ОНОМАСТИЧНА СИСТЕМА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ (на матеріалі французьких романів XIX-XX століть) : Ономастическая СИСТЕМА художественной прозы (на материале французских романов XIX-XX веков)

Краткое содержание

У вступі обгрунтовується вибір теми дисертації та її актуальність, визначається головна мета дослідження та конкретні завдання, об’єкт, предмет, методи лінгвістичного аналізу, розкривається наукова новизна, теоретична та практична цінність роботи, формулюються основні положення, які виносяться на захист.

Розділ 1 “Теоретичні засади дослідження художніх власних імен” присвячено вивченню передісторії формування нового напрямку ономастичних студій – ономатопоетики, де критично розглядаються різні підходи до дослідження власних імен у мові. Особлива увага приділяється питанню класифікації. Вивчається проблема значення власного імені з точки зору філософів, логіків, лінгвістів. З’ясовується сутність поетоніма як особливого виду власного імені.

Отже, історія вивчення власних імен і їх виражальних можливостей бере свій початок з часів, коли такі античні філософи як Платон (його “теорія іменування”) та Арістотель (“Поетика”, “Риторика”) розглядали імена з точки зору їхньої семантики і способів використання. Головним здобутком античного періоду стало формування думки про природний зв’язок між іменем і предметом. Для міфологічних уявлень було характерним ототожнення слова і денотату. Оскільки суттєвої різниці між власним іменем і називним ще не існувало, на той час імена скоріше виконували соціально-розмежувальну функцію. Згодом поетичні можливості власних імен закладаються у фольклорі, де імена набувають узагальнюючої функції та оцінних якостей. З виникненням писемності і літератури увагу з міфологічної, культової та соціальної сфер було перенесено у царину художньої літератури, з акцентом на стилістичних аспектах функціонування онімів, зокрема для означення іншої особи чи предмету. За часів епохи Відродження зароджується думка (Т.Гоббс, Дж.Локк, Г.Лейбніц) про те, що імена є знаками наших уявлень, а не знаками самих речей. Про використання вигаданих імен згадується у праці “L’art poétique” теоретика класицизму Н.Буало-Депрео, а також у “Риториці” Феофана Прокоповича з акцентуванням уваги на принципі фіктивності художньої оповіді. У дослідженнях М.В.Ломоносова (“Краткое руководство к риторике на пользу любителей сладкоречия”) йдеться про виконання іменами певної естетичної функції, природа власного імені розглядається як постійно змінна сутність, що безперервно додає нові семантичні нюанси до свого називного значення. Крім того, відмічається, що одне ім’я може мати різні значення, які зумовлюються його найближчим оточенням, тобто започатковується принцип контекстуальної зумовленості імені.

Отже, використання власних імен як виражального засобу зумовило потребу у їх теоретичному осмисленні. Перехід поетики власних імен у самостійну дисципліну пов’язаний із розвитком ономастики, яка набула наукового статусу у 1930 році на І Міжнародному ономастичному конгресі у Франції. Завданнями ономастики було визначено: дослідження основних закономірностей походження, розвитку, дериваційних можливостей власних імен, їх типології, системної організованості і функціонування. Перевага стала надаватися лінгвістичному аспекту вивчення власних імен, оскільки кожне ім`я – це слово, що розвивається за законами мови, а інформація кожного імені “здобувається” із значення лінгвістичного знаку, яким і виступає власне ім’я. При цьому, проблема значення ускладнюється тим, що ім’я може включати етнографічний, історичний, географічний, соціологічний компоненти, які певним чином визначають специфіку імені, об’єкта, названого даним ім’ям, традицій, пов’язаних з іменуванням. Сучасна ономастика є комплексною наукою, що базується на принципі експансіонізму, інтеграції лінгвістики з іншими галузями знання, де застосовуються методи різних філологічних, гуманітарних і природничих наук.

У ІІ половині ХХ ст. сформувався новий напрям дослідження власних імен на матеріалі художного тексту, що виникає на стику ономастики зі стилістикою, поетикою, лінгвістикою тексту, лінгвістичною семантикою, семіотикою. Було започатковано термін “літературна ономастика” (W.R.Maurer, J.B.Rudnickyj) для позначення особливого розділу ономастики, тісно пов’язаного з проблемами літературознавства, теорії жанрів, загальними тенденціями культурного життя епохи тощо. Одночасно були запропоновані терміни “ономапоетика” (Е.Б.Магазаник), “ономатопоетика” (Н.В.Подольська) для позначення науки, що займається поетикою оніма: принципами створення, стилістикою, функціонуванням у тексті, сприйняттям читачем, світоглядом та естетичними настановами автора.

Оскільки аналіз поетоніма виходить із структурних і семантичних особливостей мовного оніма, важливим є питання класифікації. Основною опозицією вважається опозиція “живе” / “неживе”, що вирізняє імена суб’єктів та імена об’єктів (за такою опозицією побудовані класифікації А.Баха, Н.В.Подольської, О.В.Суперанської, А.А.Уфімцевої). Проте, ці класифікації не позбавлені певних недоліків. Так, А.Бах і А.А.Уфімцева об’єднують топоніми з хрематонімами та творами образотворчого мистецтва, в той же час виділяючи в окремі підгрупи іменування музичних, літературних творів і взагалі не представляючи таку підгрупу як фітоніми. Найдетальнішу класифікацію розробила О.В.Суперанська, однак і в неї не завжди зрозумілими є критерії диференціації імен.

Проблема класифікації тісно пов’язана з проблемою значення власного імені. Можна говорити про 3 основні концепції: 1) теорія, за якою власні імена вважаються асемантизованою категорією (імена називають “порожніми”, “щербатими”, “асемантичними” словами, знаками-мітками, жорсткими десигнаторами, етикетками, розпізнавальними, дейктичними знаками (Н.Д.Арутюнова, О.С.Ахманова, В.Брендаль, А.Гардинер, Л.Єльмслев, С.Кріпке, П.Крістоферсон, Дж.Мілль, Б.Рассел, О.О.Реформатський, К.Тогебю, С.Ульман, А.А.Уфімцева)). За цією теорією власні імена лише денотують, не пов’язані з вираженням постійних понять, не конотують, тому не мають значення; 2) теорія, за якою власні імена не мають значення у мові, але мають його у мовленні, у комунікативній ситуації, і це значення є більшим за значення називних імен (В.І.Болотов, М.Бреаль, О.Есперсен, Г.Суіт, О.В.Суперанська, Г.Сьоренсен). Власні імена вважаються інформативнішими за називні імена, вони конотують, мають більшу кількість ознак, їх спеціальні значення реалізуються у мовленні; 3) теорія, за якою власні імена мають значення і в мові, і в мовленні, але значення іншого типу, ніж у називних імен (А.Доза, Ю.О.Карпенко, Т.М.Кондратьєва, Є.Курілович, В.А.Ніконов, Л.В.Щерба, Л.М.Щетінін). У загальнотеоретичному плані така позиція виявляється більш переконливою, оскільки враховує, з одного боку, діалектичний взаємозв'язок загального й окремого, абстрактного і конкретного, соціального та індивідуального в семантиці власного імені мовлення, а з іншого – неоднорідність денотативного, сигніфікативного і конотативного змісту в семантиці різних тематичних розрядів власних імен. Значення власного імені може включати такі компоненти як інформація імені (мовна, мовленнєва, енциклопедична), специфіку ономастичного, стилістичного, соціального і національного поля, а також  екстралінгвістичний, естетичний, афективний, моральний і соціально-оцінний компоненти, які визначаються індивідуальним сприйняттям окремих імен.

Щодо поетоніма, можна виділити наступні риси, що відрізняють його від мовного власного імені: 1)  поетонім не називає реальний об’єкт чи особу, оскільки позначає існуючі у творчій свідомості автора ідеальні образи вигаданих або реальних суб’єктів / об’єктів; 2) поетонімам є притаманною смислова динамічність, оскільки вони розвивають свій сигніфікат з рухом оповіді; 3) поетонім, крім узуальних конотем, завжди має розгалужену конотативну сферу, створену контекстом твору; 4) поетонім є образним; 5) семантика поетоніма виростає на основі пресупозицій позакомунікативного оніма і є імплікацією, яка виникає в рамках контексту; 6) поетонім отримує широке контекстуальне наповнення; 7) вживання поетоніма у художньому творі є завжди недовільним, зумовленим різними факторами; 8) автор, як правило, активізує внутрішню форму поетоніма.  

Розділ 2. Художній ономастикон та основні типи художніх імен.

Основними опозиціями, на яких базується ономастична система французької прози аналізованого періоду, можна вважати: І. імена суб’єктів (антропоніми, зооніми) / імена об’єктів (топоніми, хрононіми, назви артефактів). ІІ. реальні імена суб’єктів чи об’єктів / вигадані імена суб’єктів чи об’єктів. Серед реальних імен можна виокремити: 1. загальномовні, тобто такі імена, що реального референта не мають, а отримують його у художньому тексті, однак належать французькій мові, її словниковому складу; 2. референційні (Napoléon, Josephine), тобто імена історичних осіб. Вигадані імена представлені: 1) інтертекстуальними іменами з “внутрішньою формою”: а) міфологічними (Зевс, Стікс); б) біблійними (Авель, Жозеф); в) літературними (Отелло, Фігаро); 2) авторськими новотворами, створеними творчою уявою письменника (Codicille Plusdun). ІІІ. імена-актанти, що позначають діючих осіб,  імена-фон та імена-характеризатори (з огляду на функціональну роль поетонімів у сюжеті).

Реальна антропонімія художнього твору представлена: а) етнонімами, б) загальномовними іменуваннями, в) референційними іменуваннями (історичних осіб). Етноніми можуть бути: нехарактеризуючими, тобто вказувати на національність (une Normande) та характеризуючими, тобто мати у своєму значенні характеризуючу сему з експресивним, емоційно-оцінним значенням (un vrais Corse). 

Загальномовні іменування представлені іменами, прізвищами та псевдонімами. Серед імен є нейтральні (Isabelle) та конотативні, утворені за допомогою редуплікації складів (Titine від E estine, Cloclo від Clovis), пестливо-зменшувальних суфіксів (Jeanet, Paulo), аферези чи апокопи (Сolin від Nicolas, Zelma від Azelma). Прізвища у французькій мові є за своєю природою конотуючими, оскільки утворилися від прізвиськ, проте у творах їх етимологічне значення здебільшого використовується не для характеристики якостей персонажа, а для позначення його належності до різних верств суспільства або для створення загальної картини епохи. Їхня конотація створюється не стільки за рахунок внутрішньої форми, скільки завдяки дистрибуції прізвища, зокрема несумісності родового поняття з позитивною семою та прізвища зі зниженою лексикою в основі, наприклад: colonel Pot, abbé Morue, baronne du Poil. Утворення прізвищ іноземців (у творах Ж.Сіменона, Гі де Мопассана, А.Камю) відбувається шляхом повного відтворення іноземного прізвища (La er, MacDonald, Balanovitch, Pérez). Такі прізвища не є конотативними, вони лише прямо вказують на національність або походження їх носія. Прізвища утворюються в основному від іменників, прикметників (Lheureux, Vigoureux, Lebrun), особових імен (M.Guillaume, M.Georges, Aladenise), малочисельними є прізвища, утворені від дієслів (Сoupeau, Peigner). За структурою вони є переважно одно-, двоскладовими (Chanteclaire, Fourville).

Референційні антропоніми представлені історичними іменами, що відносяться до 3-х сфер людської діяльності: політика, наука, мистецтво. Такі імена іноді використовуються для позначення персонажів (Napoléon (Hugo)), тварин (“César, lе chien du boucher”(Queneau)), характеристики уподобань персонажа (“disciple enthousiaste de J.-J.Rousseau (Maupassant)), для позначення речей (“meuble Charles X”), часових відрізків (“la terreur de Robespierre”), у стилістичних фігурах (“Je veux vous donner un Tacite” (Stendhal)). Таке ім’я часто отримує особливе текстове навантаження, наприклад: “On se demande pourquoi, dans les cafés, les joueurs appellent si souvent le garçon Descartes” (Queneau), де прізвище формально є прізвищем відомого математика і філософа Рене Декарта, однак має місце каламбур, що будується на фонетичному збігу прізвища та іншого поняття (Descartes = des + cartes, де carte – це “гральна карта” або “меню”).

Інтертекстуальні імена представлені 3-ма підвидами: міфологічними, біблійними, літературними. Міфоніми-антропоніми та літературні імена можуть як називати актантів твору, так і бути характеризаторами (вживатися у порівняльних конструкціях, стилістичних фігурах, у ролі означень (“le regard du Prométhée enchaîné”)). Важливу роль у розумінні значення такого характеризуючого імені відіграє контекст. Особливістю біблійних імен є те, що вони не називають актантів, а вживаються при описі обстановки: Saint-Denis (зупинка), Sainte-Hélènе (острів), la gare Saint-Lazare. Такі назви, як правило, позначають відомі об’єкти, проте іх правильне тлумачення часто потребує додаткової енциклопедичної інформації. Наприклад, “Sainte-Pélagie” (Balzac), де йдеться про паризьку в’язницю, куди у І половині ХІХ ст. відправляли боржників. Бібліонім є емоційно-забарвленим, якщо вживається у ролі вигуку: “Sainte Vièrge, je ne l’aime pas!” (Triolet).  Бібліоніми можуть виступати у ролі означення (la vie de Mathusalem = дуже довге життя), у порівняльній конструкції (“J’étais rongé de vices... ; enfin ivre à jeun, comme saint Antoine dans sa tentation” (Balzac)). Як свідчить аналіз, бібліоніми, формально залишаючись антропонімічними іменуваннями, часто вживаються і для позначення різного роду об’єктів. Тому вирішальна роль у їх тлумаченні належить контексту або енциклопедичній інформації.

Вигадані імена є переважно вмотивованими і створеними за різними моделями: 1. Запозичення „готового” історичного чи міфологічного імені, але з авторською семантикою з а) повним відтворенням форми (ім’я афінського державного діяча Thémistocle (Queneau)); б) частковим відтворенням відомого імені – Jean-Sol Partre (від Jean-Paul Sartre (Vian)). 2. Створення вигаданих імен  на основі апелятивних назв з повним або частковим відтворенням апелятива (Chose, Folavril, Magloire), де конотація виникає за рахунок незвичайності іменування. 3. Створення повністю вигаданого імені, де важливу роль відіграють звукові асоціації, що створюють позитивні або негативні конотації, в основу часто покладено: подвоєння складів (Gaga, Rara), алітерацію (Lil, Narcense), асонанс (Codicille), немилозвучність (Berzingue, Bouzique). Їх мотивація зумовлена чи то внутрішньою формою, чи то фонетичними особливостями, чи то контекстом. Навіть якщо ім’я створене без урахування мовної моделі, воно є експресивним, оскільки звертає на себе увагу своєю незвичайністю (мотивується фонетичною формою, яка викликає ті чи інші асоціації). Вигадані імена є конотативними, експресивними, емоційно забарвленими.

Вигадані прізвища є у переважній більшості промовистими, вмотивованими, конотативними, характеризуючими. Вони утворюються на фонетико-графічному та лексико-семантичному рівнях від різних частин мови. Характерним можна вважати те, що серед іменників переважають назви речей, абстрактні назви та назви тварин. Останні, як правило, створюють негативну, іронічну моральну характеристику особи. Прізвища, що характеризують зовнішність, утворені на основі розмовної лексики. Слід відмітити, що вирішальну роль у створенні характеристики персонажа або того чи іншого стилістичного ефекту відіграє не стільки промовиста внутрішня форма, скільки дистрибуція слова (baron Bâton, abbé Chas, duchesse Frangipane).

Щодо прізвиськ, вони характеризують персонаж за зовнішністю (Queue-de-Vache), моральними якостями (l’inspecteur Malgracieux), способом поведінки, життя (l’Alouette), професією (Pierre Genesc des matières plastiques), родинними відносинами (maître Méliset senior), іншими особливостями (Je-nie-Dieu). Вони можуть складатися як з одного слова (чи то прислівника – Madame Bis, чи то іменника, прикметника), словосполучення, так і майже з цілого речення – Martine-perdue-dans-les-bois; Cécile-la-Nacrée. Головним способом утворення основної маси прізвиськ можна вважати ономатизацію апелятива. Прізвиська є конотуючими іменами, здатними імплікувати атрибут, а їх семантичну основу складає вказування на характерну рису особи. На відміну від офіційних найменувань (імені, прізвища), прізвиська завжди пов’язані з образними переживаннями і виражають емоційну оцінку, зумовлену контекстом. Наприклад, прізвисько вживається у прямому значенні і “несе” на перший погляд позитивну конотацію (як Bibi-la-Gaieté, dit le consolateur des dames), проте, з контексту з’ясовується, що він службовець похоронного бюро.

Мало представленими серед поетонімів виявилися криптоніми і псевдоніми. Як показує матеріал, криптоніми є суто авторськими утвореннями, тоді як псевдоніми можуть бути як авторськими, так і псевдонімами реально існуючих людей. Криптоніми, як правило, представлені шляхом подання ініціалів імені або прізвища, причому трапляються випадки, коли такий криптонім не розшифровується (le comte***, M. de D.- ), і коли розшифровується  (Th. (Théo), Satu in B. (Belhôtel). Криптонімами позначаються другорядні персонажі, де на перший план висувається інформація про особу або її заняття; для створення жвавості оповіді, уникання повторів. Псевдоніми є двох видів: літературні, тобто взяті з літературних творів, які є загальновідомими, оскільки позначають реальну особу. Наприклад: “Nous allons faire, suivant l’expression de maître Alcofribas...” (Balzac), де “Alcofribas” – псевдонім Франсуа Рабле, утворений за допомогою анаграми François Rabelais = Alcofribas Nasier. Другий підвид – це псевдоніми вигаданих персонажів. Яскравий приклад – роман Р.Кено “Zazie dans le métro”: Pedro-surplus – Trouscaillon – inspecteur Bertin Poirée – Aroun Arachide. Така кількість псевдонімів органічно вплітається до тканини твору. Авторські псевдоніми використовуються для створення інтриги оповіді, для постійної концентрації уваги читача на розгортанні сюжету, для виділення певного аспекту діяльності персонажа.

Щодо зоонімів художніх творів досліджуваного періоду, вони теж є реальними та вигаданими. Загальномовні зооніми (власне клички тварин, птахів тощо) найчастіше є нейтральними. Говорячи про промовисті зооніми, слід відмітити, що основним шляхом утворення їх конотацій є сполучення апелятивів в основі: Croquerat (croquer + rat). За своєю структурою загальномовні зооніми найчастіше є одноосновними. В тексті, як правило, вони супроводжуються родовим означуваним (le chat tigré François, la chienne Mirza). Референційні та інтертекстуальні зооніми не характерні для аналізованих творів.  Єдиним випадком вживання у ролі метафори був зоонім-міфонім Cerbère, для опису душевного стану персонажа у романі О. де Бальзака “Шагренева шкіра”. Вигадані зооніми представлені кличками тварин (Massacre, sénateur Dupont), риб (compère Brochet, commère la Tanche), птахів (Laverdure). Кличка мотивується 1) апелятивом, покладеним в її основу, 2) контекстом, 3) конотація утворюється на основі дистрибуції, 4) кличка, вжита одноразово, має ситуативне наповнення, дається власне персонажем. Родові назви тварин використовуються для позначення осіб та об’єктів, і є своєрідними оказіональними іменуваннями або варіантами іменувань персонажа і позначаються не кличкою-зоонімом, а родовим поняттям: une pie noire et voleuse (Triolet), la petite poule, mon chat (Zola), ptite vache (Quеneau). Вони, найчастіше, дають зовнішню або моральну характеристику персонажа. Крім характеристики персонажа такі іменування виступають з оцінною функцією, найчастіше позитивною. Саме через подібні іменування проявляється ставлення персонажів (або автора) до іменованої особи.

Друга велика група поетонімів представлена просторово-часовими поетонімами. Як зазначалося, топоніми можуть бути поділеними на 2 великі групи – назви природно-географічних об’єктів (інсулоніми, гідроніми, ороніми тощо) та назви соціально-географічних об’єктів (міст, сіл, регіонів тощо). Вони також є реально існуючими та вигаданими. Реальні назви іноді виступають джерелом асоціацій (Vésuve → Italie). Вигадані географічні назви утворюються і вживаються на зразок реальних (bois d’Obonne), відображають особливості географічного середовища (îles Creuses, lieu-dit Les Mygales (mygale (f) – павук-птахоїд)). Інтертекстуальні топоніми використовуються, як правило, образно: “ces esprits extrêmes … mettent un Styx au bas de la société” (Hugo), “le Styx de nos vices” (Balzac).

Назви соціально-географічних об’єктів також представлені різними типами поетонімів. З точки зору походження вони є реальними (Vitry-sur-Seine) та вигаданими (Coquette-sur-Seine). Вигадані назви часто вмотивовані контекстом. Серед вигаданих назв зустрічаються криптоніми: “Ils devaient aller à Y ..., la plage à la mode, cinquante kilomètres plus loin (Queneau). Це, як правило, зашифровані назви міст, які супроводжуються поясненням-прикладкою, яке відіграє вирішальну роль у тлумаченні назви, у конкретизації ситуації. Широковідомі назви у творах є конотативними. Вони можуть передавати інформацію про матеріальний стан особи, конотацію багатства, добробуту: “Champs-Elysées” (Triolet). Крім цього, конотація може передаватися і за допомогою маловідомого урбаноніма, проте необхідна для розуміння інформація знаходиться в контексті.

Хрононіми представлені двома різновидами: гемеронімами (власна назва історичного періоду): la Révolution russe, Waterloo; геортонімами (власна назва свята): державні свята (Quatorze Juillet), релігійні свята (la Toussaint). Вони можуть виступати певного роду характеризаторами особи, речі, часу переважно у словосполученнях: les baraques du Quatorze Juillet,  copin de la Résistance.

Артіоніми художнього твору представлені власними іменами, що мають денотати в розумовій, ідеологічній, художній сфері людської діяльності. З огляду на аналізований матеріал, їх поділено на твори: 1. усного мистецтва, 2. писемного мистецтва, 3. образотворчого мистецтва. За їх допомогою дається “культурна” характеристика персонажа, певна вказівка на час розгортання подій. Артіоніми переважно є назвами реальними, вживаються для змалювання уподобань персонажів, ситуації, для характеристики емоційного стану персонажів даного твору за допомогою порівняння з дійовими особами цитованого твору. Назви творів образотворчого мистецтва найчастіше застосовуються при описі сюжетних ситуацій. Особливістю артіонімів є те, що серед них ми не зустрічаємо вигаданих онімів (виключення становлять назви газет у творі “Chiendent” Р.Кено – Excelsior du Dimanche, le Sanctimontronais du dimanche).

Найчисельнішою групою серед назв артефактів виявилася група хрематонімів, які називають реальні предмети (faїence de Hollande, crayon Bic, apéritif Mondial), що є елементами обстановки або при змалюванні зовнішності персонажів (col Claudine, les perles d’Ormus, la Toison d’or). Ця група представлена і авторськими новотворами, як правило, перетвореними реальними назвами (Barbouze de chez Fior). Такі авторські новотвори часто важко інтерпретувати (“la moutarde Colman apprivoisée”,“lampe Mazda poussièreuse” (змалювання обстановки)).

Отже, аналіз ономастичної системи французької художньої прози ХІХ-ХХ ст. дозволив виділити основні семантичні типи поетонімів. Найбільш вживаною групою можна вважати антропоніми, які використовуються для позначення осіб, тварин, об’єктів, предметів, часових відрізків. Основними моделями творення реальних імен є загальномовні моделі, тоді як для вигаданих імен релевантними є моделі, створені авторами без урахування мовного зразка. Конотативні можливості зумовлені фонетико-графічною формою поетоніма, словотвором, граматичними категоріями. Встановлено, що найсуттєвіша роль у створенні конотативного значення поетоніма належить контексту.    

Розділ 3. Прагматика власного імені в художньому тексті і його основні функції. З огляду на аналізований матеріал, можна говорити про такі функції поетонімів художнього тексту: інформаційно-стилістичні (номінативна, ідентифікуюча, описова, локалізуюча, фонова, соціальна) та емоційно-стилістичні (характеризуюча, експресивна, алюзивна, символічна, емоційно-оцінна). Зауважимо, що різні групи поетонімів, як правило, виконують різні функції. Оскільки поетоніми у творі перш за все називають персонажів та об’єкти художньої дійсності, вони обов’язково виконують номінативну та ідентифікуючу функції, до яких додаватимуться інші, в залежності від функціональної ролі поетоніма в сюжеті.

Поетоніми-актанти, виступають, як правило, словом-концептом, навколо якого розгортаються події сюжету. Часто таке іменування представлене вже в назві твору  (“Madame Bovary”, “Zazie dans le métro”, “La petite Fadette”, “Nana”). Проте найтиповішим є введення головної діючої особи в інтродуктивній частині твору через ім’я або ім’я і прізвище. Іменування власним ім’ям без будь-яких відомостей про персонаж спирається на так звану “хибну пресупозицію”, читач залучається ніби у продовження оповіді про когось знайомого, слідкує за появою нових характеристик. Таке іменування виконує номінативну та ідентифікуючу функцію, оскільки з’являється з мінімальним об’ємом семантики (“Jeanne ayant fini ses malles, s’approcha de la fenêtre, mais la pluie ne cessait pas” – так починається роман Гі де Мопассана “Une vie”). Вперше вжите іменування може виконувати соціальну функцію, в залежності від самої форми іменування: “En 1815, M.Charles-François-Bienvenu-Miriel était évêque de D-” (Hugo). Якщо використовується  інтертекстуальне іменування, воно виконуватиме алюзивну функцію, оскільки читач має певні пресупозиції відносно цього іменування. Так, один з персонажів „Піни днів” Б.Віана Isida (в єгипетській міфології богиня-мати, покровителька сім’ї) за сюжетом знайомить головних героїв твору Колена і Хлою, які згодом одружуються. Взагалі, як у творах ХІХ, так і ХХ століття, на перших сторінках романів часто з’являються контекстуальні замінники. Використання займенника 3-ї особи однини – особливий прийом, за допомогою якого відбувається фокусування “просторової точки зору” (термін Б.А.Успенського), невідчуження героя від оповідача: автор показує, що оповідь будуватиметься від імені цього героя.

Введення головного персонажа в сюжет без імені, що властиве зокрема творам ХХ століття, розглядається як “мінус-прийом”. Яскравий приклад – роман М.Дюрас „Amant”, де відсутніми є іменування головної героїні та її коханця. Таке введення персонажа можна пояснити як формою оповіді (роман-спогад), де з точки зору персонажа-оповідача важливими виступають інші особи та їхні дії, так і особливістю авторського стилю.

Отже, при введенні імен головних персонажів автори найчастіше використовують просту номінацію. Характеристика персонажа накопичується впродовж роману через уживання різних варіантів іменування (на рівні лексеми – різні модифікації одного й того ж імені; на рівні синтагми – структурні варіанти; синтаксичні варіанти) або контекстуальних еквівалентів, які є тонким інструментом не лише для оцінки персонажа як автором, так і персонажем, але і для відображення взаємовідносин діючих осіб, і для характеристики мовця. Кожна з форм ономастичної парадигми конотує певну особливість настрою, атмосфери. Часто персонаж має принаймні 2 варіанти іменування – офіційне та прізвисько (Georges Hugon – Bébé). Більша кількість варіантів пояснюється багатогранністю характеру персонажа, його всебічною характеристикою з боку різних персонажів твору: Julien – M. Julien (офіційне іменування) – le petit Sorel, fils du charpentier (соціальне становище на початку романа) – petit abbé Sorel (кар’єра) – le Benjamin de l’abbé Pirard (ставлення до нього директора семінарії) – M.Julien de Sorel – M. le chevalier Julien Sorel de La Ve aye (облагороджування персонажа, сходження на вищий щабель соціальної сходинки). Проте, найширша характеристика персонажа дається за допомогою контекстуальних еквівалентів власних імен, які в межах певного контекста називають той самий предмет або особу, виступаючи словами-замінниками власного імені, вони застосовуються лише до конкретного персонажа і мають стійкий характер. До таких слід відносити називні імена, що вказують на родинні зв’язки (femme, nièce, père, fils), коли вживаються замість антропоніма; різні ідентифікатори, що називають персонаж за професійною діяльністю (le banquier, petit abbé), віком, сімейним станом (la fille de Marie Vénin), за внутрішніми рисами (sainte fille, pie noire et voleuse), за зовнішністю (petite déesse). Отже, різноаспектні номінації суб’єктів відіграють важливу роль в організації структури тексту: багаторазове повторення іменування персонажа разом з уживанням варіантів та контекстуальних еквівалентів виступають своєрідним засобом когезії тексту. Разом з тим їх розмаїття є важливим стилістичним засобом, що, крім виконання первинних функцій номінації, ідентифікації та характеризації, відображає взаємовідносини між персонажами і показує ставлення оповідача до персонажа.

Номінація другорядних та епізодичних персонажів здійснюється, як правило, загальномовними конотативними іменуваннями, що дають інформацію про їх сімейний стан, професію, походження, зовнішність тощо. Для епізодичних персонажів  властивими є прості іменування як за своєю формою, так і за значенням, які виконують номінативну функцію, проте іноді зі значущою основою, що виконує експресивну функцію (fils Sensitif, fils Saponaire). Для іменувань другорядних персонажів характерне вживання з постійними епітетами: la pauvre vieille Gerborand (Hugo), le gros Torrence (Simenon), le sévère abbé Pirard (Stendhal). Вони представляються, як правило, з родовим означуваним для встановлення певної родинної ієрархії. Можуть вживатися також назви професії, національності (“Un colon, venant d’Algérie pour affaires” (Triolet), “La jeune Corse résista longtemps, ne voulant point accepter” (Maupassant)).

В аналізованих творах знаходимо іменування актантів-неосіб, серед яких зооніми (sénateur Dupont, le chat tigré François), гідронім (Erdre), хрематонім (Peau de Chagrin). Їх особливою функцією виступає символічна функція. Наприклад, гідронім Erdre (який виконує номінативну, ідентифікуючу, локалізуючу фукції) Е.Базен використав для символічного втілення другого ”я” головної героїні твору, для показу психологічних станів персонажа (Erdre timultueuse, une Erdre de mercure). Хрематонім Peau de Chagrin символізує життя персонажа. Оцінні значення такого хрематоніма створюються за допомогою контексту, а саме через уживання означень (cette peau merveilleuse, cette peau symbolique, sa menaçante Peau de chagrin, la Peau magique), еквівалентів (ce terrible talisman), порівнянь  (“La Peau de chagrin était comme un tigre avec lequel il lui fallait vivre, sans en réveiller la férocité).

Імена-фон у творах представлені в першу чергу топонімами, назвами артефактів, хрононімами. Провідними функціями таких імен виступають локалізуюча та фонова. Іноді вони можуть виконувати символічну функцію (назва архіпелагу у творі Гі де Мопассана les Sanguinaires (sanguinaire – жорстокий, кривавий, нелюдяний) має символічний характер), описову тощо. Вигаданий фоновий поетонім виконує експресивну (ça-Hisse-sur-Seine, Singermindépres, Préfectance) та емоційно-оцінну функції (“Les filles ne passent à l’église pour le mariage qu’après avoir fait un pèlerinage à Notre-Dame du Gros-Ventre” (Maupassant)). Хрононіми теж виступають фоном у творі, позначаючи часовий відрізок: “Un jour avant la Saint-Louis, Julien se promenait seul  et disant son bréviaire dans un petit bois, qu’on appelle la Bélvédère et qui domine la course de la Fidélité” (Stendhal). Отже, основна роль фонових поетонімів полягає в тому, що вони виступають тлом розгортання подій, певною мірою характеризують уподобання персонажів та зображують їх соціальне становище, і в деяких випадках можуть виконувати експресивну та емоційну функції. 

Стилістично виразна роль ономастичного художнього мовлення не вичерпується лише “промовистими” іменами героїв твору, існують також імена-характеризатори, до яких ми відносимо імена не актантів твору, а такі, що виконують пряму або не пряму характеристику дійових осіб, оточуючого середовища тощо. До них належать референційні та інтертекстуальні імена, оскільки вони первинно вже містять у собі ту чи іншу інформацію і є емоційно чи оцінно забарвленими. Літературні алюзії, імена письменників і героїв їх творів, вкраплені в художній текст, намічають коло літературних інтересів персонажів і встановлюють зв’язок між смисловою структурою даного тексту та ідеями і образами книг, на які натякають ці імена. Наприклад, згадування імені відомої американської актриси Марлен Дітрих вказує на захоплення персонажа, певним чином вказує на час дії роману (1930-ті роки), тобто історичне ім’я виконує характеризуючу функцію: “Constant n’est pas content parce qu’il ne lui a pas rendu la photo de Marlène Dietrich. Aller voir L’Ange bleu tout seul. Cette idée l’exalte considérablement” (Queneau).

Імена-характеризатори, як правило, виступають у різних формах характеристики, найчастіше у вигляді епітетів, порівнянь, метафор, метонімій, алюзій, асоціацій. Одним з основних шляхів використання поетонімів-характеризаторів є також антономазія з історичними, літературними, біблійними іменами. Таким чином, поетоніми виявляються важливим елементом творення образності твору і стилю автора через їх включення до різноманітних стилістичних фігур і тропів.

Отже, як показав аналіз, поетоніми в художньому тексті є багатофункціональними одиницями, які реалізуються на фонетико-графічному, морфологічному, лексичному, синтаксичному рівнях тексту. Так, для вираження експресивної функції досить часто використовуються фонетичні можливості власних імен. До найбільш поширених прийомів належить семантична гра, побудована на алітераціях та асонансі (Zizi, Zouzou, Dédèle, Corcoran). Досить поширеним в художній літературі є прийом гри, побудованої на паронімії або на омофонії. Зазвичай при цьому досягається комічний ефект: “– Pourquoi que vous vous appelez l’âne à Corette ? – Anachorète, répond l’autre, c’est un mot grec pour dire: qu’on mange et qu’on ne boit presque pas, comme qui dirait un fakir” (Queneau). Для створення стилістичного ефекту автори використовують каламбур, побудований на омографії власного й називного імені, що називають псевдомотивацією внутрішньої форми або індивідуально-авторським прочитуванням смислової структури: “Сe personnage lui aussi lisait un jou al, Le Jou al” (Queneau). Б.Віан використав антистрофу: “Colin la remit sans scrupule dans son portcuir en feuilles de Russie” (Vian) (замість portefeuille en cuir de Russie).

Іноді використовується прийом графічного оформлення поетонімів для досягнення того чи іншого стилістичного чи семантичного ефекту. Найбільш поширеним є виділення поетоніма шрифтом, курсивом чи написання по складах: “– Du type qui est entré vers quatre heures du matin. Il m’a demandé à quel numéro habitait M.Durand. Je lui ai répondu que nous n’avons pas de Durand. – Et Dupont? a-t-il demandé (Simenon); “Pour Ma-da-me Na-tha-lie Mé-ria-dec”(Bazin). Отже, аналіз показує, що фонетико-графічні засоби є одним з найпоширеніших засобів реалізації експресивної,  а також часто характеризуючої, описової функцій. 

В аналітичній за будовою французькій мові для вираження емоційно-оцінного значення використовується значна кількість конструкцій, що складаються з власного імені й детермінатива або оцінного означення.  Наприклад, форми la Marie, ces Daniel, використані в ситуаціях, коли співбесіднику зрозуміло, про яку особу йдеться, несуть емоційний заряд. Детермінативи тут втрачають свою основну функцію ідентифікації предмета мовлення і здійснюють функцію вираження емоційного ставлення автора мовлення до особи, що ідентифікується власним ім’ям.: “Ah, si je les tenais, les gredins, ces Daniel et ces Jacques” (Triolet). Емоційний зміст і позитивна оцінка в іменуваннях може створюватися за допомогою вживання конструкції “присвійний прикметник 1-ої або 3-ої особи + поетонім” з функцією ідентифікації: “Denise l’avait chassée comme une malpropre... sa Martine qu’elle aimait tant, sa petite protégée si belle...” (Triolet).

Соціальне забарвлення власного імені або його соціальна функція проявляється у структурній формі та семантичному змісті самого власного імені. Наприклад, у дворянських іменуваннях Jean-Antoine d’Andervillers d’Yverbonville, comte de la Vaubyessard (Flaubert), або у простих іменуваннях Madelon, Marion, Mimile, де визначальна роль у створенні конотацій відводиться морфологічним засобам (суфіксам, артиклям), які є характерними для іменувань сільських мешканців або “соціальних низів” суспільства. Облагороджування може відбуватися за рахунок додавання до іменування частки de (mme Belhôtel мріє стати Mme Du Belhôtel) або, навпаки, зі скороченням частки відбувається “спрощення” іменування (Vicomte Paul de Lamare переходить в “Paul Delamare et Cie”). 

Щодо ролі поетонімів у реченні, слід зазначити, що поетоніми-актанти, як правило, виступають підметом або додатком, виконуючи номінативну, ідентифікуючу, локалізуючу (характерну для топонімів, гідронімів), тобто первинні функції. Поетоніми-фон, виступаючи підметом або додатком, обставинами, відповідно, виконують номінативну, локалізуючу та характеризуючу функції. Імена-характеризатори виконують вторинну функцію, а саме, характеризують особу, подію, або об’єкт, виступаючи в реченні означеннями, обставинами, прикладками.

Отже, виконуючи первинні та вторинні функції, поетоніми перш за все здійснюють стилістичне перетворення текстової інформації, створюючи образну цілісність тексту, працюючи на його загальну ідею та творчий задум автора.

ВИСНОВКИ

1. Французька художня онімія є відкритою структурою, функціонально-похідною і фрагментарною відносно ономастичної системи французької мови, яка формується елементами індивідуально-авторських ономастиконів, що в свою чергу виступають важливою складовою будь-якого художнього тексту.

Ономастична система вважається незамкненою, оскільки до її структури постійно включаються нові йменування, що з часом можуть набути широкого вжитку, або зникають, відходячи до периферії. У кожного автора існує власний авторський ономастикон, що утворюється сукупністю поетонімів як елементів ономастичних просторів його творів. Художній ономастикон певного періоду складається з окремих авторських ономастиконів і входить до мовного ономастикону. Отже, мовний ономастикон лексичної системи певної мови певного періоду буде включати всі поетоніми з творів авторів цього періоду (у нашому випадку – це поетоніми творів французьких авторів ХІХ-ХХ століть).

2. Онімія художнього твору представлена групами поетонімів, виділених за різними критеріями, як смисловими, так і суто формальними. В основу нашої класифікації було покладено наступні опозиції, за якими можна структурувати художні поетоніми:  суб’єкти / об’єкти,  реальні імена / вигадані імена, імена-актанти / імена-фон / імена-характеризатори. За референційною ознакою поетоніми було поділено на реальні імена / авторські новотвори, які в свою чергу поділяються на ономастичні узуальні лексичні засоби і оказіональні, контекстуальні, індивідуально-авторські, куди відносяться ситуативні називні найменування і різного роду прізвиська як суто мовленнєва категорія власних імен. Виділено 5 основних семантичних груп поетонімів: антропоніми, зооніми, топоніми, хрононіми, назви артефактів. Було встановлено, що мовні поетоніми можуть набувати семантичного значення протягом розгортання сюжету, тоді як інтертекстуальні імена можуть розширювати своє семантичне значення. При цьому відбувається перенесення відомих імен на нові художні образи за допомогою таких стилістичних прийомів як алюзія і літературна ремінісценція.

3. Поетонімами, як правило, позначаються не реальні, а існуючі у творчій свідомості автора і через текст твору в сприймаючій свідомості читачів образи вигаданих або реальних суб’єктів  чи об’єктів, названих власними іменами.

Поетоніми відрізняються принциповою смисловою динамічністю, оскільки мають властивість розвивати свій сигніфікат з рухом оповіді. Будучи залежним від художньої комунікації, що безперервно створює, перетворює і поновлює інформацію, що нею передається, поетонім має якість безперервної семантичної мінливості, здатність до нескінченного змістового насичення.

Крім узуальних конотем, поетоніми завжди мають розгалужену конотативну сферу, сформовану текстом твору, яка є невід’ємною частиною семантики поетоніма. Оскільки поетоніми мають здатність перетворюватися на поетоніми-метафори і символи, їм властивою, на відміну від власних імен, є образність. Автор свідомо робить вибір того чи іншого імені для іменування персонажа або об’єкта, активізуючи також внутрішню форму самого іменування та контекстуальне оточення поетоніма.

4. Встановлено, що поетонім характеризується різними типами значень (денотативним, сигніфікативним, конотативним, асоціативним, структурним). Для нього головним виступає співвідношення з суб’єктом / об’єктом, поза зв’язком з яким поетонім не мислиться. Поетонім повинен співвідноситися з певною особою, об’єктом, предметом, явищем тощо.

5. Поетоніми художнього тексту виступають багатофункціональними одиницями. Виконуючи основні мовні функції, вони стають експресивними   завдяки дії стилістичної функції, яка виступає основною у художньому тексті і власне перетворює простий онім на поетонім.

Функції поетонімів представлені 2 видами: інформаційно-стилістичними (номінативною, ідентифікуючою, описовою, локалізуючою, фоновою, соціальною) та емоційно-стилістичними (характеризуючою, експресивною, емоційно-оцінною, алюзивною, символічною). Стилістичні функції поетонімів виражаються різноманітними шляхами: через фонетичні засоби (алітерацію, асонанс, апокопу, аферезу, омофонію, омографію, паронімію), промовистими іменуваннями, через контекст, граматичні засоби (морфологічні та синтаксичні), через включення до стилістичних фігур (антономазії, метафори, метонімії, епітетів тощо). 

6. Оскільки ономастична система художнього твору представлена різними типами власних імен, які різняться роллю в сюжеті, виявлено, що функції поетонімів також відрізняються. Так, іменування актантів, як правило, виконують номінативну, ідентифікуючу, соціальну, експресивну, символічну, емоційно-оцінну, а також іноді можуть виконувати характеризуючу функцію. Тоді як для імен-фону релевантними виявляються локалізуюча, характеризуюча та соціальна функції. Іменам-характеризаторам є притаманними характеризуюча, алюзивна функції.

Отже, детальний аналіз французької художньої онімії дає підставу зробити висновок про те, що поетоніми є важливим елементом стилістичної та організаційної структури художнього тексту, а також є відображенням авторського стилю. Наше дослідження відкриває нові можливості подальшого аналізу форм і способів уживання французьких онімів у діахронічному зрізі, на матеріалі різних жанрів французької літератури та у різних стилях мовлення.