| Краткое содержание: | Розділ 1. “Лінгвокультурологічний аспект тлумачення концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у пареміях”. Зіставне дослідження концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у лінгвокультурологічному аспекті передбачає необхідність особливого підходу до їх аналізу, оскільки вони пов’язані з феноменом мовної особистості, відбивають її емоційний і психологічний стан. На мовне втілення концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ значний вплив мають етнокультурні, географічні та історичні чинники (А.Вежбицька, Д.С.Лихачов, А.М.Приходько, О.Д.Шмельов та ін.).
Лінгвокультурна специфіка досліджуваних концептів виявляється в межах кожної конкретної культури. Конститутивною ознакою концепту є наявність його бінарної опозиції: для концепту ЖИТТЯ бінарною опозицією, що уточнює його діалектично, є концепт СМЕРТЬ.
Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ безпосередньо пов’язані з поняттями простору і часу (Ю.С.Степанов, В.М.Топоров, Т.В.Радзієвська та ін.). Часом вимірюється життя, у просторі воно протікає. Життю відповідає певний проміжок часу між народженням і смертю. Воно сповнене подій, що розгортаються в часі й просторі. Життя і смерть піддаються вимірюванню за часовим критерієм.Головні моделі розуміння часу – монохронна, або векторна, лінеарна, й поліхронна – розгортаються у просторі: монохронна у вигляді шляху, горизонтального чи вертикального напрямку, розділеного на певні відрізки, а поліхронна у вигляді кола (О.Ф.Лосєв, Т.В.Радзієвська, О.М.Фрейденберг, Дж.Фрезер). Пор.: життєвий шлях; на той світ доріжка; La vita è una ruota che gira (Життя є колесом, що обертається). За умови наявності обох моделей, домінантною в українських пареміях є монохронна модель, тоді як в італійському паремійному матеріалі переважає поліхронна модель.
Циклічне сприйняття часу зумовлене циклічністю явищ природи – сходом і заходом сонця, зміною пір року. Поняття лінійності як модифіковане уявлення про розірване коло виникло пізніше (Ю.С.Степанов). В українських та італійських пареміях життя-час репрезентується у вигляді лінії-шляху з використанням просторових характеристик.
Розуміння поділу простору в свідомості індивіда на земний та позаземний, як і розширення уявного простору, притаманне міфологічній картині світу (вічне життя, vita ete a). Розгортання концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у моделі сакрального часу визначається поділом часу на профанний і сакральний (Є.М.Мелетинський, В.М.Топоров, Т.В.Топорова, Дж.Фрезер, О.О.Седакова та ін.). Профанний час підкреслює особливості сакрального часу, сповненого подій, що мають табуйований характер та існують поза профанним світом.
Кодування часу й простору в пареміях пояснюється особливостями сприйняття та обробки особистістю інформації про світ. Семантичним показником тривалості життя виступають маркери релятивності: довге життя, коротке життя, vita lunga, vita breve. Життя як заданий природою вектор відбивається в часовій перспективі – лінії, що з’єднує минуле й майбутнє: Dalla culla alla tomba – від колиски до могили. Життя й смерть сприймаються в межах замкненого індивідуального земного життя (М.М.Бахтін), конкретизуючись в мові за допомогою реальних об’єктів – колиски й могили, які є вмістищем із функцією зберігання схованого в просторі тіла. Уречевленим просторовим репрезентантом концепту ЖИТТЯ стає колиска, концепту СМЕРТЬ – могила. Зовнішній предметний світ проектується на концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ. Артефакти, що репрезентують концепти, втрачають свою предметну сутність, змінюючи її на змістову.
Концепт СМЕРТЬ у контексті української та італійської лінгвокультур вербалізується в пареміях із залученням евфемізмів та метафор, що утворюються і функціонують завдяки дії механізмів психологічного захисту. В основі евфемізмів міститься імпліцитна концептуальна інформація (М.В.Піменова, N.Galli de’ Paratesi). Психологічним підґрунтям евфемізмів і метафор є прагнення витіснити й замістити в мовленні явища, які викликають негативні емоції.
Розділ 2. “Семантична реалізація концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у пареміях української та італійської мов”. Визначена ментальністю носіїв мови, специфіка семантичного наповнення концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ висвітлюється в перцептивному просторі індивіда (Ю.Д.Апресян, О.В.Кравченко, М.І.Попова, U.Maturana). Перцептивний простір має вербальне вираження в кодах культури: акустичному, візуальному, соматичному й предметному кодах (Р.Барт, Н.І.Жинкін, А.Пайвіо). Це відбивається на логіко-семантичних особливостях лексем, що передають поняттєвий, предметний, функціональний зміст позначуваних явищ. Виявлені семантичні характеристики у своїй сукупності складають цілісну систему моделей уявлень про життя і смерть, притаманних етнічній свідомості.
Пошук опорних орієнтирів та намагання побудувати на їх основі ієрархічно структуровану систему відбувається як у площині об’єктивної, так і суб’єктивної реальності. Тіло людини є центром, довкола якого будується картина світу. Сучасні когнітивні теорії підкреслюють роль тіла як інструмента пізнання світу. Йдеться про ідею втіленого розуміння (the embodied mind, embodied understanding, mind-body problem) (G.Lakoff, M.Johnson, A.Damasio, U.Maturana, U.Eco, О.П.Воробйова, О.С.Кубрякова та ін.). Світосприйняття осмислюється через емпіричні уявлення, які є результатом саме тілесного досвіду особистості.
Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ в мовному просторі кодуються в почуттєво-образних уявленнях, а їх зіставлення виявляє специфічні риси, притаманні кожному народу. Сприймаючи зовнішній світ, людина виділяє головне і фіксує його в свідомості. Оскільки дійсність відбивається на психіці людини безпосередньо через органи чуття, отримана з навколишнього середовища інформація зберігає елементи зорових, дотикових, слухових та інших відчуттів (Р.М.Грановська й І.Я.Березна, Г.Гутнер). Домінантною ознакою в пареміях є візуальне сприйняття. Ментальний зір мовця (О.М.Фрейденберг) сприймає світ лише в конкретних зорових образах. Отже, людина створює навколо себе реальність із наданого органами сприймання матеріалу.
Сприйняття світу відбувається у вигляді цілісних образів. Внаслідок цього початковим етапом процесу пізнання є гештальт (загальні, нерозчленовані знання), який характеризується поєднанням великої кількості ознак. Утворена при цьому композиція ґрунтується на розумінні цього об’єкта з урахуванням його як експліцитних, так і імпліцитних рис (М.М.Болдирєв, Р.М.Фрумкіна).
Потреба мати орієнтири в усіх сферах буття за принципом “від себе” (В.М.Топоров) поширюється і на концепт смерть. Суб’єктивність вербалізації локусу смерті українцями передається в мові шляхом вибору природної точки відліку, напр.: за спиною, за плечима; за горами; перед очима. Лінія має стійку орієнтацію на перспективу. Людина сприймає цю перспективу через власне тіло. Положення у просторі в пареміях безпосередньо співвідноситься зі змінами в часі. Життя-час розгортається у візуальній площині. В українській лінгвокультурі домінує горизонтальна модель уявлень про смерть: Не шукай другому смерті, як твоя за спиною ходить; Вечеря на столі, а смерть за плечима. Соматичні (від гр. s^ma “тіло”) маркери за спиною, за плечима пов’язані з фактором тілесності й висвітлюють такі концептуальні ознаки смерті, як невидимість і в той же час близькість місцезнаходження.
Соматичні маркери виконують функцію зв’язку людини зі світом. Такі маркери в український лінгвокультурі пов’язані не лише з простором, а й з часом: Смерть старому перед очима, а молодому за плечима. За допомогою соматичного маркера за плечима описано майбутнє, яке вміщене в психологічний простір мовця. В італійських пареміях горизонтальна модель презентована в предметному кодові: La malattia e la morte stanno dietro la porta (Хвороба й смерть стоять за дверима). Властивістю мислення людини є здатність зіставляти явища з різних сфер, виділяючи при цьому їхні характерні ознаки. Словосполучення dietro la porta репрезентує просторовий маркер, який кодує ідею переходу. Таким чином, мовець встановлює причиново-наслідковий зв’язок між подіями та простором і часом, в яких ці події відбуваються. Ментальний зір поділяє простір на видимий (позитивний, що міститься по цей бік дверей і належить до теперішнього часу) і невидимий (негативний, розташований по той бік дверей, уявний, який належить до майбутнього часу).
Час як абстракція унаочнюється в мові через простір. У процесі концептуалізації відбувається реїфікація абстрактних одиниць. Характерними рисами виявлених просторових моделей концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ, властивих українській та італійській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість простору життя і смерті.
Вік як “тривалість життя людини” семантично наближений до значення “доля” – життєва сила, що закладається при народженні. Щодо віку існує поняття норми. Для людського віку бажаною нормою є сто років – cent' anni. У пареміях Як по шістдесят літ віку, то вже й по мужику; Як сорок літ стане – жінка в’яне йдеться про вік у значенні “життєва сила”. За давніми уявленнями людині судилося прожити вік, призначена їй частку, долю: Ніхто чужої ями не залежить. Той, хто перевищує таку норму, як і той, хто її вкорочує, порушує встановлений лад: Він уже чужий вік живе; Хто не доживе, той долежати мусить.
Доля як частина цілого є центральним поняттям у архаїчній картині світу праіндоєвропейців. Свідченням цього може служити давньогрецьке дієслово moir=w, що має значення “розподіляти, ділити між собою”, і похідний від нього іменник mojra як результатив дії, який фіксує такі значення: 1) “частина, наділ землі”; 2) “частина, що має належати комусь, належне, справедливе”; 3) “доля, фатум, призначене долею”. Під час трапези кожен її учасник отримував шматок м’яса. Ця конкретна частина пізніше стає символом долі. Отже, при тлумаченні потрібно відштовхуватися від буквального значення слові, від представленого тут сценарію розподілу здобичі. Наведена реконструкція зсуву значення – від вузького “частина здобичі” до поширення цього значення на весь життєвий простір – свідчить про перенесення конкретної ситуації реальності на абстрактну площину.
На шляху негативної інформації від сприйняття до реагування задіяні такі заманіфестовані в мові типи психологічного захисту: заперечення, переоцінка, витіснення, відчуження, заміщення. Механізм їх дії полягає в усвідомленні та використанні трансформованої інформації для створення психічного комфорту, гармонії між світами – реальним і бажаним. Вони стають знаряддям для творення і функціонування в мові евфемізмів, метафор, необхідних для вербалізації контексту танатологічного (пов’язаного зі смертю) характеру, виконання когнітивних операцій для передачі інформації негативного змісту. У вербалізації концепту СМЕРТЬ така операція заміщення, передачі одного концепту через інший є вмотивованою й дуже актуальною. Міцний зв’язок із витісненою інформацією зберігають у паремійному фонді символи й табу. Спільність, яку висвітлює метафора, може належати до емоційної, образної, чуттєвої, рухової сфер, при цьому підкреслюється зумовленість виявлення схожості досвідом людини.
Як з часом псується виготовлений із заліза міцний предмет, так і людина підвладна руйнівній дії хвороб: Іржа залізо їсть, а чоловіка хвороба. Метафора хвороба – їдЕЦЬ виділяє й висвітлює спільні риси: угамування голоду, фізичну слабкість від голоду. Таку саму метафору містить давньогрецька лексема sarkof=go~ – саркофаг, той, що з’їдає плоть. В італійському виразі Orologio di san Pasquale alla casa porta male (Годинник святого Паскуале приносить в дім нещастя) акустичний код утворює метафору. Звук, що лунає в дерев’яному будинку або меблях – “голос дерева”, італійці називають годинником святого Паскуале. Він віщує смерть когось із родини. Базовою операцією несвідомої обробки інформації в цьому прикладі є зміщення, коли при аналізі спостерігається зсув уваги з центру до периферії, від основних ознак події до другорядних. Зміщення підміняє уявлення про цілісну значущу подію другорядною, емоційно незначущою деталлю.
У паремійному фонді, насиченому традиційною символікою, архетипи займають домінантну позицію. Під архетипами дослідники (К.Г.Юнг, С.С.Аверинцев, Є.М.Мелетинський, С.Б.Кримський, Л.І.Бєлєхова, Н.А.Лисюк, Н.В.Слухай та ін.) розуміють неусвідомлені через сприйняття трансформовані універсальні мотиви. Сучасний лінгвокультурологічний підхід до вивчення концептів має мету – реконструювання їхнього глибинного рівня – архетипного коріння. Архетипи є базою для утворення концептів і число їхніх символічних репрезентацій визначається культурними чинниками.
Дослідники поділяють архетипи на предметні, категорійні, архетипи-мотиви (Н.В.Слухай), а також на психологічні й культурні (Л.І.Бєлєхова). Культурні архетипи, актуалізуючись у свідомості архетипними образами, через канали культурного досвіду внаслідок стійкості своєї структури репрезентують колективний досвід. Психологічний архетип співвідноситься з підсвідомою активністю людей (К.Г.Юнг, J.Campbell). Саме тому архетипи, які структурують концепти життя і смерть, доцільно розглядати як культурно-психологічні.
Зіставна характеристика архетипних символів на позначення локусу смерті виявляє відмінності часової та просторової форми вияву архетипу “той світ”~ “цей світ”. Основою цього концептуального символу є психологічний архетип орієнтації, що виявляється в архетипній схемі ВЕРХ – ЦЕНТР – НИЗ. Ілюстрацією, що містить просторовий архетипний символ світового дерева, є такий евфемістичний контекст: Andare tra gli alberi pizzuti (Йти серед гостроверхих дерев), тобто померти. Йдеться про дерева пірамідальної форми – кипарис, ялівець, тис, що в індоєвропейській культурі відіграють ритуально-міфологічну роль як символ невичерпної життєвої сили, відродження після смерті, вічного життя.
Архетипи у своїх виявах, архетипних мотивах, стають базою для виникнення й функціонування евфемізмів і метафор в українському та італійському паремійному просторі. Концепт СМЕРТЬ втілюється в архетипному мотиві сну, а також у мотиві подорожі. Напр.: Пішов у сиру землю спати; Сон – смерті брат; Сонний – що мертвий; Serenamente addormentarsi nel Signore (Спокійно заснути в Господа). Архетипний мотив сну, спокою породжує метафору ЧАС – ВМІСТИЩЕ. Розгортання архетипного мотиву подорожі доповнено характерними деталями: L’ultimo viaggio (Остання подорож); Buon viaggio (В добру путь, як прощальне слово, звернене до небіжчика).
Архетипні мотиви надають різні характеристики концептам ЖИТТЯ і СМЕРТЬнеобхідні для мовного втілення цих концептів, допомагають осмислити й зафіксувати фізичний стан переходу життя в смерть та емоційний вплив смерті на оточення. Архетипи є універсальним генератором ментального зображення реальності. Очевидний взаємозв’язок між архетипними мотивами засвідчує їх динамічність та здатність до трансформування.
Найбільш пов’язані з концептами ЖИТТЯ і СМЕРТЬ архетипи вогню і землі. Архетип вогню виступає в різних мотивах, серед них домінантними в українському етнічному середовищі є вогонь як домашнє вогнище, як захисник родини, дому, як очисна й цілюща сила. Італійська мовна свідомість зберігає цей архетип у мотивах, трансформованих християнською традицією, у дихотоміії душа ~ тіло. Український етнос маніфестує ідеї, що підлягають евфемістичному заміщенню, використовуючи коди природи.
Відлуння уявлень про матінку-землю також має архетипне коріння. Архетипний шар контексту задається візуальною структурою описуваного простору. Земля членує простір на видимий простір і невидимий простір. На відміну від українського етнокультурного простору, де померлий локалізується в сирій землі, італійський світогляд розміщує його у верхніх ярусах простору. Позитивне начало властиве метонімічному вживанню лексеми земля. Це підтверджує такий вираз, як земля-мати, за аналогією до жінки-породіллі. Позитивних ознак набуває хтонічний (пов’язаний із землею) аспект, притаманний землі, як локус усіх померлих предків і мотив повернення до первинного лона.
Основою евфемістичного заміщення qui pro quo “одне замість іншого” та його варіанта – метафори є енігматичні риси концепту. Український вислів Що землею накривають, те і забувають за структурною двоплановістю подібний до загадки. Прихований смисл словосполучення “те, що землею накривають” містить табуйований елемент – “померлий”. Цей елемент з прихованим змістом набуває прозорості завдяки маркеру земля, що належить до архетипів. Пов’язаний із архетипом землі мотив пасовища заміщує номінацію помирання і в італійській паремії: E` andato a pascolare le galline dell’arciprete (Він пішов пасти курей до протоієрея). Прихований смисл енігматичного виразу зі значенням “відправити на той світ, убити” в паремії Mandare a cena con gli angeli (Відправити вечеряти з ангелами) будується на суміщенні реальної площини (cena) з ірреальною (con gli angeli). Пов’язує обидва ці плани дієслово mandare, що вмикає різновид герменевтичного – енігматичний – код (Р.Барт).
Евфемістичні позначення кладовища також передаються в пареміях за допомогою енігматичного коду: Село заселено, а півні не співають, і люди не встають; Стоїть село, в йому невесело, ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці. Когнітивний процес творення метафори передбачає поєднання двох логічних операцій: твердження й заперечення. Семантичному твердженню село заселено протиставлено низку семантичних заперечень: в ньому невесело, нема ні кутка, ні вулиці, ні півня, ні куриці, тут півні не співають, люди не встають. Парадоксальна інформація полягає вже в наявності двох світів та їх протиставлення в контексті. У реальному світі жителі села встають, півні співають, життя радує, веселить. Побутова замальовка сільського життя збагачена, окрім візуального, залученням акустичного коду, представленого співом півнів.
Евфемістична субституція оформляється в когнітивну метафору через енігматичний код. Сформована на основі табу лексика має субститутивний характер. Концепт СМЕРТЬ експліковано в енігматичних метафорах (М.П.Кочерган). Енігматичний контекст цілеспрямовано ігнорує головне, акцентуючи увагу на деталях, що здатні заміщати негативне значення еліптованого предмета і тому отримують основне семантичне навантаження.
ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у пареміях української та італійської мов”. Для опису концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ вважаємо за потрібне виявлення у зіставлюваних мовах в повному обсязі гештальтних метафор через розкриття повсякденних поглядів носіїв мови на ці універсальні поняття й розуміння особливостей світосприйняття конкретного етносу. Інструментом оперування в когнітивній лінгвістиці є гештальт як цілісний допоняттєвий образ фрагмента світу. Поняття “гештальт” (від нім. Gestalt “образ, форма, цілісність, конфігурація”) на означення наочної сталої просторової форми предметів, що сприймаються як цілісності, елементи якої поєднуються і визначаються єдиною структурою, сформоване у працях М.Вертгаймера, В.Келера, К.Коффки. Дж.Лакофф запропонував термін лінгвістичні гештальти.
Реконструювати відповідний фрагмент мовної картини світу, побудований за принципом опозиційності, дозволяє гештальтна метафора (термін, запропонований О.П.Воробйовою і Л.І.Бєлєховою). Механізм аналогового мапування у гештальтній метафорі (далі – ГМ) полягає в перенесенні візуальної площини на ментальну. В основі ГМ лежить мапування, що відбувається через сприймання події гештальтно, цілісно, подібно до фіксації певної дії в наочній картинці. Ця цілісність відрізняє ГМ від когнітивної метафори Дж.Лакоффа, де проектується лише одна певна ознака.
Виявлені ГМ відбивають уявлення про життя й смерть, що притаманні наївній свідомості та маніфестуються в мові. ГМ, з яких складається концепт, є показовими для моделювання адекватних лінгвальних уявлень: у них поєднано досвід етносу, його ментальність, світобачення. Результатом концептуального аналізу є реконструкція гештальтної структури, тобто наочна організація частин, з яких складається ГМ. У процесі гештальтного структурування розкриваються логічні зв'язки між концептами й позамовною дійсністю, механізм цього зв’язку і його закономірності, розкриваються її національно-специфічні риси етносів. Все це відбиває специфіку виявлення стереотипів етнічного мислення, властивий йому набір символів, архетипів.
Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ реалізовано в таких ГМ:
ЖИТТЯ – ВОДА
|
|
СМЕРТЬ – ВОДА
|
ЖИТТЯ – РУХ
|
|
Смерть – спокій
|
ЖИТТЯ – ШЛЯХ ДО СМЕРТІ
|
|
СМЕРТЬ – ЗЕМЛЯ
|
ЖИТТЯ – ВИДИМИЙ ШЛЯХ
|
|
СМЕРТЬ – ПЕРЕМІЩЕННЯ
|
ЖИТТЯ – ВОГОНЬ
|
|
СМЕРТЬ – КОСА
|
ЖИТТЯ – СВІТОЧ
|
|
СМЕРТЬ – ВРОЖАЙ
|
ЖИТТЯ – БОРОТЬБА
|
|
|
ЖИТТЯ – ЗМІНА
|
|
|
ЖИТТЯ – НИТКА
|
|
|
Перетин простору життя в українському та італійському паремійному фонді актуалізовано архетипами води, землі і вогню, що становлять основні природні стихії. Вода є семіотично наповненим природним елементом, пов’язаним як з життям, так і зі смертю: Літа пливуть, як вода; Gli anni corrono come l’acqua (Роки біжать, як вода). ГМ СМЕРТЬ – ВОДА виділяємо в евфемістичних виразах, що є субститутами номінації смерті: Пішов на дно раків ловити; Пішов під лід воду пити. Італійська паремія Ti mangi il canchero (Хай тебе з’їсть рак) уживається як побажання смерті. Зв’язок уявлень про смерть з водним простором в індоєвропейській традиції реалізується процесуально: процес відділення душі від тіла, процес переправи душі через водний простір на човні. ГМ ЖИТТЯ – ВОДА, СМЕРТЬ – ВОДА маніфестують властивість життя змінюватись і минати – спливати. Саме візуальне гештальтування стає підмурком ГМ ЖИТТЯ – ЦЕ РУХ. Отже, концептуальною моделлю життя є рух, а смерті – припинення руху.
Вогонь, як і вода, має очисну та цілющу властивості. Він пов’язується з духовним началом людини. Свідченням цього слугує ГМ ЖИТТЯ – ВОГОНЬ: L' anima dell' uomo non è un sacco da riempire, ma un fuoco da accendere (Душа людини не є мішком для наповнення, а вогнем, що його слід запалити). ГМ ЖИТТЯ – СВІТОЧ реконструюється з паремій: Голова без ума, що лiхтар без свічки; Жиє, як без лою каганець; Chi non arde, non incende (Хто не палає, той не запалює); Un lume di più quando son vivo, uno di meno quando son morto (Світочем більше, коли я живий, світочем менше, коли мертвий); La vita è un lampo (Життя є блискавкою). Передана культурна інформація містить мотивовані асоціації, що пов’язують людину й світильник, каганець. У контексті маркується ідея наповненості як позитивної якості, порожнечі як негативу.
Протиставлення початку й кінця, поєднаного в єдиний ланцюг “народження ~ смерть ~ відродження”, отримує семантичну матеріалізацію в архетипі землі. Оскільки смерть завжди осмислюється як перехід, ГМ СМЕРТЬ – ПЕРЕМІЩЕННЯ розгортає іншу, пов’язану з нею, метафору СМЕРТЬ – ЗЕМЛЯ, де простір смерті набуває конкретних ознак: Добра була голова, та слава Богу, що земля її прибрала; Журба та горе з ніг звалять, а біда землею привалить; Родила мама, що не приймає й яма; Sei piedi di terra ne uguaglia tutti (Шість п’ядей землі всіх зрівнює); Terra innanzi e terra poi (Земля до й земля після); Tutti si rito a alla gran madre (Всі повертаються до великої матері). Спостерігаємо тут зв’язок із симетричними ГМ Смерть – спокій, ЖИТТЯ – БОРОТЬБА: Uomo in terra non fa guerra (Людина в землі не воює).
Одним із компонентів поховального ритуалу як соціального явища є la lode (славлення) померлого, свідченням чого є паремія Dio ti guardi dal gio o della lode (Хай Господь рятує тебе від дня славослів’я, тобто дай тобі, Боже, довгого життя) із наголошенням на побажанні віддалити день смерті. Перифраза іl gio o della lode “день славослів’я” заміщує лексему смерть, адже про померлого, за звичаєм, промовляють лише хороші слова. Евфемістичне заміщення негативного явища – смерті реалізується номінацією одного обов’язкового ритуального акту з позитивним навантаженням – la lode.
Життя сприймається як певний процес, рух, несталість. Прядіння як певний процес, обмежений часом і простором, в ментальній площині пов’язується з життям. Субститутивний образ розірвання нитки нагадує смерть: Увірвалась йому нитка життя. ГМ ЖИТТЯ – НИТКА виводимо з таких паремій: Життя наше, як павутина; На тонку пряде, бо швидко вмре; Йому лиш три чисниці до смерті; La vita è un bottone: sta attacсata a un filo (Життя – це ґудзик: воно пришите ниткою); Il filo della vita (Нитка життя). Позалінгвальна інформація, вміщена в семантичний обсяг виявлених ГМ, кодує ідею життя як поступового руху, а смерті – як припинення цього процесу. Людина залишає після себе матеріальні сліди свого земного існування. Конкретизація абстрактної сутності відбувається через її відображення в об’єктах цієї праці.
Життя порівнюється зі шляхом, що його людина проходить від народження до смерті. ГМ ЖИТТЯ – ШЛЯХ ДО СМЕРТІ має глибоке наповнення: І vecchi vanno verso la morte e la morte va incontro ai giovani (Старі йдуть у напрямку смерті, а смерть молодим іде назустріч); Птахом чоловік через молодість перелетить, а через життя іде орачем; Іl viaggio alla morte è più aspro che la morte (Мандрівка до смерті більш важка, ніж сама смерть). Відстань, що її може сприймати людина зором, у мові має часову проекцію: видима відстань є теперішнім часом, а невидима – майбутнім у ГМ ЖИТТЯ – ВИДИМИЙ ШЛЯХ: Що без нас було – чули, що при нас буде – побачимо; Що буде – побачим, а наперед заглядать нічого; Vedere è facile, prevedere è difficile (Побачити – легко, передбачити – складно). ГМ фіксують семантичний компонент ‘розвиток’ як конститутивну ознаку життя. ГМ ЖИТТЯ – ЗМІНА виявляється в таких пареміях: Не один чоловік міняється на своїм віку; Il mondo è bello perchè è vario (Світ чудовий, тому що він різноманітний). Людина переосмислює навколишній світ під впливом культурного середовища.
Традиційна об’єктивна реальність у свідомості втілюється в ГМ СМЕРТЬ – ПЕРЕМІЩЕННЯ, як переміщення від життєвого простору до простору смерті. Констатацією факту смерті є такі евфемістичні вирази просторового характеру: Положили Савку на голу лавку; поправився з покуття на лаву; Не витерпіла душа: на простір пішла. Стан смерті відповідає певному локусу й характеризується опосередковано, через предмети, що мають в етнічній картині світу сакральне семантичне навантаження. Лава символічно вказує на місце, куди кладуть покійника і позначає перехід до локусу смерті. Ситуація Полегшало нашій матері: з печі на лаву перебралася виділяє ряд семантичних ознак, характерних для артефактів піч, лава, які вказують на паралель життя ~ смерть. Переміщення хворого з печі або з покуття на лаву символізує перехід від життя до смерті. Піч, покуття у предметному коді локально розташовані значно вище за лаву: вертикальна координата руху, шлях зверху вниз, з печі на лаву є символом помирання, сходження до локусу смерті, піддаючи сакралізації таке переміщення. Коріння виявлених ГМ лежить у площині колективного підсвідомого, в архетипній площині.
Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ актуалізовано в проекції природного коду. Людина порівнює з явищами природи цикл власного розвитку. В наївній картині світу існує семантичний зв’язок між порами року й віковими стадіями людини. Трансформації, що спостерігаються у процесі росту рослини, які призводять врешті-решт до загибелі живого організму, за аналогією переносяться на іменування змін, що їх зазнає людина.
Мовець, встановивши аналогію між навколишнім світом і собою, замінює табуйовані поняття на евфемістичні. Так само як косар скошує траву, так і смерть, за народними уявленнями, косить людські життя. Помирання асоціюється з процесом косіння чи зрубування, коли померлий порівнюється зі зрубаним деревом: Смерть – як коса в руках косаря – вона не минає хоч би й царя; Підкосило, як косою; Смерть занесла гостру косу; La falce della morte (Серп смерті); La morte taglia tondo e non lascia cima o fondo (Смерть зрізує цілком, не залишає ані верхівки, ані пня). Виявлена ГМ СМЕРТЬ – КОСА висвітлює такі ознаки явища, як раптовість, рух униз, наближення до кінця.
Людина прагне знайти логічне пояснення власної смерті в аналогії з рослинним світом. Концепт СМЕРТЬ, тобто перехід від буття до небуття, поступова трансформація життя в смерть, корелює з поняттям визрівання плодів. Зрілість, стиглість акумулює значення завершеності, обмеженості в часі, результативності. Звідси випливає ГМ СМЕРТЬ – ВРОЖАЙ. Механізм мапування, який формує усталений образ помирання, має причиново-наслідковий характер, що базується на сільськогосподарському досвіді: Не старе мре, а поспіле. Підтвердженням цієї думки є семантика латинського дієслова maturare, яке oзначало не лише “робити стиглим, зрілим”, а й “поспішати, прискорювати”. Звідси прикметник maturus має такі значення: 1) “зрілий, стиглий , 2) “завчасний”. Вираз mors matura має два протилежні значення – з семантикою “більше норми” (смерть в дуже похилому віці) і “менше норми” (передчасна кончина). Увага сфокусована на відхиленнях від норми (за норму береться смерть, яка настає після вичерпання закладеної при народженні людини життєвої сили). У цій метафорі імпліцитно представлена семантика динаміки та зміни стану. Виникає логічний ланцюг “минуле – теперішнє – майбутнє”, ланки якого взаємопов’язані і кожна з них впливає на іншу.
Висновки
Вивчення концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у згорнутому макротексті паремійного фонду української та італійської мов дозволяє зробити узагальнення щодо тенденцій функціонування уявлень про життя і смерть, втілення етнічної своєрідності світосприйняття й концептуального представлення аналізованих концептів крізь призму архетипних виявів. Маніфестація концептів в зіставлюваних мовах представлена архетипами, евфемізмами, ГМ.
Особливості семантичної реалізації концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ носіїв української та італійської мов у пареміях висвітлюються в перцептивному просторі в культурних кодах, що створюють опорні орієнтири часової та просторової реальності. В італійських пареміях концепти актуалізовані в акустичному, візуальному, предметному кодах культури. Концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ пов'язані з аксіологічно маркованими просторовими опозиціями онтологічного характеру. Виявлені просторові моделі локусів життя й смерті, властивих українській та італійській мовній свідомості, є ієрархічність, структурність і впорядкованість. Концепт ПРОСТІР вербалізує концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ у горизонтальній і вертикальній моделях часу обох народів. Вербалізовані знання є інформаційною системою. Тлумачення життя і смерті як природного явища мотивоване емпіричним досвідом людини. Відбувається запозичення і мапування наочно-образної інформації для позначення царини мети.
У вербалізації концепту ЖИТТЯ суттєвим є чинник безпосереднього сприйняття часу. Абсолютна й відносна моделі часу опосередковано включені в перцептивний простір суб’єкта. У концептуалізації відбувається реїфікація абстрактної одиниці як відбиття причиново-наслідкових зв’язків. Розумовий досвід людини встановлює зв’язок між моделлю реальності, що представлена в членуванні простору, та виробленою моделлю ментального простору.
Інформаційні блоки архетипного символу “цей світ” – “той світ” у пареміях містять імпліцитну інформацію як вербалізовану форму субституційного жесту. Просторовий символ, побудований опозиційними детермінаторами двовимірного простору цей –той, фіксує ритуальний жест.
Концепт ЖИТТЯ зіставлюваних культур ґрунтується на архетипах води, землі, світла, вогню, втілених в архетипних мотивах течії, руху, змінювання. Витоками концепту СМЕРТЬ є архетипи води і землі, представлені в архетипних мотивах занурення у воду, темряви, розлуки, сну, спокою. Вербалізація архетипів у паремійному фонді української та італійської лінгвокультур здійснюється через метафори, а також евфемізми, які мають спільне генетичне коріння з метафорами.
На шляху інформації, здатної травмувати, стають захисні механізми. Якщо йдеться про вербалізацію концепту СМЕРТЬ, когнітивними захисними операціями є заперечення, переоцінка, відчуження, витіснення, заміщення. Домінантними в процесі метафоризації є два типи психологічного захисту: витіснення і заміщення. У пареміях заміщення створює новий образ ситуації, яка має іншу емоційну забарвленість, змінює суб’єктивну оцінку ситуації.
Особливості репрезентації евфемізмів паремійного фонду в українській та італійській мовах полягають у тому, що концепти ЖИТТЯ і СМЕРТЬ метафорично структуровані в термінах інших концептів. Італійська мовна культура містить переосмислення язичницького уявлення про смерть у зв’язку з християнською доктриною. За семантичною структурою евфемізм наближається до гештальтної метафори. Оскільки табу є підґрунтям метафори, евфемізм як динамічне семантичне утворення можна вважати прихованою метафорою.
Концепт СМЕРТЬ у пареміях за допомогою диференційних ознак вербалізовано в енігматичному коді. Когнітивне відбиття дійсності в енігматичному коді передбачає наявність певних знань у адресата комунікації. Криптологічність, вмотивована табуйованим компонентом, перешкоджає прямій номінації, заміщуючи її позначеннями домінантних рис, властивостей об’єкта.
Показовими для моделювання лінгвальних уявлень є ГМ, за допомогою яких реалізується концепт: у них поєднані досвід та світобачення етносу. Базовим джерелом для вербалізації розглянутих концептів як в українській, так і в італійській мовах є світ природи. Фрагмент знань про рослинний світ, наявний у мовних картинах світу обох етносів, відбиває міфологічні погляди їх носіїв.
Українська та італійська лінгвокультури розглядають концепт життя в бінарній опозиції через концепт смерть; концепт смерть, у свою чергу, репрезентований через концепт життя. Мовне втілення таких універсальних концептів демонструє національно-культурні відмінності й особливості картин світу кожного з цих етносів.
В українській картині світу досліджуваним концептам притаманний міцніший зв’язок з архетипами, ніж в італійській, що пояснюється язичництвом, традиції якого глибоко укорінені в українській мовній свідомості.
До перспективних напрямів подальших досліджень слід віднести розкриття та визначення обсягу й змісту концептів ЖИТТЯ і СМЕРТЬ в агіографічних текстах, що поєднують біблійну та фольклорну картини світу, встановлення ієрархії цих концептів у житійній літературі.
|
