ІНСТИТУЦІОНАЛЬНА МОДЕРНІЗАЦІЯ КУЛЬТУРНО-ДОЗВІЛЛЄВОЇ СФЕРИ В УКРАЇНІ

Краткое содержание

У “Вступі” визначається актуальність дисертаційного дослідження, представлено стан наукової розробки проблеми, сформульовано мету і завдання, визначено об’єкт і предмет, наукову новизну роботи, обґрунтовано теоретичне і практичне значення дисертації, надано інформацію про апробацію і публікації результатів дослідження.

У першому розділі “Теоретичні засади дослідження інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності” визначаються відповідно до мети дисертації інституціональні концепції, розроблені у сферах таких напрямків знання як філософія, право, економіка; проаналізовано уявлення про соціальний інститут дозвілля як соціально-правове установлення, соціальне утворення, узвичаєний тип поведінки. Особливого значення набуває відстеження того, як явище інституту та інституціоналізації розглядались в соціологічній науці. Великого значення надано роботі, пов’язаній з визначенням можливостей використання та вдосконалення розглянутих соціологічних концепцій при формуванні теоретичного конструкту саме для дослідження інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності, зокрема, визначено основні поняття дослідження та його методологічні засади.

Стверджується, що інституціоналізм або інституціональна школа являють собою досить поширену в соціології парадигму, що представлена значною кількістю наукових напрямків, доктрин, концепцій, орієнтованих на дослідження як соціальних організацій, так і соціальних установлень. Інституціональний підхід з успіхом застосовувався у різних галузях знань; в процесі розвитку інституціо­нальної школи були визначені та сформульовані широко вживані в сучасній науці терміни: “інститут”, “інституція”, “інституціоналізація”, “інституціональний”.

Термін “соціальний інститут” був уведений до наукового вжитку Гамільтоном та використовувався представниками економічної науки для розробки досить різних за змістом економічних концепцій. Якщо розглянути під цим кутом зору можливі інтерпретації поняття “інститут дозвілля”, його можна визначити як колективне соціально-психологічне, духовне утворення і тоді решту категорій та понять щодо дозвілля доцільно трактувати, виходячи з індивідуальних культурних потреб, запитів, інтересів, уподобань індивіда як суб’єкта культурно-дозвіллєвої дільності, його відношення до тих чи інших форм та видів дозвіллєвих занять (моністичний суб’єктивізм). Проте інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери може розглядатися ще як процес, перебіг якого відбувається на мікрорівні, рівні індивіда (методологічний індивідуалізм).

Інституціоналізм об’єднав тих представників гуманітарного знання, які намагалися визначити сутність соціальних явищ за допомогою неспецифічних чинників. Базуючись на дослідженні різних сфер суспільного життя, інституціоналісти зробили спробу визначити їх інституціональну сутність (“institution”), розглядаючи її як основу розуміння політичних, правових, економічних явищ. Так, Веблен намагався побудувати економічну теорію на культурологічній основі (“culturfl”), спираючись на досягнення антропології, соціальної психології, соціології.

Гамільтон вважав, що інститути доцільно розглядати як засіб для кращого визначення групи суспільних звичаїв. Вони означають постійний, переважаючий тип мислення або діяльності, який став звичним для групи або перетворився на звичай для народу… Інститути встановлюють межі та форми людської діяльності. Світ звичаїв та звичок, до якого ми пристосовуємо наше життя, представляє собою переплетення та  нерозривну сукупність інститутів”.

Визначення інституту як соціального утворення правомірно вживати у широкому діапазоні форм, інституціональних практик, а не лише як сукупності установлень, певної системи нормативних положень, що становлять сутність соціального явища. Це створює передумови для дослідження співвідношень між інститутами-установленнями, які виступають суспільно визнаними засобами впливу на мотиваційну сферу діючих індивідів, та інститутами-утвореннями, що виступають соціальними суб'єктами, здатними до створення власних установлень, їх реалізації та дотриманню в суспільному житті.

Інституціоналізм підкреслює множинність і розмаїтість соціальних інститутів, що дозволяє розглядати їх у системі різноманітних соціальних зв’язків поміж собою.

Певний інтерес для визначення теоретичних засад інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності мають дослідження представників інституціоналізму Джона Коммонса та Гардинера Мінза, спрямовані на визначення кореляції між колективним установленнями та колективними утвореннями. В працях Комонса “Правові засади капіталізму” (1924), “Інституціональна економічна теорія” (1934) соціальні інститути розглядаються як соціальні утворення (спілки, компанії, колективи), в межах яких в процесі обміну формуються побудовані на правових засадах соціальні відносини. Саме сферу обміну, де регулюються та відпрацьовуються ці відносини, а не сферу виробництва вчений вважає основною для розвитку соціальних інститутів.

Гардинер Мінз, вивчаючи особливості функціонування великих корпорацій, на початку 60-х рр. дійшов висновку щодо формування колективного капіталізму, за умов якого (на відміну від приватного капіталізму) спостерігається тенденція не до концентрації, а до розпорошення власності серед багаточисельних акціонерів. Отже, приватні підприємства перетворюються на колективні, а повноваження власника, управлінські функції та функції контролю за виробництвом поступово стають повноваженнями співвласників. Визначені вченим тенденції є справедливими для культурно-дозвіллєвої сфери і проявляються в процесі її модернізації у 80–90 рр. ХХ сторіччя. Вони показали себе у звільненні закладів культури від жорсткого державного контролю, утворенні широкого спектра форм та видів культурно-дозвіллєвих корпорацій. Ці інноваційні культурно-дозвіллєві організації (районні центри культури та дозвілля, культурні комплекси) сприяли об’єднанню на добровільній основі значної кількості установ та закладів культури, спеціалістів, що входили до їх складу, відповідної інфраструктури, сприяли формуванню нових культурно-дозвіллєвих відносин. Наслідком модернізації мережі закладів культури стає утворення дозвіллєвих корпорацій, розширення можливостей культурно-дозвіллєвої сфери, спрямованих на задоволення  культурно-дозвіллєвих запитів населення.

У цьому контексті категорії та поняття  дозвілля доцільно трактувати, виходячи з індивідуальних культурних потреб, запитів, інтересів, уподобань індивіда як суб’єкта культурно-дозвіллєвої дільності, його відношення до тих чи інших форм та видів дозвіллєвих занять. Отже, інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери може розглядатися як процес, перебіг якого відбувається на макрорівні, рівні державної культурної політики, а “інститут дозвілля” визначається як форми закріплення та засоби реалізації колективних (легітимізованих) культурно-дозвіллєвих установлень, утворень, відпрацьованих в процесі інституціональної модернізації дозвілля і спрямованих на забезпечення стабільного функціонування соціальних відносин у культурно-дозвіллєвій сфері.

Аналіз теоретичних джерел та соціальної практики дозвілля свідчить про об’єктивну потребу в подальшій науковій розробці цієї специфічної сфери суспільного життя, а саме: методології функціонування культурно-дозвіллєвої сфери і, зокрема, методології дослідження інституту дозвілля. Її основними завданнями є: наукове обгрунтування способів одержання адекватної інформації про перебіг інституціональної модернізації дозвілля, розкриття змісту понять культурного дозвілля, систематизації розрізнених наукових знань про культурно-дозвіллєву діяльність в єдину, логічно зв’язану концепцію. Підсумковий результат полягає у підвищенні загальної культури і розвитку інноваційних характеристик технологічного мислення працівників культури – від спеціалістів, що займаються науковим обгрунтуванням й інформаційним забезпеченням культурно-дозвіллєвої діяльності, до технологів-реалізаторів винайдених ідей.

Отже, концепція інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності пов’язана з дослідженням її функцій, процедурних особливостей. Ця концепція визначає і фіксує постійні сутнісні залежності соціального впливу культурно-дозвіллєвої сфери на особистість, а методологія сприяє пізнанню особливостей функціонування інституту дозвілля, вдосконаленню його практик. Призначення цієї методології – виробити нормативно-регулятивні засоби і наукові знаряддя пізнання соціальної сутності культурно-дозвіллєвого процесу, що реалізується за допомогою визначеної сукупності методологічних орієнтирів.

Теоретично виправданим є завдання здійснити спробу використання в дослідженні поняття “інноваційні технології культурно-дозвіллєвої діяльності”, а також проведення змістовного аналізу діалектичних відносин між виявленими формами її інституціоналізації. Саме вони визначають ефективність перебігу будь-якого соціально-культурного процесу, а насамперед, культурно-дозвіллєвого. Запропоновано теоретичне розв’язання цього завдання. Воно знаходиться в площині ущільненого аналізу діалектичних зв’язків між природно-генетичними формами інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності по вертикалі (інноваційність як сутнісна властивість, внутрішня форма дозвіллєвого процесу, а регіональність як зовнішня форма) і по горизонталі (соціальний запит, соціальна потреба як одиничне, а культурно-дозвіллєві орієнтації як особливе; проблемне поле як особливе; культурно-дозвіллєве середовище – загальне будь-якого культурно-дозвіллєвого процесу). Підсумком висловлених суджень стала схема взаємозв’язків між основними формами інституціоналізації регіональних культурно-дозвіллєвих систем.

Значену роль у дослідженні відіграє критеріальне обгрунтування поняття форми інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності, що допомагає з’ясувати теоретико-методологічні засади систематики універсальних зв’язків між зовнішніми та внутрішніми формами проблемності-регіональності і перегляду їх взаємозалежностей у цілісному акті культурно-дозвіллєвої діяльності. Ці форми досліджені як феномени пізнання, рекреації і творчості. З’ясовано, що культурно-дозвіллєва діяльність являє собою специфічне означально-смислове відображення соціальної реальності. Вона актуалізує, інтегрує і творить культурно-дозвіллєву реальність за допомогою інноваційно-діяльнісних засобів, особливих видів і форм. Виникнення особистісної культурно-дозвіллєвої потреби пов’язане з активізацією соціально-культурного поля і характеризується напруженою діяльністю людини. Під впливом включення у соціально організоване культурно-дозвіллєве середовище саме через форми інноваційної культурно-дозвіллєвої діяльності відбувається розвиток і реалізація культурно-дозвіллєвої активності соціальних спільностей. Отже, вона формується шляхом залучення до участі в формах діяльності сучасних культурно-дозвіллєвих закладів у контексті певного культурно-дозвіллєвого середовища.

Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності та підходів до неї вимагає, по-перше, визначення її інноваційних можливостей, по-друге, інтеграції на засадах взаємодоповнення і єдності з традиційними системами культурного дозвілля. Ведучи мову про інституціональну модернізацію культурно-дозвіллєвої сфери, ми, передусім, говоримо про культурно-дозвіллєву систему, що складається із змісту діяльності, її методів, форм, засобів, умов здійснення і показників оцінювання того культурного дозвілля, яке має сприяти повноцінному відтворенню людини, тобто її фізичних, емоційних, інтелектуальних властивостей та її творчому розвитку в процесі спонтанної, а також соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності; стимулює розвиток культурних потреб та інтересів, має сприяти формуванню творчої індивідуальності особистості.

У другому розділі “Модернізація дозвілля як соціального інституту” доведено, що розвиток культурно-дозвіллєвої діяльності в Україні пов’язаний з її інституціалізацією, утвердженням соціального інституту дозвілля як однієї з головних складових національно-культурного оновлення. Модернізація дозвілля відбувається як під впливом західноєвропейських моделей розвитку дозвілля, так і з урахуванням практики трансформацій культурно-дозвіллєвої діяльності посткомуністичних країн. Логіка наукового пошуку передбачає необхідність у даному розділі дисертації  визначити основні характеристики дозвілля як соціального явища, проаналізувати основні концепції інституціоналізації дозвілля, розроблені науковцями розвинених індустріальних країн, та визначити особливості процесів інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності на пострадянському просторі.

Оскільки інтенсивний розвиток інституту дозвілля став наслідком низки глобальних соціально-економічних та соціокультурних явищ ХХ століття, то найбільш вагомим з них було становлення нового співвідношення праці і дозвілля, що спостерігалось у більшості розвинених країн світу і призвело до  змін в оцінці соціального значення, соціальної цінності дозвілля, перетворивши його на необхідну частину життя особистості. На межі століть дозвілля розвивається як елемент стилю життя, а особливості становлення та розвитку інституту дозвілля стають предметом вагомих соціологічних та культурологічних досліджень. 

Спостерігаючи явище так званого “дозвіллєвого вибуху” у 60–80 рр. ХХ сторіччя, соціологи Франції (Ж. Дюмазедьє, Ж. Фурастьє, Ж. Делор, Р. Сю) висунули концепцію цивілізації дозвілля, виступивши з твердженнями про зміну цінносних векторів розвитку праці та дозвілля, в процесі якої дозвілля перестає бути простою компенсацією праці, стає необхідністю, перетворюється в “незалежну змінну”, в “сенс еволюції розвинутих індустріальних суспільств”. Праця, навпаки, із “першої життєвої потреби” стає одним із засобів самореалізації індивіда, яка здійснюється  саме в дозвіллєвій діяльності.

Проте з точки зору представників соціальної економіки “революція вибраного часу” пов’язана із загальним незадоволенням примусовими ритмами соціального життя (праці і дозвілля). Тому для оптимізації застосування соціального часу необхідно: 1) скасувати поділ часу на блоки; 2) використовувати час згідно з біоритмами; 3) створити альтернативні проекти, спрямовані на покращання властивостей часу соціального життя (часу праці і дозвілля). В цій концепції враховується також вплив гедоністичного розуміння праці й дозвілля, притаманний контркультурі.

Ідеї вивільненого і вибраного часу набули  підтримки і розповсюдження в середині 80-х рр. Проте співвідношення праці і вільного часу було і залишається основним питанням соціології дозвілля. Так, для французької соціології традиційним є розгляд процесів праці й дозвілля як елементів єдиного соціального часу. Час праці та дозвілля пов’язані між собою не тільки тому, що загальний час (доби, тижня, року) обмежений, і, якщо скорочується робочий час, то зростає  вільний час та дозвілля. Вони пов’язані ще й тим, що цінності кожного з часів співвідносяться, а зміна способу організації соціального часу в цілому виступає особливістю, характеристикою і виміром життя всього суспільства – цивілізації.

Інституціоналізація дозвілля розглядається західними науковцями не тільки в світлі змін способу життя, але й в категоріях теорії якості життя, що характеризується переходом від споживання речового до нематеріального.

Отже, протягом ХХ сторіччя соціологічний розгляд інституту дозвілля розвивається в двох напрямках. Один – інституціональний, ґрунтується на вивченні його соціальної цінності, функцій та структури. Другий можна було б назвати поведінковим: в ньому головна увага надається тенденціям розвитку субкультур, виділяються типи культурної поведінки та аналізується їх еволюція.

Серед фундаментальних досліджень інституту дозвілля поведінкового напрямку слід назвати “Дозвілля французів”, що відзначається детально розробленою методикою дослідження. В цій роботі представлено перелік з 43 видів дозвіллєвої та напівдозвіллєвої діяльності. З метою визначення соціально-культурних факторів, статистичних показників культурної практики були розглянуті 16 соціально-демографічних та соціокультурних характеристик населення. Найвагомішими з них виявились освіта, соціально-професійна приналежність,  вік і стать, тип поселення.

Оцінку сучасного стану розвитку інституту дозвілля, його місця в сучасному світовому просторі широко обговорюють німецькі вчені в межах соціології культури (В.Бюль). Сьогодні культуросоціологічні пошуки німецьких соціологів можна визначити як діалектичний синтез культурного та соціального.

На думку цих дослідників підсистеми культури співвідносяться за принципом “субсидіарності” (допоміжності, доповнення). Дія “вищої” підсистеми вступає в силу лише у випадку, якщо “нижча” самостійно не спроможна здійснити свої функції, тобто прямий контроль замінюється  на непрямий, загальний, довгостроковий. Така “гнучка” форма взаємодії підсистем дозволяє, як вважають соціологи, ефективно досягати загальної “соціальної” мети культури. Так, В.Бюль вказує на багаторівневу модель культури, побудовану з урахуванням ідей загальної теорії систем і соціальної кібернетики. Смислова  різноманітність культурних змін, на його думку, зумовлена різноманітністю “викликів культурі” з боку суспільства, що змінюється. В цьому відношенні навіть контркультурні тенденції можна розуміти як позитивні в контексті адаптації культурної системи до нового соціального середовища. Згідно з концепцією В.Бюля нові потреби і визначені ними ціннісні орієнтації населення визначаються сьогодні “прагненням до безпеки, поверненням до “гемайншафту”, турботою про оточуюче середовище і здоров’я, в той час як протестантська трудова етика втрачає свою цінність. Зростає скепсис у відношенні до техніки, науки і підприємництва. Альтернативні форми життя – нові ритуали і церемонії, нові статусні порядки та естетичні стандарти – апробуються в сфері зростаючого вільного часу. Розвиток такого типу цінностей характерний для постіндустріальної епохи в цілому.

Таким чином, західноєвропейському соціуму загрожує сьогодні небезпека “культурної стагнації” в авторитарному суспільстві добробуту, де буде багато вільного часу і багато гедонізму для більшої частини населення, але, разом з тим, не буде ніяких засобів впливу маси на еліту, що відокремилась від неї. Постіндустріальне суспільство відчуває потребу в “системній раціональності відкритого типу”, головними ознаками якої виступають “чуттєвість до оточуючого середовища, підтримка комплексності, взаємозалежність з іншими підсистемами”.

Питання щодо “генезису сучасності”, протиріччя стосунків між “духом часу” і “раціональністю”, особливо важливі для розвитку дозвілля, розглядаються у роботах Ю. Хабермаса, Н. Лумана, Ф. Тенбрука. Відзначимо, що саме засіб соціальної легітимації культури зараз рішуче змінюється – на перший план виступає не звернення до авторитету традиції, а опора особистості на себе, на свою працю, на свій талант. Представники всіх верств виявляються в міру своїх здібностей та бажань включеними тепер в єдиний процес соціалізації через культуру, в процесі своєї соціальної діяльності беруть участь у “виробництві” нових цінностей – інтелектуальних, художніх, моральних. Звідси – нове функціональне і змістовне наповнення часу дозвілля, яке виступає площиною реалізації культурних цінностей. Саме на цих методологічних засадах будується сучасний інститут дозвілля.

Дослідження провідних соціологів західноєвропейських країн виявили тенденцію до значної “технізації” інституту дозвілля, її тісного зв’язку з новими комунікативними технологіями, розвитком “індустрії культури”. Введене до наукового вжитку представниками франкфуртської філософської школи Максом Хокхаймером і Теодором Адорно, це поняття набуло значного поширення у 50-ті рр. ХХ століття, оскільки відповідало новим формам і технологіям культурної діяльності, таким як телебачення, телевізійні технології, комп’ютерна техніка, відео- та аудіотрансляція. Розвиток постіндустріальних суспільств, спочатку в Європі і пізніше по всьому світу, нові комунікаційні технології призвели до революції в культурі, а саме, до нових відносин між тими, хто створює культурні цінності, і тими, для кого вони призначені. Індустріалізація та технізація культури призвела до спрощення цих соціальних відносин до рівня “передавач” – отримувач”, “передавач – споживач”; до нового соціоекономічного і соціо-культурного балансу між тими, хто мав політичну, економічну, культурну владу і тими, для кого були призначені “продукти” індустріалізованої культури. Спостерігалося порушення суб’єкт-суб’єктних та інтенсифікація суб’єкт-об’єктних відносин, коли як соціальні спільноти, так і окремі особистості перетворювалися на пасивних споживачів культурних благ.

Сьогодні на культурній сцені паралельно існують два феномени: з одного боку, культурний “вибух” – стрімкий розвиток культурно-дозвіллєвої діяльності різних страт населення, а з іншого, усвідомлення більшістю громадських організацій необхідності державної підтримки культури, раціоналізації культурної політики.

Причина існування цих двох феноменів полягає в тому, що основна увага в культурній політиці була сконцентрована головним чином на традиційних методах її поширення, демократизації переважно елітних інституцій культури і мистецтва. За останні 15 років ХХ століття становище змінилося: світова спільнота на порядок збільшила витрати на культуру, а громадські контакти зі світом мистецтва зросли на три порядки.

Культурні індустрії орієнтуються переважно на культурно-дозвіллєві інтереси населення і несуть у собі протиріччя, пов’язане з несумісністю між персоніфікованим поглядом на світ або традиційними культурними цінностями, з одного боку, і вимогами економіки індустрії, яка базується на презумпціях ринку та орієнтована на конкретний маркетинг, з іншого. Прийняте значення слова “індустріальний” відноситься до культурних індустрій у значенні “виробництво” якоїсь продукції, яка носить комерційний характер. Головною вимогою до неї стають її якість, відповідність потребам та стилю життя. До найбільш поширених видів культурних індустрій інституту дозвілля західних країн відносяться телебачення, культурний туризм та шоу-бізнес.

Таким чином, з початком ХХ століття дозвілля набуває ознак важливого соціокультурного явища, яке характеризує нові тенденції суспільного розвитку, пов’язані зі змінами у співвідношенні робочого та вільного часу, тобто праці і дозвілля. У всіх розвинених країнах світу спостерігалось збільшення соціального значення дозвілля. Перетворюючись на нову соціальну цінність, воно суттєво змінює ціннісно-орієнтаційну структуру особистості.

 Визначення власного шляху розвитку культурно-дозвіллєвої сфери в Україні, прогнозування її перспективних напрямків передбачає вивчення та узагальнення досвіду аналогічної діяльності у посткомуністичних країнах, таких як Болгарія, Польша, Чехія, Словаччина, Угорщина, Німеччина. Інститут дозвілля цих країн представлений системою соціального управління, яка поєднує в собі громадське й державне, принципи вибірковості та адміністративного підходу, широко застосовує програмно-цільові методи впливу на культурно-дозвіллєві процеси.

В основу зазначеної культурної концепції покладено тезу про те, що демократія виступає проявом культури, а культура є новою властивістю людської життєдіяльності та людського спілкування. Розвиток інституту дозвілля передбачає вільне змагання ідей, творчих шкіл та напрямків. Стратифікація передбачається лише за принципом культурно-дозвіллєвого інтересу. Привілеї одних і неможливість висловити свої ідеї іншими породжують культурну аномію та ведуть до деградації культурного життя. Так, єдина громадсько-державна система Болгарії – Національний комплекс “Художня творчість, культурна діяльність та засоби масової інформації” – містила всі державні, творчі, громадські органи і організації, які є творцями та розповсюджувачами культурних цінностей.

Згідно з прогресивними тенденціями сучасної цивілізації, основним завданням культурної політики посткомуністичних країн проголошується захист культурної ідентичності та національних традицій, розвиток кращих набутків національної культури. Важливого значення надається збереженню і використанню культурної спадщини. Для перетворення пам’яток національної культури на “пульсуючі культурні центри”, за участю зарубіжних партнерів, проводиться робота, спрямована на їх реконструкцію та актуалізацію, введення до сучасного культурного життя.

Таким чином, у концепціях розвитку інституту дозвілля пострадянських країн підкреслюється недоречність зведення культури та дозвілля до сфери обслуговування, культурних послуг, формування у населення установки на пасивне споживання культурних благ. Така установка приводить до регіонального та національного усамітнення, роз’єднання демократичних потоків культури, нераціонального використання громадських фондів.

Соціальні організації інституту дозвілля пострадянських країн представлені як багатофункціональними, так і монофункціональними структурами, серед яких  найпоширенішими виступають такі як читалища (Болгарія), культурні та культурно-виховні центри, фоноклуби (Чехія), фестивалі народного мистецтва (Польша), культурно-освітні центри (Угорщина), домові клуби за інтересами, сільськогосподарські свята (Німеччина) тощо.

Становлення і розвиток інституту дозвілля в суверенній Україні пов’язані із формуванням нової культурної політики, законодавчо-нормативним забезпеченням культурно-дозвіллєвої діяльності та модернізацією її інфраструктури. Так, в Конституції (Основному Законі) України закріплено право народу країни на відпочинок та творчий саморозвиток. Демократичні ініціативи в сфері дозвілля розробляються в Основах законодавства про культуру та решті законів і урядових постанов. Для реалізації прав у сфері культури та дозвілля держава створила та підтримує розгалужену мережу культурно-освітніх закладів. Найбільш типовими і численними ланками цієї мережі залишаються клубні, музейні, бібліотечні заклади.

Проте стан і рівень сучасних закладів, установ та організацій культури України не завжди відповідає історичним традиціям, матеріальним і демографічним ресурсам, неспроможний задовольнити творчі інтереси населення, сприяти реалізації талантів, сучасним вимогам розвитку міжнаціональних і зарубіжних культурних зв’язків. Отже, слід визначити місце і роль української культури у світовому культурному процесі. 

Так, сформована за минулі десятиріччя система клубних закладів відзначається стандартністю та уніфікованістю. Для подолання гальмуючих сил, віджилих традицій і консерватизму, необхідно в процес докорінних змін включити всі сфери культурної діяльності, систему управління, підготовки і перепідготовки кадрів.

У складний період економічної, духовної і культурної кризи важливим культурологічним центром, джерелом інформації та місцем неформального спілкування для мешканців багатьох регіонів країни стає бібліотека. Для сільських жителів вона виступає своєрідним захисником конституційного права на отримання документації та інформації.

Проте зараз бібліотечна галузь переживає глибоку кризу, бо масового характеру набула ліквідація і невиправдана реорганізація бібліотечних установ. Тільки за останні п’ять років Україна втратила 295 сільських бібліотек, приміщення яких передані комерційним структурам або іншим установам. Негативно впливають на задоволення читацького попиту сільських жителів процеси децентралізації, які розпочалися в окремих регіонах України через передачу об’єктів народного господарства у комунальну власність та викликане цим упорядкування штатів. Децентралізації притаманні стихійність і необґрунтованість, що руйнують планомірне та якісне комплектування сільських бібліотек літературою, позбавляє читачів можливості користуватися єдиним фондом однієї сільської бібліотеки. Отже, це призводить до відособлення кожного бібліотечного закладу, дублювання та суб’єктивного підходу у формуванні фондів.

У сучасному українському суспільстві все помітнішим стає інтерес до осмислення минулого народу, активізується рух за збереження і дослідження пам’яток історії й культури. Ці культурні запити реалізуються в музеях, що являють собою науково-дослідні і науково-освітні заклади, які збирають, вивчають, зберігають і популяризують краєзнавчі пам’ятки, елементи матеріальної і духовної культури – першоджерела знань про розвиток природи і суспільства та виступають матеріалізованою культурною пам’яттю суспільства. Останніми роками спостерігається тенденція повільного кількісного зростання мережі музеїв.

У справі музеєфікації пам’яток і пам’ятних місць перспективним є підхід, який передбачає освоєння не лише окремих, нехай і визначних об’єктів, а усього історико-культурного середовища регіону, коли головним принципом обирається музеєфікація пам’яток безпосередньо на місці і в існуючому природному оточенні. Сучасний підхід до музейної справи передбачає погляд на музеї та пам’ятки як єдину, історично сформовану регіональну систему.

Дослідження західних та вітчизняних соціологів свідчать про функціональне оновлення музейної діяльності. Поруч з відвідувачами, що сприймають візит до музею як складну духовну, інтелектуальну роботу, з’являється нова верства, яка чекає від музеїв задоволення не лише інтелектуальних, а рекреаційних, гедоністичних потреб. Відвідування музеїв стає популярною формою відпочинку, а самі музеї – частиною індустрії дозвілля, до певної міри, музеєм-клубом, де задовольняються комунікативні та рекреаційні потреби. Ті самі тенденції бачимо і в масово-популяризаційній роботі музеїв: на їх базі зростає кількість клубів за інтересами, "артистичних" і "літературних віталень". Отже, за сучасних умов музей орієнтується на задоволення широкого спектра культурно-дозвіллєвих потреб різних верств населення.

Суспільна практика розвитку дозвілля в сучасній Україні відображає тенденції до демократизації суспільного життя та формування правової держави, внаслідок реалізації конституційних прав народу нашої країни на відпочинок і творчий саморозвиток, які задовольняються шляхом збереження модернізованої мережі культурно-освітніх закладів, в межах якої найбільш типовими і численними організаціями залишаються клубні, музейні, бібліотечні  установи.

Проте стан і рівень сучасних установ та організацій культури України не завжди відповідають історичним традиціям, матеріальним і демографічним ресурсам, а самі вони не спроможні задовольнити творчі запити населення, сприяти реалізації людських талантів. Отже, не відповідають сучасним вимогам розвитку міжнаціональних зв’язків.

У третьому розділі дисертаційного дослідження “Культурно-дозвіллєві практики населення України за умов суспільної трансформації” досліджуються культурно-дозвіллєві орієнтації населення, визначаються їх регіональні, етнонаціональні, поселенські та інші характеристики. Проводиться розгляд специфічних функцій, на виконання яких спрямована діяльність інституту дозвілля. Досліджується відповідність структурно-функціональної системи культурно-дозвіллєвої діяльності культурно-дозвіллєвим орієнтаціям населення, з урахуванням соціально-культурних умов та факторів їх реалізації. Зокрема, стверджується, що соціальні відносини, формування яких відбувається в сфері дозвілля, сприяють виявленню творчого потенціалу особистості і, водночас, створюють умови для її соціалізації, допомагають відтворити  національний характер, спосіб мислення та світогляд, структуру культурно-дозвіллєвої діяльності певних соціальних спільностей. Виявлено структурно-функціональний зміст культурно-дозвіллєвої діяльності та її зв’язок з культурно-дозвіллєвими орієнтаціями населення, які визначаються як емпіричні характеристики прояву культурно-дозвіллєвих потреб.

Оскільки культурно-дозвіллєва діяльність становить предмет дослідження багатьох наук, то її функціональна визначеність та соціальна роль у модернізації усталених соціальних відносин детермінується соціально-культурним змістом понять “вільний час”, “культурне дозвілля”, “культурно-дозвіллєве середовище”.

Характер розбіжностей у трактуванні культурно-дозвіллєвої діяльності визначається двома умовами: від ствердження про певну суб’єктивність її основи (особливий психофізіологічний стан людини) до повної об’єктивації – витвір соціально-культурного середовища, різновид символічної або предметної діяльності.

Оптимальні умови функціонування інституту дозвілля виникають у тому разі, коли ціннісні орієнтації населення, особливості соціально-культурного середовища, природної та соціально-орієнтованої культурно-дозвіллєвої діяльності збігаються, зокрема, виливаються у ціннісно-орієнтовані діалогічні взаємостосунки, коли в межах єдиної культурно-дозвіллєвої системи органічно поєднуються пізнавальна мотивація, емоційні, вольові, розумові процеси, особистий соціально-культурний досвід учасників культурно-дозвіллєвої діяльності. Тобто культурно-дозвіллєве середовище виступає стимулятором культурно-дозвіллєвої активності соціальних спільностей. Важливу роль тут відіграють процеси визначення регіональних соціально-культурних проблем: усвідомлення проблемного поля культури, особливостей та умов реалізації завдань соціально-культурного розвитку, відтворення культурно-дозвіллєвого середовища з його як позитивними, так і негативними характеристиками. Взяті в сукупності, вони сприяють прогресивному розвитку продуктивного наукового пошуку, спрямованого на осмислення інституціоналізації культурно-дозвіллєвої діяльності, в межах якої відбувається узагальнення кращих здобутків інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, формуються умови для інтелектуального, фізичного, творчого розвитку населення.

Непересічне значення для модернізації культурно-дозвіллєвої діяльності має створення культурно-дозвіллєвого середовища. Воно забезпечує сприятливі умови для соціального управління культурно-дозвіллєвою активністю населення, яке здійснюють її суб’єкти; формує культурно-дозвіллєві орієнтації населення.

Дослідження культурно-дозвіллєвих орієнтацій населення України свідчить, що розгортання соціально-економічних та політичних перетворень супроводжується суттєвими змінами в ціннісно-орієнтаційній системі населення, зокрема, в структурі культурно-дозвіллєвих інтересів та запитів соціальних груп, що призводить до підвищення рівня вимог до змісту та урізноманітнення напрямків культурно-дозвіллєвої діяльності, до переоцінки відношення до державних культурно-дозвілєвих закладів.

Спектр змістовних настанов на культурно-дозвіллєву діяльність у більшості досліджених верств населення України виявляється значно ширшим того набору занять, який пропонує функціонуючий “середній” заклад культури. Особливо суттєвою є розбіжність між культурно-дозвіллєвими запитами та їх реалізацією у груп населення, які відрізняються високим рівнем освіти, актуалізованими суспільно-політичними запитами, найбільш причетних до перетворень, пов’язаних з переходом до ринкової економіки.

Розгляд емпіричного матеріалу призводить до висновку про те, що інституціоналізація дозвілля повинна супроводжуватись більшою увагою щодо задоволення культурних потреб національних спільнот України. Інакша культурна політика може призвести до посилення міжнаціонального відчуження, симптоми якого спостерігаємо у незадоволенні представників національних спільнот рівнем розвитку культурного середовища та діяльністю основних організацій культурно- дозвіллєвої сфери.

Функціональна спрямованість дозвілля визначається соціокультурними запитами населення і віддзеркалює особливості політичного, економічного та духовного розвитку українського суспільства.

Отже, єдність об’єктивного і суб’єктивного, зовнішнього і внутрішнього, природного і соціально-організованого притаманна культурно-дозвіллєвій діяльності, що знаходить діалектичне чи поліфункціональне відображення у таких властивостях:

1) суперечливий характер взаємодії з об’єктом діяльності;

2) ціннісно-орієнтаційна зумовленість культурно-дозвіллєвого середовища;

3) динамічність і поліфункціональність розвитку культурно-дозвіллєвого середовища як цілісно суб’єктивно-об’єктивно-суб’єктивної системи;

4) діалектичний зв’язок очевидних і латентних рис культурно-дозвіллєвого середовища щодо об’єктів, що вже освоєні або пізнаються в процесі культурно-дозвіллєвої діяльності;

5) особистісно-індивідуальна спрямованість функціонування природної культурно-дозвіллєвої діяльності;

6) особистісно-комунітарна спрямованість соціально організованої культурно-дозвіллєвої діяльності;

7) евристично-пошуковий характер дозвіллєвої діяльності, що формується і функціонує у культурно-дозвіллєвому середовищі;

8) інноваційно-програмний характер дозвіллєвої діяльності, що виникає за умов інноваційної культурно-дозвіллєвої системи;

9) єдність і неподільність функціонування спонтанної та соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності.

Визначено, що традиційна схема побудови інституту дозвілля представлена діадою (культурно-дозвіллєва потреба людини – спосіб її задоволення, запропонований закладами культури у певній формі, змісті чи способі дії), статично фіксує та догматизує дозвіллєвий процес, не сприяє утворенню та прояву його функціональної суб’єкт-об’єктної цінності. Матеріали дослідження дозволяють визначити інноваційну структуру культурно-дозвіллєвої діяльності та модель її інституціоналізації, яка демонструє складні зв’язки суб’єктивно-особистісного змістовно-предметного та міжсуб’єктного факторів, об’єднаних у закінчене ціле. Інноваційна структура характеризується системою суб’єкт-об’єктних та суб’єкт-суб’єктних розвиваючих взаємовпливів спонтанного та соціально-організованого культурно-дозвіллєвого середовища. Центральною ланкою цього процесу, її соціоенергетичним ядром є сукупна культурно-дозвіллєва діяльність учасників та організаторів культурно-дозвіллєвого процесу.

Визначається, що модернізація діяльності інституту дозвілля передбачає не лише оновлення інфраструктури закладів культури, вона пов’язана із зміною внутрішньої структури їхньої діяльності, встановленням нових соціальних зв’язків, розширенням меж соціальної взаємодії, відпрацюванням характерних для сучасного світу складних форм поведінки.

Ми розглядаємо суб’єкт як носія якостей, станів та дій, а тому наголошуємо, що “суб’єкт” культурно-дозвіллєвої діяльності виступає одним з основних, фундаментальних елементів соціально-організованої культурно-дозвіллєвої системи, оскільки активність суб’єкта є умовою пізнання суспільного способу людської життєдіяльності, внутрішньо необхідним моментом процесу зміни природи людиною, її аккультурації.

“Суб’єкт” виступає одним із центральних структурних елементів культурно-дозвіллєвого процесу в закладах культури. Характерною особливістю діяльності закладів культури є багатоманітність суб’єктів впливу та засобів їх поєднання з об’єктом. Цим пояснюються особливості взаємовідносин учасників культурно-дозвіллєвої діяльності, організаторів масової, гурткової та індивідуальної соціально-культурної взаємодії.

Виходячи з того, що сутність культурно-дозвіллєвої діяльності полягає у самодіяльності населення, “суб’єктом” може виступати саме населення, яке залучається до клубної діяльності (Є.В. Тріодін). За певних умов об’єкт може набувати властивостей суб’єкта. Всілякі спроби будувати дозвілля в масових закладах культури на основі принципів споживання, за допомогою методів, що недооцінюють активно-перетворюючу властивість особистості, відводять їй роль пасивного споживача культурних послуг, так званого “клієнта”, суперечать призначенню інституту дозвілля.

Масовим суб’єктом культурно-дозвіллєвої діяльності вважаються державні заклади, культурно-освітні установи різних форм власності, а також громадські організації, що здійснюють культурно-просвітницькі функції в межах цієї системи. Колективним суб’єктом виступає кадровий склад (штатні працівники) та актив відвідувачів закладів, що здійснюють соціально-культурної функції відповідно до своїх професійних або громадських обов’язків. Індивідуальним суб’єктом культурно-дозвіллєвої діяльності виступає лідер творчої спільноти або гурту.  

Діяльність суб’єкта культурно-дозвіллєвої діяльності – кадрів та активу закладів культури – поділяється на два види: перший – власне дозвіллєва діяльність, що передбачає володіння традиційними технологіями, певною системою засобів, методів та форм культурно-освітньої роботи, необхідною для розв’язання поставлених завдань; другий вид представлений технологіями управлінської діяльності, що містять організацію та керівництво діяльністю закладів культурно-дозвіллєвої сфери.

Фахівці культурно-дозвіллєвої сфери є суб’єктом соціально-культурного процесу, що відіграє провідну роль в усій системі управління духовним життям суспільства. Як основний суб’єкт, працівник культури володіє певними соціально-культурними засобами системного моніторингу для відстеження продуктивності культурно-дозвіллєвої діяльності в умовах інноваційної культурно-дозвіллєвої системи, емпіричними індикаторами якої виступають характер потреб, частота відвідувань, рівень дозвіллєвої кваліфікації тощо.

На основі матеріалів емпіричних досліджень стверджується, що спонтанна культурно-дозвіллєва діяльність особистості виступає головним чинником модернізації соціально-організованого культурно-дозвіллєвого середовища, інтегральним індексом ефективності культурного дозвілля. Це – сукупність внутрішніх умов розвитку інноваційних процесів в сфері культурно-дозвіллєвої діяльності, якій притаманна єдність актуалізованого соціально-культурного середовища і особистісних структур, спрямованих на пізнання та створення ними суб’єктивно нових форм та видів культурно-дозвіллєвої діяльності. Поглиблений соціально-культурний аналіз елементів, які в сукупності становлять структурно-функціональну модель спонтанної культурно-дозвіллєвої діяльності, дозволяє визначити особливості її побудови та функціонування.

Зважаючи на те, що кожен заклад культури і мистецтв виступає носієм певної функції, нами вивчалися дозвіллєві уподобання та відношення різних груп населення до культурно-дозвіллєвих закладів, які респонденти схильні найчастіше вказувати як об’єкти відвідування за місцем проживання. Таким чином, було визначено чотири базові заклади культури – театри, кафе-клуби, спортивно-оздоровчі клуби та клуби сімейного дозвілля. Всі названі культурно-дозвіллєві організації спрямовані на задоволення комунікативної потреби населення, розвиток міжособистого спілкування. (Зазначимо, що в цьому рейтингу концертні зали, музеї та галереї знаходяться на сьомому місці (5,1%)). Значною залишається потреба у видовищних, емоційно насичених типах дозвілля, споживанні мистецтва. В сільській місцевості, згідно з існуючою культурною традицією, – це театральне мистецтво.

Привертає увагу залежність відвідування закладів культури від соціально-демографічних ознак респондентів.

Ознака статі. В дослідженні зазначено помітний вплив статі на зміст відповідей респондентів, зокрема жінки вдвічі активніше за чоловіків відвідують клуби і парки культури, виявляють значно більший інтерес до кінотеатрів (4,7% – жінки, 2% – чоловіки) і театрів (20,5% – жінки, 12% – чоловіки). У жінок спостерігається втричі вищий показник інтересу до виставкових залів та картинних галерей, вдвічі – до сімейних та вікових клубів, центрів народної творчості і парків культури. Чоловіки вдвічі частіше за жінок прагнуть відвідувати відеосалони, казино, комп’ютерні клуби та цирк.

Шлюбний стан. Одружені значно більше (іноді в два-три рази) орієнтовані на відвідування театру, концертних залів, картинних галерей, сімейних об’єднань та парків, не одружені – клубів, спортивних комплексів, центрів туризму, спортивно-оздоровчих комплексів, відеосалонів (втричі), казино, комп’ютерних клубів, кафе-клубів.

Ознака віку. Молодь віком від 15 до19 років втричі частіше від інших груп схильна до відвідувань спортивих закладів, відеосалонів. Вікова група 20–25 років при нагоді обирала б місцем дозвілля кафе-клуби, 20–30 років – казино, 26–30 років – концертні зали, 31–40 років – виставкові зали, 30–50 років – театри.

Ознака типу поселення. Якщо у великому місті думку щодо необхідності функціонування клубу за місцем проживання підтримує лише 60%, то в малому місті – 71% опитаних. Для сільської місцевості цей показник зростає до 80%.

Сільські жителі прагнуть задовольняти свої дозвіллєві потреби у концертних та виставкових залах, картинних галереях та спортивних комплексах. Вони висловлюють бажання відвідувати відеосалони, комп’ютерні клуби, кафе-клуби, центри розвитку народної творчості, тобто ті заклади, які на селі практично відсутні.

Одним із завдань дослідження було виявлення перспективних напрямків розвитку інституту дозвілля. Основним емпіричним індикатором у даному випадку виступали заклади культури, які респонденти вважали найбільш ефективними і, внаслідок цього, наполягали на їх організації в межах традиційної мережі.

Рейтинг інноваційних закладів культури, перелік яких складався з 12 найменувань, засвідчив, що лідерство у визначеній групі посідають два порівняно нові заклади: дитячий центр естетичного виховання (68% – перше місце) та фольклорний центр (63% – третє місце). Даний вибір свідчить про зростання у населення художніх запитів, тенденцію до гуманізації та естетизації дозвілля.

Таким чином, виявлена модель спонтанної культурно-дозвіллєвої діяльності, яка своєю повнотою та характеристиками значно відрізняється від відомих моделей, запропонованої Генкіним Д.М., представленої Тріодіним В.Є., а також моделі культурно-дозвіллєвої діяльності робітничої молоді, обстоюваної М.М.Поплавським. Цей результат дозволяє критично поставитися до вищеназваних моделей та використати їх конструктивні можливості, необхідні для продуктивного функціонування соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності.

Особливості побудови та розвитку структурно-функціональної моделі спонтанної культурно-дозвіллєвої діяльності визначаються не тільки віковими та статевими ознаками, сімейним станом респондентів та місцем їх проживання. Виявлено її залежність від соціального стану, національної приналежності, ступеня релігійності респондентів. Проте загальний рівень культурної активності населення за місцем проживання, бажання брати участь в обговоренні та вирішенні проблем культурного розвитку треба визнати невисокими. Більше половини опитаних не вважали за потрібне визначитися в своїх оцінках щодо цих питань.

Доведено, що систематичне й цілеспрямоване залучення населення до участі в культурно-дозвіллєвій діяльності стає ефективним напрямом формування національної самосвідомості, національного типу особистості, важливою засадою забезпечення духовної єдності поколінь, спадкоємності цінностей національної культури.

Основні характеристики культурного дозвілля повинні відповідати розвитку матеріальної і духовної культури етносу, відбивати етнографічні та етногенетичні особливості українського народу.

За умов нової культурної політики доцільно говорити про відродження національної моделі культурного дозвілля, зумовленої історичним буттям народу, системи ідей, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та обрядів, що відтворюються і реалізуються в процесі просвітницької, художньо-творчої, рекреаційної та інших форм соціальної практики, пов’язаних з організацією духовного життя соціальних спільнот в межах вільного часу і відповідно до культури нації.

Доведено, що реалізація культурно-дозвіллєвих інтересів населення пов’язана з виявленням негативних факторів, які стримують їх розвиток. Згідно з результатами дослідження більшість респондентів відзначає невідповідність існуючої регіональної мережі закладів культури своїм культурним запитам. Відповідь “в місцевості, де я проживаю, на жаль, не розташовані такі заклади, які б відповідали моїм культурним запитам”, зафіксована на рівні 24,6%. Таким чином, майже чверть опитаних визнала наявність цього фактора та оцінила його як суттєво значущий, особливо в сільській місцевості.

Треба визначити, що представники всіх заявлених у дослідженні груп населення проявили високу зацікавленість у функціонуванні та подальшому розвитку мережі закладів культури, оскільки у великих містах 4,3% опитаних заявили, що культурно-дозвіллєві заклади їх взагалі не цікавлять. Отже, полеміка щодо недоцільності державної політики, спрямованої на організаційну, інформаційну та фінансову підтримку закладів культури втрачає актуальність.

Серед причин, якi викликають незадоволення населення дiяльнiстю закладами культури, визначаються пов’язанi із змiстом та рiвнем органiзацiї культурно-дозвіллєвих заходiв. Це – обмежена iнформацiя про характер заходів, недоліки професійної реклами, незручний час їх проведення, примітивна органiзацiя; невідповідність тематики та змісту заходів характеру дозвіллєвих запитів населення. Представники всіх видів поселень (включаючи і великі міста) зазначили певну невідповідність змісту та якості роботи закладів культури їх культурним запитам (23–32%). Головним недоліком у функціонуванні інституту дозвілля мешканці малих міст та поселень сільського типу вважають відсутність закладів культури, які б відповідали їхнім культурним запитам (28–33%). Втричі менш значним цей фактор вважають жителі великих міст.

Негативну роль відіграють також низький професійний рівень кадрів, що забезпечують предметну діяльність закладів культури, та відсутність сучасного матеріально-технічного забезпечення.

Виходячи з вищесказаного, задоволення культурно-дозвіллєвих запитів населення пов’язано із створенням необхідного дозвіллєвого середовища, забезпеченням соціально-культурних умов його розвитку. Це передбачає такі заходи: реорганізацію існуючої системи управління галуззю, яка пов’язана з переходом від адміністрування до підтримки інституту дозвілля; створення умов для поступового скасування обмежень творчої та фінансово-економічної діяльності культурно-дозвіллєвих установ; забезпечення нормативно-правової підтримки та пільгового оподаткування як правових гарантій діяльності у сфері дозвілля; модернізацію традиційної мережі культурно-дозвіллєвих закладів; підтримку ініціатив, спрямованих на створення інноваційних закладів та установ з урахуванням регіональних особливостей; цільову реконструкцію матеріально-технічного забезпечення закладів культури і мистецтв; модернізацію існуючих та будівництво нових культурних комплексів; підтримку розвитку паралельних культурно-дозвіллєвих структур, діяльність яких спрямована на розвиток культури та мистецтв в Україні (в тому числі фондів, об’єднань, акціонерних товариств, консорціумів) незалежно від відомчої приналежності та характеру власності; створення багатофункціональних об’єктів, розрахованих на диференційоване обслуговування сільського населення; запровадження мобільних форм культурно-дозвіллєвого обслуговування малонаселених пунктів; розробку нової державної системи підготовки і перепідготовки кадрів цільового призначення, яка б відповідала сучасному рівню розвитку інституту дозвілля, розвивалась із врахуванням регіональних потреб (підготовка фахівців для роботи у сільській місцевості, для окремих національних спільнот тощо); вдосконалення системи науково-методичного та створення системи інформаційного комп’ютерного обслуговування культурно-дозвіллєвих закладів.

Отже, модернізація діяльності інституту дозвілля передбачає не лише оновлення інфраструктури закладів культури, вона пов’язана із зміною внутрішньої структури їх діяльності, встановленням нових соціальних зв’язків, розширенням меж соціальної взаємодії, відпрацюванням характерних для сучасного світу складних форм поведінки.

У четвертому розділі “Технологічні аспекти інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери” доведено, що суперечливість теоретичних засад культурно-дозвіллєвої діяльності, застосування архаїчних технологій, інертність та традиційність мислення значної частини кадрового корпусу працівників культури, невизначеність ідеологічних вимог до культурно-дозвіллєвих закладів з боку держави і громадськості не дозволили дозвіллєвим організаціям максимально реалізувати соціальний потенціал характерних для них засобів та методів соціально-культурного впливу відповідно до сучасних вимог. Отже, інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери, підвищення її соціального престижу та соціалізуючого впливу передбачають дослідження тенденцій розвитку соціальних технологій в сфері дозвілля. Вирішення цих завдань пов’язане з дослідженням традиційних форм та методів культурно-дозвіллєвої діяльності та аналізом особливостей формування і реалізації інноваційних технологій в сфері дозвілля.

Доведено, що продуктивність культурно-дозвіллєвого середовища визначається характером реалізованих у його площині змісту, форм та видів культурно-дозвіллєвої діяльності, а також залежить від характеру технологій, які використовуються при цьому для її реалізації, активізації учасників культурно-дозвіллєвого процесу.

 Визначено, що засоби та методи культурно-дозвіллєвої діяльності стають важливими факторами інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери. Виступаючи структурними елементами дозвілля, вони являють собою сукупність комунікаційних джерел, що використовуються в процесі соціально-організованого дозвілля для соціального впливу на особистість та соціальні спільноти.

Методи відокремлюються у загальній системі дозвілля як соціально-культурні дії, спрямовані на досягнення соціальної мети та розв’язання основних завдань культурно-дозвіллєвої сфери, поділяються на основні та специфічні.

Традиційні технології є системою засобів та методів культурно-дозвіллєвої діяльності, сукупністю комунікативних джерел соціального впливу на особистість, які використовуються в процесі організації дозвіллєвих заходів. До комплексу засобів традиційного соціального впливу входять мистецтво, література, символіка, обрядові та ритуальні дії.

Методи культурно-дозвіллєвої діяльності розглядаються як соціально-психологічні дії, спрямовані на ефективне досягнення її мети та розв’язання основних завдань. Вони передбачають використання соціально-психологічних технологій, що доповнюються групою методів, специфічних для культурно-дозвіллєвого процесу та містять: методи просвітництва, соціалізації, організації художньо-творчої діяльності, методи організації рекреаційно-гедоністичної діяльності.

До комплексу засобів впливу, що найбільш широко використовуються в культурно-дозвіллєвій діяльності, належать усна мова, друковані джерела інформації та наочні засоби. В процесі культурно-дозвіллєвої діяльності зазначені методи та засоби використовуються не відокремлено, а комплексно, створюючи певну систему соціальної взаємодії. Це сприяє підсиленню та активізації їх традиційних впливів.

Інституціональна модернізація культурно-дозвіллєвої сфери пов’язана з відокремленням та стабілізацією широкого спектра організаційних форм, які визначаються як завершені соціокультурні дії, масові, групові та індивідуальні способи організації діяльності людей, що відбивають соціально-культурну реальність і, одночасно, здійснюють певний вплив на неї.

Вивчення стану та особливостей розвитку дозвілля в сучасному соціумі дозволяє говорити про стабілізацію видів, методів та форм культурно-дозвіллєвої діяльності, що свідчить про активізацію процесу його інституціональної модернізації.

В сучасній культурній практиці найбільш ефективні інноваційні технології представлені такими видами як соціально-культурне програмування та інноваційні культурно-дозвіллєві системи.

Відповідно до усталеної традиції соціально-організована культурно-дозвіллєва діяльність відбувається в культурно-просвітницьких закладах державного підпорядкування. Вони  визначаються у нормативних документах як самостiйні органiзацiї, що діють з метою створення умов для самодiяльної творчостi, формування громадської думки, духовного розвитку, задоволення культурних потреб i органiзацiї вiдпочинку населення Так, термін “клуб” трактується як “громадська органiзацiя, яка об’єднує людей одного соцiального рiвня для суспiльного вiдпочинку i розваг”. 

Культурно-просвітницькі заклади розміщуються за адмiнiстративно-територіальною ознакою i мають, як правило, комплексний характер дiяльностi. Наявність конкретного типу закладу визначається регіональними умовами та можливостями, а також характером духовних потреб населення. За типологiєю, визначеною в соцiалiстичний перiод і актуальною у більшості регіонів республіки на сьогодні, клубнi установи iснували у таких організаційно-методичних формах: республiканськi будинки i палаци культури; обласнi та мiськi будинки культури; районнi, сiльськi та селищнi будинки культури; сільські клуби.

Зазначенi клубнi установи мають унiфiкований характер, відрізняються стандартним переліком  усталених форм та використанням традиційних методів діяльності. Це сприяє загостренню внутрішніх протиріч культурно-дозвіллєвої системи, зростанню невідповідності  між діяльністю цих установ і культурно-дозвіллєвими запитами населення, неспроможністю своєчасно  реагувати на зміни запитів і потреб соціальних спільнот. 

У структуру мережі та організаційні форми установ культури 90-ті рр. ХХ століття внесли суттєві зміни. В цей час відбувається становлення інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, в соціальній практиці створюються нові рiзновиди культурно-дозвіллєвих установ. Найбільш інтенсивно процес модернізації відбувався у мережі закладів культури клубного типу. Інноваційні заклади культури клубного типу – це самостiйнi органiзацiйні форми установ культури, якi виконують у культурно-дозвiллєвій сфері полiфункцiональну або монофункцiональну дiяльнiсть, спрямовану на задоволення культурних потреб населення. Змістовний характер цієї діяльності визначається типом самої установи. Робота інноваційних закладів характеризується тісною взаємодією з діяльністю інших закладів культури регіону, а також відомчих, громадських і комерційних установ, які займаються  рекреаційною та дозвіллєвою діяльністю.

За характером діяльності інноваційні заклади культури клубного типу можна розподілити на універсальні та спеціалізовані. Перші характеризуються різнобічною, багатофункціональною культурно-дозвіллєвою діяльністю, а другі – монофункціональною діяльністю, спрямованою на розвиток певного напрямку культурно-дозвіллєвої діяльності. Їх функцiонування визначається прiоритетними напрямками регіональної культурної політики або iнтересами окремих груп населення.

Унiверсально-комплексний характер можуть мати клубні установи обласного або районного рівня, організовані за принципом міжгалузевої кооперації. Їх характеризує розгалужена інфраструктура, інтегрованість діяльності з установами інших галузей. До подібних закладів належать культурно-оздоровчi комплекси, центри культури i дозвілля, культурно-освітні комплекси, клуби-кафе тощо.

Дослідження соціально-культурної практики засвідчує життєздатність інноваційних закладів, побудованих за принципом галузевої кооперації (клуби-музеї, клуби-бiблiотеки, культурно-естетичнi центри). Спецiалiзованi або монопрофiльнi клубнi установи вiдповiдають культурним iнтересам певних соціальних груп або напрямкам культурно-дозвіллєвої діяльності.

Інновацiйнi установи культури клубного типу вiд традицiйних клубiв принципово відрізняються системним характером структурних елементів, таких як основнi або прiоритетнi напрямки роботи; змiст дiяльностi установи; органiзацiйна структура; система керiвництва; творчо-виробнича або змiстовна дiяльнiсть; кадровi та матерiально-технiчнi ресурси.

Отже, інноваційні культурно-дозвіллєві системи відзначаються ієрархічною сукупністю центральних та доповнюючих функцій. Дослідження визначає зміст динаміки їх змін та взаємодій у процесі культурно-дозвіллєвої діяльності, накреслює їх основні характеристики, змальовує зв’язки і взаємини між окремими функціями. Так, встановлено відносність позитивного впливу соціально-організованого культурно-дозвіллєвого середовища на культурно-дозвіллєву діяльність населення. Ця відносність опосередкована як рівнем соціально-культурного розвитку особистості, так і специфікою регіональних умов, характером змісту, організації та тривалості суспільного впливу. Зафіксовано залежність між ступенем розвиваючого впливу інноваційних культурно-дозвіллєвих систем і рівнем розвитку соціальних якостей особистості.

Інституціоналізація культурно-дозвіллєвої діяльності передбачає розвиток інноваційних технологій, пов’язаних з удосконаленням державних механізмів впливу на культуротворчі процеси, широким впровадженням у практику управлінської діяльності культурно-дозвіллєвого програмування.

Радикальна модернізація культурно-просвітницької та дозвіллєвої діяльності пов’язана із усуненням монополізму та безініціативності, пріоритетним значенням культурних інтересів та запитів населення, впровадженням багатоваріантної системи власності, стимулюванням особистої та колективної зацікавленості працівників культури у результатах своєї праці.

Значні зміни в системі управління закладами культури пов’язані, насамперед, з відмовою від командно-адміністративних засобів регулювання дозвіллєвих процесів, з оволодінням методикою перспективного планування та прогнозування, навичками створення регіональних культурно-дозвіллєвих програм.

Оновлення галузі викликало появу низки соціально-психологічних проблем, що гальмують процеси модернізації: насамперед, наявність стійких стереотипів мислення у більшості фахівців та представників керівної ланки; відсутність не тільки знань, а й психологічної готовності до сприйняття нових ідей, інноваційних навичок, енергійного та компетентного вирішення конкретних питань, невміння користуватися наданими економічними, політичними, правовими можливостями та розробляти стратегію і тактику розвитку творчих структур. Серед нових вимог до працівників культурно-просвітницької сфери слід визначити такі як оволодіння методологією моніторингу культурно-дозвіллєвої діяльності і забезпечення її компетентної організації на рівні обласних та районних управлінських структур; кваліфікована участь у визначенні регіональних пріоритетів культурного розвитку з урахуванням історико-культурних, національно-етнічних, релігійних, традиційно-побутових та інших соціальних факторів; здійснення маркетингової діяльності з метою визначення ефективних видів дозвіллєвої діяльності.

Соціально-культурне програмування розглядається як один із механізмів управління культурно-дозвіллєвою діяльністю, форма регулювання соціальних процесів. Виявлено, що особлива увага до цього пов’язана із зміною соціальної парадигми, встановленням нової економічної системи, коли система управління відходить від принципів технократичного підходу і звертається до людини, орієнтована на задоволення суспільних потреб. Цей феномен проявляється у всіх сферах суспільного життя, в тому числі і в галузі культури.

Отже, для сучасної культурно-дозвіллєвої діяльності актуальним стає розв’язання завдання, пов’язаного з вивченням протиріччя між значними можливостями соціально-культурного програмування і недостатнім використанням його соціального потенціалу в практичній діяльності культурно-дозвіллєвих установ. Дослідження процесу програмування дозволило визначити особливості його організації та можливості  використання у сфері культури.

Таким чином, соціально-культурне програмування доцільно трактувати як визначення певних варіантів розвитку дозвілля і вибір найбільш прийнятного, оптимального, виходячи з ресурсів, часу і соціальних сил, спроможних забезпечити його реалізацію. Соціальне програмування базується на виявленні альтернатив та глибокому аналізі ступеня можливості і багатоваріантності прогностичних рішень.

Ціль програмування полягає в тому, щоб на основі знання стану культурно-дозвіллєвої системи в минулому і вивчення можливих тенденцій зміни чинників, що впливають на аналізовану систему, правильно визначити вірогіднісні кількісні і якісні параметри її розвитку в перспективі, розкрити варіанти ситуації, у якій виявляються системні властивості. Проте особливість соціального програмування полягає в тому, що формулювання цілі тут носить відносно загальний і абстрактний характер: вона припускає великий ступінь випадковості.

З іншого боку, соціальне програмування не має директивного характеру. Якісна відмінність соціально-культурної програми від конкретного плану полягає в тому, що програма зосереджує інформацію, необхідну для обґрунтування рішення і вибору методів планування. Вона свідчить про можливість того або іншого шляху розвитку в майбутньому, а план, в свою чергу, визначає результат вибору, презентує остаточно вибраний варіант реалізації поставленої цілі.

Система класифікації соціально-культурних прогнозів та програм передбачає їх розподіл за сферами діяльності (політичні, економічні, культурні); за термінами реалізації (короткочасні та довготермінові); за територіальними ознаками (загальнодержавні регіональні, обласні, районні, міські тощо); за змістом та характером впливу (цільові та комплексні).

Програмування дозволяє правильно визначити кількісні і якісні параметри розвитку, характеризується багатством методів. Серед специфічних методів соціально-культурного програмування найбільш поширеними виступають такі як метод експертних оцінок, експеримент (визначення динамічних моделей розвитку сфери культури) та складна екстраполяція. Останній з названих методів передбачає побудову динамічних рядів показників, що дають можливість здійснити прогноз (наприклад, дослідження статистичних показників розвитку самодіяльних колективів).

Проведена в роботі експериментальна перевірка ставила за мету пошук шляхів соціально доцільного управління культурно-дозвіллєвою діяльністю за умов регіонального культурно-дозвіллєвого середовища, забезпечення максимуму його позитивних і нейтралізацією негативних впливів на процес культурно-дозвіллєвої діяльності. За таких умов експериментальної перевірки було виявлено високу ефективність соціально-культурного програмування та інноваційних культурно-дозвіллєвих систем як прогресивних технологій розвитку культурно-дозвіллєвої сфери. Свідченням цього стали заміри індикаторів, а саме:

а) здатності учасників до екстраполяції одержаних у процесі експери­ментальної роботи знань, вмінь та навичок на спонтанні, незапрограмовані, довільні, соціально-культурні ситуації;

б) рівня сформованості культурно-дозвіллєвої активності;

в) якості, широти та обсягу культурно-дозвіллєвої кваліфікації.

Результатом роботи стало визначення висхідних залежностей, які необхідно враховувати в процесі модернізації інституту дозвілля. Запропоновані методики дозволяють провести діагностику джерел, напрямків розвитку і форм культурно-дозвіллєвої діяльності, виявити соціальні технології, за допомогою яких можливим стає коригуючий вплив на процес культурно-дозвіллєвої діяльності як за умов соціально-організованого, так і спонтанного дозвілля, а також визначити способи інноватизації ціннісно-орієнтаційних установок соціальних спільностей, що виступають акторами культурно-дозвіллєвої діяльності.

Функціонування будь-якого регіонального культурно-дозвіллєвого середовища має трифазний характер. Воно розпочинається процесом виникнення і завершується реалізацією культурно-дозвіллєвих запитів (виникнення, формування, реалізація). Смисловою межею між цими фазами виступає той кульмінаційний момент культурно-дозвіллєвого процесу, коли соціально орієнтоване культурно-дозвіллєве середовище досягає максимального рівня розвитку, що визначається наявністю системи умов і факторів, які стимулюють загострення дозвіллєвих потреб. Це – момент переходу від усвідомлення необхідності задоволення культурно-дозвіллєвого інтересу, визначення шляхів його реалізації до опредмечення цих усвідомлень у практичній діяльності. Кожна фаза проходить два етапи: перший передбачає усвідомлення потреби і становлення дозвіллєвого інтересу, друга – розв’язання і зняття суперечності між  присутнім інтересом і наявністю технологій, необхідних для вирішення дозвіллєвої проблеми.

Таким чином, спостерігаємо завершений функціональний цикл соціально- організованої культурно-дозвіллєвої діяльності. Її народження пов’язане з виникненням у проблемному культурному середовищі відповідної культурно-дозвіллєвої потреби, а завершення передбачає реалізацію культурно-дозвіллєвого інтересу через активізацію культурно-дозвіллєвої діяльності особистості.

Визначення соціально-культурного змісту зазначених етапів будувалось на основі принципів єдності та взаємодоповнення джерел і форм інституту дозвілля в цілісному процесі культурної діяльності; різноманітності форм прояву культурно-дозвіллєвої активності, неділимості-подільності процесів розвитку і функціонування соціально-організованої та спонтанної культурно-дозвіллєвої діяльності. Враховуючи логіку розвитку інноваційних культурно-дозвіллєвих технологій, інтегруємо цей зміст навколо: а) культурно-дозвіллєвої потреби; б) культурно-дозвіллєвих орієнтацій; в) результатів культурно-дозвіллєвої діяльності; г) соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності.

Наступним етапом роботи було визначення змістовно-сутнісних характеристик функціонування соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності, які можуть набути наукового статусу закономірностей, а саме:

1) прогресивна спрямованість у розвитку етапів культурно-дозвіллєвої діяльності, яка забезпечує необхідну динаміку розвитку культурно-дозвіллєвої активності і поступове сходження до нового рівня культурно-дозвіллєвих знань, умінь, навичок;

2) єдність процесів розвитку і функціонування соціально-організованої культурно-дозвіллєвої діяльності, їх взаємозумовленість: розвиток дозвіллєвої активності соціальних спільностей неможливий без функціональних змін, які забезпечують цілісність культурно-дозвіллєвого середовища, а її функціонування супроводжується якісними перетвореннями соціально-культурних установок, які характерні для творчого, інноваційного мислення;

3) функціональна цілісність культурно-дозвіллєвої діяльності, якої вона набуває під час переходу від виникнення відповідної потреби до її реалізації за умов культурно-дозвіллєвого середовища;

4) циклічність у функціонуванні системи культурно-дозвіллєвої діяльності, детермінована генезисом і реалізацією завершеної сукупності культурно-дозвіллєвих запитів шляхом актуалізації попередньо отриманого соціально-культурного досвіду, що стає внутрішньою передумовою активізації культурно-дозвіллєвої діяльності і стимулом подальшого розвитку наступних культурно-дозвіллєвих потреб;

5) ефективність функціонування інноваційних культурно-дозвіллєвих систем детермінується повнотою реалізації відповідних запитів та вичерпаністю визначеної сукупності джерел проблемного поля культури у процесі розвитку запропонованих інноваційних форм та засобів культурно-дозвіллєвої діяльності;

6) функціонування спонтанної культурно-дозвіллєвої діяльності характе­ризується повнотою та насиченістю, відповідністю системно визначеним етапам цілісного культурно-дозвіллєвого процесу в разі наявності певної сукупності символічних ознак та активізації творчої спрямованості культурно-дозвіллєвих ініціатив.

Вивчення особливостей функціонування інноваційних культурно-дозвіллєвих систем та їх ролі у розвитку культурно-дозвіллєвої діяльності населення показало, що соціально-організоване культурно-дозвіллєве середовище та його окремі компоненти, до яких слід віднести внутрішню суперечність розвитку інституту дозвілля, можуть відігравати як позитивну, так і негативну роль у культурно-дозвіллєвому процесі. Методологічний аналіз амбівалентності культурно-дозвіллєвої діяльності у філософській, психологічній, педагогічній і соціологічній площинах дозволив сформулювати декілька парних різнополісних фукцій: прогресуючо-регресуючу, стимулюючо-стримуючу, інноваційно-консервативну, відтворюючо-дезорганізуючу, спрямовуючо-дезорієнтуючу. Визначені функції характеризуються взаємодоповненням, вони видозмінюються та модифікуються залежно від характеру соціально-культурного середовища та особливостей регіональних умов.

 

Висновки

У “Висновках” представлено теоретичне узагальнення наукових завдань дисертації і наводяться нові варіанти їх вирішення, що виявляється в обґрунтуванні, дослідженні та розробці концепції інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, з’ясуванні природи, генезису, функцій, змісту та форм модернізації інституту дозвілля в умовах суспільної трансформації. Зазначена наукова проблема спрямована на визначення теоретико-методологічної основи такого напрямку соціологічної науки як соціологія дозвілля; її розв’язання сприятиме поширенню інноваційних культурно-дозвіллєвих систем, запровадженню набутого досвіду соціально-культурного програмування в суспільну практику, оптимізації процесів розробки і реалізації регіональної культурної політики. 

На основі узагальнення результатів здійсненого соціологічного дослідження встановлено:

1. Розглядаючи явище інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери як системний соціальний процес, що знаходиться в постійному русі та розвитку і визначається особливостями соціально-політичного та економічного середовища, необхідно зауважити, що розвиток дозвілля визначається особливостями розподілу бюджету часу, а саме – характером взаємозалежностей робочого та вільного часу, співвідношення яких визначають  значні розбіжності в структурі, обсягах та видах культурно-дозвіллєвої діяльності основних соціально-демографічних груп суспільства, а, отже, впливають на формування  прогностичних моделей дозвілля. Внаслідок цього для вивчення даного явища доцільним є подальший розвиток такого напрямку знання як соціологія вільного часу та формування в її межах нової галузі – соціології дозвілля.

Паралельно виявлено загострення суперечності “праця” – “дозвілля”, осмислення якої впливає на визначення основних методологічних засад соціології дозвілля і передбачає дослідження організації культурно-дозвіллєвої діяльності колективів виробничих структур, організацій, корпорацій в умовах трансформації українського суспільства.

Ця робота сприяє розробці технології використання соціологічних методів у дослідженні інституту дозвілля, пов’язана з проведенням соціокультурних експериментів та широким впровадженням їх результатів у культурну практику.

Основні вектори наукового пошуку даного наукового напрямку спрямовані на вивчення проблем художньо-творчого розвитку населення (культурних практик населення), впливу на особистість різних жанрів мистецтва, коли художня творчість розглядається як дозвіллєвий феномен, що визначає особливості групової соціокультурної взаємодії, сприяє змінам в структурі ціннісних орієнтацій учасників аматорських колективів. У визначенні теоретичних закономірностей цього процесу особливе місце належить дослідженню впливу святкових культурних практик, розвитку молодіжного дозвілля та аматорського руху.

2. Вивчення процесу розвитку культурно-дозвіллєвої сфери дозволяє виявити феномен інституціональної модернізації дозвілля, що перебуває у процесі становлення. Інституціоналізація стає відповіддю на оновлення українського суспільства, пов’язана із необхідністю задоволення нових культурно-дозвіллєвих потреб населення і пов’язана з явищем модернізації.

Модернізація культурно-дозвіллєвої діяльності проявляється у формуванні нових культурно-дозвіллєвих організацій, в яких створюються умови для відпрацювання нових соціальних норм та ролей, відбувається гіперсоціалізація населення.

В сучасному інституті дозвілля спостерігається наявність всіх зазначених у соціологічній науці видів і форм соціальних організацій – від стабільних формалізованих структур, таких як клуб, бібліотека, музей, до природних органічних систем та відкритих соціально-культурних коаліцій (самодіяльні колективи, клуби за інтересами).

Видова відмінність культурно-дозвіллєвих організацій сприяє виявленню та відпрацюванню широкого спектра стилів та форм соціальної поведінки її акторів, становить невичерпну базу для подальшого соціально-культурного вдосконалення особистості.

Інституціональна модернізація дозвілля пов’язана з посиленням суб’єкт-суб’єктної взаємодії її учасників, поступовим переходом від адміністративної, законодавчо-нормативної до громадської, самоврядувальної модернізації.

Культурно-дозвіллєва діяльність визначається в такому культурному середовищі як сфера особистих інтересів і потреб людини, спостерігається подальше позбавлення часу дозвілля від державного патронату, відбувається перетворення його на площину самостійного волевиявлення та вільного саморозвитку людини.

Продовжується процес формування предметної сфери соціології дозвілля, визначення об’єкта та предмета досліджень. Виходячи з того, що основним призначенням культурного дозвілля стає створення соціально-культурних умов для реалізації запитів різних верств населення в культурно-дозвіллєвій сфері, її об’єктом виступають окремі особистості, соціальні групи та спільноти, об’єднані загальними дозвіллєвими інтересами, місцем та часом культурно-дозвіллєвої дільності. Особливістю соціології дозвілля є виокремлення суб’єкта культурно-дозвіллєвої діяльності, який характеризується багатоманітністю, інтерактивними засобами поєднання з об’єктом і виступає важливим структурним елементом процесу культурно-дозвіллєвої взаємодії.

Предметом вивчення соціології дозвілля визначається культурно-дозвіллєва діяльність, що поділяється на власне дозвіллєву діяльність (споживання, відтворення та творення культурних явищ) та організаційно-культурну діяльність, пов’язану з організацією соціокультурного середовища та культурно-дозвіллєвих ситуацій, в межах яких відбувається процес дозвілля.

3. Основні тенденції розвитку сучасного дозвілля пов’язані з стабілізацією його основних елементів та формалізацією їх структури. Структурування культурного дозвілля передбачає розподіл на види, найбільш типовими серед яких виступають видовище, вільна товариська бесіда та ігрова діяльність. Вони характеризуються різною культурною цінністю, ступенем дозвіллєвої активності, характером соціокультурної взаємодії.

Структура культурного дозвілля презентується також засобами та методами, які являють собою сукупність комунікаційних джерел соціального впливу на особистість та соціальні спільноти, що використовуються в процесі культурно-дозвіллєвої діяльності і містять засоби мистецтва, літератури, символіку, обрядові та ритуальні дії. Методи культурного дозвілля відокремлюються в загальній системі як соціально-психологічні дії, спрямовані на досягнення його соціальної мети та основних завдань і поділяються на основні та специфічні. Останні є якісною характеристикою культурно-дозвіллєвої сфери і відзначаються комплексністю.

Культурне дозвілля характеризується відокремленням та стабілізацією широкого спектра організаційних форм, які представляють собою закінчені соціокультурні дії, масові, групові та індивідуальні способи організації діяльності людей, що відбивають соціокультурну реальність і одночасно здійснюють певний вплив на неї.

Вивчення стану та особливостей функціонування дозвілля в сучасному соціумі дозволяє говорити про стабілізацію видів, методів та форм соціокультурної взаємодії, тенденцію до структуризації культурно-дозвіллєвої діяльності, що свідчить про інституціональну модернізацію культурного дозвілля, процес формування його як інноваційної соціокультурної системи.

4. Модернізація інституту дозвілля представляє собою процес змін цільового призначення, функцій та структури мережі закладів культури і дозвілля відповідно до сучасних тенденцій оновлення соціальних форм та нового способу життя українського суспільства.

Базовою основою культурно-дозвіллєвої діяльності закладів культури і дозвілля стає необхідність у задоволенні культурних потреб класів, страт, етносів нового суспільства, які знаходяться в стадії становлення, розвитку, відчувають потребу в самоідентифікації і розглядають ці заклади як органічну форму своєї культурно-дозвіллєвої діяльності, площину творчого самовиразу і соціалізації.

Модернізація стала наслідком формування нової системи цінностей і потреб різних соціальних груп і пов¢язана з відмовою від уявлень щодо клубного закладу як загальнонародної, загальнодоступної установи, здатної задовольнити потреби всіх верств населення.  

Стратифікація культурно-дозвіллєвої діяльності виступає наслідком становлення нової соціальної структури суспільства і проявляється емпірично у значному скороченні чисельності мережі традиційних клубних, бібліотечних, музейних закладів, призначених для задоволення культурних потреб робітників і селян. Одночасно спостерігається інтенсивний розвиток приватної системи молодіжних інтернет-клубів та закладів дозвілля представників вищого класу, культурно-дозвіллєва діяльність яких пов’язана з елітними формами культурно-дозвіллєвої діяльності (нічні клуби, біліардні клуби, боулінг-клуби, казино тощо).

Модернізація державної мережі закладів культури і дозвілля поділяється на два види – внутрішню та зовнішню. Перша базується на організації нового типу закладу шляхом поєднання діяльності декількох (як правило, двох) культурно-дозвіллєвих установ галузі, робота яких набуває універсально-комплексного характеру, а ефективність діяльності зростає за рахунок набуття закладом нових системних якостей (клуб-бібліотека, клуб-музей тощо). Другий вид будується на принципах зовнішньої інтеграції та міжгалузевої взаємодії і становить організаційну основу створення інноваційних культурно-дозвіллєвих систем (культурно-освітні, культрно-оздоровчі комплекси тощо). 

Заклади культури клубного типу державного підпорядкування продовжують функцiонувати за адмiнiстративною ознакою i можуть мати унiверсально-комплексний характер діяльності або бути спецiалiзованими. Вибiр конкретного типу клубного закладу залежить вiд соціальних умов, регіональних особливостей, потреб та інтересів населення.

Модернізація пов’язана з відпрацюванням функціональної системи дозвілля. Динаміка її розвитку визначається рухом від моделі закладу культури як місця відпочинку і розваг до визначення його як центру народної культури, осередку інформаційно-просвітницької діяльності. Серед основних функцій, притаманних державним закладам культури, провідними визначають інформаційно-просвітницьку, соціально-творчу, комунікативну та рекреаційно-розважальну.

Соціологічні дослідження модернізації мережі закладів культури клубного типу дозволяють говорити про те, що процес модернізації закладів культури клубного типу перебуває в стадії завершення. Результатом модернізації системи державних закладів культури стало вдосконалення якісної та кількісної складових культурно-дозвіллєвої діяльності, що проявилося у збільшенні кількості заходів на тлі значного зменшення мережі закладів культури та чисельності їх працівників, урізноманітненні форм та методів роботи клубних установ.

Завершення модернізації пов’язано із поділом закладів культури і дозвілля на дві системи, створенням поряд із традиційною альтернативної мережі клубних закладів, спрямованих на задоволення потреб елітних груп населення. Отже, з масового, загальнодоступного закладу культури традиційний клуб стає культурно-дозвіллєвою установою для середнього та нижчого класів суспільства, значна частина представників яких виявляють економічну неспроможність у самостійному забезпеченні культурно-дозвіллєвих потреб і потребують державної підтримки.

5. Функціональна спрямованість інституту дозвілля визначається соціо­культурними потребами населення і віддзеркалює особливості політичного, економічного та духовного розвитку суспільства. Серед основних функцій культурного дозвілля, реалізація яких стала соціальним призначенням державних закладів культури, визначають соціалізаційну (функцію соціалізації), творчо-розвиваючу, інформаційно-освітню, комунікаційну та рекреаційно-гедоністичну. Перелічені функції дозвілля специфічно пов’язані з соціальними потребами і суспільними обв’язками людини.

Соціалізаційна функція спрямована на реалізацію соціальних можливостей інституту дозвілля. В соціально-культурному контексті переважна більшість дозвіллєвих занять в закладах культури являє собою різновиди колективного використання вільного часу, що створює сприятливе соціальне середовище для управління процесами соціалізації особистості. Творчо-розвиваюча функція визначається потягом людини до творчого самовизначення та самореалізації, який в сучасному суспільстві стають широко розповсюдженою особистісною потребою. Особливу роль у функціональній структурі дозвілля відіграє інформаційно-освітня функція, соціальне спрямування якої пов’язане з задоволенням пізнавальних потреб особистості, її адаптацією до відкритого інформаційного простору, стимулюванням потреб у безперервній освіті. З цими напрямками дозвілля органічно пов’язана комунікаційна функція, спрямована на реалізацію потреби людини в спілкуванні, в обміні інформацією і передбачає інтерактивну міжособистісну взаємодію, виступає одним із ведучих елементів демократизації сучасного суспільства. Провідною функцією дозвілля залишається рекреаційно-гедоністична, яка задовольняє потреби людей у відпочинку та насолоді. Соціальним призначенням цієї функції стає зняття втоми і нервової напруги, забезпечення фізичної розрядки, відтворення людини як робочої сили та активнодіючого члена соціуму.

Основні соціальні функції дозвілля реалізуються через надання відвідувачам можливостей для участі у широкому спектрі видів та форм любительської діяльності, узгодженні їх з культурними інтересами, здібностями, навичками відвідувачів; створення відповідних культурно-дозвіллєвих ситуацій; розвитку культурних індустрій та інфраструктури дозвілля. Функціональна різноманітність культурно-дозвіллєвої діяльності спрямована на забезпечення в ситуації вільного часу єдності суспільних і особистих інтересів.

6. Культурно-дозвіллєве програмування являє собою інноваційний метод соціального управління, спрямований на демократизацію культурно-дозвіллєвої сфери, розвиток культурних ініціатив населення, створення нових дозвіллєвих організацій. Ця інноваційна технологія орієнтована на вирішення проблем культурного життя конкретних соціальних груп та категорій населення в сфері вільного часу і дозвілля.

Ефективність соціального програмування пов’язана з його технологічним забезпеченням, яке передбачає визначення проблемної ситуації, цілей та завдань, дотримання принципів наукової організації дільності, послідовність етапів, комплексність заходів.

Спостерігається тенденція до ініціювання процесів культурно-дозвіллєвого програмування “знизу” різними суб’єктами культурно-дозвіллєвої діяльності в регіонах і перетворення його на популярну в середовищі працівників культури соціальну технологію.

Подальший розвиток соціально-культурного програмування пов’язаний з вирішенням завдань цільового державного фінансування та пошуком недержавних джерел підтримки, розробкою і популяризацією апробованих на регіональному рівні методик соціально-культурного програмування, підготовкою спеціалістів даної галузі діяльності для практичної роботи в установах та організаціях культурно-дозвіллєвої сфери.

7. Структура культурно-дозвіллєвих систем, формування її складових елементів детермінується культурно-політичними, регіональними та етно­національними особливостями. Кожен із елементів системи відчуває на собі вплив зовнішнього середовища і окремих соціальних факторів, що визначають рух та перебіг соціально-культурного процесу. Культурний розвиток набуває ефективності лише в умовах раціонального сполучення кожного елемента з іншими. В цьому контексті держава розглядає культуру як засіб інтеграції, консолідації та розвитку української нації, гаранта забезпечення громадських свобод, збереження та розвитку національних культурних традицій, концентруючи її основні завдання в концепції державної культурної політики.

Культурна політика України спрямована на розвиток культурної самобутності народів, що проживають на території України, протистояння духовній деградації та моральному занепаду, стимулювання розвитку культурного потенціалу народу.

Вивчення моделей культурно-дозвіллєвої діяльності населення України дозволяє говорити про суттєві впливи регіональних аспектів соціально-культурного розвитку на загальну характеристику культурно-дозвіллєвої діяльності, отже, констатувати, що в площині дозвілля спостерігається явище регіоналізації.

В осмисленні процесів формування сучасної української культури в цілому і в сільський місцевості зокрема, велике значення має врахування особливостей культурно-дозвіллєвої діяльності національних меншин України порівняно з народом-автохтоном. Воно свідчить про існування в суспільстві поряд з домінуючою культурою та субкультурами різних самобутніх, латентних “мікрокультур”, які розвиваються у порівняно замкненому, закритому культурному середовищі.

Відсутність можливостей для достатньої соціально-культурної реалізації національних меншин, блокування їх культурних потреб виявлено у побудованих на основі їх побажань перспективних моделях культурно-дозвіллєвої діяльності, що характеризуються значним культурним потенціалом.

Зростання міжкультурних відмінностей, урізноманітнення культурних орієнтацій різних соціальних груп та посилення впливу цих процесів на розвиток суспільства в останнє десятиріччя стають важливими факторами інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери, виступають соціальною характеристикою нового часу, що визначає особливості соціально-культурних змін. Вони проявляються у ставленні населення до нових тенденцій розвитку української культури як факторів, що стимулюють процеси соціальних і культурних перетворень.

Проведене дослідження повною мірою засвідчує, що основними характеристиками інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери виступають такі як зміна ціннісних орієнтацій, багатоманітність культурних інтересів населення, що знаходить вираз у виборі видів та форм культурно-дозвіллєвих занять, диференціації культурних практик. Таким чином, культурно-дозвіллєва діяльність корелює з процесами поляризації та розшарування, відображує основні тенденції суспільних змін, які відбуваються в соціальній структурі сучасного українського суспільства.

Висновки, що випливають із проведених досліджень, полягають у цілковитому підтвердженні припущення щодо позитивної ролі інституціональної модернізації культурно-дозвіллєвої сфери в процесі трансформації українського суспільства. Становлення та розвиток соціальних організацій дозвілля, нових форм його організаційно-методичної діяльності відбувається за допомогою інноваційних соціальних технологій, запровадження яких сприяє оптимізації функціонального наповнення дозвілля, задоволенню і розвитку культурних потреб населення. Проте цей висновок варто розглядати як попередню гіпотезу для проведення досліджень, пов’язаних з побудовою теорії культурно-дозвіллєвої діяльності.

---

Культура в вашому житті: Звіт соціологічного дослідження. – К.: МКіМ України, 1996-1998.