АВТОРЕФЛЕКСИВНИЙ ТЕКСТ ЄВГЕНА ПАШКОВСЬКОГО ЯК ЯВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ПОСТМОДЕРНІЗМУ

Краткое содержание

      У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання роботи, основні методологічні засади, теоретичне і практичне значення та її наукову новизну.

      У першому розділі ”Авторефлексивний текст у контексті новітнього оповідного мистецтва” увага зосереджується на дослідженні суті й ознак рефлексії як акту художнього пізнання, на формах вияву постмодерністської авторефлексії. Також проводиться аналіз національних особливостей українського модернізму і постмодернізму.

У першому підрозділі ”Рефлексивне художнє пізнання як теоретична проблема” аналізуються суть і ознаки рефлексії як психосемантичного явища, оскільки репрезентативним засобом засадничого мистецького самовиразу в модернізмі є рефлексія як артикуляція світоглядного індивідуалізму. Психосемантика поняття „рефлексія” означає повернення ”назад”, відображення й пізнання, як “творчий акт індивідуальності” (В. Бехтєрєв), як актуалізація структури “Я” при входженні суб’єкта у проблемно-конфліктну ситуацію, котра спонукає особистість до апробації власного психічного досвіду, оскільки той потрапляє в ситуацію невротичного розщеплення, а тому актуалізує потребу індивідуальної історії як форми впорядкування внутрішнього світу через примирення глибинних суперечностей. Автор-модерніст безпосередньо “вживається” не в предмети й події об’єктивної реальності, а у вмістилище власного психічного хаосу. Таким чином, вибудовується певна закономірність: об’єктивне пізнання тісно пов’язане з самопізнанням – чим глибше людина бачить себе, чим інтенсивніше вона рефлексує у процесі творчості, тим очевидніше, яскравіше вона виявляє свою потенцію впорядкованості у власному творчому пошуку і стилі.

Постмодерніст орієнтується на продовжену авторефлексію, коли, з одного боку, виникає потреба сконцентрувати „Я”, а з іншого – розсіяти його, щоб уникнути метафоричної концентрації невротичного смислу. Метафоричний і метонімічний шляхи авторефлексії сходяться, оскільки мова йде про потребу виокремлення індивідуального психічного центру для самозаглиблення з метою розпросторення власної сутності в хаотичному світі, що й моделює дві психосемантичні моделі оповідного мистецтва – нарцистичну і шизоїдну в умовах гіпертрофованого індивідуалізму (Ж. Ліповецкі). Психоаналіз виявляє генезис цих авторефлексій в онтогенезі: на перших стадіях симбіозу формується дві позиції: інтровертна – пізнання на основі суб’єктно-об’єктної еквівалентності, нарцистичної автооб’єктності та екстравертна – пізнання через суб’єктно-об’єктні еквівалентності, прикмети світу ”Іншого”, коли “Я”, розчиняючись в ”Іншому”, втрачає власний центр і стає розщепленим (шизоїдним).

На стратегіях психічного захисту й пізнання постає психологія постмодернізму у двох провідних психотипах: нарцистичному (коли відбувається інтровертне еґоцентричне пізнання, яке виявляє байдужість до світу, але підвищений інтерес до власної персони) та шизоїдному (екстравертне еґоцентричне пізнання, яке виявляє підвищений інтерес до світу на основі загостреної спраги єдності).

У пошуковій епосі нової форми модернізму або перехідній епосі постмодернізму магістральним жанром стає авторефлексивний текст, котрий репрезентується маніфестованим індивідуалізмом, авторською омніопотенційністю (суб’єкт-нарцис стає на місце світового цілого або світове ціле стає на місце суб’єкта-шизоїда). Стан поглибленої рефлексійності, який виводить в епіцентр тексту еґоцентричні позиції автора, супроводжується прагненням ідеологічного впливу на ворожий світ, що породжує специфічний есхатологічний дискурс. Постмодерністська авторефлексія свідчить про розгортання індивідуалістичної революції у кризових і вкрай несприятливих для цього умовах: пошуки власного стилю наштовхується на вичерпаність всякої новизни й оригінальності.

 У другому підрозділі „Суб′єктивізація художнього пізнання в українському модернізмі та постмодернізмі” розглядаються особливості модерністської та постмодерністської рефлексії в українській літературі ХХ століття.

У пункті 1.2.1. „Національні особливості модернізму” простежується генезис українського модернізму. А. Камю умовно поділяв літературу на угодовську (класику) та дисидентську, породжену Новим часом. Саме дисидентську літературу, на думку А. Камю, повною мірою відображає роман – жанр, який артикулює характерний дух бунту. Українська література Нового часу – всуціль дисидентська, оскільки розпочинає критичне тлумачення колоніалізму: заперечуючи тотальність імперського світу, вона утверджує правоту свого заперечення, маючи намір повернути втрачену національну реальність. В українській літературі, зважаючи на особливості національної історії, модернізм набуває специфічних рис, він тісно пов’язаний з бунтівною національною традицією і реалізується такими хвилями:

1)      Ранній український модернізм 1898 – 1916 рр. (О. Олесь, М. Вороний, Леся Українка, О. Кобилянська, В.Винниченко).

2)      Модернізм 20-х (М. Хвильовий, В. Петров, В. Підмогильний, неокласики).

3)      Еміґраційний модернізм „празької школи” й періоду МУРу.

4)      Еміґраційний модернізм нової хвилі 60 – 70-х рр. (Нью-Йоркська група) і шістдесятники.

5)      Пошуки нового українського модернізму 80 – 90-х рр. ХХ ст., або постмодернізм (С. Процюк, Г.Пагутяк, О. Ульяненко, О. Забужко, Є. Пашковський, Ю. Андрухович та ін.).

Специфіка українського модернізму полягає в тому, що артикуляція світоглядного бунтівного індивідуалізму на підсумковому етапі тісно пов’язується з національною ідеєю. Відповідно й пошуки нового модернізму в ХХ столітті, активізуючи бунтівний індивідуалізм, активізують і модерні пошуки національної (соборної) ідеї.

У пункті 1.2.2. ”Авторефлексія в українському постмодернізмі” досліджується специфіка українського письма в постмодерних умовах західноєвропейської культури. Перша спроба постмодернізації українського літературного дискурсу відбулася з появою шістдесятництва. Шістдесятники роблять спроби вербалізувати нову світоглядно-естетичну свідомість на основі активізованого інтелектуалізму, бунтівного націотворчого індивідуалізму й екзистенційної моральної відповідальності. Задля цього вони намагаються інтегрувати ідеологічно-естетичні моделі українського модернізму 20-х в націотворчу культуру 60-х, щоб відновити динаміку пошукового модерного експерименту.

Шістдесятництво вперше усвідомлюється новим літературним поколінням – „вісімдесятниками”. Як відзначає О. Пахльовська, „шістдесяті роки, їхня пам’ять, їхня філософія, їхній спадок, їхня еволюція” стають „палючою, магматичною основою української сучасности”. Модерністську тенденцію шістдесятих продовжують прибічники новоміфологізації (В. Медвідь, Ю. Ґудзь, Г. Пагутяк, Є. Пашковський та ін.), вибудовуючи нову парадигму пошукового модернізму. Знову в цей час стає проблематичним бунтівничо-апокаліптичний дискурс, що ляже в основу модерної міфологізації. Різні форми автоміфологізації актуалізують метафізичні проблеми як пошуки трансцендентного, в яких автор виражає спрагу єдності, болісне бажання впорядкувати свій внутрішній і національний світи. Оскільки шизоїдності світу протистоїть міфологізація, то ця тенденція українського постмодернізму виражається через авторефлексію, означену нами як міфологічно-шизоїдна. Найяскравішим репрезентантом якої є проза Є. Пашковського.

Генезис українського постмодернізму тісно пов’язаний з продовженням химерного експерименту 70-х рр., коли карнавалісти-бубабісти у вісімдесятих головними творчими принципами зробили радикальний плюралізм стилів і художніх програм, маскарад різних світоглядових моделей, анонімність ”я”, що стали складовими блазнюючого бунту. Блазнюється все: і сакральне, і профанне, а врешті обезцінюється не лише світ і його традиційні цінності, але й сам суб’єкт як творчоспроможна національна індивідуальність. Карнавалізоване розщеплення суб’єкта й об’єктного світу приховує в собі виразні невротичні аспекти, пов’язані з утратою психотерапевтичного міфу. Бубабістська акція започатковує характерну для українського постмодернізму тенденцію, означену нами як нарцистично-карнавальна авторефлексія, яка відкриває простір для масової культури. Найяскравішим її зразком є проза Ю. Андруховича. Як відзначає Т. Гундорова, “атрибутом бубабістського кічу-Карнавалу стає нарцисизм, в якому всі перевертання та всі двійники й маски означають розгортання глобальної метафори поетичного українського нарцисизму”.

            Отже, якщо модерністська художність відображає невротичні психічні трансформації, а постмодерністська – психотичні, то авторефлексивний текст на основі нового синтезу невротизації (через нарцисизм) та психотизації (через шизоїдність), стає виразником „розширеного стану” пошукової модерністської свідомості, яка заради повноти, цілісності буття, заради національної та загальнолюдської єдності актуалізує символізацію незнищенної сутності буття, ім’я якій – метафізичне доповнення до природної дійсності. Потреба в метафізичному породжує деконструктивну аміфологізацію як знищення старої форми заради нової міфологізації.

У другому розділі „Зародження та еволюція авторефлексії у прозі Є.Пашковського” розглядаються рефлексивні моделі у структурі традиційної реалістичної оповідності, яка поступово руйнується, внаслідок чого авторефлексія еволюціонує до модерністського міфу, опонуючи шизоїдності постмодерного світу. Є. Пашковський прагне зробити своє письмо абсолютно реалістичним, внаслідок чого „реалістичний опис” багатократно розмножується і складає враження нескінченності. Бажання зафіксувати значущі факти дійсності, показати тотальність реальності, в якій переживається катастрофічне відчуження української людини, створює проблему синтезу реалізму та модерністської авторефлексії, яка еволюціонує до міфу.

У першому підрозділі „Розщеплення суб’єкта і реалістична парадигма роману „Свято” представлено аналіз художньої структури першого твору письменника як традиційного „реалізму” та прихованої авторефлексії.

Основна сюжетна лінія роману „Свято” Є. Пашковського відсилає до традиційної української сюжетності, модерний вияв якої представив В. Підмогильний у романі „Місто”. Шлях українського селянина до міста – провідна історія романів Є. Пашковського, яку зачинає „Свято”. Космополітичне місто і національне село обумовлює опозицію „бунту і примирення”. Неподолані протиріччя між селянином і містом змушують шукати письменника смисл індивідуального буття через активізацію опору. Символічним примиренням стає „повернення додому”. Тобто місто символізується як простір для бунту, а село – як простір для примирення зі світом. Деталізуючи контрастне зображення фактів міського часопростору та селянського світу дитинства і пам’яті, письменник ні реально міське, ні ідеально сільське не залишає безпристрасним, і саме надривною пристрасністю визначається явна і прихована тенденційність реалістичності Є. Пашковського, в якій примирення зі світом можливе лише як тимчасове інтермецо. Місто як простір реальної дії вимагає динамічної прагматичності, до якої виявляються неспроможними герої роману „Свято”, а тому вони безцільно блукають між містом і селом у пошуках ідеального.

Авторська рефлексія над індивідуальною безпритульністю української людини розщеплює стиль на високий, біблійно-піднесений та низький, реалістичний. Романтичний конфлікт між високим поривом суб’єкта і низьким світом позначається на опозиції „чоловік – жінка”, де жінка й демонічне місто об’єднуються у загрозливій для мужності спілці, внаслідок впливу якої національна мужність приречена на поразку, неприкаяність і безсилля.

Інший бік напруженого романного конфлікту відображає опозиція „суб’єкт – історія”, де надмір історичності не дозволяє безболісно інтегруватись у національну пам’ять. „Одіссея” українського селянина між містом і селом в апокаліптичному національному світі пов’язана з бажанням відстояти традиційну (родовідну) єдність супроти постмодерних явлень хаосу й тотальності в образі масового суспільства. Розщеплення суб’єкта між бунтом і примиренням врешті еволюціонує в бік наростаючого бунту, що виражається через неспинний потік асоціативного мовлення-мислення.

У другому підрозділі „Міфологізація як наслідок критичної авторефлексії у романах „Вовча зоря” та „Безодня” досліджується джерело міфологізації, яким служить активізація індивідуалізованої національної пам’яті, що й приводить в рух систему сакральних символів. Установка на відбір негативних фактів соціальної дійсності та критичну свідомість активізує потребу метафізичної єдності. Є. Пашковський акцентує увагу на історичних травмах українського суб’єкта, що приводять до екзистенційної загубленості, а пограничне блукання стає своєрідним законом історичного буття цілої нації. Оскільки український світ витлумачується як топос поразки, то єдиним переможцем тут є непримиренний бунтівник, яким і є сам автор. Він як свідомий історичний суб’єкт відчужується не лише від міського, але й від селянського світу. Основою відчуження стає активний досвід знання. Одновимірність образів у романах „Вовча зоря” й „Безодня” вказує на єдиного потужного суб’єкта як носія національної свідомості, на міфологізацію авторської біографії, коли абсурдна мінімалізація персонажів апелює до біблійної притчі про блудного українського сина, якому вже нікуди повертатися. Усвідомлення національного апокаліпсису породжує спрагу життєдайної національної мужності. В основу авторефлексії Є. Пашковського проникає потужній нарцистичний компонент. Суб’єкт критичної свідомості у романах Є. Пашковського, як правило, постає в образі праведника, свідка апокаліпсису, посередника між Богом і гріховним світом, котрий для бунтуючого героя постає в образі божевільні, „закритої палати”, тобто катастрофічно замкненого простору. Психічне пекло підсилюється біблійною апокаліптикою. Опозиція до світу приховує у глибині суб’єкта не схильність до бажаної єдності, а до тотальності бажання, що обумовлює вигнання з дійсності всього, що не відповідає релігійній доктрині. Тому індивідуалізований міфологізм наближає пророче мовлення до прокляття, коли авторефлексія посилюється похмурими віщуваннями й візіями. Цей зсув творчого аспекту бунту в негатив приводить до єдиного вибору між диктатурою та анархією, що врешті вигонить самого суб’єкта зі світу посейбічного. Смерть осмислюється як форма радикального бунту. Світ, інфікований насильством, вражений надміром трагічної історичності, породжує рятівну потребу в релігійному пошукові.

Синтез авторефлексії та сакральної біблійної символізації впливає на еволюцію прозопису Є. Пашковського, де відбувається розбудова модерністського міфу на основі літописного мовлення. М. Епштейн, аналізуючи міфічну свідомість, відзначав, що ознаками зрілої літератури є психологізм і історизм, ці явища передбачають заглиблення письменника у внутрішній світ особистості та проникнення в дух часу, але коли особистість належить лише зовнішньому – всезагальній єдності роду, народу, або лише внутрішньому – своєму душевному світу, тобто, коли вона лише розімкнута ззовні або замкнута в собі, то тоді складаються передумови міфічної свідомості. Тотальна єдність експресивного мислення, притаманна Є. Пашковському, дає привід охарактеризувати його авторефлексію як основу для міфологічної свідомості.

            У третьому підрозділі ”Текст Є. Пашковського як проблема читання” звертається увага на неповторну стилістику, яку привносить творчість Є. Пашковського в історію української літератури. За неповторною стилістикою письменника можна назвати „справжнім модерністом”, за селянською ностальгією – істинним традиціоналістом, за монументальністю позиції – авторитарним моралізатором, за розібраністю мовленнєвого потоку – прибічником українського „шизоаналізу”.

Будь-який художник, незалежно від позиції реаліста, модерніста чи постмодерніста, веде пошуки єдності там, де вона глобально втрачена, тобто в жорстокій реальності або у власній творчій уяві. Є. Пашковський у своїх есе, рефлексуючи над проблемою сучасного письменства, зазначає, що мета його – традиційно-чесна: „зміцнити людське серце, остерегти від самозгуб”, нагадати про “спорідненість, мову милосердя, про властиві людині пристрасті, помилки, сумніви, страх і відчай; про люту оману ідеологій, про те, що за кожним випробуванням зорить призначення, і разом зі свободою громадянин вдихає обов’язок дбати про ближніх і вітчизну”. Сповідуючи таку традиційну мету, він пропонує власний стиль буття як творчий національно свідомий бунт.

            Спраглий до єдності дух письменника прагне розділити цю єдність передусім зі своїм читачем. Але тексти Є. Пашковського важкі для читання, на перепоні реципієнтові стає мовленнєва навала, яка не передбачає діалогу. Це – стиль, який не впускає читача. Однак рецептивну проблему творів Є. Пашковського не можна розв’язувати тільки негативно через ускладненість стилю і пристрасні дидактичні інтенції автора. Адже його проза постає в полі української традиції „абсолютности слова й відповідальности за висловлене”, за словами С. Квіта. Проза Є. Пашковського – це не лише рефлексія над світом, а проблематизація української невлаштованості в новому постколоніальному світі, над яким постає загроза нового колоніалізму.

Стиль письменника еволюціонує в бік „шизоїдного” мовлення, тобто такого мовленнєвого розщеплення, в якому немає за що вхопитися. Розщепленість письмового мовлення вимагає не звичайної зосередженості, а духовних зусиль, щоб дошукатися рятівного стрижня, навколо якого збирається це відверто невичерпне за своєю енергетикою виповідання. Є. Пашковський, за спостереженнями сучасних критиків, (чи не вперше в українській літературі) презентує особливий тип національної периферійності як безпритульності “людини мовного ґето” (Л.Гавласа). Цей тип української безпритульності в космополітичному місті обумовлює відокремлену не лише світоглядно-естетичну, але й мовленнєву позицію. Те, що в умовах української державності українське усвідомлюється як марґінальне, витіснене з буття, стає основою творчого і стилістично неповторного бунту. Проте від “Свята” до “Щоденного жезлу” Є. Пашковський не “зачиняє двері” перед світом (Є. Баран), а навпаки, відчиняє їх світу. Мовленнєва атака Є. Пашковського створює враження невичерпної сили, що утверджується як закон нового оптимістичного стилю буття української літератури на сучасному песимістичному порубіжжі.

У третьому розділі „Есеїзація авторефлексивного тексту Є. Пашковського” досліджено специфіку явища есеїзму в його відношенні до авторефлексії українського вісімдесятника. Роман „Безодня” Є. Пашковського можна вважати кульмінаційним виявом прозового експерименту у творчості письменника, адже тут повною мірою проявився новий стиль в історії української літератури на основі схрещення рефлексуючої та міфологізуючої тенденцій. Після цього роману у творчості Є. Пашковського активно вводяться елементи есеїстики. Якщо рефлексія над українською реальністю в попередніх творах послідовно маскувала авторефлексію, то в романах „Осінь для ангела”, „Щоденний жезл” рефлексія набуває відкритих ознак авторефлексії. Кульмінаційним виявом есеїзації рефлексуючого пізнання стає роман-есей „Щоденний жезл”, де яскраво проявляються особливості авторефлексивного тексту Є.Пашковського як явища українського постмодернізму.

У першому підрозділі „Есеїзм і постмодернізм” звернено увагу на генезис есе як явища, породженого епохою Відродження, яке протистоїть міфу й міфічній свідомості, а тому активно експлуатується епохою постмодернізму, а також на особливості його побутування у творчості Є. Пашковського. Есеїзм в епоху постмодернізму є особливо актуальним, оскільки епоха має представити багатомовність, багатоголосся, розмаїття поглядів і світоглядів, на які розпалася культура. Есеїзація пізнання відображає не лише культурну розібраність епохи, але й утворення простору, в якому народжується індивідуалізована пошукова істина. Об’єктивна істина суб’єктивізується з допомогою есеїзму настільки, що втрачає значення абсолютної.

На основі есеїзації мовлення відбувається деконструкція романного жанру: жанр переходить у наджанрову сутність або рефлексуючу текстуальність. Якщо для роману головною одиницею є подія, то для есе – есема, яка формує парадигматичний опис-роздум. Головна одиниця міфу як мислеобразу – міфологема – відноситься до вищої, метафізичної реальності, есема як мислеобраз занурюється в реальність становлення мовлення і є характерною рисою особистісного живого (незавершеного) досвіду автора. Есема, як відзначає, М. Епштейн – це ”мислеобраз, що безмежно наближається до міфологеми, але ніколи з нею не співпадає, бо є явищем індивідуальної авторефлексії, тобто породженням індивідуальної свідомості”. Метою есеїзації стає розщеплення фальшивої, смертоносної, тоталітарної цілісності задля створення нової внутрішньо динамічної форми пізнання.

Українські письменники осмислюють постмодерністську ситуацію для України як хронотоп поразки. Так, В. Єшкілєв відзначає: коли ми говоримо про постмодернізм в Україні, то мова йде не про стиль, жанр, напрям, навіть не про культурну чи мистецьку ситуацію, а про „топос поразки, місце поразки”, „час виродження”, „час поразки”. Для релігійного світогляду, у сфері якого формується художня творчість Є. Пашковського, закономірно, що постмодернізм сприймається теологічно з допомогою метафори Апокаліпсису. Але апокаліптична ситуація містить у собі й джерело для новонародженого відчуття значимості творчості. Адже вперше в ситуації постмодернізму, як відзначає В. Єшкілєв, „з’являється той елемент семантичного світу, який ми можемо назвати свідомою фільтрацією”, тобто коли за допомогою тексту можна змінити реальність. У цій ситуації значущої текстуальності великої ваги набуває мова, яка проголошується вмістилищем сущого і простором для його пошуку. Цей пошук сущого в мові яскраво характеризує позицію Є. Пашковського, який не лише утверджує власне експресивне мовлення, але й викриває інше – репресивне мовлення, а також мовлення, яке прагне національний світ перетворити у небезпечний Хаос. Постмодерністська ситуація як ситуація хаосу й божевілля обумовлює пошуки форм впорядковуючого мовлення, яке б давало простір для свободи й водночас протистояло анархії. Саме таке завдання приводить Є. Пашковського до нарощування елементів есеїзму в його творчості, що вказують на пошуковий характер прозопису.

У другому підрозділі „Щоденний жезл” Є. Пашковського: від міфологізму до есеїзму” простежуються шляхи самозвільнення авторського „Я” з репресивної міфічної свідомості на основі ідеологічно серйозного письма. Художнє правдошукання Є. Пашковського, за тлумаченням Т. Гундорової, гостро віддзеркалює іронію та подвійне дно Карнавалу, чия утопічна й ідеальна функція розбивається, стикаючися з екзистенційною мукою ліричного ”Я”. Творча енергетика есеїстичного авторського ”Я” в романі-есеї „Щоденний жезл” переноситься на модель бунтівливої національної індивідуальності, яка звільняється від колоніалізму. Вивівши романне мислення в есеїстичне, Є. Пашковський прагне повернути людського суб’єкта до живого співстраждання і співчуття. Його критичні рефлексії вступають у поле гнівного індивідуального запиту. Авторефлексивна особистість дошукується цілісного мислеобразу на позначення своєї епохи. Чорнобиль стає знаком українського апокаліптичного буття. Есему Чорнобиліани яскраво доповнюють міфологеми на позначення епохи Кінця. Вихід з Чорнобильської землі асоційовано з біблійним відходом з Єгипту. Опосередковане есеїстичне мовлення, утверджуючи ренесансного національного суб’єкта, створює множинну систему інваріантних низьких мислеобразів на позначення національного безчасся. Есеїстична парадигматика викриває імперіалізм на рівні самого мовлення. Опонуючи, письменник витворює опозицію свідомого, ”відаючого” мовлення і несвідомої мови. Живі слова глибинно екзистенційні, пронизані психічним стражданням, на відміну від слів мертвих або тих, що вмирають безславно (“а твоя мова боліла так, мов зуби їй викришено на паркет чекістського кабінету… мова згине, мова збазарніє, бо зійде на торг вся пам’ять зжитого тутай в муках і безчесті…”).

Завдяки есеїзації деконструюється романний жанр, твір як умовна конструкція переходить у потік есеїстичних (незавершених у своєму напруженому пошуці) мислеобразів. Есеїстична структура (ідея-інваріант і каталогізація її конкретизованих проявів, або образ-інваріант і ряд їх інтерпретацій) дає уявлення не стільки про об’єктивний світ, як про відмінного від цього чужорідного світу суб’єкта-бунтівника. На основі маргінального бунту суб’єкта, який усвідомлює себе носієм зневаженої мови і всупереч апокаліптичній глобалізації прагне до вічного буття, вибудовується органічна парадигма українського постмодернізму: авторська суб’єктивність переводить міфологему в есему, моделюючи рухливу, динамічну текстуальність, есема постійно наближається до міфологеми, але залишається на межі сакралізованої рефлексії.

У третьому підрозділі “Есеїстична особистість у контексті „шизоїдної” епохи” проаналізовано модель розбудови есеїстичної особистості як суб’єкта постмодерністської епохи в романі Є. Пашковського „Щоденний жезл”. Есеїстична особистість вибудовується на екстравертному самопізнанні за допомогою багатоликості ”Іншого” як об’єкта. Есеїстична свідомість розгортається в ситуації культурної розібраності (шизоїдності), тобто, коли бунтує множинність чужих поглядів. Тяжіння до міфологічної свідомості зумовлює потребу монологізації авторської рефлексії, яка моделюється на опозиції „індивідуальна праведність – грішна множинність світу”. Апокаліптична розібраність світу збирається єдиним шляхом – через особистість письменника, який прагне супроти ворожої текстуальності похітливого часу виставити відповідальну, правдиву, викривальну мову. ”Щоденний жезл” символізує роль письменника через місію Мойсея. Одним із центральних мотивів роману є визначення ролі вербалізованого знання в переддень апокаліпсису. “Метафізична увага автора “Щоденного жезлу”, – відзначає Л. Гавласа, – повністю й неподільно сконцентрована у площині відповідальності. Він відповідає за свою землю. Він почуває межову і страхітливу незахищеність цієї землі. Цей тип відповідальности коннотується з біблійним поняттям ревнителя, що накидає на свою долю специфічне обтяження межової, непохитної, безкомпромісної відповідальности за випрямлення шляхів Божих”. Дух міфології органічно перетікає в конкретизовану хроніку реального існування. Характерну структуру нарації складає сповідь і проповідь. Розгортаючи ідею пропащої вітчизни (враженої хронічним колоніалізмом), письменник вільно подорожує по різних сферах культури, приміряючи на себе роль історика і політика, князя і кріпосника, письменника і літературознавця тощо. Між письменником як суб’єктом мовлення і об’єктом, яким виступає розщеплена національна реальність, виникає простір, в який і поміщається пошукова есеїстична істина.

Постмодерністська „шизоїдна” авторефлексія постає, як відомо, на основі розщеплення суб’єкта. ”Я” й ”Інше” тут парадоксальним чином співпадають, а тому письменник ”пропускає” об’єктивну реальність через вмістилище власного психічного досвіду, який нагадує неспинну течію. Авторефлексії Є. Пашковського ”розбирають” і ”збирають” світ. Але ”Я” прагне зібрати передусім себе в монолітну єдність, означену тут есемою ”щоденний жезл”, щоб протистояти шизоїдності внутрішнього й зовнішнього світу. Інтенсивні пошуки самоозначення дають поштовх до умогутнення яскраво індивідуалізованого Еґо, зверненого до колективного ”Іншого”.

Частини тексту Є. Пашковського не зв’язані часовим або причинним зв’язком, вони постають як нескінченні варіанти об’єднаного інваріантного смислу – множинного язичницького світу, якому чинить опір християнськи орієнтоване письменницьке ”Я”. Основою суспільного зла, за рефлексією автора “Щоденного жезлу”, є культивування обмеження історичного часу (вгодовування ”здорової садистичної мордяки часу”). Тому проблема часу, з одного боку, набуває індивідуалістичного есеїстичного виміру як вічно незавершеного буття, а з іншого – як смертоносної категорії влади. З допомогою есеїзації автор утверджує буття в позачасовому сенсі як індивідуальну творчість, яка ніколи не припиняється, поки існує саме буття. Час (історичний, філософський, фізичний, літературний, чорнобильський, всесвітньо апокаліптичний) – створює каталог різноманітних суджень, з допомогою яких автор відхрещується від ”марноти марнот”. Есеїстична особистість, яка постійно осмислює реальну течію дійсності, прагне зафіксувати свої мислеобрази у сфері живого буття. Тому потужна конкретна наповненість характерна для стилю письменника, який прагне до нової реалістичності. З одного боку, у Є. Пашковського маємо шизоїдний характер авторефлексії як її зовнішню форму, а з іншого – опозицію шизоїдності як її глибинну внутрішню форму, що формується на основі есеїзації. Традиціоналіст і постмодерніст парадоксальним (есеїстичним) чином поєднуються в ”Щоденному жезлі”.

Художнє балансування Є. Пашковського між міфом та есе дає змогу виявити його месіанський „нрав”, що часом насторожує своїм бажанням „княжити”. Письмове мовлення фіксує автора як вибуховий небезпечний епіцентр, де бажання „дописувати і переписувати нескінченний роман” тісно пов’язане з внутрішньою боротьбою зі смертю. Тому есеїстична парадигма поєднує і виявляє високе й низьке не лише у світі зовнішньому, але й у внутрішньому світі самого митця.

            Головна одиниця художнього дискурсу роману „Щоденний жезл” – есема – являє собою пристрасне поєднання конкретики образів і національної ідеї, вона спрямована на самоозначення національної особистості письменника, становлення його в хаотичному часі „щоденним жезлом”. Синтез естеїстичної і міфологічної установки складає особливість авторефлексії Є. Пашковського, де міф і есе як парадоксальне ціле символізують собою Україну як епоху Апокаліпсису, яка містить у собі Нескінченність.

            У Висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження.       Модернізм як психосемантичне явище актуалізує невротичну художність, постмодернізм розвиває невротичну художність у психотичну, актуалізуючи розум і божевілля як єдину структуру авторефлексивного пізнання й відповідну їм психопоетику – метафоричну концентрацію та метонімічне розсіювання. Український постмодернізм розглядається як перехідне явище між минулою (перерваною) формою українського модернізму і новою, яку прагне віднайти українська література на порубіжному зламі епох (від колоніалізму до постколоніалізму). Авторефлексія є основою пошукового художнього мислення, яке у світовій практиці репрезентується двома провідними постмодерними стратегіями: нарцистичною (яка концентрує індивідуальне „Я”) та шизоїдною (яка розсіює індивідуальне „Я”).

            Міфологічно-шизоїдна авторефлексія Є. Пашковського ідеологічно протистоїть нарцистично-карнавальній (головним ідеологом якої став Ю. Андрухович), оскільки в Є. Пашковського збирання авторського „Я” відбувається на основі серйозного статусу відчуженого індивідуалізму, котрий наділяється пафосом пророцтва і месіанства й опонує блазнюючій масці незнайденої суб’єктності. У романістиці Є. Пашковського невтомно пульсує рефлексивне авторське „Я”, зумовлене поступовим виокремленням самоцінного психічного центру, інтенсивним самозаглибленням та самоозначенням.

            Якщо в першому романі „Свято” автор ще вдавався до сюжетного реалістичного письма, традиційно використовував умовну форму, створював у читача ілюзію сучасної, безпосередньої присутності героїв твору, то з кожним новим романом він розвиває тенденцію теперішньої, безпосередньої авторської присутності. Прихована авторефлексія стає явною в романі-есеї „Щоденний жезл”, де остаточно зруйнована романна структура з допомогою наджанрової есеїстичної парадигми. Есеїзація веде до відкритого в часі асоціативного потоку літописного мовлення. Є. Пашковський апелює, з одного боку, до діяльної свідомості, а з іншого – до філософського споглядання речей. Його ліризація світу речей дає привід говорити про український сільський „ліричний музей”. Разом з цим каталогізація фактів, нагромадження деталей виявляє пристрасне бажання володіти не лише часом, а й панувати над його несвідомим (індивідуальним і колективним). Для прихованої сутності письменника загалом стають характерними небезпечна тотальність інтонацій та афект страху перед аґресивним несвідомим, що постійно проявляється в образах, емоційних реакціях. Проте звільнення спонтанних енергетичних потоків, перевантажених незавершеним теперішнім, з його минулими фобіями, незреалізованими бажаннями творчої самореалізації, зорієнтоване не на кінцеву мету поневолення, а на динамічний процес формування сучасної творчої суб’єктивності. Парадигматична структура тексту (збирання різних суджень, образів, фактів, які увиразнюють сакральну ідею) тісно пов’язує міф і есе – дві опозиційні наративні моделі. Їх синтез є ознака українського постмодернізму Є. Пашковського.

            Текст Є. Пашковського постає як дволика сутність: він є явищем постмодернізму як пошуку конструктивного, але не знайденого індивідуалізму, і водночас він радикально опонує постмодернізму як епосі хаосу, невизначеності, втраченої суб’єктивності. Схрещення есеїзму, міфологізму, традиціоналізму, модернізму у формі експресіонізму і постмодерністської рефлексивної гри з образами, ідеями, історичними постатями творить ефект парадоксального письма, якому деякі критики відмовляють і в модернізмі, і в постмодернізмі, а характеризують його як домодерну спробу. Такий ефект від письма пов’язаний з нарощуванням тут елементів есеїзму. Есе, як аналізує його М. Епштейн, нагадує чисту словесність, творіння в найширшому і невизначеному значенні, жанр для початківців і неспокушених, тому автор есею у тлумаченні дослідника – „професіонал дилетантського жанру”, коли дилетантизм стає свідомим і принциповим вибором письма, оскільки есеїст прагне втриматися в межах цілісного мислення, яке притаманне юності. Цей юнацький дух спроби, характерний для есе, органічно вписується у психологію творчості Є. Пашковського. Тому химерну авторефлексію Є.Пашковського, в якій поступово нарощуються елементи есеїзму, ми означаємо як явище українського „дилетанського” постмодернізму.