ФОНОСЕМАНТИЗМ У ГЕРМАНСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ: ДІАХРОНІЯ ТА СИНХРОНІЯ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ФОНОСЕМАНТИЗМ У ГЕРМАНСЬКИХ І СЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВАХ: ДІАХРОНІЯ ТА СИНХРОНІЯ
Альтернативное Название: ФОНОСЕМАНТИЗМ В германских и славянских языках: Диахрониz И СИНХРОНИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Розділ І. „Становлення фоносемантизму в різносистемних мовах”. Для характеристики асоціативно-символічного значення фонологічної одиниці недостатньо вказати на денотат лексеми. Єдиний шлях установлення АСЗ фонем − перелік оцінних ознак, які свого часу запропонував Ч. Осгуд і які ми використовували для встановлення асоціативно-символічного значення; їх  подано антонімічними парами за п’ятибальною шкалою (слабкий-сильний, повільний-швидкий, неприємний-приємний тощо) (В. В. Левицький, Л.А. Комарницька, В. І. Кушнерик, S. Ertel, Ch. Osgood).


Усі звуки зіставлюваних германських і слов’янських мов оцінено на предмет звукозображальності за математичним критерієм c2  та коефіцієнтом рангової кореляції. Отримані оцінки дають змогу зіставити символіку звучання фонологічних одиниць із семантикою лексем і навіть цілих текстів. Ці оцінки носії мови не завжди усвідомлюють, проте вони експериментально встановлені й засвідчують вплив звучання на свідомість носія мови. Якщо звук символічно асоціюється  з чимось „великим” за обсягом, то це означає тільки те, що він здатен підсвідомо викликати в носія мови деякі синестетичні або асоціативні враження, подібні до чогось „великого” й „об’ємного”. Виникає питання про характер цих асоціацій. Відповідь закладено в результатах експериментальних досліджень (Н. І. Белей, Л. А. Комарницька, В. І. Кушнерик, В. В. Левицький, T. Sapir, I. Weiss).


Українські та російські (С. В. Воронін, О. Н. Журинський, О. О. Залевська, В. В. Левицький), а також зарубіжні мовознавці (R. Brown, S. Ertel, H. Hörmann, H. Müller, J. Weis) запропонували методики розпізнавання звукосимволічних слів, однак екстраполяція цих методик на міжмовні зіставлення лексики потребує додаткової уваги.


Надбання сучасних фонологічних пошуків (Л. В. Бондарко, С. В. Кодзасов, В. Б. Касевич, J. Foley, G. Altmann, A. Dauses) та фоносемантичних досліджень (Г. Н. Іванова-Лук’янова, В. К. Журавльов, R. Jakobson, P. Ladefoged) є певним внеском у теорію фонеми, яка може набувати значення, що, на відміну від лексичного і граматичного значень, має суто ознаковий характер, тобто є асоціативно-символічним і формується, власне, завдяки фонаційним ознакам фонем і фонестем (М. О. Басков, М. І. Буттнер, Д. Вестерман, О.М. Кононов, В. Скалічка). Дослідження фоносемантичних констант у мові дає підстави вважати, що власне фонаційні ознаки мовної одиниці та частотне вживання цих ознак у лексичних одиницях з подібними значеннями семантизують фонеми та фонестеми, тобто надають їм асоціативно-символічного значення. Експериментальні пошуки в цій царині підтверджують, що до основних семантизуючих характеристик голосних і приголосних фонем додаються: їх висота (тембр), гучність (інтенсивність), час (тривалість), регулярність (тон-шум) і дисонантність (С. В. Воронін, В. М. Журинський, І. М. Горєлов, В. І. Кушнерик, M. Grammon). 


Теоретико-експериментальне вивчення фоносемантичних констант підтверджує, що ефективними при формуванні характеру звучання мовних одиниць є паралінгвістичні фонологічні компоненти: інтонація, ритм і частота вживання відповідних звуків з яскраво вираженим асоціативно-символічним значенням; вони формують відповідний тематичний фон тексту. Формальний граматичний аналіз беззмістовних, на перший погляд, фраз зі штучно створених слів, свідчить про підсвідому семантизацію тексту, що підтверджує існування зв’язку асоціативно-символічних значень фонологічних одиниць із конотативним мотивом тексту (В. І. Кушнерик).


Проблемі конотації присвячено чимало досліджень, у яких представлена значна кількість її визначень як на основі семантичних властивостей лексем (співзначення, додаткове значення тощо) (Л. Блумфільд, В. І. Говердовський, М. Г. Комлєв, Г. В. Колшанський), так і з урахуванням системних властивостей мовного вираження, які проявляються в синонімії, антонімії, у належності до певних форм існування мови (літературної, діалектної), та з прийняттям до уваги звукової оболонки вираження (В. М. Телія, С. Ульман, А. К. Харченко, В. І. Шаховський).


Варто зазначити, що загальний розвиток теорії референції окреслений її прагматизацією. Так, Л. Лінський співвідносив акт референції з суб’єктом-мовцем, поставивши під сумнів зв’язок референції з семантикою мовних одиниць, які вказують на предмет мовлення. Референція інтерпретується як один із проявів інтенцій мовця. Дж. Сьорл представляв акт референції як відношення між намірами мовця й розпізнаванням цих намірів адресатом. С. А. Кріпке запропонував розрізняти референцію мовця та семантичну референцію. Перша визначається контекстом і намірами мовця, а друга – мовною конвенцією (Н. Д. Арутюнова, В. В. Петров, G. Frege). Фоносемантичні константи, власне, тісно пов’язані з цим функціональним аспектом теорії референції, оскільки фонеми можуть мати асоціативно-символічне значення, яке допомагає ідентифікувати лексичну одиницю за наявності символічного значення.


Із зростанням інтересу науковців до комплексного вивчення асоціативно-символічного значення фонологічних одиниць (С. В. Воронін, О. П. Журавльов, В. В. Левицький, F. Dogana, JM. Peterfalvi, L. Waugh) і врахуванням того, що фоносемантика розглядає функціонування фонетичних одиниць – фонем та фонестем, постає питання про їх символічний статус у складі ономатопів і наявність у них асоціативно-символічного значення. Аналогії між морфемою і фонестемою виникають передовсім тому, що фонестема є сполученням фонем, які повторюються, подібно до морфеми, в тому розумінні, що з цією фонологічною одиницею більшою чи меншою мірою асоціюється певний зміст.


Фонестему розглядають і на фонемному, і на морфемному рівнях, і як сполучення фонем, називаючи її „коренетвірною морфемою” (D. Bolinger), „ядром кореня” (B. Whorf), „афективною морфемою”, “субморфемним диференціалом”, „фонемним сполученням, яке за змістом є семою” (E. Nida), „символом”, „моделлю” (H. Marchand), „мовним квантом” (Z. Harris), „психоморфою”, „фонемною комбінацією”, „фонетичним комплексом”, „звукосимволічним комплексом” (F. Householder).


Результати нашого дослідження дають підстави стверджувати, що фонестема – це проміжна між фонемою і морфемою одиниця системи вираження звукової мови, яка за формою є повторюваним двофонемним сполученням, а за змістом – семою. До проблеми символічності фонестем зверталися ще грецькі філософи та літератори. Наприклад, у Платона фонестема „gl-” асоціюється з поняттям „клейкий, липкий”, „gr-”швидкий рух тощо. Ш. де Бросс запропонував систему таких асоціативних значень фонестем: „òt-” „утримувати у стадії нерухомості”; „fr-” – „грубість, терпкість, шорсткість”; „fl-”– „свистіти, шипіти, бігти, текти”. В. Мюс пропонує своє бачення асоціативного значення фонестеми „fl-” „рух у різних формах": flacke , flammen, flattе , fliegen, fliehen. Л. Блумфільд акцентує увагу на таких асоціативних значеннях фонестем  в англійській мові: „fl-” „рухоме світло” (flash, flame) i  „рух у повітрі” (fly, flap, flit); „gl-” „нерухоме світло” (glow, glare, gloat, gleam); „sl-” – „гладкий, мокрий” (slush, slio, slide). Наше експериментальне дослідження підтверджує ідеї попередників щодо наявності асоціативно-символічного значення у фонестем усіх досліджуваних мов, критеріями систематизації є встановлення подібностей та розбіжностей, властивих даному звуковому об’єкту й ознак семіологічного функціонування фонестем у мові.


Істотний вплив на формування теорії фоносемантизму мали ідеї Ч. Пірса, семіолога, який сформулював тезу про три рівні знаків: первинний – іконічний, коли немає відмінності між тим, чим є річ, і тим, що вона представляє; вторинний – інозектичний – знак у своїй суті вказує на щось інше, наприклад, на вогонь, тобто є індексом „вогню”. Вторинність значно глибша, ніж просто індексація. Вона є втіленням будь-якої форми бінарності. Третинний рівень – символічний; лише на цьому рівні, за Ф. де Соссюром, виникає справжня „довільність” знаку. Завдяки класифікації знаків Ч. Пірса, стає очевидною не тільки наявність у мовній системі ідеальних знаків-символів, але й обов’язкова присутність у ній індексальних знаків, які науковець описав під назвою шифтерів, а також іконічних знаків і явищ так званого граматичного іконізму. Класифікація Пірса спростовує тезу Ф. де Соссюра про невмотивованість і довільність мовного знака.


Отже, ми схильні стверджувати, що символ не настільки умовний як мовний знак, у ньому простіше встановити звязок, нехай рудиментарний, із символізованою річчю. Умовна ж  природа мовних знаків відводить символічній діяльності, навіть у випадку справжнього звуконаслідування, порівняно незначну роль, а фоносемантичні константи, по суті, є поєднанням психологічних передумов із функціонуванням різнорівневих мовних одиниць та їх складників,  притаманних мовам і наділених спільними рисами.


Розділ 2. „Фоносемантизм як зв’язок значення та форми мовних одиниць у германських і слов’янських мовах” присвячено фонетичному семантизму – явищу закономірного недовільного фонетично вмотивованого зв’язку між фонемами та незвуковою ознакою денотата, яка лежить в основі номінації (С. В. Воронін). Інакше кажучи, денотатом номінації при звуконаслідуванні є предмети, явища, процеси, яким притаманна здатність формувати звуки, що підсвідомо асоціюються з названими предметами, явищами тощо (М. Бітнер, О. М. Газов-Гінзберг, О. М. Кононов, A. Sieberer, UV. Siagle, R. Ultan). За звукосимволізму денотатом номінації є предмети, явища, процеси, яким не властиве звукотворення (С. В. Воронін, В. В. Левицький, В. М. Панфілов, B. Malmberg, H. MüllerJ. Peterfalvi).


Важливим для фоносемантики є врахування двох аспектів фундаментального принципу недовільності / довільності мовного знака. Перший передбачає загальний взаємозв’язок явищ та об’єктів реальної дійсності. Історії науки відомі приклади, коли встановлюються зв’язки між, здавалося б, зовсім несумісними явищами. Другий аспект пов’язаний з тим, що визнання довільності мовного знака означає незалежність відношень між позначуваним і позначувальним, що суперечить загальносистемному принципу ієрархізації, згідно з яким кожен елемент вищої системи може розглядатися як самостійна нижча система. Отже, слово як самостійна нижча система володіє субстратом – позначуваним і позначувальним, структурною сукупністю відношень між елементами лексем. Позбавивши слово зв’язку між його елементами,  дослідник позбавляє його структури; система ж без структури – уже не система.


За своєю суттю явище фоносемантизму має статистичний характер, що дає змогу об’єктивно кількісно обґрунтувати частотне превалювання певних звуків, пов’язаних із відповідними значеннями лексем: нім. Wen die wüsten Winterwinde wütend, wehn / Weisst du zur Wehre wällt ein Weiser?/ Warme Wohnung, weiche Watt und wollnes Wams,/ Weiter: würzigen Wein und willige Weiber (E. Rückert). Найважливішими компонентами психофізіологічної основи фоносемантизму є синестезія, синтенемія та кінеміка. Синестезія феномен сприйняття, який полягає в тому, що враження, яке відповідає певному подразнику та є специфічним для того чи іншого органу відчуття, супроводжується іншими, додатковими відчуттями чи образами, характерними для  відмінної модальності (О. О. Потебня, В. М. Телія, R. Bart, J. Stenzel), напр.: англ. sweet sound, нім. dunkler Ton, рос. острый блеск, укр. холодний звук. Синтенемія – більш глибинне явище, оскільки охоплює не тільки результат взаємодії звукових подразників на зорове кольоробачення носія мови чи навпаки, а й передбачає емоційний знак, який супроводжує зазначене явище. Відомо, що чорний колір „тисне” на людину, а „високий” звук – „збуджує” (Є. Г. Бєлявська, С. В. Воронін, Р. К. Потапова, S. Ulmann, K. Stampf). Кінеміка – це сукупність кінем, тобто недовільних рухів м’язів, які супроводжують відчуття й емоції людини (Т. В. Базжина, Н. І. Лепська, В. К. Журавльов, Л. К. Камалаєв).


Досліджуючи вищезгадані явища та враховуючи знахідки лінгвістів, літераторів, психологів і митців (Ю. Крістєва, А. В. Савицький, I. Fonagy, H. Hilmer, J. Ohara, J. Stenzel), можна констатувати неординарність і багатоаспектність фоносемантичних проблем. Символіка звучання створює симбіоз фоносемантичної єдності з символікою кольору та відчуттів. Відповідно різнобічне переплетіння символік ускладнює процес вияву й однозначного опису фоносемантичних засад проблеми співвідношення звучання–колір. Візуальне символічне сприйняття світу іменують синопсією, а одиниці явища – фотизмами (J. Stenzel). Наприклад, розглядаючи квіти та фрукти натюрморту, людина переносить асоціації на свої внутрішні рефлекторні відчуття і, побачивши жовто-зелений шматок лимона, відчуває смак саме цього фрукта, який здебільшого асоціюється з кислістю, терпкістю, гіркотою, рідше – з гілкою важких плодів. Суть окресленого явища полягає в тому, що, споглядаючи картину або природний об’єкт, ми пов’язуємо наші відчуття з відчуттями зі сфери запаху, смаку, дотику, які є вторинними щодо безпосереднього споглядання, у цьому разі – первинного.


Існує ще один вид символіки – аудіальна; відповідно, символічні одиниці аудизми – можна поділити на два великих підкласи: звукошумові та звукоінформативні (R. Steiner).


Аналіз фрагментів текстів чотирьох різноспоріднених мов продемонстрував таке: якщо відома тема, то певною мірою прогнозованою виявляється частота появи у тексті деяких звуків. Там, де йдеться про щось сумне (мінорні мотиви), переважають приголосні [t], [k], [r], [d] і голосні [a:], [o:], [e:], а в ідилічних („мажорних”) творах перевага надається сонорним [m], [n], [l] і голосному [і]. Але якщо врахувати, що опозиція за довготою в словянських мовах відсутня, то названі довгі голосні формують мінорний мотив виключно в германських мовах, а їх короткі аналоги – у словянських.


Що стосується підсилення мінорних мотивів у тексті приголосними, то [р], [t], [k] є придиховими у германських мовах, аналогічний мотив викликають подібні слов’янські приголосні, але без придиху. В англійській та російській мові позиція кінця слова, з приголосною [d] є сильною, а в українській та німецькій мовах ця позиція – слабка. Тобто у першому випадку мінорний мотив передається фонемою [d], а в другому – її алофоном. Аналогічна ситуація із сонорним  [l]. Якщо в німецькій мові [l] немає алофонів, то в англійській є два алофони [l] і [ł], які викликають позитивне сприйняття в носія мови.


Специфічною для словянських приголосних є опозиція за дієзністю (твердістю/м’якістю): [m]-[m], [n]-[n], [l]-[l]. І якщо в германських мовах ідилічні мотиви базуються на сонорних приголосних [m], [n], [l], то у слов’янських, відповідно, на їх пом’якшеному варіанті, який відсутній у германських мовах.


Розв’язання низки проблем фоносемантизму полягає не тільки у всебічному вивченні аудіальних властивостей звуків мови, але й візуальних,  пов’язаних з формуванням колірних асоціацій. Колір належить до онтологічних характеристик буття. Опанування людиною феномена кольору сягає своїм корінням у далеке минуле і проявляється в застосуванні широкої гами природних кольорів у різних сферах діяльності людини, а також у виникненні колоронімів (D. Biney, О. Drayn, R. Hill, D. Mendozza, H. Sachs, J. Weinburg). Система кольоропозначень фіксує додатковий семантичний (конотативний) потенціал, що дає змогу глибше пізнати менталітет носіїв мови та специфіку їхньої етнічної культури. Досліджуючи колір у різних мовних ареалах, варто брати до уваги: 1) гаму природних кольорів; 2) психологію їхнього сприйняття; 3) художню систему, що діє або формується у певному соціумі. Експериментальні дослідження, особливо з голосними, засвідчують, що звуки мають колірні відповідності. Здатність людей сприймати звуки мови в кольорі проявляються різною мірою, але кольорозвукові зв’язки для переважної більшості носіїв конкретної мови однакові (С. В. Кравков, Є. Б. Рабкін, Є. Г. Соколова, І. Б. Копшицер). Дані щодо закономірностей звукоколірних відповідностей у носіїв різносистемних мов були отримані на лексичному матеріалі германських і слов’янських мов у результаті експерименту на відповідності кольору певного звучання. Інформантами виступили студенти Гьоттінгенського (Німеччина), Віденського (Австрія), Лок-Хевенського (США), Саскачеванського (Канада) університетів (носії англійської та німецької мов) і студенти українського та російського відділень філологічного факультету Чернівецького університету (носії слов’янських мов: російської та української).


Аналіз відповідностей звук–колір загалом засвідчив, що як у германських, так і в слов’янських мовах голосні переднього ряду схильні до відтворення світлих кольорів та їх відтінків, а голосні заднього ряду – до передачі темних кольорів.


Розбіжності в якісному та кількісному складі кольоропозначень можна пояснити тим, що носій мови, інтерпретуючи колірні відповідності із звуковими, виділяє ті фрагменти світосприйняття, які виявилися найбільш релевантними в її власній предметно-пізнавальній діяльності. Неоднорідність елементів колірної системи – результат осмислення людиною свого буття на тлі колірної реальності, усвідомлення кольору як ключового, системотвірного елементу культури в певну епоху.


У розділі 3.Зіставність вокалічних і консонантних систем германських і слов’янських мов у їхньому розвитку та формування фоносемантичних констант” проаналізовано голосні та приголосні звуки, які у своїй сукупності представляють різносистемні мови, з метою встановлення подібностей та розбіжностей цих систем. Під системою  розуміють сукупність одиниць, де кожен складник зумовлений симбіозом решти  одиниць, що функціонують у цій системі (Л. В. Бондарко, Л. Р. Зіндер, Г. Фант). Це можна трактувати так: кожна одиниця в системі мови отримує свою якісну й кількісну характеристику завдяки порівнянню з усіма іншими одиницями,  функціонально значущими у цій системі. Така залежність нагадує правило: суттєві для певної одиниці ознаки залежать від того, які ще є одиниці в системі (В. В. Левицький, Е. А. Ликаєв, М. М. Маковський, B. Kaplan, WP. Lehmann, Th. Siebs). Щойно одиниця мови у процесі різноманітних мовно-історичних процесів зникає, можливими стають зміни і в одиниці, яка приходить їй на зміну.


Провівши експериментальні дослідження з метою виявлення асоціативно-символічного значення голосних і приголосних, ми пересвідчились, що той самий звук може отримувати різну фонемну інтерпретацію у сприйнятті носієм мови. Це спостерігається, коли символіка контексту є більш сильним мовним чинником, ніж елементарна несимволічна реалізація звука, і наштовхує на прийняття того чи іншого фонемного рішення. Тому під час пошуку міжмовних подібностей і відмінностей необхідно орієнтуватися на основні фонаційні ознаки звуків   (психологічні настанови, пошук аналогій) та на їх залежність від значення лексем (набуття ними нових ознак, відтінків) з урахуванням розвитку мовної системи та видозмін первинних значень мовних одиниць.


 


Основні відмінності розглянутих мов у плані фонологічної побудови такі: германські мови – вокалічні, слов’янські – консонантні; германські мови володіють рядом подвоєних голосних, які утворюють дифтонги, у слов’янських мовах ця категорія відсутня. Англійські та німецькі передні і задні ряди голосних налічують більше фонем, ніж відповідні російські та українські (англ., нім. – 4; рос., укр. – 3). У російській та українській мовах наявні тональні ознаки, а в німецькій – ознаки напруженості та дифтонгоїдності. В артикуляції приголосних так само спостерігаються суттєві для фоносемантичних констант відмінності: передньоязикові російської та української мов – дентальні, в англійській та німецькій – альвеолярні, в англійській – апікальні, в російській – дорсальні. Певних особливостей фонологічній системі німецької мови надає придих приголосних і твердий приступ голосних, що відповідно формує фоносемантичні константи, характерні для німецької мови. Наприклад: [f], [d] переважають у зображенні чогось  агресивного, жорстокого, як і твердий приступ німецьких голосних. Отже, загалом сформувався фоносемантичний біном: „дентально-альволярний” – твердість, шорсткість, жорсткість, тобто за рахунок названих артикуляційних характеристик відбувається підсилення мінорних мотивів у текстах.  

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины