| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано вибір теми дисертації, актуальність і ступінь дослідження, розкривається наукова новизна, вказуються об’єкт і предмет, формулюється мета й основні завдання, теоретичне і практичне значення роботи. Визначаються методологічні засади, вказуються форми апробації, теоретичне і практичне значення результатів дослідження, відомості про структуру дисертації.
У першому розділі – «Ліризм як світоглядна домінанта драматургічної творчості О. Олеся та В. Б. Єйтса» – зосереджено увагу на культурно-духовних традиціях мистецького життя рубежу ХІХ – ХХ ст., що вплинули на формування світогляду і поетики драм О. Олеся та В. Б. Єйтса. Аналізуються форми прояву ліризму на різних рівнях драматургічної поетики у прозових драмах поетів з урахуванням естетичної доктрини, етноспецифіки українського та англійського символізму.
З метою чіткішого термінологічного визначення понять, для дослідження багатоманітності художніх виражень і формовтілень ліризму дисертантка умовно розмежовує понятійні категорії «ліризм» і «ліричне», вкладаючи у значення останнього – «вживання структурно-формальних, типових для лірики ознак в іншому жанрі чи сорті тексту». Таке розуміння «ліричного» дозволяє використовувати синонімічними визначення «ліричний первінь», «ліричний елемент» і передбачає характеристику родових особливостей твору.
У підрозділі 1.1. – «Основні джерела впливу та формування ліричного світобачення і поетики О. Олеся та В. Б. Єйтса» – увиразнюються оригінальні авторські світоглядні системи українського та ірландського драматургів. Це дало змогу стверджувати, що лірика для українського та ірландського поетів – не просто рід літератури чи жанрове поняття, а спосіб ставлення до життя, система світосприйняття й тип творчості, тісно пов’язаний з індивідуальною культурою та символістським суб’єктивізмом. Світогляд О. Олеся – складне поєднання багатьох релігійно-філософських (Г. Сковороди, П. Юркевича, І. Гізеля, Ф. Прокоповича, А. Шопенгауера, А. Берґсона), російських, західноєвропейських та національних літературних традицій, які органічно акумулювалися в домінуючий символістський тип художнього мислення. Проте світоглядні засади українського поета не сформувалися у чітку філософську систему, як у В. Б. Єйтса («Візія»), а реалізувалися у площині художніх творів.
Світогляд і перші естетичні теорії В. Б. Єйтса формувалися, здебільшого, під впливом творчості Дж.-Н.-Г. Байрона, В. Блейка, О. Вайльда, А. Свінберна, П. Б. Шеллі і філософії Г. Спенсера. Помітний вплив мали засадничий сенсуалізм В. Пейтера, який ґрунтувався на філософському ідеалізмі, і творчість прерафаелітів. Митці цього угруповання вірили, що мистецтво є знаряддям духовного відродження сучасного людства і мріяли про створення краси, яка добротворчо впливає на світ. Для О. Олеся діада прекрасного (Краса) і вічного (релігія і мистецтво) була визначальним орієнтиром у його естетичному і духовному сприйнятті життя. В. Б. Єйтс у пошуках орієнтирів «занурювався ще глибше», вдаючись до ідей окультних наук, практичного спіритуалізму, астрології та східних релігій. Символізм та естетизм для обох письменників стали своєрідною новою релігією, яка намагалася знайти вихід з сучасного їм спотвореного світу у світ краси.
Неоднорідність рецепцій символізму в різних національних культурах пояснюємо, насамперед, різним ступенем соціокультурного розвитку цих націй, неоднаковими історичними і геополітичними умовами. У символістській практиці обох драматургів спостерігається зв’язок цього напрямку з романтизмом та імпресіонізмом. Імпресіонізм О. Олеся проявлявся на рівні пантеїстичної віри у духовність, божественність природи та явищ, що у творах виражалося в одухотворенні й персоніфікації «чуттєвого» світу природи. Для В. Б. Єйтса імпресіонізм є іманентним, а також перейнятим від прерафаелітів, О. Вайльда.
У підрозділі 1.2. – «Драма О. Олеся та В. Б. Єйтса у контексті синтетичних тенденцій мистецтва кінця ХІХ – початку ХХ століть» – зосереджена увага на суттєвих зрушеннях у літературі fin de siиcle на міжродовому рівні, фіксуються зміни у теоретичній рецепції драматургічних канонів, синтезовані з естетичних концепцій, методологічних засад символістів, театральних реформаторів, і, головне, аналізу прозових драм О. Олеся та В. Б. Єйтса.
У пункті 1.2.1. – «Неосинкретична драма символістів» – окреслено духовний горизонт епохи, для якої притаманними були синкретизм художнього мислення, розмаїття стильових манер, розвиток нових творчих методів. Теорія синтетичного театру С. Малларме, синкретична драма Р. Ваґнера, драматичні твори М. Метерлінка, мистецькі новації А. Антуана, А. Аппіа, Е. Жак-Далькроза, Г. Крега, Л. Курбаса, Луньє-По, В. Мейєрхольда, угруповань «Сецесіон», П. Фора та ін. доводять, що синтез у межах драматургічної творчості виникає як усвідомлення новою генерацією літераторів власної індивідуальної обмеженості, виражально-зображальної однобічності у рамках одного виду мистецтва, одного жанру. Аксіологічна функція мистецтва, на думку символістів, – потужно впливати на всі рівні емоційного сприйняття читачів/глядачів, апелювати до найпотаємнішого в людині – її душі. На рівні поетики новітньої драми це розкривалося у поєднанні ліричного елемента з драматичним, де лірична основа «пересилила» властивий їй суб’єктивізм, збагачуючись водночас драматичними рисами, а драматичний первінь набув емоційної глибинності і виразності, притаманних ліриці.
Неосинкретична драма символістів розширювала аспекти самовираження письменників, актуалізувала з’яву таких художніх явищ, як музичність, живописність, театральність поетичного слова і т.п. Традиційну драму дії символісти замінили драмою пізнання. Символісти активізували як свідомі, так і підсвідомі стимули до пізнання світу людиною, залучаючи сферу ірреальних передчуттів, снів, марень, фантазій і вводячи в дію драми інакомовні образи, емоційно-чуттєві переживання, таким чином нейтралізували ефект раціональної поверховості.
У пункті 1.2.2. – «Ідейно-емоційна спрямованість прозових драм О. Олеся та В. Б. Єйтса» – у контексті символістської поетики здійснений компаративний аналіз прозових драм О. Олеся «По дорозі в казку», «Хам», «На свій шлях», «Танець життя» і п’єс В. Б. Єйтса «Катлін-ні-Гуліган», «Графиня Катлін». Більшість дослідників драматургії О. Олеся зауважували ліричну стихію творів письменника, характеризуючи драматичний доробок автора «ліричною драматизацією» (Л. Білецький, С. Єфремов, М. Неврлий, П. Филипович і ін.), але розцінювали цей факт як негативний. Критичні міркування англомовних літераторів (С. Бовра, Б. Рейд, О. Стіллмарк та ін.) щодо творчості В. Б. Єйтса, які спорадично порушують проблему «ліризації» драми і сходяться на думці, що на початковому етапі драми поета слід розглядати як продовження лірики, – цілком переконливі. Систематизація літературно-критичного матеріалу українських дослідників на загальний зміст драматичних творів О. Олеся дозволили зробити висновок, що різні погляди, інтерпретації драм поета виникли через опертя на різні «основи». Спостерігаємо тиск соціалізованого погляду на окремі п’єси О. Олеся (М. Зеров, С. Єфремов, П. Филипович та ін.) і несформованість рецептивного поля у систематизації та інтерпретації новітньої драматургії українського письменника у межах ліричного дискурсу. Ліризм драм О. Олеся не проблема художньо-естетичної валідності творів, а, навпаки, можливість фіксації найцінніших моментів у межах рухомої системи найновітнішої драматургії. Ліризм прозових п’єс обох драматургів виявляється в поглибленому осмисленні проблеми драматичного характеру й у межах концепції людської особистості. Визначається подібна в О. Олеся і В. Б. Єйтса провідна ідея – «поступ душі», яка на образно-символічному рівні розгортається у низці схожих мотивів (шляху сходження-вивищення – «По дорозі в казку», «Хам», «Катлін-ні-Гуліган», пошуку мудрості – «На свій шлях», «Танець життя», «Графиня Катлін», з акцентуванням різноманітних аспектів «духовного поступу»: поривання до істини, визначене ставлення до буденності життя, сумніви в істинності визначеного шляху і т.п.). Дисертантка стверджує, що втіленням емоцій бажання, пошуку й екзистенційного вибору є пристрасть головного героя до Краси, жага відшукання Казки, яка набуває статусу естетичної цінності в О. Олеся і В. Б. Єйтса та є лейтмотивом їхніх драм. Наскрізний мотив драматургічної творчості українського та ірландського письменників є своєрідною трансформацією ідеї двох світів, яка своїми витоками сягає часів і вчення Платона. Театральний вимір п’єс О. Олеся та В. Б. Єйтса (проблема несценічності символістських ліричних драм і протистояння символістської драматургії натуралізму і життєподібності) розглянуто у тісному зв’язку з основними теоретичними положеннями та практичними відкриттями європейської (Г. Крег, П. Фор та ін.) та української (Л. Курбас) театральних дискурсивних практик початку ХХ ст. Важливим мистецьким принципом у театрі О. Олеся і В. Б. Єйтса є перетворення дійсності відповідно до уявлень авторів про моральний ідеал, своєрідне моделювання драматургами комплексу естетичних переконань.
У другому розділі – «Жанрові особливості ліричних драм О. Олеся та В. Б. Єйтса» – досліджено такі міжродові й жанрові утворення, як лірична драма/поетична драма, драматична поема/драматичний етюд. Термін «лірична» чи «поетична драма», або «драматична поема» сигналізує про домінанту родових характеристик у досліджуваних художніх творах і передовсім підкреслює їх особливість як віршованих творів. У контексті нової літературної доби у поетичній драмі поглибився драматизм і ліризм, завдяки чому жанр показу дії модифікувався в напрямку змішання родів.
Підрозділ 2.1. – «Жанр драматичної поеми» – присвячено дослідженню особливостей жанрових форм драматичної поеми і драматичного етюду (який розуміємо як зменшений вигляд драматичної поеми), жанрово-стилістичній взаємодії у драматичних творах О. Олеся та В. Б. Єйтса. Виокремлюючи ліризм головним критерієм розрізнення при фіксації кордонів та рефлектуванні структури жанрової системи драматургії, проведений компаративний аналіз синхронічного і діахронічного зрізів таких пар генологічних явищ: лірична драма/власне драма, лірична драма/поетична драма, драматична поема/віршована драма, драматична поема/драматичний етюд. Систематизація матеріалу і розмежування термінологічних категорій дозволили узагальнити, що «лірична драма» – термін, глибоко вкорінений в українському літературознавстві, який в англомовній термінологічній системі частіше заступає дефініція «поетична драма». Вихідною позицією у встановленні жанрової приналежності драматургічного доробку О. Олеся та В. Б. Єйтса обрано визначення самих творців – драматична поема (етюд). На основі генологічного аналізу з’ясовано, що драматична поема (етюд) митців: 1) «суб’єктивніша», емоційніша, ніж віршована драма; 2) найпридатніша проміжна ланка між ліричною та драматичною структурами для підсилення звучання символічного плану буття; 3) найвідповідніша жанрова форма для передачі і збереження ліричного «нерва», продиктованого авторськими інтенціями; 4) концептуально-прийнятна для втілення фантастичного, міфопоетичного матеріалу.
У підрозділі 2.2. – «Ліротворчі чинники художньої системи драматичних поем (етюдів) О. Олеся та В. Б. Єйтса» – акцент робимо на дослідженні ліротворчих елементів драматичних творів поетів. Оцінні судження виведені з аналізу відношень основних чинників ліричної атмосфери до структури твору, а мірилом оцінки визначена їхня функція у такій структурі, систематизація принципів їх смислової упорядкованості, взаємоузгодженості, що підкреслює їхню виразність. В річищі методики структурного аналізу такий підхід є ефективним в увиразненні градації ліричної стихії у творі.
Пункт 2.2.1. – «Особливості словесного інструментування» – репрезентує компаративне текстологічне студіювання драм О. Олеся та В. Б. Єйтса у нерозривному зв’язку аналізу творів із генологією та психологією творчості обох письменників. Дослідження ліричних драм здійснене на рівні розрізнення форм словесної творчості – проза/вірш. Прозові драми вирізняються з віршованих зразків суспільною закодованістю, а віршована форма сприяє створенню у драматичних творах певної напруги, емоційної піднесеності. На прикладі аналізу драм «На Байловім березі» В. Б. Єйтса і «Хам» О. Олеся, які сповна оявнюють протиставлення поезії/прози, доведено, що така диференціація виявляється у змалюванні персонажів з метою їхнього протиставлення. Специфіка слов’янських мов (багатство форм дієвідмінювання, синтаксичні особливості) відобразилася в домінуванні точних, дієслівних рим у віршованих драмах О. Олеся. Це динамізувало художнє слово його драматичних творів, а розмаїття експресивних варіантів і свідомих інверсій поетичної мови увиразнювало різноманітні емоційні відтінки, продукувало нетипові семантичні перспективи та ритмічно-мелодійні новації. У мовленні віршованих драм В. Б. Єйтса з’являється словесна екзотика, яка своєю неузвичаєністю деавтоматизує процес сприйняття і надає художній формі експресивного характеру. Український та ірландський драматурги часто послуговуються різнорідними фігурами повторів, які відіграють провідну композиційну, сюжетотворчу та емоційно-підсилюючу функції у творах.
У пункті 2.2.2. – «Лірично-суб’єктивна форма висловлювань» –здійснено зіставний аналіз специфіки мовленнєвої організації драм «При світлі ватри», «Тихого вечора», «Трагедія серця» О. Олеся та «Графиня Катлін», «Країна душевних бажань», «Тіняві води» В. Б. Єйтса, типологічним критерієм для об’єднання яких стала тема кохання.
О. Олесь і В. Б. Єйтс, подібно до М. Метерлінка, трактують кохання як почуття істинно трагічне, тому цю тему розглянуто саме в контексті уявлень авторів про глибинну сутність Світу. Емоційні варіації людських почуттів, представлених у багатій і різноманітній палітрі, перенесені драматургами у площину філософського диспуту про кохання. Суттєвими в обох драматургів стають не характеристика героїв та подієвість, а лише емоційність, що «говорить» про кохання, ідеал, казковий світ, прадавній дух. Діалоги драматичних поем О. Олеся і В. Б. Єйтса плинні, монотонні, часто перетікають у монологічну форму. Їх прикметна і домінантна особливість – значний обсяг, ознаки завершеної ліричної поезії. Мова героїв драм завуальована, ряснозначна, ускладнена символічними конотаціями. Проте висловлювання різних персонажів не диференціюються: літературно-правильні, дуже подібні з точки зору ритміки та метрики, насичені рясними подібними метафорами, якими пронизані більшість віршів В. Б. Єйтса й О. Олеся.
Відзначений діапазон сходжень – образність, високохудожня мова, головні мотиви – драматичних творів, що порушують проблему кохання, із залученням ілюстративного матеріалу з поезій продемонстрував організовану циклічність мотивів, образів, сюжетів, перенесених у драму з інтимної лірики поетів. Такий підхід з урахуванням двох типів творчості дозволив стверджувати, що О. Олесь та В. Б. Єйтс формували самобутню драматичну структуру, подібну до музичної, що має свою систему лейтмотивів, семантично акцентованих ситуацій, образів, які вирізняються своєю «вагомістю» в усіх сферах їх мистецької діяльності.
У підрозділі 2.2.3. – «Специфічний ліризм ремарок у драматичних творах О. Олеся» – зосереджено увагу на дослідженні специфіки інтегративних функцій ремарки у драматичних творах О. Олеся. Його ремарки, на відміну від В. Б. Єйтса – драматурга й одночасно режисера, зовсім не драматичні з погляду традиційної драми і принципово «знеособлені», неінформативні. Специфіка Олесевих ремарок виявляється у тому, що вони часто є «тканиною» драматичної дії, осередком переживання та інтерпретації.
Пластичні, мальовничі образи природи, що «оживають» у ремарці, фантастичні світлові ефекти свідчать і про імпресіоністичну природу аналізованих драм О. Олеся. Живописна і сугестивна гами навіть на рівні ремарки збагачують асоціативні ряди поетового слова, заступають «прозовість» деталей, засвідчуючи лірично-емоційне світовідчуття митця.
Пункт 2.2.4. – «Ліротворчі компоненти драматичних творів В. Б. Єйтса» – присвячений дослідженню важливих архітектонічних ліротворчих компонентів драматургії В. Б. Єйтса. Вияв ліричної стихії п’єс ірландського драматурга простежується в другорядних компонентах драм: поетичних інтродукціях, прологах, передмовах, посвятах.
Майже кожну п’єсу В. Б. Єйтс, на відміну від О. Олеся, присвячував певній особі. Ці посвяти часто мають вигляд цілком завершеної поезії, стають зрозумілі у зв’язку з біографічними фактами письменника. Заспіви до драматичних поем у формі посвят, епіграфів, передмов, прологів – це помітні складники ліричного потенціалу драм В. Б. Єйтса, які сприяють багатоваріативному, суб’єктивному і вираженню, і потрактуванню зображуваного.
У третьому розділі – «Структурні компоненти драматичних творів О. Олеся та В. Б. Єйтса» – марковано структурні компоненти драм, що випливають з їх міфологічної природи, з’ясовується роль і специфіка міфологічної складової художнього творення в лірично скомпонованому тексті драматичних творів О. Олеся та В. Б. Єйтса.
У підрозділі 3.1. – «Міфи та національні легенди як маркери лірично-апелятивної структури драматичних творів О. Олеся та В. Б. Єйтса» –розглянуто типологічно подібну організацію драматичних текстів: міфологічну і фольклорну основу їхніх драм. Обидва письменники розвивають у своїй драматургічній творчості окремі сюжети національних легенд, використовують грецьку, В. Б. Єйтс частіше – ще й східну: індуїстську та буддистську, О. Олесь – здебільшого християнську міфологію. Дослідження специфіки міфологізування кожного з драматургів дають підстави стверджувати, що обидва митці використовують міф як формотворчий засіб драматургічної дії, а також для зміщення просторово-часових відношень і обґрунтованості символічного плану драматичного твору. Однак міфопоетична структура п’єс обох поетів подібна лише у своєму завданні – розширити символістський принцип взаємодії декількох планів буття (світів) до взаємодії різних універсальних природних категорій (історії і міфу) та різних рівнів естетичного сприйняття їх конфлікту сучасним читачем, – але відмінна у способі реалізації. У такий спосіб письменники отримували можливість відтворити надзвичайну силу пристрастей заради того, щоби кинути виклик людській обмеженості.
Для обох представників різних культур міф – універсальна структура, за допомогою якої пам’ять культури повертається у світ цивілізації, в якій панує міщуцький матеріалізм, карколомний ритм життя і технічної думки, за яким – пустка, знищення природи. Використовуючи міф, О. Олесь та В. Б. Єйтс зверталися до першоджерел національної творчості, відроджували національне мистецтво у новому часі.
У підрозділі 3.2. – «Типологічна подібність символічних образів» – порівнюється символічний інструментарій двох драматургів, визначаються ймовірні обертони у семантиці символів з метою увиразнення специфіки поетичного стилю кожного з творців. Символ у драматургії О. Олеся і В. Б. Єйтса виконує сугестивну функцію: віщує зв’язок зображених подій з міфом, допомагає пізнавати фрагментарні прояви «вищої» реальності. Він відіграє також важливу допоміжну художню функцію: символічність їх творів слугує виражальним і музикальним компонентом образного світу драми. Серед найбільш типових у драмах обох поетів визначено традиційні символи небесних світил: зурі, місяць, сонце, покликані авторами символізувати прояви «іншого», ірреального світу. Символічна система образів О. Олеся та В. Б. Єйтса нерозривно зв’язані з природою та її стихіями (море, вітер тощо), бо природа, на думку митців, – це душа й тіло буття, де зберігаються його первородні елементи, творіння Всевишнього. Український та ірландський драматурги у створенні символічної системи зберігають усталені підходи, одночасно вносячи оригінальні видозміни.
Поодинокі алегорії О. Олеся (мак, терен, папороть) поєднуються у складнішу систему – міфологічний образ («вінок з маків і терну», «цвіт папороті»), де кожен компонент має свої конотації в міфології, що сприяє розширенню діапазону можливих смислових зрощень збірного образу, але у сфері допустимих можливостей твору. Вирізняються також у обох драматургів суто національні символи – батьківщини, які в них є типологічно подібними, оскільки втілені в образах жінок: у В. Б. Єйтса – Катлін-ні-Гуліган – символ Ірландії, в О. Олеся – Сліпа символізує Україну. Обидві «жінки» – Ірландія та Україна – чекають на визволителя.
Серед індивідуально-авторських і наскрізних символів В. Б. Єйтса виділяємо збірний образ-символ «білі птахи» та «людиноголові птахи» – символи людської душі, «божественної сутності», а також «хорта і лані», що символізує майбутні мандри героїв. У п’єсах О. Олеся привертають увагу оригінальні образи: «звуки флейти», пов’язаний з минулим героїні («Тихого вечора») та означує його руйнівну силу; міфологічний «Хам» символізує градаційну бездуховність людства. Матеріальними носіями символу в драмах В. Б. Єйтса та О. Олеся виступають також пейзажі, художні деталі. Ці природні чи предметні образи перетворюються в тропи, що разом з їхньою метафоризацією привносить у загальну канву твору додатковий потенціал експресивності.
Багатозначний символ В. Б. Єйтса втілював у собі надреальність трансцендентних, духовних категорій буття і виконував роль умовного зв’язку між «мріями» або «героїзмом» прадавнього світу і сучасністю. В О. Олеся – помітно виражене переосмислення, прихильність до біблійного матеріалу, а також національних фольклорних джерел.
У підрозділі 3.3. – «Семантичний ритм антиномій та метафоричність письма драм О. Олеся та В. Б. Єйтса» – аналізуємо стилістичні фігури зіставлення опозиційних понять, образів, а також метафоричність письма як характерні риси поетики драм О. Олеся та В. Б. Єйтса на рівні типології та індивідуально-стильових відмінностей. Фігури протиставлення, якими послуговувалися драматурги в усіх жанрах їх письменницької діяльності, знаходять своє вираження у конфліктних, виразних образних дисонансах та внутрішніх антитезах, у семантиці одного образу, амбівалентності символу. Найхарактерніший принцип Олесевої поетики – поєднання протилежних за значенням, як і в ірландського драматурга, рівнозначних, співзвучних за інтенсивністю емоційного переживання сполучень слів, але не внутрішня антитетичність слова, як у В. Б. Єйтса (наприклад, «Twilight» – сутінки – і вечірній і передсвітанковий час; «god’s battles», «god’s wars» – божественні битви, де опозиціонери – ангели Бога і Сатани – мають рівні сили). Антиномії подають картину цього світу, формуючи своєрідний ритм, відчутним є вплив музики на композицію літературних творів. Фігури протиставлення сприяють також виявленню додаткових джерел естетичної енергії як результату не лише боротьби протилежностей, а й єдності компонентів, їхньої рівнозначності.
Насиченість п’єс метафоричними, символіко-алегоричними образами набуває самодостатнього значення, тобто є не лише структурно-потенційним, а й своєрідним зовнішнім чуттєвим виразником певного внутрішнього духовного життя героїв.
Літературознавство : словник основних понять / гол. ред. Б. Будний ; пер. з нім. А. Цяпи. – Тернопіль : Богдан, 2008. – С.122. |
