ІСТОРІЯ ФОНОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ: ЛІНГВОІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ




  • скачать файл:
Название:
ІСТОРІЯ ФОНОЛОГІЧНИХ СИСТЕМ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКИХ МОВ: ЛІНГВОІСТОРІОГРАФІЧНИЙ АСПЕКТ
Альтернативное Название: ИСТОРИЯ фонологических СИСТЕМ восточнославянских языков: ЛИНГВОИСТОРИОГРАФИЧНЫЙ АСПЕКТ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі розкрито сутність та стан наукової проблеми, обґрунтовано обрання теми дисертаії, розкрито актуальність дослідження, його зв’язок з науковими програмами, планами, темами. Визначено мету, завдання, об’єкт, предмет і метод дослідження. Наведено дані про апробацію результатів дисертації.


У першому розділі «Лінгвоісторіографічний аспект дослідження історії фонологічних систем східнослов’янських мов. Метод і напрями дослідження» стисло проаналізовано стан лінгвоісторіографічного дослідження теоретичних проблем історії фонологічних систем східнослов’янських мов у сучасному історичному мовознавстві. Визначено метод і напрями дисертаційного дослідження.


Підрозділ 1.1. «Лінгвоісторіографічний аспект дослідження історії фонологічних систем східнослов’янських мов» присвячений висвітленню основних етапів розвитку історико-фонологічної думки на матеріалі східнослов’янських мов (у взаємозв’язку з генезисом історичної фонології взагалі). У дослідженні виділено два етапи: 1) передфонологічний – зародження історико-фонологічних ідей у межах історичної фонетики (переважно праслов’янської та окремих слов’янських мов); 2) фонологічний – формування синхронічної фонології та визначення основних засад діахронічної (історичної) фонології, подальший розвиток фонологічних ідей у діахронічній (історичній) фонології праслов’янської та східнослов’янських мов.


Умовно виділений нами передфонологічний етап зародження інтересу до вивчення історії розвитку фонологічних систем східнослов’янських мов містить в собі оцінку історико-фонетичних досліджень учених Харківської, Лейпцизької, Московської, Казанської та Женевської лінгвістичних шкіл, а також аналіз окремих тверджень, подальший розвиток та вдосконалення яких було здійснено в історичній фонології східнослов’янських мов (Р. О. Якобсон, Т. О. Амірова, Б. А. Ольховиков, Ю. В. Рождественський, В. К. Журавльов, В. В. Колесов, Р. О. Будагов, В. А. Левицький, В. А. Глущенко, О. М. Абрамічева та ін.).


Початок формування власне фонологічної теорії мовознавці, зокрема Р. О. Якобсон, Т. С. Шарадзенідзе та ін., зафіксували в оригінальних концепціях учених Казанської та Женевської лінгвістичних шкіл, подальше вдосконалення яких відбувалося в студіях Празької лінгвістичної школи, Московської та Санкт-Петербурзької фонологічних шкіл, а також у роботах Є. Д. Поливанова, Н. ван Вейка, А. Мартіне, Р. Нахтігала, Ф. В. Мареша, Ю. Шевельова, В. К. Журавльова та ін. Обґрунтована важливість дослідження «передісторії» фонологічних систем східнослов’янських мов (історичної фонології праслов’янської мови, а також протослов’янського діалекту індоєвропейської прамови) (О. М. Трубачов, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.). Проаналізовано роботи, присвячені дослідженню розвитку історичної фонології східнослов’янських мов (В. А. Глущенко, Ю. Я. Бурмистрович).


Підрозділ 1.2. «Визначення порівняльно-історичного методу» присвячений з’ясуванню сутності та структури порівняльно-історичного методу; цей підрозділ є важливим для нашого дослідження з огляду на те, що весь передфонологічний етап формування історичної фонології (роботи з історичної фонетики) характеризує застосування саме порівняльно-історичного методу. Уточнення визначення порівняльно-історичного методу з виділенням основних структурних елементів (операціонального, телеологічного та онтологічного) здійснив В. А. Глущенко.


У підрозділі 1.3. «Метод дисертаційного дослідження» зазначено, що відповідно до мети та завдань дослідження в роботі використано актуалістичний метод (метод актуалізму, або просто актуалізм) – загальнонауковий метод дослідження, який передбачає використання сучасних знань для вивчення минулого, сучасного і передбачення майбутнього. В історіографію мовознавства термін актуалістичний метод увів В. А. Глущенко, розкривши специфіку об’єкта, предмета та структури (зокрема операціонального та телеологічного компонентів)  зазначеного методу в зіставленні з порівняльно-історичним методом. Про застосування актуалістичного методу у своїх лінгвоісторіографічних дослідженнях писали В. М. Овчаренко, О. Л. Жихарєва, О. М. Абрамічева, О. М. Голуб, К. А. Тищенко, О. В. Холодов, І. М. Рябініна.


У підрозділі 1.4. «Напрями дослідження» зазначено, що матеріал у дисертації досліджено за такими напрямами: 1) передфонологічний напрям – містить аналіз лінгвоісторіографічної та історико-фонетичної літератури, у якій відбиті досягнення в галузі історичної фонетики праслов’янської та окремих слов’янських мов, що стали базовими для досліджень історії фонологічних систем східнослов’янських мов; 2) фонологічний напрям, за яким досліджено процес становлення історичної фонології східнослов’янських мов як окремої наукової дисципліни у взаємозв’язку із становленням описової та історичної фонології взагалі.


У другому розділі «Зародження історико-фонологічних ідей у мовознавстві другої половини ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст. Становлення теоретико-методологічної бази історичної фонології» проаналізовано історико-фонетичні концепції мовознавців, які стали теоретичним та методологічним фундаментом історико-фонологічних досліджень на матеріалі праслов’янської та східнослов’янських мов. Досліджено проблеми генезису теоретико-методологічних засад історичної фонології, що є спільними й для історичної фонології східнослов’янських мов, формування загальнофонологічного понятійного апарату (за Ю. Я. Бурмистровичем, «понять про фонематичні сутності» та «понять про зміни фонематичних сутностей»).


Підрозділ 2.1. «Зародження загальнотеоретичних та методологічних засад історичної фонології у фонетичних концепціях учених другої половини ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст.» присвячений дослідженню витоків теоретико-методологічної бази історичної фонології східнослов’янських мов в історико-фонетичних студіях другої половини ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст. Важливим кроком у становленні історичної фонології стало чітке визначення синхронії та діахронії як аспектів вивчення мови (Ф. де Соссюр та ін.), а також установлення зв’язків та характеру відношень між ними (у роботах О. О. Потебні, П. Ф. Фортунатова, О. О. Шахматова, М. М. Дурново, І. О. Бодуен де Куртене та ін.). Подальший розвиток лінгвістичної думки підвів мовознавців XIX ст. до необхідності розкриття загальних закономірностей розвитку мови, що було реалізовано, зокрема в постулаті молодограматиків про безвинятковість фонетичного закону, установленні І. О. Бодуеном де Куртене закономірного характеру мовних змін. П. Ф. Фортунатов та О. О. Шахматов удосконалили поняття фонетичного закону, увівши принцип позиційного вивчення звукових змін, що значно наблизило визначення фонетичного закону до його сучасного трактування (закон алофонного варіювання).


У підрозділі також зазначено, що розробка та вдосконалення принципів порівняльно-історичного дослідження (історизму, причиновості, системності та загального зв’язку явищ) в історико-фонетичних студіях Харківської, Лейпцизької, Московської, Казанської та Женевської шкіл зумовила розвиток основних теоретико-методологічних засад історичної фонології. Еволюція поглядів мовознавців полягала в переході від намагання встановити універсальну причину мовних змін до визнання комплексу причин, установлення внутрішніх причин, причиново-наслідкових ланцюгів; у розвитку тез про системність у діахронії (О. О. Потебня, П. Г. Житецький, О. О. Шахматов), про розрізнення системи та структури, парадигматики та синтагматики, у визначенні поняття фонологічної системи, становленні структурно-функціонального підходу до вивчення мовних явищ (І. О. Бодуен де Куртене, Ф. де Соссюр) та ін.


Висвітлено певні аспекти проблеми розвитку теорії фонем (переважно в дослідженнях учених Казанської та Женевської шкіл), зокрема визначення поняття фонеми, установлення її лінгвістичної цінності, виділення диференціальних та інтегральних ознак фонем тощо.


У підрозділі 2.2. «Витоки історичної фонології східнослов’янських мов» досліджена емпірична спадщина фонетистів другої половини ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст., розробку й удосконалення якої було продовжено в історичній фонології східнослов’янських мов. Зокрема, йдеться про те, що наслідком удосконалення та поглиблення принципів порівняльно-історичного дослідження вченими Харківської та Московської лінгвістичних шкіл стала низка фундаментальних тверджень, які є провідними для сучасних практичних досліджень з історичної фонології праслов’янської та східнослов’янських мов.


Важлива роль при вивченні «передісторії» та історії фонологічних систем східнослов’янських мов належить шахматовській концепції взаємодії вокалізму й консонантизму, концепціям «кількісних змін приголосних» О. О. Потебні та зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П. Г. Житецького. Крім того, у надрах історичної фонетики другої половини ХІХ ст. – 20-х рр. ХХ ст. були досліджені такі актуальні питання «передісторії» та історії фонологічних систем східнослов’янських мов, як особливий характер фонетичного складу в праслов’янській мові (О. О. Потебня), праслов’янські палаталізації та йотації (О. О. Потебня, П. Ф. Фортунатов, І. О. Бодуен де Куртене та ін.), виникнення акання (М. О. Колосов, О. О. Шахматов, М. М. Дурново та ін.), занепад редукованих (О. О. Потебня, О. О. Шахматов та ін.), зміни в підсистемі голосних переднього ряду в «давньоруський період» (О. О. Шахматов, О. І. Томсон), а також ідея про розрізнення палаталізованих приголосних за ступенем м’якості та палаталізованих і палатальних приголосних (П. Ф. Фортунатов, О. О. Шахматов, О. Брок, О. І. Томсон) тощо.


Підрозділ 2.3. «Становлення понятійного апарату синхронічної фонології (учення про фонематичні сутності)» присвячений вивченню основних загальнофонематичних понять, розробку й удосконалення яких у межах синхронічних досліджень проводили вчені Празької лінгвістичної школи, Московської та Санкт-Петербурзької фонологічних шкіл, а також деякі дослідники: Н. ван Вейк, А. Мартіне, В. К. Журавльов та ін. Відзначається, що формування загальнофонематичних понять, спільних для синхронічної та діахронічної фонології (фонема, алофон, диференціальність, інтегральність, функціональне навантаження, структура, позиція, опозиція, кореляція, система фонем, варіативність, нейтралізація тощо), відбувалося в межах синхронічного підходу, тому врахування синхронічного аспекту є дуже важливим для вивчення генезису теоретичної бази історичної фонології.


Зроблено висновок, що становленню історичної фонології як окремої наукової дисципліни передувало теоретико-методологічне обґрунтування фонології взагалі. Уведення історичного аспекту у фонологічну теорію відбувалося поступово, через установлення тісного зв’язку між синхронією та діахронією (Р. О. Якобсон, М. І. Стеблін-Каменський, О. О. Реформатський, М. В. Панов та ін.). Тільки з визнанням цього зв’язку в лінгвістичній науці почалося виділення історичної фонології як самостійної наукової дисципліни.


У підрозділі 2.4. «Застосування понятійного апарату синхронічної фонології в діахронії (учення про зміни фонематичних сутностей)» досліджено становлення теоретико-методологічної бази історичної фонології (зокрема й історичної фонології східнослов’янських мов) у концепціях учених Празької лінгвістичної школи та окремих мовознавців, зокрема Є. Д. Поливанова, А. Мартіне, М. І. Стеблін-Каменського, Н. ван Вейка, В. К. Журавльова, Ю. Я. Бурмистровича та ін. Зазначено, зокрема, що фундаментом історичної фонології взагалі стали оригінальні концепції звукових змін Є. Д. Поливанова, Р. О. Якобсона. На основі їх В. К. Журавльов закінчив побудову парадигми історичної (діахронічної) фонології. Міцне теоретичне підґрунтя дало змогу значно вдосконалити та узагальнити попередні дослідження з історії фонологічних систем праслов’янської та східнослов’янських мов (Ю. Я. Бурмистрович).


Відзначено важливість відкриття формули фонетичного закону (В. К. Журавльов), а також уведення поняття фонематичного закону (Ю. Я. Бурмистрович), що підняло історичну (діахронічну) фонологію на вищий рівень експланаторності. Виділення фонетичних та фонематичних законів в історії розвитку фонологічної системи, установлення їхніх основних відмінностей стало підтвердженням тези про тісний зв’язок синхронії та діахронії.


На особливу увагу заслуговують також роботи мовознавців, присвячені вивченню еволюції фонологічної системи в цілому, внутрішньосистемних відношень, що змінюються, причин цих перетворень (А. Мартіне, Н. ван Вейк, Р. О. Якобсон). Зроблено важливі висновки про те, що всі зміни починаються в синхронії з алофонного варіювання, а фактом діахронії стають тоді, коли відбувається фонологізація попередніх варіативних змін (М. І. Стеблін-Каменський, В. К. Журавльов).


Третій розділ «Історія фонологічних систем східнослов’янських мов у працях мовознавців 30-х рр. XX – початку XXI ст.» передбачає вивчення різних періодів «передісторії» та історії фонологічних систем східнослов’янських мов: 1) аналіз робіт, присвячених дослідженню фонологічної системи протослов’янського діалекту індоєвропейської прамови; 2) лінгвоісторіографічне дослідження генезису праслов’янської фонології; 3) аналіз досліджень фонологічних систем східнослов’янської діалектної групи («давньоруський період»); 4) аналіз фонологічних праць, присвячених вивченню звукової історії української, російської та білоруської мов.


Підрозділ 3.1. «Дослідження витоків праслов’янської фонології» передбачає ґрунтовний аналіз мовних процесів, що характеризують фонологічну систему протослов’янського діалекту індоєвропейської прамови. Аналіз поглядів мовознавців (Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.) дозволив зробити висновок, що за даними внутрішньої реконструкції найбільш вірогідною є гіпотеза про безпосереднє виділення праслов’янської мови з індоєвропейської (через протослов’янський період) без перехідної прабалто-слов’янської мови.


Очевидною є гіпотетичність побудови фонологічної системи протослов’янського діалекту, чим і пояснюється неоднозначність поглядів мовознавців на реконструкцію як основного складу системи фонем, так і тих процесів, які в ній відбувалися. Незважаючи на наявність різних класифікацій протослов’янської фонологічної системи (Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова), можна виділити її основні особливості, серед яких найвиразнішими є наявність складового та нескладового консонантизму, сонантизму, а, можливо, й складового та нескладового вокалізму (за Ю. Я. Бурмистровичем), підсистеми дифтонгів та дифтонгічних сполучень.


У підрозділі, зокрема, подано більш обґрунтовані висновки щодо таких конкретних питань, як кількість рядів задньоязикових (реконструйовано велярний та лабіовелярний ряди гутуральних); склад придихових приголосних фонем (визнано наявність опозицій дзвінких та глухих придихових); статус білабіальної фонеми <b>; склад підсистеми щілинних фонем (тільки <s>); статус складових та нескладових сонорних, голосних < и̯ >, < і ̯ >, висхідних дифтонгів тощо (О. Семереньї, Т. В. Гамкрелідзе, В’яч. Вс. Іванов, Л. К. Мошинський, С. Б. Бернштейн, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.).


Дослідження сучасних фонологів, зокрема В. К. Журавльова, Ю. Я. Бурмистровича, В. А. Маслової, дозволили реконструювати протослов’янські фонологічні процеси, установити причиново-наслідкові ланцюги, наслідком яких стало формування фонологічної системи праслов’янської мови. Наявність певних протиріч, як-от відмінність у кількості проривних та щілинних фонем, підштовхнула систему до змін. Збільшення кількості щілинних фонем, а також пов’язаний із цим процес делабіалізації голосних значною мірою змінили вигляд фонологічної системи протослов’янського діалекту та запустили в дію перші, власне праслов’янські процеси. Закон делабіалізації, з дією якого пов’язані явища делабіалізації голосних та лабіалізації (лабіовеляризації) приголосних, визначений як провідна тенденція в протослов’янській фонологічній системі. Виникнення тенденції до палаталізації та посилення тембрових зв’язків між сусідніми приголосним та голосним ознаменували становлення праслов’янської фонологічної системи.


Підрозділ 3.2. «Аналіз праслов’янської фонологічної системи» присвячений дослідженню фонологічних процесів, які відбувалися в праслов’янській мові. Зважаючи на те що саме в праслов’янський період було закладено основні фонологічні особливості східнослов’янських мов, вивчення тенденцій розвитку праслов’янської фонологічної системи є першочерговим завданням дослідників історії фонологічних систем східнослов’янських мов.


Низка протиріч, яку праслов’янська мова наслідувала з протослов’янського періоду, стала поштовхом для подальших фонологічних змін. Досліджуючи ці зміни в історії праслов’янської фонологічної системи, мовознавці намагалися встановити основні тенденції та закони її розвитку. Уточнюючи та синтезуючи досягнення попередників, В. К. Журавльов висунув гіпотезу про виникнення в праслов’янській фонологічній системі загальної тенденції до формування й розвитку системи групофонем (групового сингармонізму). Згідно з теорією групофонем, розвиток праслов’янської фонологічної системи постав як поступова зміна етапів формування, генералізації та розпаду групофонем.


Незважаючи на неоднозначні оцінки, які отримала теорія групофонем В. К. Журавльова в лінгвістичній літературі, визнаємо, що з її появою стало можливим говорити про фонологію праслов’янської мови як самостійну наукову дисципліну. З’явилися чіткі наукові пояснення генезису більшості фонологічних процесів як праслов’янської, так і окремих слов’янських мов, які до цього однозначної інтерпретації не мали (виникнення протетичних приголосних, спрощення груп приголосних, випадіння j, поява l-епентетикум, носових приголосних, а також процеси пом’якшення задньоязикових, йотації, монофтонгізації дифтонгів тощо). Поняття групофонеми допомогло побачити всі фонетичні та фонологічні процеси праслов’янської мови не як конгломерат випадкових явищ, якими раніше вони зазвичай видавалися, а як єдиний ланцюг процесів, пов’язаних причиново-наслідковими відношеннями.


У підрозділі також зазначено, що традиційне виділення трьох палаталізацій задньоязикових у праслов’янській мові (П. Ф. Фортунатов, І. О. Бодуен де Куртене, Ф. П. Філін, В. В. Іванов, В. В. Колесов та ін.) потребує уточнення та вдосконалення. З поширенням тези про важливість послідовного розрізнення палаталізованих і палатальних фонем, а також процесів палаталізацій та палатацій (М. С. Трубецькой, Р. О. Якобсон, В. М. Чекман, В. В. Колесов та ін.) з’явився й новий погляд на сутність відповідних праслов’янських процесів. Було виділено першу й другу перехідні палатації, першу й другу неперехідні палаталізації, а також першу й другу перехідні палаталізації (Ю. Я. Бурмистрович).


Одним з провідних процесів у праслов’янській фонологічній системі традиційно вважають явище монофтонгізації дифтонгів та дифтонгічних сполучень (В. В. Колесов, В. М. Чекман, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.), з яким пов’язане завершення дії тенденції до палаталізації та до відкритих складів, що спричинилося до руйнування сингармонізму, розпаду групофонем та виділення у фонологічній системі окремих підсистем вокалізму й консонантизму (В. К. Журавльов). Після монофтонгізації дифтонгів та дифтонгічних сполучень у підсистемі вокалізму проходить низка змін, важливих для становлення фонологічних систем слов’янських мов, зокрема поява редукованих голосних, лабіалізованої фонеми < и >, носових < ę, ą >, дефонологізація часокількісних ознак (В. К. Журавльов, В. М. Чекман, Є. Х. Широкорад та ін.). З руйнуванням групофонем (силабем) пов’язаний початок формування консонантної кореляції твердості / м’якості, реалізація якої є специфічною рисою східнослов’янських мов (В. К. Журавльов, В. В. Колесов, В. М. Чекман, Є. Х. Широкорад та ін.).


У підрозділі 3.3. «Особливості «давньоруського періоду» в історії фонологічних систем східнослов’янських мов» досліджені особливості фонемного складу «давньоруської мови» та фонологічних процесів, які були наявні в зазначений період розвитку східнослов’янських мов. Особливе значення приділяється аналізу поглядів мовознавців щодо проблеми «давньоруського періоду» в історії фонологічних систем східнослов’янських мов. Зроблено висновок про умовість поняття «давньоруська мова» на сучасному етапі вивчення історії української, російської та білоруської мов. Синтез лінгвістичних концепцій низки мовознавців, зокрема П. Векслера, Ю. Шевельова, Ф. П. Філіна, О. Царука, Ю. Я. Бурмистровича, дозволив зробити певні узагальнення. Так, з одного боку, у пізній праслов’янській мові утворилася група слов’янських діалектів, з якої певною мірою умовно можна виділити східнослов’янський діалект (прасхіднослов’янську мову) (Ю. Я. Бурмистрович). З іншого боку, припускається можливість утворення в праслов’янський період східнослов’янської підгрупи діалектів, у якій діяли певні інтеграційні екстралінгвістичні чинники (Ю. Шевельов), що також могло б сприяти утворенню східнослов’янського мовного об’єднання.


Особливе місце в дослідженні вокалічної підсистеми «давньоруського періоду» посідає процес занепаду редукованих, рефлекси якого помітні у фонологічних системах сучасних східнослов’янських мов у сукупності їхніх діалектів. Цінними для історичної фонології східнослов’янських мов є формули конвергенцій та дивергенцій для сполучень редукованих із попереднім приголосним (В. К. Журавльов), а також окремі формули для української та російської мов (Ю. Я. Бурмистрович). Після занепаду редукованих відбулася низка змін як у підсистемі вокалізму, так і в підсистемі консонантизму: V-депалаталізації голосних переднього ряду, конвергенція <ү> та <і>, формування консонантної кореляції твердості / м’якості тощо (В. К. Журавльов, В. І. Георгієв, В. В. Колесов, Л. Е. Калнинь, В. М. Чекман, Ю. Шевельов, Р. І. Аванесов та ін.). Важливість процесу занепаду єрів для фонологічних систем східнослов’янських мов в цілому насамперед у зміні структури складу (В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович). Поява нових закритих складів припинила дію закону відкритих складів, що відбулося неодночасно в різних східнослов’янських діалектах.


Виділення особливостей підсистеми консонантизму на початку «давньоруського періоду» фонологічної історії східнослов’янських мов дозволило відзначити низку розбіжностей у дослідженнях мовознавців (В. В. Колесов, Ю. Шевельов, Ю. Я. Бурмистрович). Неоднозначними є погляди вчених на проблему становлення кореляції твердості / м’якості в історії фонологічних систем східнослов’янських мов. Характерним є виникнення нової класифікації праслов’янських палаталізацій та палатацій (Ю. Я. Бурмистрович). Поряд із загальноприйнятим поглядом про становлення в східнослов’янських мовах протиставлення приголосних за ознакою палаталізованості / непалаталізованості (В. В. Колесов, В. К. Журавльов, Ф. П. Філін, Л. Е. Калнинь та ін.) було висунуто тезу про формування в «давньоруський період» кореляції палатальності / непалатальності (Ю. Я. Бурмистрович). Окремо розглянуто питання виникнення в «давньоруській мові» м’яких корелятів задньоязикових та губних приголосних. У зв’язку з цим висувається гіпотеза про здійснення в східнослов’янських мовах четвертої палаталізації задньоязикових (М. Флаєр).


Питання історії категорії дзвінкості / глухості в «давньоруській» та окремих східнослов’янських мовах, а також дослідження витоків гіпотези про можливість функціонування в «давньоруській» та в говорах української, російської, білоруської мов опозиції приголосних за напруженістю / ненапруженістю є актуальним для сучасних лінгвоісторіографічних досліджень (С. В. Князєв, В. А. Глущенко). На особливу увагу заслуговує висновок про функціонування східнослов’янських діалектних фонологічних систем з кореляцією приголосних за напруженістю / ненапруженістю та палатальним рядом, тоді як фонологічним системам більшості діалектів сучасних української, російської та білоруської мов властиві кореляції за глухістю / дзвінкістю та твердістю / м’якістю (В. В. Колесов, Р. Ф. Пауфошима, С. В. Князєв).


У підрозділі 3.4. «Становлення фонологічних систем української, російської та білоруської мов» досліджене становлення фонологічних систем української, російської та білоруської мов у вузькому та широкому тлумаченні (залежно від орієнтації на формування літературної норми чи становлення окремих фонологічних особливостей, властивих українській, російській та білоруській мовам у сукупності їхніх діалектів). Ми розглядаємо розвиток фонологічних систем східнослов’янських мов у широкому тлумаченні, ураховуючи всю сукупність східнослов’янських діалектних особливостей. У підрозділі, зокрема, проаналізовано гіпотезу К. В. Горшкової, С. В. Бромлей, С. М. Треблер про розподіл східнослов’янських діалектів на центральні та периферійні, побудовану на наявності спільних фонологічних особливостей в українських, білоруських та північноросійських говорах (Я. В. Вовк-Леванович, В. В. Колесов, Ю. Шевельов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.). Характерно, що Ю. Шевельов визнавав можливість спільного розвитку фонологічних систем південнобілоруських та північноукраїнських говорів.


Центральною проблемою в дослідженні вокалізму в діалектах східнослов’янських мов виступає виникнення акання. Стосовно цього питання дослідників можна розділити на дві групи: 1) прихильники праслов’янського походження акання (В. К. Журавльов, В. І. Георгієв, Ю. Шевельов та ін.); 2) лінгвісти, які відносять це явище до прасхіднослов’янського («давньоруського») періоду й пов’язують його з редукцією ненаголошених голосних (Я. В. Вовк-Леванович, В. В. Колесов, Г. О. Хабургаєв та ін.). Заслуговують на увагу тези про різночасне походження деяких елементів акання (Н. ван Вейк) та зумовленість цього явища цілим комплексом причин (Ф. П. Філін, В. К. Журавльов).


Питання V-депалаталізації голосних переднього ряду в історії фонологічних систем східнослов’янських мов розглянуто в студіях Л. Е. Калнинь, В. В. Колесова, Ф. П. Філіна, В. М. Чекмана та ін. Визначальними для фонологічної історії східнослов’янських мов були переходи <ę → а>, <е → о>, <е → а> тощо. Так, зміна <е → о>, що відбулася в частині діалектів української, російської та білоруської мов, є показником формування в них категорії твердості / м’якості приголосних (В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.).


Після занепаду редукованих відбулася низка змін у підсистемі консонантизму (подовження, асиміляції, дисиміляції, спрощення тощо), які по-різному відбиті в східнослов’янських діалектах, покладених в основу української, російської та білоруської мов. Цікавою є думка В. М. Чекмана, В. В. Колесова, згідно з якою в білоруській мові, на відміну від української та російської, унаслідок депалаталізації палаталізованих приголосних та лабіовеляризації твердих утворилася інша кореляція, де маркованим став лабіовеляризований приголосний, а немаркованим – палатальний. З посиленням м’якості приголосних <т>, <д> пов’язаний також розвиток цекання та дзекання в білоруській мові. В українській та російській мовах протиставлення палаталізованих та непалаталізованих збереглося. У підрозділі досліджуються також явища ствердіння губних приголосних та <ж>, <ш>, <ч>, <ц>; низка змін у блоці африкат (зокрема, явище цокання); виникнення дзвінкої щілинної задньоязикової фонеми <γ> та фарингальної <h> (М. С. Трубецькой, Ю. Шевельов, В. Г. Орлова, Ф. П. Філін, В. В. Колесов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.).


Певна увага приділена проблемі вивчення зв’язків між фонологічним та морфологічним рівнями мови в історії фонологічних систем східнослов’янських мов, тобто дослідження морфонологічного аспекту мовних змін. Указано на перспективність дослідження генезису морфонології як окремої наукової дисципліни (на матеріалі східнослов’янських мов).


 


ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ


 


Формування теоретико-методологічної бази історичної (діахронічної) фонології (зокрема й історичної фонології східнослов’янських мов) почалося з історико-фонетичних студій учених Харківської, Лейпцизької, Московської, Казанської та Женевської лінгвістичних шкіл. Цьому сприяло становлення принципів порівняльно-історичного дослідження (історизму, причиновості, системності та загального зв’язку явищ), розрізнення синхронічного та діахронічного аспектів вивчення мови, розкриття загальних закономірностей її розвитку, визначення сутності фонетичного закону, установлення відносної хронології мовних явищ, розрізнення понять системи та структури, парадигматики та синтагматики тощо. Розвиток емпіричної бази історичної фонології східнослов’янських мов почався з досліджень учених Харківської та Московської шкіл (концепції «кількісних змін приголосних» О. О. Потебні, зв’язку вокалізму і консонантизму в історії української мови П. Г. Житецького, взаємодії вокалізму і консонантизму в історії східнослов’янських мов О. О. Шахматова).


Визнання тісного зв’язку між синхронією та діахронією (Р. О. Якобсон, М. І. Стеблін-Каменський, О. О. Реформатський та ін.), звернення до історичного аспекту дослідження фонологічної системи зумовило становлення історичної фонології як окремої наукової дисципліни. Формування понятійного апарату історичної фонології, який складається із загальнофонематичних понять та понять про зміни фонематичних сутностей, відбувалося в межах синхронічної фонології. Значний внесок у розвиток та вдосконалення теоретико-методологічної бази історичної фонології (зокрема й історичної фонології східнослов’янських мов) зробили вчені Празької лінгвістичної школи, Московської та Санкт-Петербурзької фонологічних шкіл, а також такі дослідники, як А. Мартіне, Н. ван Вейк, М. І. Стеблін-Каменський, В. І. Постовалова, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін. На особливу увагу заслуговують концепції Є. Д. Поливанова (конвергентно-дивергентна теорія звукових змін), Р. О. Якобсона (фонологічні мутації), створення формули фонетичного закону алофонного варіювання (В. К. Журавльов), відкриття фонематичного закону в його відмінності від закону фонетичного та застосування цього відкриття в практиці дослідження історії фонологічних систем ланцюга  мов від праіндоєвропейської (у вигляді її протослов’янського діалекту) до сучасних східнослов’янських мов (Ю. Я. Бурмистрович).


Дослідження фонологічної «передісторії» східнослов’янських мов доцільно починати з протослов’янського та праслов’янського періодів (В. М. Чекман, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.), зважаючи на спадковий характер мовних змін. Очевидна гіпотетичність побудови фонологічної системи протослов’янського діалекту праслов’янської мови пояснює неоднозначність поглядів мовознавців на реконструкцію як основного складу системи фонем, так і тих процесів, які в ній відбувалися (О. Семереньї, Т. В. Гамкрелідзе, В’яч. Вс. Іванов, Л. К. Мошинський, С. Б. Бернштейн, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович, В. А. Маслова та ін.).


Аналізуючи дослідження сучасних фонологів, зокрема В. К. Журавльова, Ю. Я. Бурмистровича, В. А. Маслової, можна не лише відтворити протослов’янські фонологічні процеси, а й установити причиново-наслідкові ланцюги, результатом яких стало формування фонологічної системи праслов’янської мови. Рефлекси таких протослов’янських та праслов’янських процесів, як делабіалізація голосних та лабіалізація (лабіовеляризація) приголосних, палаталізації та палатації приголосних, монофтонгізація дифтонгів, формування та розпад групофонем тощо послідовно простежуються у фонологічних системах сучасних східнослов’янських мов.


Спираючись на лінгвістичну спадщину своїх попередників (О. О. Шахматова, І. О. Бодуена де Куртене, Н. ван Вейка, Р. О. Якобсона та ін.), В. К. Журавльов висунув гіпотезу про групофонемну будову фонологічної системи праслов’янської мови. Теорія групофонем, розроблена в студіях В. К. Журавльова, є одночасно й узагальненням уже накопичених ідей, і новим словом у генетичному мовознавстві. Важливість відкриття В. К. Журавльова для дослідження праслов’янської фонологічної системи полягає в тому, що в межах теорії групофонем з’ясовано механізм та причини фактично всіх праслов’янських фонологічних процесів, зокрема палаталізацій, палатацій та йотацій, монофтонгізації дифтонгів та дифтонгічних сполучень тощо. Нове тлумачення в межах групофонемної теорії одержали й такі традиційно прасхіднослов’янські («давньоруські») процеси, як занепад редукованих, становлення категорії твердості / м’якості тощо (Ю. Я. Бурмистрович).


Вивчення змін у підсистемі вокалізму східнослов’янських мов, визначення механізму та сутності цих змін, установлення причиново-наслідкових зв’язків є актуальними питаннями сучасних досліджень, зокрема й історико-діалектологічних. Аналіз низки фонологічних праць показав, що провідними процесами в підсистемі вокалізму мовознавці вважають занепад редукованих (В. В. Колесов, В. М. Марков, В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.), розвиток акання та його різновидів (Ф. П. Філін, В. К. Журавльов, Г. О. Хабургаєв, В. І. Георгієв та ін.), V-депалаталізації (В. М. Чекман, Л. Е. Калнинь, В. В. Колесов та ін.) тощо. Нове тлумачення механізму занепаду редукованих (згідно з гіпотезою про силабофонемну будову «давньоруської мови») подано в дослідженнях В. К. Журавльова та Ю. Я. Бурмистровича. На сучасному етапі розвитку історичної фонології можна виділити дві гіпотези походження акання: 1) праслов’янську (В. К. Журавльов, Я. Ріглер та ін.) і 2) редукційну (В. В. Колесов, Г. О. Хабургаєв та ін.). Важливим для вивчення фонологічної історії східнослов’янських мов є встановлення зв’язків між V-депалаталізаціями та змінами в підсистемі консонантизму, зокрема становленням кореляції твердості / м’якості (В. К. Журавльов, Ю. Я. Бурмистрович та ін.).


До кінця нерозв’язаним залишається питання про наявність у підсистемі консонантизму праслов’янської та «давньоруської» мов диференціальних ознак палаталізованості, палатальності, їхнього співвідношення, а також відповідних процесів (палаталізацій, палатацій). Поряд із загальноприйнятим поглядом про становлення в східнослов’янських мовах протиставлення приголосних за ознакою палаталізованості / непалаталізованості (В. В. Колесов, В. К. Журавльов, Ф. П. Філін, Л. Е. Калнинь та ін.) було висунуто тезу про формування в «давньоруський період» кореляції палатальності / непалатальності (Ю. Я. Бурмистрович). Проблема наявності в «давньоруській мові» кореляції напруженості / ненапруженості та поступової заміни її кореляцією дзвінкості / глухості до кінця не розв’язана (В. А. Глущенко). Аналіз східнослов’янського діалектного матеріалу дозволив зробити висновок про наявність у фонологічній системі певних зв’язків між категоріями дзвінкості / глухості та твердості / м’якості (В. В. Колесов, Р. Ф. Пауфошима, Л. Л. Касаткін, К. В. Горшкова, Г. О. Хабургаєв, Р. Крайчович та ін.). В. В. Колесов, Р. Ф. Пауфошима, С. В. Князєв установили зв’язок між протиставленням приголосних за напруженістю / ненапруженістю та функціонуванням локального палатального ряду в підсистемі консонантизму.


Цікавою є гіпотеза К. В. Горшкової, С. В. Бромлей, С. М. Треблер про розподіл східнослов’янських діалектів на центральні (для яких характерна значна кількість новоутворень) та периферійні (з притаманними їм архаїчними мовними особливостями). Дослідження всіх східнослов’янських діалектів у межах єдиної концепції дозволить точніше прослідити розвиток фонологічних систем української, російської та білоруської мов.


 


Перспективним видається вивчення морфонологічних явищ східнослов’янських мов в історичному аспекті як продовження досліджень історії фонологічних систем східнослов’янських мов. На зв’язок фонологічних та морфологічних змін указував І. О. Бодуен де Куртене, теоретичне обґрунтування морфонології як окремої наукової дисципліни подано в роботах празьких лінгвістів, прихильниками «морфематизму» у фонології (переважно синхронічній) були представники Московської фонологічної школи. Особливу цінність становить узагальнення Ю. Я. Бурмистровичем низки морфологічних (грамематичних) законів, відкритих В. І. Георгієвим.

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Экспрессия молекул – маркеров нейродегенеративных заболеваний в головном мозге и периферических тканях у людей пожилого и старческого возраста Зуев Василий Александрович
Депрескрайбинг в комплексной профилактике гериатрических синдромов в косметологической практике Резник Анна Вячеславовна
Преждевременное старение женщин зрелого возраста: биологические основы концепта и его операционализация в геронтопрофилактике Малютина Елена Станиславовна
Динамика лабораторных показателей, отражающих функциональную активность макрофагальной системы, у пациентов с болезнью Гоше I типа на фоне патогенетической терапии Пономарев Родион Викторович
Особенности мобилизации и забора гемопоэтических стволовых клеток при аутологичной трансплантации у больных с лимфопролиферативными заболеваниями Федык Оксана Владимировна

ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)