ЗАПЕРЕЧЕННЯ ТА СФЕРИ ЙОГО ДІЇ: СЕМАНТИКА, СИНТАКТИКА, ПРАГМАТИКА, ПРОСОДИКА

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Получил заказанную диссертацию очень быстро, качество на высоте. Рекомендую пользоваться их услугами. Отправлял деньги предоплатой.
Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!


Название:
ЗАПЕРЕЧЕННЯ ТА СФЕРИ ЙОГО ДІЇ: СЕМАНТИКА, СИНТАКТИКА, ПРАГМАТИКА, ПРОСОДИКА
Альтернативное Название: ВОЗРАЖЕНИЕ И СФЕРЫ ЕГО ДЕЙСТВИЯ: СЕМАНТИКА, синтактика, ПРАГМАТИКА, просодика
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У першому розділі “Заперечення з погляду онтології, гносеології та методології” окреслено наукову проблематику мовного заперечення в діахронії та синхронії, обґрунтовано універсальний статус заперечення в мові, визначено концептуальні засади його дослідження.


Пробле­ма запере­чення віддавна привертає увагу науковців – пер­ші спро­би тлумачення цієї категорії відображено у філософії Стародавньої Греції та Індії. Серед гуманітарних дисциплін саме філософія має найбагатший досвід у дослідженні заперечення. Питання про природу заперечних суджень та їхнє відношення до реальної дійсності належать до фундаментальних проблем сучасної філософії. Ще за Платона заперечення ототожнювали з онтологічним небуттям. Філософи Стародавньої Індії визнавали існування особливої заперечної реальності поряд з такими категоріями, як субстанція, якість, дія, всезагальність, особливість, відношення притаманності. Вважали, що небуття таке ж реальне як буття і може бути безпосереднім об’єктом пізнання. Різні школи давньоіндійської філософії також стверджували, що без визнання реальності небуття неможливо осягнути ані процесу зміни і розвитку, ані факту кількісного розмаїття явищ природи.


Визначальними теоретичними положеннями щодо суті категорії заперечення сучасна філософія завдячує Арістотелеві. Він відкинув наявність “чистого небуття” у будь-яких виявах. Основу і стверджувальних, і заперечних суджень грецький філософ справедливо вбачав у дійсності. Цією основою є існування (буття) або неіснування (небуття) чогось. Однак небуття в Арістотеля не є реальним, а лише таким, що мислиться як нереальне.


Геґель відходить від арісто­те­лівської традиції і стверджує, що позитивне та негативне не мають самі собою жодного значення, вони виражають лише те, що одне не є іншим. Заперечення Геґеля – діалектичне, це момент розвитку, перетворення однієї речі на іншу, що передбачає не лише знищення першої речі, а й збереження позитивного в цьому розвитку (А. І. Бахарев).


На відміну від діалектичного, формально-логічне заперечення – це операція, яка перетворює твердження А на протилежне ¬А. Якщо А є істинним, то ¬А – хибним, і навпаки. У пропонованій логічній парадигмі одне з обох суджень – обов’язково істинне (tertium non datur).


Заперечення не слід ототожнювати з хибою. І стверджувальне, і заперечне судження може бути істинним або хибним: якщо стверджувальне судження хибне, то його заперечення істинне і навпаки. Ця теза надзвичайно важлива для розуміння пізнавальної цінності заперечення, тому що заперечні судження відображають реальну дійсність так само об’єктивно, як і стверджувальні, за умови, що вони істинні. Однак в еволюції логічної думки дуже часто заперечні твердження розглядали як малоінформативні та вторинні щодо стверджувальних (Х. Зіґварт, І. Кант). На думку І. Канта, заперечні судження мають лише особливе завдання  – стримувати нас від помилок. Однак єдине, чим заперечні судження поступаються перед стверджувальними в плані інформативності, це те, що для їхнього сприйняття, за свідченнями експериментальних досліджень, потрібен довший відрізок часу (Г. Кларк). Це й зрозуміло, якщо врахувати, що структурна репрезентація заперечних суджень, зазвичай, складніша порівняно з їхніми стверджувальними корелятами. Проте інформація, яку несуть заперечні судження, може бути не менш важливою в пізнавальному плані, ніж інформація в стверджувальній формі, тому що іманентні властивості досліджуваних об’єктів можна відобразити і в заперечній формі.


Заперечне судження здійснює дві функції. По-перше, воно заперечує істинність попереднього стверджувального судження, а по-друге, засвідчує суперечність – основу протиставлення предикатів двох суджень (Н. Васильєв). У логіці, поряд з іншими семантичними відношеннями, розрізняють два види проти­ставлення – контрарність та контрадикторність. Два судження p і q перебувають у відношенні контрарності, якщо вони не можуть бути одночасно істинними, тобто якщо хоча б одне з них (або й обидва) є хибними. Заперечні судження завжди несумісні між собою. Однак вони не обов’язково заперечують одне одного. Заперечення поняття сумний не обо­в’язково імплікує поняття веселий. Для цього існує сильніше відношення про­тиставлення, а саме – контрадикторності. Два судження p і q вважають контра­дикторними, якщо одне з них обов’язково істинне, а інше – обов’язково хибне.


У лінгвістичних теоріях сприйняття заперечення набагато суперечливіше, ніж у логіці (пор. Дж. Ґрінберґ, Л. Горн, В. Г. Адмоні, Н. Г. Озерова, В. Н. Бондаренко, Н. А. Булах, О. В. Падучева, Й. Якобз), хоча вплив логіки відчутний майже в усіх концептуальних підходах до досліджуваної категорії. Це й зрозуміло, адже логічні форми, які відображають особливості людського мислення, сформувалися внаслідок його еволюції і мають універсальний характер. Матеріалізовані у мові, логічні структури стають доступними для аналізу, а типові вияви логічного мислення зазнають граматикалізації. Кореляція логічних та мовних форм має еволюційний характер: у процесі розвитку мислення може в новий спосіб комбінувати мовні засоби. Однак і мова як достатньо самостійна система, достосовуючись до навколишнього світу, зазнає регулярних прогресивних та регресивних змін. Так забезпечується постійний взаємозв’язок між логічними та мовними категоріями.


Аналіз лінгвістичних концепцій категорії заперечення дав змогу констатувати, що суперечливі підходи до визначення суті заперечення зумовлені передусім багатогранністю цього мовного феномену, його взаємодією з іншими категоріями – предикативністю, модальністю, просодикою, оцінкою тощо. Без сумніву, заперечення дотичне до зазначених категорій, але йому властиві й специфічні ознаки, які творять його іманентну суть. Ядро мовної категорії заперечення формується логічним запереченням – оператором, який перетворює зміст речення на протилежний. Однак об’єктивний аналіз заперечних речень диктує потребу розмежовувати щонайменше чотири автономні сфери дії запере­чення – синтак­сичну, семан­тичну, прагматичну та просодичну, в рам­ках яких заперечення набуває відповідної специфічної характеристики. Сферу дії заперечення в роботі визначено як фрагмент речення, який зазнає відповідної (семантичної, синтаксичної, прагматичної чи просодичної) модифікації під впливом заперечення.


  Окрім зазначених операційних ділянок заперечення, у семантичній репрезентації заперечних структур важливу роль відіграє поняття сфери впливу заперечення на позначення широкої чи вузької ділянки його семантичної дії, залежно від того, чи інші оператори або сирконстанти зазнають впливу заперечення (широка сфера впливу заперечення) чи, навпаки, заперечення потрапляє під їхній вплив (вузька сфера впливу заперечення).


Запере­чення тісно пов’язане зі своїм позитивним протичленом – ствердженням. Разом вони утворюють бінарну опозицію, маркованим протичленом якої є заперечення. Маркованість заперечення виявляється і в плані формальної репрезентації – у вигляді морфологічно складніших конструкцій, і в плані семантичної інтер­претації та процесу сприйняття заперечних структур слухачем або читачем.


Заперечення поряд із ствердженням належить до категорій, наявних на всіх етапах розвитку мов у формі системи відповідних експлікаторів заперечного значення. Тому цілком мають рацію ті лінгвісти, які зараховують заперечення до мовних універсалій (Л. Горн, Й. Якобз, Й. Р. Пейн, В. Н. Бондаренко, О. Єсперсен, В. З. Панфілов). Як відомо, залежно від сфери застосування, мовні категорії можна об’єднати у три класи: 1) категорії мовного використання, або прагматичні категорії, 2) категорії мовного значення, або семантичні категорії, та 3) категорії мовної форми, або морфо-синтаксичні категорії (Е. Брюч). Феномен заперечення в тому, що його можна зарахувати до кожного із зазначених класів, оскільки специфічних ознак цієї категорії достатньо для того, щоб визнати її і прагматичною, і семантичною, і морфо-синтаксичною кате­горією.


Закріплення за запереченням статусу прагматичної категорії продиктоване його універсальною здатністю задовільняти комунікативну потребу реалізації таких мовних актів, як відмова, відхилення, протест, незгода, спростування тощо (В. Гайнеманн). Кожна мова має у своєму арсеналі засоби для досягнення зазначеної комунікативної мети найефективнішим шляхом. Хоча прагматика заперечення не покриває всього змісту поняття заперечення, вона є одним із важливих його аспектів.


Зрозумілими і правомірними є спроби визначити мовне заперечення як універсальну семантичну категорію, основу якої формує значення протилежного. Логіко-семантичний підхід, застосований у дисертаційному дослідженні, якраз і дає змогу обґрунтувати універсальність категорії заперечення, ядром якої є формально-логічне заперечення, значення якого можна звести до формулювання хибно, що p. Одним із найважливіших теоретичних здобутків у дослідженнях проблематики заперечення стало висунуте у формальній логіці та адаптоване для теоретичної лінгвістики твердження про те, що запереченню може підлягати лише пропозитивний зміст цілого речення (Б. Рассел), а не окремої його частини. Ця ідея відкидає поширене в лінгвістиці твердження про те, що заперечна частка синтаксично і семантично пов’язана з окремим словом. Традиційна граматика вважає, що формальний поділ речень за місцем заперечення збігається з семантичним, тобто речення з предикатним запе­реченням є одночасно семантично загальнозаперечним, а речення із запереченням будь-якого іншого, відмінного від предиката члена речення, – частко­во­заперечним (О. М. Пєшковскій). Однак, якщо звести всі види заперечення до одного логічного оператора, виникає сумнів щодо того, чи має сенс традиційний поділ заперечних речень на загально- та частковозаперечні. Навіть за умови збереження традиційної класифікації, її критерії потребують уточнення: не можна безпосередньо пов’язувати лінійне розташування заперечного експонента зі сфе­рою його семан­тичного впливу в реченні. Модель спів­відно­шення 1:1 між син­таксисом та се­­ман­ти­кою, при­наймні у разі запе­ре­чен­ня, не­прийнят­на. Це сто­суєть­ся одна­ко­вою мірою слов’янських, германських та романських мов.


У традиційних роботах із проблема­тики заперечен­ня ця катего­рія най­час­тіше характеризується як морфо-синтаксична, на підставі того, що кожна з відомих мов має у своєму арсеналі формальні (передусім морфологічні) засоби для передачі інформації про те, що зміст речення є хибним. Формальна ж репрезентація таких засобів дуже різниться від мови до мови. Тому про універсальність заперечення як морфо-синтаксичної категорії може йтися радше в тому значенні, що в реченні (його універсальній моделі) заперечення характеризується чітко визначеною структурною позицією, яка може незначною мірою варіювати (Й. Огалла) і має статус самостійної функціональної проекції.


Наведена в дослідженні аргументація дала достатньо підстав для того, щоб зарахувати заперечення, з погляду його прагматики, семантики та морфо-синтактики, до мовних універсалій. Утім існує ще один вимір, у якому заперечення виявляє свої універсальні якості, а саме – як компонент просодики, або інтонаційного контуру (В. В. Виноградов), коли інтонаційне піднесення виділеного матеріалу включає його в операційну ділянку заперечення. Зазначений факт не лише дав змогу експлікувати вплив інтонації на формування значення речення, але й підтвердив припущення про те, що семантику заперечення неможливо безпосередньо пов’язати з його морфо-синтаксичною реалізацією.


Застосування формального апарату для дослідження мовних явищ і особли­во такого феномена як заперечення є правомірним і неодмінним, тому що він забезпечує моделювання мови та мовних явищ, дає змогу виявити їхні найтиповіші, універсальні якості. Моделлю в цьому дослідженні вважається система об’єктів, яка відображає структуру чи поведінку іншої системи об’єктів (Р. Г. Піотровський). Для аналізу заперечних структур у пропонованому досліджен­ні використано фор­мальний апарат і основні постулати генеративної  граматики, яку найпослідовніше розробив Н. Хомський. Саме цей тип граматики здатний, на пере­конання автора роботи, найефективніше пояснити численні факти асиметрії між формою та змістом заперечних речень, відобразити поетапну деривацію заперечної структури й реальне місце заперечення в ній, а також окреслити чинники, які зумовлюють асиметрію морфо-синтаксичної реалізації і семантичної інтерпретації заперечних речень. У семантичному аналізі синтаксичних структур наголошено на трьох фундаментальних постулатах:


а) принцип верифікації: розуміти значення речення означає знати умови його істинності або хибності (Р. Карнап, Л. Віттґенштайн);


б) принцип композиційності: значення речення формується зі значень його складників та способу їхнього синтаксичного поєднання  (Ґ. Фреґе);


в) принцип контексту: значення окремих слів як складників речення можна вивести зі значення всього речення (Ґ. Фреґе).


Запропоновананий теоретичний підхід дав змогу проаналізувати процес формування заперечного речення на всіх його етапах – від побудови елементарної структури, її заповнення лексичним матеріалом, неодмінних синтаксичних пере­сувань – до семантичної інтерпретації. Виокремлення декількох рів­нів син­таксичної структури допомогло передбачити та пояснити регулярне порушення симетрії  між місцем заперечення в готовому для семантичної інтерпретації варіанті та його поверхневою синтаксичною позицією. Правила семантичної інтерпретації дали змогу визначити сферу семантичного впливу заперечення і забезпечити правильне тлумачення значення речення.


У другому розділі “Вербальне та невербальне заперечення у мові й мовленні” здійснено комплексний аналіз засобів вираження заперечення в германських, романських та слов’янських мовах.


Хоч значення заперечення можна умовно звести до функції логічного оператора хибно що p, природні мови мають необмежений потенціал щодо можливостей реалізації його значення. Залежно від того, яка структурна одиниця потрапляє в операційну ділянку заперечення, виокремлено п’ять типів заперечення: абсолютне, предикатне, контрастне, зміщене  та лексичне.


Абсолютним є заперечення, яке традиційно застосовують у фор­мальній логіці для позначеня хибності цілого судження. Для природних мов таке заперечення нехарактерне. Поодинокі, стилістично марковані приклади абсолют­ного заперечення трапляються в казках, думах, піснях, притчах: укр.: Не [тополю високую вітер нагинає] (Т. Шевченко), нім.: Nicht [soll Zarathustra einer Herde Hirt und Hund werden]Заратустра не повинен бути пастухом і собакою в отари! (F. Nietzsche).


Однак у мові запереченню підлягають передусім не речення, а предикати, або групи предиката (з аргументами): пол. Ale ta chęć nie [wyszła mu na dobre], англ. John [did not leave the city]. Залежно від способу морфологічної експлікації у дослідженні виділено п’ять основних типів реалізації предикатного, або стандартного заперечення, яке можна застосовувати до більшості мінімальних та базових речень (Й. Р. Пейн), зокрема, у вигляді: 1) афікса в складі повнозначного дієслова (турецька, японська, арабська мови): тур. gör––yor–um Я не бачив; 2) частки (германські, романські, слов’янські мови): пол. Ewa nie kupiła tej książki “Єва не купила тієї книжки”; 3) спеціального допоміжного заперечного дієслова, як у фін­ській мові: minä en lue Я не читаю; 4) комбінації заперечної частки та допо­між­ного дієслова в англійській мові: I did not sleep last night. Я не спав минулої ночі; 5) спеціального дієслова-оператора в малайсько-полі­незійських мовах: тонган. Na’e ‘ikai ke ‘alu’a Siale Чарлі не пішов.


Облігаторною ознакою контрастного заперечення, яке супроводжується від­повідним логічним наголосом, є реалізована або потенційна можливість проти­ставлення лексичного матеріалу, що зазнає заперечення. Ця операція проходить двома етапами: на першому відбувається заперечення пропозиції, а на другому висувається (як мінімум одна) альтернатива до заперечуваної пропозиції: рос.: То была не встре­ча, а про­щанье, ісп. No es probable, sino cierto / es cierto.


Близьким, але не тотожним до контрастного, є зміщене заперечення. Йдеться про явище, коли заперечення синтаксично залежить від слова, яке підпорядковує (безпосередньо або опосередковано) інше слово, що є вершиною рематичної групи цього речення (І. Боґуславскій: англ. I don’t see him often, фр. Je ne le comprenais pas très bien.


Лексичним у роботі названо заперечення, яке, на відміну від абсолютного, предикатного, зміщеного та контрастного, має операційною ділянкою не пропозитивний зміст речення, а значення окремої лексичної одиниці. Реалізуватися таке заперечення може за допомогою словотвірних засобів, лексем з імпліцитним заперечним компонентом, а також заперечних фразеологізмів, до складу яких заперечення входить експліцитно чи імпліцитно.


Система мовних та позамовних засобів, здатних реалізу­вати запе­речен­ня, надзвичайно обширна. Це легко пояснити, якщо взяти до уваги, що заперечні речення, поряд зі стверджувальними, кардинально впливають на формування базових актів комунікації. Взаємодія з іншими мовними засобами веде до утворення комплексних одиниць, які крім заперечення можуть містити й інші семантичні складники. На уявній осі ствердження – заперечення обидві категорії займають полярні позиції і передають у “чистому” вигляді стверджувальну та заперечну інформацію:


ЗАПЕРЕЧЕННЯ


За певних контексту­альних умов ці значення можуть модифікуватись із нашару­ванням різноманітних модальних відтінків, зближуватися, а інколи навіть перети­натися. Специфіка обидвох категорій виявляється й у тому, що заперечення може виража­тися в стверд­ній формі (Потрібен він мені дуже! Þ Він мені зовсім не потрібен), а ствер­джен­ня, від­повід­но, – у заперечній (А далі раптом як не тупне ногою, як не заверещить несамовито Þ А далі раптом як тупне ногою, як завере­щить несамовито).


Заперечення реалізується різними способами: експліцитно, за допо­могою спе­ціа­­лізованих засобів вираження заперечення – морфоло­гічних, морфо-лексич­них, лексичних; напівімпліцитно, опосередковано, в складі неспе­ціалізованих для вираження заперечення лексичних одиниць, імпліцитно-вербально, приховано, в складі імплікаціоналу лексичного значення, пресупо­зитивно чи за допомогою конвенціональних імплікатур, а також невербально, через відповідну жестикуляцію, міміку, візуальний контакт, мото­рику голови й тіла, паралінгвальні засоби.


Система словотвірного заперечення формується заперечними префіксами, суфіксами та циркумфіксами, переважну більшість яких в індоєвропейських мовах творять заперечні префікси. У взаємодії з твірними основами заперечні афікси виявляють морфологічні та семантичні рестрикції. У слов’янських, германських та романських мовах вони експлікуються в морфологічному обмеженні на поєднання з дієслівними словотвірними базами та семантичних рестрикціях на взаємодію з основами, які позначають негативні якості (уникнення подвійного заперечення), інтенсифіковану ознаку, колір, якість, денотовані відносними прикметниками (вузький сигніфікативний потенціал). Відхилення від перелічених обмежень найбільше толеруються в слов’янських мовах. Спе­цифічною ознакою слов’янського деривативного заперечення є можливість утворення дистантної біморфеми, частиною якої є заперечний афікс. В українській мові вирізняються префікси ані– та зне–. Особливістю германських мов є наявність у системі словотвору спеціальних заперечних, точніше привативних суфіксів (нім. –frei, –leer, –los; англ. –free, –less), для яких характерною є комплексна семантика, формована запе­речним та орнативним компо­нентами. Безпосередньо впливаючи на формування комплексної семантики похідного слова, заперечні афікси  в різний спосіб модифікують значення твірної основи – від “чистого заперечення та нарощування додаткових компонентів семантики – до ідіоматизації похідного. У результаті взаємодії заперечних афіксів із твірними основами виникають і контрадикторні, і контрарні антонімічні опозиції.


Одним із найпродуктивніших типів граматичної реалізації заперечення є його вираження за допомогою частки. Індоєвропейське *ne – належить до найстаріших заперечних часток (санскрит na, гот. ni, лат. ne, слов’ян. не) (А. Мейє, Ф. Міклошич). Первинно її вживали ізольовано, і вона займала позицію перед предикатом або безпосередньо перед особовою формою дієслова, як наприклад, у балтійських, слов’янських мовах, чи на початку заперечного речення, як у грецькій мові (Б. Дельбрюк). Семантична дія заперечної частки могла поширюватись на будь-який компонент індоєвропейського речення. Однак під впливом процесів фонетичної редукції частка слабшала і приєднувалась проклітично до інших слів (дієслів, займенників) для свого підсилення (слов’янські, балтійські, германські, романські мови). Ця чітка тенденція простежувалась вже в латинській мові: né scio > néscio, né vólo > nólo; германських мовах: у давньоанглійській: ne is > nis, ne willan > nyllan, nellan; у давньоверхньонімецькій: unde sunna neskînet “і сонце не світить” (Ноткер). Ослаблені фонетично частки підсилювалися іншими елементами, які згодом частково або повністю перейняли функцію заперечення. Це чітко простежується в германських мовах, де неозначений займенник, утворений від герм. ni io with “не одна річ, спочатку підсилив, а згодом повністю витіснив первинну частку ne, набувши в німецькій мові форми nicht, а в англійській not.


Заперечними традиційно вважають неозначені займенники та прислівники, які виражають небуття, неіснування (А. Верле); відсутність того, що позначено кореневою морфемою (В. М. Бондаренко). Принципово важливою для розуміння семантичної суті займенників та прислівників, морфологічно марко­ваних запереченням, є висунута в дослідженні теза, згідно з якою ці лексеми не є самостійними носіями заперечної семантики. Коли стверджуємо, що ніхто не прийшов, то маємо на увазі групу осіб, які не прийшли. Ніхто чи ніщо не означають (мовою логіки) “не існує нікого”, “не існує нічого”, тому що вони якраз і позначають когось чи щось. Семантично заперечення реалізується (експліцитно або імпліцитно) лише в групі предиката, а заперечення індефінітних елементів є або результатом явища заперечного узгодження, внаслідок якого неозначені займенники та прислівники при заперечній формі предиката теж набирають заперечної форми, або іншим наслідком дисонансу між формою та змістом мовних одиниць. Всупереч присутності в реченні декількох маркерів заперечення, семантично реалізується лише одне заперечення, що дає підстави для чіткого розмежування морфо­логічного та семантичного аспектів заперечення.


Неоднорідний характер індефінітних елементів, маркованих запереченням, навіть у близько­споріднених мовах, зумовив наявність принципово різних припу­щень щодо семантичного статусу зазначених лексичних одиниць. Традиційний категоріально-граматичний підхід у дусі Монтеґ’ю передбачає розгляд неозначених займенників на зразок англійських noжоден, nobody ніхто, nothing ніщо тощо, як заперечних кванторів: Ø$х (= не існує жодного х), тобто логічних операторів, завданням яких є специфікація або квантифікація множин (Р. Монтеґ’ю), а формою реалізації у природних мовах – неозначені займенники (усі, дехто, дещо, деякі), числівники, означені артиклі (die Bücher sind teuer). Згідно з іншим, не менш радикальним підходом, заперечних кванторів не існує взагалі, а заперечне маркування неозначених елементів – це лише морфологічний рефлекс заперечного узгод­ження, тому всі заперечні слова варто розглядати як негативні полярні елементи, які потребують для своєї реалізації заперечного, або аналогічного до заперечного контексту (У. Зауерланд). У дисертації запропоновано диференційований підхід до заперечних слів, який передбачає можливість виокремлення, по-перше, заперечних кванторів, по-друге, негативних полярних елементів. Входження в одну із зазначених семантичних підгруп залежить від поведінки заперечного слова щодо предиката.


За аналогією до займенників та прислівників, переважну більшість запе­речних сполучників (укр. ні ... ні, нім. weder ... noch, англ. neither ... nor, ісп. nі ... nі) теж не можна вважати самостійними носіями заперечної семантики, а лише заперечно маркованими лексичними одиницями, які набирають специфічної форми в результаті морфологічного узгодження із заперечною формою предиката. Комбінованою є семантика заперечних прийменників, що формується, крім заперечного, орнативним компонентом значення.


Численні факти неординарної поведінки маркованих запереченням займенників, прислівників і сполучників дали підстави узагальнити, що асиметрія форми й змісту в мові знаходить відображення у двох взаємодо­повнювальних процесах. Редукція форми, зазвичай, супроводжується семантичною компресією; експансія форми, навпаки, створює надлишкові елементи – експлетиви, характерною ознакою яких є дублювання значення інших мовних одиниць. Явище негативної полярності, яке можуть ініціювати індефінітні елементи – частковий вияв другого типу мовної асиметрії, коли форма (заперечна у зазначеному випадку) сама не несе заперечної семантики, а лише реагує на її експліцитну чи імпліцитну присутність у реченні.


Щодо так званих слів-речень – укр. ні, рос. нет, пол. nie, нім. nein, англ. no, франц. non, ісп. no, можна констатувати, що їх вживають у діалогічному мовленні як реакцію-відповідь на поставлене запитання, і вони безпосередньо не пов’язані із семантикою заперечення. Їхня функція полягає швидше в ініціюванні комунікативних актів заперечування – відхилення, спростування, відмови. Однак навіть за умови виконання однако­вої функції, ці одиниці виявля­ють специфіч­ну пове­дін­ку від мови до мови (пор. укр. Ти не поїдеш до Києва? – Ні, поїду; нім. – Fährst du (denn) nicht nach Kyjiw? – Doch, ich fahre).


Аналіз імпліцитних засобів вираження заперечення дозволяє зробити висновок про те, що можливості реалізації заперечення не обмежуються наявними в лексиконах різних мов експліцитними одиницями. Заперечення може актуалізуватися приховано, за допомогою неспеціалізованих мовних засобів – і на рівні лексеми, і на рівні речення. Заперечення є елементом семантичної структури маркованих протичленів антонімічних опозицій. Формування заперечного змісту цілого висловлення відбувається через наявність комплексу комунікативних умов, які мають виконувати мовець та слухач. Цей процес може відбуватися у безпосередній залежності від контексту, який є обов’язковою умовою реалізації імпліцитного заперечення, або бути контекстуально незалежним, як у випадку риторичних запитань чи синтаксичних структур з інтонаційним запереченням. Головними чинниками імпліцитного заперечення на рівні висловлення є відповідні синтаксична структура, інтонація та лексичний матеріал.


Зважаючи на те, що велику частину інформації ми сприймаємо в процесі кому­нікації через мову жестів, тональність голосу, вираз обличчя (Т. А. ван Дейк), зако­номірно, що заперечення, як одна з першорядних комунікативних категорій, може переймати головні функції не лише у вербальному, але й у невербальному ситуативному мовленні.


У результаті проведеного дослідження було виявлено та проаналізовано такі невербальні засоби реалізації заперечення: 1) жестикуляція, 2) міміка, 3) візуальний контакт або його відсутність, 4) моторика голови та тіла, 5) паралінгвальне заперечення.


Невербальні компоненти комунікації можуть бути універсальними, тобто притаманними носіям будь-якої мови, незалежно від раси чи культури, або ж етноспецифічними, коли невербальна поведінка в одній і тій самій кому­нікативній ситуації різна у представників різних націй.


У третьому розділі “Етапи формування заперечення” простежено цик­ліч­ний розвиток заперечення в германських, романських і слов’янських мовах, а та­кож послідовність набуття навичок заперечення в процесі оволодіння мовою.


Залежно від того, чи марковані запереченням займенники та прислівники вжи­ваються в реченні автономно, чи в супроводі предикатного заперечення, при­род­ні мови можна умовно поділити на моно- та полінегативні. Право­мірність та принципи такого поділу в дисертації обґрунтовано на прикладі різноструктурних мов.


Проведений аналіз засвідчив систему полінегації в слов’янських мовах, де заперечні займенники та прислівники вживають лише паралельно із заперечною часткою (Я нікому нічого не сказала), без акумуляції чи, навпаки, нейтралізації заперечної семантики речення загалом.


На відміну від слов’янських, германські мови – мононегативні. У них, незалежно від порядку слів, заперечення експлікується за допомогою лише одного форманта (Ich habe niemandem etwas gesagt).


 Роман­ські мови займають специфічну пози­цію в системі моно- та по­лі­не­гації. По-перше, полінегативність у цих мовах є структурно зумовленою. Її реалізація пов’язана з визначеним порядком слів – негація дієслова передує заперечному займеннику: румунська: nu vazui pe nimene; італійська: non ho veduto nessuno; іспанська: no he visto a nadie; португальська: nal tenho visto nenhun. По-друге, стандартне заперечення французької мови ne pas не можна розглядати як полінегативну конструкцію, оскільки ne і pas – це частини одного комплексного заперечення. Щодо заперечних займенників, то всі вони у французькій мові, за винятком nul, етимологічно та структурно не пов’язані із запереченням, проте тривале вживання в типових заперечних контекстах закріпило за цими лексемами значення заперечення: aucun, personne, rien тощо. Для підсилення негації можуть вживатись одночасно два заперечних форманти: ісп.: nunca, jamás lo haré.


Однак моно- чи полінегативність не є константними ознаками мов. У процесі історичного розвитку мови мають здатність змінювати одну систему негації на іншу  в циклічному розвитку (О. Єсперсен), який виявляється в тому, що морфологічно ослаблене з певних причин первинне заперечення стає функціонально недостатнім, через що підсилюється іншим словом, яке з часом переймає функції заперечення, проте саме може зазнавати такого самого регресивного розвитку, як і первинне заперечення.


Зокрема, еволюція заперечення (ne) pas у французькій мові – класичний приклад циклу Єсперсена. Давньофранцузьке заперечення ne етимологічно пов’язане з латинською формою ne, підсиленою елементом non – амальгамою з конструкції ne + oenum “не одне: лат. ne dico Ü non dico (Ü ne oenum dico). Унаслідок фонетичної еволюції мови non знову регресує до первісно латинської форми ne, яка згодом  підсилюється елементом pasкрок: je ne dis pas Ü jeo ne di. Поступово підсилювальний елемент pas зазнає лексикалізації. Це виявляється в тому, що його наявність у реченні стає облігаторною. Що більше, він витісняє первинного носія заперечення – ne і перетворюється на усталене кліше, а в діалогічному мовленні – на головний засіб заперечення. Розмовна французька засвідчує зазначений процес: je ne sais pas Þ je sais pas. На користь поступового перетворення pas на самодостатню функціональну одиницю заперечення промовляють дані досліджень процесів вивчення мови дітьми. Ці дані показують, що французькі діти утворюють перші заперечні форми за допомогою pas (П. Рамат), тому цілком можливо, що ne взагалі може зникнути як частина французького заперечення, як видно з низки лексичних зворотів сучасної мови, особливо в коротких репліках: Pas du tout!; Pourquoi pas?.


Поряд із романськими, механізм циклу Єсперсена можна простежити і в германських мовах. У давньоанглійській мові заперечення реалізувалося за допомогою ne: ic ne secge. У ранньосередньоанглійський період воно посилюється елементом not: I ne seye not, який у пізній середньоанглійській повністю витісняє первинне заперечення ne: I say not. У новоанглійській заперечення знову зазнає підсилення – за допомогою спеціального дієслова do: I do not say, яке, згідно з циклічною схемою Єсперсена, слабшає і “зрощується” з дієслівною формою: I don’t say, особливо в розмовній мові: I [dn] say.


Подібний еволюційний процес пройшло заперечення в німецькій мові. Давньо­верхньо­німецьке ni (ni weiz ioman) набуває (внаслідок розвитку голосних у не­наго­лоше­них складах) в ранньо­середньо­верхньонімець­кому варіан­ті фор­ми ne або en (ich enweiz), які згодом поси­люються елемен­том niht (des enweiz ich niht) – мононегатором nicht сучасної німецької мови (ich weiß nicht).


В усіх із наведених мов заперечний цикл складається з однакових етапів: перед­дієслівне заперечення посилюється післядієслівним компонентом, яке формує разом із ним бінарну заперечну структуру. Внаслідок фонетичної редукції запере­чення в препозиції до дієслова елімінується, а постдієслівне заперечення знову займає ініціальну позицію. Полінегативний стан у германських мовах, а саме в німецькій, розвинувся на той час, коли порядок слів у реченні був відносно вільним. Однак на початок XII ст., коли формувалася консервативніша будова речення (зокрема, рамкова конструкція), структури з декількома заперечними формантами поступово витіснялися мононегативними конструкціями. Зазначений процес сприяв прогресивній перебудові структури речення і формуванню специфічного порядку слів. Слов’янські мови не зазнали такої радикальної перебудови ані структури речення, ані системи негації. Зберігши вільний порядок слів, вони забезпечили, серед іншого, можливість функціонування полінегативної системи.


У сучасній лінгвістиці популярними є твердження про активні процеси мовної економії, які призводять до різноманітних процесів спрощення, редукції фор­мальних засобів. Однак циклічний розвиток категорії заперечення про­мовляє на користь дещо іншої закономірності. Мовний розвиток – це неперерв­ний еволю­ційний процес. Фонетично ослаблені форми на певному етапі підси­лю­ються, а в разі потреби і повністю заміняються повнозначними елементами. По­ряд з іншими чинниками мовної еволюції цей процес ґарантує само­збере­жен­ня мови.


Вивчення процесів оволодіння мовними навичками – відносно новий напрямок психолінгвістичних студій, головним завданням якого є дослідження й пояснення умов, закономірностей, фаз і результатів засвоєння мовного знання (Р. Браун). Аналіз формування мовної компетенції в дитячому віці дає уні­кальну змогу провести певні паралелі між процесами становлення мови окре­мого індивіда та еволюцією мови загалом, адже індивідуальний розвиток мов­них навичок – це в мільйони разів зменшене відображення еволюції її колектив­ного прототипа. Ще цікавішими є результати, якщо простежити формування в дитячому віці навичок оволодіння конкретним мовним пластом, наявним у всіх мовах. На прикладі заперечення в роботі показано основні етапи засвоєння дітьми принципів оперування цією універсальною мовною категорією.


Заперечення належить до перших, доволі продуктивних елементів дитячого мовлення (Й. Вайсенборн, Г. Клазен. С. Чої), яке репрезентує, поряд зі ствер­дженням, одну з фундаментальних комуніка­тив­них ка­тегорій усіх періодів становлення мовної компетен­ції людини. З огляду на це аналіз поетапного засвоєння дітьми механізмів реалізації заперечення дав змогу не лише наблизитися до розуміння принципів функціонування заперечення як мовної універсалії, а й на прикладі та за допомогою заперечення уточнити питання формування глибинної синтаксичної структури заперечного речення та можливостей її поверхневих модифікацій.


Проведене дослідження формування “заперечної” компетенції дало змогу верифікувати, що операційні навички використання заперечення формуються в дітей поступально: від елементарної заперечної абетки (1 етап), до складу якої входить лише заперечне слово-речення (нім. Nein; укр. Ні; фр. Pas); через пара­лельне вживання предикатного заперечення (2 етап); набуття навичок реалізації запере­чення безпосередньо перед другорядними членами речення, що запере­чу­ються, та в пре- і постпозиції щодо предиката (3 етап); закріплення фіксованого порядку слів у заперечному реченні (4 етап); засвоєння особливостей вживання маркера заперечення в головному та підрядному реченнях (5 етап).


Результати дослідження засвідчують тісний взаємозв’язок між загальним процесом оволодіння мовою та формуванням навичок заперечення. Зокрема, перше заперечення в формі слова-речення – це відхилення змісту попереднього твердження. Воно засвоюється лише після того, як набуваються навички побудови елементарної синтаксичної структури, тобто, перш ніж заперечувати, дитина опановує навички формування структури, яку заперечує. Лише після засвоєння основних принципів побудови речення, синтаксичних взаємо­залеж­ностей у реченні на зміну заперечному слову-реченню приходить предикатне заперечення. Правильне розташування предикатного заперечення можливе, коли вироблені синтаксичні навички побудови правильного порядку слів у реченні. Зазначені закономірності добре співвідносяться з теоретичним обґрунтуванням (у руслі генеративної граматики Н. Хомського) первинної структури речення, яка в результаті низки модифікацій, зумовлених комунікативними потребами, набирає на поверхневому рівні вигляду, відмінного від базового. Первинні структури дитячого мовлення у спрощеному вигляді відображають глибинні структури, зокрема, заперечних речень. Відомо, що в таких глибинних структурах заперечення розташоване попереду предиката з його аргументами, щоб мати його в сфері свого впливу.


У четвертому розділі “Заперечення та сфери його дії” виокремлено та проаналізовано чотири автономні сфери дії заперечення – семантичну, син­таксичну, прагматичну та просодичну, в рамках яких заперечення отри­мує відпо­відну специфічну характеристику своєї синтаксичної реалізації, семан­тичної інтер­претації, пресупози­ціонування та інфор­маційного структу­рування запе­речних речень.


Різновекторне дослідження категорії заперечення виявило декілька можли­вих типів взаємодії між заперечним експонентом та матеріалом, на який заперечення може поширювати свій вплив. Твердження про те, що заперечення Neg стосується певного елемента X має в роботі такі тлумачення:


          1. Х є семантичною сферою дії Neg;


2. Х є синтаксичною сферою дії Neg;


3. Х є прагматичною сферою дії Neg;


4. Х є просодичною сферою дії Neg.


 


Розмежування декількох сфер дії заперечення дало змогу не лише “примирити” погляди традиційної та породжуючої граматик стосовно розподілу в реченні впливу заперечної семантики (загальне та часткове заперечення), але й здійснити багатоаспектний аналіз феномена заперечення, який поєднав у собі дослідження особливостей семантики, синтактики, прагматики та інформацій­ного структу­руван­ня заперечних речень.


  Семантичною сферою дії заперечення у реченні S є частина семантичної репрезентації S, на яку поширюється значення заперечення. Така властивість заперечення забезпечувати сферу свого поширення дала підстави для того, щоб зарахувати його до класу логічних операторів.


Мінімальною операційною ділянкою реченнєвого заперечення є предикація: у більшості випадків значення заперечного речення можна описати за допомогою логічного оператора хибно, що p. Заперечення завжди має сферою своєї дії пропозитивний зміст цілого речення, тобто мінімальною заперечною кон­струкцією мови логіки предикатів є: ¬P(x1, x2, ... xn), де ¬ – заперечення предиката, P – n–місний предикат, а x1, x2, ... xn його аргументи. Це означає, що заперечення окремого терма (¬x2,) чи самого предиката (¬P) без аргументів не має сенсу. Сирконстанти, які можуть входити до складу речення, потрапляють під вплив заперечення, залишаються за його межами, або виступають компонентами амбіґуаторних структур.


Вузька чи широка сфери впливу заперечення можуть виявляти свою спе­цифіку не лише у взаємодії із сирконстантами. Аналогічним явищем, без­по­середньо пов’язаним зі сферою впливу, є взаємодія заперечення з іншими одини­цями речення, які мають статус операторів, наприклад, модальними дієсловами.


Одним із важливих положень дисертації є теза про співвідношення ней­трального (загального) та контрастного (часткового) заперечення. На проти­вагу традиційним поглядам, які стверджують, що нейтральне заперечення, оперуючи змістом цілого речення, заперечує існування певної події, а контрастне констатує наявність певної події, тоді як запереченню підлягає лише правильність опису події (М. Нусбаумер, Г. Зітта, О. Єсперсен), у дисертації на матеріалі багатьох мовних фактів доведено, що нейтральне і контрастне заперечення є прин­ципово тотожними семантичними операціями відхилення змісту попереднього твердження. Відмінність між ними полягає в тому, що контрастне запе­речення – це семантично складніша операція, яка відбувається двома етапами. На пер­шому – заперечується зміст речення, а на другому – пропонується або імпліку­ється альтернативний зміст: Не він прийшов Þ 1) Хибно, що він прийшов; 2) {Прийшла вона; Прийшла його сестра; Прийшли вони...}. Для нейтрального заперечення – другий етап невластивий: Він не прийшов Þ Хибно, що він прийшов.


Зіставний аналіз нейтрального та контрастного заперечення дав змогу виявити чотири групи специфічних ознак, за якими нейтральне заперечення відрізняється від контрастного: комунікативні, семантичні, синтаксичні та сполучувальні (пор. І. Боґуславскій). У комунікативному плані відмінності між обома типами заперечення полягають у семантичній завершеності речень із нейтральним запе­реченням: Марія не прийшла та певній логічній неповноті речень з кон­трастним запереченням: МаРІя не прийшла, а також у присутності в реченні теми – облігаторній для контрастного та факуль­тативній для нейтрального заперечення: Сьогодні не було занять.  На відміну від нейтрального запере­чення, під час якого від­бувається різнопластове нарощування додаткового (часто ідіома­тичного) змісту: Я не люблю юрби і телекамер, контрастне нейтралізує будь-які вия­ви семан­тичних видозмін: Я не люблю, а поважаю юрбу. Іншою семантичною особли­вістю контрастного заперечення є той факт, що воно може додавати до сфе­ри своєї дії пресупозицію: Виявилося, що це був ніякий не холостяк, а маленький хлопчик, тоді як нейтральне заперечення завжди зберігає істинність пресупозиції. На противагу нейтраль­ному запереченню, яке поширює свій вплив лише на асертивний компонент значення та здатне змінювати аспек­туальну характеристику предиката: Вона не снідала, контрастне оперує асертивним та неасертивним компонентами значення і не модифікує його аспек­туального значення: Вона не снідала, а обідала. Синтаксичні відмінності між нейтральним та контрастним запереченням виявляються позиційно, зокрема, в українському реченні маркер нейтрального заперечення не завжди займає пре­позицію щодо дієслова: Він не забув своєї Беатріче, тоді як експонент контра­стного заперечення реалізується безпосередньо перед тим членом речення, на який він поширює свій семантичний вплив, або й дистантно щодо нього. Спо­лучувальні можливості нейтрального заперечення обмежу­ються взаємодією з предикатними одиницями, а контрастне заперечення здатне взаємодіяти з одиницями будь-якої частини мови: Не він забув свою Беатріче.


Позиціонування заперечення в синтаксичній структурі речення відбувається за чітко окресленою схемою, продиктованою семантично: у синтаксичній структурі речення (на рівні його глибинної структури) запере­чення мусить займати позицію, з якої воно може поширювати свій вплив на цілу предикацію. На рівні поверхневого синтаксису можна простежити послідовну асиметрію між структурною позицією експонента заперечення та місцем, яке воно займає в семантичній інтерпретації речення, що виправдовує застосування методики генеративного аналізу син­таксичних структур. 


Широко відома в сучасній амери­канській та західно­європейській лін­гвіс­тиці модель генеративного синтаксису (Н. Хомський), яку застосовано в дисертації,  забезпечила високий пояснювальний потенціал дослідження. Здатність абстрагуватися від поверхневої реалізації мовних одиниць, щоб заглиблибитись у їхню “реальну” семантику, вигідно виокремлює породжуючий синтаксис з-поміж інших синтаксичних теорій. Саме на прикладі заперечення, актуалізація якого супро­воджується, зазвичай, дисонансом між формою та змістом, можна пере­конатись у потребі такої теоретичної моделі синтаксису, яка б не обмежувалась констатацією факту присутності заперечного експонента в певній структурній по­зи­ції. Адекватний синтаксичний аналіз заперечних речень вимагає про­никнення в їхню глибинну структуру. Він ставить за мету не лише опис факту, а його прогнозування та пояснення, точний виклад умов, за яких заперечне речення набуває граматичної форми, і перелік структурних обмежень, порушення яких може призвести до аграматизму синтаксичної структури в конкретній мові. Застосування формального апарату генеративного синтаксису дало змогу обґрунтувати структурну позицію заперечення в універсальній моделі речення, а також окреслити специфіку розгортання заперечних синтаксичних структур у проаналізованих в дисертації мовах. Завдяки система­тизації можливих варіантів позиціо­нування запереч­ного експо­нента в синтак­сичній структурі речення встановлено, що синтаксичною сферою дії заперечення X у будь-якому реченні S є частина Y зазначеного речення S, якщо: а) у синтаксичній репрезентації структури S над частиною Y безпосередньо домінує перший вузол, що розгалужується і домінує над X, б) ні X не домінує над Y, ні Y не домінує над X.


Прагматичною сферою дії заперечення NEG у будь-якому реченні S, актуалізованому в конкретному висловленні, можна вважати ті імплікатури змісту речення S, які зазнають заперечення. Невиконання будь-якої з імплікатур висловлення узаконює можливість акту заперечення цього висловлення.


Віднесення зазначеного феномена у сферу прагматики зумовлене тим, що операційною ділянкою заперечення в цьому випадку виступає висловлення, або актуалізоване речення (Ш. Баллі), яке і є приведенням мови в дію за допомогою індивідуального акту її використання (Е. Бенвеніст). Іншою причиною, яка визначає прагматичний характер заперечення, є та обставина, що вибір конкретної імплікатури залежить від інтенції мовця і може мінятися від контексту до контексту, тобто бути прагматично зумовленим. Це засвідчує меншу інформативність заперечних речень, якої вдається уникнути завдяки загальним принципам комунікативних постулатів (Г. П. Ґрайс) та кому­нікативної стратегії (Й. Д. Атлас, С. К. Левінсон). Конкретизації прагма­тичної сфери заперечення сприяють також спільні фонові знання учасників комуні­кації, які суттєво звужують коло можливих елементів змісту, що на них поши­рюється заперечення.   


Просодичною сферою дії заперечення є те інформаційне навантаження, яке в умовах конкретної мовленнєвої ситуації та відповідної інтонації зазнає модифікацій під впливом заперечення.


Здійснити об’єктивний аналіз комунікативної структури заперечного речення в рамках звичної для традиційної лінгвістики схеми поділу кому­нікативного змісту висловлення на тему і рему складно. У результаті проведеного дослідження підтверджено, що потрібно розрізняти щонайменше два актуальних членування заперечного речення: на топік і коментар з одного боку, та фокус (логічний наголос) і фон з іншого  (пор. Й. Якобз). Важливість розмежування двох незалежних рівнів інформаційного структу­рування речення зумовлена насамперед особли­востями їхніх провідних компо­нентів: фокуса – інтонаційного виділення елементів речення, що характеризує їх у зазначеному кон­тексті як носіїв важливішої інформації і топіка – визнання одного або декількох елементів речення предметом певного висловлення. І фокус, і топік передбача­ють можливість протиставлення. Йдеться cаме про важливість чи неважливість інформації (Д. Шпербер, Д. Вілсон), а не нове чи відоме, як це практикують, визначаючи тему і рему висловлення. Членування речення на топік і коментар передбачає виокремлення предмета повідомлення (топіка) та предикації про зазначений предмет повідомлення (коментаря). Отже, результатом такої класифікації комунікативних одиниць речення є дві його інформаційні структури: членування на фокус та фон і членування на топік та коментар.


Інформаційне структурування речення є прагматично (за допомогою кон­тексту чи ситуативно) зумовленим принципом, завдяки якому елементи речення набувають потрібної комунікативної ваги. У більшості мов воно реалізується за допомогою порядку слів, просодики та лексичних засобів. У проаналізованих українській та німецькій мовах комунікативно найваж­ливі­шими ділянками розповідного речення є його права та ліва периферія. Ліво­периферійний елемент речення виконує, зазвичай, функцію топіка, а праву периферію ідентифікують як фокус висловлення. Топік характеризується побіч­ним висхідним наголосом, для фокуса характерний головний спадний наголос.


Найважливішою ділянкою інформаційної структури заперечних речень є фокус, тому що одним із його можливих індикаторів є саме запере­чення. Фо­кус може бути двох різновидів: 1) неконтрастний (новоінформаційний) та контраст­ний (Й. Якобз, В. Мольнар, А. Штойбе).


  Новоінформаційний фокус маркує свою типову позицію на правій периферії речення головним синтагматичним наголосом. Наголошений склад є експонентом фокуса. За умови нейтральної інтонації може виникати (і зазвичай виникає) багато­значність фокуса (мінімальний, медіальний чи максимальний), яка засвідчує його залежність від контексту:


          а. Schläft das Kind?


  [Das Kind schläft [FOC NICHT]]                 Мінімальний фокус


б. Was ist mit dem Kind?


  [Das Kind [FOC SCHLÄFT nicht]]               Медіальний фокус


в. Was ist los?


  [FOC Das Kind SCHLÄFT nicht]                 Максимальний фокус


 


У першому випадку (а) фокусується заперечення nicht, яке й формує міні­маль­ний фокус. Фокусом (медіальним) другого речення (б) є предикатна фраза schläft nicht. В останньому випадку (в) ціле речення формує максимальний фо­кус. При­кла­дом контрастного фокусу може бути це саме речення, але в іншому кон­тексті:


          Schläft das Kind?


Das Kind schläft NICHT.


Doch! Das Kind schläft.


 


[Das Kind schläft [FOC NICHT]]                   Контрастний фокус

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины