ЛІНГВАЛЬНІ АСПЕКТИ НЕПРАВДИ ЯК КОГНІТИВНО-КОМУНІКАТИВНОГО УТВОРЕННЯ (на матеріалі сучасної англійської мови)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ЛІНГВАЛЬНІ АСПЕКТИ НЕПРАВДИ ЯК КОГНІТИВНО-КОМУНІКАТИВНОГО УТВОРЕННЯ (на матеріалі сучасної англійської мови)
Альтернативное Название: Лингвальные аспекты ЛЖИ КАК КОГНИТИВНО-КОММУНИКАТИВНОГО ОБРАЗОВАНИЯ (на материале английского языка)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

Розділ 1. “Традиційні та сучасні наукові підходи до трактування неправди”. Упродовж тисячоліть гуманітарна думка прямувала шляхом рефлексивного освоєння неправди як раціонально зорганізованого об’єкта. Така методологічна настанова пояснюється домінуванням у науковому пізнанні світу репрезентаційного стилю мислення (П.Кенінґ), згідно з яким суть пізнання полягає у пасивному відтворенні, дзеркальному відбитті дійсності свідомістю універсального (абстрактного та індиферентного) суб’єкта. Мова, відповідно, тлумачиться як засіб втілення (репрезентації) “готової” думки. Ознаками класичного типу раціональності, як зазначає У.Еко, є фокусування на загальному, незмінному та моделювання об’єктів на підставі бінарних опозицій.


Прихильники традиції постулюють онтологічну нерівноправність членів опозиції “істина :: неправда”, наділяючи істину статусом еталону, орієнтиру, стосовно котрого визначається неправда. Філософське трактування істини як відповідності змісту висловлення дійсному стану речей (теорія кореспонденції Арістотеля) або ідеальному “образу” дійсності, що існує до розкриття істини
й може бути виявлений свідомістю (теорія когеренції Платона), зумовлює розбіжності у тлумаченні неправди. Поняття неправди (репрезентація загального) визначається як хибність судження (Арістотель, Фома Аквінський) або нещирість суб’єкта мовлення (Платон, Августин Блаженний, І.Кант).
До ознак поняття неправди, на думку Августина Блаженного, Фоми Аквінського та І.Канта, належить і негативна оцінність. Визначенням уявлення про неправду (репрезентація одиничного або типового одиничного), що застосовується при вивченні неправди як явища й суміжними з філософією науками, притаманна більша варіативність, ніж її поняттєвим дефініціям. Так, царина неправди може
обмежуватися вербальними повідомленнями (J.A.Ba es, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або до неї можуть залучатися і невербальні способи передачі інформації (С.І.Симоненко, В.В.Знаков, П.Екман, S.Bok, M.Eck, A.Ludwig). Хибність повідомлюваної інформації може вважатися облігаторною (В.В.Знаков, С.І.Симоненко, J.A.Ba es, R.M.Chisholm, T.D.Feehan, M.Eck, A.Isenberg, K.Jaspers, F.Siegler) або факультативною (П.Екман, S.Bok, C.V.Ford, A.Ludwig, D.Simpson) ознакою неправди. Дослідники, проте, одностайні
в тому, що
неправда є завжди інтенційною. Класифікації неправди будуються
на онтологічних
(Августин Блаженний, K.Jaspers), аксіологічних (Фома Аквінський, R.M.Chisholm, T.D.Feehan) або змішаних засадах (B.Karpman, C.V.Ford). Численні різновиди неправди, що виокремлюються науковцями, перебувають у відношеннях взаємного заміщення і переплетення, які неможливо звести до єдиної ієрархічної схеми. Історію дослідження неправди як сутності та як явища важко назвати еволюцією, оскільки за дві тисячі років розуміння природи неправди фактично
не змінилося. Незважаючи на варіативність дефініцій, прихильники традиційних поглядів на сутність неправди неодмінно виходили з її розуміння як антипода істини, стабільної “речі”, що передує мові.


В останній третині ХХ століття на авансцену інтелектуального життя виходить діяльнісний стиль мислення, який піддає критичному аналізу засади раціоналізму класичного типу. Основи діяльнісної теорії пізнання закладені філософськими системами А.Берґсона, Л.Віттґенштейна, М.Гайдеґґера, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда, М.Фуко. Визначальною рисою цих концепцій є зсув фокусу уваги
з природи об’єкта пізнання на пізнавальну діяльність суб’єкта, у процесі якої формується об’єкт. Діяльнісний стиль мислення передбачає залучення суб’єкта
до структур знання на рівні як суб’єкт-об’єктних (пізнавальних), так
і суб’єкт-суб’єктних (комунікативних) відношень. У вимірах діяльнісно скерованої наукової думки абстрактного суб’єкта пізнання, який індиферентно відтворює “образ” дійсності, не існує: індивідуальний суб’єкт завжди є
“активним і пристрасним (О.О.Залевська) творцем реальності. Активність суб’єкта пізнання виявляється
у виборі
обєкта та цільовій настанові його спостереження, а творчий потенціал реалізується у формуванні об’єкта шляхом входження до нього: свідомість суб’єкта спрямована не безпосередньо на певний фрагмент дійсності, а на себе самого у ситуації спостереження за ним. Залучення суб’єкта пізнання до обєкта
називається у фізиці “принципом доповняльності” (Н.Бор), з яким корелює соціологічний принцип “повторного входження” (англ. reentry) Н.Лумана, процедура “пояснювального розуміння”, уведена соціологом М.Вебером, літературознавча концепція “погляду” М.М.Бахтіна, психологічна теорія С.Л.Рубінштейна, ґрунтована на положенні “об
єкт не існує без суб’єкта” тощо. Людська особистість набуває повноцінного існування лише за умови її включення до суб’єкт-суб’єктних відношень у дискурсі (Р.С.Перінбаньягам, М.Пеше), які уможливлюють перетворення результатів її пізнавальної діяльності на надбання інших. Дискурс визначається як така форма використання мови
у реальному (плинному) часі, що відображає певний тип соціальної активності людини, створюється з метою конструювання особливого світу за допомогою детального мовного опису та є частиною процесу комунікації між людьми (О.С.Кубрякова). М.Фуко і М.М.Бахтін пов’язують принципи взаємодії суб’єктів дискурсу з наявністю в їхній свідомості певних ідеальних структур, утворених
у процесі застосування мови, – пам’яті/архіву та мовленнєвих жанрів відповідно. Зосереджуючи увагу на
умовах формування цих структур у дискурсі, вчені підпорядковують питання “що” питанню “як”, тобто визначають те, що людина бачить, залежно від того, як вона дивиться на світ. З такої методологічної позиції були досліджені філософські аспекти неправди (Д.Л.Біленко).


Оскільки в мовознавстві, як зазначає Б.М.Гаспаров, до недавнього часу домінував репрезентаційний стиль мислення, відповідна методологічна настанова характеризує й переважну більшість підходів до вивчення номінацій неправди
й неправдивих висловлень у лінгвістиці. Напрями дослідження номінацій неправди виокремлюються відповідно до етапів еволюції лінгвістичних поглядів на природу значення. У структуральній лінгвістиці значення розуміється як
семантична значущість, створювана системою мови (Ф.де Соссюр). Референційна семантика трактує значення як відношення мовних знаків до дійсності (J.Barwise, J.Perry, R.Montague). Як структуральному, так і референційному підходам до вивчення номінацій неправди (М.І.Семко та О.С.Токарева відповідно) бракує пояснювального потенціалу при висвітленні принципів організації сукупності цих одиниць: номінації неправди розпорошуються між численними угрупуваннями лексико-семантичного поля обману внаслідок дифузності своєї семантики, спричиненої суб’єктно зумовленою природою денотата. Когнітивна лінгвістика, що є відгалуженням функціональної лінгвістики (С.А.Жаботинська, А.О.Кібрик, А.Е.Левицький, В.О.Плунгян, А.Ченкі), тлумачить значення як концептуалізацію, тобто як погляд суб’єкта на ситуацію (R.W.Langacker). Згідно
з таким трактуванням, значення перебуває у свідомості людини: воно породжується суб’єктом, який інтерпретує зміст мовних знаків, виходячи
з наявного у нього знання про комунікативний контекст, позамовну дійсність тощо. Головна розбіжність у поглядах науковців, котрі досліджують номінації неправди з позицій когнітивної лінгвістики, стосується розуміння значення як стабільної ментальної сутності, що зберігається у пам’яті людини у готовому вигляді (символьне відгалуження когнітивної семантики), або як функції, залежної від контекстних умов змінної (субсимвольне відгалуження когнітивної семантики, або конекціонізм). Однак відмінності між символьним (А.Вежбицька) і субсимвольним (L.Coleman, P.Kay, E.Sweetser) підходами до трактування змістового боку номінацій неправди не варто абсолютизувати: як віртуальні мовні знаки вони пресупонують
абстрактний типовий контекст (З.А.Харитончик), і тому їх значення є порівняно стабільним і чітким. Смисл актуальних мовних знаків конструюється у конкретних контекстах, збагачених численними деталями, що робить кожну ситуацію унікальною. Це пояснює, чому ситуативні смисли мовних одиниць на позначення неправди є мінливими й дифузними.


У дослідженні неправдивих висловлень виокремлюються два етапи, співвідносні з референційним і функціональним підходами до трактування значення (у структуральній лінгвістиці НВ не досліджувалися, оскільки їх зміст пов’язаний з формою неконвенційно). Формально-логічна семантика, що
є версією референційної семантики, залучає до розгляду типові випадки заміни істинної пропозиції на хибну (С.О.Павлов), однак периферійні різновиди НВ (ухильність, неоднозначність, приховування тощо) опиняються поза фокусом уваги дослідників. Можливість пояснити нетипові реалізації неправди надає комунікативне відгалуження функціональної лінгвістики, у межах якого, відповідно до розуміння природи комунікації, виокремлюються три напрями дослідження НВ. Трактування комунікації як опосередкованого знаком одностороннього зв’язку між відправником та одержувачем повідомлення (інформаційно-кодова модель комунікації) є підґрунтям теорії мовленнєвих актів (J.Austin, J.Searle). При застосуванні цієї метамови до опису НВ виникає парадокс, суть якого полягає в тому, що визначення неправди як перлокутивного акту (A.Reboul, J.Verschueren, О.М.Бабич, І.Ф.Янушкевич) водночас і потребує
успішності відповідного іллокутивного акту, і заперечує її. Згідно з інференційною моделлю, комунікація базується на умовиводі (П.Ґрайс). Розгляд НВ із цієї теоретичної позиції дозволяє встановити способи викривлення інформації (S.A.McCo ack, J.B.Bavelas) відповідно до того, який з постулатів спілкування порушується, але при цьому роль суб’єкта умовиводу фактично нівелюється: вважається лише, що він існує та йому відомі правила комунікативної поведінки. Можливість взяти до уваги мотиви, цілі, емоції й почуття реальних індивідів надає розуміння комунікації як соціальної інтеракції, активної взаємодії суб’єктів спілкування (П.Вацлавик, Л.С.Виготський, О.Н.Леонтьєв, Ю.Габермас, T.A.van Dijk, N.Fairclough та інші). НВ ще не отримали всебічного висвітлення
з цієї теоретичної позиції. Як свідчать проникливі інтуїції Р.Барта, Ж.Дельоза, Ж.Дерріда та Ю.М.Лотмана, трактування комунікації як інтеракції відкриває нові перспективи для вивчення НВ.


Таким чином, динаміка розвитку лінгвістичних уявлень про значення номінацій неправди і смисл НВ свідчить, по-перше, про поступову прагматизацію контексту, залучуваного для пояснення змісту цих одиниць, по-друге, про зміни
у стилі мислення, котрі відбиваються у трактуванні значення номінацій неправди як контекстно залежної змінної представниками субсимвольного відгалуження когнітивної семантики та тлумаченні смислу НВ на підґрунті інтеракційної моделі комунікації як багатопланового змісту складного мовного знака,
що конструюється у конкретній ситуації спілкування.


Вивчення лінгвальних аспектів неправди з позицій діяльнісного підходу передбачає її визначення як обєкта, залежного від умов спостереження.
Це потребує застосування теоретичного інструмента, який дозволив би взяти
до уваги, з одного боку, індивідуальний досвід людини, з іншого, колективне знання, цінності, норми і правила, що регулюють її поведінку як члена соціуму. Як наголошує Ю.С.Степанов, головним об’єктом сучасних гуманітарних наук
є концепт. Однак розуміння концепту як одиниці концептуальної системи свідомості людини (Р.І.Павільоніс), уже заданої культурно значущої сутності (В.І.Карасик) відповідає лише останній вимозі. Саме таким чином концепт неправда тлумачиться деякими дослідниками (
О.В.Мішина, Н.О.Земськова, Н.М.Панченко, О.Г.Пироженко). У світлі положень діяльнісного підходу концепт постає як подія наділення мовного знака смислом (G.Deleuze, F.Guattari). Призначенням концепту, відповідно, є схоплення індивідуального смислу,
що народжується у ситуації спілкування (О.О.Григор’єв). За такого трактування концепту, що дозволяє врахувати також і першу вимогу, поняття та уявлення постають як граничні випадки концепту, інституціоналізовані форми знання людини про об’єкт. Значущість цих форм полягає в тому, що індивідуальне бачення речі є можливим лише завдяки тому, що у свідомості індивіда наявний
її усуспільнений образ.


Пізнання дійсності індивідом є комплексним процесом, у якому задіяні різні когнітивні операції (класифікації, встановлення міри типовості, ідентифікації тощо), які здійснюються паралельно. Ці операції висвітлюють різні аспекти буття концепту неправда, або його модуси (М.В.Нікітін): статичні (класифікаційний і структураційний) та динамічний (ідентифікаційний). Так, концепт неправда може виконувати функцію системного упорядкування досвіду осмислення ситуацій неправди носіями англійської мови. У класифікаційній діяльності формується логічне поняття неправди (класифікаційний модус концепту неправда). Його зміст адекватно відбиває фреймова структура,
що дозволяє систематизувати концептуальні ознаки і зв’язки між ними. Структураційний модус концепту неправда відрізняється від класифікаційного
тим, що когнітивна операція впорядкування концептуальних ознак ускладнюється шляхом їх диференціації за ступенем типовості. Сформовану у такий спосіб ментальну структуру – повсякденне поняття неправди – доцільно моделювати
за прототипним принципом. Когнітивні операції класифікації і встановлення міри типовості ознак об’єкта комплексно задіюються у процесі ідентифікації неправди у дискурсі. При розгляді концепту неправда в ідентифікаційному модусі
відбувається переорієнтація зі стабільної структури на структурацію, що визначається як акт означування
(Р.Барт, Ж.Дерріда, Ю.М.Лотман). Ідею рухливої організації об’єктів втілює поняття ризоми. Цей термін був запозичений філософами Ж.Дельозом і Ф.Ґваттарі з біології, де він вживається на позначення форми кореня. Зорганізованій навколо центру системі (стрижневому кореню) ці вчені протиставляють ацентровану систему (кореневище), органічно пов’язану
із середовищем свого існування.


Для пояснення особливостей смислотворення у ситуації неправди потрібен певний модельний елемент, здатний “схопити” смисл НВ у момент його виникнення. Цей елемент, наявний у самому дискурсі, є своєрідним “відбитком” метамовленнєвої розумової діяльності суб’єкта рефлексії, що зазвичай здійснюється на глибинному рівні (Г.В.Єйгер), але може в напружених ситуаціях виходити на поверхню (І.Т.Вепрева). Для того, щоб узяти його до уваги, у роботі вводиться поняття дискурсеми неправди (ДН), котра визначається як фрагмент дискурсу, що містить НВ (ядро ДН) і метамовленнєве нашарування – експлікаторну частину ДН, де висвітлюються ситуативні чинники, що суб’єкт рефлексії вважає релевантними для інтерпретації змісту НВ. Уведення поняття ДН надає дослідникові можливість визначити певне висловлення як неправдиве, спираючись не лише на власну інтуїцію, а й ураховуючи погляд суб’єкта рефлексії, залученого до ситуації неправди.


За структурними властивостями ядра ДН поділяються на прямі, що містять НВ, подані як пряме мовлення, і квотативні, у яких НВ мають форму непрямого мовлення, або квотативу (F.R.Palmer). Як перші, так і другі можуть бути одиничними (їх ядро сформовано одним НВ) або множинними, ядро котрих містить більше одного НВ. Серед множинних ДН виокремлюються неперервні,
у яких НВ розташовані безпосередньо одне за одним, та перервні, ознакою яких
є чергування НВ з правдивими висловленнями. Розглянемо приклад: (1)
“Tell me how you travelled to England,” Smiley suggested.Soft route from Dublin.
No problem.” Tarr lied badly under pressure
(Le Carrй). У наведеному діалозі ядром ДН є респонсивна репліка, котра містить два НВ (підкреслені суцільною лінією),
в яких мовець стверджує, що він без проблем дістався з Дубліна до Англії поїздом. З експлікаторної частини ДН (підкреслена пунктиром) зрозуміло, що мовець сказав неправду: на це вказує наявність словоформи lied (сказав неправду, збрехав), яка виділена жирним шрифтом. Оскільки обидва НВ мають форму прямого мовлення та йдуть безпосередньо одне за одним, ця ДН є множинною, прямою й неперервною. Якщо б між цими НВ помістити хоча б одне правдиве висловлення, наприклад, що мовцеві сподобається подорожувати поїздом, ДН була б перервною. За умови усунення другого НВ (No problem – Без проблем)
ДН стала б одиничною. Подання НВ у формі непрямого мовлення (наприклад:
Tarr lied that he had travelled from DublinТар збрехав, що приїхав із Дубліна) перетворило б цю ДН на квотативну


Відповідно до способу розташування ядра й експлікаторної частини виокремлюються контактні ДН, складники яких йдуть безпосередньо один за одним (цей різновид ДН ілюструє вищерозглянутий приклад), і дистантні ДН, ядро й експлікаторна частина яких розосереджені у тексті, наприклад: (2) “I am suspicious of my husband,” she said.I think that he is carrying on with ladies.<…>Are you married?” she asked him quietly. He did not hesitate. No. Ive never been married.” (McCall Smith). Ця ДН складається із двох діалогічних обмінів. Учасниками першого є детектив (жінка) та її клієнтка, а другого – детектив та чоловік клієнтки. Репліка клієнтки є експлікаторною частиною ДН: вона містить інформацію про те, що ця жінка підозрює свого чоловіка (пресупозиція
my husband – мій чоловік) у подружній невірності. Ядром ДН є НВ її чоловіка
у другому діалозі. Не підозрюючи, що його співрозмовниці відомий його родинний стан, він стверджує, що ніколи не був одружений (Ive never been
married). Розосередженість складників цієї ДН надає підстави для того, щоб кваліфікувати її як дистантну.


У змістовому плані ДН диференціюються за способом співвідношення суб’єкта мовлення і суб’єкта рефлексії. У прикладі (1) суб’єкт мовлення
і суб’єкт рефлексії належать до різних оповідних рівнів (В.Шмід) художнього твору: перший є персонажем, а другий – оповідачем. Експлікаторна частина ДН, відповідно, є оповідною. Приклад (2) ілюструє інший тип ДН: тут суб’єкт мовлення і суб’єкт рефлексії належать до одного рівня розповіді. Експлікаторна частина таких ДН представлена респонсивною реплікою адресата НВ. Окремий різновид ДН другого типу становлять собою такі дискурсні єдності, у яких суб’єктом мовлення й суб’єктом рефлексії є одна й та сама особа, наприклад:
(3)
Well, are you an official of any kind?” Yes, thought Marc, but I can’t admit it. No,” said Marc, and took out his wallet (Archer). Ядром цієї ДН є НВ (No – ні), що промовляється певною людиною у відповідь на загальне запитання про те, чи вона є державним службовцем, а експлікаторною частиною ДН – внутрішнє мовлення цієї особи (Yes – так). Складники цієї ДН характеризують процеси мовлення та мислення людини, які протікають паралельно. Через це її особистість ніби роздвоюється і вона постає не цілісним, нерозділеним суб’єктом – “індивідом”, а суб’єктом фрагментованим – “дивідом” (Ж.Лакан). Це є свідоцтвом того, що неправда завжди потребує наявності “іншого” (J.P.Sartre).


Читач художнього твору залучається до процесу ідентифікації неправди
на відмінному від оповідача або персонажів рівні. Ступінь його залучення варіює залежно від способу подання результатів умовиводу суб’єкта рефлексії. Так, наявність неправди у певній ситуації може стверджуватися (приклад 1, у якому експлікаторна частина ДН містить номінацію неправди) або імплікуватися (приклади 2 і 3, в яких в експлікаторній частині ДН наведено факти,
що суперечать змісту НВ). Власних умовиводів вимагають від читача, насамперед, ДН другого типу.


У ДН, експлікаторна частина яких містить номінацію неправди, мовний простір неправди зіставляється з дискурсивним. У роботі слово простір вживається у значенні, співвідносному зі змістом логіко-математичного терміна “область визначення функції”. Проводячи паралель між точними науками
й лінгвістикою, Ю.С.Степанов виходить із дефініції функції як “операції, котра при застосуванні до чогось як до аргументу, дає деяку річ як значення функції для даного аргументу”. Це надає підстави для тлумачення неправди як функції, похідної змінної, аргументами котрої можуть бути як номінації неправди, так
і НВ. Сукупності цих одиниць, таким чином, формують дві “області визначення функції”, під якими розуміються “речі, до яких може бути застосована функція”, або мовний і дискурсивний простори неправди. Ці простори пов’язані
й генетично, оскільки номінації неправди утворюються у процесі осмислення носіями англійської мови численних ситуацій промовляння НВ. У цьому процесі задіяні когнітивні механізми порівняння конкретних ситуацій, абстрагування
їх релевантних рис, об’єднання їх у певну ментальну структуру та пов’язання останньої з мовною формою (
R.W.Langacker).


Розділ 2. “Неправда: мовний простір”. Цей розділ присвячено розгляду семантичних особливостей мовних одиниць зі значенням неправди, які надають відомості про концепт неправда у статичних модусах – класифікаційному
і структураційному
. За аналогією з терміном verba mentiendi (від лат. mentire – говорити неправду), уведеним Дж.Ферсхойреном на позначення дієслів зі значенням неправди, сукупність номінацій неправди йменується у роботі словником mentiendi.  Завданням першого підрозділу є реконструкція концепту неправда на підставі даних, отриманих шляхом когнітивної інтерпретації семантичних властивостей лише слів із коренем lie-, а саме, лексеми lie
у дієслівному й іменниковому частиномовних варіантах та її похідних: прикметника lying (неправдивий), прислівника lyingly (неправдиво), іменника liar (лжець) та дієслова belie (обмовити). У підрозділі ці одиниці досліджуються
у когнітивно-семасіологічному аспекті: спочатку в абстрактних типових контекстах, зафіксованих у словниках як “дискурсі, що відбиває традицію даної культури” (А.Ж.Ґреймас, Ж.Фонтаній), а далі – у конкретних контекстах їх функціонування.


Класифікаційний модус концепту неправда. Аналіз епідигматичної структури лексеми lie із застосуванням таких критеріїв, як частотність семем,
їх наявність у дериватах, буквальність та час виникнення, дозволив встановити основне значення лексеми lie: для іменника lie це семема, що визначається як “акт або окремий випадок неправди; хибне твердження, зроблене з метою ввести в оману; зловмисна хиба” [
an act or instance of lying; a false statement made with intent to deceive; a criminal falsehood (Oxford English Dictionary – далі OED)]; для дієслова – “неперех.: говорити неправду; промовляти щось хибне; говорити хибно” [intr. to tell a lie or lies; to utter falsehood; to speak falsely (OED)].
Це значення наявне й у похідних словах: іменнику
liar, прикметнику lying та прислівнику lyingly. Аналіз семантики ідентифікаторів (О.С.Кубрякова) лексеми lie, тобто мовних одиниць, що застосовуються у її словникових дефініціях, свідчить про наявність у семантичній структурі слова lie таких диференційних сем: (а) “хибність повідомлюваної інформації” – гносеологічна ознака, яка експлікується словами false (хибний), falsehood (хиба) та falsely (хибно);
(б) “інтенція ввести в оману” – телеологічна ознака, на яку вказує словосполучення intent to deceive (намір увести в оману); (в) “вербальна форма передачі інформації” – репрезентаційна ознака, що відбивається словами statement (твердження); utter (промовляти); speak (говорити); (г) “негативна оцінність” – аксіологічна ознака, що передається словом criminal (зловмисний). Пресупозицією ідентифікаторів, що експлікують семи (а-в), або фоновим знанням, необхідним для розуміння значення (S.C.Levinson) цих слів, є екзистенційні ознаки “наявність суб’єкта мовленнєвої дії” (того, хто повідомляє хибну інформацію) і “наявність адресата” (того, кому повідомляється хибна інформація), а також їх онтологічна характеристика (“уособленість”). Пресупозицією ідентифікатора, що вказує на наявність семи (б), є епістемічна ознака “знання суб’єктом мовленнєвої дії справжнього стану речей”. Ідентифікатор, що висвітлює сему (г), пресупонує екзистенційну ознаку “наявність суб’єкта рефлексії” (того, хто виносить моральне судження) та його онтологічну ознаку (“уособленість”).


Семантична деривація основного значення лексеми lie відбувається
у трьох напрямках відповідно до змін, що стосуються нейтралізації сем “інтенція
ввести в оману”, “вербальна форма передачі інформації” та “негативна оцінність”. Так, унаслідок нейтралізації семи “інтенція ввести в оману” в епідигматичній структурі дієслова lie та іменника liar виокремлюються семеми, співвідносні
з поняттям помилки. Наприклад, I’m a liar (я брехун) означає “я помиляюся” [I’m mistaken (OED)]. Аналогічним чином тлумачиться і дієслівний предикат lie
у такому реченні: (4) I lie; the prioress would know the difference between me and Benjamin (BNC). Еквівалентом I lie тут теж є “я помиляюся”. Подальше розширення екстенсіоналу значення лексеми lie у цьому напрямку здійснюється шляхом метафоричного переносу значення. Так, одна із семем дієслова lie визначається як “створювати помилкове враження (перен.: переважно про неуособлені предмети)” [fig.: chiefly of inanimate objects: to convey a false impression (OED)]. Усунення ознаки “наявність суб’єкта мовленнєвої дії”
із семантичної структури дієслова lie зумовлює вилучення ознак “уособленість”,
“знання справжнього стану речей”, “намір ввести адресата в оману” та “вербальна форма передачі інформації”, наприклад: (5)
Its this artificial light. It lies (Fowles). Дієслово lie сполучається тут із замісником (it) імені неуособленої сутності light (світло), що веде до його семантичного зближення з дієсловом distort (спотворювати).


Основне значення іменника lie зазнає змін і шляхом нейтралізації семи “вербальна форма передачі інформації”. Семему, що тлумачиться як “щось надзвичайно оманливе” [something grossly deceptive (OED)], ілюструє такий приклад: (6) Morality was a North European lie (Fowles). Мораль – це форма колективної свідомості, що регулює поведінку членів суспільства (Філософський словник). Ототожнення моралі й неправди у наведеному реченні свідчить про нейтралізацію семи “вербальна форма передачі інформації” у семантичній структурі іменника lie. Такий семантичний зсув спостерігається й в іменній основі lie- у складі слова lie-tea (підроблений чай). Тлумачення цього слова – “переклад найменування китайцями призначених для продажу на європейському ринку чаїв, у які додавалося фарби” [a transl. of the name given by the Chinese to teas coloured for the European market (OED)] – указує на те, що у формуванні його значення задіяна метонімія: насправді суб’єктом обману є не чай, а його продавець.


Деякі складники епідигматичної структури іменника lie утворені шляхом нейтралізації семи “негативна оцінність”. Це стосується, наприклад, семеми, що визначається як “свідомо неправдиве твердження, що не вважається осудливим; хиба, яку вибачають або схвалюють через її мотив” [a consciously untrue statement which is not considered criminal; a falsehood rendered venial or praiseworthy by its motive (OED)]. Значення “похвальна неправда” актуалізується
у словосполученні white lie (свята неправда), що базується на оксимороні. Іменник lie може мати й оцінно нейтральне значення “байка, небилиця, вигадка” [an anecdote, tale, “tall story” (OED)]. Так, у словосполученні lie and story (неправда й небилиця) ознака негативної оцінки нейтралізується внаслідок актуалізації ознаки “несерйозність”.


Наведений аналіз словникової семантики лексеми lie та її похідних свідчить про те, що лексико-семантичні варіанти цих слів відбивають різні типи сприйняття суб’єктом рефлексії змісту висловлення, яке містить хибне твердження (власне неправда, хибність, помилка, обман, свята неправда або фантазія). Таким чином, втілений у цих одиницях концепт неправда постає як категоріальний: він організує концепти, сукупність яких утворює поняттєву категорію неправди,
за принципом ланцюжково-радіальної структури. У поняттєвій категорії неправди виокремлюються такі виміри: інформаційний – неправда є дезінформація (помилка
  хибність); поведінковий – неправда є обман; оцінний – неправда
є оцінка (свята неправда, фантазія). Процеси розширення і звуження значення лексеми lie, метафоричного, метонімічного та оксиморонного переносу розмивають межі між цими концептами.


Словникові дефініції, у яких зафіксовані семантичні ознаки слів із коренем lie- лише у найтиповіших контекстах, надають обмежені відомості стосовно знання носіїв англійської мови про неправду, наявність котрого дозволяє їм уживати ці мовні одиниці у менш характерних ситуаціях. Виявлення комбінаторних властивостей предикатного слова lie (іменника та дієслова), що є семантично вмотивованими, уможливлює, по-перше, отримання детальніших даних про внутрішню будову концепту неправда, по-друге, перехід на вищий рівень абстракції шляхом звернення до розгляду рольової структури слів із коренем lie-.


Рольова структура (Ч.Філлмор) предикатного слова lie містить актанти (об’єкт, агенс, адресат та спостерігач) і сирконстанти, що специфікують об’єктивні (місце/час) і суб’єктивні (мета/мотив, спосіб/манера поведінки та наслідки) параметри ситуації неправди. Останні є підставою аксіологічної оцінки, яка також уходить до складу семантичних ролей предикатного слова lie. Ці ролі можуть бути інкорпорованими у семантичну структуру слова lie або представленими у поверхневій синтаксичній структурі. Так, наприклад, у предикації Х lies об’єкт
є внутрішнім: Х lies означає, що Х робить щось (говорить неправду); у предикації X tells lies об’єкт експлікується у поверхневій структурі. Семантичні
ролі предикатного слова lie виступають конституентами базового фрейму ситуації неправди, який є акціональним (С.А.Жаботинська) і містить слоти об’єкт, агенс, адресат, спостерігач, місце/час, мета, спосіб/манера, наслідки та оцінка. Акціональний фрейм ситуації неправди виступає як матричний стосовно фреймів, що структурують його слоти. Ці фрейми можуть бути посесивними або таксономічними, а їх слоти можуть розгортатися у предметноцентричні фрейми, що містять слот такий (С.А.Жаботинська).


Структураційний модус концепту неправда. Шляхом аналізу засобів заповнення слоту такий виявляється ступінь облігаторності тієї або іншої концептуальної ознаки неправди. Це дозволяє зорганізувати ці ознаки за принципом прототипу. Ознаки “хибність інформації” та “намір агенса ввести адресата в оману” утворюють ядро концепту неправда, оскільки ці параметри неправди є для неї конститутивними: їх зміна веде до перетворення неправди на інші сутності. До сильного імплікаціоналу (М.В.Нікітін) концепту неправда належать ознаки, що стосуються базових умов, за яких може виникнути неправда: екзистенційна ознака агенса, адресата та спостерігача (“наявність”), онтологічна ознака агенса, адресата та спостерігача (“уособленість”), епістемічна ознака агенса і спостерігача (“знання стану речей”) та дейктичні координати місце/час. Високоймовірнісний імплікаціонал (М.В.Нікітін) концепту неправда формують ознаки, що характеризують типові ситуації неправди: “вербальність” способу передачі інформації, “егоїстичність” мети агенса, “значна шкідливість” наслідків для адресата, “корисністьнаслідків для агенса, “асертивність” форми передачі інформації, “безпосередність” контакту агенса й адресата, “негативність” аксіологічної оцінки дії агенса спостерігачем. Слабкий імплікаціонал (М.В.Нікітін) концепту неправда репрезентований ознаками, притаманними нетиповим ситуаціям неправди: “невербальність” способу передачі інформації, “альтруїстичність” мети агенса, “незначна шкідливість” наслідків для адресата, “корисність” наслідків для адресата або для третьої особи, “імплікативність” форми передачі інформації, “опосередкованість” контакту агенса й адресата, “позитивністьаксіологічної оцінки дії агенса спостерігачем, “успішність/неуспішністьдії агенса, зухвала/зніяковіла” манера його поведінки, “підвищена/знижена” частотність дії агенса. Ознаки,
що належать до слабкого імплікаціоналу, розмивають зовнішні межі концепту неправда, котрий постає як відкрита імовірнісна структура.


Розмиванню зовнішніх меж концепту неправда сприяють і процеси переносу значення, серед яких найважливіше місце посідає метафоризація.
До осмислення неправди залучаються знання з різноманітних галузей людського досвіду. Численні метафоричні образи неправди поєднуються у чотири групи: неправдапредмет, наприклад: (7) Lie upon lie (Fowles) (Нагромадження неправди; досл. “неправда на неправді”); неправдаістота, наприклад: (8) Lies have short legs (У неправди короткі ноги); неправдасередовище, наприклад:
(9) What I live in is lies (Murdoch) (Я живу у неправді) та неправдаподія, наприклад: (10) Lies were over (Murdoch) (Неправда закінчилася). У метафоричній проекції, згідно з Великим Ланцюгом Буття (G.Lakoff, M.Tu er), неправда постає як сутність, що належить до нижчих від людини форм життя: фізичних предметів, їх сукупностей, що утворюють складні предмети або середовище, рослин та тварин. Організаційним центром сукупного метафоричного образу неправди є людина, що свідчить про те, що для висвітлення саме суб’єктно зумовлених ознак неправди носії англійської мови застосовують пояснювальні можливості метафори.


У другому підрозділі до розгляду залучаються не тільки слова із коренем lie-, але й інші номінації неправди, а увага знов зосереджується на класифікаційному модусі концепту неправда. Когнітивно-ономасіологічний аналіз одиниць словника mentiendi дозволяє доповнити дані про внутрішню структуру концепту неправда відомостями про його зовнішні зв’язки, котрі зумовлюють організацію поняттєвої категорії неправди. Відповідно до трьох напрямків семантичної деривації основного значення лексеми lie, у поняттєвій категорії неправди виокремлюються інформаційний, поведінковий та оцінний виміри. В інформаційному вимірі концепт неправда співвідноситься з концептом дезінформація, у поведінковому вимірі він корелює з концептом обман,
а в оцінному – з концептом оцінка.


Інформаційний вимір поняттєвої категорії неправди структурується відповідно до того, який з постулатів спілкування – якості, кількості, релевантності або способу (П.Ґрайс) – порушується. За цим принципом у складі поняттєвої категорії неправди виокремлюються підкатегорії викривлення якості інформації, викривлення кількості інформації, нерелевантність інформації та неясність інформації, що служать підґрунтям тематичних об’єднань мовних одиниць. У групі одиниць словника mentiendi, що називають викривлення якості інформації, згідно з наявністю диференційних сем “вигадування”, “приховування” та “фальсифікація” виокремлюються три підгрупи, котрі об’єднують засоби вербалізації концептів вигадування, приховування та фальсифікація відповідно. Наявність сем “перебільшення” або “применшення” у семантичній структурі одиниць, що характеризують перекручення інформації за кількісним параметром, є основою їх розподілу на засоби вербалізації концептів перебільшення
і применшення. Концепти, які входять до складу підкатегорій викривлення якості інформації і викривлення кількості інформації, пов’язані між собою серією взаємних переходів, що виявляється у синкретизмі якісних та кількісних
параметрів у низці одиниць словника mentiendi. Наприклад: belittle (занижувати, зменшувати) поєднує значення зменшення кількості з послабленням якості, whopper (зухвала неправда) – збільшення кількості з послабленням якості,
а magnify (звеличувати, вихваляти)збільшення кількості з посиленням якості. Межею применшення є приховування, а крайнім ступенем перебільшення
є вигадування. Мовні одиниці, які вербалізують концепт нерелевантність, містять відповідну сему. У їх відбитті цей концепт наближається за змістом до концепту нісенітниця. Наприклад, в одному зі своїх значень слово
smoke (букв. дим) тлумачиться як “дурниця, щось абсурдне; розмова, метою якої є вихваляння або обман” [nonsense; absurdities; pretentious or deceitful talk (Thesaurus of American Slang)]. Засоби мовного втілення концепту неясність містять однойменну сему.
Їх семантика свідчить про те, що цей концепт близький за змістом до концепту ухильність. Так, наприклад, equivocation (ухиляння від прямої відповіді) тлумачиться як “двозначна, неясна мова, особливо така, що має на меті ввести
в оману” [equivocal language especially with intent to deceive (Webster)].


Підкатегорії поведінкового виміру поняттєвої категорії неправди виокремлюються згідно зі способом уведення в оману (вербальний або невербальний). Одиниці словника mentiendi, які є мовною проекцією цих підкатегорій, диференціюються на підставі наявності/відсутності в їх семантичній структурі ознаки “вербальність”. Межа між ними є розмитою, про що свідчить той факт, що відповідні значення можуть поєднуватися у лексичних одиницях, наприклад: feign (прикидатися, створювати хибне враження) тлумачиться як “подавати у хибному вигляді, стверджувати, немов це правда” [to represent
by a false appearance of; to assert as if true (Webster)].


         Оцінний вимір поняттєвої категорії неправди структурується відповідно до природи домену (R.W.Langacker), на тлі якого виокремлюється концепт, тобто царини знання, необхідного суб’єкту рефлексії для інтерпретації змісту висловлення, що містить хибну пропозицію. Так, наприклад, якщо істинність висловлення втрачає релевантність, а значущості набувають відносини між комунікантами, то при інтерпретації такого висловлення відбувається концептуалізаційний зсув, тобто у таких контекстах актуалізується не концепт неправда, а концепт увічливість. Одиниці словника mentiendi, що характеризують поняттєву категорію неправди в оцінному вимірі, відзначаються наявністю семи “хибність” при нейтралізації семи “негативна оцінність” і диференціюються відповідно до різновидів інтенції мовця: дотриматися конвенцій (увічливість), потішити співрозмовника (жарт), відійти від реальності (фантазія) тощо.


Зона перехрещення інформаційного, поведінкового та оцінного вимірів поняттєвої категорії неправди утворює її ядро, в якому виокремлюються концепти кривосвідчення, наклеп, плітка, лестощі та хвастощі. Ці концепти становлять собою різні констеляції концептуальних ознак “хибність інформації”, “вербальна форма передачі інформації”, “спосіб перекручення інформації” (вигадка, приховування, фальсифікація, перебільшення або применшення), “предмет повідомлення” (адресант, адресат або третя особа), “оцінка предмета повідомлення суб’єктом мовлення” (негативна, позитивна або не специфікована), “мета суб’єкта мовлення” (реляційна або егоцентрична) “оцінка суб’єктом рефлексії” (негативна або нейтральна) Ці концепти співвіднесені у спосіб, який визначається як “імбрикація” (від фр. imbricationлускоподібне покриття, черепиця), тобто таке накладання одного концепту на інший, коли вони частково перекриваються (Ю.С.Степанов).


Розділ 3. “Неправда: дискурсивний простір”. У цьому розділі у фокусі уваги перебувають особливості реалізації неправди у дискурсі, а отримані дані застосовуються при з’ясуванні специфіки концепту неправда в ідентифікаційному модусі. Вивчення дискурсних реалізацій неправди здійснюється на підставі трьох моделей: фазової (Ю.С.Степанов), конфігураційної (В.О.Лефевр) та ризомної (G.Deleuze, F.Guattari). Фазова модель надає можливість розкрити динаміку ситуації неправди, конфігураційна модель – систематизувати різнорідну інформацію, враховуючи яку суб’єкт рефлексії визначає певне висловлення як неправдиве, а ризомне моделювання – встановити особливості внутрішньої організації дискурсних реалізацій неправди. Ці моделі взаємно доповнюють одна одну, надаючи різнобічне знання про неправду в її дискурсивній іпостасі.


1. Фазова модель. У розвитку ситуації неправди виокремлюються три фази: домовленнєва, що стосується передумов промовляння НВ, мовленнєва, котра визначається промовлянням НВ і тих висловлень, що є реакцією на нього, та постмовленнєва, яка характеризує спричинений НВ стан речей. У домовленнєвій фазі провідна роль належить протенсивному суб’єкту (А.Ж.Ґреймас, Ж.Фонтаній) неправди. Термін “протенсивний” містить два семантичні компоненти: спрямованість уперед” (від грец. pro – уперед) та “напруженість” (від лат. tensus  напружений внаслідок розтягування). Перший компонент указує на те, що людина, яка вирішує, чи вдатися до неправди, є лише “можливим” суб’єктом мовлення. Наявність другого складника свідчить про те, що індивід перебуває
в напрузі. Негативна енергія його психічного стану спрямована на те, щоб уникнути власного дискомфорту. Порушення норм спілкування є одним зі способів вивільнити цю енергію. У мовленнєвій фазі розвитку ситуації неправди протенсивний суб’єкт набуває статусу суб’єкта мовлення. Для того, щоб дійти висновку, що він говорить неправду, суб’єкт рефлексії повинен мати достатню кількість релевантної інформації, інакше його знанню про те, що відбувається,
бракує чіткої визначеності. Серед епістемічних станів суб’єкта рефлексії
виокремлюються такі: переконаність у наявності ситуації неправди, упевненість, сумнів та повна невизначеність. Якщо суб’єктом рефлексії є адресат НВ, його епістемічний стан зумовлює один із двох сценаріїв розвитку ситуації неправди: спростування неправди (різновиди: одразу розпізнана неправда і неодразу розпізнана неправда) або прийняття неправди (різновиди: одразу прийнята неправда і підозрювана, але все-таки прийнята неправда). Неправда набуває реальності існування тільки при першому сценарії.
Постмовленнєва фаза розвитку ситуації неправди розпочинається тоді, коли розмова на обрану тему припиняється (неуспішна неправда) або триває в запропонованому суб’єктом мовлення руслі (успішна неправда).


2. Конфігураційна модель. Для систематизації інформації, яку суб’єкт рефлексії використовує у процесі умовиводу, здійснюється конфігурування (В.О.Лефевр) НВ, суть якого полягає у виокремленні трьох площин його розгляду: форми, когнітивного і комунікативного змісту.


А. Форма НВ розуміється, по-перше, як спосіб організації викривленої інформації відповідно до її значущості (асерція, пресупозиція або імплікація),
а по-друге, як формат передачі інформації (усний або письмовий, діалогічний або монологічний). Асерція визначається як така частина змісту висловлення,
що заперечується при введенні загального заперечення (М.О.Кронгауз). Серед асертивних НВ виокремлюються прості, в яких перекручується інформація, що відповідає лише одному слоту фрейму, котрий моделює референтну ситуацію,
та поширені, які деталізують хибну інформацію. Наприклад: (11)
Edward said,
I don’t know any such thing!” This was not true
(Murdoch). Тут перекручення зазнає предикат know (знати). За формою організації викривленої інформації це НВ є асертивним простим. Пресупозиція висловлення стосується умов його доцільності: це такий зміст висловлення, що не піддається дії заперечення (М.О.Кронгауз). Пресупозитивні НВ поділяються на прості (викривлену інформацію подано як семантичну пресупозицію) та складні, або пресупозитивно-асертивні (подану асертивно хибну інформацію супроводжує хибна інформація, що міститься у семантичній пресупозиції). Розглянемо приклади: (12) “There isn’t a table yet, and my wife is rather tired.” <…> The word “wife” came out easily (Murdoch). Супутниця адресанта насправді є його коханкою, тобто семантична пресупозиція словосполучення my wife (моя жінка) є хибною. Це НВ
є пресупозитивним простим. (13)
How was the train?”“Fine,” says Pym who has hitchhiked (Le Carrй). Людина, котра запитує свого співрозмовника про те, як пройшла його подорож поїздом, помилково вважає, що останній дістався до місця саме у такий спосіб. Співрозмовник використовує цю хибну пресупозицію, відповідаючи, що його подорож пройшла добре. Його висловлення є семантично аномальним, оскільки об’єктом оцінки є фіктивна подія: насправді мовець подорожував автостопом (hitchhiked). Це НВ є пресупозитивно-асертивним. Імплікація відрізняється від пресупозиції тим, що відповідний зміст не передує асертивно висловленій інформації, а виводиться з неї (М.О.Кронгауз).
В імплікативних НВ можуть використовуватися неоднозначність
або ситуативна невизначеність змісту мовних одиниць, нерелевантність повідомлюваної інформації, хибність пропозиції, що є очевидною для учасників ситуації, відхилення від інформаційної норми в більший або менший бік. Розглянемо приклад: (14) “You didn’t phone her?” Jane Winster flushed. <…> My husband doesn’t like me making unnecessary phone calls. And it’s up to him, isn’t it? He ea s the money (Rendell). У відповідь на запитання, чи вона телефонувала своїй сестрі, жінка надає інформацію про те, що її чоловік не схвалює розмов по телефону без особливої потреби. Імплікацією її висловлення є те, що вона не телефонувала сестрі. Окрім того, жінка за власною ініціативою повідомляє додаткову інформацію, котра відводить від теми дзвінка: її чоловік має право обмежувати її розмови по телефону, оскільки саме він заробляє гроші на сплату рахунків. Надлишкова інформативність, поряд із невербальним сигналом (flushed зашарілася), свідчить про те, що у цій ситуації ймовірність неправди є підвищеною.


Характерним форматом дискурсної взаємодії суб’єктів, один з яких вдається до неправди, є усний діалогічний дискурс, хоча неправда може реалізуватися й у письмовому (анонімні послання, підроблені документи, тенденційна подача фактів у ЗМІ) та монологічному (публічні виступи) форматах.


Б. Когнітивний зміст НВ стосується референтної ситуації. Остання може бути об’єктивною, тобто характеризувати зовнішнє оточення комунікантів, або суб’єктивною, співвідносною з їхнім внутрішнім світом. Неправда стосовно обєктивної ситуації може бути синкретичною або дискретною, а неправда стосовно суб’єктивної ситуації – лише синкретичною. Якщо викривлення зазнає інформація, виражена предикатом, то неправда є синкретичною. Вона може бути сконденсованою у словах yes (так) або no (ні) або розгорнутою у предикативних структурах. Дискретна неправда стосується викривлення інформації, співвідносної
з актантами
й сирконстантами, які може приймати предикат (агенс, об’єкт, бенефіціант, інструмент, обставини, причина, час/місце, спосіб), а також
з
аспектами буття предмета (якість, кількість, ідентичність власника, предмета або особи). Якщо фальсифікується ідентичність особи або неживого предмета, концепт неправда актуалізується лише в емоційно напружених ситуаціях. Навмисне викривлення інформації, що корелює зі слотами бенефіціант і причина, становить концептуалізаційну проблему: визначення відповідних висловлень як неправдивих потребує знання адресата не лише про наміри адресанта, але й про його справжні рушійні мотиви. Викривлення інформації, співвідносної з цими слотами, зазвичай кваліфікується як привід. Сфальсифікованою може бути
й інформація про субєктивну ситуацію, тобто про знання, оцінне ставлення, емоції/почуття, інтенції або фізичний стан суб’єкта мовлення. Актуалізація концепту неправда у таких випадках залежить від характеру ситуації (конфліктний або гармонійний) та наслідків неправди (бенефактивні або шкідливі). Так, висловлення, що містить хибну пропозицію, може розцінюватися й як блеф, удаваність, увічливість, нещирість або привід.


В. Комунікативний зміст НВ стосується ситуації спілкування. Параметрами комунікативної ситуації, що можуть зазнавати викривлення, є учасники (агенс, адресат і спостерігач) та обставини (місце/час і спосіб). Перекручення інформації, яка міститься у слоті агенс комунікативної ситуації, відбувається
у разі, якщо суб’єкт мовлення видає себе за іншу людину. Це робить зміст його висловлень семантично аномальним, оскільки в їх основі лежить хибна пресупозиція ідентичності мовця, наприклад: (15) “
The Chinese converted you
to
tea-drinking? Thats why I see no coffeepot?” Mo ing coffee. Sabrina remembered. <…>You cant believe how strange coffee seems to me. I feel as if Ive been drinking nothing but tea for years” (Michael). Тут адресант (жінка) видає себе за іншу особу, що є “базовою” неправдою, яка міститься у пресупозиції. Однак у цьому разі бракує підстав для того, щоб визначити її висловлення як неправдиві, оскільки їх асертивно виражений зміст відповідає справжньому стану речей: вона не звикла
до кави і відчуває себе так, ніби тривалим часом пила лише чай. Викривлення інформації, що відповідає слоту адресат, може здійснюватися лише за умови наявності спостерігача, який є або фактичним адресатом НВ, або жертвою обману. Викривлення обставин (тут/зараз і так) відбувається шляхом їх включення до системи хибних причиново-наслідкових зв’язків. Перекручення інформації, що стосується параметрів комунікативної ситуації, розцінюється як нещирість, зволікання або привід. Сигналом підвищеної ймовірності того, що інформація, яка міститься у висловленні, навмисно викривлена мовцем,
є дистанціювання останнього, що визначається як здійснюване вербально зменшення ступеня причетності суб’єкта мовлення до повідомлюваної їм інформації (M.Wiener, A.Mehrabian), наприклад: (16) “She said youd got rich.
Too bad she was lying” (R.Thomas). Адресант висловлення, зміст якого є хибним, не стверджує, що він вважає співрозмовника багатою людиною, а посилається
на джерело інформації, тобто фактично його власна думка про предмет розмови залишається невідомою. На дистанціювання мовця можуть указувати маркери некатегоричної вірогідності (посилання на авторитет, лексичні обмежувачі), заміна індивідуального референта колективним, конкретного – абстрактним, визначеного – невизначеним, а також елімінація агенса внаслідок таких синтаксичних перетворень, як пасивізація та заміна перехідного дієслова неперехідним. Релевантність істинності інформації може нейтралізуватися шляхом висунення на перший план інших цілей адресанта, ніж уведення в оману, і тоді висловлення, що містить хибну пропозицію, визначається суб’єктом рефлексії як увічливість, жарт тощо.


У загальному комунікативному змісті НВ виокремлюються телеологічний, соціокультурний та психоемотивний складники, що характеризують суб’єктів комунікації як особистостей. Телеологічний складник стосується цілі суб’єкта мовлення, яка має складну структуру. Мовленнєва ціль, або власне інтенція, має свої складники, головне місце серед яких посідає інтенція мовця приховати свій намір увести співрозмовника в оману. Для реалізації цієї інтенції йому необхідно увести співрозмовника в оману стосовно справжнього стану речей, для чого,
у
свою чергу, йому потрібно реалізувати інтенцію дезінформувати співрозмовника щодо своїх знань/думок, що передбачає реалізацію інтенції завоювати його довіру. Інтенція мовця може реалізуватися повністю або частково. Позамовленнєві цілі
за характером результату поділяються на егоцентричні (отримання цінностей, уникнення чогось неприємного тощо), реляційні (
ініціація або припинення міжособистісних стосунків, захист іншої людини від прикростей тощо) та цілі позитивної самопрезентації (уникнення сорому або ніяковості, створення сприятливого враження, задоволення або захист самолюбства тощо), які можуть поєднуватися. Серед соціокультурних характеристик учасників ситуації неправди комунікативно релевантними можуть бути їхні статусні ознаки (вікові, культурно-національні та гендерні), позиційні (індивідуальні й інституційні)
та ситуаційні ролі. Емоції людини, яка вдається до неправди (провина, стурбованість, страх), можуть виявлятися і на невербальному рівні, становлячи собою сигнали неправди. Однак надійність цих сигналів є відносною: вони набувають значущості лише за умови узгодження з іншою інформацією –
загальним знанням людини про світ, її знанням про комунікативну ситуацію тощо.


3. Ризомна модель. Як зазначають Ж.Дельоз і Ф.Ґваттарі, ризома може мати різні форми: метафорично вона вподібнюється ними до повзучої трави (crab-grass), що покриває великі ділянки, і до цибулини. Останній метафоричний образ пояснює організацію одиничних НВ, “серцевиною” яких є референтна ситуація, що охоплюється мовною формою, а вона, у свою чергу, – комунікативною ситуацією. Ця метафора відбиває лише загальний принцип організації системного цілого – “включення одних шарів у склад інших” (А.М.Приходько). Одиничне НВ становить собою синтез цих шарів, який відбувається внаслідок того, що
у висловленні-цибулині “проростає” неправда: кожне
НВ є унікальною констеляцією ознак, що можуть пронизувати усі шари висловлення.


Метафоричний образ повзучої трави висвітлює властивості таких дискурсних реалізацій неправди, коли вона виходить за межі одного НВ, наприклад: (17) Where are they?” (а) What?” I said indistinctly. “The negatives.”
(б) What negatives?” He hit me again. <…> “You know what negatives. The films you took of my papers.” (в) Oh, those.” “Those.” He hit me again, but less hard. (г) In the office,” I mumbled. He tried a slap to save his knuckles. (д) Office,” I said. <…> Bolt spoke for the first time, in his consciously beautiful voice. “Fred wouldn't have missed them, especially as there was no reason for them to be concealed. He's too thorough.” <…> “Where in the office?” said Kraye. (е) Desk.” <…> “We must have them,” said Kraye intensely. <…> To Oxon he said, “Hold his arms again.” (ж) No,” I said, shrinking back. “Ah, that's better. Well?” (з) They were in the office.” <…> He hit my writs with the poker. <…> (і) Don't,” I said. “Don't.” It was  a croak, a capitulation,
a prayer
. “Come on, then,” said Kraye, and jolted the poker again. I told them. I told them where to go. <…>
The package … you want … has a name on ita make of film … JigoroKano(Francis). Цей діалог відбувається у ситуації допиту, метою якого є з’ясувати, де сховані негативи. Спочатку особа, яку допитують, удає, що взагалі не розуміє, у чому річ (а), та цікавиться, про які негативи йдеться (б). Далі цей чоловік під загрозою побоїв зізнається, що розуміє, про що його питають, але
не повідомляє, де схована фотоплівка (в). На цьому етапі допиту його поведінка визначається як ухиляння з метою приховати інформацію. Зазнавши побоїв, чоловік називає місце (
office – офіс), де нібито сховані негативи (д), що
є асертивно вираженою неправдою. Зміст його висловлення суперечить інформації, наявної у його переслідувачів, але їм бракує впевненості в тому, що їм кажуть неправду; вони уточнюють, де саме  в офісі схована фотоплівка.
У висловленні (е) неправда деталізується: чоловік указує, що негативи сховані
у письмовому столі. Зрозумівши, що його словам не вірять, він удає, що погрози його злякали: він зіщулюється та з жахом промовляє “Ні!” (ж). Це дає бажаний ефект: його супротивники, котрі очікували саме такої реакції, готові повірити йому. Тоді чоловік повідомляє, що негативи були в офісі, імплікуючи, що там їх більше немає (з). Це розлючує його переслідувачів, які завдають йому жорстоких побоїв. Чоловік благає їх не бити його (і) й нарешті зізнається, що залишив фотоплівку в іншому місці. Повіривши йому, переслідувачі потрапляють
у пастку: слова, які нібито написані на упаковці з негативами (
Jigoro Kano – засновник школи дзюдо, ім’я якого відоме тільки втаємниченим), служать для людини, до якої злочинці приходять у розшуках фотоплівки, сигналом до їх затримання. Таким чином, як семіотична ланка ця дискурсна реалізація неправди поєднує різноманітні види діяльності: мовленнєвої, розумової, комунікативної, перцептивної, паравербальної тощо. Їй притаманна континуальність, перервність та здатність до подальшого ускладнення.


 


ВИСНОВКИ


Когнітивно-дискурсивний підхід змінює предметну область дослідження лінгвальних аспектів неправди, залучаючи до розгляду питання про те, за яких умов остання формується у дискурсі. При такому підході неправда постає як новий тип об’єкта – когнітивно-комунікативне утворення, суть якого визначається смисловим ефектом, що виникає у процесі осмислення  суб’єктом рефлексії власного досвіду інтерпретації змісту неправдивого висловлення. Передумовою формування неправди в англомовному дискурсі є наявність у свідомості носіїв англійської мови типового уявлення про те, що слід вважати неправдою. Конвенціоналізація останнього відбувається при його поєднанні з мовною формою. У свою чергу, номінації неправди вживаються в англомовному дискурсі для ідентифікації неправдивих висловлень, замикаючи у такий спосіб коло лінгвальної екзистенції неправди.


Уведення в лінгвістичний обіг поняття дискурсеми неправди, що складається із двох різнорідних частин – неправдивого висловлення, яке становить собою ядро дискурсеми, та метамовленнєвого нашарування, або її експлікаторної частини, – надає можливість виокремити неправдиве висловлення із плинного дискурсу,
не зруйнувавши його зв’язків із ситуацією, частиною якої воно є, та встановити його визначальні риси, виходячи з погляду суб’єкта рефлексії. Евристична цінність поняття дискурсеми неправди зумовлена й тим, що воно дозволяє співвіднести мовний і дискурсивний простори неправди.


Ці простори поєднані концептом неправда, який при розгляді з позицій когнітивно-дискурсивного підходу постає як подія наділення мовного знака смислом. Зв’язок концепту неправда з досліджуваними у роботі мовними одиницями є конвенційним, семіотичним, а з неправдивими висловленнями він пов’язаний в імплікаційний спосіб. Концепт неправда існує у єдності статичних (класифікаційного і структураційного) та динамічного (ідентифікаційного) модусів. У класифікаційному модусі концепт неправда співвідносний з логічним поняттям неправди, зміст якого моделюється у вигляді міжфреймової мережі. Зв’язки концепту неправда з іншими концептами зумовлюють організацію поняттєвої категорії неправди, що будується за принципом радіальної структури.
У структураційному модусі концепт неправда корелює з повсякденним поняттям неправди, котре моделюється як система концентричних шарів, зорганізованих навколо спільного центра. Фреймова і прототипна моделі концепту неправда та радіальна модель поняттєвої категорії неправди визначаються наявністю центра
й відносною стабільністю компонентів. В ідентифікаційному модусі призначенням концепту неправда є схоплення смислу неправдивого висловлення, що зумовлює зсув фокусу уваги зі стабільної структури на організаційну нестабільність.


Неправдивому висловленню передує домовленнєва фаза розвитку ситуації неправди, учасниками якої є носії сучасної англійської мови. Ця фаза визначається домінантною роллю протенсивного суб’єкта неправди. Останній набуває статусу суб’єкта мовлення у мовленнєвій фазі. Характер мовленнєвої фази ситуації неправди залежить від епістемічного стану суб’єкта рефлексії (переконаність, упевненість, сумнів або повна невизначеність стосовно наявності ситуації неправди).


Конфігураційна модель, що співвідносить три різнорідні площини неправдивого висловлення – його форму, когнітивний та комунікативний зміст, – уможливлює систематизацію інформації, на підставі врахування якої суб’єкт рефлексії визначає висловлення як неправдиве. Кожне неправдиве висловлення становить собою унікальну констеляцію ознак, що пронизують усі шари висловлення, зорганізовані за принципом включення один до одного: референтну ситуацію, мовну форму та комунікативну ситуацію.


У дискурсивному вимірі неправда постає як система у процесі становлення. Особливості змістової організації неправдивих висловлень відбиває ризома, яка становить собою аструктурний спосіб організації об’єкта у процесуальності його буття.


 


Результати проведеного дослідження надають можливість визначити перспективи подальшої розробки розглянутої у ньому проблеми у трьох напрямках. По-перше, теоретична база дослідження дозволяє сформулювати нові проблеми, насамперед, висвітлення специфіки формування неправди у різних типах дискурсу, вивчення суб’єкта неправди як мовної особистості та розгляд розподілу влади між учасниками комунікативної ситуації неправди.
По-друге, розроблена методика може бути застосована в аналізі інших когнітивно-комунікативних утворень, таких, як ухиляння, жарт, іронія, натяк тощо. По-третє, емпіричний матеріал вказує на доцільність поширення отриманого наукового знання за межі лінгвістичного дослідження, що передбачає вихід у семіотику та теорію комунікації.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины