ЕВОЛЮЦІЯ ІСТОРИЧНОЇ ПОВІСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТ.

Краткое содержание

У “Вступі” обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено мету роботи, її завдання, наукову та практичну цінність, апробацію результатів. Конкретизований також відбір матеріалу для дослідження, пояснена його мотивація, окреслено особистий внесок здобувача в дослідження теми, вибір методів дослідження та його методологічну основу.

У першому розділі “Жанрова специфіка історичної повісті, хронологія та основні параметри її дослідження” розглянуто за ступенями ускладнення добору критеріїв жанрову специфіку історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. За допомогою аналізу понять “жанр” та “жанровий різновид” встановлено дидактичну жанрову природу історичної повісті, генетично та структурно співвідносної з притчею, і водночас наявність її хронологічно-стильових підвидів (залежно від того, як інтерпретується в ній історична правда): історико-мемуарна, історико-художня, історико-фантастична, художньо-історична, документально-історична, історико-пригодницька та філософсько-історична. З’ясовано також, що при визначенні жанрової специфіки середнього епічного твору (зокрема різниці між повістю й романом) провідне значення має не традиційно вживаний критерій обсягу, а спосіб художнього мислення, для повісті головним чином аналітичний, “посилений біноклем”       (В. Турбін).

Розглянуто провідні чинники жанрово-стильової єдності комплексу класичної історичної повісті в українській літературі, зокрема співвідношення між історичною правдою й художнім домислом, глибину психологічної інтерпретації персонажів, фактори притчевості художнього мислення історичної повісті (стисла передісторія повістевого жанру в давній українській літературі, відповідність образних одиниць мислення, використання історичного матеріалу як основи повчальнсті, часта повторюваність тематики, сюжету або дійових осіб).

Зважаючи на викладені й проаналізовані в цьому розділі ознаки дидактичного жанру повісті, історичну повість було визначено як її тематично-жанровий різновид. Твори, що до нього належать, переважно мають середній обсяг друкованого матеріалу, відзначаються тенденцією до зображення певної історичної епохи, проте вона має вияв головним чином у використанні подій із життя головних героїв як сюжетної бази ідеї повчальності. Повнота, виразність та історична правдивість такого зображення будується на дедуктивному способі епічного мислення, коли конкретний випадок є прикладом або наслідком специфіки історичної епохи. Кількість сюжетних ліній у типовій історичній повісті ХІХ – початку      ХХ ст., морально-етичні аспекти внутрішнього світу персонажів, спосіб нарації, оформлення композиційно-стильових рис (близьке до пригодницького жанру) та спосіб інтерпретації історичного матеріалу модифікуються тут відповідно до однокомпонентної аксіологічно-дидактичної природи авторського задуму. Здебільшого цьому жанрово-стильовому комплексу властивий аналітичний спосіб композиції, але кращі його зразки (твори 70-90-х років ХІХ та першої чверті ХХ ст.) мають риси високого рівня художнього узагальнення, спільні з історичною романістикою, незважаючи на збереження аксіоматичного впливу кількісних показників. Функціональне значення історичної повісті розглянуто за трьома факторами: 1) дидактичний; 2) підпорядкований йому інформативний (відображення історичного матеріалу); 3) гедоністичний, або розважальний.

При з’ясуванні стану дослідження жанрової природи української історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. зазначено, що протягом ХІХ ст. літературознавчі праці про історичну прозу здебільшого мали форму критичних зауважень, які, проте, закладали основи наукового розгляду творів на історичні теми й визначали кут зору, під яким ще довго вивчалася українська історична белетристика. Значну перевагу було надано розглядові ідейно-проблемного поля історичної повісті.

ХХ століття відзначається стрімкою перебудовою літературознавчих поглядів на історико-художні твори – як прогресивною, так і регресивною. У  другій половині 30-х років почав інтенсивно утверджуватися панівний у наступні десятиліття погляд на історію літературного процесу як на постійну боротьбу реалізму з усіма іншими, нереалістичними формами творчості.  Оскільки висхідною настановою 40-50-х років в осмисленні руху критичної думки ХІХ століття була найжорсткіша прив’язка мистецтва до суспільної історії, то допущене відхилення у політико-економічну й соціологічну проблематику призвело до дегуманізації історії літератури. Літературознавчі праці років хрущовської “відлиги” все ще вперто відмежовували тих авторів української історичної повісті, які висувають у своїх творах “справжнього героя” (революціонера, борця за соціальну справедливість і т.д.) як історичну особу чи вигаданого персонажа, від тих “буржуазних націоналістів”, які не переймаються ідеями класової боротьби. Натомість замовчувано існування та дидактичну цінність історичних повістей таких авторів, як А. Кащенко та ін. У той же час з’являються новаторські щодо методології й корисні за фактичним матеріалом монографії про творчість “дозволених” авторів – Є. Гребінки (Д. Зубков), Марка Вовчка (Н. Крутікова, О. Засенко),     І. Франка (П. Колесник), де розглянуто співвідношення історичної правди й художнього домислу, образний світ історичної прози авторів у органічній відповідності до обставин, у яких формувалася їх творча свідомість.

Ключ до розуміння складних і багатогранних креативних процесів розвитку української історичної прози ХІХ ст., уточнення критеріїв визначення стильової приналежності окремих її творів подано у монографіях Н. Калениченко “Українська література ХІХ ст. Напрямки, течії” (1977, 1983) та П. Хропка “Становлення нової української літератури” (1988). Праці Б. Деркача, Н. Жук, С. Зубкова, Б. Хоменка засвідчують значний прогрес у методиці розгляду ідейно-художніх особливостей історичної прози Є.Гребінки, Г.Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, І.Франка, М.Старицького. Посилюється увага науковців до структури наративу історичної прози українського романтизму (Р. Міщук “Українська оповідна проза 50-60-х років ХІХ ст.” (1978). Відтак у літературознавчих розвідках формується традиція виділення образу автора, оповідача як особливих одиниць образної системи історичної повісті, аналізу й узагальнення досвіду прози, зокрема історичної повісті, в українській літературі ХІХ ст. (монографії Р. Міщука, Є. Нахліка), чіткішого визначення творчих витоків української історичної прози (Г. Павленко). Плідно продовжено традицію наукового вивчення творчості О.Стороженка (О. Пойда), М.Старицького                                 (І. та А. Подолинні), Є.Гребінки   (Д. Лавров). Науковці України захистили дисертації з проблем розвитку історичної прози ХІХ ст. (Є.Баран, “Українська історична проза ІІ половини ХІХ – початку ХХ ст. і Орест Левицький”, 1994; І.Дзира, “Вплив козацького літописання на літературу українського відродження першої половини ХІХ ст.”, 1995;          Н. Бойко, “Українська історична проза другої половини ХІХ ст. (історичні джерела та художній дискурс)”, 2002).

Розвиток українського літературознавства у відповідності з досягненнями світової науки про літературу призвів у другій половині 90-х років до появи новаторських праць про міфопоетику історичної повісті (статті В. Балушка та Р. Семківа про особливості рецепції архетипних структур в історичній повісті О.Стороженка “Марко Проклятий”). На міфопоетичному рівні проаналізовано повість І.Франка “Захар Беркут” (статті П. Розвозчика, Ю. Бондаренка та ін.). Зняття “табу” з образів деяких історичних осіб (І. Мазепи,                    І. Виговського тощо) дозволило поширити проблемний спектр аналізу постатей історичних осіб у художніх творах. Науковою синтетичністю відзначаються праці С. Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст.” (2000), П. Будівського “Олекса Довбуш в історії, фольклорі та літературі (проблема художньої та історичної правди)” (1999), Л. Задорожної “Євген Гребінка” (2000), Ф. Кейди “Відлуння далекої доби: Гайдамаччина в українській літературі” (2000).

Відзначено, що проаналізована сукупність наукових праць дає уявлення про часткові особливості вияву специфіки історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст. як жанру, в якому відобразились національні морально-етичні засади громадянства та державотворення. Проте вони здебільшого спрямовані на висвітлення природи розглядуваного матеріалу з певної конкретної методологічної точки зору – чи то з позицій історизму, чи то погляду на структуру персонажної системи та ін. Більше того, в аспекті цілісної жанрової системи і досі аналізувались здебільшого твори історичної романістики, а не повістярства. Відтак завданням роботи заявлена спроба сполучення принципів аналізу, їх синхронізація та витворення цілісного літературознавчого уявлення про еволюцію класичної української історичної повісті як жанру, що є системним художнім втіленням української національної ідеї та універсальних морально-етичних принципів державотворення.

Другий розділ “Співвідношення історичної правди й художнього домислу: зміна та взаємодія концепцій історизму” містить аналіз сукупності творів історичного повістярства згаданого періоду з точки зору дидактично зумовленої трансформації історичної достовірності в художню систему. Провідною метою відображення історичного минулого України в повістях названо художній аналіз етапів вітчизняного державотворення, розвитку української національної ідеї. Спосіб цього аналізу під впливом панівних жанрово-стильових напрямів та факторів авторської свідомості варіюється шляхом різного кількісного та якісного співвідношення історичних даних та концептуального художнього домислу. Тому при групуванні та розгляді творів поряд із критеріями жанрово-стильової класифікації було враховано також результати історико-матеріалознавчих спостережень, оскільки концепт дидактичності впливав і на хронологічні вияви жанрово-стильового синкретизму.

У підрозділі 2.1. “Перші десятиліття ХІХ ст.: синкретизм класицистичних і романтичних тенденцій” з’ясовано особливості історизму повісті початку та 40-х років  ХІХ ст. (твори О. Сомова, Г. Квітки-Основ’яненка, Є. Гребінки, зауваження щодо “української школи” в польській літературі). Аналіз способів інтерпретації історичного минулого в українській історичній повісті перших десятиліть ХІХ ст. привів до висновків про таку особливість класицистично-преромантичного історизму, як нерозривне трактування понять етнографічного та історичного об’єктів зображення в художньому тексті. Форма повчальності творів цього періоду позначена тенденцією до побудування чіткої авторської концепції поділу тематики та ідейного навантаження історичних повістей залежно від потреб інтерпретації наочного життєвого досвіду. Тлумачення історичного матеріалу як засобу для прямого ствердження цінності морально-етичної стабільності суспільства й особистості викликало спроби вкласти сукупність історичних подій у рамки ліричної сюжетної лінії, хоча й не завжди майстерно оформленої, до певної міри схематичної. Оскільки зміст повчальності автори мемуарно-історичного різновиду повісті сконцентрували навколо об’єктивності міжчасового зв’язку державотворчих вчинків та їх наслідків, суворого дотримання правил міжнаціонального етикету, то засобом для ствердження такого змісту виступило широке функціонування фольклорних даних як замінника історичного документа через визначеність у них народних морально-етичних ідеалів. Естетичними домінантами ставлення до історії у перші десятиліття ХІХ ст. виступають комічне або трагікомічне (відповідно до особливостей та акцентуації внутрішнього конфлікту).

Підрозділ 2.2. “Романтичний історизм у повісті 50-60-х років ХІХ ст.” висвітлює специфіку трансформації історичних подій у повістях того часу, коли філософська та естетична думка працювали під прямим чи опосередкованим впливом мрії про визволення нації та особистості (повісті М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Стороженка). Встановлено, що цей період розвитку історичної повісті, який інколи називають “чистим романтизмом”, почасти несе в собі рештки класицистичного моралізаторства, проте засоби для досягнення історико-дидактичних цілей відзначаються якісно новим рівнем художнього узагальнення.

Вплив тенденцій романтизму на естетику моделювання історичної дійсності в повісті 50-60-х років ХІХ ст. призвів до урізноманітнення змістового центру, навколо якого автори групували відображувані історичні події, - від трактування історії через сюжетні перипетії морально-етичного змісту до оформлення ліричної сюжетної лінії як головної. Нерідкою є ідеалізація самої історії, її персонажів, зумовлена як особливостями авторського стилю, так і причинами біографічного характеру. Трактування історичної основи художніх творів як трагічного начала, що потребувало системності фольклористичного мислення, викликало конкретизацію узагальнення в повісті набутків українського фольклору на історичну тематику (прозового й пісенного). Так оформлення дидактичного змісту історичної повісті отримало нові творчі можливості через подання складних сюжетних колізій, особистісних та поведінкових взірців народного героя або їх протилежності.

У підрозділі 2.3. “Вплив документалізму, пригодницького та філософського елементів у творах 70-х років ХІХ – першої чверті ХХ ст.”, присвяченому аналізу тогочасних особливостей функціонування принципу історизму, розглянуто еволюцію інтерпретації історичної правди при зростанні художнього рівня психологізму моделювання історії в повістях І. Франка, М. Старицького, Д. Мордовця, О. Левицького, О. Маковея,        А. Чайковського, А. Кащенка, В. Будзиновського, Ю. Опільського, К. Гриневичевої,              О. Назарука, Г. Хоткевича.

З’ясовано, що творче вдосконалення художніх параметрів історизму та втілення повчальності документально-історична повість 70-90-х рр. ХІХ ст. виявила у професійному зверненні до історичного матеріалу та якісному втіленні авторського задуму в побудові сюжету. Естетична домінанта трактування історії як драми державотворення та боротьби за збереження національної самототожності зумовила розвиток техніки точного, детального включення історіографічних та культурологічних даних у сюжетну канву творів, а звернення уваги митців на соціально-побутову проблематику історії, що раніше здебільшого лишалася поза межами художньої інтерпретації, увиразнило індивідуалізацію образів, максимізувало їхню психологічну достовірність.

Розгляд еволюції авторського підходу до інтерпретації історичного минулого в історико-пригодницькій та філософсько-історичній повісті першої чверті ХІХ ст. дав підстави зробити висновки про те, що у творах пригодницького різновиду, незважаючи на високий рівень вирішення історіософських проблем (із тяжінням до соціальної утопії), значно переважає інтерпретація долі вигаданих персонажів. Для такого оформлення концепту дидактичності логічно виявилась продуктивною традиція розкриття специфіки малодосліджених епізодів з історії козаччини. Натомість прагнення монументальності історичних подій та постатей зумовило звернення авторів філософсько-історичної повісті до хронологічно скомпонованого художнього літопису Київської та Галицько-Волинської Русі. Філософський різновид історичної повісті розглядає кожну окрему особистість як самоцінне джерело внутрішньої гармонії, а історію – як всебічно зумовлений діалектичний процес, у якому людина – не тільки суб’єкт його творення, а й суб’єкт його пізнання. Специфіка змісту й форми вираження повчальності в 70-90-х рр. ХІХ – першій чверті ХХ ст. полягає в тому, що документально-історична повість бачить її в інформативності, історико-пригодницька – у постійній безпосередньо дидактичній проблемі вибору, а філософсько-історична – у пошуках  шляху до особистої та державної істини.

Третій розділ “Розвиток системи образотворення” висвітлює специфіку розвитку засобів творення образів-персонажів історичної повісті від історико-мемуарної до філософсько-історичної, за допомогою методів пообразного й міфопоетичного аналізу окреслює етапи еволюції майстерності їх застосування. Відзначено стійку літературознавчу тенденцію розгляду еволюції способів “олюднення” історичних персонажів, яка призводила протягом ХХ ст. до регресивної спрямованості, частковості аксіологічно-особистісних факторів психологізму, в той час як найхарактернішою для історичної повісті аналізованого періоду (особливо для творів вальтерскоттівського типу) є постановка питання у звучанні “кожна людина як особа, що творить історію”. Цим зумовлена в сюжетній тканині текстів наскрізна дидактична проблема вибору, оформлена здебільшого як автентична українській ментальності дилема між розумом і серцем. Відтак акцентування розділу на концепції цілісної особистості мало на меті виправити попередню односпрямованість персоніфікованого трактування історичного матеріалу.

Підрозділ 3.1. “Просвітницьке трактування цілісної особистості та шляхи його творчого доповнення” є спробою аналізу системи образотворення класицистично-преромантичної повісті та сукупності творів “чистого” романтизму. У ньому відзначено нахил повістярів цього періоду до анекдотизації історії, що викликає в повістях класицистичного типу відчутне зміщення принципів відповідності персонажів історичній правді й морально-естетичним засадам авторів. Письменників, чиї твори позначені естетикою просвітництва, історичні особи цікавлять як об’єкт художнього пізнання постільки, поскільки вони можуть дати матеріал для курйозних сюжетів. Історична проза цього періоду переживає кризу просвітницької концепції цілісної людини, хоча динаміка її внутрішніх змін починається з виходу на сцену авантюрних провідних персонажів, що має виправдання лише за умови достатньої відпрацьованості часткових, прикладних образотворчих засобів. Проте основним естетичним параметром їх функціонування є трагічне, що виявляється в прихованій роздвоєності (зокрема в елементах карнавалізації образу Гаркуші). Класицистичний оповідач є здебільшого свідком подій недавнього минулого, і максимально виразною його оповідь стає в разі прямої причетності цих подій до біографії автора. Тому завдання образної дидактики розв’язано переважно прямо – через авторські відступи тощо; зміст повчальності, оформленої таким чином, полягає в чіткому розмежуванні позитивних і негативних персонажів.

Встановлено, що в 50-60-х рр. ХІХ ст. в історичній повісті відбувається удосконалення мотивації вчинків історичних та вигаданих осіб шляхом їх співвіднесення з історіографічними та культурологічними даними епохи, що сприяє чіткішій постановці й розв’язанню завдань морально-етичного впливу художнього тексту. Поглиблюється розуміння структури людської особистості; це виявляється у виваженому застосуванні образів персонального й суспільного підсвідомого, пошуках міри при фольклорних рецепціях. Історичних осіб перестають зображувати з анекдотичної або казкової точки зору, оскільки має місце переакцентація тематики повістей у бік Хмельниччини та Руїни. Через це вирішення дидактичної проблеми морального вибору проводиться за допомогою сюжетного моделювання, мовлення та образної характеристики персонажів, а не мовлення оповідача-автора (як це мало місце в класицизмі) або формального оповідача. Естетичною домінантою системи образів повісті цього періоду є трагічне, але тепер – висловлене через схему “пробудження – боротьба – загибель”, інколи побудовану у зворотному напрямку під впливом тенденцій “чистого романтизму” (зокрема у О. Стороженка).

Підрозділ 3.2. “Індивідуалізація й психологізм як наступне джерело варіативності зображення” містить аналіз історичних повістей 70-90-х рр. ХІХ ст. та першої чверті ХХ ст.

Зроблено висновки про те, що у процесі еволюції структури й способів образотворення досвід історичної повісті названого часового проміжку зумовив розширення трактовки історичного процесу, яке виявилось перш за все у наданні значного символічного навантаження образам історичних або вигаданих героїв. Шляхом розвитку образотворчих засобів і приділення пильної уваги історіографічним джерелам досягається ефект варіативності зображення історичних осіб, що дає змогу реципієнтові свідомо зіставити результати. Професійне звернення документалістів до архівних, мало використовуваних даних поклало початок подоланню імперсональності недосліджених періодів української історії та державотворення, а фольклорні рецепції у розкритті конкретної особистості сприяли естетичному застосуванню базових засад народної моралі. Відсунення сюжетної ролі історичних осіб на другий план, характерне для історико-пригодницької повісті, увиразнило морально-етичний підтекст функціонування вальтерскоттівського героя. Філософсько-історична повість засвідчила поступове звільнення системи образотворення від стереотипних пригодницьких формул. Розвиток асоціативно-метафоричних засобів характеристики персонажів зумовив розширення значення притчевості в трактуванні історичних осіб – героїв драми на шляху до особистої та суспільної досконалості.

Четвертий розділ “Поетика історичної повісті ХІХ – початку ХХ ст.” присвячений розгляду провідних компонентів авторського стилю художнього мовлення, сюжетних елементів. Зазначено, що історична повість, будучи за генетикою оповідним жанром, у галузі поетики здійснює функцію повчальності через два головних фактори – спосіб побудування наративу (як пряме втілення дидактичності) та еволюцію сюжетотворення, що сполучає дидактичний та гедоністичний ефекти художнього тексту. Тож емоційність як складова поняття художності твору проаналізована в контексті еволюції естетичних домінант авторського задуму, асоціативне мислення знайшло відображення через розгляд аспектів тропіки, а грані творчої уяви при конструюванні художнього світу було інтерпретовано як розвиток сюжетоскладання.

Підрозділ 4.1. “Специфіка використання етнографічних компонентів: мемуарно-історичний та історико-художній варіанти” виявляє особливості розвитку поетики у творах історичного повістярства першої половини ХІХ – ХХ ст. Визначено, що поетика історичної повісті під впливом класицистичних тенденцій позначена такою загальною рисою, як схематичне використання етнографічного елементу або його повна відсутність там, де дію віднесено до міського середовища. Проте саме просвітницька іронія до історії дозволила водночас долати мемуарний нахил до побудування оповіді від 1-ої та 2-ої особи; це сприяло введенню в текст інформативної дидактичності. Ситуативно комічне й трагічне виступають посередниками для виявлення гармонійного у вирішенні сюжетних перипетій, причому комічне характерніше для зав’язки сюжету. Подання дидактичного змісту переважно через авторське мовлення або мовлення позитивних персонажів зумовило широке застосування літературної алегорії як засобу образного втілення повчальності та оживлення наративу.

Вміщення історико-дидактичного сюжету в рамки ліричної лінії кохання двох осіб (здебільшого вигаданих) було зумовлене в поетиці історичної повісті 40-60-х рр. ХІХ ст. впливом романтичних художніх тенденцій. Вони ж є причиною не завжди виправданого використання “поетики жахів”, що виступає як симптом схематичного конструювання фабули твору. Зміст повчальності перенесено на ствердження потреби знання і розуміння національної історії, тому уподібнення способу оповіді до фольклорного здійснюється із осмисленішим відбором авторами мовних засобів фольклорної прози: увага приділяється скоріше художній переконливості їх імітації, ніж формулюванню прямих повчальних сентенцій. Розмежування персонажів на позитивні й негативні оформлюється засобами мовлення інших персонажів, засвідчуючи вдосконалення техніки наративу. Трагедійна напруженість дії та гостра діалогічність мовленнєвих структур, поєднана з відсутністю позірної перемоги справедливості, створює значну “різницю потенціалів” між зав’язкою та розв’язкою сюжету, вносячи в нього повчальний концепт героїчності.

У підрозділі 4.2. “Удосконалення форми нарації та сюжетоскладання від документально-історичної до історико-філософської повісті” подано аналіз деталей художнього мовлення повісті 70-90-х років ХІХ – першої чверті ХХ ст. Відпрацьовуючи мовно-художній бік тексту історичної повісті, письменники-повістярі цього періоду зробили значний внесок у досягнення поетикальної майстерності, дидактичної поліфункціональності композиційних засобів. Використання метафоричної антитези для морально-етичної характеристики персонажів спричинилось до класичного формування способу оповіді від    3-ої особи. Акцентування особливостей мовно-культурного національного середовища епохи на зв’язку мовлення історичних та вигаданих осіб із документальними даними сприяло утвердженню історичної правдивості та національної самототожності образу мовця, носія українського культурного коду. За допомогою гармонійного співвіднесення структури позасюжетних елементів (пейзажних, портретних, інтер’єрних описів тощо) досягнутий значний ступінь драматизації персоніфікованого відображення історико-державної реальності. Їх функціональне зіставлення з характеристикою внутрішнього світу історичних та вигаданих персонажів дозволило вивести на новий рівень образне осмислення дидактичної проблематики.

П’ятий розділ “Трансформація способів конструювання хронотопу” розкриває особливості побудування художнього часопростору в сукупності аналізованих творів, визначає провідні часопросторові домінанти художнього образу, їх змістову та символічну наповненість. Визначено, що домінуюча мета еволюції конструювання художнього часопростору у творах аналізованого часового проміжку – інтерпретація змістового, інформативного комплексу уявлень про історичний часопростір відповідної тематики. Такий комплекс має чіткий аксіологічно-державознавчий вияв, оскільки естетичні домінанти художнього тексту й зміст його повчальності тут сконцентровано в інформаційній семантиці видових національних часопросторових локативів (Запорозька Січ, Київ та ін.) і їх родових історіософських супровідників (хронотоп міста, степу, бойовища тощо). У цьому зв’язку до розгляду взято й фактори сюжетоскладання як виразники руху сюжету.

Підрозділ 5.1. “Фактори лінійності й ускладнення художнього часопростору у творах першої половини ХІХ ст.” присвячений аналізу розвитку рис художнього хронотопу творів цього періоду. Провідною з них є обрання для часового матеріалу подій недавньої минувшини, що значною мірою стосувалися самих авторів. Це зумовило продуктивність, художню достовірність широкого використання алюзійно-суспільних форм хронотопу. Хронотопу оповідача було надано права, рівні з персонажним, що гармонізувало співвідношення останнього з історико-дидактичним тлом. Художня увага сконцентрувалась навколо просторового компоненту внутрішнього світу твору, тому лінійність часового компоненту урізноманітнювалась переважно дидактико-зіставними авторськими відступами, спрямованими в минуле. Оповідач історичної повісті мемуарного типу віддалений від описуваних подій, коли повчальність висловлюється прямо, і наближений у часі та просторі до персонажів, коли вона функціонує у вигляді узагальнених образів.

Історична повість 40-60-х рр. ХІХ ст. позначена урізноманітненням способів моделювання внутрішнього руху персонажів за допомогою мовленнєвих стилістико-синтаксичних фігур літературного й фольклорного походження. Спостерігається також звуження художнього простору в міфологізованому хронотопі як перспектива розвитку його інформаційної дійової інтерпретації, показник варіативності кількісної модуляції часового чи просторового компоненту художнього світу залежно від ідейно-дидактичних завдань його побудування. Детальне реконструювання хронотопу історичних подій у нерозривному зв’язку з персонажним та тенденція до їх одночасного трагічного завершення сприяли вдосконаленню формальної прив’язки художнього часу й простору до морально-естетичної прагматики авторського тексту.

Підрозділ 5.2. “Увиразнення тотожності між внутрішнім світом персонажа й хронотопом повісті другої половини ХІХ – першої чверті ХХ ст.” містить аналіз еволюції художнього часопростору на цьому етапі розвитку жанру.

Зазнавши продуктивних змін, зумовлених впливом документального елементу на сюжетну єдність художнього тексту, хронотоп історичної повісті 70-90-х рр. ХІХ ст. будується за тими самими правилами, за якими автори оформлюють внутрішній рух особистості персонажів. Вагому роль відіграють мовно-художні засоби позначення конструкції загального й персонажного хронотопів твору та їх співвідношення зі зміною сюжетних ліній, що сприяло орієнтації на якісне відображення соціоментальної цілісності зображуваної епохи, високого рівня змалювання сакралізованих часових і просторових локативів України (Київ, Запорозька Січ тощо), а відтак – до ствердження ідеї національної самототожності українського народу.

Перевага пригодницької жанрово-стильової специфіки відобразилась на втраті просторовим компонентом хронотопу повісті початку ХХ ст. свого підтекстового змістового навантаження; він стає географічною послідовністю “місць подій”, за винятком тих випадків, коли підтексту вимагає ілюстрування стану душі головного персонажа. Надаючи перевагу безпосередньому вираженню повчальності, із мовно-стильових засобів зображення часопросторових категорій письменники застосовують здебільшого епітет із прямим значенням (переважно зоровий, іноді з емоційно-оцінним відтінком). Відповідно до завдання обов’язкової перемоги добра над злом, часовий компонент набуває односпрямованості, перетворюючись на лінійний, і втрачає смислову розгалуженість, характерну для художнього хроносу зрілого романтизму, - ймовірно, через властивий повісті пригодницького типу “оголений міфотвірний механізм” (С. Андрусів).

Поступове розділення між пригодницькою та філософською формами історичної повісті надало способам історико-філософського часопросторового узагальнення рис творчого експерименту в побудові персонажного й загального хронотопу. Перевага першого, з його самостійною внутрішньою драматичністю, над історичним (другим), удосконалення співвіднесення засобів поетики із сукупністю часопросторових параметрів історичної повісті зумовили значну роль авторського мовлення й філософських відступів у конструюванні символічного шару хронотопу оповіді та в постановці морально-етичних питань перед реципієнтом.

У “Висновках” узагальнено результати проведеного наукового дослідження. Відзначено, що жанр історичної повісті першої чверті ХІХ ст. має кілька провідних формозмістових чинників, серед них: неповна на той час відпрацьованість класичного жанрового варіанту історичної повісті як художньо-стильової системи сюжетного моделювання; нахил до докладності географічно-історичних деталей сюжетного поля за рахунок вироблення чітких критеріїв побудови образотворчої системи; різноманітність способів формування епічної оповіді, що спричинила широкий вибір видової специфіки творів (від історико-мемуарного нарису до драматичних етюдів зі значним епічним елементом). Ставлення письменників цього періоду до історичних подій відзначається анекдотичністю, перевагою комічного, яка передбачає відсутність міжчасового зв’язку історичних прецедентів, обмаль невигаданих дійових осіб. Аналіз поетикальної системи творів класицистичної та преромантичної повісті дозволив зробити висновки про те, що написання їх переважно російською мовою – результат того, що інтерес митців до народного тільки починав набувати рис професійності. Невироблена сукупність засобів портретної характеристики персонажів зумовила бідність портретних описів та загальну фабульно-сюжетну конспективність. У застосуванні тропів переважає літературна алегорія, рідше – свідома рецепція фольклорного стилю оповіді, лише подекуди з традиційними епічними властивостями. У способах конструювання хронотопу письменники надають набагато більшу увагу інтерпретації часового, ніж просторового, компоненту художньої реальності. Передумовою цього є ідейно-естетична прагматика авторів при переважному спрямуванні історичного часу в минуле. Морально-етичні настанови історичної повісті ХІХ – початку  ХХ ст. складають актуальну для сучасності цілісну дидактичну систему, проблематика якої розвивалась під впливом панівного стилістичного напряму та історичної тематики художніх творів. Її повчальні компоненти в мемуарно-історичній повісті такі: 1) увага до реальних причин протидії чинній політико-державній системі (“Гайдамак” О. Сомова, “Предания о Гаркуше” Г. Квітки-Основ’яненка); 2) вимогливість до культурного рівня політичного спілкування, потреба орієнтування на певний ідеал (“Вывеска” О. Сомова, “Головатый”        Г. Квітки-Основ’яненка); 3) об’єктивність у визначенні першорядних економіко-політичних завдань незалежно від панівної ідеології (“1812 год в провинции” Г. Квітки-Основ’яненка); 4) діахронічність аналізу формування економічних та геополітичних умов (“Основание Харькова” Г. Квітки-Основ’яненка); 5) постійне врахування впливу власних рішень на перебіг подій не тільки в загальному, а й у частковому контексті (“Нежинский полковник Золотаренко” Є. Гребінки).

Перехід до нових естетичних критеріїв художнього моделювання вітчизняної та зарубіжної історії призвів до чіткішого оформлення жанрових ознак історичної повісті у творах М. Костомарова, Марка Вовчка, О. Стороженка, до урізноманітнення шляхів художнього моделювання – від укладення історичних подій в морально-етичні рамки письменницького світогляду до спроб згрупування комплексу історичних прецедентів навколо синтезованого фольклорного матеріалу. Поглиблюється розуміння трагічної роздвоєності людської особистості, і через це кожного літературного героя письменники ставлять у ситуації вибору між добром і злом. Удосконалюються методи нарації, запозичені з українського епічного фольклору. Домінантою хронотопу повісті 50-60-х років ХІХ ст. є простір, який зазнає трансформацій при модифікуванні автором сюжетної послідовності та функціонування персонажів. Історико-художня повість 50-60-х рр. ХІХ ст. є втіленням таких дидактичних ідей: 1) увага до міри, способу міжетнічних соціоментальних запозичень та пошуку компромісів із сусідніми державами (досвід формування “української школи” в польській літературі); 2) неприпустимість забуття та руйнування етичних традицій українського соціуму, однією з яких є пошана до предків (“Сын” М. Костомарова);               3) неможливість запозичення іншокультурних державотворчих зразків без урахування їх придатності на національному ґрунті (“Черниговка” М. Костомарова); 4) безкорисливість, готовність до відмови від матеріальних благ в ім’я народного добробуту та збереження національної гідності (“Кармелюк”, “Маруся” Марка Вовчка); 5) милосердя, культура політичної толерантності (“Марко Проклятий” О. Стороженка).

Документально-історична повість 70-90-х років ХІХ ст. відзначається довершеною рівновагою між історіографічним та художнім елементами в моделюванні історико-дидактичного  матеріалу. Професійне звернення до історіографічних джерел та їх творча трансформація в пригодницьку (у Д. Мордовця та М. Старицького) або соціографічну (у       О. Левицького) сюжетну канву підносить їх повісті до концептуального жанротвірного рівня. Функціонування образно-композиційної єдності документально-історичної повісті засвідчує значні кроки до вдосконалення засобів психологізації персонажів, художнього дослідження рис людської особистості через її зв’язки із навколишнім світом. Автори утверджують ідентичність внутрішнього світу особистості та співвідношення часового й просторового компонентів у відповідній сюжетній канві.

Історико-пригодницькі повісті О. Маковея, А. Чайковського, А. Кащенка,                      В. Будзиновського багато в чому є симптоматичним виявом переведення жанру в пригодницьку сферу. Тематика історичних повістей цієї групи різко скорочується до козаччини. Образи історичних осіб часто виступають у вузькоповчальному, конспективному вигляді. Поетика сюжету та позасюжетних компонентів відзначається спрощенням ролі тропеїстики, кількісним та якісним применшенням значення елементів народнопоетичної композиції, закриттям теми індивідуального та колективного підсвідомого.

Тематичний та стильовий поділ, що стався в першій чверті ХХ ст. між історико-пригодницькою та філософсько-історичною повістю, зумовив позитивний розвиток останньої (твори Ю. Опільського, К. Гриневичевої, О. Назарука, Г. Хоткевича). Він виявлявся перш за все в чіткому визначенні жанрових ознак історичної повісті як белетристично-повчальної форми історичної прози і водночас як цінного джерела художнього дослідження минулого українського народу, визначних періодів його державотворення. У цей час змістовно поглиблюється інтерпретація митцями історичних подій, ролі справжніх та вигаданих осіб, філософське трактування історичної казуальності, персональної й соціальної відповідальності, соціоментальної природи епохи. Система образотворення подає майстерні зразки гармонійної особистості, зв’язку асоціативної канви окремого твору із подібними явищами в повістях сучасників. Сукупність мовних засобів філософсько-історичної повісті першої чверті ХХ ст. позначена якісно новим ступенем використання народнопісенних елементів, кольористики та тваринно-рослинної символіки, обрядових формул. Це частково вплинуло і на спосіб моделювання персонажного й загального хронотопу творів, на драматичну напруженість сюжетних перипетій, зумовивши широке застосування кільцевої, змішаної, перерваної його форми, органічно обрамленої даними з історіографічних джерел.

Висвітлення морально-етичної проблематики історії України відбувається в повісті              70-90-х рр. ХІХ та першої чверті ХХ ст. у руслі таких дидактичних принципів:                       1) неприпустимість відповіді насильством у розв’язанні втутрішньодержавних конфліктів (“За чьи грехи?”, “Крымская неволя” Д. Мордовця), а також досягнення політичного виграшу шляхом руйнування економіко-культурного потенціалу держави (“Семен Палій…”               Д. Мордовця); 2) важливість пильного простеження діахронії законотворчого досвіду України та його врахування в контексті специфіки українського національного соціотипу (“Ганна Монтовт” О. Левицького, повісті М. Старицького про українське Середньовіччя);    3) функціональна єдність різноспрямованих ідеологічних сил у процесі вирішення спільних конкретних державотворчих завдань (“Захар Беркут” І. Франка, “Довбуш” Г. Хоткевича);    4) потреба відродження набутих Україною автентичних державотворчих та організаційних традицій головних історико-географічних регіонів (Запорозька Січ в історико-пригодницькій та Київська, Галицько-Волинська Русь у філософсько-історичній повісті).