МОРАЛЬНО-ЕТИЧНІ ОСНОВИ ХАРАКТЕРОТВОРЕННЯ В ДРАМАТУРГІЇ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Краткое содержание

У вступі з’ясовано стан розробки проблеми, обґрунтовано її актуальність; визначено об’єкт, предмет, мету й завдання роботи, теоретико-методологічні засади дослідження, наукову новизну, теоретичну цінність і практичне значення основних положень та результатів; подано інформацію про апробацію результатів і висновків роботи, про її структуру.

У першому розділі «Теоретико-методологічні засади дослідження» представлено процес визначення теоретико-методологічних засад дослідження, визначено зміст основних термінів, розроблено методику роботи.

У підрозділі 1.1 «Уявлення про характер в історично-духовній та науковій ретроспективі» на основі огляду давніх єгипетських, індійських, іудейських та інших писань з’ясовано, що вже з давніх часів чітко розрізнялися окремі риси характерів людей і процеси їх формування на базі моралі та етики як учення про добро і зло; розглядалися добро- чи злотворчі «таємні» й відкриті бажання, прагнення, наміри, мотиви слів, дій, вчинків і діяльності.

Огляд праць філософів та психологів пізніших епох дав можливість з’ясувати: античні мислителі нерідко говорили про те, що окремі риси характерів визначають поведінку й діяльність людини, бо вони виникають і формуються в суспільстві. Упродовж XIV-XVIII ст. «відроджені» характери героїв навантажуються ще й інтелектуальними та гуманістичними рисами, котрі, на думку дослідників, детермінуються і загальним розвитком духу й науки людства, і тими соціальними умовами, в яких формується свідомість і світогляд головних та другорядних дійових осіб.  У XIX столітті вчені визначили й природну схильність людини як до добротворення, так і до злотворення. Але найціннішим висновком стало те, що риси характеру людини необхідно формувати на основі моралі, етики й твердої переконаності в тому, що це єдиний шлях і до релігійної, і до світської духовності. У XX ст. філософи й психологи, визначаючи залежність і окремих рис, і характерів від багатьох факторів суспільного буття людини, називають мораль і етику основними чинниками характеротворення. Психологи вперше стали розглядати характер як систему таких рис людини, які визначають її поведінку, діяльність і навіть спосіб життя. І тут мораль та етика визнаються визначальними.

У підрозділі 1.2 «Морально-етичні проблеми характеру в літературознавчій рецепції» простежено процес формування уявлень і понять учених про характер та про морально-етичні основи його творення від античності до сучасності. Унаслідок огляду з’ясовано, що філософи Античності та Середньовіччя вже розглядали літературу як засіб творення і рис, і характерів людей. Вони так само пов’язували риси й характери перш за все з мораллю та етикою або із заповідями релігії. У XIX-XX ст. літературознавці не лише дають визначення поняттям «характер», «риса характеру», а й бачать проблему творення характерів однією з найактуальніших (Б. Буряк), пов’язаною з усвідомленням морально-етичних основ (Г. Сивокінь); наголошують на важливості вивчення суспільних умов формування характерів персонажів твору (М. Жулинський та інші).

Для вияву окремої риси чи й характеру митцеві в цілому достатньо кількох авторських пояснень та ремарок, лаконічних, але максимально динамічних реплік, здебільшого у формах коротких монологів, діалогів та «короткореплікових» полілогів, а для зображення характерів у розвитку й становленні потрібно все те наповнити досить багатослівними роздумами, спостереженнями, само- та інохарактеристиками, елементами психоаналізу й багатьма іншими виявами як мікро-, так і макропоетики, котрі засвідчують саме поступ чи деградацію найважливіших, але перш за все морально-етичних критеріїв і цінностей.

У підрозділі 1.3 «Характер персонажа в інтерпретації Лесі Українки та дослідників її творчості» здійснено короткий огляд поетичної та прозової спадщини письменниці, аналіз її епістолярної й публіцистичної творчості з точки зору уявлень і понять авторки про мораль і етику. У такий спосіб з’ясовано, що в юності авторка говорить про важливість доброти, про прагнення людини виокремитися з маси. Письменниця схвалює такі риси, як чесність, готовність до самопожертви й допомоги іншим, духовну стійкість і т. ін. Дослідники ж творчості Лесі Українки все це знаходять у характерах окремих героїв, але системне вивчення процесу творення рис характерів більшості персонажів її творів все ще не здійснюють, переважно констатують мотиви й причини появи тих чи інших рис характерів. Навіть тоді, коли визначалися типи характерів дійових осіб драматургії Лесі Українки, сам процес характеротворення у світлі моралі, етики й духовності завданням дослідження ще не став.

У другому розділі «Морально-етичні аспекти характеротворення у драматургії малих жанрів» досліджено найважливіші прояви морально-етичних засад і прийоми та засоби їх вираження в процесі творення характерів дійових осіб.

Зокрема в підрозділі 2.1 «Характеротворення у ранніх п’єсах малих жанрів» проаналізовано перші «діалоги» й «етюди» 1895-1898 рр. – «Божа іскра», «Прощання», «Грішниця», «Зимова ніч на чужині», «Іфігенія в Тавріді», «Прокляття Рахілі». При цьому виявлено: по-перше, у більшості названих творів авторка порушувала перш за все проблеми й питання ролі мистецтва й митця в житті суспільства. І це не данина традиції, а перш за все пошук вихідної установки авторки на кінцеві цілі її власної творчості; по-друге, більшість героїв проаналізованих творів – безіменні дійові особи (Поет, Вороги, Прихильні – «Божа іскра», Хлопець, Дівчина мила, Дівчина з портрета – «Прощання» та ін.). Цим Леся Українка досягає «узагальнення» характерів до такого рівня, коли дійові особи не мають жодних індивідуальних рис; по-третє, на творенні характерів дійових осіб ранніх творів драматургії дуже помітно позначився максималізм авторки, зокрема риси: категоричність (Вороги – «Божа іскра»), самовідданість матері (Рахіль – «Прокляття Рахілі») та ін.

У «діалогах», «драматичних сценах» і «етюдах» Лесі Українки в більшості випадків відсутні розгорнуті й деталізовані представлення дійових осіб, розлогі ремарки та авторські пояснення; авторка рідко вдається до роздумів над обставинами, умовами й причинами виникнення, формування рис характерів – частіше всього тут зустрічаються поодинокі інформування («Божа іскра») чи констатації («Прощання») того, які саме риси характерів мають дійові особи і як ці риси визначають поведінку людей.

Риси характерів дійових осіб виявляються здебільшого ситуативно – за певних причин, умов або мотивацій (Дівчина мила – «Прощання» та ін.). Умотивовуючи прояви рис характерів, драматург використовує такі прийоми, як спогад (Хлопець – «Прощання», Дівчина – «Грішниця») або роздум (Іфігенія – «Іфігенія в Тавріді»). Але, наголошуючи на ролі виховання у формуванні характерів («Прощання», «Грішниця»), Леся Українка приводить читача до висновку, що риси характерів дійових осіб нерідко закладаються генетично, а в реальному житті вони або стабілізуються, або притлумлюються («Прощання», «Грішниця»). Такі риси презентуються також частіше всього у формі спогаду.

У «Грішниці» Леся Українка вперше змальовує те, як позитивна риса «милосердність» трансформуються в «спустошеність».

Леся Українка у драматургії малих жанрів подавала уявлення про формування рис характерів, ніж сам процес формування. Так, Поет повинен спрямовувати свою діяльність на добро народу («Божа іскра»), виявляти упевненість, оптимізм і бажання боротися за народ («Зимова ніч на чужині»), але як саме дозріває дійова особа до готовності діяти саме так, не показано.

Представлені й такі риси дійових осіб, які не формуються, а зумовлюються лише приналежністю людини до того чи іншого соціального стану (справедливість богині Артеміди – «Іфігенія в Тавріді», егоїстичність світських можновладців – «Йоганна, жінка Хусова» та ін.).

Для показу становлення й розвитку набутих у житті рис авторка застосовує здебільшого такі прийоми: дискусії, роздуми, спостереження, полеміку тощо. При цьому драматург навантажує всі ці прийоми різного типу запитаннями, викривальними промовами, висловлюваннями на самозахист, звинуваченнями тощо; найчастіше – роздуми під час спостереження за діями та вчинками співрозмовників («Божа іскра», «Прощання»).

Для передачі рішучості дійових осіб авторка нерідко використовує різні стверджувальні, заперечувальні або окличні речення.

А найважливішим і найочевиднішим є те, що майже всі дійові особи при формуванні нових рис характерів обов’язково проходять етап вибору й пошуку вищих критеріїв і цінностей: добра, блага і добротворення; зла, шкоди й злотворення. Усе це подається найчастіше в процесі заключних словесних поєдинків і протистоянь («Грішниця», «Іфігенія в Тавріді» тощо).

У підрозділі 2.2 «Творення характерів у п’єсах малих жанрів останніх років життя драматурга» проаналізовано твори 1905-1913 рр. («Три хвилини», «В дому роботи, в країні неволі», «Айша і Мохаммед», «Йоганна, жінка Хусова», «Музині химери», «Триптих»), в яких Леся Українка починає глибше проникати в сутність патріотизму і лжепатріотизму, справжньої й фальшивої готовності допомагати народові, у сутність справедливості тощо («В дому роботи, в країні неволі», «Три хвилини»).

У названих творах Леся Українка використовує крім вже відомих прийомів (констатування, інформування, розповідь чи переказ, опис, спостереження), ще й роздуми, характеристики тощо.

Разом із тим у драматургії малих жанрів 1905-1913 вже помітним стає й розрізнення тих характерів, риси яких розкриваються поступово – у репліках, діалогах та діях (Монтаньяр – «Три хвилини», Мохаммед – «Айша і Мохаммед»), і в процесі формування (Жірондист – «Три хвилини»), і в плані стабілізації (Раб-гебрей – «В дому роботи, в країні неволі», Айша – «Айша і Мохаммед») чи деградації (Тесля – «Триптих»). Так, характери головних дійових осіб розкриваються переважно в конкретних житейських ситуаціях у формі досить розлогих авторських пояснень до них, у формі опису чи проповіді («Йоганна, жінка Хусова» та ін.). У формі характеристик і самохарактеристик риси розкриваються дещо рідше.

І тут зустрічаються й такі дійові особи, риси й характери яких детермінуються їхньою соціальною приналежністю, але на цей раз такі риси й характери виглядають як своєрідні архетипи: готовність жінки-матері боротися за своїх дітей («Прокляття Рахілі»), уміння любити «високе і вічне» («Айша та Мохаммед»), егоцентризм представників соціальної верхівки («Йоганна, жінка Хусова») і т. ін. На цей раз авторка не лише констатує й підтверджує повторами чи наголошуванням на незмінності названих рис, а й здійснює перші соціально-аналітичні спостереження.

У третьому розділі «Морально-етичне та духовне навантаження або зміст характерів у драматичних поемах» простежено, як Леся Українка принципово змінює прийоми характеротворення: від констатацій та описів до психологічних спостережень за обставинами й мотивами формування характерів дійових осіб.

У підрозділі 3.1 «Мораль, етика та духовність у характерах дійових осіб (драматичні поеми 1901-1907 рр.)» у результаті аспектно-компонентного аналізу з’ясовано: у драматичних поемах Леся Українка значну увагу приділяє передовсім рабській покірливості та слухняності, безвіллю й терплячості. Але на цей раз процес «переростання» у риси характерів зумовлюється або примітивними лінощами, або безвихіддю в «глухих кутках», безвільністю натовпу тощо. Саме від цих рис намагаються звільнити натовп такі «активісти» як Тірца, Неофіт-раб та інші. І хоча в перших драматичних поемах Леся Українка ще не позбавляється звички констатувати основні настрої та риси навіть головних дійових осіб («Одержима»), авторка вже розкриває визначальні риси в нетрадиційних словесних поєдинках, в оригінальних вчинках («Одержима») тощо. Творення характерів помітно ускладнюється: одні риси формуються відповідно до умов, причин, ситуацій і вмотивувань діяльності героїв, інші довго й боляче занепадають, а натомість формуються нові. Правда, зустрічаються й такі риси та характери, які дуже помітно «випадають» з усіх традиційних зразків. Наприклад, Міріам («Одержима») засуджує фанатичну відданість Месії Богові й не прощає учням зради їхнього учителя і т. ін.

Набагато частіше й активніше використовуються представлення і пояснення автором тих умов, обставин та ситуацій, у яких формуються характери дійових осіб. У цих поясненнях і особливо в багатослівних ремарках вказується не лише на жести й міміку дійових осіб, а й на те, які цілі переслідують дійові особи, на що вони спрямовані й т. ін. («Вавілонський полон», «На руїнах» тощо).

На зміну простим та риторичним питанням і реченням у мовлення дійових осіб драматичних поем все частіше вводяться глибокі й повні суперечностей роздуми, елементарні й досить складні аналізи й самоаналізи дійових осіб, від того словесний вплив стає настільки сильним, що викликає цілу гаму переживань: від захоплень до зневаги й ненависті. А це помітно сприяє формуванню рис і характерів учасників такого типу спілкування, поширює вплив і на тих дійових осіб, які присутні при дискусіях головних; репліки нерідко стають промовами, і тоді вживається музичний супровід, постійно оцінюються думки й роздуми співрозмовників тощо, глибшими стають самохарактеристики (Елеазар – «Вавілонський полон», Неофіт-раб, Єпископ – «В катакомбах»).

Серед характерів драматичних поем є й такі дійові особи, на яких не впливають ні слова інших, ні залякування чи й реальні дії противників (Тірца – «На руїнах»).

Характери героїв поем стабілізуються переважно в процесі їхньої діяльності та в учинках («Вавілонський полон», «На руїнах», «В катакомбах», «Кассандра»). Лише іноді риси й характери героїв подаються у формі інохарактеристик («Кассандра»), але під впливом саме цих героїв чи не найактивніше формуються характери інших дійових осіб («На руїнах»).

У підрозділі 3.2 «Непокірливість як домінантна риса характерів дійових осіб драматичних поем 1909-1913 рр.» розглянуто драматичні поеми, написані в зрілий період творчості письменниці, та з’ясовано: межі між «позитивністю» і «негативністю» рис і характерів центральних дійових осіб стають далеко не такими прозорими, як у п’єсах малих жанрів. Письменниця стала схильною не лише показувати самі процеси розкриття, формування, стабілізації чи деградації рис і характерів, а й аналізувати фактори та умови, причини, ситуації чи мотивації цих процесів: прийняття чи неприйняття рабства земного й небесного, заперечення покірливості, жорстокості, мстивості тощо («У пущі», «Адвокат Мартіан») тощо. Письменниця, все ще продовжуючи показувати вплив слів, проповідей і доказів одних дійових осіб на формування рис і характерів інших, тут значно розширює арсенал засобів словесного впливу, фактаж і доказовість реплік – мова йде вже про суспільні масштаби проблем і цілей, про загальнолюдські цінності тощо, а руйнація чи деградація характерів розпочинається, як правило, з утрати цілей і цінностей. Може, тому першим деградує митець («У пущі»), бо саме він, будучи далекогляднішим від інших, бачить руйнацію основних критеріїв визначення краси й потворності, добра і зла. Подібне трапляється і з «продавцями» душ («На полі крові») та з людьми наївно довірливими («Бояриня»). Тут авторка розширює й коло прийомів творення характерів за рахунок домислювання, фантазування, сновидіння.

Більшість героїв драматичних поем Лесі Українки діють уже не тільки ситуативно, а й заздалегідь продумано – вирішальний вибір більш свідомий. Цьому сприяють прийоми самоаналізу та психоаналізу («На полі крові»). Так, честолюбство дітей адвоката Мартіана («Адвокат Мартіан»), Неріси («Оргія») пояснюється вже не так узагальнено, як колись у «Прощанні» чи в «Грішниці», а глибоко й умотивовано.

Цікаво, що первісні варіанти драматичних поем мали схоже спрощені фінали, але авторка, постійно переосмислюючи мораль і етику вчинків героїв, змінювала передовсім фінальні сцени, надаючи їм уже помітно неоромантичних ознак і концептуальних тлумачень подій, явищ і людей.

Отже, у драматичних поемах, на відміну від драматургії малих жанрів, Леся Українка змальовує не тільки принципово нові ідеали, а й нові для неї прийоми характеротворення: відштовхуючись від звичайних констатацій і констатаційних характеристик, вона підійшла до глибинних спостережень за процесами формування окремих рис характерів, до осягнення принципових змін – від нестабільних характерів дійових осіб, котрі шукають вічні моральні цінності до етично закостенілих рис і характерів людей (від Міріам з «Одержимої» до Адвоката Мартіана з однойменного твору).

У четвертому розділі «Етико-духовні аспекти характеротворення у драмах» досліджено не тільки морально-етичні основи характеротворення драм письменниці, а і її зростання до творення одуховлених характерів.

У підрозділі 4.1 «Становлення майстерності Лесі Українки як творця характерів у драматургії 1896-1905 рр.» проаналізовано «Блакитну троянду» та «Осінню казку». У цих драмах авторка вже не просто звертає особливу увагу на причини, умови, ситуації та мотиви вчинків дійових осіб, а отже, і на формування, стабілізацію та особливо руйнування окремих рис і характерів дійових осіб, а ставить ці процеси в основу змісту творів. Так, спочатку вона акцентує увагу на причинах формування, стабілізації чи руйнування рис і характерів: під впливом обставин (як це було в українській драматургії попередніх десятиліть і в ранніх творах авторки) або з волі самих дійових осіб, адже саме вони приймають остаточне рішення в критичний і відповідальний момент, саме вони вирішують, що їм робити – зло чи добро, за якими принципами жити, з яких позицій діяти і т. ін. («Блакитна троянда», «Осіння казка»). У характерах більшості головних дійових осіб драм егоцентризм нерідко трансформується в егоїзм («Осіння казка»), в альтруїзм – дуже рідко. І кожну зміну рис і характерів драматург пов’язує лише з утратою моральних і етичних критеріїв і цінностей. Так, у фантастичній драмі «Осіння казка» авторка доводить, що егоцентризм – це та риса характеру, яка негативно впливає не тільки на стійкість його носія, а й на оточення.

У багатоактних драмах з’являються й дійові особи, наділені об’єктивністю для розкриття рис і характерів інших («Блакитна троянда»).

У підрозділі 4.2 «Розквіт майстерності Лесі Українки у процесі творення характерів драматургії 1907-1912 рр.» з’ясовано, що змісту ремарок та авторських пояснень відводиться другорядна роль, а основна вага зміщується на репліки дійових осіб, бо саме в них і гострота драм, і максимальна протиставленість рис та характерів дійових осіб різних таборів, смислів та цілей їхніх протистоянь: від звичайних земних та соціально-економічних до світоглядно-етичних («Руфін і Прісцілла»). Загалом саме в цій групі творів авторка не просто досягла вищої майстерності драматурга в галузі творення характерів, а й вийшла на найвищі рівні європейської драми з усіма її тодішніми ознаками та новаціями – модернізм, «новоромантичність» та неореалістичність характерів цих творів визначалися вже не раз. Найчастіше авторка акцентує увагу читача не на зіткненні традиційних соціальних, правових, звичаєвих чи інших інтересів, а перш за все на протистоянні морально-етичних принципів, цінностей та ідеалів різних особистостей і спільнот («Руфін і Прісцілла»). Саме тому Лесі Українці вперше вдалося пояснити дисгармонійність рис і характерів передовсім самопочуваннями, самооцінками й самосвідомістю особистостей. Використання роздумів дійових осіб для формування чи деградування їхніх характерів («Лісова пісня») зустрічаються тут ще частіше. Але на цей раз драматург використовує поряд із роздумами спогади й такі взаємні характеристики дійових осіб, які розкривають їх найглибше.

Саме у драмах письменниця найчастіше показує руйнацію і кращих рис, і позитивних характерів (волелюбність Руфіна і Нартала – «Руфін і Прісцілла», характери Лицаря – «Осіння казка», Лукаша – «Лісова пісня» і т. ін.), а вирізняє ці твори те, що такі дійові особи повністю усвідомлюють усі ці зміни.

Важливе й те, що при більшості змін у характерах герої не протистоять їм – вони помітно піддаються власній втраті своїх колишніх цінностей і принципів, у першу чергу втраті ними добро- чи злотворчих цілей життя й діяльності.

У висновках узагальнено найважливіші результати дослідження.

По-перше, за характер людини в даному випадку взято систему таких її рис, які визначають її поведінку, діяльність і сам спосіб життя, а творення характеру в п’єсі розглядається не як щось статичне, а як розмаїтий процес змалювання становлення особистості через систему засобів, прийомів і багатоетапних способів зображення: від констатації та фіксації автором причин, умов, мотивів і ситуацій, за яких має розпочатися процес розкриття чи формування якоїсь окремої риси або й характеру в цілому, від роздумів над конотаційними представленнями конкретної риси чи характеру й аж до спостереження драматурга чи самої дійової особи за еволюційно складними процесами формування та функціонування, стабілізації чи деградації і окремих рис, і характерів аж до розгляду наслідків того, як впливали окремі риси та характери на поведінку, діяльність і спосіб життя самих носіїв цих рис і характерів, на життя й діяльність оточення, на загальний хід подій твору тощо.

По-друге, дослідивши епістолярну, публіцистичну й суто наукову спадщину Лесі Українки, з’ясовано, що морально-етичними основами її світобачення були саме ті принципи моралі й добротворення, які вирізняють людину як щиру і щедру особистість, як патріота нації, як самовіддану учасницю будь-якої форми боротьби за вищі людські цінності, за побутовий і в той же час високий гуманістичний ідеал суспільства і людства, як борця проти духовного рабства й таке інше.

По-третє, з’ясовано, що Леся Українка нерідко розпочинає розкриття чи формування окремих рис дійових осіб із суто спадкових та з соціально-звичаєвих чи національних умов і лише пізніше звертається до правових, історико-політичних, ідеологічних та філософських чинників і мотивів наявності та формування окремих рис або й характерів дійових осіб.

Виходячи з того, що робота виконана за спеціальністю «українська література», дослідження здійснювалося за певними принципами: по-перше, всі твори драматургії Лесі Українки диференційовані за рисами основних жанрів та жанрових модифікацій чи варіацій – так з’явився поділ усіх вивчених творів на «твори малих жанрів», «драматичні поеми» та «драми»; по-друге, у кожній з названих груп п’єс процес вивчення здійснювався в чіткій хронологічній послідовності; по-третє, простеження змін у морально-етичних засадах, у засобах, прийомах і методах творення характерів, принципові зміни в самих підходах і методах творення окремих рис і характерів дійових осіб її п’єс також здійснене в їх часовій відповідності.

Такий підхід дав можливість виявити найголовніше: у драматургії малих жанрів Леся Українка змальовувала дійових осіб здебільшого з кількома рисами характерів і досить повільно ускладнювала способи їх творення й самі характери. У найперших діалогізованих творах цього типу авторка, як правило, констатувала домінантні риси дійової особи або давала їм короткі характеристики, оцінки у вигляді обурення («На полі крові»), засудження («Музині химери»), найпростішої самохарактеристики («Прощання»). У даному разі мова, як правило, не йде ні про стійкі принципи моралі, ні про добро- чи злотворчі цілі – усе зумовлюється причиною та ситуацією. Риси і навіть деякі спрощені характери виявляються переважно в учинках («Іфігенія в Тавріді», «Три хвилини»), у вагомих репліках («Божа іскра») тощо.

Пізніше авторка в її поясненнях і ремарках вказує на ту чи іншу якість людини і потім простежує процес переростання цієї якості людини в рису її характеру, скажімо, житейської практичності – у практицизм («На полі крові» тощо). Але вже тепер у репліках дійових осіб і в авторських ремарках, особливо в характеристиках та у взаємних характеристиках проглядається й звертання дійових осіб та самої авторки до найпоширеніших принципів моралі: егоїзму («Айша і Мохаммед»), доброти («Триптих»), мстивості («Іфігенія в Тавріді», «Прокляття Рахілі» та ін.). А за кінцеву ціль своїх вчинків дійові особи ставлять добро, благо і добротворення («Іфігенія в Тавріді», «Три хвилини» та ін.); зло, шкоду і злотворення прагнуть же творити антигерої («Три хвилини», «На полі крові», і т. ін.).

Найпоширенішими в цьому випадку стають роздуми («Три хвилини») та спостереження («Грішниця), самоспостереження («В дому роботи, в країні неволі») та спогади («Прощання»). Рідше авторка подає найпростіші форми психоаналітичних роздумів або спостережень («На полі крові», «Айша та Мохаммед»).

І вже зовсім рідко драматург удається до того, щоб простежити процес первісного формування якоїсь риси чи групи рис характеру під впливом причин, обставин, умов і ситуацій – тут можна назвати всього кілька випадків: «Грішниця», «На полі крові», «В дому роботи, в країні неволі».

Формування, стабілізація чи деградація окремих рис і характерів у творах цієї групи – явища також дуже рідкісні – подаються в спрощеному вигляді. Повної детермінації таких процесів фактично тут іще немає.

Разом з тим саме в період написання діалогізованих творів малих жанрів Леся Українка більш ніж прозоро й зрозуміло визначилася зі змістом категорій «добро», «добротворення», «зло» і «злотворення», із сутністю й функціями всіх основних принципів моралі: егоїзму й альтруїзму, чесності й підлості тощо.

Добро- чи злотворчий характер задумів і намірів слів, дій і вчинків диктується, як правило, юнацьким максималізмом та духовними константами не тільки героя чи антигероя, а й самої авторки. І тому духовність більшості персонажів носить деяку прямолінійність й навіть схематичність.

У драматичних поемах, створених уже естетично й етично зрілою авторкою, окремі риси і характери дійових осіб супроводжуються помітним духовним збагаченням або деградуванням: головні дійові особи цих творів уже думають, говорять і діють більш усвідомлено, доводять свої думки та позиції глибше й переконливіше, а їх позиції – етично й морально визначеніші, відповідають їхнім кінцевим цілям. Та й цілі частіше всього стають не випадковими чи ситуаційними, не стільки особистими (як у творах попередньої групи), а передовсім громадськими чи етнічними («Вавілонський полон»): стан і воля племені («На руїнах»), незалежність народу, майбутнє нації («В катакомбах»). А тому дійові особи тепер думають і добирають такі слова, жести та особливо вчинки, які заздалегідь підпорядковуються передовсім кінцевим цілям життя, боротьби й діяльності людських спільнот.

У драматичних поемах Леся Українка показує переростання ознак ледачкуватості, пасивності, сліпоти й млявості в рабську покірливість і безвільність. За допомогою роздумів, інохарактеристик драматург показує не тільки, як рабська слухняність визначає поведінку дійових осіб, а і як у безвільних осіб формується злобивість, деспотизм тощо.

Складнішим постає процес творення характерів дійових осіб у драмах Лесі Українки. Тут особисті та суб’єктивні почуття, інтереси й потреби дійових осіб найчастіше подаються переплетеними або протиставленими громадським, етнічним, національним і народним, а тому майже в кожній з цих п’єс простежується ще складніший процес формування й стабілізації чи деградації рис і характерів більшості головних дійових осіб.

У цих п’єсах Леся Українка подає вже й нетрадиційно багатослівні представлення дійових осіб, і настільки розширені пояснення, описи декорацій та умов та ситуацій, такі багатослівні ремарки, з яких читач одержує надзвичайно багату інформацію вже не стільки про супровідні жести, вияви міміки чи пантоміми дійових осіб, скільки про впливовість їхнього оточення, про мотиви мовлення й діяння, а отже, й про принципи та добро- чи злотворчу цілеспрямованість процесу формування, стабілізації чи деградації рис і характерів. Помітною особливістю моралі й етики характеротворення в цьому типі творів Лесі Українки є й те, що авторка нерідко в досить розлогих ремарках сама говорить про наслідки думок і слів дійових осіб, детермінованих і конкретними рисами, і характерами дійових осіб.

У драмах Леся Українка звертає основну увагу на такі риси, як егоїзм, егоцентризм, альтруїзм, доброту і злість. Формування зазначених рис проходить складний шлях пошуку критеріїв добра і зла через млявість, розгубленість, невизначеність. Для цього письменниця використовує значно ширший спектр прийомів: фантазування, характеристику, роздуми, психоаналіз, індивідуалізацію мовлення тощо.

Крім того, у драмах Леся Українка пов’язує формування характерів дійових осіб з їхньою приналежністю до тієї чи іншої соціальної групи («Осіння казка», «Лісова пісня»). Саме тут авторка переконує читача в тому, що представникам соціальних верхівок притаманний егоїзм та егоцентризм і що «переплетення» моралі, етики (а, отже, й характерів) несе в собі особливі загострення.

А за всім цим проглядається той процес формування та стабілізації морально-етичних і духовних позицій самої авторки, який чітко простежуємо в епістолярній, суто публіцистичній та науковій спадщині останніх десяти років її життя. Як драматург і як справді одухотворена особистість Леся Українка постає надзвичайно активним борцем за високі принципи моралі, за добро, благо й добротворення людини й дійової особи в ім’я нації, народу й людства взагалі.

§   Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях

Статті у фахових виданнях:

1.   Вірченко Т. Духовність інонаціональних образів у поемах Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 8. – К.: Твім інтер, 2001. – С. 235-240.

2.   Вірченко Т. Духовність покори й боротьби в трилогії Лесі Українки «Одержима», «Вавілонський полон», «На руїнах» // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 9. – К.: Твім інтер, 2001. – С. 153-163.

3.   Вірченко Т. Дух античного світу в драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 10. – К.: Твім інтер, 2002. – С. 293-301.

4.   Вірченко Т. Душевні пошуки та духовне спрямування в поезіях Лесі Українки ХІХ століття // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 14. – К.: Твім інтер, 2002. – С. 349-358.

5.   Вірченко Т. Духовність авторського та ліричного «Я» у поезіях Лесі Українки 1901-1913 років // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. – 2003. – Вип. 1. – С. 60-64.

6.   Вірченко Т. Духовність автора в епістолярії та публіцистиці Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 16. – К.: Твім інтер, 2003. – С. 174-181.

7.   Вірченко Т. Духовний потенціал прози Лесі Українки // Літературознавчі обрії. Праці молодих учених. – К.: Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, 2004. – Вип. 8. – С. 195-199.

8.   Вірченко Т. Дух боротьби у поглядах Лесі Українки та Гергарта Гауптмана // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 17. – К.: Твім інтер, 2004. – С. 42-46.

9.   Вірченко Т. Духовність персонажів поеми Лесі Українки «Триптих» // Мандрівець. – 2004. – № 2. – С. 56-59.

10.                    Вірченко Т. Духовний вимір драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія «Літературознавство». – Х.: Рідне слово, 2004. –Вип. 4. – Ч. 2. – С. 56-60.

11.                    Вірченко Т. Шляхи духовного занепаду дійових осіб у драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики. Зб. наук. праць. – Вип. 18. – Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. – К.: Акцент, 2004. – С. 428-434.

12.                    Вірченко Т. Духовне прозріння героїв драматургії Лесі Українки // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Серія «Літературознавство». – Х.: Рідне слово, 2005. – Вип. 1. – Ч. 2. – С. 31-38.

13.                    Вірченко Т. Дух злотворення у драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Випуск. 21. – Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. – К.: Акцент, 2005. – С. 411-417.

14.                    Вірченко Т. Духовність незавершених творів драматургії Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 22. – Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. – К.: Акцент, 2005. – С. 283-289.

15.                    Вірченко Т. Елементи культури і духовності у «Камінному господарі» Лесі Українки // Мова і культура. – К.: Видавничий Дім Дмитра Бураго, 2005. − Вип. 8. − Т. VI. – Ч. 1: Художня література в контексті культури. − С. 223-226.

16.                    Вірченко Т. Духовність пророцтва у творах Лесі Українки та Володимира Винниченка // Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка. Серія «Філологічні науки». – 2005. – Вип. 62. – С. 108-111.

17.                    Вірченко Т. Духовний потенціал епічних поем Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 24. – Ч. 1: Аспекти духовності української літератури. – К.: Акцент, 2006. – С. 363-371.

18.                    Вірченко Т. Категорія «характер дійової особи» та шляхи її вивчення в літературознавстві // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 25. – К.: Акцент, 2006. – С. 343-351.

19.                    Вірченко Т. Морально-етичні основи характеротворення членів родини в п’єсі Г. Гауптмана «Затоплений дзвін» і в драмі-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Зб. наук. праць. – Вип. 26. – К.: Акцент, 2007. – С. 28-37.

·   Інші публікації

20.                    Вірченко Т. Духовні пошуки дійових осіб діалогів Лесі Українки // Актуальні питання філології: Зб. наук. праць. – Вип. 1. – Кривий Ріг, 2002. – С. 21-24.

21.                    Вірченко Т. Духовність учителя (за творами Лесі Українки) // Духовність професіонала XXI століття: Зб. матеріалів. – Кіровоград, 2002. – С. 19-20.

22.                    Вірченко Т. Ідеї та духовність у драматургії Лесі Українки // Актуальні питання філології: Зб. наукових праць. – Вип. 2. – Кривий Ріг, 2003. – С. 30-36.

23.                    Вірченко Т. Одухотворення характерів драматургії малих форм Лесі Українки 1895-1898 років // II Міжнародний театральний симпозіум «Література – Театр – Суспільство»: Зб. наукових праць у 2-х томах. –Том I. – Херсон: Айлант, 2007. – С. 42-46.

24.                    Вірченко Т. Формування духовності учнів під час вивчення творчості Лесі Українки в школі: Навчально-методичний посібник. – Кривий Ріг, 2003. – 88 с.

§   АНОТАЦІЯ

Вірченко Т. І. Морально-етичні основи характеротворення в драматургії Лесі Українки. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Херсонський державний університет, Херсон, 2007.

Дисертація присвячена вивченню морально-етичних основ характеротворення на матеріалі драматургічної спадщини Лесі Українки. У дослідженні визначено теоретико-методологічні основи дослідження, уточнено зміст базової термінології, визначено риси характерів дійових осіб драматургічних творів Лесі Українки і те, які ці риси визначають поведінку дійових осіб. Особливий акцент здійснено на системі тих принципів моралі, які, визначаючи думки й дії людини, спрямовують їх на творення добра чи зла (тобто одухотворюють їх). У процесі аналізу з’ясовано, що в драматургічних творах малих форм Леся Українка вдавалась до констатацій наявності тієї чи іншої риси, у драматичних поемах – показувала процес становлення характерів, особливу увагу звертаючи на природно-генетичні задатки, а в багатоактних п’єсах змальовувала процес зародження, становлення, функціонування рис характеру, причини занепаду, зміни чи, навпаки, стабілізації характерів.

Ключові слова: характер, риси характеру, характеротворення, добро, зло, душа, дух, духовність.