СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ В ОРГАНАХ ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ (СОЦІОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ АНАЛІЗУ)

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, висвітлюється ступінь її розробленості, визначаються об’єкт і предмет дослідження,  формулюються його мета і завдання, зазначаються теоретико-методологічні засади й емпірична база, розкривається наукова новизна, теоретичне і практичне значення результатів роботи, а також форми їх апробації.

          Перший розділ “Теоретико-методологічні засади дослідження соціального захисту в суспільстві” присвячено аналізу основних підходів до вивчення соціального захисту. З існуючого розмаїття теорій обрано ту, яка розглядає соціальний захист як елемент соціальної політики. Підкреслюється, що такий підхід покликаний зняти соціальну напруженість у суспільстві і є одним з механізмів реалізації соціальної безпеки. Відповідно, метою соціального захисту є попередження та пом’якшення наслідків соціальних ризиків та загроз. Визначено, обґрунтовано та розкрито концептуальний підхід, який дозволяє провести саме соціологічний аналіз даного процесу.

У підрозділі 1.1 “Соціальний захист як елемент соціальної політики держави” доводиться, що соціальний захист є складовою соціальної політики. Під останньою розуміється цілеспрямована діяльність певних суб'єктів, перш за все держави, яка спрямована на регулювання соціальних відносин, потреб та інтересів різних груп населення, пов'язаних із забезпеченням їхнього добробуту та особистого розвитку. При цьому мається на увазі, що в ринковій економіці соціальна політика також забезпечує ресурси, можливості та методи відвернення, обмеження чи реабілітації небажаних наслідків ринкової конкурентної діяльності. Через неї держава реалізує свою соціальну функцію – усунення або пом’якшення можливої напруженості в суспільстві, вирівнювання соціального стану людей.

Підкреслено, що в сучасних умовах функціонування держави її соціальна функція стає пріоритетною. Вона пов’язується із наданням людині умов для гідного існування і вільного розвитку особистості, захистом сім'ї, соціальною справедливістю і власною захищеністю. Відповідно, соціальний захист може визначатися не тільки як швидка допомога в екстреній ситуації, але й як природна, узаконена функція сучасного соціуму, спрямована на надання людині можливості самореалізуватися в різних сферах суспільного життя.

У підрозділі 1.2 “Соціальний захист як об’єкт міждисциплінарного аналізу” розглядаються підходи щодо вивчення соціального захисту у межах права, економіки та соціології. Найбільш прийнятною обирається і обґрунтовується точка зору, що пов’язує соціальний захист із попередженням та пом’якшенням наслідків соціальних ризиків та досягненням стану соціальної безпеки (О.Ф. Новікова, О.Г. Осауленко, І.В.Калачева).

Соціальна безпека розглядається як характеристика умов життєдіяльності суспільства, що визначається стійкістю щодо впливу тих чинників, які створюють загрозу соціальної деформації та диспропорцій у функціонуванні та розвитку людини, соціальної групи, інституту або суспільства в цілому. Вона передбачає не лише відсутність умов, які б привели до зниження рівня та якості життя людини, але й реальну наявність соціальних перспектив для всіх верств населення.

Підтримуючи в цілому точку зору, що соціальний захист має на меті захист від наслідків соціальних ризиків, ми вважаємо, що треба доповнити це визначення ще й категорією соціальної загрози (небезпеки), відокремлюючи останню від ризику. Ризик має місце тоді, коли людина свідомо приймає рішення, наслідки якого можуть бути несприятливими. Враховуючи ж, що з соціологічної точки зору ризиковою дією може вважатися тільки соціальна дія, то не виключається виникнення причин збитку ззовні, і мова, таким чином, вже йтиме про загрозу, коли ризик одних стає загрозою для інших.

Підкреслюється, що розмежування ризиків і небезпек на практиці досить умовне. У кожному конкретному випадку одна і та ж подія може бути віднесена до різних категорій. Щодо соціальних ризиків та загроз, то відрізняються вони від інших видів тим, що вельми вірогідним є вплив їхніх наслідків (в тому числі й негативний) на соціальний статус людини. Відповідно до цього, соціальний захист розглядається як сукупність організаційно-правових заходів щодо попередження, пом’якшення та скасування  негативних наслідків соціальних ризиків та загроз.

          У підрозділі 1.3 “Основні концептуальні підходи до аналізу соціального захисту в структурі інституту ОВС” обґрунтовується виділення нормативно-рольового напрямку в інституціональному аналізі суспільства (поглядів Т. Парсонса та П. Блау) як найбільш прийнятної парадигми для подальшого аналізу ролі соціального захисту в системі органів внутрішніх справ.

Зазначається, що в соціології існує велика кількість наукових парадигм, які дозволяють розглянути будь-який соціальний феномен, в тому числі й соціальний захист, з різних ракурсів. У роботі як найбільш доцільний виділяється інституціональний підхід. Це пов’язано з тим, що і держава, яка є основним суб’єктом соціального захисту, і органи внутрішніх справ є соціальними інститутами суспільства. Відповідно, щоб визначити роль соціального захисту як для їх функціонування, так  і для підтримки гармонічних взаємовідносин один з одним та іншими суспільним об’єднаннями, необхідно  розглянути існуючі погляди на сутність соціальних інститутів та їх елементи.

Наголошується, що в межах власне інституціонального підходу до аналізу соціуму існує ряд теорій, які відрізняються трактуванням природи і функцій інститутів. У соціології ці теорії розділяються на декілька напрямків за різними класифікаційними ознаками. З основних існуючих підходів обирається класифікація М.В. Павенкової з деякими доповненнями та уточненнями. Вона дозволяє виділити спільне в поглядах на соціальні інститути представників різних парадигм і тим самим послідовно здійснювати синтез декількох різнопланових теорій при аналізі соціального захисту в органах внутрішніх справ, тобто використовувати мультипарадигмальний підхід. 

Відповідно, за критеріями природи і ролі інститутів у суспільстві виділяються і розглядаються три напрямки соціологічної інституціональної теорії: інструментальний, нормативно-рольовий і комунікативний. Методологічною базою обрано нормативно-рольовий напрямок, а саме погляди Т. Парсонса та П. Блау. Ці теорії взаємодоповнюють одна одну і дозволяють проаналізувати роль соціального захисту на макро- та мезорівнях його  функціонування.

У другому розділі “Організація та функціонування системи соціального захисту в ОВС України: сучасний стан та перспективи розвитку” уточнено поняття “соціальний захист в ОВС”, його мету та завдання, обгрунтовано необхідність виділення працівників ОВС як особливого об’єкта соціального захисту. Використовуючи нормативно-рольовий напрямок інституційного підходу до аналізу суспільства,  досліджено функції соціального захисту на макро-, мезо- та мікрорівні. Проводиться  комплексний системний аналіз механізму соціального захисту в ОВС України на сучасному етапі (виділяються основні напрямки, розглядається їх організаційно-правова основа, суб’єкти, здійснюється вивчення суб’єктивної оцінки стану соціального захисту працівниками міліції). На основі проведеного аналізу пропонуються напрямки удосконалення системи соціального захисту працівників ОВС.

У підрозділі 2.1 “Функціонально-рольовий зміст соціального захисту в ОВС України: макро-, мезо- та мікрорівні дослідження” дисертант обгрунтовує висновок, що соціальний захист працівника міліції слід розгля­дати не тільки як мінімізацію негативного впливу соціальних, біологічних, психічних, природних та техногенних процесів, але й як забезпечення нормальних умов матеріального та духовного життя, надання реальної можливості для особистісного зростання, самоосвіти, підвищення правового і культур­ного рівня. Саме таке широке трактування соціального захисту обирається і використовується у подальшому дослідженні.

У роботі доводиться, що працівники ОВС займають специфічне місце серед об’єктів соціального захисту. Їхній правовий статус, на відміну від більшості інших професійних груп, передбачає певні обмеження, які встановлені у декількох законах України. Внаслідок цього держава бере на себе обов’язки щодо впровадження додаткових заходів соціального захисту працівників міліції. Існує також підвищена небезпека при виконанні правоохоронцями своїх службових обов’язків та несприятливі умови праці, що також обумовлює необхідність їхнього соціального захисту.

Виходячи з цього, у дисертації стверджується, що для залучення до служби фізично та психічно здорових людей, фахівців, яким притаманні високі моральні й професійні якості, органи внутрішніх справ повинні конкурувати на ринку праці з іншими соціальними інститутами. З цією метою держава встановлює певні гарантії соціального захисту. Ці гарантії пропонується розглядати як ресурси, котрі держава використовує у процесі соціального обміну з працівниками органів внутрішніх справ. Від останніх вимагається професійне виконання своїх обов’язків у межах закону. Як результат, держава буде в змозі реалізувати правоохоронну функцію і “обміняти” забезпечення правопорядку на легітимність у відносинах з громадянським суспільством.

На рівні суспільства ці складні системи обміну регулюються через різні соціальні норми. Перш за все, існує ряд нормативних актів, що встановлюють статус правоохоронців, їхні права й обов'язки, санкції за неналежне виконання  функцій. Основними винагородами, що повинні одержувати працівники ОВС від держави за якісне виконання правоохоронної функції, є грошове утримання і соціальне схвалення, а від інститутів громадянського суспільства – соціальне схвалення, повага і відповідні поступки.

У випадку з процесами соціального обміну, до яких включені органи внутрішніх справ, на сьогодні склалася ситуація, коли працівники органів внутрішніх справ фактично не одержують жодної з зазначених винагород: оплата праці низька, робота в міліції не є шанованою у суспільстві, недостатній рівень правосвідомості населення призводить до невизнання легітимності владних повноважень ОВС, навіть самі правоохоронні структури перестають бути єдиним джерелом забезпечення громадського порядку. Криміналізація суспільства спричиняє підміну влади закону на владою авторитету або скоріше «авторитетів». З іншого боку, сама держава суттєво обмежує владні повноваження міліції. Усе це приводить до відтоку високопрофесійних кадрів з ОВС, зміцнення незаконних обмінних відносин із кримінальними елементами, розповсюдження корупції в міліції.

Виходом із ситуації, що склалася, є відновлення балансу в обмінних відносинах. І починати необхідно з відносин “держава – ОВС”. Якщо держава створює правоохоронну структуру, що підтримує встановлений нею порядок і захищає її ж інтереси, то вона повинна і забезпечити відповідну винагороду за виконануу роботу. Тільки у цьому випадку контроль за діяльністю міліції і застосування санкцій до винних буде мати позитивні результати. До цієї схеми вже давно прийшли розвинені держави Заходу. Вони не тільки вимагають від своїх поліцейських ефективності праці, але й формують у населення повагу до закону, сприяють підвищенню престижності роботи у правоохоронній системі, забезпечують її співробітникам високий рівень оплати і різні види соціальних гарантій.

У роботі визначено, що органи внутрішніх справ являють собою соціальну систему, внутрішнім середовищем якої є культура, особистість і поведінковий організм (за Т.Парсонсом). Від організму через особистість до культури йде енергетичне підживлення системи. Підтримка організму здійснюється у процесі реалізації функції адаптації за рахунок матеріального забезпечення працівників ОВС, психологічного супроводження їх службової діяльності, соціальної роботи та соціального забезпечення тощо. Якщо підтримку організму розглядати як задоволення основних потреб особистості, то соціальний захист спрямований, головним чином, на задоволення фізіологічних потреб і потреб у безпеці (відповідно до ієрархічної структури потреб А. Маслоу) і тим самим надає можливість для появи потреб більш високого порядку (зокрема потреби в самоактуалізації і подальшому розвитку).

Проведений у дисертації аналіз показує, що через недосконалість законодавчої бази, декларативність деяких норм, відсутність механізмів впровадження окремих з них у життя, постійне недофінансування повною мірою не задовольняються основні особистісні потреби працівників, що, у свою чергу, викликає деформаційні зміни всього інституту.

 У підрозділі 2.2 “Механізм соціального захисту в ОВС України: основні елементи та принципи організації” зазначається, що сутність поняття соціального захисту в ОВС витікає з розуміння соціального захисту взагалі, який у роботі розглядається в широкому сенсі. Відповідно, соціальний захист в ОВС визначається як сукупність організаційно – правових заходів з боку держави з метою створення та підтримки таких умов життєдіяльності працівників ОВС, які б сприяли підвищенню соціального статусу останніх, що, в свою чергу, забезпечить їхню ефективну службову діяльність.

Виходячи з погляду на соціальний захист як попередження, пом’якшення та скасування негативних наслідків соціальних ризиків та загроз, виокремлюються основні напрямки соціального захисту в ОВС. В основу класифікації пропонується покласти два критерії: 1) вид негативних наслідків соціальних ризиків та небезпек (наприклад, зниження рівня матеріального забезпечення, відсутність часу та можливостей для відновлення фізичного та психічного стану, несприятливі житлові умови тощо); 2) мета організаційної дії - попередження або пом’якшення.

Виходячи з цього, виділено наступні напрямки соціального захисту працівників ОВС:

Заходи попередження негативних наслідків соціальних ризиків та загроз:

·       особливий порядок призначення грошового забезпечення;

·       регулювання режиму праці та відпочинку;

·       соціальний захист у побутовій сфері;

·        медичне обслуговування та санаторно-курортне лікування;

Заходи пом’якшення та скасування негативних наслідків соціальних ризиків та небезпек:

·       державне обов’язкове особисте страхування;

·       державне пенсійне забезпечення та грошова допомога;

·       допомога сім’ям з дітьми;

·       захист сімей працівників ОВС;

·       захист працівників ОВС з особливим статусом.

Звісно, виділення таких напрямків є досить умовним і не є вичерпним. В реальному житті деякі заходи, що спрямовані на захист та допомогу людини, можна віднести до декількох напрямків одночасно. Крім того, зустрічаються й такі, які важко віднести до жодного з перелічених. Чітке розмежування напрямків соціального захисту працівників ОВС ускладнюється значною кількістю нормативно-правових актів, що його регулюють.

Проведений в роботі аналіз нормативно-правового та організаційного аспектів зазначених напрямків дозволив дійти висновку, що, фактично, немає жодного напрямку, який був би позбавлений вад, котрі позначаються на загальному стані соціальної захищеності працівників ОВС.

Підрозділ  2.3 “Суб’єктивна оцінка стану соціального захисту працівників ОВС України та напрямки його удосконалення” містить результати комплексного дослідження особливостей реалізації соціального захисту в ОВС України на сучасному етапі. Представлено узагальнення матеріалів трьох соціологічних досліджень, проведених науково-дослідною лабораторією соціальної та психологічної роботи в ОВС Харківського національного університету внутрішніх справ за участю автора: «Стан соціальної, психологічної та виховної роботи в органах та підрозділах УМВС України в Харківській області» (2000 р.), “Оцінка ходу реалізації ”Комплексної програми кадрової політики в органах та підрозділах внутрішніх справ та забезпечення законності та дисципліни на 2001-2005 роки” (2003 р.), “Стан соціального захисту працівників УМВС України в  Харківській області” (2005 р.). Порівнянність результатів досліджень забезпечується подібністю інструментаріїв. Також використовувались статистичні дані та звіти відділів соціальної роботи УМВС України в Харківській області.

Дослідження засвідчили, що працівники міліції сприймають свою професію як таку, що характеризується значним ступенем ризику виникнення подій, здатних призвести до зниження їхнього соціального статусу. Особливо це стосується можливості опинитись безробітним або значно зменшити доходи, а звідси, не мати змоги отримати адекватну медичну допомогу, надати освіту дітям, поліпшити житлові умови.

Було виявлено, що оцінки працівниками схильності до соціальних ризиків та загроз, що виникають під час виконання ними службових обов’язків, залежать від їх місця служби (обласний центр чи периферія, підрозділ), віку, наявності особливого статусу (учасник бойових дії, ліквідації аварії на ЧАЕС тощо). Це має враховуватися при організації конкретних заходів соціального захисту. З усіх обмежень найбільш негативно впливають на рівень соціальної захищеності працівників ОВС обмеження на заняття підприємницькою діяльністю (56%) та на додаткову роботу за наймом (35%). Вони достатньою мірою не компенсуються системою соціального захисту, яка вже протягом п’яти років стабільно оцінюється працівниками як неефективна (так вважали від 95% до 98% працівників у 2000-2005 рр.).

Результати досліджень свідчать також про те, що проблеми у сфері соціального захисту суттєво впливають на кадрове забезпечення і ефективність професійної діяльності, а через них на розповсюдженість корупційних діянь, зловживання владою і, в решті-решт, позначаються на сприйнятті населенням міліції.

Найбільш гострими питаннями виявилися забезпечення достойної оплати праці (70%); виділення житла та пільгових кредитів під житлове будівництво (64%); дотримання режиму праці та відпочинку (48%), надання пільгових путівок до санаторіїв, будинків відпочинку та оплата проїзду під час відпустки (по 40%).

Для поліпшення соціально-економічного стану 63% працівників пропонують ввести реально, а не номінально нормований робочий день; 58% - приділяти більшу увагу соціально-побутовим умовам проживання працівників, половина опитаних вважають доцільним шукати альтернативні джерела фінансового забезпечення соціального захисту і близько 40% раціоналізувати систему заохочень та краще піклуватись про дітей працівників. Отже, працівники прагнуть розглядати соціальний захист як можливість отримувати справедливу платню, більш-менш пристойні житлові умови, мати змогу (як часову, так і матеріальну) для відпочинку та забезпечувати освіту дітям.

Але ані дотримання встановленого режиму праці, ані її справедливості оплати правоохоронці не відчувають. Працівники міліції нерідко працюють понаднормово, часто без вихідних, в умовах недостатнього матеріально-технічного забезпечення, що ускладнює їхню роботу і вимагає більших часових витрат.

Широке розповсюдження понаднормованої праці пов’язана з необхідністю виконання міліціонерами багатьох не властивих їм функцій, а також значною кількістю «паперової» роботи. У результаті вони вимушені працювати в середньому зайвих 2 - 3 години на день. Найбільше потерпають від цього дільничні інспектори та карний розшук. Така практика отримала розповсюдження переважно в райвідділах великих міст.

Недоліками системи грошового забезпечення, на думку респондентів, є відсутність зв’язку між його мінімальним рівнем та величиною прожиткового мінімуму, що призводить до інертності системи оплати праці і її необгрунтованості. Крім того, значною прогалиною є практична відсутність врахування досягнень високих результатів у роботі (окрім виплат премій, які мають разовий характер). Існуюча система надбавок за професійний рівень є досить формальною.

Щодо вирішення житлових проблем, то спостерігається зростання кількості тих, хто не має власного житла. Це пов’язано з приходом в органи молодих працівників, які вимушені або жити в гуртожитку, або знімати квартири. Якщо, за даними опитування 2000 року, таких було 13%, то у 2005 - 22%. Вірогідність вирішення житлових проблем працівники міліції оцінюють досить низько, причому це стосується не тільки найближчої, але й віддаленої перспективи. Такий високий рівень песимізму спостерігається вже протягом п’яти років. Більш того, відсоток „оптимістів” з кожним роком зменшується.

Для поліпшення своїх житлових умов все більше працівників погодились би взяти кредит на будівництво або купівлю житла (49%). Проте, оскільки платня у працівників міліції є недостатньою для отримання житлового кредиту в банку звичайним шляхом, необхідно розробити механізм вирішення цієї проблеми.

Ще одним напрямком соціального захисту працівників ОВС є пільгова система, але вона носить декларативний характер, оскільки дія багатьох існуючих пільг або призупинена, або вони перестали, власне, бути пільгами. При цьому, якби працівники стояли перед вибором: отримувати високу платню і не мати додаткових пільг та компенсацій, або мати компенсацію недостатнього заробітку за допомогою системи різноманітних пільг, то 90 % з них обрали би саме перший варіант.

Дещо в кращому стані знаходиться медичне обслуговування працівників, яке вони оцінюють в середньому на 3 бали за п’ятибальною шкалою. Але інший засіб піклування про їхнє життя та здоров’я – обов’язкове державне особисте страхування - оцінюється нижче. Недоліки реалізації цього напрямку соціального захисту пов’язані, по-перше, з недостатньою поінформованістю працівників про його умови, відсутністю у них страхових полісів, і, по-друге, складним нормативним регулюванням відшкодування страхових випадків.

Слід зауважити, що формально соціальний захист працівників ОВС, ототожнюючись з соціальною роботою, практично зводиться до заходів допомоги найменш захищеним категоріям правоохоронців, пенсіонерам та членам сімей обох категорій. Але слід зауважити, що і ці види робіт, незважаючи на всі зусилля працівників відповідних відділів, знаходяться ще не на належному рівні через низку об’єктивних причин: нестачу коштів, кваліфікованого персоналу тощо. Таким чином, більша частина працівників ОВС залишається поза увагою. На них переважно спрямовані заходи виховного та дисциплінарного характеру.

Дисертант доводить, що головною причиною такого стану справ є відсутність єдиного координуючого центру, який би опікувався різними напрямками соціального захисту в ОВС. На практиці кожним видом захисту займається декілька підрозділів або служб, інколи вони навіть не належать до системи ОВС. Проблема полягає в тому, що їх діяльність слабо координується, і працівникам  необхідно витрачати значну кількість часу, щоб розв’язати свої проблеми. Також недоліком багатосуб’єктності соціального захисту в ОВС є відсутність єдиної статистичної звітності, яка б віддзеркалювала стан справ у кожному його напрямку.

Авторська позиція щодо вирішення цієї проблеми полягає в тому, що координуючим органом соціального захисту міг би стати відділ виховної та соціальної роботи, а контролюючу функцію щодо його реалізації  могла б виконувати профспілка, діяльність якої на цей час полягає переважно лише в лобіюванні інтересів органів внутрішніх справ у Верховній Раді та Кабінеті Міністрів.

Спираючись на отримані результати соціологічних досліджень, для підвищення ефективності соціального захисту працівників органів внутрішніх справ у роботі визначаються конкретні напрямки.

У висновках підбиваються підсумки проведеного дослідження. Увага акцентується на тому, що:

1.              Аналіз та систематизація теоретичних підходів до соціального захисту в соціології і інших науках дозволили дійти висновку, що найбільш доцільним є розгляд соціального захисту в межах системи соціальної безпеки. Досягнення стану соціальної безпеки відбувається через організацію та реалізацію заходів з соціального захисту як елементу соціальної політики.

2.              Підтримуючи в цілому точку зору, що соціальний захист має на меті захист від наслідків соціальних ризиків, вважається за потрібне доповнити це визначення ще й категорією соціальної загрози, відрізняючи останню від ризику. Відповідно, соціальний захист – це сукупність організаційно-правових заходів щодо попередження, пом’якшення та скасування наслідків соціальних ризиків та загроз.

3.              Соціальний захист в ОВС може розглядатися як сукупність організаційно – правових заходів з боку держави з метою створення та підтримки таких умов життєдіяльності працівників ОВС, які б сприяли підвищенню соціального статусу останніх, що забезпечить їхню ефективну службову діяльність.

4.              Нормативно-рольовий напрямок інституційного підходу (а саме концепції Т. Парсонса та П. Блау), що був обраний для теоретичного та методологічного вивчення рольового призначення соціального захисту в ОВС України, дає можливість визначити його функції: в складних системах обміну між державою, громадянським суспільством та ОВС; у межах ОВС як соціального інституту;  стосовно окремих працівників міліції.

5.              Можна стверджувати, що на макрорівні соціальний захист працівників ОВС є одним з механізмів підтримки справедливого обміну між державою та цим правоохоронним інститутом, що дозволяє їй підтримувати певний порядок у суспільстві. У межах самих органів внутрішніх справ (тобто на мезорівні) соціальний захист виконує функцію адаптації, забезпечуючи всю систему енергією для збереження стабільності та розвитку. І, нарешті, на мікрорівні він сприяє задоволенню одних з найважливіших потреб – фізіологічних – та потреби у безпеці, і цим відкриває особистості шлях до розвитку та самоактуалізації.

6.              Для виділення окремих напрямків соціального захисту запропоновано дві основні класифікаційні ознаки: 1) за видами негативних наслідків соціальних ризиків та небезпек; 2) за метою організаційної дії - попередження або пом’якшення.

7.              Аналіз нормативно-правового та організаційного аспектів виділених напрямків свідчить, що, фактично, немає жодного з них, який не мав би вад, котрі позначаються на стані соціальної захищеності працівників ОВС.

8.              Отримані в ході проведеного дослідження результати дозволили дійти висновку, що сучасна система соціального захисту в ОВС України не задовольняє основних потреб працівників, причому не тільки потреб в стабільності, піклуванні, впевненості в майбутньому, але й навіть фізіологічних потреб – в засобах існування, житлі, відпочинку. Причинами цього є не стільки недостатність фінансування, скільки значна кількість організаційних чинників. По-перше, немає чіткого плану дій, заснованого на вивченні нагальних потреб працівників. По-друге, не завжди враховуються соціальні фактори у здійсненні соціального захисту. По-третє, відсутній дієвий механізм контролю за реалізацією прийнятих законів і навіть єдиний виконавець, який би взяв на себе координацію зусиль окремих підрозділів і до кого працівники могли б звернутись у разі виникнення необхідності. Крім того, деякі напрямки (перш за все, пільгова система) носять декларативний характер.

          Соціальний захист в ОВС сьогодні найчастіше трактується досить вузько – як допомога найуразливішим категоріям. Увага в основному приділяється ветеранам, пенсіонерам ОВС. У результаті практично незахищеним опиняється майже весь персонал ОВС. Ситуація могла би значно покращитись, якщо врегулювати питання режиму праці та відпочинку, пільгового кредитування працівників для придбання або будівництва житла, а також не стільки номінально, скільки реально визначити служби або конкретних посадових осіб, до яких правоохоронець мав би змогу звернутися та отримати допомогу в разі виникнення соціально несприятливої ситуації.

9.              Отримані результати соціологічних досліджень дозволили виділити напрямки діяльності держави для підвищення ефективності соціального захисту працівників органів внутрішніх справ у найближчій перспективі. Здійснений комплексний аналіз стану соціального захисту в ОВС може використовуватися як модель для дослідження ступеня соціальної захищеності працівників міліції на різних рівнях (від райвідділу до міністерства взагалі). Це дозволить вчасно реагувати на проблеми, що виникають, підвищити рівень задоволеності працею та попередити можливі негативні явища в роботі персоналу. Аналогічні дослідження мають проводитися постійно, набувши моніторингового характеру.