ЕЛЕКТОРАЛЬНА КУЛЬТУРА ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено рівень її наукового опрацювання; сформульовано мету та завдання дослідження, його об’єкт і предмет; названо методи дослідження; визначено наукову новизну і встановлено практичне значення одержаних результатів, а також наведено дані щодо їх апробації.

У першому розділі «Теоретичні засади дослідження електоральної культури» здійснено порівняльний соціологічний аналіз вивчення проблеми, надано характеристику методологічних засад дисертаційної роботи, розглянуто різні підходи до визначення поняття «електорат», проаналізовано концепції електоральної участі та електоральної поведінки.

Сьогодні склалися три основні підходи до розуміння сутності та обсягів електорату: нормативний, політологічний та соціологічний. Нормативний підхід визначає електорат, виходячи з історично обумовленого набору формальних юридичних ознак. Його основні ідеї відображені у Конституціях та виборчому законодавстві. Ключове поняття політологічного підходу – «електоральний корпус» – сукупність виборців, об’єднаних певними соціально-класовими ознаками, що зумовлюють їхню близькість до певної партії. Найкращі евристичні можливості він демонстрував у класовому капіталістичному суспільстві за умов конкуренції кількох політичних сил з чітко окресленою соціальною базою. Соціологічний підхід розглядає електорат як усіх громадян, які мають право голосу та реалізують (або не реалізують) його у спеціально створених для цього умовах. Основну увагу приділяють відповідям на запитання – наскільки компетентним, усвідомленим та самостійним є голосування індивіда, якою мірою електоральний вибір відображає його власні інтереси? Ось чому соціологічний підхід набуває надзвичайної актуальності на сучасному етапі, оскільки дозволяє, з одного боку, тлумачити виборчу активність людини як індивідуальний феномен, а з іншого – розглядати кожного з нас як учасника наймасовішого процесу взаємодії поміж народом і владою.

Електоральна культура поєднує суб’єктивний процес усвідомлення людьми необхідності участі у громадсько-політичному житті через найрозповсюдженіший у сучасному світі механізм – політичні вибори –  із об’єктивною необхідністю делегувати своє суверенне право на владу в державі посередникам у вигляді індивідуальних чи колективних електоральних акторів. Проаналізувавши різні підходи до визначення сутності електоральної культури, дисертант дійшов висновку про значні евристичні можливості концепції соціального простору П. Бурд’є. Відповідно до неї, в процесі польової діяльності в агента формується габітус – інтериорізований у перебігу соціалізації досвід та бажання діяти за приписами поля.  В свою чергу, поле надає можливості та засоби для творення нових соціальних практик. Конкретні дії агентів у соціальному полі одночасно змінюють та відтворюють його. Звідси випливає, що електоральна культура базується на подвійній ідентифікації громадян, що відбувається, по-перше, у площині “громадянин-виборець”, а по-друге, у площині “виборець – симпатик певної політичної сили”. Відносини "громадянин-виборець" фіксують можливість включення пересічної людини у механізми представницької демократії та утворюють об’єктивний інгредієнт електоральної культури – електоральну участь. Відносини "виборець-прихильник певної партії" пов’язані з поглибленням електоральної участі та її трансформацією в політичну підтримку громадянами конкретних представників чи угруповань політичної еліти й утворюють суб’єктивний інгредієнт електоральної культури – електоральну поведінку. Отже, електоральна культура є медіаторним елементом політичної культури, завдяки якому забезпечується включення людини у відносини представницької демократії.

Розглянувши різні моделі структурування електоральної культури, автор дійшов висновку про високу методологічну гнучкість та широкі пізнавальні перспективи підходу Г. Алмонда та С.Верби. Відповідно до нього, електоральна культура складається з трьох рівнів – когнітивного, афективного та конативного, на кожному з яких відбувається інтерналізація отриманої ззовні інформації, надання їй оціночного характеру та перетворення на стимул до реальної політичної дії – голосування на виборах. Логіка взаємодії об’єктивного та суб’єктивного зумовлює виділення контурів самовідновлення та саморозвитку електоральної культури. Перший характеризує специфіку електоральної участі та складається з таких елементів, як політична ментальність, соціально-політичний капітал та ситуація виборів, а другий – відображає особливості електоральної поведінки населення та поєднує в собі політичні орієнтації, електоральні настрої та електоральні преференції. Кожен із рівнів утворено двома елементами, один з яких належить до об’єктивного, а інший – до суб’єктивного інгредієнтів. У такий спосіб забезпечуються цілісність та стабільність електоральної культури. Отже, електоральна культура - це складна соціальна система, яка поєднує процеси диференціації та інтеграції. Цією обставиною зумовлено багатоманіття форм її існування – групова, регіональна та загальнонаціональна, завдяки чому у виборчому процесі гарантується представництво інтересів та цінностей різного рівня – від локальних, корпоративних до загальнодержавних.

Дисертантом зроблено висновок, що дослідження електоральної участі та електоральної поведінки йде від визнання абсолютної зовнішньої детермінованості електорального вибору до усвідомлення глибоко внутрішніх відмінностей у голосуванні людей. Незважаючи на значні відмінності, для представників «класичних» (екологічної, соціологічної, соціально-психологічної та інструменталістської) шкіл характерні одномірність характеристики електоральної поведінки та зосередження уваги на одному або кількох її чинниках. Дані концепції, хоча й використовували соціологічну термінологію, проте вибудовувалися, виходячи з політологічного розуміння електорату як певного кола громадян, що з різних причин схильні підтримувати ту чи іншу політичну силу. В цьому полягає методологічна обмеженість розглянутих теорій, адже вони демонструють добрі результати лише в умовах усталених демократій. Однак у перехідних суспільствах з нестабільною партійною системою, аморфними політичними переконаннями більшості громадян, високою соціальною фрустрацією та розвиненою міжрегіональною диференціацією прогностичний потенціал «класичних» шкіл мінімізується.

У другому розділі «Регіональний вимір електоральної культури» основну увагу приділено обґрунтуванню регіональної сутності електоральної культури сучасного українського суспільства, виокремленню спільного та відмінного в електоральних культурах різних частин нашої держави; розглянуто форм та чинників електоральної регіоналізації; зіставлено пояснювальні можливості різних теоретичних концепцій регіональних електоральних культур.

Тенденція до розширення самоврядних прав територій проявляється у більшості розвинених країн світу. В Україні цей процес має свої особливості, серед яких: велике нагромадження завдань державного будівництва, економічного реформування, національної консолідації та подолання територіальних диспропорцій соціально-економічного розвитку; тривале відчуження більшості населення від громадсько-політичного життя; суперечливий процес формування загальнонаціональної партійної системи. Електоральна регіоналізація має дві форми: первинну і вторинну. Первинна електоральна регіоналізація – це соціокультурний феномен, що  розвивається на рівні територіальних макроспільнот (Північ, Схід, Південь, Захід, Центр), для яких характерні спільні природні, соціокультурні та історичні умови існування. Вторинна електоральна регіоналізація – це політологічна категорія, процес формування місцевих політичних режимів зі своєрідним набором засобів електорального та позаелекторального впливу, що може охоплювати як мезорегіони (Донбас, Галичина), так і окремі області. У дисертаційному дослідженні аналіз спрямовано на порівняння первинних електоральних регіонів, що в тій чи іншій конфігурації виділяють майже всі автори, – Заходу (Волинська,  Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька області); Півночі (Житомирська, м. Київ, Київська, Сумська, Чернігівська); Центру (Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Хмельницька); Сходу (Дніпропетровська, Донецька, Луганська, Харківська), Півдня (Запорізька, Миколаївська, Одеська, Херсонська) та Криму (включно з м. Севастополем). Регіональні електоральні культури є складовими загальнонаціональної та розвиваються в її рамках, пристосовуючи загальнодержавні формальні та неформальні електоральні стандарти до певних територіальних спільнот. Це своєрідні матриці загальнонаціональної електоральної культури, що відіграють посередницьку роль у трансляції політичних нововведень та забезпеченні зворотного зв’язку з громадянами. Відповідно до цього, електоральні культури, що формуються в перебігу електоральної регіоналізації, поділяють за аксіологічним (цілісна, домінуюча, дихотомізована та фрагмен­тарна), ідентифікаційним (двопартійна, мультіваріантна та атомізована) і регулятивним (ринкова, бюрократична та керована) критеріями.

На цьому тлі гостро постає проблема пошуку оптимальних теоретичних підходів, які дозволили б повною мірою виявити особливості функціонування електоральної культури на регіональному рівні. Використання теорії соціальних розколів створює добрі методологічні можливості для багатопланового аналізу електоральних проявів на місцях. Проте нез’ясованим залишається питання, як саме диференціюються волевиявлення та участь громадян у виборах? Партійно-ідентифікаційна теорія, за умов вибору вдалих емпіричних індикаторів, також достатньо ефективно може бути використана у практиці регіонального електорального прогнозування. Однак у пострадянських країнах вона пояснюватиме лише поведінку політично активної частини електорату, яка систематично від виборів до виборів підтримує або одну політичну силу, або представників одного ідейно-політичного напряму. Поведінку іншої частини виборців, які мало цікавляться подіями громадсько-політичного життя, коректніше розглядати з позицій раціонального вибору. Таким чином, кожна з цих теорій пояснює процеси на певному рівні електоральної культури.

У роботі доведено, що в Україні не склалося загальнонаціональної електоральної культури внаслідок багатовікової відсутності державності, єдиного центру прийняття владних рішень та єдиних управлінських інституцій. Натомість у нашій державі сформувалися чотири - п’ять первинних електоральних районів. Аналізуючи співвідношення загальнонаціональних та регіональних елементів в електоральній культурі українських виборців, можна помітити, що відмінності фіксуються практично по всіх її пунктах. Тенденції до поступового вирівнювання електоральної активності за рахунок її підвищення на Сході та Півдні країни та висока узгодженість регіональних оцінок характеру виборчого процесу дозволяють говорити про початок зближення регіональних культур через формування спільного проблемного поля електоральних кампаній. Але відчувається значний дезінтегруючий вплив кількох тем та месиджів (надання офіційного статусу російській мові, визнання воїнів УПА, українська або радянська ідентичність, ставлення до подій Жовтневої революції 1917 р.), що по-різному сприймаються по обидва береги Дніпра та протиставляють людей з різними системами політичних цінностей.

У третьому розділі «Функціонування електоральної культури в Південній Україні» проведено огляд основних характеристик електоральної культури південних областей нашої держави і констатовано, що історично жителі цього краю перебували на периферії  державно-владного впливу. Це зумовило широке поширення політичної апатії, відчуження від державних інституцій, помітно вищу довіру до місцевого нобілітету, аніж до столичного. У політичній ментальності населення та регіональних еліт зберігає певний вплив «новоросійський проект», побудований на ідеях збереження культурних і політичних традицій радянських часів. Проте виборці південних регіонів все частіше схильні надавати перевагу не стільки силам комуністичної та соціалістичної орієнтації, які апелюють до спільного з Росією історичного минулого, скільки силам, що ототожнюють демократію в її ліберально-космополітичному, проте не націоналістичному, варіанті. Разом з тим регіональна електоральна культура є надзвичайно гетерогенною, в ній співіснують різні вектори, що відображають політичні цінності, склад впливових електоральних акторів та ступінь  позаелекторальної керованості виборчого процесу.

Названі суперечності становлять рушійну силу процесу інституціалізації регіональної електоральної культури, що проходить три етапи: установчий, стабілізаційний та інституціалізаційний. На кожному із них відбувається оформлення певного рівня електоральної культури. Установчий етап (1990-1994 рр.) пов’язаний з усвідомленням людьми розбіжностей поміж різними політичними силами, політико-ціннісною диференціацією на прихильників та опонентів соціально-економічних перетворень  - наповненням когнітивного рівня електоральної культури. Стабілізаційний етап (1994-2004 рр.) – це період чіткого розподілу електорального корпусу за ознаками “ліві-праві” та “влада-опозиція”. Виділяється соціальна база найвпливовіших політичних сил, означаються межі електоральних розколів поміж містом і селом. Варто відзначити і феномен „розколотого голосування”, який ще раз підтверджує суперечливість та незавершеність формування електоральної культури як на рівні Південного регіону, так і в Україні в цілому. На сучасному, інституціалізаційному етапі (з 2004 р.) відновлюється вплив соціокультурних протиріч початку 1990-х рр., що відображається через прискорене формування регіональної соціально-політичної ідентичності.

Таким чином, ставлення громадян до інституту політичних виборів формується поступово, через соціальні механізми, що забезпечують постійний кругообіг інформації поміж рівнями та контурами електоральної культури. Цих механізмів три – кратологічний, ідентифікаційний та преференційний. У стабільних демократичних суспільствах вони, як правило, функціонують злагоджено та ритмічно, постійно стимулюючи високу електоральну участь та не дозволяючи політичним силам втрачати зв’язок зі своїми виборцями. По-іншому виглядає ситуація в суспільствах, що трансформуються. На прикладі південних регіонів України помітна значна невідповідність між довірою до центральної влади та місцевої. Також варто звернути увагу на орієнтацію абсолютної більшості жителів Півдня на політико-культурні ціннісні концепти радянської епохи та вкрай проблематичну ідентифікацію з Українською державою. Значне відчуження від влади та перебування у пострадянському аксіологічному дискурсі з року в рік стимулюють виборців південних областей до підтримки політичних сил з проросійськими гаслами. Завершення інституціалізаційних процесів в електоральній культурі регіону сприятиме зменшенню конфліктологічної складової електорального вибору наших земляків та поступовому зниженню міжрегіональної соціально-політичної напруги.

У висновках представлено головні положення та результати дисертаційної роботи, а саме, що проблемним полем дослідження є електоральна культура сучасного українського суспільства і тому автором вирішено наукове завдання проведення комплексного аналізу електоральної культури як соціального феномену з урахуванням регіональних особливостей її функціонування. Вихідним методологічним принципом дослідження є системний принцип, що спонукає розглядати електоральну культуру як відкриту соціальну систему, що поєднує в собі об’єктивний та суб’єктивний інгредієнти та виступає посередником поміж політичною системою та громадянами, сприяючи їх залученню до механізмів представницької демократії через участь у політичних виборах. З іншого боку – в електоральній культурі відбивається специфіка прийняття соціальним суб’єктом електорального рішення – основного способу впливу пересічної людини на політичні процеси. Це зумовлює співіснування трьох рівнів електоральної культури: когнітивного афективного та конативного. Отже, електоральна культура є діалектичним феноменом, в основі якого лежить боротьба  двох тенденцій – прагнення громадян (принаймні, їх соціально-активної частини) впливати на вектори державного управління та намагання кількох політичних акторів монополізувати владу, перетворивши вибори на інструмент легітимації своїх позицій.

Електоральна культура постає лише за умов наявності альтернативних систем соціально-політичних цінностей, присутності політичних акторів, які могли вільно артикулювати їх, та забезпечення законної можливості трансформувати соціально-політичні цінності в політичну практику за підсумками вільних конкурентних виборів, тобто є продуктом індустріального суспільства. Разом з тим її окремі елементи були присутні ще в епоху Античності та Середньовіччя. Проте в цей період суб’єктом взаємодії поміж владою як соціальним інститутом та населенням була лише частина жителів певної країни, обрана за тими чи іншими ознаками. З початком Промислової революції та ґенези масових партій у Західній Європі гостро постала проблема надання загального виборчого права. Це сприяло формуванню єдиних політичних націй та міжрегіональному зближенню. Однак досвід класичних демократій XX ст. переконливо довів, що електоральна культура часів стабільних партійних систем теж не позбавлена базових протиріч. Ось чому сьогодні поняття «електорат» та «електоральна культура» все більше набувають власно соціологічного змісту, що дозволяє не лише охарактеризувати законодавчо наданий громадянину обсяг виборчих прав, але й зрозуміти, як він його використовуватиме.

Виходячи з цього, електоральна культура існує в трьох формах, репрезентуючи широкий спектр соціальних інтересів та цінностей: груповій, регіональній та загальнонаціональній. Проведений у дисертаційному дослідженні аналіз показав, що недостатньо вивченими залишаються такі аспекти об’єкту: структурно-функціональні риси електоральної культури, дослідження форм її існування, визначення сутності та різновидів електоральної регіоналізації, виявлення співвідношення загальнонаціональних та регіональних елементів у електоральній культурі сучасного українського суспільства. Нами встановлено, що підвалини електоральної регіоналізації на теренах нашої країни було закладено ще задовго до проголошення незалежності, а рамки первинних електоральних районів, як правило, визначалися минулим тих чи інших земель. Прискорене оформлення регіональних електоральних культур у нових демократіях обумовлено виходом на поверхню соціально-економічних протиріч останнього етапу розвитку комуністичних режимів. Під їхнім впливом люди усвідомлюють свої політичні інтереси та позиціонують їх у межах певного політичного континууму («комуністичний – рухівський» у першій половині 1990-х рр., «синьо-білий–помаранчевий» на сучасному етапі). Згідно з теорією дифузії інновацій, процес розповсюдження нововведень має хвилеподібний характер – від центру до периферії. Таким чином, дисертантом доведено, що електоральна регіоналізація є закономірним процесом, в якому втілено вимоги часу, а саме: з одного боку –  ускладнення соціальних систем з метою розширення бази підтримки електоральних акторів, а з іншого – збільшення автономії її частин для ліпшого виконання своїх функцій.

Різноманітність електоральних культур у регіонах України проаналізовано з кількох теоретичних позицій. Непогані евристичні перспективи тут має теорія соціальних (або соціокультурних) розколів. Проте за такого підходу поза увагою лишається позиціонування електоральних акторів у ліво-правому континуумі, що останнім часом все частіше набуває вигляду дихотомії «проросійський–проєвропейський». Теорія ідеологічно-спектрової ідентифікації дозволяє зрозуміти частку аксіологічного навантаження у підтримці певного електорального актора. Теорія раціонального вибору, у свою чергу, виступає більш гнучким інструментом, допомагаючи не тільки проаналізувати політичну обізнаність громадян та їхню готовність до усвідомленого вибору, але й значення, яке вони надають тому чи іншому голосуванню.

Саме цьому загальнонаціональна електоральна культура в нашому суспільстві формується у поєднанні регіональних електоральних культур, що розрізняються за соціально-економічними та соціокультурними характеристиками. Оскільки електоральна культура за своєю суттю – це феномен демократичного правління, то багатоманітність є її невід’ємною рисою. Разом з тим їй притаманний ефект синергії, що проявився під час президентських виборів 2004 р. Таким чином, формування загальнонаціональної електоральної культури – одна з найважливіших складових процесу творення української політичної нації.  

Емпіричну верифікацію основних теоретичних положень дисертаційного дослідження було проведено при аналізі функціонування електоральної культури у Південному регіоні України. Електоральна культура цього краю історично поєднувала в собі протилежні політичні, економічні, соціальні та культурні орієнтації. Жителів Запорізької, Миколаївської, Одеської та Херсонської областей об’єднує глибоке відчуження від владних інституцій. При цьому місцева адміністрація отримує вищу оцінку, аніж центральна, що, вірогідніше за все, пов’язане з більшою наочністю вирішення завдань, які стоять перед нею. Одночасно з високою недовірою до всіх без виключення інститутів державного та місцевого управління у регіоні зберігається високий потенціал  патерналістських настроїв.

Виділено три етапи формування  регіональної електоральної культури, кожен з яких має власну соціально-політичну специфіку. Їх можна об’єднати у два цикли. Перший цикл (1990-1998 рр.) характеризується нестабільністю державного устрою, загрозливим економічним спадом, різким зниженням рівня життя населення, співіснуванням слабких партій та “антипартійного” виборчого законодавства, що гальмувало партійно-політичну структуризацію суспільства. Для другого циклу (з 1998 р.) притаманні відхід на другий план учасників виборчих змагань початку десятиліття (чільне місце зберігають тільки Комуністична та Соціалістична партії), посилення суперництва всередині ідеологічних спектрів, втручання органів влади у виборчий процес, поява значної кількості партійних утворень аполітичного типу, зростання впливу соціокультурних протиріч на електоральний вибір населення.

Великий вплив на виборців регіону здійснюють соціокультурні конструкти як радянських, так і дореволюційних часів, зокрема, “новоросійський проект”. Високий рівень регіональної просторово-територіальної ідентифікації в поєднанні з пострадянською ідентифікаційною системою (інтеграція в рамках Єдиного економічного простору, неприйняття руху до Північноатлантичного альянсу, стримане ставлення до ЄС тощо) зумовлюють оформлення фрагментарного типу електоральної культури, за якого серед громадян відсутня згода стосовно більшості політичних питань. Нерозвиненість структур громадянського суспільства, низький рівень участі громадян у діяльності структурних підрозділів політичних партій спричинюють відособленість пересічних виборців не лише від влади, але й від громадсько-політичного життя в цілому. За таких умов зберігається висока вірогідність становлення регіонального політичного режиму латиноамериканського типу. Разом з тим останніми роками все помітніші тенденції синкретизації регіональної електоральної культури, поєднання в ній східного вектору зовнішньополітичних орієнтирів та прихильності до ринкових перетворень. Перед Півднем відкривається перспектива стати поєднувальною ланкою поміж різними частинами розділеного українського суспільства.

Таким чином, результати дисертаційного  дослідження  дозволяють по-новому поглянути на електоральну поведінку громадян України, поглибити пізнання ролі та місця електоральної культури в демократизації інституту політичних виборів, розглядати розбіжності електоральних культур Заходу та Сходу, Півночі та Півдня як закономірні, що не мають антагоністичного характеру та самі по собі не містять конфліктного потенціалу. Результати дослідження можуть бути враховані при розробці державної регіональної політики, проекту адміністративно-територіальної реформи, децентралізації системи влади та збільшення повноважень регіональних самоврядних органів.