| Краткое содержание: | У вступі обґрунтовано актуальність обраної для опрацювання проблематики, окреслено мету й методи дослідження, об’єкт, предмет і завдання роботи, розкрито її наукову новизну, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, наведено відомості про їх апробацію.
У першому розділі „Методологічні підходи до дослідження семантики культурно маркованих номенів у контексті постулатів антропоцентричної парадигми в мовознавстві” висвітлюються теоретичні передумови становлення антропоцентричної парадигми у лінгвістиці, аналізуються сучасні підходи до вивчення національно-мовних картин світу, визначаються головні методологічні підходи до дослідження семантики етноспецифічних номенів у світлі культурологічно-когнітивного трактування мовних фактів.
Лінгвістика сьогодення розвивається в межах антропоцентричної дослідницької парадигми, що, у свою чергу, визначає спрямованість і проблематику мовознавчих студій. Якщо в межах структуралізму домінуюча увага приділялася мовним формам і внутрішнім структурним зв’язкам мовних одиниць, то в межах лінгвістичного антропологізму у центрі дослідницької уваги опинився суб’єкт пізнання – індивід-мовець, сформований у рамках певної етнічної культури. На думку багатьох дослідників – теоретиків антрополінгвістики (Ю. Степанов, О. Кубрякова, В. Постовалова, П. Серіо та ін.), зміна лінгвістичних парадигм значною мірою базується на зміні ціннісних орієнтацій сучасної епохи, зокрема, на постмодерністській відмові від європоцентричних підходів, визнанні багатополярності та цінності традиційних культур на тлі світових глобалізаційних процесів, пошуках інтегративних підходів до вирішення наукових проблем. Основними засадами сучасної лінгвістики стають експланаторність, антропоцентризм, неофункціоналізм та експансіонізм (О. Кубрякова, А. Кибрик).
Важливим фактором, що активізував міждисциплінарні дослідження на стикові лінгвістики з гуманітарними та природничими науками, став розвиток когнітивізму (науки про знання і пізнання, згідно з яким ментальна діяльність людини інтерпретується як ефективний механізм отримання, накопичення й обробки знань про світ). Усвідомлення того факту, що інформація, яка використовується при декодуванні текстів, не обмежується знанням тільки мови, а й включає знання про світ загалом, соціальний і культурний контексти, зумовило становлення лінгвістичної когнітології. У такому контексті одним із пріоритетних напрямів лінгвістичних досліджень стає вивчення тезаурусного рівня мовної особистості і національно-мовних картин світу, що постають як вербалізовані інтерпретації світу різномовними етносами (роботи Ю. Апресяна, Т. Вендіної, І. Голубовської, Ю. Караулова, О. Корнілова, О. Кубрякової, В. Постовалової, Ю. Степанова, Н. Сукаленко, В. Телія, О. Урисон).
Спираючися на теоретичні положення, викладені в працях І. Голубовської, А. Вежбицької, ми дотримуємося тлумачення національно-мовної картини світу як складного феномену, що створюється за участю всіх рівнів мовної системи, проте лексико-фразеологічний рівень мови визнається пріоритетним щодо маніфестації в мовній тканині культурно детермінованої інформації.
Вивчення унікальної народної культури крізь національну мову, що слугує зберігачем і транслятором культурних цінностей і світогляду нації, зумовило протягом останніх десятиліть підвищення дослідницького інтересу до лексики, що містить національно-культурний компонент. Етнолінгвістичний напрям, що бере витоки з досліджень Ф. Боаса, Е. Сепіра, О. Потебні, орієнтований на реконструктивний план виявлення культурних шарів у формуванні лексичного фонду національних мов, зокрема, чільна увага приділяється традиційній народній символіці і міфологічним уявленням, що „закодовані” в етномаркованих номенах (В. Жайворонок, О. Снитко, О. Тищенко, М. Толстой, С. Толстая та ін.). Лінгвокультурологічні дослідження спрямовані, швидше, на сучасний стан взаємодії і взаємозв’язку мови і культури, на національні форми буття, відтворювані у системі мовної комунікації. Серед пріоритетних напрямів лінгвокультурології виділяється, зокрема, дослідження культурних концептів („ключових” слів культури, що сконденсовано містять систему світоглядних особливостей етносу) та лінгвокультурний аналіз фразеологічних знаків. Динамічного розвитку набула теорія міжкультурної комунікації як лінгвопрагматична дисципліна, що, оперуючи поняттями етноцентризму, національно-культурних стандартів, культурного шоку, культурного релятивізму, спрямована на ефективне вирішення міжетнічних комунікативних конфліктів (В. Красних, О. Леонтович, С. Тер-Мінасова). З-поміж прикладних аспектів вирізняється також лінгвокультурно орієнтована лексикографія (роботи В. Жайворонка, Ю. Степанова та ін.).
У межах когнітивної семантики відбувається розробка багаторівневої теорії значення (теоретичні праці О. Баранова, М. Болдирєва, Д. Добровольського, О. Кубрякової та ін.). Однією із головних її дистинктивних рис когнітивісти називають вихід за межі власне мовних знань і звернення до знань немовного, енциклопедичного характеру, а також визначення ролі цих знань у процесі формування мовних значень і смислу висловлення. Семантика мовних одиниць у річищі когнітивних ідей розглядається як відображення процесів концептуалізації і категоризації у мові. Значення тлумачаться як ідеальні синкретичні структури, включені в моделі знання і думки і співвіднесені із когнітивним контекстом – системою людських знань, що включає як теоретичне пізнання, так і чуттєвий, неусвідомлений, невербалізований досвід.
Теоретичною основою нашого дослідження є розгляд лексичних одиниць крізь призму явища концептуалізації. Етнічні особливості концептуалізації дійсності в цілісній роботі її сенсорно-рецептивної, логіко-поняттєвої, емоційно-оцінної та морально-ціннісної складових об’єктивуються в культурно забарвлених одиницях лексико-фразеологічного рівня національних мов, „наділяють” матеріалізований у словесній формі концепт ідіоетнічними ознаками, що відображають національно-культурну специфіку мовної свідомості індивіда – члена соціально-етнічної спільноти. Такий підхід спрямований на виявлення принципів організації мовного матеріалу, насамперед, на встановлення тезаурусних зв’язків, що поєднують етномарковані номени в єдиний концептуальний простір національної культури.
Дослідження об’єктивації в мовній тканині культурно забарвлених феноменів базується на розумінні онтологічної єдності мови і культури як у функціональному, так і в генетичному аспекті через належність до фундаментальних характеристик людини та її духовної діяльності із пізнання та перетворення світу. Культура тлумачиться як сукупність матеріальних і духовних артефактів людської діяльності, відображена в системі знаків, символів і норм, що історично передається і поділяється певною етнічною спільнотою. Мова, відповідно до визначення культури, розглядається як компонент і знаряддя культури, що невід’ємно від культури виконує комунікативну, гносеологічну, семіотичну, регулятивну, аксіологічну та інші функції.
За твердженням А. Вежбицької, „...неможливо знайти „ідентичність” своєї власної культури (якою б різнорідною вона не була), доки глибоко і досконало не познайомишся з іншою культурою”. Контрастивний лінгвокультурологічний аналіз, обраний як пріоритетний для нашого дослідження, має на меті визначити особливості кожної з лінгвокультур із прагненням до максимальної об’єктивності в інтерпретації лінгвокультурних фактів.
У другому розділі „Етнічні особливості концептуалізації дійсності, об’єктивовані в одиницях лексико-фразеологічного рівня української, російської, англійської та італійської мов” на основі контрастивного аналізу лексем і фразем, що презентують різні групи культурно маркованої лексики, вивчаються етнічні особливості явища концептуалізації в цілісній роботі її сенсорно-рецептивної, логіко-поняттєвої, емоційно-оцінної і морально-ціннісної складових.
Структура концептів позначена неоднаковим співвідношенням універсальних та ідіоетнічних компонентів, внаслідок чого вони можуть виступати носіями універсальних або етноспецифічних рис мовної ментальності носіїв певної лінгвокультури. Водночас лексика, що відбиває культурну інформацію, не утворює реальної системи на вербально-семантичному рівні мовної особистості. Асистемність культурного квантування засвідчують і міжмовні зіставлення, що виявляють незбіг етномаркованих лексичних „ділянок” в різних лінгвокультурах. Цей факт стимулював нас до вивчення когнітивного рівня мовної особистості крізь призму явища концептуалізації із залученням різних груп національно забарвленої лексики з метою якомога глибшого опрацювання концептуального простору етнічної лінгвокультури та відтворення основних рис ментальності її носія. Досліджуючи етноспецифічні номени, ми спиралися на класифікацію культурно маркованої лексики, запропоновану І. Голубовською, згідно з якою лексика національних мов поділяється на: 1) номени реальних об’єктів зовнішнього світу (лексичні лакуни; безеквівалентна лексика; близькі поняття різної прототипової віднесеності); 2) номени концептів колективної етнічної свідомості (культурні концепти; культурно конотована лексика; слова, що належать до сфери міфічних категорій).
З-поміж лексики з різним культурним фоном для аналізу було обрано мовні одиниці, які виражають ідею „житла” в різних лінгвокультурах. Дослідження культурного фону української лексеми село і російських номенів село, деревня проводилося через їх співвіднесеність із когнітивним контекстом, що дозволило залучити до мовного аналізу енциклопедичні знання, зокрема широку базу етнографічних відомостей. Зіставне вивчення форми просторової організації українського і російського села, особливостей громадських утворень, родинно-сімейних відносин, еволюції приватновласницьких уявлень продемонструвало відмінності в ментальності українського і російського народів, сформовані під впливом природно-кліматичних факторів, історичних умов, соціальних стереотипів етносів. Демократичність української „громади” щодо дотримання приватних інтересів її членів і статево-вікової ієрархії в селі, подвірна форма землеволодіння як основа господарювання створили ґрунт для розвитку українського індивідуалізму, що відстежується за численними мовними фактами. Російське громадське утворення „мир” як регулятор зовнішнього і внутрішнього життя селянства, общинне землеволодіння, існування нерозділених сімей із сильною патріархальною владою є вагомими чинниками виникнення колективізму як специфічної риси російської ментальності.
Дослідження співвідносних номенів з різним культурним фоном, що концептуалізують поняття „дім” в національних лінгвокультурах і базуються на універсальних бінарних опозиціях „своє – чуже”, „мікросвіт – макросвіт”, дозволило зробити висновок, що в українській мовній картині світу лексема хата виразно експлікує індивідуалістичні інтенції українського світогляду. Це виражається, зокрема, в антиномії „своя хата”, „рідна хата” – і „чужа хата”, причому семантичне поле „чужого” здобуває значного розширення: Хоч у рідного тата ─ але не моя хата; Хата чужая ─ як свекруха лихая; „Тяжко мені // У матері в хаті старітися. А своєї // Вже хати не мати!” (Т. Шевченко). Ідея „своєї хати” також тісно пов’язана із соціальним становленням людини, реалізацією її життєвого циклу: Своя хата ─ своя воля; „Зробив хату, оженився, // І піч затопив” (Т. Шевченко). Антропоморфність хати, символізація і сакралізація життєвого простору у фольклорі і літературі засвідчує поєднання християнських і язичницьких вірувань, втілених у концептуалізації „дому” українською мовою.
Контрастивне дослідження продемонструвало, що російська лексема дом, крім універсального міжмовного значення „укриття, сховище, захист від життєвих негараздів”, розвиває негативно марковані конотації, серед яких, зокрема, „лімітація свободи”, „обтяжлива відповідальність”, „перешкода для розвитку особистості”, що відбивають діалектику індивідуального і колективного начал у російській лінгвокультурі: Свой дом не чужой: из него не уйдёшь;. Домом жить – обо всём тужить.
Лексеми house/home як результат мовної концептуалізації поняття „дім” англійською мовою мають категоріально різне змістове наповнення. Нouse вживається, насамперед, як просторовий маркер: House of Lords; Opera-House. Лексема home пов’язана із позначенням фізичного і символічного простору особистості, із дистанціюванням як характерною рисою англійського менталітету і входить до концептуального поля етноспецифічного поняття privacy – „наскрізного концепту світобачення” в англо-саксонській лінгвокультурі, напр.: close to home – „близько до серця”; charity begins at home – „милосердя починається вдома” та ін.
Розвиненість сфери номінації за участю лексеми casa в італійській мові (напр., aprire casa – „одружитися”; essere a casa sua – „розумітися на чомусь”; essere fuori di casa – „не прижитися, не знайти собі застосування” та ін.), на нашу думку, пов’язана із різноманітністю (varietá) як дистинктною рисою італійського суспільства. Багатство природних умов, традицій, звичаїв, діалектів у поєднанні з етичними принципами демократії і свободи особистості формують феномен італійського національного характеру, в якому індивідуалізм знаходить вільне вираження на тлі національної єдності.
Безеквівалентна лексика у нашому дослідженні представлена групою номенів на позначення національних страв. Вивчення численних фразеологізмів української, російської, англійської та італійської мов, які містять назви національних страв та типових продуктів споживання (зокрема, укр. борщ, сало, каша, вареники; рос. щи, капуста, каша; англ. pudding, toast; італ. olіо, formaggio, maccheroni та ін.), засвідчує, що традиції національної кулінарії, концептуалізовані номенами на позначення національних страв, екстеріоризують мотивацію емоційно-оцінних суджень і витоки морально-ціннісних пріоритетів, властивих певній лінгвокультурі.
Міжмовне зіставлення свідчить про структурний і функціональний ізоморфізм лексичних підсистем, що містять елементи національного харчування. Ізоморфізм представлений, зокрема, в опозиції „матеріальне – духовне”, яка безпосередньо пов’язана із релігійними уявленнями етносів. Так, страви національної італійської кухні, досліджені в діахронічному вимірі та сучасному культурному контексті, засвідчують традиції культури Античності та Ренесансу, орієнтовані на чуттєве сприйняття світу і насолоду життєвими благами. Численні назви італійських страв та фразеологічна розробленість номенів, що позначають продукти харчування, несуть символічне навантаження і семіотизують культурний простір, відбиваючи італійський артистизм і схильність до естетизації дійсності: chiaro come un olio – „ясний, чіткий; ясно, як білий день”; uomo di formaggio fresco – „безхарактерна, боязка людина”; come il formaggio sui maccheroni – „дуже вчасно, доречно” та ін.
Система російського національного харчування презентує „релігійність” як етноспецифічну рису російської ментальності, що відстежується за мовними фактами, як-от: 1) розвиненість найменувань пісних страв, які відбивають символічне значення посту як духовного подвигу в російській лінгвокультурі; 2) зневажливе ставлення до чуттєвої насолоди від страв та надмірності в їжі, що реалізується в інформаційному наповненні й аксіологічній маркованості численних фразеологізмів, що містять назви національних продуктів харчування, напр.: Дай брюху волю – брюхо города выест; Хлеб чёрствый – обед честный; Не тем вкусом, а сыты будем.
Багатство української національної кухні, втілене в різноманітності найменувань етнічних страв, у високих вимогах до смакових якостей і трудомістких способах приготування, яскрава образність фразеології із назвами страв засвідчують „життєрадісність” та „позитивізм” української культури, в якій чільне місце посідає насолода від смаку: Рятуй мене хоч вареником; Ріж мою душу вареником до подушки; Якщо вже їсти сало, то так, щоб по бороді текло; Добрий борщик, та малий горщик; Із нехочу з’їв три миски борщу.
Аналіз англійських фразеологізмів, що містять національно-специфічний компонент – назву традиційної страви, дозволив визначити найбільш знакові для англійської культури елементи харчування, своєрідні харчові „ідентифікатори” етносу: pudding, cheese, toast, ale.
Серед культурно конотованих номенів об’єктом нашого дослідження стали метафоричні значення прикметників-сенсибілій на позначення густативних, термічних і тактильних вражень. Метафори як втілення національно-специфічних пізнавальних процесів виникають внаслідок взаємодії сенсорно-рецептивної концептуалізації дійсності з культурними асоціаціями носіїв конкретної етнічної мови. Категоризація абстрактних сутностей, ініційованих первинним фізичним відчуттям, демонструє прояви ідіоетнічного, національно зумовленого, на тлі універсального і засвідчує, що при формуванні мовних категорій, крім перцептивно-фізіологічних факторів, вагомий вплив має чинник колективної етнічної свідомості, яка бере участь у категоризації чуттєво сприйнятої інформації.
Вторинні метафоричні іпостасі густативних сенсибілій у досліджуваних лінгвокультурах демонструють спільні за аксіологічною маркованістю переносні значення „солодкого” як „приємного, такого, що приносить задоволення”: укр. солодкі мрії; рос. сладкий поцелуй; англ. sweet sleep – „солодкий сон”; італ. dolce riposo – „солодкий відпочинок”. „Гіркий” асоціюється із горем, стражданням: укр. гірка доля; рос. горькие слёзы; англ. bitter words – „гіркі, в’їдливі слова”; італ. con la bocca amara – „із гіркотою у серці”. „Солоний” корелює із „гірким” через прототипову співвіднесеність зі сльозами, потом, кров’ю – і відповідно асоціюється з болем, лихом, важкою працею, розвиваючи негативно марковані конотації: укр. сьорбнути солоного; рос. солёный хлеб; англ. salt tears – „гіркі сльози”; італ. il pane degli altri è troppo salato – „чужий хліб дуже солоний”. „Кислий” у межах досліджуваних культурних ареалів також має спільну пейоративну аксіологію: укр. кисла посмішка; рос. кислая мина; англ. sour face – „кисле обличчя”; італ. acerba vista – „сумна картина, неприємне видовище”.
Встановлено, що лексико-фразеологічний рівень української і російської мов засвідчує ідіоетнічні негативно марковані конотації прикметника-сенсибілії солодкий, що базуються на асоціативних зв’язках „пересолодженості” та лицемірства, улесливості, підступності: укр. солодкі очі, солодка усмішка, солодка розмова; рос. сладкие речи, сладкая улыбка та ін. В українському мовно-культурному просторі пейоративні конотації „солодкого” зустрічаються у численних пареміях, що засуджують „хитрість”, і, таким чином, є засобом маніфестації культурного концепту щирість, релевантного для розуміння української ментальності.
Метафоричні значення температурних сенсибілій тісно взаємодіють з емоційним світом людини та презентують ідіоетнічність емоційного сприйняття дійсності на лексичному мовному рівні. Дослідження вторинних значень ад’єктивів „гарячий” і „холодний” засвідчує універсальність їхньої категоризації в досліджуваних мовах. Прикметник „гарячий” розвиває амбівалентну аксіологію, спричинену співвіднесеністю із універсальними прототипами – архетиповими символами – вогнем та сонцем: укр. гарячі почуття, гаряча голова, гаряча кров; рос. горячая кровь, горячая голова; англ. hot-headed, hot-spirited, hot-tempered – „палка, запальна людина”; італ. testa calda – „гаряча голова”, a sangue caldo – „у стані афекту, у шалі пристрасті”. „Холодний” в емоційній сфері здобуває переважно пейоративну оцінку, що спирається на негативні реакції від первинного фізіологічного відчуття: укр. холодні мурахи пробігли по спині, холодна жаба сидить під серцем; рос. холодным потом облиться, холодная дрожь пробежала; англ. it makes one's blood run cold – „від цього холоне кров”; італ. mettere i sudori freddi a qd – „лякати, вселяти жах”.
Етноспецифічними для української та російської культур є вторинні значення „периферійних” термічних відчуттів: укр. теплий і рос. тёплый регулярно вживаються для вираження позитивних емоцій: укр. теплий погляд, теплі слова, тепле ставлення; рос. тёплая встреча, тёплые отношения, тёплый приём. Відповідно укр. прохолодний і рос. прохладный виступають антонімічними до них поняттями із пейоративною аксіологією: укр. прохолодні стосунки; рос. прохладное отношение та ін. Температурна шкала „теплий” – „прохолодний”, що функціонує у сфері людських стосунків, засвідчує „емоційність” як характерну рису ментальності носіїв досліджуваних східнослов’янських культур, зокрема слугує одним із вербальних засобів вираження кордоцентричності української культури.
Англійський прикметник cool у сфері вторинного означування розвиває меліоративну аксіологію, презентуючи специфіку національного світобачення, оскільки слугує маркером контролю над емоціями як інтегративна частина феномену understatement в англо-саксонській лінгвокультурі: англ. cool, calm and collected – „спокійний і зібраний”; keep one's cool – „зберігати спокій у складних ситуаціях”.
Дослідження вторинних метафоричних іпостасей опозиції „твердий – м’який” у сфері концептуалізації тактильних відчуттів засвідчує різноспрямованість соціокультурних пріоритетів східнослов’янського та західноєвропейського мовних ареалів. Ознака „твердості” в українській та російській лінгвокультурі здобуває позитивну оцінку, пов’язуючись зі стійкістю, рішучістю, незламністю: укр. тверде рішення, тверде слово, твердий характер; рос. твёрдая рука, твёрдое убеждение, твёрдые знания. Водночас асоціативна співвіднесеність „м’якості” зі слабкістю і невиразністю спричинює амбівалентну аксіологію укр. м’який та рос. мягкий: укр. м’який характер, м’яке серце, м’яка людина; рос. мягкая душа, мягкое наказание. Толерантність як головний принцип міжособистісної та суспільної взаємодії в англійській та італійській лінгвокультурі зумовлює пейоративно марковані значення вторинних іпостасей прикметників hard і duro зі значенням „твердий”: англ. a hard case – „складний випадок”, hard lines! – „от біда!”; італ. tempi duri – „тяжкі часи”; carattere duro – „жорстокий характер”; та меліоративну оцінку англійського ад’єктива soft – „м’який”: soft heart – „м’яке серце”; soft words break no bones – „лагідні слова не ламають кісток”.
У третьому розділі „Морально-ціннісні виміри концептуалізації світу в національних лінгвокультурах (на матеріалі nomina mentalia)” аналізуються поняття, що стосуються духовної та етичної сфери народної культури чотирьох етносів, які відбивають морально-ціннісні пріоритети етнічної спільноти, значною мірою регламентуючи світосприйняття та поведінку етнічної особистості.
У межах розділу особлива увага приділяється вивченню nomina mentalia в аналізованих мовах. „Розум” як універсальна гносеологічна категорія знаходить різнопорядкову категоризацію в національних лінгвокультурах. Семантичні особливості концептів, що позначають категорії ментальної сфери різномовних спільнот, зумовлені специфікою національного характеру та соціокультурних стереотипів етносів, формують особливості національного „способу мислення”, задають етнічні параметри когнітивного освоєння світу людиною.
Так, для західноєвропейського культурного ареалу є характерним раціоналістичний спосіб пізнання дійсності, дистинктивні риси якого втілені в семному наборі лексичних одиниць, що позначають категорії ментальної сфери – англ. reason, mind; італ. ragione, mente. Особливістю концептуалізації мислення в італійському та англійському мовно-культурному просторі, порівняно зі східнослов’янськими культурами, є ширший семантичний обсяг nomina mentalia, що відбиває дифузність ментальних категорій і почуттів, опосередкованих сферою свідомості. В українській і російській лінгвокультурах ментальні категорії знаходяться в опозиції до „душі” і „серця” як чуттєвого начала людини, і така діалектика розуму і почуттів є основою формування емоційності – етноспецифічної риси національної ментальності носіїв аналізованих культур. Водночас виділення в ієрархії російських nomina mentalia феномену „разум”, безеквівалентного щодо інших досліджуваних мов, засвідчує унікальність категоризації ментальної сфери російською мовою, що експлікує поєднання логічного пізнання із трансцендентальним, раціонального з ірраціональним.
Крос-культурне дослідження збірного узагальненого образу „розумного” і „дурного” на матеріалі пареміологічних одиниць із застосуванням поняття ціннісної інформеми дозволяє зробити висновки щодо „побутового”, практичного уявлення про „розум” і „дурість” у звичайній свідомості, що відбиває традиційну народну етику і мораль різномовних етносів. За результатами проведеного аналізу спільні для досліджуваних культур ознаки і властивості „розуму” можна пояснити через інформеми-універсалії: „розум – одна з найкращих чеснот людини”, „люди розумні або дурні від народження”, „розум людини проявляється в її мові”, „розум допомагає заробляти гроші”, „розум може помилятися”. Універсальні риси образу „дурня” в рамках усіх досліджуваних лінгвокультур реалізуються через інформеми: „дурість – вічна і всеосяжна”, „дурень пізнається за мовою і за сміхом”, „дурні – необережні”, „дурні – небезпечні”, „дурнів слід уникати”, „дурням допомагають вищі сили”.
Етноспецифічною ознакою „розуму” в українській і російській лінгвокультурі можна вважати акцентуацію його соціально-етичної, а не прагматичної складової, що реалізується в інформемах „розумна людина має бути скромною”, „розум не пов’язаний із надбанням грошей”.
„Ірраціональність” світосприйняття і світоосмислення, а також значний вплив православної етики і моралі в російському мовному ареалі формує безеквівалентні щодо інших досліджуваних лінгвокультур інформеми: „розум – це тягар, що приносить нещастя”, „розум – це спокуса і гріх”, „здогадка краща за ретельне обмірковування”.
Специфічними особливостями образу „дурня” в українській і російській лінгвокультурі є дивацтво, „інакодумство”, свобода від матеріальної складової життя і соціальних умовностей, страдництво, „богоугодність”, які зближують його із феноменом „юродства”, презентуючи протиставлення розуму раціонального і трансцендентального.
Вивчення пареміологічного фонду мов західноєвропейського культурного ареалу демонструє інші ціннісні пріоритети, зокрема, характерною складовою концепту „розум” в англійській лінгвокультурі є його прагматично-агентивна спрямованість, що базується на принципі доцільного раціоналізму. Відповідно образ „дурня” позначений відсутністю агентивної орієнтації на власний успіх і добробут, про що свідчить інформема „дурень – це той, хто не вміє користуватися життєвими благами й отримувати з них вигоду”: He is a fool that kisses the maid when he may kiss the mistress – „Той дурень, хто цілує служницю, коли міг би цілувати господиню”; He is a fool that forgets himself – „Той дурень, хто забуває про себе”.
В італійському мовно-культурному ареалі „розум” і „дурість” утворюють діалектичну єдність із хисткою межею взаємопереходу, що втілюється в амбівалентній аксіології обох концептів та інформемах: „розум часто помиляється”, „розум – відносне поняття”, „кожен по-своєму дурень”, „справді розумний вміє спілкуватися з дурнями”: Il saggio è il meno pazzo – „Мудрець – це найменший дурень”; Vi sono dei matti savi e dei savi matti – „Бувають розумні ду́рні і дурні́ розумні”; Per gove ar sui pazzi ci vuole molto senno – „Потрібно бути дуже розумним, щоб керувати дурнями”.
Окремий підрозділ дисертаційного дослідження присвячено аналізу етнічно зумовлених уявлень про „хитрість” та опозитивних до неї понять. „Хитрість” на тезаурусному рівні тісно пов’язана із концептуалізацією розуму. Свідченням цього є факт, що до універсалій в пареміологічному корпусі мовно-культурних ареалів належить тлумачення „хитрості” як різновиду прагматично-орієнтованого розуму із загальною меліоративною аксіологією. Водночас „хитрість” як фундаментальна категорія морально-етичної сфери етносів розвиває амбівалентну аксіологію у національно-мовних картинах світу: спільним для досліджуваних лінгвокультур також є пейоративне осмислення „хитрості”, зумовлене християнською етикою, та переконання в недовговічності успіху, що досягається нечесним шляхом.
Безеквівалентним щодо інших досліджуваних культур є осмислення „хитрості” в італійському мовно-культурному просторі. Італійський концепт furbizia, сформований під впливом екстралінгвістичних історико-психологічних чинників, спрямований на реалізацію потреб особистості без порушення соціальної рівноваги.
Особливості англійського світосприйняття відбито в опозиційних до „хитрості” концептах. Так, англійське етноспецифічне поняття honesty та видове щодо нього fair-play є втіленням принципів „доцільного раціоналізму”, що декларує „відкритість” і „прозорість” як оптимальні засади суспільної та міжособистісної взаємодії.
Український концепт щирість, що реалізується через значення своїх етномаркованих семантичних компонентів у пареміях, присвячених „хитрості”, є сконденсованим вираженням світоглядних та світосприймальних засад української культури, позначеної емоційністю та кордоцентричністю.
ВИСНОВКИ
У дисертації визначено та проаналізовано етнічні особливості явища концептуалізації, об’єктивовані в культурно маркованих одиницях лексико-фразеологічного мовного рівня, спрямованих на експлікацію національно-специфічних рис ментальності носіїв української, російської, англійської та італійської лінгвокультур. Спираючися на когнітивне тлумачення значення як ментальної синкретичної структури та визнання провідної ролі когнітивного контексту, ширше – системи людських знань, у процесах первинного і вторинного семіозису, було здійснено спробу дослідити концептуальний простір культури, що існує в мовній свідомості етнічної особистості, в проекції на лексичні і фразеологічні одиниці національної мови. Дослідження проводилося одночасно на вербальному і когнітивному рівнях мовної особистості.
Оскільки етномаркована лексика не утворює реальної системи на вербально-семантичному рівні мовної особистості, а культурно значуща інформація розміщується квантами в лексичному континуумі національних мов, важливим результатом дослідження ми вважаємо визначення системних зв’язків, що пов’язують національно марковану лексику в єдиний концептуальний простір культури на когнітивно-тезаурусному рівні. Встановлено, що „ключові” ідеї певної лінгвокультури – типові риси ментальності її носіїв реалізуються різними групами культурно маркованих лексичних одиниць, поєднаних тезаурусними зв’язками. Так, у межах нашого дослідження ми відстежили вплив культурного концепту privacy, релевантного для розуміння англійської ментальності, на формування етнічних особливостей поняття home; виявили паралелі між категорією ментальної сфери reason та категоріями морально-етичної сфери cunning і honesty в англійській лінгвокультурі; зв’язок італійського „ключового” слова furbizia з етноспецифічними семантичними дефініціями „розуму” і „дурості”; розвиток національно забарвлених конотацій вторинних метафоричних значень прикметника солодкий в українській мові як результат дії культурного концепту щирість тощо.
Вивчення культурно маркованих лексем і фразем із залученням поняття концептуалізації підтвердило не лише свою доцільність і вмотивованість, а й ефективність, що сприяло досягненню поставленої мети – відтворенню етноспецифічних рис національної ментальності з опертям на мовні факти. Аналіз різних груп культурно маркованих одиниць лексико-фразеологічного мовного стратуму виявив наскрізні ідеї світобачення, такі духовні константи етнічних спільнот, як-от: індивідуалізм, кордоцентричність, емоційність в українській лінгвокультурі; діалектику колективного й індивідуального, раціонального й трасцендентального – в російській; дистанційованість, прагматично-агентивну раціоналістичну орієнтованість англійської соціокультурної взаємодії; естетизацію дійсності, чуттєве світосприйняття, прагнення до збалансованості як типові риси італійської ментальності та ін.
|
