| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано мету та завдання роботи, визначено основні методи дослідження, його предмет і об’єкт, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами і планами, показано наукову новизну та практичну цінність отриманих результатів.
У першому розділі роботи – “Теоретичні аспекти дослідження проблеми національного характеру” – розглянуто ступінь опрацьованості теми. У підрозділі “Розвиток концептуальних засад вивчення українського національного характеру” висвітлюються шляхи виникнення й функціонування таких базових понять, як “національний характер” та “ментальність”, подається їх категоріальне визначення й окреслюються концептуальні засади дослідження українського національного характеру від праць М. Костомарова, П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, П. Юркевича, М. Драгоманова, В. Липинського, Д. Донцова, І. Лисяка-Рудницького, Д. Чижевського, В. Яніва до розробок П. Гнатенка, Л. Горболіс, В. Нарівської, В. Працьовитого, І. Приходько, А. Швецової, М. Шлемкевича та інших. Доведена думка, що проблема національного характеру завжди була актуальною в контексті української інтелектуальної культури.
Сучасна інтенсифікація наукових досліджень про психологічні особливості українського етносу призвела до взаємозаміщення термінів “національний характер” та “ментальність” (“менталітет”), які ми прагнули розмежувати у своїй роботі, детально простеживши шляхи виникнення цих понять. Так, “ментальність” асоціюється із багатогранною “картиною світу”, що притаманна певному індивіду, групі, колективу чи соціуму (М. Блок, Л. Февр, Ж. Ле Гофф, Ф. Арієс, Ж. Дюбі). Натомість “національний характер” пов’язаний, перш за все, із розумінням народу (нації) як особливого суб’єкта, цілісної особи, якій властиві певні психологічні ознаки (на сучасному етапі ця думка вже підтверджена працями П. Гнатенка, І. Грабовської, Г. Лозко, Н. Михайловської, В.Павленко, М.Пірен та інших).
У другому підрозділі – “Національний характер у художній літературі як об’єкт наукових студій” – розглядаються особливості дослідження національного характеру в красному письменстві. Наголошується, що аналіз цього концепту як естетичного феномена не повинен обмежуватися виокремленням тих чи інших психологічних рис. На думку деяких дослідників (С. Пролєєва, В. Шамрай, А. Швецової), в образі національного характеру перед нами постає історія, відтворена в певних формах поведінки, пріоритетів, уподобань людей, що належать до конкретного народу. Перераховані чинники є невід’ємні від того життєвого світу, людської діяльності, що не тільки зумовлює виникнення психологічних феноменів, а й служить підґрунтям їх постійного самовідтворення.
Студіювання національного характеру в художній літературі тісно пов’язане з аналізом народних звичаїв та традицій, обрядів і ритуалів, міфології, філософії, етики та естетики. Риси національного характеру яскраво проявляються також при дешифруванні народних символів, архетипів та праобразів, які сягають корінням “колективного несвідомого” (З. Фройд, К.-Г. Юнг) й актуалізують не лише специфічно національний, але й загальнолюдський чинники. З другого боку, в літературі як самодостатній естетичній комунікації важливо не лише простежити вияви архетипного у творах окремих авторів, а й з’ясувати міру індивідуального в рецепції тих чи інших мотивів різними письменниками.
У третьому підрозділі – “Творчість Г. Хоткевича в оцінці критики та літературознавства” – проаналізовано ступінь вивчення художнього доробку митця у ХХ столітті. На сьогодні не існує окремого спеціального дослідження проблеми національного характеру у творчості Г. Хоткевича, незважаючи на те, що у вітчизняному літературознавстві доробок письменника завжди був предметом пильної уваги. На початку ХХ століття він активно обговорювався тогочасною критикою (розвідки А. Березинського, М. Євшана, С. Єфремова, Т. Зикеєва, В. Коряка, М. Мочульського, М. Новицького, Г. Чупринки та інших). Вже І. Липа у статті “Наша повість”(1912) та В. Поліщук у рецензії на “Камінну душу”(1923) відзначали, що характерам героїв Г. Хоткевича притаманні виразно національні риси.
За радянських часів спадщина письменника становила інтерес досліджень О. Засенка, С. Ковальчука, А. Мельничук, Б. Михайличенка, В. Півторадні, Ф. Погребенника, а протягом минулого п’ятнадцятиліття – О. Волосової, В. Кравчука, І. Михайлина, С. Наумова, І. Приходько, М. Семенюк, В. Шевчука, Н. Шумило та інших. Соціологічно-марксистське літературознавство інтерпретувало образність Г. Хоткевича передусім як відображення певних соціальних відносин, а поведінку героїв зводило до суспільно-економічних причин. Неопублікована частина спадщини митця, а також неможливість уповні ознайомитися з його окремими працями, мемуарами та спогадами, обумовили приписування Г. Хоткевичеві того, що було не властиве його особистості. Натомість ігнорування національного чинника при вивченні його персонажів призводило до спотворення художнього змісту авторських текстів. Перші спроби наблизитися до розуміння глибин національного світогляду в контексті творчості Г. Хоткевича вже зроблені у працях І. Приходько, Ф. Погребенника та Н. Шумило.
Другий розділ дисертації – “Синтез національно-патріотичного й загальнолюдського в художньому доробку Г.Хоткевича” – складається із трьох підрозділів.
У першому – “Національне й наднаціональне в ранніх творах митця” – обстоюється думка, що для Г.Хоткевича не існувало абстрактної людини, яка була б відірвана від національної, історичної основи. Ранні оповідання письменника, серед яких “Блудний син”, “Різдвяний вечір”, “З давнини”, “Дід Андрій”, “Як тітка Майстриха глечика скидала”, “Сердечна опіка (згадки Пені)”, “Сліпець” та інші, були написані митцем у річищі класичних традицій української літератури. Проте вже ці твори характеризувалися яскравим авторським світобаченням та майстерним відтворенням основ української національної духовності крізь призму загальнолюдського начала. У створенні образів – носіїв національного характеру молодий Г. Хоткевич відштовхувався переважно від уявлень українців про такі морально-етичні категорії, як добро й милосердя, честь і совість, людяність і справедливість. Натомість збірки “Життєві аналогії” та “Поезія в прозі” засвідчили пошуки автора насамперед у сфері форми та змісту.
У другому підрозділі – “Рецепція першої російської революції у творчості Г. Хоткевича” – з’ясовуються особливості художнього відтворення внутрішньої дисгармонійності українців у межовій ситуації.
Події початку ХХ століття загострили екзистенційну проблематику у творчості Г. Хоткевича. У своїх прозових та драматичних творах на революційні теми (“Лихоліття”, “Вони”, “На залізниці в 1905 році”, “Село в 1905 році”, “Троє”, “Перед дверима”, “Так мусило бути”, “Маленькі образки великої справи” та інші) письменник зосередився на причинах духовної деградації та розполовинення української людини в ідейному хаосі доби. При цьому центральними для розуміння багатьох творів митця та його внутрішнього світу стали питання життя та смерті, мистецтва й краси, жертовності та фанатизму, антихристиянської сутності людини й гріха. Виходячи з цього, увагу Г. Хоткевич концентрував не стільки на позитивних рисах українців (волелюбності, толерантності, естетизмі, повазі до особистісних інтересів, про які говорила переважна більшість вітчизняних письменників), скільки на недоліках характерів своїх співвітчизників (відсутності раціонального врівноважуючого чинника, надмірному емоціоналізмі, розчуленості, замріяності тощо).
Так, герої драматичного етюду “Вони” – Павло та Ельза – розуміють, що жахливу дисгармонію між суспільним та індивідуальним кров’ю не подолати. Однак, відкинувши революцію, молоді люди не знаходять іншого шляху вирішення конфлікту, що призводить їх до відчуття непотрібності, приреченості, суму. Г. Хоткевич неодноразово наголошував на вадах української інтелігенції, підсумувавши їх в одній зі своїх доповідей систематичного курсу “Про Галичину”. Найпоширенішими письменник вважав схильність до переймання негативних аспектів масової російської культури, дріб’язковість, ренегатство та відсутність справжнього патріотизму. Показово, що проблема внутрішнього єства інтелігенції початку ХХ століття була актуальною не лише для українських, але й для російських мислителів (Л. Андрєєва, М. Бердяєва, С. Булгакова, М. Герзеншона, П. Струве та інших).
Основою модерністично змодельованої Г. Хоткевичем дійсності у творах на революційну тематику стали апатія, безнадійність, наскрізний страх людини перед жорстокою реальністю. Крізь призму духовного начала окремих героїв (Борис, Есфір із “Лихоліття”, Андрій Латенко, Катерина із “На залізниці в 1905 році”, Гувернантка, Павло та Ельза з драматичного етюду “Вони”, Андрій, Маруся із драми “Село в 1905 році”) автор нагнітав відчуття контрастів, обумовлених невідповідністю між реальними подіями та внутрішніми прагненнями дійових осіб. Вихід із трагедійності відтворюваного ним світу митець бачив у поверненні до національних джерел, у релігійному світовідчутті та в ментальному самозаглибленні української нації.
У третьому підрозділі – “Художнє осмислення значення релігії для духовного світу людини у творах письменника” – аналізуються релігійно-світоглядні пласти українського національного характеру. Наголошується, що формування власної філософської позиції у Г. Хоткевича відбувалося на тлі ніцшеанської традиції, що мала неабиякий вплив на становлення культури ХХ століття. Проте, ознайомившись з індивідуалістичною теорією Ф. Ніцше, український письменник піддав її критиці. Свою статтю “Гадки про ідеали Ніцше” він побудував на наскрізному порівнянні ідеї Божества з ідеєю надлюдини, підсумувавши, що підтримкою для особистості протягом життя повинна бути саме релігія, оскільки “закони Христа та всі інші закони етики містять у собі кодекси моралі”.
Порушуючи у художніх творах важливі насамперед для самого себе питання (про смисл помсти та християнського всепрощення, про виправдання чи засудження збройної боротьби, про можливість людини наблизитися до Бога), Г. Хоткевич прагнув розв’язати їх, актуалізуючи біблійний код (“Авірон”, “Так мусило бути”, “Першому революціонерові”, “Борець”). Релігійний вимір буття українців бачиться одним із головних у плані сприйняття драматичних творів митця на революційну тематику, у яких асоціативні зв’язки з Євангелієм виникають через образи Христа, Діви Марії, Антихриста, Голгофи, тернового вінка (“Лихоліття”, “Вони”, “Село в 1905 році”).
Творчим набутком письменника в розробці біблійних сюжетів стало наближення християнського міфу до реальної дійсності, загострення його моралізаторського змісту, релігійної повчальності (“Авірон”). У повісті Г.Хоткевич надзвичайно вміло в завуальованій формі показав весь трагізм межової ситуації XIX-XX століть, коли людина гостро відчула самотність, неспроможність віднайти красу та гармонію у світі, втрату взаєморозуміння із собою, оточуючим середовищем, Богом, а через це і втрату моральних орієнтирів. Основою “Авірона” є глибока світоглядна спорідненість між єврейством та українством. На метафоричному рівні маємо зображення постійної боротьби за незалежність, яка для українського народу крізь призму століть стала способом життя – а тому і рисою національного характеру.
Відхід від традиційного біблійного сюжету був обумовлений розумінням Г.Хоткевича необхідності перелому в людській свідомості, адже в кривавих описах повісті вбачається відгук на реальні історичні події початку XX століття. Очевидно, автор прагнув насамперед привернути увагу сучасників до релігійних, морально-етичних, філософських питань, змінити спрощене, приземлене уявлення про сутність Бога і значення віри для українського народу. Крім того, персональний дуалізм Христа й Антихриста, Марії та АнтиМарії у художніх текстах Г. Хоткевича дозволяє простежити інваріантну основу та зсуви в людському існуванні: святий – грішник, мудрість істинна – фальшива, ідея гарна – спотворена тощо. Їх рецепція посилює відчуття, що картина України має вигляд деструктивного світу, заселеного антигероями (“Маленькі образки великої справи”). Підтверджує це також наскрізний образ-символ української Голгофи, “тих кривавих українських доріг”, якими в силу історичних обставин довелося йти нашому народові впродовж багатьох століть, загартовуючи свій характер.
Описуючи безглуздість життя, яке призводило до занепаду традиційного українського світогляду, митець наголосив, що за таких умов руйнувалися самобутні національні підвалини. Спотворювався зміст родини – “осередку миролюбної хліборобської нації”, нищилися всі сфери існування українців: соціальні, морально-етичні, релігійні, побутові, естетичні. Проте до революції Г. Хоткевич виявив подвійне ставлення: з одного боку, він засуджував її жорстокість, а з другого, співчував своїй Батьківщині та окремим людям, часто пояснюючи їх аморальні вчинки страшною дійсністю (“Так мусило бути”, “Троє”, “Перед дверима”, “Голодовка”). Провідними у творах митця стали мотиви фанатизму, “мученика в терновому вінці”, гріха, трагічного усвідомлення безповоротності життя. Зосереджуючись не стільки на історичних подіях, скільки на психологічному переживанні їх окремими героями, митець прагнув показати, що шлях збройних повстань лише прищеплював такі непритаманні українському національному характерові риси, як жорстокість та ненависть до інших народів. Подолання цих недоліків, на думку письменника, можливе, якщо повернутися до того абсолютного виміру буття, джерела та основний зміст якого детально розкриваються у Книгах Святого Письма.
Третій розділ – “Національний характер народу як чинник його історичної долі у світлі ідейно-естетичних засад Г. Хоткевича” – присвячений аналізові творів письменника на історичну тематику.
У першому підрозділі – “Дилогія митця “Два гетьмани”: психологічний аспект інтерпретації образів Б. Хмельницького та І. Мазепи” – досліджено художню спробу автора осмислити історичну долю свого народу на рівні окремих носіїв українського національного характеру (зокрема видатних історичних осіб) та їх усвідомлення національної ідеї. На противагу тим письменникам, які романтизували визначні факти й постаті рідної історії, Г. Хоткевич убачав запоруку майбутнього відродження Української держави в об’єктивно-глибинному осягненні історичного процесу. Окремі думки з цього приводу були викладені ним у розвідках “Умови з’єднання України з Московщиною в 1654 році”, “А ми”, “Хто ми і чого нам треба?”, “Хто я: політичне кредо: ossolineum”.
У дилогії “Два гетьмани” уособленням державотворчих поглядів самого Г. Хоткевича стали центральні образи Б. Хмельницького та І. Мазепи, які прагнули вибороти Україні місце на світовій арені, однак втратили цю можливість. У зображенні Б. Хмельницького митець відштовхувався насамперед від особистісних позитивних якостей гетьмана, зокрема від його патріотизму. І. Мазепу письменник прагнув змалювати не зрадником, себелюбцем чи злодієм (яким він постає із творів О Пушкіна “Полтава” чи Ф.Булгаріна “Мазепа”), а “героєм навчасу, що в послідні дні української свободи постала з мечем у руках”.
Побудувавши оповідь на психологічних кризах обох гетьманів, письменник рельєфно простежив внутрішні зміни в психології героїв, парадигму сприйняття ними національних питань. Головною рисою дилогії став поглиблений аналіз духовного зростання персонажів як народних лідерів. Наскрізний мотив трагізму, приреченості українського народу був обумовлений стереотипом обов’язковості існування постійного союзника, якого шукав і Б. Хмельницький, побоюючись, що “лиш учора відірвані від плуга українці не мають військового духу”, й І. Мазепа.
З другого боку, Г. Хоткевич наголосив на внутрішніх протиріччях своїх співвітчизників, вбачаючи у цьому головну причину нереалізованості їх національної ідеї та недержавного існування. У дилогії риси національного характеру українців осмислюються шляхом зіставлення їх із представниками інших народів – росіянами, татарами, євреями, які змальовані переважно в негативному висвітленні. Такий підхід був обумовлений бажанням митця позбавити свою націю комплексу меншовартості (про який писали В. Липинський, Є. Маланюк, І. Мірчук, І. Лисяк-Рудницький), висвітлити й позитивні, й негативні сторони української “душі”. Дилогія Г. Хоткевича мала виконувати насамперед гносеологічну функцію, знайомлячи читача з маловідомими фактами української історії та посилюючи почуття національної гідності адресата.
У другому підрозділі – “Образ Олекси Довбуша як втілення національної ідеї у творах письменника” – вивчаються роман Г. Хоткевича “Довбуш”, однойменна драма митця та нарис “Потомок Довбушів”. Новаторський характер зазначених творів виявився насамперед у трактуванні образу Довбуша як уособлення національної ідеї. З одного боку, письменник, як і більшість його попередників (М. Лисикевич, М. Старицький, Ю. Федькович, І. Франко та інші), висловив власне захоплення легендарним опришком, його героїзмом, лицарством, високими ідеалами, адже про Олексу ще за життя ходили легенди (п’єса письменника “Довбуш”, нарис “Потомок Довбушів”). З іншого – Г. Хоткевич пішов далі романтичної традиції, сфокусувавшись не лише на особистій внутрішній розполовиненості героя, а й на трагедійності українського буття загалом.
Уся драма життя Олекси якраз і полягала в тому, що він екзистенційно поєднав у собі трагічну вину й трагічну помилку (прийом гамартії). Так у масштабному полотні “Довбуш” про “шляхетних народних розбійників” авторові вдалося не тільки подолати традицію авантюрного роману з його умовністю та наближенням до казки, а й зосередитися на глибинних причинах драми життя “чорних хлопців”, діяльність яких самими гуцулами оцінювалася в діапазоні від небувалого героїзму до звичайного буденного бандитизму (повість Г. Хоткевича “Поніпалек і Туманюк”, оповідання “Мирон Штола”).
Особливу увагу автор звертав на негативні риси своїх співвітчизників, частина яких була перейнята українцями під впливом панівних культур (польської та російської). Сформований комплекс неповноцінності, меншовартості вкорінився в силу історичних обставин у свідомості більшості та викликав глибоку дисгармонію як на рівні окремої особистості, так і на рівні нації. Прагненням подолати негативний автостереотип (низку уявлень народу про “себе”) Г. Хоткевич керувався під час написання дилогії “Два гетьмани”, у якій обидва герої постають відданими своїй державі патріотами. Натомість образ Довбуша у творах письменника змальований амбівалентно: не заперечуючи важливості повстання, очоленого Олексою, митець одночасно довів, що шлях крові та руйнації не може привести до очікуваного щастя.
Четвертий розділ – “Художнє осмислення регіональних особливостей українського національного характеру у творчості Г.Хоткевича” – складається із двох підрозділів. У першому – “Антеїзм” як провідна риса характеру українців у “Гірських акварелях” та “Гуцульських образках” Г.Хоткевича” – предметом аналізу стали дві збірки малої прози митця.
Думка про органічну заглибленість українців у природу та прагнення віднайти з нею цілковиту гармонію висловлювалася вченими неодноразово (дослідження М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, С. Кримського, О. Кульчицького, І. Лисяка-Рудницького, В. Павленко, М. Пірен). У творчості Г. Хоткевича входженням у природу “як у загальний символічний світ вищої, Божої мудрості, про який писав ще Г.Сковорода”, особливо характеризуються дві збірки оригінальної “малої прози” “Гірські акварелі” та “Гуцульські образки”. Їх головна риса полягає у взаємопроникненні ліричного та епічного способів зображення, поєднанні романтичного й реалістичного письма, експресіоністичних та імпресіоністичних елементів, що засновуються на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань.
Провідне місце в “Гірських акварелях” та “Гуцульських образках” належить відтворенню мальовничого карпатського пейзажу. Його сприйняття в діапазоні від суму до радості побудоване, головним чином, на переживаннях ліричного героя (“З гір потоки”, “Два шуми”, “Збуджена”, “Самітна смерічка”, “Село”, “Трембіта”, “Кішня”). Окрім композиційного елементу, в обох добірках природа постає важливим характеротворчим засобом (“Черемош”, “Повінь”, “Життя”, “Злочин природи”, “Трембіта”, “Кішня”, “Пожарище”, “Жаль за горами”).
Поетика “Гірських акварелей” та “Гуцульських образків”, будова їх сюжету або найчастіше його відсутність, “розірване письмо” підпорядковані закону безпосередньої передачі миттєвих вражень, емоцій та асоціацій, що базуються на почуттєвому та настроєвому рівнях. Крізь призму сприйняття мінливості навколишньої дійсності автор осмислює і окремі риси характеру горян (завзятість у роботі – “Кішня”, “Повінь”; болісне переживання розлуки з горами – “Марод”; гумор – “Дві дячихи”), і екзистенцію їх буття (мотиви непередбачуваності життя, смерті, миттєвості людського існування в порівнянні із всесвітнім часом – “Пожарище”, “Повінь”, “Життя”, “Злочин природи”).
У циклі “Гуцульські образки” письменник у цілком реалістичних тонах висвітлив побут та важку працю гуцулів і водночас наголосив на небувалій вправності й витривалості верховинців (“Дарабов”, “Почерез верхи”), їх запальній вдачі (“У корчмі”), непередбачуваній психології (“Потомок Довбушів”, “За Юріштаном”). З другого боку, ці твори засвідчили авторське захоплення гуцульським двовірством, що базується на поєднанні давніх язичницьких елементів із пізнішими християнськими, фантастичних ірраціональних уявлень із практичним досвідом, набутим і перевіреним упродовж віків (“Блуд”, “Чарівна палиця”).
При цьому обидві добірки позначені вираженою національною специфікою та глибокою вкоріненістю в українську культуру. Характерним для них став синтез архаїчних міфологем дерева, лісу, неба, води та каменя з поліфункціональними біблійними міфологемами Богородиці (Великої Матері), Ісуса Христа, потойбічного світу, в якому за уявленнями українців сугерується Вища, Божа мудрість.
У збірках “Гірські акварелі” та “Гуцульські образки” відчувається вплив ніцшеанської естетики, а особливо праці Ф. Ніцше “Народження трагедії з духу музики”. Осмислюючи культуру гуцулів як складну сув’язь язичницьких та християнських елементів, письменник особливу увагу зосереджував на значенні навколишнього природного середовища для горян, із яким вони живуть у цілковитій гармонії. Проте первісне верховинське буття для Г. Хоткевича не завжди є поетичним (“Повінь”, “Життя”, “Злочин природи”, “Дарабов”, “Камінна душа”, “Поніпалек і Туманюк”), а міфологічний гуцульський світогляд не обов’язково тотожний морально-етичним цінностям (“Дві дячихи”, “У корчмі”, “За Юріштаном”).
У другому підрозділі – “Дифузія поганського та християнського світосприйняття гуцулів у повісті автора “Камінна душа” – аналізуються особливості змалювання характеру верховинців, їх духовності та самобутньої культури.
Ідейно-естетичний підхід митця до зображення Гуцульщини базувався, головним чином, на осмисленні архаїчного світовідчуття верховинців, язичницьку культуру яких обумовлюють елементи міфомислення.
Мистецький елемент проник у різні галузі традиційної матеріальної культури гуцулів, але ще більшою мірою він позначився на їх духовному існуванні. Істотна вага поетичного ставлення до навколишньої дійсності послужила охоронним модусом побутування давніх світоглядних уявлень верховинців, що виявилися в традиційних поглядах на утворення світу, взаєминах людини і природи, у релігійних віруваннях, забобонах, демонології, у народному осмислені явищ суспільного буття.
Образне мислення Г. Хоткевича в “Камінній душі” характеризується дифузією “відфольклорних” і міфологічних мотивів, романтичних та реалістичних компонентів, естетично-емоційним переосмисленням національно-народних джерел. Перед читачем розгортається життя верховинців, максимально наближене до реальності (трагічний життєвий сюжет із конкретним хронотопом, змалювання опришків як розбійників, точне й правильне використання діалектних слів тощо).
З другого боку, як і збірки “Гірські акварелі” та “Гуцульські образки”, повість Г. Хоткевича представляє собою дифузію двох просторів духовного світу людини – поганства та християнства. Заперечивши принцип виключно раціонального сприйняття дійсності (картини святкування гуцулами свята Юрія, Великодня, обряди, пов’язані з виходом пастухів у гори) та ствердивши мотив очищення людини через покаяння (доля Марусі, Дмитра Марусяка, Юріштана), митець у такий спосіб відбив насамперед власну життєву філософію.
Осмислюючи давні міфологічні уявлення гуцулів, глибини їх світовідчуття та характеру, Г. Хоткевич особливу увагу звертав на народні символи, основу яких убачав у загальнолюдському пласті. “Камінна душа” є яскравим прикладом твору, в якому первісні уявлення про світ відбиваються через поетично переосмислені форми (символи каменя, тварин-хижаків, архетипи “героїзованого злочинця”, Великої Богині, Матері, землі).
Змальовуючи опришків переважно в реалістичному плані, письменник зумів наголосити на об’єктивних рисах характеру горян, які відрізняються від українців інших територій надмірною суворістю, гордістю, запальною вдачею, рішучістю. Цікавими видаються й інші аспекти психології верховинців – особливе ставлення до життя, смерті, мистецтва, природи. У загальному масштабі творчість Г. Хоткевича 1906-1912 років може бути підтвердженням тези Г. Лозко про існування типів “регіональних ментальностей”. У доробку митця знаходимо майстерне відображення світогляду верховинців, у характерах яких серед загальноукраїнських виразно простежуються власне гуцульські риси. Натомість слобожанський тип національного характеру, носієм якого був і сам письменник, у своїх творах митець відобразив меншою мірою, оскільки фокусувався переважно на загальноукраїнських рисах, розглядаючи їх у контексті вселюдських цінностей.
У висновках узагальнено результати дослідження. Відзначено, що питання українського національного характеру у творчості Г.Хоткевича безпосередньо пов’язані з національною ідеєю, історією, національним підсвідомим і культурним міфом.
Аналіз багатьох творів письменника (насамперед “Авірона”, “Довбуша”, “Камінної душі”) засвідчив, що рівні їх емпіричного та глибинного прочитання не завжди збігаються, оскільки, попри зовнішню спрощеність художніх текстів, авторові вдалося відбити цілісну картину як своєї сучасності, так і національного минулого. Дослідження художньої спадщини митця дозволяє зробити висновок про типові риси національного характеру українців у прозі та драматургії Г. Хоткевича (індивідуалізм, емоційність, чуттєвість, поетичність, фемінність чоловічої вдачі, антеїзм тощо).
Попри окремі недоліки творів: моралізаторство (рання проза), надмірну деталізацію (окремі частини “Життєвих аналогій”, “На залізниці в 1905 році”) та ідеалізацію героїв (“Два гетьмани”), – звернення до минулого й ключових елементів української культури забезпечило символічну відповідь Г. Хоткевича на загрозу знищення та нерозв’язані соціально-політичні проблеми початку ХХ століття. Наскрізним виявився мотив абсурдності національного буття в часи збройної боротьби, що обумовлювала втрату істинного сенсу життя як окремої людини, так і цілого народу.
Г. Хоткевич належав до великої когорти мислителів (Г. Сковорода, М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко, П. Юркевич, Леся Українка, І. Франко, М. Хвильовий, Т. Осьмачка, В. Стус та інші), які особливу увагу звертали на вирішальне значення релігії для духовності українців. Полемізуючи з ідеєю “надлюдини” Ф. Ніцше, митець прагнув довести, що бачення співвітчизниками національних питань повинно спиратися насамперед на закони християнської моралі, яка виявляється дуже співзвучною українському характерові. При цьому Христос та Антихрист, Бог і Диявол, Богородиця та АнтиБогородиця для Г. Хоткевича були не тільки явищами трансцендентного порядку, але разом з тим і внутрішніми джерелами самої людини. Таким чином, зорієнтована на символічне відображення тодішньої реальності як у плані суспільно-національних, так і етико-філософських її компонентів, біблійна проблематика стала наскрізною у спадщині письменника. Фокусуючись на художньому осмисленні національних катаклізмів початку XX століття, на зверненні до загальнолюдського, він ішов від супротивного, показуючи найменш типове для українського національного характеру: озлобленість, духовну байдужість та зачерствіння (“Лихоліття”, “Вони”, “Село в 1905 році”, “Перед дверима”, “Так мусило бути”, “Маленькі образки великої справи”).
У дилогії “Два гетьмани” та романі “Довбуш” однією з провідних виявилася національна ідея, яку Г. Хоткевич вважав концентрацією свідомості нації (народу). Проте тільки у творі про опришківського ватажка авторові вдалося художньо довести, що візія української ідеї повинна ґрунтуватися на принципах сердечності, любові та поваги до кожного окремого (у тому числі й інонаціонального) індивіда. Ці головні регулятори людського буття є органічними для українців, оскільки спираються на кордоцентричність (сердечність) їх національного характеру. З другого боку, письменника цікавив процес досягнення свободи (як окремим індивідом, так і цілим народом), яка в життєво-психологічному плані є синонімом самопізнання та пізнання власної психокультури. Своєрідна ревізія української історії допомогла Г. Хоткевичу, з одного боку, переосмислити постаті Дмитра Марусяка, Олекси Довбуша, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, а з іншого, актуалізувати питання національної державності та повновартісної національної свідомості пригноблених українців на початку ХХ століття. Принципово новим у творах митця стало те, що він не стільки визнав народ творцем своєї історичної долі, скільки наголосив на здібностях виняткових особистостей, вбачаючи коріння саме такого, а не іншого, історичного ходу українства в глибинах його національної психології.
Окремим етапом в осмисленні проблем українського національного характеру у творчості Г.Хоткевича можна вважати перебування письменника на Західній Україні (з 1906 по 1912 рік), де він створив низку полотен на гуцульську тематику. Питання національного характеру в його регіональних проявах письменник порушував не лише у своїх художніх творах, але й у численних статтях, нарисах та розвідках (“Гуцули”, “Гуцульський рік”, “З приводу “Тіней забутих предків” М.Коцюбинського”).
Концентрованим вираженням дивовижного верховинського світогляду, психології горян, їх культури та архаїчних поглядів на життя стали повість автора “Камінна душа” та збірки малої прози “Гірські акварелі” і “Гуцульські образки”. Їх аналіз показав, що оперування численними символами, архетипами та первісними образами дозволило Г. Хоткевичу у високохудожній формі актуалізувати не лише загальноукраїнські риси національного характеру (сердечність, лагідність, толерантність, мрійливість в образах Марусі, баби Гафійки, Катерини, Юрчика, отця Василя – “Камінна душа”), але й наголосити на особливостях їх регіональних проявів (специфічному ставленні гуцулів до життя та смерті, музики, мистецтва, Карпатських гір). Синтезувавши романтичні та реалістичні компоненти у творах, а також “відфольклорні” та міфологічні мотиви, письменник досить тонко відбив ментальну спрямованість горян, яка ґрунтується на дифузії поганства та християнства.
Проблему національного характеру у своїй прозі та драматургії Г. Хоткевич розглядав крізь призму морально-етичного, релігійного й екзистенційного пластів буття українців. Це питання у творах митця було тісно пов’язане з історією рідного народу (опришківські повстання, часи Хмельниччини та Руїни), його культурними традиціями (збереження духовних засад світогляду предків, обрядовість українців), філософією (буття нації у часі та просторі, дифузія одиничного й загального), етикою та естетикою (релігійність, специфічне ставлення до природи та землі), завдяки чому художня спадщина Г. Хоткевича стала вагомою частиною української національної культури ХХ століття.
Результати дослідження висвітлені у 8 публікаціях:
1.Лавренчук О.В. Особливості відображення характеру гуцула у творчості Г. Хоткевича (“Камінна душа”, “Довбуш”) // Вісник Харківського національного університету. – 2000. – Серія Філологія. – №473. – С.361–366.
2.Лаврик О.В. Риси української ментальності в художній прозі Г. Хоткевича // Актуальні проблеми слов’янської філології. Лінгвістика і літературознавство. – К.: Знання України, 2001. – Вип. VI. – С.193–199.
3.Лаврик О.В. Образ Олекси Довбуша як втілення національної ідеї у творах Г. Хоткевича // Вісник Харківського національного університету. – 2002. – №538. – Серія Філологія. – Вип.34. – С.417–421.
4.Лаврик О.В. “Ментальність” та “національний характер”: проблема засад дослідження (літературознавчий аспект) // Вісник Харківського національного університету. – 2002. – №557. – Серія Філологія. – Вип.35. – С.327–332.
5.Лаврик О.В. Художнє осмислення значення релігії для духовного світу людини у творах Г. Хоткевича (“Авірон”, “Довбуш”) // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць. – К.: Твім інтер, 2002. – Вип.14. – С.232–239.
6.Лаврик О.В. “Їх подужає гаряче серце”: рецепція революції 1905-1907 років у драматичній трилогії Г. Хоткевича // Вісник Харківського національного університету. – 2002. – №572. – Серія Філологія. – Вип.36. – С.325–330.
7.Лаврик О.В. Національний характер у художній літературі як об’єкт наукових студій // Вісник Харківського національного університету. – 2003. – №583. – Серія Філологія. – Вип.37. – С.126–128.
8.Лаврик О.В. Символіка повісті Г. Хоткевича “Камінна душа” // Вісник Харківського національного університету. – 2003. – №595. – Серія Філологія. – Вип.38. – С.80–83.
Хоткевич Г. Гадки про ідеали Ніцше: Розвідка. Уривок. Автограф // ЦДІА України м.Львова. – Ф.688. – Оп.1. – Справа 32. – 10 ар. Михайловська Н. Трагічні оптимісти: Екзистенційне філософування в українській літературі ХІХ – першої половини ХХ ст. – Львів: Світ, 1998. – С.4.
Шевчук В. Друге відкриття Гната Хоткевича // Шевчук В. Дорога в тисячу років: Роздуми, статті, есе. – К.: Рад. письменник, 1990. – С.333. Кримський С. Сприйнявши серцем, осягнувши розумом (національні архетипи як втілення долі та історичного досвіду народу) // Віче. – 1993. – №8. – С.81. Лозко Г. Українське народознавство. – К.: Зодіак-ЕКО, 1995. – С.86. |
