ТВОРЧІСТЬ МАРУСІ ВОЛЬВАЧІВНИ, МАРІЇ ПРОСКУРІВНИ ТА ТЕТЯНИ СУЛИМИ В КОНТЕКСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ : ТВОРЧЕСТВО МАРУСИ Вольвачивна, Марии ПРОСКУРИВНЫ И ТАТЬЯНЫ Сулима В КОНТЕКСТЕ УКРАИНСКОЙ ЛИТЕРАТУРЫ КОНЦА ХIХ - НАЧАЛА ХХ ВЕКА

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність; сформульовано мету, завдання, методи дослідження, методологічні засади; визначено об’єкт, предмет, наукову новизну, теоретичне й практичне значення роботи, дані про її апробацію.

У першому розділі – «Людська доброта як етична засада (літературна спадщина Марусі Вольвачівни)» акцентовано на загальному стані досліджуваної проблеми, зосереджено увагу на часі та обставинах входження Марусі Вольвачівни в літературу, на характері та особливостях сприйняття творчості письменниці сучасниками та дослідниками кінця ХІХ – початку ХХ ст., здійснено аналіз прозової, драматургічної та поетичної спадщини письменниці, розкрито специфіку її художньої манери. Спираючись на різні видання, на статті, спогади та опрацьовані архівні джерела, авторка дисертації реконструює біографію письменниці, окреслює родинне оточення, відтворює атмосферу, в якій вона жила й творила. Предметом уваги є і її кроки на ниві фольклористики й етнографії (у 1902 р. Маруся Вольвачівна взяла участь у 12-му Археологічному з’їзді в Харкові, де прозвучали записані нею на Слобожанщині українські народні пісні).

В українську літературу письменниця увійшла в 30-тирічному віці. Не маючи освіти, Маруся Вольвачівна писала вірші, складені під впливом народних пісень, які тримала в пам’яті, оскільки не вміла записати. Читати і писати навчилася вже дорослою.

Особливе місце відводиться знайомству Марусі Вольвачівни з видатним українським істориком Д. І. Багалієм, який по-справжньому оцінив самобутній літературний талант дівчини, взяв діяльну участь у перших публікаціях її творів.

У розділі висвітлено прихід Марусі Вольвачівни в літературу, обставини її дебюту та видання творів окремими книжечками. Звернено увагу на листування письменниці з М. Ф. Сумцовим, Д. І. Багалієм, Б. Д. Грінченком, І. Я. Франком.

Аналіз художньої спадщини Марусі Вольвачівни дав змогу окреслити комплекс проблем, розроблених у її творах: багатства та бідності, вірності та зради, добра та зла, злочину та кари тощо. Проза, драматургія та поезія письменниці набуває морально-психологічного, морально-етичного, часом морально-релігійного звучання. Вона вдається до гумору, близького до народного, послуговується засобами іронії, бурлеску, сатири.

Можна твердити, що в основі літературної діяльності Марусі Вольвачівни лежить велика любов та щира симпатія до своїх земляків, життя та побут яких вона по-своєму сумлінно і з творчою фантазією змалювала у прозових, драматичних та поетичних творах. Письменниця приділяє увагу простим селянам, панам, писарям, людям дна, чиновникам, а найбільше – жінкам, стверджуючи поєднання жіночої духовної та зовнішньої краси в цілому ряді образів.

Її цікавлять психологічні стани персонажів, відтворення яких поєднується із описами, характерними для сентиментальних творів, роздумами, внутрішнім монологом. Звернення ж до оповіді від першої особи надає колоритності живому мовленню героїв. Важливе місце посідає пейзаж, який допомагає відтворювати певні почуття персонажів.

Для Марусі Вольвачівни притаманне широке звернення до усної народної творчості, яка ставала підґрунтям для творів не одного покоління письменників. Особливого колориту творчості письменниці надає використання прислів’їв, приказок, влучних афористичних висловів, жартівливих примовок, дотепних соковитих порівнянь, пісень. Не рідкістю є описи свят, звичаїв, обрядів, народних гулянь. У тексти творів вплетені вірші – то перенесені з фольклору, то написані самою авторкою у народному дусі.

Приваблює мова творів Марусі Вольвачівни, витончена й поетична, багата на епітети, порівняння, метафори, інкрустована широким допуском діалектизмів.

Знавець побуту й народної мови, Маруся Вольвачівна створила картини народного життя. Це можна проілюструвати її оповіданням «З куща виріс ліс, а з снопа – соломи цілий віз, або Миколая Івановича подушка» (1898), в якому письменниця записала з народних уст і розповіла бувальщини з життя селян, описавши різні комічні ситуації, що мали місце, як зазначає сама авторка, на Харківщині.

Картини народного життя знаходимо і в оповіданні Марусі Вольвачівни «Кажи жінці правду, та не всю» (1894), створеному на основі народного анекдоту, в якому йдеться про жінок, котрі не вміють «тримати язика за зубами».

Про майстерне використання Марусею Вольвачівною змістових та зображально-виражальних художніх засобів українських народних казок свідчить «Казка про таємні слова» (1894), де виведено стосунки між двома братами – багатим та бідним, відповідно – заздрісником та людиною щирої душі.

Певну частину творчості Марусі Вольвачівни формує тема гріха. Аналізуючи мотиви злочину, письменниця насамперед акцентує увагу на психології персонажа та на наслідках злочину і гріха. До творів із кримінальною колізією можна віднести п’єсу Марусі Вольвачівни «Охайнулась, та пізно» (1890), в основу якої покладено любовний трикутник і події, що призводять до загибелі парубка, отруєного обманутою дівчиною. У п’єсах «На великім шляху» (1892) та «Є каяття, та нема вороття» (1898) також порушено проблему злочину і його причини, подано малюнок душевних мук людини після вбивства. Тематично із п’єсою «Є каяття, та нема вороття» перегукується оповідання «Батькова сповідь» (1895), у якому окреслено обставини, котрі ледве не призвели героя до скоєння злочину. Письменниця підводить до думки, що насильством та кров’ю не можна здобути щастя, якщо навіть на злочин штовхають нестатки. В основі авторської позиції – народна мораль, яка здавна засуджувала злочинні людські вчинки – крадіжки, вбивства, перелюб…

Маруся Вольвачівна проявила себе не лише у прозі, драматургії, а й у поезії. Це твори, присвячені знедоленим, пейзажна лірика, твори релігійного та гумористичного спрямування, обрядова поезія. Є в її доробку й дві поеми – «Некрутик» (1883) та «Гарний піп» (без д. н.).

Долі ліричних героїнь, описані в окремих поезіях, часто тотожні з долею самої авторки, тож твори можна сприймати як певною мірою автобіографічні. Цілий ряд ліричних віршів є зізнанням письменниці у любові до українського народу, до України. Цікавими є поезії про певні історичні події – перемогу козаків над турецьким військом, одруження царя Миколи ІІ тощо.

Лірика Марусі Вольвачівни близька до народних пісень. Поетеса тяжіє до ліризму української народної пісні, до техніки фольклорного віршування. Безперечним видається знайомство письменниці з творчістю Т. Шевченка, вплив якого позначився на її віршовій спадщині. У віршах Марусі Вольвачівни, присвячених знедоленим, виразно окреслюється трансформація Шевченкових мотивів та ритмомелодичних інтонацій Т. Шевченка.

Одним із ресурсів творення образної мови у поетичному доробку Марусі Вольвачівни є епітети, метафори, порівняння. Певного колориту віршам письменниці надає й діалектна та військова лексика, архаїзми. На особливу увагу заслуговує з’ясування ритміко-інтонаційних особливостей віршів поетеси: 14-складовик, хореїчні та ямбічні стопи, поєднання чоловічої та жіночої рими, неримованих рядків та ін., що є важливим для розуміння специфіки творчої манери її як поетеси.

У другому розділі – «Розкриття трагізму людської долі (творча спадщина Марії Проскурівни)» дисертантка на підставі опрацьованих архівних джерел: «спогадів», «щоденників», епістолярної спадщини Марії Проскурівни, спираючись на окремі принагідні розвідки та коротенькі відгуки на її друковані видання, розглядає біографію та творчий шлях письменниці. У дисертації зібрано, упорядковано й системно досліджено широкоосяжну художню спадщину Марії Проскурівни, в тому числі – всю рукописну, яка налічує 279 одиниць зберігання (фонди Марії Проскурівни та В. І. Чередниченко у відділі рукописних фондів та текстології Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України). Розглянуто листування письменниці з М. Бажаном, М. Рильським, І. Микитенком та ін., відгуки письменників та критиків того часу про ряд її прозових творів.

Марія Проскурівна не мала ґрунтовної освіти: закінчила лише три класи. Першим учителем був її брат Платон. Читати вона вчилася самотужки. Пізніше допомагав їй і син Михайло – відомий поет М. Семенко, який готував її твори до друку.

Марія Проскурівна знана передовсім як белетрист, проте робила спроби писати й драматургічні твори (в її доробку є дві драми: одна, написана на основі повісті «Уляся», та «Маруся-Московка»). Друкуватися вона почала досить пізно, коли їй було вже понад 50 років. Деякі твори письменниця оприлюднила на сторінках часописів. Окремими виданнями вийшли три її книги – повість «Уляся» (1913), яка принесла їй популярність і визнання, оповідання «Од сіна до соломи» (1913) та «Пані писарка» (1914). Решта літературної спадщини, яка становить чималий творчий масив і розглянута в дисертації, збереглася в рукописах.

Твори Марії Проскурівни мають широкий тематичний діапазон, відзначаються різноманітною проблематикою, досить багаті жанрово, що свідчить про її неабиякий письменницький хист, уміння вести цікаві життєві спостереження, активно реагувати на повсякденне життя. Письменниця чула розмови селян і селянок, часто записувала їхні розповіді. Здебільшого це долі близьких їй людей – сусідів, знайомих. Проте відчутним у творчості Марії Проскурівни залишається вплив письменників класичної української літератури, зокрема Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, І. Нечуя-Левицького та ін. Особливо ж можна мовити про розвиток Марією Проскурівною традицій Марка Вовчка. Письменниця не могла опанувати того лапідарного стилю вираження трагізму, яким позначено певну частину оповідань та повістей Марка Вовчка, проте твори Марії Проскурівни вступають у перегук із творчістю визначної попередниці у зображенні нещасливої людської долі (зокрема жіночої – в оповіданні «Пані писарка»; 1914, у повісті «Уляся»; 1913); для окремих творів Марії Проскурівни зразок можна вбачати й у тих творах Марка Вовчка, що позначені настроями життєрадісності, гумором, елементами казковості («Сон», «Чари», «Пройдисвіт», «Ведмідь»).

Звернення до сюжету про жіночі долі, традиційного для української літератури, має місце і в оповіданні «Сестра» (1910). Письменниця висвітлює взаємини свекрухи та невістки («Галя»; 1902; «Заручини»; 1928), гостро ставить питання про гармонію та дисгармонію родинних стосунків.

Марія Проскурівна часто зверталася до кримінальних мотивів, теми порушень моральних християнських законів, до трагічних сюжетів і ситуацій. Гріх, учинений супроти християнських норм моралі, – в центрі п’єси Марії Проскурівни «Маруся-Московка» (1912), в основу якої письменниця поклала трагедію зрадженої і покинутої Марусі, доведеної до відчаю, яка, не контролюючи своїх дій, закінчує життя самогубством. У дисертації простежується спорідненість Шевченкової поеми «Катерина» та зазначеної п’єси Марії Проскурівни – як на ідейно-тематичному, так і на структурному рівнях.

В оповіданні «Святий дух» (1927) Марія Проскурівна подає опис феномену патологічної жорстокості. Головний персонаж оповідання – жебрак, який вирізав сім’ю селянина, що впустила його до себе переночувати. До теми людського гріха Марія Проскурівна звертається і в новелі «Опорок» (1928), у якій змальовує обставини, що призвели молодицю до відчайдушного кроку “самоабортування”, а далі – до смерті.

Увага до внутрішнього світу особистості, показ трагедії «маленької людини» простежується у повісті Марії Проскурівни «За Олексія» (1913). Твір наскрізь пронизаний почуттям, в основі якого – безмежне страждання батьків – винуватців неповноцінного життя своїх дітей. У повісті «Макар» (1924) письменниця відтворює настрій чоловіка, який залишився сам із дітьми після смерті дружини. Відповідальність за виховання дітей, стосунки батьків та дітей лягли в основу повісті «Хата-покритка» (1912).

Звертається Марія Проскурівна й до проблеми людини – «пропащої сили». Персонаж оповідання «Олексій, Божий чоловік» (1925) міг піти працювати та вести праведний спосіб життя або ж занехаяти себе пиятикою. Письменниця докладно простежує етапи деградації людини, демонструючи, як низько вона може впасти, позбавлена моральної опори.

В оповіданні «Годуй матір» (без дати) стара хвора жінка стала «зайвим ротом» для синової родини та й для інших дітей. Жінка прагне скоріше померти, щоб не бути для них тягарем. Бабуся заморює себе голодом і помирає. Читач слідом за письменницею мусить бути враженим байдужістю дітей.

Марія Проскурівна порушує у своїх творах проблему соціальної несправедливості. Стурбованість безправ’ям українського селянина, любов до простої знедоленої людини яскраво виражені в оповіданні «Як пани забили мого батька» (1928), «Живий труп» (без дати). У повісті «Втікачі» (1936), створеній на історичному матеріалі, йдеться про кріпаків, доведених до безвиході злиднями та панською жорстокістю, що спонукає їх до втечі. Марія Проскурівна реалістично показує нестерпне становище пригноблених селян, стихійні вияви селянської непокори.

Окреслюючи тематику творів Марії Проскурівни, слід звернути увагу на роль теми праці в них. У невеликому оповіданні «Перед жнивами» (1919) зображується селянська праця, а саме підготовка селян до збирання врожаю і самі жнива. Марія Проскурівна бачить щастя людей і їхню красу саме у вільній праці. Продовжує тему праці оповідання «Весною» (1929).

Християнсько-етичну основу художнього світогляду Марії Проскурівни виявляють також описи християнських свят. Серед багатьох жанрів українського фольклору її увагу привертає календарно-обрядовий цикл: Різдво, Великдень та пов’язані з ними жанри народної творчості – колядки, щедрівки тощо. В невеликому оповіданні Марії Проскурівни «Бабуся і багатий Святий вечір» (1941) письменниця подає яскраву картину народного святкування Різдва.

У творчості Марії Проскурівни є оповідання, сюжети яких взяті як зі спостережень реальної дійсності, так і ті, які письменниця, за її словами, «записала з народних уст». До останніх належить оповідання «Од сіна до соломи» (1913), в якому вона наголошує на таких християнських істинах, як уміння глибоко розуміти інших, всепрощення. Цікавим є невелике оповідання «Клопотна річечка і спорні береги» (1925); центральним тут виступає персоніфікований образ річки, яка, як і герой твору, стає учасником і свідком усіх подій, що відбуваються в селі за довгі роки. Із народних оповідей про циган, почутих від батька і знайомих, виникло оповідання «Мати Ганна» (1935).

Реальна дійсність була джерелом вражень для письменниці аж до останніх років її життя; йдеться зокрема про події, пов’язані з війною. В оповіданні «Як мати сина виряджала на війну» (1943) письменниця змальовує безмежне горе жінки, в якої гинуть три сини.

Такі твори, як «Сім день арешту» (1936), «Живий труп», позначені рисами автобіографізму, додають чимало істотного до уявлень про життя письменниці.

Як окремий жанр у белетристиці Марії Проскурівни варто виділити «спомини» або «спогади», – саме вони виступають найповнішим на сьогодні джерелом біографічних відомостей про письменницю. У спомині «Косарі» (1908) йдеться про відпочинок письменниці в Хоролі, про її спілкування з полтавською природою. Повніш свій життєвий шлях Марія Проскурівна відтворила у спогадах «Татусеве горе» (1911) та «Тисяча думок» (1912). Письменниця змальовує постаті батька й матері, братів та сестер, своє дитинство, дівочі роки, тих людей, які допомогли їй сформуватися як письменниці. Серед споминів Марії Проскурівни можна назвати: «Погана баба» (1925), «Моє дитинство» (1934), «Спомини про Михася» (1936), «Подорож до Шевченкової могили» (1936), «Бомба» (1936), «Замітки війни» (1944) та ін. З великою любов’ю описує вона побут свого села, народні звичаї. В такий спосіб письменниця намагалася увести в художній світ факти власного життя.

Ще одна важлива грань творчості Марії Проскурівни – її оповідання для дітей. Серед дитячих творів письменниці – оповідання «Собачка і Кіт» (1926), «Як воювала з шулікою мамина курка» (1926), «Жалісливий хлопчик» (без дати), «Калічка» (1933), «Нещаслива знахідка» (1935). У багатьох її оповіданнях ідеться про милосердя, про уміння співчувати, творити добро.

Цікавими є казки Марії Проскурівни «Два горобчики» (1932), «Портний Василь» (1935), «Мисливець» (1936), «Піп та Іван» (1937), «Два брати» (1937). У більшості випадків літературні казки Марії Проскурівни створені на основі народних. Письменниця, обробляючи народні казки, інкрустує їх сюжети елементами авторського фантазування.

Повісті, оповідання, новели та п’єси Марії Проскурівни, в основу яких покладено драматичні, а то й трагічні події й долі «маленьких людей», позначені ліризмом, простотою письма, влучними портретними й пейзажними замальовками, увагою письменниці до психології, внутрішньої мови (діалогів, монологів). У більшості таких творів важливим компонентом є опис природи, яка то радіє разом із персонажами, то співчуває їхньому горю, в цілому допомагає розкрити внутрішній світ людини. Письменниця час від часу порушує оповідну манеру авторськими характеристиками, роздумами, оцінками подій або вчинків. Так, у повісті «Уляся» філософічними роздумами супроводжується чималий фрагмент із описом посту та свята Великодня, фігурують згадки про Бога, про світоустрій. Самобутня авторська точка зору панує у розмірковуваннях про кохання, якому нібито неуникно підлягає у свій час кожна жіноча істота. В цьому ж таки творі мають місце спроби заглиблення авторської уяви в емоційну сферу життя тварин, наділення їх подібними до людських переживаннями.

Марія Проскурівна мала докладне знайомство із багатьма зразками української класичної літератури. В її творах знайдемо сліди впливу сентименталізму (це особливо позначилося на оповіданнях та повістях про кохання, про жіночу долю). Не оминала вона й літератури просвітницького спрямування, змальовуючи героїв, які могли б стати взірцями для наслідування (учителі з повісті «Уляся» та оповідання «Пані писарка»). Окремі з її творів мають відчутне соціальне звучання.

Літературна спадщина Марії Проскурівни пов’язана з невичерпними скарбами народної творчості. На сторінках її творів часто зустрічаються фольклоризовані картини природи, такого ж типу портрети парубків чи дівчат. Письменниця широко застосовує етнографічні описи побуту, у деяких мотивах прози звертається до звичаїв, повір’їв. Високо поціновує авторка і народну пісню, яку подеколи майстерно вплітає у тканину творів. Слід разом з тим констатувати і суто авторські спроби художньої деталізації, афористики (так, приміром, про героїню повісті: «Витягла пісню Уляся, ніби з великої ями землі мішок винесла. А сльози одно – кап, кап, як спілі ягоди, котяться…»). У творах Марії Проскурівни можна вказати й поодинокі зразки підтексту, динамічної зміни ракурсу зображення, синтаксичні інверсії, що керують інтонацією викладу («І замовкли обидві, все життє в кожної в умі перебігало, клопотне й важке. Й у хаті тихо, тихо стало». – «Пані писарка»). Звертають на себе увагу окремі наративні одиниці, подані у ліричній тональності, які несуть свідчення про близькість для стильової манери письменниці ряду установок тогочасного імпресіонізму. Очевидно, їх вплив на письменницю відбувався не через теоретичне засвоєння, а завдяки зразкам, які вона знаходила у друкованих текстах тієї пори і якими могла захоплюватись безпосередньо як митець-практик.

У третьому розділі «Життєвість художнього малюнка (проза та драматургія Тетяни Сулими)» на підставі опрацьованих літературних джерел та ювілейних матеріалів, які з’явилися до 25-річчя літературної діяльності Тетяни Сулими, розглянуто життєвий та творчий шлях письменниці, відгуки критиків і літературознавців на окремі її твори. У роботі досліджено найхарактерніші особливості прозової та драматургічної спадщини Тетяни Сулими, звернено увагу на її листування з Я. Щоголевим та Д. Яворницьким, висвітлено діяльність письменниці у Катеринославському літературно-артистичному товаристві «Просвіта», її здібності як актриси. Особливу увагу в дисертації відведено взаєминам Тетяни Сулими з Я. Щоголевим, який став поціновувачем перших поетичних спроб дівчини, всіляко намагався підтримати в неї інтерес до літературної діяльності, заохочував до подальшої праці. Тут знайдемо й поради щодо вибору тем, і аналіз мови її творів, а також їх форми, що мало великий вплив на формування світогляду початкуючої літераторки.

Письменниця друкувалася не лише на сторінках альманахів та періодичних видань, а й намагалася видавати свої твори окремими книжечками. У роботі розкрито основні мотиви та жанрову специфіку художньої спадщини Тетяни Сулими, визначено її художню манеру. Головним джерелом творчості Тетяни Сулими було саме життя, в якому вона знаходила героїв, теми й сюжети своїх творів, виділяла щось суттєве, особливе, перетворювала буденний факт на яскравий образ.

Тема селянського життя – домінуюча в творчості письменниці: тут найповніше виявляється її талант оповідачки. Неабияку роль у її творах відіграє фольклор. Скажімо, події «Рассказа дедушки в ночь перед Рождеством» (1884) розгортаються на тлі Різдвяного свята, з його обрядами, веселощами, іграми.

У багатьох творах Тетяни Сулими простежується звернення письменниці до гумору та сатири. Сатиричним зображенням вона охоплює доволі поширені у той час суспільні явища – неосвіченість селян, темноту. Вміння поєднувати «сміх» і «сльози» – традиційне для української літератури – у творчості Тетяни Сулими знайшло гідного й вдумливого продовжувача, про що свідчить оповідання «Прошлым летом» (1886), написане у вигляді подорожніх нотаток. Письменниця вдається до описів вірувань мешканців Катеринославщини в те, що хтось може впливати на природу, насилати чи забирати дощ, викликати таке лихо, як посуха.

Відтворюючи почуті розповіді на папері, Тетяна Сулима не без осмучення звертає увагу на забобонність та неосвіченість селян; це, зокрема, має місце в оповіданнях «Баба Хролиха», «Як баба Оришка замерала, а люде спроста їй вірили», «Хавромантій», «Трудовиця Горпина», що ввійшли до збірки «Народні оповідання» (1911). Відносно широко розгортаючи цю тему, Тетяна Сулима подає у своїх творах замовляння, які відтворюють культуру народу, його ментальність, світогляд. Письменниця донесла до наших днів унікальний матеріал усної народної творчості – лікувальні замовляння та молитви від зурочення, переляку, пропасниці, зубного болю, дитячих крикливиць тощо. В оповіданні «Баба Хролиха», а також у п’єсі «Дячиха» вона широко наводить замовляння, часто збережені в автентичному вигляді.

Ще одне специфічне явище, на яке звертала увагу Тетяна Сулима, – це сектантство, зокрема одна з його гілок – іоанітство, що зародилося на Катеринославщині після смерті Іоанна Кронштадтського. В оповіданні «Присвятилися» (1911) вона описує це явище, показуючи не лише неосвіченість селян, а й негативний вплив сектантства на їхні душі. Письменниця немовби намагається допомогти «затурканим» селянам уникнути обману шептух, різних лжепровидців.

За описом кумедних, на перший погляд, ситуацій, а насправді – сумних і навіть жахливих, відчувається біль письменниці з приводу відсутності культури, освіти в селянському середовищі, про що свідчить і оповідання «Катеринославські публіцистки» (1911).

Тетяна Сулима у своїх творах порушує проблему сімейних взаємин (п’єса «Дячиха»; написана 1888 р., перше видання з’явилося друком у 1908 р., друге – у 1910-му р.). Ця п’єса («комедія на 4 дії», як зазначено у підзаголовку) прикметна виведенням нешаблонного жіночого образу, незвичайного навіть і в контексті всієї тогочасної української драматургії: Дячиха наділена непоступливим, навіть жорстоким, а разом з тим лукавим і підступним характером, від якого потерпає і її чоловік, сільський дяк, і син, і все оточення. Тимчасом споконвічну проблему злагоди в сім’ї, рівності чоловіка й жінки письменниця розглядає у п’єсі «На менинах» (1909), для якої характерний внутрішній потяг жінки до незалежності, протест проти патріархального устрою сім’ї, пошук особистої свободи.

Тему переступу моральних християнських законів висвітлено в оповіданні «Павлик» (1911) – тут на прикладі однієї сім’ї письменниця спробувала дослідити певну модель виховання: надмірна опіка, материнські пестощі зіпсували молодого, гарного хлопця. Тему виховання молоді Тетяна Сулима продовжує розвивати у невеликому оповіданні «На селі» (1914).

Спостережлива, уважна до психології людини, письменниця влучно змальовує вчинки персонажів, із гумором, а то й за допомогою сатири викриває їхні недоліки, переконливо, із заглибленням у внутрішній світ, описує різноманітні епізоди їхнього життя. Простота письма, схильність до сатири, гротеску, динамічного письма, знання народної мови, майстерне володіння формою народної оповіді дають змогу письменниці створити напрочуд колоритні картини побуту.

Стильова манера Тетяни Сулими вирізняється багатими етнографічними деталями, за допомогою яких вона широко відтворює побут катеринославського села з його сварками, плітками, поговорами, забобонами. Мова персонажів свідчить про глибоке знання авторкою народного життя. Для її творів характерне докладне зображення сільських звичаїв, майстерне володіння народною лексикою; діалоги, що містяться у її оповіданнях і повістях, надають викладові динамізму, жвавості, тим більше, що письменниця вкладає в мову героїнь прислів’я та приказки, використовує відповідні для середовища епітети, метафори, порівняння. Оповідь у творах Тетяни Сулими, як правило, ведеться від оповідача, що створює живе спілкування, передає певну ілюзію достовірності, автентичності, а мову робить колоритною.

У творчості Тетяни Сулими – і прозовій, і драматичній – не рідкістю є натуралістичні замальовки, різноманітного характеру епізоди і сцени, що дозволяє розглядати її творчу манеру як близьку із манерою жінки-прозаїка Грицька Григоренка, її сучасниці, автора прозової збірки «Наші люди на селі» (1898).

Дослідники творчості Тетяни Сулими слушно вказують на традиційність її оповіді, майстерне відтворення нею народного світогляду, народної психіки, уміння виводити достовірні жіночі типи й характери, вмотивовувати вчинки персонажів, малювати колоритні картини побуту. Не останню роль у цьому відіграє те, що письменниця вміла передати характерні інтонації й переливи живої народної мови з її місцевим колоритом і музичністю, діалектною лексикою, фразеологізмами. Засобами художнього слова створити живі малюнки сільського життя – це засвідчує і проза, і драматургія Тетяни Сулими.

У Висновках узагальнюються основні результати дослідження творчої спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, визначається їх місце в літературному процесі кінця ХІХ – початку ХХ ст., окреслюються риси їхньої творчості, які мають багато спільних ознак у тематиці, проблематиці, поетиці, образності тощо. Разом із тим виокремлюється власний неповторний, колоритний художній світ кожної письменниці. Вони залишили художні твори, спогади, щоденники, листи тощо, які були зібрані, упорядковані й досліджені в дисертації.

Письменниці творили, не пройшовши жодної попередньої літературної підготовки, спираючись лише на власний досвід та взірці української класичної літератури – твори Т. Шевченка, Марка Вовчка, Г. Квітки-Основ’яненка, М. Гоголя, І. Нечуя-Левицького та ін., і залишили нам вагому літературну спадщину, яка становить собою цікавий епізод в історії української літератури.

Найбільшим джерелом творчості письменниць було саме життя, в якому вони знаходили теми і сюжети для своїх творів. Вони придивлялися до життя односельців, нотували все, що лунало з народних уст, часом майже «фотографували» своїх героїв у тому середовищі, з якого ті походили, і відтворювали побачене засобами живого слова, в цілому, можна твердити, оспівували життя українського народу.

Своєрідною окрасою спадщини Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими є фольклорна складова – народнопісенна творчість (пісні, казки, прислів’я, приказки, фразеологізми, влучні афористичні вислови, жартівливі примовки, дотепні соковиті порівняння, голосіння і т. ін.), які допомагають правдивіше й достовірніше, але кожній по-своєму, описувати життя селян кінця ХІХ – початку ХХ ст. Центральна та Східна Україна, побачена й змальована цими письменницями, має багато спільних і відмінних рис. Маруся Вольвачівна, Марія Проскурівна та Тетяна Сулима доклали всіх зусиль, щоб якомога колоритніше зобразити Слобожанщину, Катеринославщину й Полтавщину.

Разом з тим, беручи словесну народну творчість (словесний фольклор) у всій повноті його жанрів, а також і враховуючи комплекс етнографічних рис, що визначали побут української людності, слід сконстатувати певну відмінність у позиціях кожної з цих трьох письменниць стосовно названих явищ. Так, для Марусі Вольвачівни переважно ближчою є народна пісня, для Марії Проскурівни – сфера народної пареміотики та звичаю, тимчасом Тетяна Сулима виявляє зацікавлення прозовими жанрами народної словесності.

Реконструйована літературна спадщина письменниць дала можливість визначити їхню творчу манеру, тематику, проблематику, поетику. Вони працювали в різних жанрових системах: Маруся Вольвачівна зарекомендувала себе як прозаїк, драматург, поетеса, фольклорист; Марія Проскурівна відзначилася як белетрист, але мала й досвід писання драматургічних творів; Тетяна Сулима виявила себе як прозаїк, драматург. Проте є всі підстави говорити про проблемно-тематичну схожість спадщини письменниць. Їх об’єднує правдиве зображення життя селян, як трагічного, так і комічного, простота письма, народна мова, майстерно відтворена колоритність живого мовлення персонажів, діалогічність, внутрішнє мовлення, діалектна й емоційно-експресивна лексика, звернення до психологізму (хоча й описового), своєрідний пейзаж тощо.

Погляди письменниць були близькими до поглядів засновників «Братерства Тарасівців». Марія Проскурівна, як і письменники-просвітники, великі надії покладала на героїв, які могли б стати взірцями для наслідування, Тетяна Сулима в оповіданнях намагається просвітити неграмотних селян і застерегти від ошуканства. Прикметно, що серед «метеликів», виданих «Братерством Тарасівців», була й книжечка Марусі Вольвачівни «Кажи жінці правду, та не всю».

Проте, схожість творчої манери, тематики, проблематики не дозволяє ототожнювати їхню спадщину. У творчості письменниць простежуються й такі риси, які суттєво відрізняють одну письменницю від іншої. Важливе місце в творчості трьох письменниць відведено жінкам, проте необхідно відзначити, що жінки Марії Проскурівни – чутливі поетичні душі, які часто вдаються до сентиментальної розчуленості, скромні, працьовиті, часом ідеалізовані, жінки ж в уявленні Марусі Вольвачівни – це особистості, здатні щиро й глибоко кохати, готові до жартів, навіть до пліткування, жінки Тетяни Сулими – з одного боку – сварливі, малоосвічені, з іншого боку – для її творчості характерне зображення постаті нової жінки: із внутрішнім потягом до незалежності, із намаганням протистояти патріархальним законам, із тяжінням до особистої свободи.

Навзагал характеризуючи творчість усіх трьох письменниць, можна бачити їх продовжувачами тієї течії в українському письменстві, яка свого часу одержала найменування «етнографічно-побутової». У витоках цієї течії перебуває україномовна творчість Марка Вовчка. Серед тих письменників, хто працював в її руслі, – Ганна Барвінок, Наталка Полтавка (Н. М. Кибальчич-Симонова), Д. Маркович, М. Кононенко, Грицько Григоренко, П. Майорський (Сабалдир) та ін.; саме творчість цієї групи письменників бачиться найближчим контекстом стосовно творчості розглядуваних тут трьох письменниць. Разом з тим не можна не помічати, що на наративних стратегіях двох із них – Марії Проскурівни та Тетяни Сулими – позначаються мистецькі пошуки кінця ХІХ – початку ХХ ст., відповідно – імпресіонізму та поглибленого натуралізму. У творчості названих письменниць вони представлені як окремі елементи, як змістові й стильові риси, засвоєні у роботі творчо-практичній – тобто, як ті явища, що знаходили відгук у художньо-емоційній сфері письменницької свідомості.

Безпосередність вираження переживань героїв, певна «простота» образних побудов, яку знаходимо у творчості Марії Проскурівни та Тетяни Сулими, в цілому відповідала тій сфері мистецьких очікувань, які на початку ХХ ст. пов’язувались із поняттям новітнього «примітивізму» (і мали своїх представників як у літературі, так і в образотворчому мистецтві України). Одначе, на нашу думку, немає достатніх підстав розглядати творчість названих письменниць у зазначеному аспекті. Нам не вдалось виявити ознак «подвійної» художньої гри у наративі авторок, їх іронія, хоч і має місце як стильовий факт, усе ж не засягає рівня естетичних установок творчості.

Природно вділяючи у своїй творчій діяльності першорядну увагу жіночій долі, жіночим постатям, усіляко порушуючи проблеми жіночої свободи і жіночої рівноправності, а у поетиці – стверджуючи риси «жіночого» погляду на дійсність та її конфлікти, зазначені три письменниці усе ж не можуть бути нами названі представницями якогось спеціального «жіночого письма» – у тих критеріях, які утвердилися в літературознавстві ХХ ст. Таке віднесення неможливе через недостатність і естетичного усвідомлення, і стильового увідчутнення специфіки «жіночої» творчості у практиці зазначених письменниць.

Слід зробити висновок: творчість Марусі Вольвачівни, Марії Проскурівни та Тетяни Сулими органічно вписувалась у загальний рух українського письменства ХІХ – початку ХХ ст. із його людинознавчою проблематикою, розширенням меж художнього мовлення, розмаїттям стильових пошуків. У цьому русі не першорядну, але важливу роль відіграли й окремі зразки творчості названих письменниць, додаючи самобутніх рис у загальну картину світу, створювану національним письменством.

Системно виклавши сторінки біографії письменниць, здійснивши цілісний аналіз їхньої друкованої спадщини, а також всього архівного матеріалу в контексті української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. з великої часової відстані, з погляду сьогодення, можна говорити про Марусю Вольвачівну, Марію Проскурівну та Тетяну Сулиму як про непересічних особистостей, обдарованих художнім талантом, як про письменниць, яким випало відчути характер серйозної літературної праці, та все ж не судилося з достатньою повнотою реалізувати свої здібності, посісти належне місце в українській літературі.

Зважаючи на ідейно-художнє і жанрово-композиційне багатство творів письменниць, можна однозначно твердити, що необхідність повернення цього набутку в науковий ужиток не викликає сумніву. Письменниці зробили і свій внесок в історію української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст.