Винниченка, їх місце серед щоденникової спадщини українських письменників – попередників, сучасників, наступників В. Винниченка.