ДОНБАС В ЕТНОКУЛЬТУРНИХ КООРДИНАТАХ УКРАЇНИ (СОЦІОЛОГІЧНИЙ АНАЛІЗ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, вказано зв’язок роботи з держбюджетною темою, сформульовано мету і завдання, розкрито наукову новизну і практичне значення одержаних результатів, подано інформацію про особистий внесок здобувача, апробацію результатів і публікації.

У першому розділі „Теоретико-методологічні аспекти дослідження” здійснено аналіз теоретичних та методологічних підвалин соціологічного дослідження регіонального життя.

Стан справ з аналізом проблеми простору в соціології неможливо розглядати поза сучасним науковим дискурсом щодо простору взагалі. Головні інтенції наукового дискурсу фокусуються в філософії. Спроби філософського визначення простору привели до формування антиномій. В наш час вся різноманітність філософських точок зору стосовно проблеми простору може бути зведена до субстанціальної та реляційної. Вони несумісні між собою, але жодна з них не може отримати перемогу.

Вибір субстанціальної чи реляційної концепцій обумовлюється позанауковими факторами. Так, в Новий час більшої популярності набула саме реляційна концепція простору. Це пов’язано з її більшою відповідністю інтенціям культури цього періоду. Оскільки простір в цій концепції розглядається як похідний від взаємодії речей, то стверджується, що його характеристики змінюються з розвитком матеріальних систем. Такі наукові уявлення відповідали концепту прогресу, як провідному світоглядному уявленню епохи Модерну. Як наслідок з’явилися теорії, які доводили, що в суспільному просторово-часовому континуумі саме час відіграє провідну роль.

Мабуть, найбільш плідні наукові наслідки мала позиція І. Канта стосовно простору. Її інтерпретація в філософії та науках дозволила вивчати простір як культурну форму, що створювало широкі можливості для емпіричних досліджень. Для соціології рецепція цієї традиції відкрила перспективи, з одного боку, історичного погляду на простір суспільства, а, з іншого боку, виявлення того, як суспільство виробляє свої просторові форми.

Соціологічний мейнстрим до цього часу був байдужим до проблеми простору, особливо до взаємодії власне соціального та фізичного простору. Така методологічна установка обумовила цілком визначені наслідки. Завдяки їй проблема простору в соціології формується як винятково проблема соціального простору, який розуміється як момент соціальної структури. Такий простір суспільство виробляє та відтворює. Він створений суспільством, а отже не є ні фізичним, ні географічним. На фізичний простір соціальний простір накидається практиками влади (Т.Парсонс).

Виняток серед соціологів-класиків становив Г. Зіммель. Він вважав, що для соціальних феноменів просторовість – початкова та, одночасно з цим, випадкова умова їх існування. Німецький соціолог через ідею «соціальних кіл» ввів в соціологічний аналіз систему координат, що в перспективі дозволило розробити уявлення про соціальну дистанцію та створити методи для її вимірювання. Г. Зіммель розробив концепцію власне суспільного простору як системи взаємно орієнтованих «місць». «Місця» ці є анонімними, але індивіди їх посідають на основі особистих досягнень. Таким чином, через концепцію соціального простору пропонувалося розв’язати одну з найскладнішим проблем соціології – проблему взаємодії індивіда та соціальної структури.

Після Г.Зіммеля проблема єдності фізичного та соціального простору фактично зникла з соціології. Найбільше цьому посприяв П.Сорокін. Вивчаючи соціальну мобільність, він дійшов висновку про принципову відмінність фізичного та соціального просторів, про те, що між ними немає нічого спільного. Вчений не тільки стверджував реляційний характер соціального простору, але й ототожнював його з стосунками між соціальними акторами. Значне спрощення П.Сорокіним проблеми соціального простору, з одного боку, сприяло розробці інструментарію аналізу соціальної мобільності, але, з іншого боку, надовго закріпило в соціології розуміння простору тільки як одного з аспектів соціальної структури.

Тільки П.Бурдьє повернув соціологічну думку до різностороннього аналізу просторових феноменів. Саму соціологію він визначав як «соціальну топологію». Багатомірність соціального простору, з його точки зору, проявляється як взаємодія різних суспільних полів, які виділяються в залежності від виду влади та капіталу. В кожному з полів точиться безперервна боротьба за класифікацію, тобто за виділення легітимних принципів їх поділу. Отже, на кінець XX ст. соціологія тільки поновила ті позиції просторового аналізу, які на початку цього століття були закладені Г.Зіммелем. Через це вона виявилася не готовою до відповіді на просторовий виклик сучасного світу.

Можна назвати три головні причини, які обумовили недостатність соціологічної методології для просторового аналізу сучасного суспільства.

Перше. Нечутливість соціологічних методів до просторових проблем суспільства обумовлено тим, що соціологія склалася і до цього часу існувала як теорія індустріального суспільства. Це суспільство пов’язане з тенденціями універсалізму і просторові особливості суспільного життя схильне розглядати як прояви архаїзмів.

Друге. Найважливішою світоглядною та ідеологічною категорією індустріального суспільства була категорія прогресу. Вона була спорідненою з прагненням до подолання простору як перепони на шляху людської всемогутності. Позитивно оцінювалася категорія часу. Саме він розцінювався як вираження суспільної субстанції.

Третє. Для індустріального суспільства є характерним економоцетричний погляд на свою будову. В економіці ж простір розглядається через поняття витрат.

Ситуація почала радикально змінюватися з становленням постіндустріального суспільства, для якого є характерними екологічні інтенції, що знайшли вираження в ідеї стабільного розвитку. Будь-який стабільний розвиток неможливий без врахування просторового фактора. Постіндустріальний перехід породив не тільки ідею сталого розвитку, але й суперечливий просторовий морфогенез, двома формами якого є глобалізація та регіоналізація. Хоча вони мають спільні витоки, але пов’язані з різними соціальними силами і мають різні наслідки. Головним агентом глобалізації є транснаціональна буржуазія, а її знаряддями – транснаціональні корпорації та інші організації, які в світовому масштабі як домінуючу насаджують логіку ринкових відносин. Ця логіка є антиекологічною. До того ж процес глобалізації, який розвивається стихійно, знижує здатність національних держав до регуляції суспільних відносин на своїх територіях. Регіоналізація і виступає проявом примордіальних сил суспільної самоорганізації, які створюють на регіональному рівні поля інституціональної регуляції.

Шлях освоєння соціологією просторової проблематики сучасного світу лежить через розробку соціології регіонів. Справа в тому, що існує декілька типів регіонів, які в своїй сукупності охоплюють весь географічний простір нашої планети. Саме вивчаючи регіони та регіональні системи можна створити добре уявлення про сучасний просторовий морфогенез в суспільстві.

Контури якісної моделі предметного поля соціології регіонів можна звести до декількох пунктів.

Перше. Регіон формується як результат адаптивно-адаптуючої взаємодії суспільства та природи. Зараз ця взаємодія, як це не парадоксально, часто розглядається позапросторово. Між тим, природа як умова людського існування є не тільки сховищем предметів праці, але і простором. Вивчаючи морфогенез регіонів простір потрібно розглядати в двох аспектах. Перший передбачає погляд на простір як на просту протяжність. Таке припущення покладене в основу просторових моделей економіки, починаючи від сільськогосподарського штандорта Й. Тюнена до вчення про просторову організацію А. Льоша. Другий аспект передбачає погляд на регіон як на конкретну геоторію (термін Е. Алаєва). В цьому разі для аналізу будуть важливими конкретні характеристики геоторії (ландшафт, корисні копалини, біологічна різноманітність, соціальна освоєність). При такому підході регіон є результатом історичного освоєння природної реальності суспільством. Регіони формуються у вигляді різноманітних локалізацій кластерів суспільних практик.

Друге. Регіон – поняття історичне. До виникнення індустріального суспільства існували інші просторові морфології (території племен, провінції, історичні землі та ін.). Регіони виникають як основні субнаціональні підрозділи. Отже, феномен регіону отримує адекватну інтерпретацію в теорії нації. Власне регіони виступають головними субнаціональними одиницями. На рівні регіонів відбувається цілісна інтерпретація національної культури.

Третє. В рамках нації регіони конституюються в межах регіональних систем. Поява нових регіонів відбувається в результаті виникнення проблем, які в межах старої регіональної системи не можуть бути вирішені. Будь-який регіон формується в результаті взаємодії сил самоорганізації та організуючих зусиль держави.

Четверте. В результаті процесів самоорганізації формуються регіональні спільноти, що мають свої інтереси та свою самосвідомість. Наслідком цього є формування регіональних ідентитетів та регіональної ідентичності, які співіснують з іншими ідентитетами та ідентичностями, визначаючи поведінку людей. Тим самим регіони виступають як соціокультурне середовище для своїх мешканців.

П’яте. Формування регіону пов’язане з телеономною спрямованістю в бік політичного вираження його специфіки. В силу цього регіональна система пов’язана не тільки з безпосередніми міжрегіональними стосунками, але й з відносинами з центром.

Шосте. Регіони існують як складні поселенські системи. Конурбації можуть не тільки взаємно доповнювати одна одну, але й конкурувати між собою. Тому для забезпечення керованості суспільних процесів часто необхідно створювати різні адміністративні одиниці в межах одного регіону.

Сьоме. Вся ієрархія субнаціональних регіонів являє собою взаємопов’язану локалізацію суспільних практик. Їх носії – це територіальні спільноти. Що стосується наднаціональних регіонів, а особливо геополітичних регіонів, то їх конституювання пов’язане з діяльністю держав, взаємно спрямовуючих свої інтереси на певну ділянку земної поверхні.

Соціологія регіонів, як спеціальна соціологічна дисципліна, покликана пояснювати просторову локалізацію різних соціальних практик, виникнення в цих процесах різноманітних територіальних спільнот. Вона повинна дати теоретичні моделі регіональних систем, показавши взаємодію в процесі їх формування та розвитку примордіальних та суб’єктивних факторів. Ці завдання не в змозі своїми методами вирішити жодна з існуючих наук. На основі теорії регіону більш глибокими та змістовними стануть також соціографічні описи конкретних регіонів. Отже в період становлення постіндустріального суспільства розвиток соціології регіонів перетворюється на нагальну наукову потребу.

У другому розділі „Етнічні характеристики регіональної спільноти Донбасу” розглядаються особливості етнічного життя на регіональному рівні, характеризується формування та розвиток етнічної структури Донбасу.

Розгляд етнічної проблематики через просторовий аспект дозволяє запропонувати нове визначення етносу. Етнос – соціальна спільнота, яка існує завдяки обмінним процесам, що розгортаються в площині повсякденності та отримують легітимацію через діалектику профанного й сакрального, маючи своєю метою відтворення людини як цілісної особистості. Етнічність, перш за все, пов’язана з формами спорідненості та з повсякденним спілкуванням. Повсякденність передбачає територіальні локалізації відповідних людських практик, виникнення сталих життєвих світів на певних територіях.

Адаптивно-адаптуюча діяльність етнічної спільноти включає в себе і певні форми семіозису. Внаслідок цього знакову роль починають відігравати елементи ландшафту, флори й фауни, з якими пов’язана життєдіяльність етносу. Символічного значення набувають краєвиди, а потім і символічні зображення своєї місцевості. Завдяки цьому простір існування етносу стає простором культури.

Хоча культурні форми можуть передаватися від одного суб’єкта до іншого, але культура як така пов’язана з тими чи іншими формами колективності. Вона виступає як система форм діяльності тієї чи іншої спільноти. Це означає неможливість співіснування в культурній системі будь-яких довільних форм діяльності. Залишаться тільки ті, які відповідають системі. Інші вибраковуються нею. Крім культурних слідувань, які реалізуються в послідовності дій людей як індивідів, для культури властиві системні закономірності. Будучи системою форм людської діяльності, культура є колективною пам’яттю народу. Через свою структурну організацію вона впливає на вибір майбутнього. Хоча в культурі народу можна виділити суто етнічні елементи (їх найчастіше вбачають в традиціях, обрядах, ритуалах, формах побуту), але завдяки системності культура як цілісність теж набуває етнічного забарвлення.

При вивченні етнокультурного життя на регіональному рівні важливе методологічне значення має вирішення питання про типи етнічних спільнот. Воно має два аспекти. З одного боку, воно стосується ієрархії етнічних спільнот в синхронному плані, з іншого – історико-стадіальних типів етносів. Найгостріші суперечки точаться навколо основного етнічного підрозділу. Значного розповсюдження набула точка зору, згідно з якою в його якості слід розглядати субетнос. Але субетнос не є тотожним територіально-культурному підрозділу народу. Субетносами є відносно відокремлені, історично ізольовані частини етносу, які зберегли архаїчні риси. Сам же материк етносу складається з етнотериторіальних спільнот. Правда, етнотериторіальні спільноти не обов’язково представляють етнос в його ідеальній чистоті. На цьому рівні здійснюється міжетнічна взаємодія і розгортаються різноманітні етнокультурні процеси. Отже, погляд на етнос через етнотериторіальні спільноти дозволяє розглядати його в динаміці та у взаємодії з іншими етносами.

З усього сказаного випливає, що культурне життя як субетносів, так і територіальних спільнот не може бути охарактеризовано за допомогою терміну "субкультура". В усіх цих випадках ми маємо справу з культурою, яка є суспільною тотальністю, але існує через багатоманітні модифікації, пов’язані з різними соціальними суб’єктами. Отже культура сучасної України існує через культуру Поділля, Донбасу, Галичини тощо. Разом з тим вона існує через культуру робітників, селян, інтелігенції та інших соціальних груп.

Для України притаманна значна регіональна гетерогенність. Регіональний поділ України – результат багатовікової історії, адже різні її землі входили до складу різних державних утворень. Регіони України з соціальної точки зору є багатомірні спільноти з стійкою трансляцією соціальної інформації. В силу цього вони продукують регіональну ідентичність своїх мешканців. Отже, вивчення регіональних спільнот України – це вивчення колективних "Ми", що склалися в її землях.

Регіональна система України надзвичайно цікава, адже в її складі є регіони, які сформувалися різними шляхами. Один шлях – формування з доіндустріальних етнотериторіальних спільнот (властивий переважно Західній Україні), інший – формування шляхом колонізації (притаманний переважно Сходу та Півдню України).

Донбас як нова металургійна та паливна база Російської імперії почав формуватися з кінця XVIII ст., коли згідно з указом Катерини II від 14 листопада 1795 р. були засновані Луганський завод і вугільна ломка в урочищі "Лисича балка". Це поклало початок новому етапу в українсько-російській культурній взаємодії. Адже вперше на українській землі почав формуватися острівець індустріального суспільства. Але радикальні зміни в етнічній структурі населення регіону відбулися в другій половині XIX ст. Зі стрімкою індустріалізацією Донбасу, що притягувало робочу силу з місць аграрного перенаселення, виник суспільний механізм, який спрямовував переселенські потоки з українських та російських губерній в регіон, що тільки формувався. Внаслідок міграцій відбулися значні зміни в етнічній структурі населення Донбасу. По-перше, збільшилася питома вага росіян, по-друге, зросла кількість етнічних груп, представники яких мешкали в Донбасі. Незважаючи на наявність представників різних етнічних груп, основу етнічної структури Донбасу утворили українсько-російські відносини.

Для Донбасу характерною була взаємодія українських та російських народних мас практично без участі гуманітарної інтелігенції. Елітні прошарки суспільства тут представляла переважно технічна інтелігенція. Формувалося індустріальне суспільство без сегрегації за національними ознаками, але з сильними технократичними традиціями. Взаємодія між українцями та росіянами в Донбасі вже в другій половині XIX ст. почала породжувати синтетичні явища в культурі. Надійним індикатором, який дозволяє їх зафіксувати, є поява власної фольклорної традиції. В ній синтезувалися українські та російські елементи. Виникнення цього синтезу є проявом системних якостей нової етнотериторіальної спільноти, що складалася в нашому краї.

Міцність етнічної структури Донбасу найкраще була продемонстрована в часи таких випробувань як революції 1917 р. та громадянська війна. Продовжували діяти структурні закономірності, які були помітні вже в кінці ХІХ ст. Вони сприяли збільшенню російського населення, поширенню російської мови і збереженню відмінностей між переважно російськомовним містом та переважно україномовним селом. Але помітно й інше. Між українцями та росіянами не було сегрегації за способом життя, адже українців у місті було майже стільки як і росіян. Можна зробити висновок, що з початку формування регіону і до цього часу основою етнічної структури Донбасу є домінуюча коаліція українців та росіян. Це і є його найбільш важливою етнокультурною характеристикою.

Термін "русифікація" не зовсім точний при поясненні специфіки Донбасу. Неможливо заперечувати, що як царський уряд, так і радянське керівництво з сталінських часів проводили політику, спрямовану на розповсюдження російської мови та російської культури, на уніфікацію культурного життя Російської імперії і СРСР. Проте в різних регіонах ця політика мала різні наслідки. Що стосується Донбасу, то розповсюдження тут російської мови в поєднанні з українською побутовою культурою є результатом історії та внутрішніх закономірностей регіональної етнотериторіальної спільноти.

Закономірності, властиві розвитку етнічної структури Донбасу, знайшли вираження й у масовій свідомості мешканців Луганщини. Більшість опитаних в дослідженнях різних років схильні були визначити населення Донбасу як особливу спільноту людей. Громадська думка українців і росіян за цим параметром майже не відрізнялася. Відмінності між ними простежувалися в іншому. Серед українців було більше тих, хто схилявся до визнання етнічно українського характеру донбаської спільноти, а серед росіян відповідно було більше тих, хто нашу спільноту розглядав як російську.

 Наявні дані дають можливість зробити висновок про те, що на Луганщині в громадській свідомості домінує позитивний регіональний автостереотип. Проте він не пов’язаний з "регіональним шовінізмом". Тут не помітно серйозної тенденції в громадській свідомості, яка була б спрямована на вивищення нашого регіону в порівнянні з іншими регіонами України.

Порівняння свідчать на користь того, що в Луганській області рівень міжнаціональної толерантності дещо вищий, ніж по Україні в цілому. Найбільша відмінність Донбасу від решти регіонів України в тому, що тут зафіксовано найвищу толерантність стосовно трьох східнослов’янських народів. Це ще одне підтвердження наявності в його етнічній структурі домінуючої етнічної коаліції. Саме суспільна угода східнослов’янських народів, перш за все українців та росіян, утримала українців від прагнення вимагати особливих прав для себе.

Для мешканців Донбасу наявність суперечностей між Сходом та Заходом України очевидна. Близько половини з числа опитаних на Луганщині в різні роки були схильні пояснювати міжрегіональні суперечності впливом політики. Тобто, в масовій свідомості присутній фактор, що може сприяти відносно "м’якому" сприйняттю цих суперечностей.

Міжрегіональні відмінності – це не лише факт суспільної свідомості, але й момент суспільних практик. Особливо чіткі уявлення про це дають результати виборів до Верховної Ради та президентських виборів. В масовій свідомості мешканців Луганщини всі регіони України поділяються на три групи. По-перше, це Донбас (оцінка "добре" переважає по відношенню до вихідців, котрі балотуються), по-друге, це Західна Україна (переважають стримані оцінки), по-третє, це решта областей (переважають нейтральні оцінки).

Результати як наших досліджень, так і досліджень інших українських соціологів дозволяють стверджувати, що регіональна ідентифікація мешканців Луганщини вписана в їх загальноукраїнську ідентифікацію. Саме тому, навіть усвідомлюючи наявність суперечностей з таким регіоном як Галичина, донбасівці демонструють прагнення до компромісу. Образ цілісної України для значної їх частини – момент внутрішнього "Я". Отже, усвідомлення жителями Донбасу специфіки своєї етнотериторіальної спільноти при збалансованій регіональній політиці центральної влади не несе загрози цілісності України. За результатами опитування 2004 р. в Луганській області (опитано 1220 чол.; вибірка квотна за статтю, віком, освітою та місцем проживання) видно, що у мешканців Луганщини регіональна ідентичність слідує відразу за загальноукраїнською ідентичністю (без ідентитету «громадянин України» не мислять себе 44,1% респондентів, без ідентитету «житель Донбасу» - 37,9%).

У третьому розділі „Цінності та ціннісна свідомість: Донбас в загальноукраїнському контексті” розглядаються цінності як момент регіонального етнокультурного життя. В цьому розділі запропоновано нове розуміння цінностей, досліджено еволюцію ціннісної свідомості мешканців Донбасу в контексті змін ціннісних орієнтирів населення України в цілому. Висновки розділу спираються на результати емпіричних досліджень як автора, так і інших українських соціологів.

В певному значенні ціннісна система є "сутністю" тієї чи іншої культури, що пронизує та об’єднує її технологічну, соціонормативну й символічну сфери. Вивчення культури з соціологічної точки зору неможливе без вивчення цінностей суспільства та ціннісних орієнтацій різних соціальних груп. А отже, без цього неможливий і кваліфікований розгляд процесів, з якими пов’язане існування етнічної, етнотериторіальної чи субетнічної спільнот.

Соцієтальні цінності існують як реальність, об’єктивна відносно окремих індивідів. Суспільство існує завдяки тому, що задовольняються його потреби як цілісності. Це й створює структурні та функціональні підвалини його незалежності як системи. Цінності - це проекти задоволення суспільних потреб. Варто підкреслити, що мова йде не про потреби, а про проекти їх задоволення. Безумовно, реальна діяльність коливається відносно цих проектів, але так чи інакше змушена їм відповідати. Якщо ці проекти взагалі не реалізовуються, то суспільство гине разом з усіма своїми членами, або ж ці члени розсіюються серед інших суспільств. Так, у самій сукупній суспільній діяльності відбувається об’єктивне оцінювання. Ціннісна реальність є реальністю структурною, а отже їй властиві певні слідування. А це означає, що сама ціннісна система діє в напряму своєї самоузгодженості.

Цінності – ідеальні утворення, які відіграють роль породжуючих моделей (за О.Ф.Лосєвим) по відношенню до емпіричної соціальної реальності. На цій підставі цінності часом ототожнюють з символами. Символ – центральний елемент знакової системи культури того чи іншого суспільства. Хоча символ ближче за всі поняття стоїть до поняття цінності, проте він не цінність, а її знакове вираження. Воно може бути більш чи менш вдалим. Разом з тим, оперуючи з символами можна не тільки виражати цінності, але й впливати на них.

Проблема ускладнюється завдяки тому, що історичні суспільства внутрішньо розколоті, суперечливі. Класи, верстви, прошарки, етнічні та регіональні спільноти мають свої ціннісні системи. Без них вони не могли б існувати як окремі суспільні групи. Але обов’язково повинні існувати ціннісні системи, які не дають суперечливому суспільству знищити себе. Отже, вивчення регіону передбачає вивчення спільного та відмінного в ціннісній свідомості його жителів.

Більш-менш надійні дані для характеристики ціннісної свідомості громадян України ми маємо, починаючи з 1960-х років, коли в Радянському Союзі почала відроджуватися соціологія. Еволюція ціннісної свідомості нашої країни в 1960 – 1980-ті рр. може бути описана як рух від домінування соцієтальних цінностей до домінування цінностей малих груп. Катастрофі соціалізму передував його ціннісний крах. Якщо радянська соціалістична система почала з ствердження класової системи цінностей як монопольної в суспільстві, то до свого фіналу вона підходила в стані відмирання тих цінностей, які забезпечували макроідентифікацію суспільства. Якщо попередні покоління радянських людей смисл життя могли сприймати як об’єктивно заданий, то тепер громадяни СРСР опинилися перед втратою смисложиттєвих орієнтирів. У суспільстві запанував ритуалізм, який прикривав цинічний нігілізм. Радянське суспільство втратило ціннісний каркас. Розколотість його нормативної системи продукувала дисфункції. Стан ціннісної свідомості мав своїм наслідком те, що великі маси людей могли об’єднуватися лише на негативній основі.

Наявний емпіричний матеріал дозволяє поставити питання про динаміку ціннісного сприйняття соціального часу та простору в масовій свідомості кризової доби. Мабуть, ціннісне сприйняття соціального часу можна описати як рух по траєкторії, близькій до кола. Так, ще в кінці 70-х – на початку 80-х років у значної частини населення виникає стійке незадоволення рівнем свого життя, порушеннями соціальної справедливості. Спочатку ці настрої не супроводжуються відкритим запереченням шляху, яким йшла країна після 1917 р. Це було притаманно тільки руху дисидентів. Більшість же мешканців України, як і Радянського Союзу взагалі, ще схильні були сприймати соціальний час, в якому живуть, як такий, що рухається в позитивному напрямі. Часовий континуум розглядається як продукт Жовтневої революції. Тому загальновизнаним був дихотомічний поділ при сприйнятті історії країни: "до революції" – "після революції". Для сприйняття соціального часу була властива ціннісна асиметрія. Правда, це зовсім не означає, що плин соціального часу у радянській культурній моделі був спокійним. Навпаки, колективна пам’ять зберігала образи його збурень, відхилень, прискорень та уповільнень. Під час перебудови склалося нігілістичне сприйняття соціального часу радянського суспільства як відхилення від загальносвітового соціального часу. Звідціля розповсюдження уявлень про необхідність "повернення в світову цивілізацію". Був підготовлений ґрунт для розриву часової безперервності. Відкрився простір для дії дуальних моделей розвитку культури.

Після отримання Україною незалежності в культурному осмисленні соціального часу можна знайти, з одного боку, прагнення ствердити абсолютний розрив з більшою частиною минулого. Але, з іншого боку, тут же присутнє постійне намагання зв’язати нитку часу з тих історичних епізодів, які пов’язані з моментами незалежності України. Якщо в період застою у великої кількості громадян нашої країни виникло відчуття зупинки стріли соціального часу, то зараз з нею трапилося взагалі щось інше. Час втратив цілісність. Він розколовся на час більшості та час меншості з протилежними ціннісними забарвленнями.

Можна зробити висновок, що й соціальний простір у масовій свідомості жителів України взагалі і мешканців Донбасу зокрема відображається як ціннісно неоднорідний. Позитивними рисами наділяються ті його складові, які пов’язані з задоволенням спільних інтересів, з духовністю та суспільним порядком. Негативними ж рисами наділяються складові, де на перше місце вийшли приватні інтереси, які задовольняються за рахунок всього суспільства. Судячи з динаміки рейтингів владних структур, у нашій країні ці інституції до 2005 р. потрапляли в негативно забарвлену частину соціального простору. В цьому плані оціночні реакції населення Донбасу не відрізняються від відповідних реакцій населення України в цілому. Можна говорити тільки про більш глибоку фрустрацію мешканців старопромислового регіону в період суспільної кризи. Але це не якісні, а кількісні відмінності.

Аналіз ціннісних уявлень свідчить про те, що в період суспільної кризи для масової ціннісної свідомості були притаманні ті ж характеристики, які склалися під час застою. Її фокусом залишалися малі групи. В цьому відношенні наші громадяни не були ні індивідуалістами в класичному розумінні слова, ні власне колективістами.

В суспільній свідомості мешканців Донбасу ще на початку 1990-х років виник ціннісний розкол по лінії «соціалізм-капіталізм», який зберігає свою дієвість до цього часу. Внаслідок цього суперечливо оцінюються такі явище як соціальне розшарування, поява багатих людей. Позитивна оцінка приватного успіху, багатства великою кількістю людей сприймається як інверсія «нормальних» цінностей. Разом з тим, більшість мешканців Донбасу впевнені, що саме багатство в сучасному суспільстві перетворилося на мірило успішності людського життя. Але ця впевненість веде до виникнення ціннісного конфлікту між групою згодних зі справедливістю такого стану речей та групою тих, хто вважає необхідним перебудувати таке суспільство на інших ціннісних засадах.

На рівні регіону відбувається інтерпретація спільної ціннісної системи країни. Тому ми тут можемо вести мову про різну інтенсивність вираження різних ціннісних позицій. До специфічного компоненту ціннісної свідомості мешканців Донбасу належить погляд на саме існування цього регіону як на цінність.

У четвертому розділі „Донбас як комунікативна спільнота” аналізуються комунікативні процеси в регіоні. Увага зосереджена на аналізі мовної ситуації та стану масової комунікації. Комунікативні процеси, властиві Донбасу, порівнюються з комунікативними процесами в Україні в цілому.

Комунікативна природа етнічного життя пов’язана з презумпцією зрозумілості світу. Остання передбачає мовну реконструкцію світу. В поліетнічних державах мовна проблема є завжди одним з конфліктоґенних чинників. Адже потреби державного життя вимагають виділення якоїсь мови як мови міжнаціонального спілкування. Саме на неї покладається головне навантаження у формуванні загальнодержавної ідентичності, а отже і політичної лояльності громадян. У тому випадку, коли мовні ситуації в різних регіонах подібних країн відрізняються, влада змушена йти на поступки. Часто це проявляється в ієрархізації офіційних мов, коли поряд з національною офіційною мовою визнаються також регіональні офіційні мови.

Перебудовчий досвід в СРСР показав, що мова може перетворитися на знаряддя елітних груп, завдяки якому окреслюються територіальні кордони їх влади. Ідеологізація мовного питання веде до того, що навколо мови створюються величезні паранаукові конструкції.

Мовну ситуацію в сьогоднішній Україні загалом можна охарактеризувати як українсько-російську двомовність. Більшість громадян України почуваються в такій ситуації зручно. Дані, отримані фахівцями Інституту соціології НАН України, свідчать, що більшість населення країни використовує російську мову навіть у найінтимнішій сфері життя – в родині. Таке можливо лише в тому випадку, коли мова сприймається як своя.

Разом з тим, реальна двомовність в Україні ускладнюється різноманітними проявами асиметрії. Перший з них стосується розбіжностей між етнічною та мовною самовизначеністю особи. Другий полягає в тому, що саме російська мова в багатьох випадках продовжує виконувати функції мови міжнаціонального спілкування, в той час як державною мовою є українська. Третій пов’язаний з різнорідністю мовних ситуацій у різних регіонах України. Констатація біполярності мовної карти України – це вже банальність. Важливіше те, що її російськомовний полюс знаходиться в регіонах, які мають індустріально-урбаністичний характер і сформувалися внаслідок сумісної колонізаційної міграції українців та росіян. Історичний аналіз приводить до висновку, що домінування тут російської мови склалося як результат певного поділу праці між українцями та росіянами.

За суто кількісними ознаками мовна ситуація в Донбасі має вигляд багатокомпонентної. Але це перш за все пов’язано лише з присутністю носіїв різних мов. Що ж стосується демографічної сили, то вона дуже різниться у різних мов. Найбільшою демографічною силою (тобто числом тих, хто нею говорить) характеризується російська мова. За нею йде українська мова. Інші мови, особливо гетероморфні по відношенню до слов’янських, мають незрівнянно меншу демографічну силу. Комунікативна сила мов (кількість сфер, які вони обслуговують) в Донбасі теж разюче відрізняється. Тільки російська і українська мови присутні у всіх сферах життя, а мови інших етнічних груп частіше за все знаходять застосування лише в деяких ситуаціях родинного чи дружнього спілкування. В Донбасі існують значні мовні відмінності між містом та селом. Демографічна сила російської мови в містах більш ніж удвічі перевищує демографічну силу української мови. Це є передумовою й вищої комунікативної сили російської мови в містах Луганщини. В селах області ситуація прямо протилежна.

Ситуація двомовності в Донбасі пов’язана зі взаємодією між гомоморфним і гомоґенними мовами. Близькість мов полегшує звукові субституції, запозичення лексем, формування нових (синтетичних) лексем тощо. Двомовність у Донбасі пов’язана з бікультуральністю, тобто з одночасною орієнтацією на українську та російську культури. Є всі підстави стверджувати, що мовна ситуація в регіоні добре осмислена мешканцями Донбасу.

Будь-який регіон є специфічним полем масової комунікації. Не випадково і регіони, і інститут масової комунікації виникли з становленням індустріального суспільства. Інститут масової комунікації уможливлює єдність соціуму в умовах домінування саме суспільних, а не природних ритмів у житті людини. Він забезпечує безперервну вторинну соціалізацію населення в умовах постійних змін. Якщо локальна поселенська група постає перед індивідом в своїй фактичності, її можна, так би мовити, безпосередньо побачити, то нація чи регіон потребують посередника, який би засвідчував для кожного індивіда їх реальність. Таким посередником і стали ЗМІ, які забезпечили одночасну комунікацію в межах всієї нації, або її регіонів, яка відбувалася в опосередковано-символічній формі.

Нація, як спільнота індустріального суспільства структурована не лише за класовими, поселенськими та господарсько-галузевими, але й за інформаційними ознаками. В межах нації існує обов'язковий поділ на медіа та аудиторію. Це перетворює націю на поле масової комунікації, в якому хвилеподібно розповсюджується інформація. Система ЗМІ змушена повторювати внутрішні поділи нації. Поряд з загальнонаціональними ЗМІ повинні існувати ЗМІ регіональні та міські.

Становлення в Україні капіталістичних відносин не було радикальним розривом з радянським соціалізмом. Економічна еліта й бюрократичний апарат існують в симбіозі. ЗМІ теж є елементом цієї системи. Конфігурація системи ЗМІ в Україні відповідає конфігурації відносин між елітними групами. Безумовно, ця конфігурація вже значно відрізняється від радянського зразка. Перш за все це пов’язано з реальною конкуренцією між елітними групами. Але за нинішнього стану системи ЗМІ в Україні регіональні дискурси про ідентичність відповідної спільноти можливі лише, якщо вони будуть санкціоновані регіональними елітними групами. Поки що це малоймовірно. Скоріше, навпаки, традиційні ЗМІ наразі будуть закріплювати ієрархічну систему ідентитетів, де домінувати будуть саме ідентитети загальнонаціональні.

Мешканці Донбасу в загальноукраїнський комунікаційний процес перш за все включені за допомогою телебачення, а в регіональний – за допомогою газет. На основі результатів контент-аналізу можна твердити, що преса Луганщини показала свою нездатність виступити трибуною публічного суспільного дискурсу з найважливіших суспільних проблем. Ці ж дані дозволяють зробити висновок, що обласна преса переважно виконує роль знаряддя елітних груп. Оскільки наша еліта, особливо управлінська, організована за адміністративною ознакою, то й ЗМІ приковані до відповідних адміністративних одиниць. Це найголовніша причина, чому вони не можуть здійснювати значного впливу на суспільний дискурс про етнокультурну специфіку Донбасу. Через це не акцентуються його специфічні інтереси, не відбувається узгодження інтересів Донбасу з інтересами інших регіонів України. Завдяки цьому регіональна спільнота Донбасу багато в чому залишається «спільнотою в собі».

У п’ятому розділі „Між громадянським суспільством та неопатріомоніалізмом: соціальні наслідки культурних орієнтацій” досліджується вплив етнокультурних особливостей регіону на поведінку його мешканців в умовах суспільної трансформації в Україні.

Безумовно, не все в поведінці населення Донбасу в період суспільної трансформації обумовлено культурними особливостями регіону. Тут проявлявся цілий комплекс факторів: 1) криза індустріалізму; 2) особливості соціалізму; 3) особливості кризової трансформації. Але культурні детермінанти постійно виступають перемінними, які опосередковують вплив всіх інших перемінних.

Розуміння суспільної трансформації як незалежної перемінної, що викликає самоорганізацію населення, передбачає врахування рис попереднього суспільного ладу та форми процесу суспільних перетворень. Соціалізм як суспільний лад мав такі атрибутивні риси: 1) існування в якості держави-монополії; 2) телеологізм суспільних відносин; 3) економоцентризм мислення еліти в поєднанні зі знаходженням центру держави-монополії в політичній інституціональній підсистемі; 4) всезагальність подвійних стандартів. Криза соціалізму була одним з проявів кризи індустріалізму в світовому масштабі. Партійна ж еліта відповідної програми перетворень запропонувати не могла, адже постіндустріальний розвиток був несумісним з мобілізаційною моделлю суспільного життя. Носієм постіндустріальних тенденцій в Радянському Союзі була інтелігенція. Але становище цієї верстви було подвійним: з одного боку, вона відчувала потребу в свободі, але, з іншого боку, була пов’язана з державою, яка була монопольним замовником науково-технічних розробок. Через це інтелігенція змогла виступити лідером тільки на руйнівному етапі суспільної трансформації. Далі лідируючі позиції в суспільних перетвореннях перейшли до управлінської та господарчої еліти, яка була занепокоєна власним виживанням. Суспільна трансформація набула рис системної кризи суспільства. В цих умовах народні маси були позбавлені рис історичної суб’єктності, адже були змушені вирішувати тільки проблеми власного виживання. Перші роки суспільної трансформації в Україні були ускладнені відсутністю власної політичної еліти, яка формувалася з інших елітних прошарків (управлінських, господарчих, художніх та ін.). Наслідком такого процесу трансформації стало капіталістичне суспільство, багато рис якого являли собою іншобуття атрибутивних рис соціалізму. Центральним елементом нового суспільного ладу, який в дисертації запропоновано називати „мульковим капіталізмом” (від арабського «мульк» - влада-власність), є постійний взаємний процес конвертації влади і власності.

В Україні така модель суспільної трансформації особливо болісно вдарила по Донбасу. Як типовий старопромисловий регіон він в умовах кризи індустріалізму опинився в надзвичайно уразливій ситуації. Трансформація, яка відбувалася через кризу, викликала масове закриття промислових підприємств та шахт. Для Донбасу, де 86% мешканців живуть в містах, а близько половини робочої сили на початок суспільної трансформації були зайняті в паливній та металургійній галузях, це було рівноцінно катастрофі. Щоб зрозуміти всю глибину проблематизації життя в Донбасі варто врахувати особливості його поселенської структури. Більшість міських поселень Донбасу – це шахтарські міста. Вони мають парадоксальний характер. Класичне місто виникає на суспільних зв’язках. Сільські поселення виникають на ресурсах. Шахтарське місто виникає на ресурсах і цілком залежить від суспільного попиту на ці ресурси. Шахтарські населені пункти мають або моновиробничий, або моногалузевий характер. Все це звужує їх можливості до самостійної адаптації в нових соціально-економічних умовах.

Проблематизація соціально-економічного становища Донбасу збіглась з проблематизацією його культурної ідентичності. Це пов’язано з тим, що значного поширення в Україні набуло трактування регіону як зони культурного, перш за все мовного „зросійщення”. Фактично це означало поширення у міжрегіональних стосунках в Україні негативного гетеростереотипу Донбасу. Для більшості його мешканців така концепція „історичного псування” їх регіону була неприйнятною.

Проблематизація ідентитетів, погіршення умов життя більшості мешканців Донбасу, виникнення депресивних населених пунктів не викликали масових рухів в регіоні. Рух протесту шахтарів мав суто економічні причини і комплексно проблем регіону не ставив. В більшості випадків мешканці Донбасу пристосовувалися до нових умов життя індивідуалістично, використовуючи фамілістські структури солідарності. Найбільш розповсюдженими стратегіями пристосування до нових умов в Донбасі стали: 1) вимушена трудова мобільність, включаючи масову трудову міграцію; 2) практика «культури злиденності»; 3) практика антисоціальних дій, які прискорюють деградацію соціального середовища, але не тотожні класичній злочинності.

Сучасний стан регіональної спільноти Донбасу можна пояснити тим, що процес суспільної трансформації був підготовленим і збігався з фазовим переходом від домінування цінностей макрорівня до домінування цінностей мікрорівня. Це легітимізувало індивідуалізм та гедонізм, відкриваючи шлях як до фамілізму, так і до клієнтелізму. Отже, одні й ті ж культурні зрушення лежать в основі самоорганізації і елітних груп, і народних мас регіону. Основою їх є один і той же культурний геном.

Мешканці Донбасу сприймають як головних акторів сучасних суспільних перетворень різні групи еліти. Але елітні групи осмислюються як невизначена множина – «вони». Ця множина сприймається як джерело постійної загрози, як носій своєкорисної злої волі. Але одночасно з цим, відчуваючи недовіру до всіх органів державної влади, до представників еліти та контреліти, мешканці Донбасу покладають надії на сильних людей на найвищих державних постах. Тобто порятунку чекають від тих же кіл, які звинувачують у всіх своїх бідах.

У висновках підбито основні підсумки дослідження етнокультурної специфіки Донбасу як елементу регіональної системи України. Проаналізовано основні теоретико-методологічні проблеми та результати емпіричних досліджень соціального простору України за умов суспільної трансформації. Визначено основні можливі напрями використання отриманих результатів у теоретичному та емпіричному аналізі регіональної системи України, в практиці регіональної політики.

Відзначається, що просторовий аналіз суспільства вимагає від соціології методологічної перебудови, яка розширює її пізнавальні можливості. Категорії соціологічного мислення на цьому шляху позбудуться прив’язки до внутрішніх форм індустріального суспільства, і соціологія зможе адекватно відображати реалії постіндустріального суспільства, реалії глобального і одночасно плюралістичного світу. У зв’язку з тим, що регіоналізація є однією з провідних форм сучасного суспільного просторового морфогенезу, соціологія регіонів перетворюється на одну з точок росту соціологічної науки.

Регіональна система України є поляризованою і має власні закони розвитку, пізнання яких є передумовою успішної регіональної політики, досягнення історичного компромісу між Сходом та Заходом України.