СТАТУС ВСЕСВІТНЬОЇ КУЛЬТУРНОЇ ТА ПРИРОДНОЇ СПАДЩИНИ ЛЮДСТВА В МІЖНАРОДНОМУ ПРАВІ

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Збереження культурної спадщини людства та вирішення глобальних екологічних проблем є обов'язковими умовами існування та розвитку людської цивілізації. Традиційно заходи охорони культурної спадщини були винятково сферою внутрішньо-правової діяльності держав. Усвідомлення міжнародним співтовариством виключної важливості цих аспектів життєдіяльності людини сприяє тому, що захист культурних цінностей та збереження природного середовища поступово стають предметом міжнародно-правового регулювання.

Перші спеціальні норми міжнародного права у сфері охорони культурної спадщини регламентували питання захисту об’єктів культури лише під час збройних конфліктів, а саме це – Договір про захист художніх і наукових закладів та історичних пам’яток 1935 р. (відомий як Пакт Реріха), Конвенція ЮНЕСКО про захист культурних цінностей у випадку збройного конфлікту 1954 р. та ін. Але й в мирний час внаслідок дії багатьох факторів пам’ятки культури піддаються загрозі пошкодження, руйнування та знищення.

У 2001 р. Генеральна Асамблея ООН проголосила 2002 рік Роком охорони культурної спадщини, звернувши увагу на велике значення для людства окремих цінностей культури та природи, що вимагає їх збереження як частини всесвітньої спадщини саме з боку міжнародного співтовариства, оскільки заходи національної охорони таких об’єктів часто не спроможні забезпечити їх належний захист.

Внаслідок інтеграційних процесів, глобалізації та наявності у держав схожих проблем в 60-70-ті рр. ХХ ст. виникла ідея співробітництва всього міжнародного співтовариства з метою захисту видатних пам’яток культури, яка згодом була закріплена у Конвенції ЮНЕСКО про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972 р. (далі – Конвенція ЮНЕСКО 1972 р.). Так, за закликом Генерального директора ЮНЕСКО були проведені міжнародні кампанії зі збереження та відновлення всесвітньо відомих історичних пам’яток – історичного центру м. Венеція (Італія, 1966 р.), Карфагена (Туніс, 1972 р.), храму Боробудур (Індонезія, 1972 р.), Акрополя (Греція, 1977 р.), Олександрійської бібліотеки (Єгипет, 1987 р.) та ін.

Крім того, останнім часом міжнародні інституції, в першу чергу ЮНЕСКО звертають увагу на необхідність посилення міжнародно-правового захисту нематеріальних форм культури, таких як народні пісні, легенди, міфи, обряди, традиції, народна медицина, вірування тощо. На відміну від матеріальних форм культури, цей вид культурної спадщини є найбільш уразливим, оскільки залежить від її носіїв та середовища, в якому вони існують. Захист нематеріальної культурної спадщини є справою не менш важливою для людства і повинен здійснюватись об’єднаними зусиллями держав, що вимагає доктринального обгрунтування та відповідного міжнародно-правового регулювання.

Проблеми охорони пам’яток культури та навколишнього середовища досліджувалися багатьма вітчизняними та зарубіжними науковцями, проте міжнародно-правовий аспект збереження об’єктів всесвітньої культурної та природної спадщини залишається майже не дослідженим.

В українській юридичній науці слід відзначити праці В.І. Акуленка, В.І.Андрєйцева, Г.О. Анцелевича, О.Ф. Висоцького, В.Н. Денисова, В.В.Максимова, Н.Р. Малишевої, А.С. Мацка, В.Л. Мунтяна, М.І. Настюка, О.А. Радзівіла, Ю.С. Шемшученка, в російській та білоруській – М.М.Богуславського, Ю.А. Вєдєніна, С.В. Віноградова, Л.Н. Галенської, І.Е.Мартиненка, С.М. Молчанова, О.С. Колбасова, Н.А. Потапової, в європейській та американській – Дж. Байтса, В. Бжезинського, Дж. Беддінга, Б.Боера, Б.Дросте, В.А.Сольфа, А. Кісса, С. Матінглі, Дж. Меррімана, С. Нахліка, Л. Прессуйра, Л. Протт, Я. Прушинського, В. Фідлера, А.Флемінга, Дж. Фоулера, Дж. Хайя, Б. Хофмана та ін.

В більшості цих праць значна увага зосереджена на проблемах реституції культурних цінностей, регламентації охорони культурної спадщини під час збройних конфліктів та збереженні навколишнього середовища. При цьому головний акцент сконцентровано або на питаннях охорони культурної спадщини або на природоохоронних напрямках діяльності держав, і це тривалий час було характерним для юридичної науки.

Крім правознавців, цю тематику в Україні та за кордоном розробляли археологи, історики, мистецтвознавці, архітектори, екологи, філософи серед яких можна назвати такі імена – І.А. Ігнаткін, Л.В. Прибєга, В.В. Вечерський, Г.Н. Логвін, О.Л. Рибалко, О.М. Титова, П.Т. Тронько, П.П. Толочко, О.К.Федорук, П. Гримстед, A. Кассіс, M. Картс, Д.І. Ліхачов, Ф.Майор та ін. Наукова спадщина видатних вчених та громадських діячів – М.К. Реріха, М.С.Грушевського, В.І. Вернадського, Г. Шклявера, Г. Лапраделя стосовно охорони об’єктів культури й до сьогоднішнього дня зберігає важливе значення для історико-правового та порівняльного аналізу.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною науково-дослідницької роботи відділу міжнародного права та порівняльного правознавства Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, а саме теми «Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України», що здійснюється в рамках розробки проблеми «Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика» (номер державної реєстрації 0100U000800).