Соціологічна концептуалізація освіти осіб з функціональними обмеженнями здоров’я

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету та основні завдання дисертаційного дослідження, його теоретико-методологічні та емпіричні засади, показано наукову новизну, теоретичне і практичне значення роботи, форми і характер її апробації.

Перший розділ – “Теоретико-методологічні засади дослідження осіб з функціональними обмеженнями здоров’я” – присвячений дослідженню феномену інвалідизації та виявленню інституціональних аспектів медико-соціальної моделі інвалідності. На основі розкриття евристичного потенціалу соціологічних підходів до вивчення осіб з обмеженнями здоров’я у дисертації аналізується віталістська модель соціальної роботи як ресурс подолання нерівності і стигматизації осіб з вадами здоров’я.

У першому підрозділі першого розділу дисертації – “Інвалідизація як соціальне явище: категоріальний ряд і проблемне поле” – здійснюється уточнення категоріального ряду осмислення проблем людини з функціональними обмеженнями здоров’я (“хвороба”, “вроджені аномалії у розвитку”, “втрата здоров’я”, “недуга”, “порушення”, “обмеження життєдіяльності”, “соцiальна недостатнiсть”, “фізичні відхилення у здоров’ї”, “недієздатність” і доводиться, що у найбільшій мірі специфіку самореалізації осіб з вадами здоров’я відображує термін “людина з функціональними обмеженнями здоров’я”, який підкреслює специфічний стан здоров’я, неможливість виконання певних функцій, що призводить до здійснення атипових соціальних ролей, проте, не знижує цінності особистості як повноцінного актора соціальної взаємодії.

У соціологічному вимірі поняття здоров’я виявляється процесом позначення індивідом свого фізичного статусу в соціальному контексті, різновидом соціальної стратегії конкретної особи або спільноти. Напрацьовані соціологічні підходи до нетиповості, “іншості” щодо соціокультурних феноменів розглядають хворобу як специфічну роль, яке визначається соціальним оточенням.

У другому підрозділі першого розділу дисертації – “Інституціональні аспекти медико-соціальної моделі інвалідності” – обґрунтовується, що серед усіх розроблених моделей інвалідності найбільш адекватною є медико-соціальна модель інвалідності, сутність якої полягає в тому, що інваліди розглядаються не просто як люди, котрі мають певні вади,  вони вважаються недієздатними в силу неадекватності для них середовища, недосконалості законів тощо. Згідно з цією моделлю, можливості самореалізації людини з інвалідністю, у першу чергу, визначають не її власні вади й захворювання, а соціальні та фізичні умови життя, а саме: психологічний клімат оточення, наявність безбар’єрної інфраструктури, якість організації життя, побуту, навчання, праці, відпочинку, медичних послуг тощо.

Ідея соціальної нерівності позиціонується у дисертаційному дослідженні як стрижнева у проблематиці всіх соціальних проблем інвалідизації, оскільки в силу соціальної нерівності особи з обмеженими можливостями здоров’я не мають умов самореалізовуватися відповідно до своїх потреб і інтересів. За медико-соціальною моделлю, люди з інвалідністю розглядаються скоріше як пригноблена група населення, ніж як аномальна.

У третьому підрозділі першого розділу – “Евристичний потенціал соціологічних підходів до вивчення осіб з обмеженнями здоров’я” – розкривається сутність різних соціологічних підходів до дослідження особливостей життєдіяльності інвалідів, наводиться їх класифікація та окреслюються можливості дослідження соціологічних аспектів самореалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров’я.

Аналіз соціальних проблем інвалідизації здійснювався у проблемному полі соціоцентристських теорій розвитку особистості (Г. Спенсер, Т. Парсонс) і антропоцентриського підходу (Ж. Піаже, Г. Тард, Е. Еріксон, Л. Виготський), завдяки чому вдалося, з одного боку, проаналізувати соціальні проблеми конкретного індивіда засобами вивчення суспільства в цілому, а з другого, – вивчити психологічні аспекти повсякденної міжособистісної взаємодії.

Теоретичну основу дослідження проблем осіб з функціональними обмеженнями здоров’я становлять:

– структурно-функціональний підхід (К. Девіс, Р. Мертон, Т. Парсонс), що дозволяє розглянути проблеми інвалідності як специфічний соціальний стан індивіда, соціальної реабілітації, соціальної інтеграції, соціальної політики держави по відношенню до інвалідів. Саме в рамках цього підходу обгрунтовується поняття “люди з обмеженими можливостями здоров’я”;

– соціально-антропологічний підхід (Е. Дюркгейм), в межах якого проблема інвалідизації розглядається через призму стандартизованих і інституціональних форм соціальних відносин (соціальна норма і девіація), соціальних інститутів, механізмів соціального контролю;

– символічний інтеракціонізм (Дж. Г. Мід, Ч. Кулі та інші), що розглядає становлення “Я” соціального інваліда, аналізує специфіку цієї соціальної ролі, стійкі стереотипи поведінки самих інвалідів і відношення до них соціуму;

– розуміюча соціологія (М. Вебер, Н. Смелзер та інші), на основі якої було сформульовано ідею про суб’єктивно осмислену дію інваліда, орієнтованого на поведінку інших людей, було розроблено специфічні механізми соціальної адаптації осіб з обмеженими можливостями, досліджено їх специфічне ставлення до реакції оточення на їх соціальну недосконалість;

– феноменологічні теорії П. Бергера, Т. Лумана, А. Щюца, які дозволяють дослідити процеси соціального конструювання реальності, зрозуміти специфіку повсякденного сприйняття інвалідності, виявити специфіку мислення і діяльності агентів конструювання, зважаючи на їх функціональні обмеження, а також адекватно оцінити продукт конструювання з урахуванням особливих потреб інвалідів;

– концепції соціалізованої норми, присвячені проблемі корекції соціалізації, що відхиляється або запізнюється, на рівні конкретних соціальних груп і окремих індивідів;

– біологізаторська концепція розвитку (Л. Виготський, Л. Божович) дитини, на базі якої відбувається формування підходів психодіагностики щодо дітей-інвалідів. Всі ці концепції соціалізації та інвалідизації являють собою методологічне підґрунтя для виявлення соціологічних аспектів діяльності осіб з функціональними обмеженнями і мають значний евристичний потенціал в удосконаленні форм соціальної взаємодії осіб з особливими потребами у суспільстві та способів виявлення і гармонізації повсякденного сприйняття інвалідності агентами конструювання соціальної реальності

До теоретико-методологічних засад розробки даної проблематики відноситься також макросоціологічний підхід з вивчення проблем інвалідності (теорія У. Бронфенбреннера, В.  Скворцової), де проблеми інвалідності розглядаються як сукупність макросистеми, екзосистеми, мезосистеми, мікросистеми, а також досліджуються взаємини різних життєвих галузей, оточення інвалідів, вплив політичних, економічних та правових умов на життєдіяльність інвалідів.

У четвертому підрозділі першого розділу – “Віталістська модель соціальної роботи як ресурс подолання нерівності і стигматизації” – запропоновано модель соціальної політики, що спирається на віталістську соціологію, яка дає можливість відновлювати і удосконалювати життя людини у сфері державного регулювання суспільного життя, аналізувати співвідношення життєвих сил і життєвого простору буття людини в плані їх диференціації, осмислення відмінностей, логіки взаємодій.

Суттєвим моментом соціальної реабілітації ми пропонуємо вважати середовищну реабілітацію як вплив соціального оточення, яке виявляється в межах соціальної спільноти, соціальної групи, друзів, сім’ї, той соціальний фон, котрий дає можливість індивіду перейти до самоорганізації свого власного життя в період соціальної реабілітації. Створення в Україні рівних можливостей для інвалідів повинно здійснюватись у таких цільових напрямах: фізична доступність освіти, зайнятість, соціальне забезпечення, сімейне життя та свобода особистості з функціональними обмеженнями здоров’я у задоволенні своїх особливих потреб.

Запропонований у першому розділі історико-соціологічний нарис виникнення й розвитку соціології інвалідності у світовому контексті дає можливість визначити основні джерела для розвитку нової галузі вітчизняної соціології – соціології інвалідності, а уточнення категоріального ряду інвалідизації та виявлення інституціональних аспектів медико-соціальної моделі інвалідності сприяє її оформленню у рамках вітчизняної соціології. У розділі обґрунтовується, що змістовні аспекти нової галузі соціологічного знання мають розвиватися на основі віталістської моделі соціальної роботи, яка розглядається як ресурс подолання у сучасному суспільстві нерівності і стигматизації осіб з вадами здоров’я. Уточнені в розділі соціологічні категорії дають можливість досліджувати взаємовідносини здорових людей і людей з обмеженими можливостями, критерії їх соціалізації та бар’єри на шляху інтеграції інвалідів у суспільство. Особливу значущість у вирішенні цих проблем має впровадження рівних можливостей у сфері освіти для осіб з вадами здоров’я.

Соціальне конструювання інвалідності слід розглядати як конструювання соціальної нерівності по вісі “здоров’я – інвалідність”. Здорова більшість обмежує легітимну нішу людям з обмеженими можливостями здоров’я, продукуючи їх соціальне виключення, маргіналізацію, погіршення соціально-економічних позицій і перспективи на ринку праці. При цьому вона надає людям з обмеженими можливостями здоров’я в кращому випадку беніфіціарний статус.

Державна політика орієнтована у більшій мірі на відмінності та різницю, ніж на інтеграцію та рівні права. Діти з обмеженими можливостями здоров’я навчаються у спеціальних навчальних закладах, що по суті своїй виявляються своєрідними резерваціями. На ринку праці люди з інвалідністю, як правило, залучаються тільки до малопривабливих, напівкваліфікованих, рутинних і малооплачуваних робіт.

Соціальну політику по відношенню до інвалідів скоріше можна назвати екстенсивною політикою соціального забезпечення, що прикрашена демократичною фразеологією рівних прав, а не політикою реально запроваджених рівних прав. Необхідно домогтися корінного правового, соціально-економічного і політичного покращення життя людей з обмеженими можливостями здоров’я.

Інтегрувати особистість з функціональними обмеженнями здоров’я у суспільство, надати їй можливість розвивати свої індивідуальні компетенції, руйнуючи всі можливі соціальні перепони (архітектурні та транспортні бар’єри, негативне ставлення з боку здорових людей, недостатній доступ до інформації та освіти, проблеми з працевлаштуванням тощо), сьогодні є головним завданням соціальної роботи як науки, так і практичної діяльності.

У другому розділі – “Соціологічні виміри самореалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров’я” – виявляються критерії та бар’єри соціалізації осіб з особливими потребами, досліджується їх повсякденний стан на мікро-, мезо- і макрорівні, що має характеристики соціальної ексклюзії, а також визначається функціональне покликання освіти у розвитку самоврядності інвалідів.

Проведений у першому підрозділі другого розділу дисертації – “Соціальна ексклюзія як стан повсякденності людей з особливими потребами” – аналіз особливостей і видів соціальних обмежень надав можливості виявити евристичний потенціал поняття “соціальні обмеження” для дослідження проблем інвалідів, адже люди з інвалідністю суттєво обмежені у своїй життєдіяльності, що призводить до їх соціальної дезадаптації, ускладнює процес самообслуговування, навчання, набуття професійних навичок. У концепції стигматизації Е. Гофмана людина з відхиленнями традиційно розуміється як людина із стигмою, яка редуційована в порівнянні з цілісним і звичайним індивідом і тому сприймається як щось менше, ніж ціла людина. Відповідно до інтеракціоністського пояснення, стигма означає не тілесний прояв недоліків, а скоріше соціальне приписування індивіду чи групі індивідів атрибутів недосконалості. Це наділяє людину як продукта культури негативними якостями, яких у неї можливо і немає, що сприяє формуванню в індивіда заниженої самооцінки, призводить до закритості, відсутності позитивної мотивації до діяльності, а в деяких випадках – і до агресивного ставлення до суспільства здорових людей.

Зазвичай спостерігається ставлення до людей з інвалідністю, як до осіб, що потребують допомоги, оскільки вони дуже залежать від оточення, є економічно неспроможними. На основі цього іноді, як це не жорстоко звучить, люди з обмеженими можливостями здоров’я сприймаються як “баласт” для суспільства. У зв’язку з цим спостерігається дискримінація людей з інвалідністю, зменшуються їхні життєві шанси.

Як показує аналіз, стигматизуючі терміни зазвичай використовуються без усвідомлення глибинного змісту цього лексичного конструкту. При маркованій хворобі, тобто хворобі, яка має зовнішні ознаки інвалідності, ця дискримінація стає явною, а при відсутності зовнішніх ознак – латентною. Це особливо відслідковується у питаннях доступу до освіти, а також при працевлаштуванні.

Пошук шляхів подолання бар’єрів інтеграції, виходу із стану соціальної ексклюзії людей з особливими потребами представляється особливо актуальним, а тому важливо вивчати специфічну життєву ситуацію інвалідів – носіїв соціальної ексклюзії, що розглядається у роботі як процес розриву соціальних зв’язків, який обумовлений екстремальною бідністю і відсутністю реальних шансів змінити ситуацію на краще.

Існують два підходи до вивчення соціальної ексклюзії: на макро- і мікрорівнях. Перший розглядає це явище з позиції суспільства і зосереджує увагу на самому факті відсутності доступу до механізму інтеграції. На мікрорівні вивчається стан самих носіїв соціальної ексклюзії і актуалізується специфіка їх життєвої ситуації.

Проведене у 2006-2008 рр. дослідження методом напівструктурованого інтерв’ю, в якому взяли участь 856 респондентів, дає можливість припустити, що люди з функціональними обмеженнями здоров’я в Україні є носіями соціальної ексклюзії. Особливо яскраво це представлено у питаннях працевлаштування, де представники даної соціальної групи відчувають акт дискримінаційної поведінки. Опитані особи з функціональними обмеженнями зазначили, що не мають достатніх можливостей для самореалізації, що оточення не завжди демонструє готовність сприймати їх як рівних.

Суб’єктивно це сприймається інвалідами як їх приниження, як невіра у їх здатність бути корисними для суспільства. Проте, кожен з них ідентифікує себе як особу, що має специфічні потреби, але може самореалізовуватись. Освіта, працелюбність, набуті знання, уміння та навички, на думку респондентів, можуть стати надійною основою для їх професійної спроможності.

Враховуючи весь спектр представлених проблем, необхідно активізувати своєчасні, конструктивні внутрішньодержавні реформи, які б закріплювали механізми правового захисту і реально сприяли ефективному вирішенню проблем людей з функціональними обмеженнями здоров’я в Україні. Особи з вадами здоров’я можуть вийти зі стану соціальної ексклюзії, виключеності тільки шляхом отримання відносної економічної незалежності (зі збереженням пільг та дійсних соціальних виплат) завдяки якісній освіті та подальшому працевлаштуванню у відповідності з отриманою професією.

У другому підрозділі другого розділу – “Функціональне покликання освіти у розвитку самоврядності осіб з вадами здоров’я” – на основі аналізу емпіричних даних робиться висновок, що для успішного функціонування людини з вадами здоров’я дуже важливим є соціальний контекст її існування, відносини людини з обмеженими можливостями здоров’я із здоровою частиною населення, з найближчим оточенням у сім’ї та колективі. Проведені за участю автора дослідження підтвердили, що найбільш прийнятною є медико-соціальна модель інвалідності, яка вбачає причини недієздатності інвалідів не тільки у їх вадах здоров’я, але й у неадекватності умов оточуючого середовища для даних людей.

З метою перевірки висунутої гіпотези щодо існування латентного конфлікту між інвалідами та здоровими людьми в Україні у роботі були використані методи математичного моделювання, побудовано загальну модель конфліктної ситуації, яка дала можливість на більш об’єктивному рівні здійснити аналіз.

Представлені у даному підрозділі результати демонструють відсторонене ставлення громади до проблем інвалідів, задоволеність держави у виконанні своїх зобов’язань перед непрацездатною категорією населення, слабкий рівень інтеграції та адаптації дітей-інвалідів у суспільство та дають підстави для прогнозу щодо поглиблення соціальної напруги між здоровими людьми та інвалідами і створенню ситуації неготовності до збільшення непрацездатного населення як такого, що має право розраховувати на підтримку та допомогу як з боку держави, так і з боку громади.

Тільки побудова валеологічно рівного суспільства попередить можливість виникнення конфлікту, сприятиме створенню комфортних умов взаємодії всіх членів суспільства. У другому розділі обґрунтовується категорія “валеологічна рівність”, яка має розглядатись не як зрівнювання, а як сприйняття “іншої” людини (інваліда) як рівної і такої, що має інше світосприйняття, інший стиль життя і особливі потреби. Вирішення цього завдання пов’язано із забезпеченням принципів демократії та функціонування громадянського суспільства. Саме цінності соціальної справедливості, які дозволяють розкрити творчий та інтелектуальний потенціал особистості, в нашому випадку, – через освіту, визнання “інаковості” членів громади як рівних, допоможуть знайти шляхи взаємодії і сприятимуть послабленню соціальної напруги в суспільстві. Для того, щоб прискорити вирішення заявлених проблем, необхідно: по-перше, переорієнтувати систему спеціальної корекційної освіти на інтеграційну “відкриту” форму в масових навчальних закладах, використовуючи досвід західних країн; по-друге, створити систему навчання і перекваліфікації викладачів для співпраці з людьми з особливими потребами; по-третє, розробити комплекси рольових ситуацій для акторів навчального процесу з метою входження в проблеми, світ “іншої” людини з особливими потребами; по-четверте, побудувати безбар'єрне архітектурне середовище для реалізації концепції незалежного життя; по-п’яте, активізувати зміну культурних традицій населення, яке сьогодні зазвичай презентує негативне, а іноді індиферентне, ставлення до інвалідності у масовій свідомості, що безумовно гальмує позитивні заходи щодо розширення соціальних послуг цієї групи населення; по-шосте, виховувати толерантність суспільства, готовність до співучасті у вирішенні проблем людей з інвалідністю.

У третьому підрозділі другого розділу – “Критерії та бар’єри соціалізації людей з функціональними обмеженнями” – доводиться, що інтеграція передбачає подолання соціального виокремлення, соціальної ізоляції людей з функціональними обмеженнями здоров'я та надає можливість якнайактивніше взаємодіяти із соціальними інституціями, долаючи таким чином вразливість цієї категорії громадян. Причому, складність процесу інтеграції полягає не стільки в технічній та архітектурній перебудові середовища, скільки у необхідності зміни свідомості як самих людей з інвалідністю, так і здорових людей.

Інтеграція людей з особливими потребами, з позиції соціології, означає процес і результат реалізації права людини, незалежно від ступеня її обмежень, брати участь у всіх сферах соціального життя на рівні зі здоровими людьми, в умовах, що компенсують її відхилення в розвитку та в обмеженні можливостей. Соціологія розуміє інтеграцію як процес дестигматизації особи і такої суспільної взаємодії, в основі якої лежить відмова від сприйняття людини з особливими потребами як “слабшої”, “особливої”, “неповносправної” тощо. Інтеграція передбачає включення, активну взаємодію людей, які мають функціональні обмеження здоров’я в єдину соціальну систему зі здоровими людьми.

За даними експертних оцінок, де експертами виступали фахівці галузі соціального захисту, а також представники громадських об’єднань інвалідів, у дисертації робиться висновок, що законодавча база України щодо інвалідів не завжди відповідає реальній ситуації. Вони відзначали наявність архітектурних бар’єрів у навчальних закладах, низький рівень оснащеності навчальних закладів спеціальними підручниками та технічними засобами, неготовність викладацьких кадрів працювати в системі інклюзивного, інтегрованого навчання, а також упередженість батьків щодо можливостей своїх дітей навчатися в інтегрованому середовищі.

При вирішенні всіх цих проблем пануючим має бути принцип субсидарності, коли проблеми вразливої категорії допомагає вирішувати спочатку найближче оточення, місцева громада, і тільки на верхівці цієї складної піраміди соціальної допомоги перебуває держава. У дисертаційній роботі обґрунтовується висновок, що головним завданням всіх структур, причетних до проблем людей з функціональними обмеженнями здоров’я, має бути перш за все формування неупередженого нестереотипізованого ставлення здорових членів суспільства до людей з інвалідністю.

Для будь-якої людини критерієм соціалізації є наявність вищої або професійної освіти і можливість реалізувати себе в будь-якій сфері суспільного життя за власним бажанням. Відсутність такого рівня освіти перетворюється на бар'єр для повноцінної соціалізації. У даному підрозділі доводиться, що критерієм соціалізації дітей з обмеженими функціональними можливостями є їх професійна самореалізація на основі отриманої освіти, яка відповідає їх потребам і очікуванням.

Враховуючи завдання створення комфортних умов для самореалізації дітей з функціональними обмеженнями, важливо вибудовувати такі структури суспільства, які могли б бути ефективними агентами соціалізації інвалідів. Як показує досвід, свою продуктивність підтвердила організація навчального процесу в інтегрованих студентських групах, де разом навчаються інваліди і здорові молоді люди. Вона допомагає зруйнувати бар’єри у взаємодії здорових людей і людей з інвалідністю. Важливо формувати позитивну громадську думку щодо готовності здорових людей до сумісного навчання із студентами з функціональними обмеженнями. Одним із способів такого “формування готовності” можуть стати навчально-виховні програми, покликані дати здоровим людям розуміння проблем обмеженої дієздатності, що приведе до успішного впровадження нових технологій соціальної допомоги.

У четвертому підрозділі другого розділу – “Особистість з фізичними обмеженнями в системі соціальних зв’язків: мікро-, мезо- та макрорівень” – на основі використання поняття “стиль життя”, що охоплює різні форми взаємодії осіб, в яких реалізується система цінностей життя, мотивів дії, потреб і інтересів, а також статусно-рольовий набір і структурні можливості, досліджується життєдіяльність осіб з фізичними обмеженнями здоров’я у всіх її проявах.

Проведене автором дослідження методом інтерв’ю членів сімей, у яких проживає молода людина з інвалідністю, дало можливість окреслити реальну життєву ситуацію молодих інвалідів та їх сімей, виявити специфіку їх життєдіяльності. При аналізі відповідей респондентів були виокремлені дві складові цього процесу: неадекватне сприйняття людини з фізичними обмеженнями здоров’я, особливо маркованою хворобою, з боку здорових людей, і значне звуження кола спілкування, що пов’язано з об’єктивними причинами і обмежується членами сім’ї, сусідами та близькими людьми родини, а це не завжди повноцінно задовольняє потребу у спілкуванні молодої людини.

Молоді люди, які мають фізичні обмеження, використовують інтернет-спілкування, що дозволяє інвалідам розширювати власний кругозір, знаходити нових друзів, здійснювати віртуальні подорожі, долучатись до обговорень нагальних соціальних проблем тощо; проте кількість тих, хто має комп’ютер, дуже незначна.

Взагалі ж, в Україні людина з фізичними обмеженнями здоров’я має стиль життя, який не можна вважати комфортним. Він характеризується екстремальною бідністю, обмеженим спілкуванням, відсутністю життєвих перспектив через недостатність освіти, в тому числі – вищої і недоступністю гідного працевлаштування. До цього треба ще враховувати не досить толерантне ставлення оточення до людей з інвалідністю.

У силу дисфункцій соціальних інститутів і антигромадських практик нерідко порушується нормальне протікання соціалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров’я, що на індивідуальному рівні характеризується як бар'єр соціалізації. Так, в Україні оптимальним варіантом їх соціалізації вважається інтернування, тобто розміщення у закритих установах інтернатного типу. Негативними моментами перебування дитини у таких установах виступає її відірваність від родини, обмеженість у комунікації зі здоровими однолітками, занижений рівень освітніх послуг та подальша профорієнтація на спеціальності, які або не користуються попитом на ринку праці, або мають низький рівень оплати праці. Ця ситуація гальмує процес інтеграції людей з особливими потребами, обмежує їх соціокультурну мобільність та життєві шанси особистості. З таких позицій критерієм соціалізації стає наявність вищої або професійної освіти і можливість для індивіда реалізувати себе в будь-якій сфері суспільного життя за власним бажанням.

У даному розділі описані шляхи вирішення цих проблем, а саме: перехід від компенсаційної моделі до моделі інтеграційної;  створення мережі інтегрованих центрів для реалізації комунікаційних потреб інвалідів і здорових людей; розширення системи навчальних закладів інклюзивної освіти, в тому числі – вищої, що допоможе задовольнити потреби у самоактуалізації та самореалізації людей з особливими потребами; набуття якісної освіти, престижної спеціальності, що вирішить питання працевлаштування інвалідів, забезпечить гідне існування та економічну незалежність цієї особливої соціальної групи в умовах конкурентності на ринку праці.

Вирішувати проблеми осіб з функціональними обмеженнями здоров’я необхідно одночасно на всіх рівнях соціального: макро-, мезо- і мікрорівнях. На макросоціальному рівні недостатньо просто визнання інвалідності як соціальної проблеми, необхідні кардинальні заходи, направлені на вирішення проблем інвалідів. На мезосоціальному рівні спостерігаються певні позитивні зміни, адже діяльність громадських організацій проєвропейської орієнтації сприяє зниженню напруженості того латентного конфлікту, який існує між інвалідами і здоровими людьми. На жаль, громадські організації інвалідів недостатньо беруть участь у таких акціях. У цьому контексті надзвичайно актуалізується завдання щодо вирішення проблем людей з особливими потребами на мікросоціальному рівні. Мова йде, з одного боку, про зміну ставлення інвалідів щодо вирішення власних проблем та до людей, які їх оточують, оптимізації можливості співпраці з ними. З іншого боку, здорові люди повинні проникнутися проблемами інвалідів і по можливості допомагати в їх вирішенні, що, поза сумнівом, сприятиме оздоровленню нашого суспільства, поліпшенню його моральної атмосфери.

Необхідний серйозний соціологічний супровід процесу адаптації людей з обмеженими можливостями до соціальних умов, що так динамічно змінюються, послідовно гуманізовувати відносини між здоровими людьми і особами з функціональними обмеженнями. У кризовому суспільстві, яким є сучасна Україна, досить гострою постає проблема самореалізації дітей-інвалідів, нерівного доступу до освіти людей з функціональними обмеженнями, адекватного використання їхнього кар’єрного ресурсу у відповідності з їх потребами та можливостями, виходить на передній план розробка спеціальної соціологічної теорії та підвищення ефективності соціальної роботи.

У третьому розділі – “Соціальне самопочуття українського студентства з функціональними обмеженнями здоров’я: соціологічний дискурс” – дається соціальна інтерпретація ціннісних координат і очікувань осіб з функціональними обмеженнями, описуються їх життєві стратегії, особливості розвитку суб’єктності у вищому навчальному закладі.

У першому підрозділі третього розділу – “Ціннісні координати і очікування осіб з функціональними обмеженнями: соціологічна інтерпретація” – обґрунтовується ідея про те, що для людини з обмеженими можливостями суттєве значення має адекватна оцінка стану свого здоров’я, уявлення про способи задоволення своїх особливих потреб, а також світоглядна та методологічна установка на реалізацію своїх інтересів. Завдяки поняттю “габітус” вдається не тільки символізувати в практиці об’єктивно задані соціальні позиції осіб з функціональними обмеженнями здоров’я, а й дослідити, як саме вони формуються, як здійснюється вибір між різними стратегіями адаптації, як на цій основі конструюються схеми відчуття особистісного чи колективного місця у стратифікаційних порядках.

На основі вторинного аналізу результатів загальнонаціонального опитування “Становище студентської молоді України” вдалося виявити, що студенти з вадами здоров’я мають сильнішу мотивацію і більш дієві установки, ніж здорові студенти, на отримання якісної освіти і на формування необхідних компетенцій, що дозволило б їм бути конкурентоспроможними на ринку праці. Зрозуміло, що соціальні перспективи студентів з проблемами здоров’я дещо нижчі, ніж у студентів з добрим здоров’ям. Студенти з вадами здоров’я пояснюють цю ситуацію тим, що суспільство ще не готове сприймати їх як повноцінних громадян, професіоналів, не орієнтоване на партнерські відносини в професійній сфері.

Людям, що мають функціональні обмеження, доводиться постійно оцінювати можливості подолання бар’єрів у задоволенні своїх особливих потреб. Тому вони частіше, ніж здорові люди, змушені “перегруповувати”, “центрувати” одні потреби навколо інших. Такий інтенсивний шлях базується не на появі якісно нових потреб, а на їх переієрархізації. Цей шлях забезпечується процесами самовиховання і внутрішньої активності особи, що має вади здоров’я, з притаманними їй моральною мотивацією та саморегуляцією.

Отримані в ході опитування відповіді дозволяють сприймати соціальну активність студентської молоді як систему орієнтацій і цінностей, що виражають інтереси тих або інших соціальних спільнот, як систему відчуттів, знань та вольових компонентів. Студенти з вадами здоров’я, наприклад, більш охоче надають допомогу іншим, ніж здорові студенти. Як показали дослідження, їх протестний потенціал більший, ніж у здорових студентів, особливо, коли ущемляються інтереси їх соціальної групи. Серед волонтерів більше студентів-інвалідів, які добре навчаються. У громадських організаціях беруть участь 12% від числа студентів з поганим здоров’ям і 5% – з числа здорових студентів.

У другому підрозділі третього розділу – “Можливості самореалізації як соціологічна характеристика життєвих стратегій молоді” – на основі дослідження суб’єктивних оцінок індивідуального пристосування до соціальної реальності вдалося окреслити життєві стратегії осіб з функціональними обмеженнями здоров’я та порівняти їх із можливостями самореалізації здорових студентів, виявити особливості соціального самопочуття цих категорій українського студентства.

Порівняльний аналіз проблем осіб з вадами здоров’я та здорових студентів висвітлив необхідність негайної корекції через впровадження соціальної технології по підготовці до входження в інтегроване освітнє середовище. Виявилося, що вибір особами з функціональними обмеженнями навчального закладу та спеціальності не пов’язаний зі станом здоров’я, а зумовлений випадковістю, слабкою обізнаністю щодо особливостей майбутньої спеціальності тощо.

У третьому підрозділі третього розділу – “Особливості розвитку соціальної суб’єктності осіб з вадами здоров’я” – на основі результатів емпіричних досліджень робиться висновок про невпевненість осіб з функціональними обмеженнями у своєму майбутньому, орієнтацію на допомогу батьків і родичів, про низьку соціальну суб’єктність молодих людей з вадами здоров’я. Вони прагнуть пристосуватися до ситуації на ринку праці, враховуючи свої фізичні обмеження, демонструють конформістський тип адаптації, задіяні, як правило, тільки у легальному секторі економіки та у бюджетній сфері.

Частина молодого покоління населення з інвалідністю взагалі не може пристосуватись до постійно зростаючого соціально-психологічного навантаження і прискорення їх соціального часу. Тому саме ця частина молоді з функціональними обмеженнями несе на собі негативний відбиток майнової нерівності, нереалізованих економічних можливостей і активності. За таких обставин у молодих людей з вадами здоров’я виникає соціальна апатія, а також фрустрація поглядів і настроїв.

У пристосуванні молоді до умов життєдіяльності важливим і досить ефективним фактором виступає переорієнтація на мікросоціальне середовище, родинні та дружні, неформальні зв’язки.

У четвертому підрозділі третього розділу – “Студент з функціональними обмеженнями у вищому навчальному закладі” – на основі емпіричних даних робиться висновок, що студенти з вадами здоров’я більш вимогливі до стану організації навчального процесу, ніж здорові студенти. Безумовно, це пов’язано як з психологічною і методичною неготовністю викладацького складу враховувати особливі потреби досліджуваної групи студентства, так і з низьким рівнем оснащеності навчальних аудиторій, комп’ютерних класів, бібліотек, а також з архітектурною незручністю навчальних закладів тощо.

Під час навчання студенти з вадами здоров’я ефективно використовують компенсаторні механізми (участь у молодіжних організаціях та політичних партіях, волонтерство, наукову діяльність). Це пояснюється тим, що студенти з вадами здоров’я використовують будь-яку можливість для самореалізації, залучаючись до всіх запропонованих форм роботи, що сприяє оптимізації інтеграційних процесів хворих людей. Проте, участь студентів з вадами здоров’я в органах студентського самоврядування оцінена незадовільно. Це свідчить про певну ізольованість цієї групи студентів всередині студентського середовища.

З попередньою позицією пов’язаний і незадовільний рівень спілкування як в малих студентських групах, так і з ровесниками, незважаючи на те, що студенти з вадами здоров’я надзвичайно активні в позааудиторній діяльності. Досліджені форми самореалізації студентів з вадами здоров’я, в цілому, підвищують власну самооцінку, проте не розширюють неформальне коло спілкування.

Реформування вищої школи передбачає більш гнучкі підходи до формування програми освітньої діяльності кожного студента, індивідуального плану його підготовки. Навчальні дисципліни за вибором передбачають виконання вимог варіативної частини освітньо-кваліфікаційної характеристики. За таких умов студент з особливими потребами може формувати свій навчальний план, вибираючи з варіативної частини навчальні дисципліни з максимальним врахуванням можливостей здійснення майбутньої професійної діяльності. Нові умови організації навчального процесу дозволяють такому студенту визначити термін навчання, потрібний йому для засвоєння знань та виконання навчального плану певного освітньо-кваліфікаційного рівня.

За кредитно-модульної системи організації навчального процесу значно збільшується обсяг самостійної роботи студента під керівництвом викладача, відбувається індивідуалізація процесу навчання, що дає змогу організувати ефективну навчальну діяльність студента з фізичними обмеженнями. Система індивідуальних завдань, консультацій, технічне забезпечення вивчення дисциплін навчального плану допомагає організувати діяльність такого студента з максимальним врахуванням його можливостей. Нові підходи до системи навчання дають змогу виявити творчий потенціал молодих людей з інвалідністю. Пошуковий компонент діяльності особливо стимулює студентів, які мають фізичні обмеження, а максимальний доступ до інформації допомагає долучитись до науково-дослідної роботи. Модульно-рейтингова система оцінки знань студента стимулює індивідуальну творчу діяльність, сприяє її активізації, підвищує самооцінку молодих людей з обмеженими фізичними можливостями.

Інтегроване навчання створює умови, що сприяють підвищенню соціальної активності, спрямованої на встановлення суспільних зв’язків і контактів, що призведе до зростання соціальної значущості, прагнення до досягнень і самореалізації, продуктивної життєдіяльності, і як наслідок - до соціального благополуччя.

Четвертий розділ – “Освіта як фактор самореалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров’я” – присвячений аналізу соціальної інтеграції осіб з особливими потребами, виявленню шляхів досягнення безбар’єрності вищої освіти та можливостей інклюзивної освіти.

У першому підрозділі четвертого розділу – “Освіта як оптимальний механізм адаптації людей з інвалідністю” – досліджуються соціальні принципи організації та розвитку освітніх систем, які прийняті у всьому світі та підтверджені світовою освітянською практикою: всезагальність, доступність освіти для всіх членів суспільства; безперервність, тобто постійне поглиблення знань як шляхом самоосвіти, так і шляхом підвищення (зміни) кваліфікації; спадкоємність – наявність тісного зв'язку між усіма ступенями освіти. У мінливому соціокультурному середовищі одним з основоположних принципів сучасної системи освіти є варіативність освіти, що являє собою здатність системи освіти надати людям, що навчаються, достатньо велике різноманіття повноцінних, якісно специфічних і привабливих варіантів освітніх траєкторій, спектр можливостей (осмислених і адекватних запитам осіб, що навчаються) вибору такої траєкторії. Саме варіативність освіти виявляється націленістю на забезпечення максимально можливого ступеня індивідуалізації освіти. До способів реалізації ідеї варіативності освіти для категорії осіб з інвалідністю відносяться: різноманіття освітніх програм і освітніх установ, що їх реалізовують; плюралізм і гнучкість навчальних програм, підручників; варіативність і можливість вибору програмно-методичного забезпечення, освітніх технологій тощо.

У другому підрозділі четвертого розділу – “Соціальна інтеграція осіб з особливими потребами засобами освіти” – виявлення особливостей активної, пасивної та креативної адаптації дало можливість охарактеризувати креативну модель адаптації як найбільш слушну для людей з особливими потребами, які мають адекватно оцінити свої можливості і зробити все максимально можливе  для власної самореалізації, не розраховуючи на допомогу держави та близьких людей. Реалізація цієї моделі можлива за умов набуття індивідом з обмеженнями здоров’я високої кваліфікації через отримання вищої освіти за спеціальностями, що є затребуваними в умовах ринку.

У другому підрозділі пропонуються основні заходи щодо вдосконалення вищої освіти інвалідів: розробка методичного забезпечення дистанційної форми навчання інвалідів; створення при ВНЗ факультетів дистанційного навчання за модульною системою (відкрита форма навчання); розширення кількості спеціальних груп для осіб з обмеженою працездатністю та інвалідів з вадами зору, слуху, мовлення у ВНЗ І-IV рівнів акредитації і професійно-технічних навчальних закладів з конкурентоспроможних спеціальностей; створення спеціальних груп перепідготовки та підвищення кваліфікації осіб з вадами зору, слуху, мовлення; визначення соціально-правового статусу молодих спеціалістів з відповідними пільгами для випускників – інвалідів, які закінчили ВНЗ; запровадження правового механізму щодо соціального захисту випускників-інвалідів із сільської місцевості; організація моніторингу перспектив працевлаштування інвалідів, що отримують вищу освіту за певною спеціальністю з метою формування державного замовлення на вищу освіту і фахову підготовку інвалідів.

Як показали дослідження, в громадській думці експертів домінує розуміння статичної адаптації, коли абітурієнт націлений лише на сприйняття моделей і відтворення загальноприйнятих алгоритмів поведінки. Динамічна ж адаптація припускає не тільки “вписування” у середовище, але і його зміну, підлаштовування під потреби студентів-інвалідів. Для цього важливо формувати у людей з обмеженими функціональними можливостями більш активну соціальну позицію, здатність осмислювати свої особливі потреби і інтереси і формулювати їх на рівні адміністрації ВНЗ. Саме така позиція дозволяє ініціювати певне переобладнання, перевлаштування приміщень з урахуванням потреб інвалідів, зміну характеру комунікацій здорових студентів і інвалідів у контексті розвитку толерантних відносин. З метою вирішення питань динамічної адаптації студентів з обмеженнями здоров'я важливо формувати органи студентського самоврядування у ВНЗ, де студенти-інваліди можуть у повному обсязі представляти інтереси людей з функціональними обмеженнями.

У третьому підрозділі четвертого розділу – “Проблеми розвитку безбар’єрності вищої освіти для осіб з вадами здоров’я” – обґрунтовується, що свою продуктивність підтвердила організація навчального процесу в інтегрованих студентських групах, що дозволяє створити нове соціальне середовище, зорієнтоване на гуманістичні цінності, на визнання рівних прав всіх людей у доступі до освіти, незалежно від їх особливих потреб.

У ході дослідження були визначені позитивні чинники, які сприяють доступу до вищої освіти осіб з функціональними обмеженнями (державна і законодавча підтримка ВНЗ, що розвивають форми сумісного навчання студентів з обмеженими і звичайними можливостями здоров'я; наявність у структурі життєвих планів випускників з обмеженими можливостями здоров'я орієнтації на отримання вищої освіти; наявність у навчальному закладі дистанційної форми навчання для студентів-інвалідів та інші), а також негативні чинники, що роблять вищу освіту для осіб з обмеженими можливостями здоров'я недоступною: низький рівень толерантності суспільства із-за негативних стереотипів, що склалися відносно інвалідів; залежність у доступі до вищої освіти від територіально-соціальних умов мешкання осіб з вадами здоров’я; відсутність доступного середовища для здобуття освіти у масовому ВНЗ; невіра фахівців, що працюють з випускниками спеціалізованих шкіл, у реалізацію їх життєвої орієнтації на здобуття вищої освіти; низький рівень профорієнтаційної роботи у школах-інтернатах і відсутність у випускників-інвалідів інформації про ВНЗ, що використовують інтегровану форму навчання осіб з обмеженими можливостями здоров'я.

У дисертації наголошується, що введення моделі інклюзивної освіти в нашій країні не передбачає ліквідацію спеціалізованих корекційних навчальних закладів і навчання осіб з інвалідністю тільки у масовій школі або вищому навчальному закладі. Це пов’язано з тим, що вибір навчального закладу (масового або спеціалізованого) має здійснюватися за власним бажанням батьків дитини з інвалідністю або самої особи з функціональними обмеженнями здоров’я. Це обумовлено доцільністю та можливостями самого суб’єкта навчального процесу. Крім того, досвід корекційної педагогіки в Україні має вагоме поширення, що має бути враховано у розробці моделі інклюзивної освіти.

У ході експертного інтерв’ю вдалося окреслити проблеми, що домінують у сфері освіти студентів з особливими потребами. Експерти майже одностайно визначили головною проблемою обмеженість у фінансуванні, що не дозволяє зруйнувати архітектурні бар’єри та забезпечити транспортом за необхідності дану категорію студентів. Другою за складністю керівники навчальних закладів окреслили упередженість потенційних роботодавців щодо якості підготовки фахівців, які мають функціональні обмеження здоров’я. Проректори з навчально-методичної роботи були солідарні з позицією, що навчальним закладам вкрай бракує викладачів, підготовлених для роботи з цією категорією студентів. Керівники навчальних закладів зауважили, що сучасні вимоги щодо організації навчального процесу передбачають активне використання комп’ютерних технологій, безбар’єрного доступу до мережі Інтернет, навчальних програм для слабочуючих студентів та студентів з вадами зору, а також тих, хто має значні обмеження в русі. Ці програми високовартісні, малодоступні і, зазвичай, недосяжні для ВНЗ. З цим пов’язують і недосконалість методичного забезпечення навчального процессу.

У четвертому підрозділі четвертого розділу – “Інклюзивна освіта: гуманістичний сенс моделі взаємодії” – на основі аналізу суттєвих парадигмальних зрушень в осмисленні освітніх проблем осіб з функціональними обмеженнями здоров’я формулюються принципи щодо створення комфортного середовища для самореалізації осіб з особливими потребами, коли узгоджуються інтереси, враховуються переваги і недоліки кожної ситуації, обираються продуктивні шляхи задоволення особливих потреб інвалідів з мінімальним ущемленням інтересів інших членів оточення. У дисертації обгрунтовується принцип діалогізму в рамках педагогіки партнерства, суб’єкт-суб’єктних відносин осіб з фізичними обмеженнями і здорового оточення; принцип співіснування, обопільного суверенітету світу людей з вадами здоров’я і світу здорових людей; принцип свободи; принцип співрозвитку, що повинен відсунути принцип своєрідного підтягування хворих людей до стандартів здорового оточення; принцип єдності; принцип прийняття, адже людина з функціональними обмеженнями повинна прийматися такою, яка вона є, безвідносно до норм оцінок здорових людей. Саме на основі таких принципів особи з вадами здоров’я мають включатися у процес освіти, тобто у процес передачі накопичених поколіннями знань і культурних цінностей. Тому освіта цілком справедливо розглядається як канал соціальної реабілітації та інтеграції інвалідів у суспільство.

Отримані у ході проведених досліджень результати дають змогу дійти висновків, що інтегроване навчання, в цілому, виконує завдання набуття якісної освіти, успішної соціалізації як осіб з особливими потребами, так і здорових студентів, а також формування розуміння того, що “інаковість” як соціальний феномен треба сприймати з високим рівнем толерантності.

У п’ятому розділі – “Модель інклюзивної освіти: ресурсні можливості для інтеграції інвалідів у суспільство” – аналізуються особистісно-діяльнісні засади розвитку креативності студентів з фізичними обмеженнями, досліджуються можливості інтегрованої освіти у соціологічному вимірі.

У першому підрозділі п’ятого розділу – “Особистісно-діяльнісні засади розвитку креативності студентів з фізичними обмеженнями” – на основі культурологічного, діяльнісного, системного, інституціонального, конфліктного, структурно-функціонального підходів аналізуються освітні практики, спрямовані на забезпечення студентів з особливими потребами соціокультурними ресурсами для їх успішної адаптації до нових суспільних умов.

У цьому підрозділі в рамках особистісно-діяльнісного підходу, що означає організацію і управління цілеспрямованої навчальної діяльності у загальному життєвому контексті спрямованості інтересів, життєвих планів, ціннісних орієнтацій, розуміння смислу освіти для розвитку творчого потенціалу особистості з функціональними обмеженнями здоров’я, обґрунтовується інтерактивна модель навчання для осіб з функціональними обмеженнями здоров’я. Організація інтерактивного навчання відбувається за умови постійної активної взаємодії всіх його учасників, що сприяє формуванню навичок, вмінь, виробленню цінностей, створенню атмосфери співробітництва, взаємодії, і передбачає моделювання виробничих ситуацій, використання рольових ігор, спільне вирішення проблеми на основі аналізу обставин та відповідної ситуації.

У другому підрозділі п’ятого розділу – “Використання комп’ютерних технологій у навчанні людей з особливими потребами” – оцінюються інновації в навчанні людей з особливими потребами, які впроваджуються в Житомирському економіко-гуманітарному інституті Університету “Україна”, зокрема, пов'язані з опануванням найсучасніших інформаційно-логістичних технологій у бізнесі, і робиться висновок, що такі новітні методики надають певні переваги випускникам цього вищого навчального закладу в їх майбутній конкурентній боротьбі на ринку праці. Опанування інформаційними бізнес-технологіями студентами з особливими потребами надає їм можливість проведення аналітичних бізнес-розрахунків безпосередньо на робочому місці, а у подальшому – в процесі майбутньої професійної діяльності – виконувати свої обов'язки дистанційно. Засвоєння студентами-інвалідами методики створення підприємств, які працюють на основі віртуально-матеріальних технологій і можуть підтримувати життєвий цикл бізнесу за рахунок створення віртуально-матеріального продукту, сприяє підвищенню усталеності їх професійного вибору, надає більшої впевненості щодо майбутнього працевлаштування.

У третьому підрозділі п’ятого розділу – “Інклюзія: соціальні технології інтегрованої освіти” – пропонується авторська модель інклюзивного навчання, яка передбачає: по-перше, зміну самооцінки інвалідів, набуття впевненості в успішній самореалізації відповідно до своїх особливих потреб; по-друге, набуття професійних знань, якісної освіти, незважаючи на функціональні обмеження здоров’я; по-третє, подальше раціональне працевлаштування, успішну адаптацію і самореалізацію з урахуванням специфіки потреб і можливостей їх задоволення; у-четверте, виведення осіб з інвалідністю на якісно новий соціальний щабель, що завдяки економічній незалежності принципово змінить життя на краще. Це дає поштовх до інновацій, креативних підходів до організації інклюзивної освіти за демократичною європейською моделлю, де людина з інвалідністю завдяки власній наполегливості за умов адекватної організації навчального процесу може досягти своєї мети, самореалізуватися з урахуванням своїх особливих потреб.

У дисертації інтеграція розглядається в руслі концепції нетиповості і являє собою процес об’єднання звичайних і нетипових студентів. При цьому для інвалідів не створюються спеціальні умови, адаптоване середовище. При інклюзії відбувається реформування навчальних закладів, перепланування приміщень таким чином, щоб вони відповідали потребам всіх без виключення осіб. Інклюзію доцільно розглядати як етап (або ступінь) інтеграції, її поглиблення і розширення.

Інтегрована модель інклюзивної освіти включає такі складові: медичну (комплекс реабілітаційних заходів); психологічну (підтримка позитивного самопочуття індивіда); інформаційну (поширення знань про права та гарантії осіб з функціональними обмеженнями здоров’я); соціальну (трансформація соціального простору, розвиток технологій у подоланні бар’єрів інтеграції (архітектурних, транспортних, подолання соціальних стереотипів); педагогічну (розробка методик та технології інклюзивного та інтегрованого навчання); комунікативну (створення умов для включення у комунікаційне середовище для задоволення потреби у спілкуванні, у т. ч. – у віртуальному). Таким чином, логічними акцентами на шляху розвитку інклюзивної освіти є: діагноз -установка-інформація-соціальний простір-технології-спілкування.

У цьому розділі дисертації описуються форми індивідуальної роботи з інвалідами, оцінюються можливості корпоративної діяльності, роботи у малих групах, виділяються складові комплексної програми соціального супроводу підготовки та навчання в інтегрованому середовищі: 1) медична, яка виконує наступні функції: уточнення діагнозу та розробка комплексу реабілітаційних заходів, що розроблені індивідуально з урахуванням особливостей хвороби індивіда; 2) психологічна, яка формує установку на подолання життєвої кризи та підтримує позитивне самопочуття індивіда; 3) педагогічна, що передбачає розробку методик і технологій інклюзивного/інтегрованого навчання; 4) інформаційна, що має на меті поширення знань про права і гарантії осіб з фізичними обмеженнями здоров’я; 5) комунікаційна, яка задовольняє потребу у спілкуванні, створює умови включення в комунікативне середовище, в тому числі – і у віртуальне через комп’ютерні технології; 6) соціальна, на яку покладається найскладніше завдання – зміна соціального простору через розвиток технологій у подоланні бар’єрів інтеграції: архітектурних, транспортних, і що найважливіше, долання соціальних стереотипів.

Представлена модель інтегрованого/інклюзивного навчання за умов мультидисциплінарного соціального супроводу вирішує головні питання адаптації та інтеграції осіб з функціональними обмеженнями здоров’я, надає можливості для повноцінної самореалізації, в тому числі – професійної, виводить представників цієї специфічної соціальної групи зі стану соціальної ексклюзії, руйнує упереджене ставлення громади до інвалідів як людей залежних, неспроможних.

Реалізація цієї моделі можлива за рахунок переорієнтації фахівців на діяльність згідно із запропонованою технологією, визначеною в програмі. Це дає поштовх до інновацій, креативних підходів до організації інклюзивної освіти за демократичною європейською моделлю, де людина з інвалідністю завдяки власній наполегливості за умов адекватності організації навчального процесу може досягти своєї мети, докорінно змінити своє життя.

ВИСНОВКИ

У висновках наведено теоретичне узагальнення і вирішення наукової проблеми, що виявляється у соціологічній концептуалізації інтегрованої освіти осіб з фізичними обмеженнями і обґрунтуванні моделі інклюзивної освіти для них.

У рамках уточнення категоріального ряду, що дозволяє осмислювати проблеми людей з вадами здоров’я, обґрунтовано термін “людина з функціональними обмеженнями здоров’я”, який підкреслює специфічний стан здоров’я, неможливість виконання певних функцій, що призводить до здійснення атипових соціальних ролей, проте, не знижує цінності особистості як повноцінного актора соціальної взаємодії. Виділені інституціональні аспекти медико-соціальної моделі інвалідизації, смисл якої полягає в розгляді інвалідів не тільки як людей з вадами здоров’я, а й у оцінці причин їх недієздатності, у неадекватності для даних людей середовища, недосконалості законів тощо.

На засадах соціологічних концепцій соціалізації та інвалідизації обґрунтовано оригінальний підхід до аналізу специфічних груп осіб з вадами здоров’я і запропоновано соціологічний дискурс інтеграції як процесу дестигматизації осіб з вадами здоров’я, їх включення в єдину соціальну систему активної взаємодії зі здоровими людьми. Обґрунтовано ідею соціальної нерівності, яка позиціонується як стрижнева у проблематиці всіх соціальних проблем інвалідизації, оскільки в силу соціальної нерівності молодь з обмеженими можливостями здоров’я не має умов самореалізовуватися відповідно до своїх потреб і інтересів.

Уточнено поняття “інтеграція у суспільство людей з інвалідністю”, що передбачає включення, активну взаємодію людей, які мають функціональні обмеження здоров’я, у єдину соціальну систему зі здоровими людьми; виявлені соціологічні аспекти інтеграції людей з особливими потребами, що означає процес і результат реалізації права людини, незалежно від ступеня її обмежень, брати участь у всіх сферах соціального життя на рівні зі здоровими людьми, в умовах, що компенсують її відхилення у розвитку.

На основі вітчизняного та зарубіжного досвіду самореалізації інвалідів виявлені причини соціальної дезадаптації осіб з вадами здоров’я, руйнівні наслідки їх ексклюзії, тенденції зростання агресивності щодо здорового оточення, патерналістський стиль життя. Охарактеризовано соціальну обмеженість як сукупність соціокультурних правил та моделей поведінки, що не враховують особливості інвалідів; виявлені функції соціальних обмежень (управлінську, правову, інформаційну, освітню, економічну, детермінаційно-регулятивну).

Виявлені бар’єри соціально-психологічного, матеріального, побутового і морального характеру на шляху їх інтеграції у суспільство та обґрунтована необхідність взаємної динамічної адаптації, що передбачає зміну, підлаштовування не тільки студентів, а й середовища під потреби студентів-інвалідів.

Розширено розуміння сутності середовищної реабілітації, скориговано головну мету соціально-психологічної реабілітації: інтеграція людини у відкрите суспільство, розширення можливостей інваліда, здатність бути адекватним до нових умов, управляти своїм життям; сформульовані основні завдання соціальних працівників по соціальній адаптації та інтеграції інвалідів у суспільне життя.

Запропоновано модель соціальної політики, що спирається на віталістську соціологію, яка дає можливість відновлювати і удосконалювати життя людини у сфері державного регулювання суспільного життя, аналізувати співвідношення життєвих сил і життєвого простору буття людини в плані їх диференціації, осмислення відмінностей, логіки взаємодій. Розроблено категорію “валеологічна рівність”, яка має розглядатись не як результат зрівнювання, а як сприйняття “іншої” людини (інваліда) як рівної і такої, що має інше світосприйняття, інший стиль життя і особливі потреби; обґрунтовано, що визнання “інаковості” членів громади як рівних, допоможуть знайти шляхи взаємодії і сприятимуть послабленню соціальної напруги в суспільстві.

Описано механізм соціальної інтеграції, яким виступає взаємне пристосування оточення та людини з особливими потребами, уточнено поняття рівних можливостей (безбар’єрне архітектурне середовище, транспортні послуги, що мають врахувати потреби пасажирів, які користуються милицями та візками; освітнє середовище як процес використання різних засобів і методів навчання, що створює умови інклюзивної освіти акторів освітнього процесу; створення умов повноцінної комунікації інвалідів зі здоровими людьми). Обґрунтовано принцип субсидарності, коли проблеми вразливої категорії осіб з інвалідністю допомагає вирішувати спочатку найближче оточення, місцева громада, а потім – держава.

На основі розкриття евристичного потенціалу соціологічних підходів та результатів емпіричних досліджень обґрунтовано стратегічні завдання розвитку інклюзивної освіти як необхідного етапу інтеграції, її поглиблення і розширення. Розроблено систему рекомендацій щодо інтеграції осіб з інвалідністю у суспільство засобами освіти у напрямках переорієнтації системи спеціальної корекційної освіти на інтеграційну “відкриту” форму в масових навчальних закладах, побудови безбар'єрного середовища для реалізації концепції незалежного життя, формування неупередженого нестереотипізованого ставлення здорових членів суспільства до людей з інвалідністю.

Виявлені можливості організації навчального процесу за кредитно-модульною системою в умовах збільшення обсягу самостійної роботи студента, індивідуалізації процесу навчання; виявлені нові підходи до системи навчання молодих людей з обмеженими фізичними можливостями, розкриті можливості дистанційного навчання, інтерактивних методів, креативної освіти, віртуального спілкування, самоменеджменту тощо. Розроблені пропозиції щодо удосконалення системи освіти молодих інвалідів через збільшення фінансування, забезпечення працевлаштування, розробку методичного забезпечення для інтегрованого навчання, подолання неготовності батьків та здорових студентів до навчання в інтегрованих групах, а також через підготовку викладачів, які зможуть професійно працювати у системі інклюзії.

Завдяки соціологічній концептуалізації освіти осіб з функціональними обмеженнями здоров’я у дисертації розроблено змістовні аспекти нового соціологічного напрямку – соціології інвалідності. Не маючи на меті конституювання цієї спеціальної соціологічної теорії, завдяки виділенню у ході вирішення дослідницьких завдань таких формальних аспектів, як об’єкт, предмет, завдання, взаємодія з суміжними дисциплінами, що вивчають можливості реалізації особливих потреб інвалідів, вдалося довести можливість і доцільність автономного існування галузі, осмислити джерельну базу для формулювання основних ідей і принципів соціології інвалідності, напрацювати її власний категоріальний апарат для аналізу особливостей самореалізації осіб з функціональними обмеженнями здоров’я.

Розроблено інтегровану модель інклюзивної освіти молоді з функціональними обмеженнями здоров’я, що сприяє обґрунтуванню практичної значущості оформлення соціології інвалідності у спеціальну галузь соціологічного знання; описано складові комплексної програми соціального супроводу підготовки та навчання в інтегрованому середовищі (медичну, психологічну, інформаційну, соціальну, педагогічну, комунікаційну). Для систематизації роботи по запровадженню інклюзивної освіти за певними критеріями виділені групи осіб з вадами здоров’я та, зважаючи на особливості роботи з кожною з цих груп, розроблений технологічний алгоритм роботи із абітурієнтами та студентами з функціональними обмеженнями здоров’я.