ПРОЗА ГАЛИНИ ПАГУТЯК: ГЕРМЕТИЧНІСТЬ ЯК ДОМІНАНТА ІНДИВІДУАЛЬНОГО СТИЛЮ

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовано тему й актуальність дисертації, визначено мету й завдання дослідження, теоретичне і практичне значення отриманих результатів.

Перший РОЗДІЛ «Явище герметизму й герметичні тенденції в літературі ХХ ст.». Герметизм у системі гуманітарних наук загалом розглядається в різних значеннях, відмінних семантично, за функціональністю, а також за культурно-мистецьким, світоглядним, змістовим наповненнями. Цим терміном означують гностичну релігійно-філософську течію в античній культурі; оригінальний напрям італійської поезії 1920–1930 рр., якій властива закритість, непрозорість смислів, синтаксична й образна ускладненість тощо; письмо, загалом символічно та метафорично загущене, таке, що тяжіє до містичності. Крім того, поняття «герметизм» в універсальному значенні вказує на замкнений характер того чи того явища.

Для термінологічної чіткості у роботі поняття «герметизм» і «герметичність» розмежовані. Зокрема терміном «герметизм» означено сформовані й усталені явища філософії та історії літератури (передусім італійської). Поняттям «герметичність» окреслено тенденції, прикмети, ознаки індивідуального стилю письменника, а також певні психологічні риси його особистості.

У підрозділі 1.1. «Визначення терміну «герметизм» у літературознавстві ХХ ст.» проаналізовано студії, присвячені дослідженню герметизму в літературознавстві. Зокрема розглянуто праці Й. Бродського, Г. Кралової, О. Пахльовської, Ф. Флора про італійську літературну течію «герметизм» початку ХХ ст., Г.-Ґ. Гадамера та Л. Сілард, що стосуються явища герметизму у творчості П. Целана й російських поетів «срібної доби», та роботу В. Тіндала, в якій простежено процес формування в літературі герметичного поетичного методу.

Окреслюючи особливості поетики італійських «герметистів» 1920–1930 рр. (роки фашистської диктатури Муссоліні), Ф. Флора вбачав у їхній закритості й герметичності відсторонення од реальності, заглиблення у світ власної творчості, порушення комунікативного зв’язку з читачем. Інтелектуалізм, схильність до абстракцій створювали враження зашифрованості й незрозумілості. Натомість метою поетів-герметистів було відтворення внутрішніх переживань особистості, осягнення одвічних духовних цінностей. Жага до самопізнання й пізнання таємниць буття, їхнє осмислення, що потребує глибокої духовної концентрації, а відтак і певного відмежування од матеріального світу й буднів реальності, – це головна ознака, що характеризує творчість поетів, яких називають герметичними (певною мірою – умовно). Така спрямованість пояснює тяжіння поезії до філософічності, метафоричності, домінування у ній образної символіки, вимагає од читача глибокої вдумливості, зосередженості, готовності до контакту й певного рівня духовного розвитку.

Доволі поширеною є тенденція розглядати герметизм не лише як явище в італійській поезії, а як характерну рису європейської культури ХХ ст. загалом, особливо в часи панування тоталітарного режиму, коли обмежується творча воля митця.

Поняття «герметичність» як певна психологічна риса розкривається через концепцію типології особистості К.-Г. Юнга, яка полягає в розмежуванні особистості на два типи: екстравертний та інтровертний. Накладання рис інтровертної особистості на художню практику митця, яка характеризується заглибленням у світ душевних переживань і пошуків, моделюванням персонального замкненого художнього світу, відмінного од реального тощо, дає змогу глибше зрозуміти психологію творчості автора-герметиста, пояснити й певну замкненість характерів та моделей поведінки персонажів.

У підрозділі 1.2. «Герметичні тенденції в українській літературі ХХ ст.» розглянуто поодинокі, але яскраві прояви герметичності у творчості українських письменників. Зокрема це стосується творчості поета В. Свідзінського. Його вибір – це герметично замкнений світ «самотності, труда, мовчання» в гармонії з природними стихіями (В. Стус). У тоталітарну епоху, в роки репресій «внутрішнє», духовне та інтелектуальне протистояння були єдиним шляхом «герметизації духу» з метою збереження особистості. Ситуація в італійському суспільстві 1920–1930 рр., що спричинила появу поетичної течії герметизму, із цього погляду типологічно наближена до ситуації в українському суспільстві у 1930-х роках і в радянські «застійні» часи кінця 1960 – початку 1980-х років.

Доволі чітко герметичні тенденції відобразилися в поезії «постшістдесятників», зокрема представників «київської школи», чия творчість визріла в умовах політичного тиску на особистість митця. Викинуті з потоку офіційної літератури В. Голобородько, В. Кордун, М. Воробйов та інших займали позицію політичного і творчого нонконформізму. Радянська реальність не була предметом їхнього поетичного зацікавлення. Увага поетів «київської школи» була зосереджена на національній міфології як на джерелі прадавньої мудрості, етногенетичному кодові, а основою їхньої поетичної концепції було не відтворення, а творення. В комунікативному плані твори цих елітарних митців розраховані на читача, здатного до «духовної співтворчості».

Намагаючись визначити одну з домінантних тенденцій в українській літературі 1980-х років як «герметизм», критики називають імена М. Воробйова, В. Кордуна, В. Старуна, В. Неборака, О. Лишеги, В. Назаренка, А. Тютюнник, Г. Пагутяк, К. Москальця та ін. Проте, аналізуючи їхню творчість, можемо говорити не так про явище «герметизму», як про герметичність, тобто рису індивідуального стилю письменника. Попри деяку наближеність до світоглядної моделі італійських герметистів, творчість українських «герметистів» (К. Москальця, О. Лишеги, Г. Пагутяк та ін.) набуває іншої семантики. Це не вияв опозиції до влади чи до соціально-політичних умов, а радше небажання бути втягненими у вир суспільного безладу, що панує у ворожому для людини дегуманізованому світі. Це також і втеча від зовнішнього світу, який загрожує зруйнувати внутрішній світ особистості, це «естетичне дисидентство» з метою збереження творчої та особистісної свободи, цілісності свого «я». Представники українського поетичного дискурсу загалом тяжіють до герметичності, що в цьому ж таки дискурсі асоціюється з медитативністю, заглибленням у пізнання законів Всесвіту, сенсу буття, із самопізнанням. Неабияку роль у цьому відіграла філософська система Григорія Сковороди, що її вплив спостерігаємо й у творчості шістдесятників, й у творчості наступних поколінь.

Попри «герметизм» частини української поезії 1980-х років, про який писали українські критики (В. Даниленко, М. Рябчук та ін.), бачимо радше підсвідоме творення художнього світу (як відображення власного почування у реальності), аніж усвідомлену настанову на філософську втаємниченість (яку закидали, наприклад, італійським герметистам). Особистість митця, чия творчість позначена рисами герметичності, – це особистість, схильна до глибокої рефлексійності.

Українські літературознавці поняття «герметичність» і «герметизм» вживають у різних значеннях. Зокрема трактують або як серйозний недолік, поетичну невправність, повне відмежування од дійсності, її соціальних злободенних проблем, або ж як певну світоглядну систему. Проте навряд чи можна говорити про наслідування українською літературою європейського герметичного дискурсу. Радше йдеться про створення власного схожого дискурсу, ознаки якого подібні до ознак європейської «герметичної» поезії. Герметичність в українському варіанті виступає як одна з домінантних рис у творчості митців, які тяжіють до ірраціонального світосприйняття. Із-поміж характеристик цієї домінанти виокремлено такі: відмежованість од буденності; «цнотлива відстороненість», а не таємничість; зосередження уваги на взаємодії природи, людини і Всесвіту; звернення до проблеми пошуку «автентичного буття»; тяжіння до творення персонального «переінакшеного» світу – своєрідний ескапізм в умовах тоталітарного тиску на людську свідомість; аполітичність та позасоціальність (особливо характерні для «постшістдесятників», поетів «київської школи»); усамітнення, «внутрішня еміграція», що в поетиці творів відображається через метафоричність та широке використання символів. Крім того, характерно, що українська «герметична» поезія створюється й існує наче «для самої себе» – як медитаційний текст.

У підрозділі 1.3. «Особливості індивідуального стилю Галини Пагутяк» розглянуто й проаналізовано характерні риси творчості письменниці крізь призму поняття герметичності та зіставлено їх із загальними особливостями тенденції герметичності в українській літературі 1980–1990 рр.

У роботі використано визначення О. Соколова, відповідно до якого індивідуальний стиль митця є виразником унікальності його творчої особистості, відтак і його художнього світу, адже особа автора, риси характеру, емпіричний та екзистенційний досвіди тощо впливають на творчу манеру і великою мірою визначають її. Це концептуальне положення є ключовим для аналізу індивідуального стилю Галини Пагутяк. Важливим є також поняття «стильової домінанти» у значенні стрижневого критерію її художнього доробку.

Творчість письменниці характеризується значним упливом фольклору, а саме народних переказів та легенд містичного ґатунку (це стосується передусім «урізького циклу») – в її творах постійно присутні образи персонажів потойбічного світу.

Наскрізна особливість поетики творів Г. Пагутяк – міфологічність. В її основі – як авторська інтерпретація конкретних міфологічних персонажів, біблійних сюжетів (Орфей, Філемон і Бавкіда; Вавилонська вежа та ін.), так і творення власних (село Уріж, образ Чоловічка завбільшки з метелика, пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками та ін.).

Яскравою рисою індивідуального стилю письменниці є також філософічність. Доробок прозаїка загалом можна розглядати як спробу переосмислення філософських ідей Г. Сковороди, а передусім його теорії самопізнання. Крім того, у творах порушуються проблеми людського буття (відчутний сильний екзистенційний струмінь), взаємодії індивіда й суспільства, питання сенсу життя тощо.

Оскільки авторська увага сконцентрована на внутрішньому світі персонажів, їхніх думках, переживаннях, можна говорити про психологізм прози Г. Пагутяк. Вона часто вдається до прийому оповіді від першої особи, вводить у сюжет ліричного героя, будує твір як щоденниковий запис або ж внутрішній монолог головного персонажа («Книга снів і пробуджень», «Радісна пустеля», «Записки Білого Пташка», почасти – «Спалене листя» та ін.).

Важливою особливістю творчості письменниці є також символізація, тобто тяжіння до творення і використання символів для моделювання персонального художнього світу.

Із-посеред означених рис індивідуального стилю Г. Пагутяк герметичність – домінантна, визначальна для її творчості, яка впорядковує художню структуру творів відповідно до авторського світогляду, філософських поглядів, громадянської позиції.

Отже, в результаті проведеного дослідження особливостей індивідуального стилю письменниці про герметичність її творів можна говорити у двох аспектах: психологічному (як про особистісну замкненість індивіда – закритість позиції самої авторки і духовного світу персонажів, які уособлюють прагнення до самотності, проблему відмежованості од суспільства тощо) та стильовому (як моделювання уявного, герметичного персонального світу, а також як створення системи «герметичних» текстів).

У розділі другому «Герметичність як засіб творення художнього світу Г. Пагутяк» проаналізовано герметичність як засіб побудови художнього світу й водночас як властивість самодостатнього «світу в собі», який, за творчим задумом письменниці, існує незалежно від читача і створений ніби лише для автора.

У роботі розглядаються різні моделі такого «персонального» світу, який існує разом із реальним (сад, ліс, острів, село Уріж, незаймана земля, пустеля, Притулок). У символічному протистоянні жорстокого й байдужого реального світу з уявним утілено конфлікт людини і суспільства.

Герметичність як засіб творення індивідуального художнього світу проявляється у кілька способів. По-перше, моделюючи різні часопросторові вияви «світу в собі», письменниця надає їм ознак замкненого простору, недоступного для проникнення сторонньої людини (такими часопросторовими моделями є сад, дім, острів, Бібліотека, село Уріж, Притулок). Проте демонструючи, з одного боку, цю замкненість і недоступність, авторка, з іншого боку, підкреслює потенційну присутність «несторонньої» людини, для якої, власне, і створено цей часопростір як надійне сховище від навколишнього середовища. Усамітнення певного персонажа в такому місці вказує на його герметичність як психологічну рису, яка засвідчує прагнення до самотності й відмежованості од світу.

По-друге, герметичний часопростір у творах Г. Пагутяк увиразнює образи персонажів. Крім того, більшість часопросторових моделей її художнього світу є своєрідними символами світобачення героїв, їхніх прагнень, мрій, символами моральної деградації суспільства або, навпаки, духовного розвитку людини, її протистояння аморальності оточення.

У підрозділі 2.1. «Часопросторова символіка» розглянуто такі моделі художнього світу письменниці, як дім, сад, Притулок, бібліотека. Вони втілюють ідею часопросторової герметичності й наділені певною символікою, набуваючи у творчості Г. Пагутяк архетипного характеру. Звернення до аналізу ідентичних символів у творчості «герметичного» поета В. Свідзінського та письменника-шістдесятника В. Шевчука дало можливість простежити певну генетичну світоглядну спорідненість письменниці з її попередниками.

Символіку дому розглянуто відповідно до тези Г. Башляра про те, що дім – не так конкретний часопростір, як психологічне самоусвідомлення людини в реальному світі, носій етнопам’яті або метафізичне джерело сподівань. При порівнянні цього образу в прозі письменниці із типологічно схожим образом у творчості В. Шевчука помітно різницю в розкритті семантики руйнування сакрального часопростору людини. У В. Шевчука бачимо трагічну руйнацію духовних основ і традицій, коли втрачається глибинний зв’язок зі світом і зберігається лише пам’ять про ці традиції. У Г. Пагутяк – збайдужіння самої людини, зневіра й відмова від цього зв’язку; простір дому не руйнується, а десакралізується. Ідея герметичності реалізується в характеристиці образу дому як простору для втечі од світу, захисту, сховку, «герметизації» власного буття. З іншого боку, ця ідея проявляється в особливостях «побудови» дому – його зачиненості або ж застиглості часу в ньому (відтак час також набуває ознак герметичності).

Прикладом такого «герметичного часопростору» є образ саду, який символізує втілення духовної досконалості людини, але залишається недосяжною, огородженою територією, куди вільно може потрапити лише дитина з чистим серцем. Крім того, сад у творах письменниці асоціюється з біблійним образом раю і також уособлює модель сімейного щастя та ідеального істинного буття в єднанні з природою. Таке трактування характерне і для В. Свідзінського. Прикметною ознакою образу саду у творах Г. Пагутяк є те, що він функціонує саме як символ. Цей сад не штучний, тобто не впорядкована за певним планом територія для прогулянок і відпочинку. Крім того, він не має господаря, тому «природний» і вільний. Це своєрідний «світ у собі». Навіть створений людиною (як сад Сави в романі «Господар»), такий сад самодостатній, живий та символізує світоглядні пріоритети героїв – духовну чистоту, природність.

Інший тип замкненого часопростору постає в образі Притулку – схованки для знедолених, самотніх, покинутих, переслідуваних людей. Аналізуючи світобудову Притулку, дослідниця Т. Бовсунівська підкреслила, що цей простір символізує ідею духовної трансформації через самопізнання людини та її самоусвідомлення як частини світу. Г. Пагутяк стверджує, що найголовніша цінність для особистості та її шлях до щастя – це збереження власної душі.

Бібліотека є своєрідною моделлю світу, але не в його просторовому вираженні. Цей світ складається з історій життя людей і символізує рівноцінність і унікальність кожного життя. Крім того, образ Бібліотеки є також символом збереження культурного надбання людства.

У підрозділі 2.2. «Кореляція реального й вигаданого в організації часопросторових моделей» за допомогою розгляду часопросторових моделей міста, провінційного містечка та села Уріж досліджується співвідношення реального й міфологічного у творах Галини Пагутяк.

Разом із віртуальним вигаданим світом, варіанти й вияви якого є символічними, у текстах авторки змальовано також реальний світ, який оточує людину. Символом цього світу стає велике місто. Часопросторова модель міста поєднує уявлення про звичайне велике місто, у якому маленька людина втрачає свою індивідуальність, та міста-мрії, де справджуються всі бажання і яке існує лише у свідомості персонажів. Часопростір міста у творах Г. Пагутяк зазвичай ворожий людині, вона нездатна протистояти його тискові, тому втрачає себе, духовно деградує; стає ще самотнішою на тлі марноти й байдужості. Письменниця, услід за Г. Сковородою, сповідує ідею самопізнання і досягнення людиною щастя через її гармонійні стосунки з природою. Отже, місто стає тим чинником, який руйнує цю гармонію. Крім того, цей образ увиразнює психологічну герметичність персонажів. Багатолюдність міста підкреслює тяжіння героїв до ескапізму, їхню беззахисність і водночас є свідченням існування іншого, протилежного цьому місту герметичного світу, де людина почувається у безпеці (приклади такого світу − часопросторові моделі дому, саду, острова тощо).

У системі творів Г. Пагутяк образ села Уріж постає в кількох іпостасях. Перший – це образ батьківщини, що втілює ідею повернення до свого коріння. Цю модель зображено в повісті «Гірчичне зерно». Друге значення Урожа – це картина життя галицького села, яка найяскравіше відображена в повісті «Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками» та в романі «Урізька готика», – своєрідний простір зупиненого часу, незвичне село, де панує темрява й «урізька психологія». Метафоричний часопростір сільської «готики» – ще одна модель трактування образу Урожа у творах Г. Пагутяк. У романі «Урізька готика» така характеристика пов’язана з народними віруваннями й легендами демонологічного характеру. Крім того, це герметичний світ, який не приймає чужинців і захищає мешканців від їхнього вторгнення.

Провінційне містечко у творах письменниці постає, з одного боку, як символ духовної заскорузлості, своєрідний простір циклічної буденності. За її версією – це класичний варіант містечка ХІХ ст. Час тут здебільшого такий же застиглий, як і час Урожа, з тією відмінністю, що протікання урізького часу – це зміна пір року, а плинність містечкового визначається рідкісними подіями, які порушують звичну буденність. Галина Пагутяк не дає назви зображуваним у своїх творах містечкам, як і містам, хоча прототипами великого міста зазвичай стають Київ чи Львів, а провінційні містечка позначаються літерами «С.» чи «Д.». З іншого боку, містечко зображується як витвір уяви одного з персонажів, воно матеріалізується із марень і візій (повість «Спалене листя»). Герметичність часопростору натомість передається через змалювання застиглості часу та замкненості простору.

У розділі третьому «Типологія персонажів у творах Г. Пагутяк» крізь призму герметичності розглядається система персонажів, які так чи так несуть на собі відбиток авторського світобачення. За психоаналітичною концепцією типології особистості К.-Г. Юнга, більшість персонажів у творах Г. Пагутяк – це інтроверти, яким притаманна «герметична» замкненість у світі власних переживань. Їх можна згрупувати за трьома типами. Перший – це герої, які шукають сенс життя, намагаються знайти себе та духовне опертя у ворожому до них світі. Це свого роду адепти вчення Г. Сковороди про самопізнання, ідеї «сродної праці» та досягнення щастя і Царства Небесного. Другий тип героїв – це люди, відкинуті на узбіччя життя, які уособлюють психологічну герметичність (вар’яти, хворі, каліки). Герої третього типу – міфологічні істоти. Такі персонажі у творах письменниці зазвичай наскрізні – вони «мандрують» із твору до твору і слугують для увиразнення герметичності часопросторових моделей художнього світу.

У підрозділі 3.1. «Образ “сковородинівської людини” як носій ідеї самопізнання» розглядаються образи персонажів у творах Галини Пагутяк крізь призму теорії самопізнання. Відтак цей загальний тип персонажів означено поняттям «сковородинівська людина». Крім ідеї самопізнання, «сковородинівська людина» – це ще й виразник ідеї «сродної праці». У творах письменниці це Сава (роман «Господар»), Михайло Басараб (повість «Гірчичне зерно»), писарі Антон та Яків (дилогія про Притулок), головний герой роману «Слуга з Добромиля», біограф-бібліотекар (роман «Біограф Леонтовича») та ін.

Художньо переосмислюючи ідеї українського філософа, письменниця створює різні моделі пізнання людиною свого «я». Так у романі «Біограф Леонтовича» та в повісті «Гірчичне зерно» представлено завершальний етап сюжетного розвитку ідеї – головні герої досягли стану осмислення свого життєвого шляху. У романах «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку» окреслено лише початок. У творі «Слуга з Добромиля» цю модель представлено найповніше: від початку (народження головного героя) до логічного завершення – підсумку життєвих випробувань. Пошук головним героєм власної долі в романі асоціюється зі сковородинівською ідеєю «сродної праці». Найперша потреба героя – визначити своє місце під сонцем, не зазіхаючи на чуже. У такій добровільній підлеглості персонажа відлунюється ще одна ідея Григорія Сковороди – ідея «нерівної рівності». У результаті внутрішньої боротьби герой доходить-таки розуміння, що Царство Боже існує в душі людини й лише віра в нього і прагнення віднайти те Царство в собі дає можливість пізнати щастя і духовно поєднатися з Богом.

Інші романи, в яких розгортаються сковородинівські ідеї («Писар Східних Воріт Притулку» і «Писар Західних Воріт Притулку»), – твори з домінантною філософською тенденцією. Зображена в них світобудова Притулку художньо втілює ідею самопізнання. Проходячи шлях від Східних Воріт до Західних, прибульці й мешканці Притулку пізнають життєві істини, необхідні для повернення у світ, але передусім вони пізнають себе, повертаючи власній душі спокій та віру. Життя кожного із прибульців Притулку – це індивідуальний шлях самопізнання. Звертаючись до сковородинівської ідеї «сродної праці», Г. Пагутяк моделює простір Притулку, де кожен мешканець займається улюбленою справою, підкреслюючи природність життя, коли, за Г. Сковородою, усе непотрібне – важке, усе важке – непотрібне. Відтак у художньому часопросторі письменниці кожна людина має шанс на гармонійне співіснування зі світом, якщо виконує ту роль, яку обирає сама і яка дає їй можливість духовного зростання.

Галина Пагутяк невипадково «поселяє» своїх персонажів – обох писарів – у простір помежів’я (біля Воріт). У такий спосіб вона порушує проблему балансування людини між виконанням обов’язку і потребою знайти власний шлях самопізнання, а через самопізнання – досягти злагоди між власним духовним світом і світом довколишнім. У цих двох романах виразно окреслюється схема поетапного процесу самопізнання. Спочатку герой відчуває психологічну потребу зважитися на зміну ролі (перетворення із писаря на мандрівника), на духовному рівні прагне пізнати свою природу та призначення й лише наостанок досягає гармонії між духовним та фізичним існуванням.

У підрозділі 3.2. «Художня реалізація проблеми самотності у творах Г. Пагутяк» розглядаються образи персонажів – носіїв психологічної герметичності у прозі Галини Пагутяк.

У творах письменниці тема самотності – одна з основних. Самотність втілюється тут, з одного боку, як потреба в усамітненні, добровільне відмежування від світу, з іншого – як непотрібність, викинутість із суспільства на маргінеси буття. У першому випадку вона стає ознакою самодостатності особистості (за К.-Г. Юнгом, це тип інтровертної особистості), у другому ж – ознакою соціального аутсайдерства. Попри цю суттєву розбіжність у художньому моделюванні проблеми самотності, обидва її аспекти поєднує реакція персонажів на ті причини, які зумовлюють або потребу в самотності, або маргінальність. Письменниця моделює образ такої дійсності, яка часто дисонує із внутрішнім світом персонажів. І форма реакції на цю дійсність – ескапізм, адже і в першому, і в другому випадку персонажі тікають від реальності, замикаючись у власному персоналізованому світі. Це може бути світ творчості (наприклад, у повісті «Спалене листя» чи в романі «Компроміс») або модель вигаданого віртуального світу, до якого зазвичай немає доступу випадковій чи сторонній людині. Крім того, ескапізм стає світотворчим чинником: із бажання втечі у світ фантазій, що в персонажів асоціюється з безпекою та спокоєм, народжуються часопростір Притулку («Писар Східних Воріт Притулку», «Писар Західних Воріт Притулку»), Дивна країна («Смітник Господа Нашого»), будиночок на галявині («Спалене листя») тощо. Відтак психологічна герметичність, яку Г. Пагутяк художньо втілює в образах персонажів, також стає одним з елементів творення часопросторової герметичності.

Характерно, що письменниця не проводить чіткої межі між персонажами-аутсайдерами, яких відкинуло суспільство, і тими, які самі обрали самотність. Аутсайдери в її творах такою ж мірою самодостатні, як і добровільні самітники. А самотність, отже, прочитується як бажання і прагнення усамітнення.

У романах «Писар Східних Воріт Притулку» та «Писар Західних Воріт Притулку» персонажі уособлюють мотив самотності, аутсайдерства, непотрібності, покинутості, а сама ідея Притулку – яскраве втілення ескапізму – як творення уявного простору для втечі від світу. Якщо в першому романі Галина Пагутяк моделює реальний світ, позбавлений надії на відродження і в якому особистість приречена на відчуженість і непотрібність, то в другому – порятунок через самопізнання й духовне очищення. Самотність-безпомічність і самотність-аутсайдерство трансформуються в «Писарі Західних Воріт Притулку» в самотність як прагнення повернутися до свого «я».

У підрозділі 3.3. «Роль наскрізних міфологічних персонажів у творенні герметичного простору» досліджуються образи міжтекстових персонажів, які відіграють у структурі зображуваної світобудови важливу роль. Насамперед вони посилюють тенденцію герметичності. По-перше, зображені як проводирі між світом реальної дійсності та вигаданим світом, наскрізні персонажі підкреслюють існування певної межі між світами, подолати яку без їхньої допомоги не можуть інші герої (у творах «Спалене листя», «Смітник Господа Нашого» та ін.). Відтак простір «іншого» світу постає як замкнений і недоступний, тобто герметичний. По-друге, поєднуючи твори Г. Пагутяк у цілісну систему, ці персонажі самі утворюють міфологічний часопростір або ж світ міфологічного. Це стосується передусім образів опирів у творах на «урізьку» тематику, загалом позначених тяжінням до містичного.

Із-поміж наскрізних персонажів можна виокремити два різновиди. До першого належать провідники між різними часопросторовими площинами художнього світу. Це насамперед образ Перевізника, присутній у «Бесідах з Перевізником», «Смітнику Господа Нашого», «Книзі снів і пробуджень», «Спаленому листі». Художня інтерпретація цього образу варіюється – від асоціативності з міфічним Хароном до схожості з перевізником із роману «Сіддхартха» Г. Гессе. Перевізник не лише виконує роль проводиря з реального до казкового світу, а й утілює глибоку зосередженість, гармонію особистості з навколишнім світом, спокій, мудрість. Наступний міжтекстовий персонаж – Білий Пташок. Його змальовано в повісті «Записки Білого Пташка» як своєрідного доброго духа, що рятує людей від злих снів, пробуджуючи в кожному його «я», виплутуючи душі з павутиння буденності, відокремлюючи їх від сірої маси. Білий Пташок уособлює надію на духовне відродження людства. Цей образ прочитується як образ-легенда й у романі «Писар Східних Воріт Притулку».

До цієї групи персонажів належать також образи звірів, які проводять дітей із дійсності до вигаданого світу, − Кінь Пройдисвіта (роман «Смітник Господа Нашого») та собака Альфа (повість «Спалене листя»). Виконуючи функцію ланки, що з’єднує реальний світ із віртуальним, вони, крім того, уособлюють охоронців останнього.

До другої групи міжтекстових персонажів належать ті, які уможливлюють відтворення містичної атмосфери світу Урожа. Це образи опирів, пана у чорному костюмі з блискучими ґудзиками та образи померлих селян. Вони також втілюють своєрідне помежів’я між світом реальності та світом потойбічним. За їхньою допомогою Галина Пагутяк вибудовує герметичний світ міфологічних уявлень, пов’язаних із народними віруваннями, легендами й традиціями урізької місцевості.