ВИЩА ШКОЛА РЕГІОНУ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ




  • скачать файл:
Название:
ВИЩА ШКОЛА РЕГІОНУ ЯК ОБ’ЄКТ СОЦІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Альтернативное Название: ВЫСШАЯ ШКОЛА РЕГИОНА КАК ОБЪЕКТ СОЦИАЛЬНОГО УПРАВЛЕНИЯ
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовується актуальність теми, зв’язок роботи з науковими програмами і темами, визначаються мета і завдання дослідження, його об’єкт, предмет і методи, аргументується наукова новизна одержаних результатів, а також їх практичне і теоретичне значення, вказується на особистий внесок здобувача та апробацію результатів дисертації.


          Перший розділ дисертаційного дослідження – “Теоретико-методологічні основи соціального управління освітою” –  присвячений аналізу теоретико-методологічних підходів до вивчення вищої освіти, особливостей функціонування вищої школи як соціального інституту в умовах радикальної трансформації українського суспільства.


          У першому підрозділі “Теоретичне осмислення проблем соціологічного вивчення освіти” розглядаються різні методологічні підходи, з позицій яких можливе комплексне дослідження  особливостей функціонування вищої школи, виявлення  шляхів та методів удосконалення управління нею в умовах соціальної трансформації та поглиблення освітніх реформ. 


Автором зазначається, що логіка дисертаційної роботи вимагає, перш за все,  застосування структурно-функціонального аналізу. Причому, не відкидаючи загальнотеоретичної правомірності підходу Т.Парсонса, який пропонував досліджувати навчальні заклади як соціальні системи, логічно розглядати у вигляді соціальних систем вищу школу регіону та вищу освіту країни в цілому, а функціонуючі в них навчальні заклади вивчати як соціальні організації.


Сучасна українська вища школа, як на регіональному, так і на національному рівні, являє собою соціальні системи перехідного типу. У них поряд із впровадженням нових продовжують існувати старі цінності, норми та структури, що породжує різного роду протиріччя, стимулює зростання аномії. Це передбачає при її аналізі базування на  нормативно-ціннісному аспекті структурного функціоналізму разом з використанням теорії соціальної аномії. Відзначається плідність методологічного підходу Р.Мертона, який запропонував для аналізу як інтегрованих, так і розбалансованих систем  поряд з категоріями “функція”, “функціональні вимоги” використовувати поняття “явна функція”, “латентна функція”, “дисфункція”, “баланс позитивних функцій та дисфункцій”, “функціональні альтернативи”, а також категорію “аномія”. У роботі дисфункції та латентні функції системи вищої освіти нинішньої України пропонується розглядати як функції (наслідки дії) перехідної соціальної структури, що перебуває в стані аномії.


Комплексний підхід до проблеми дослідження передбачає також врахування   концепції культурного капіталу П.Бурдьє, в якій вводяться поняття соціального простору і соціального поля, а різновид останнього – освітнє поле – розглядається як арена  протиборства самої системи освіти (яка встановлює правила, за якими будуть диференціюватись індивіди як достойні чи не достойні володіти дипломом як номінацією, що надає першим привілеї у боротьбі за статус) та  суспільства в особі держави, політичних партій, громадських організацій, які проголошують  як ідеал суспільство “рівних можливостей” і як його складову рівний і справедливий доступ до освіти.


Раціональне методологічне “зерно” для даного дослідження міститься також в “теорії людського капіталу”. Досить цікавою з цієї позиції та з точки зору своєї функціональної значимості і спроб її реалізації бачиться концепція безперервної освіти. Ця концепція потребує впровадження  реформ у системі освіти, зокрема,  нової освітянської політики та освітніх технологій. Система управління освітою, в цьому разі, еволюціонує у бік розробки технологій скоріше “методологічного”, аніж “пенітенціарного” (як це було характерним для традиційного суспільства) характеру. З пріоритетністю концепції безперервної освіти добре корелюють ідеї переходу в системах управління до “м’яких” технологій. 


У підрозділі робиться загальний висновок, що логіка соціологічного дослідження  проблем управління вищою освітою регіону  вимагає використання комплексного методологічного підходу,  застосування як об’єктивістського підходу, так і соціокультурної парадигми.


У другому підрозділі “Особливості функціонування вищої школи як соціального інституту” автор зазначає, що стан і динаміка розвитку  вищої освіти в Україні на сучасному етапі детермінована цілим колом  чинників. По-перше, соціально-політичні і духовні процеси становлення української державності на шляхах повноправного входження в світовий цивілізований простір наповнюють новим змістом стратегію України по відношенню до ролі вищої освіти. Кращі зразки освітніх систем світу  істотно впливають на реформування системи вищої освіти в нашій країні.


По-друге, вихід із соціально-економічної кризи для України обертається ситуацією жорстких економіко-фінансових умов, фрустраційних станів управління в освіті. Це в цілому визначає граничні кордони розгортання програми реформування вищої школи в економічному і часовому аспекті, обумовлює принципову значущість точності відбору пріоритетів освіти. Особливий вплив при цьому виявляє входження в ринкові відносини як нову соціальну практику.


По-третє, інерційні процеси впливу «радянської освітньої традиції» (як позитивні, так і негативні) вносять своєрідність в умови реформування вищої освіти.


Освітянська реформа в Україні передбачає не лише розробку та втілення нової моделі педагогічного процесу, але й принципову зміну соціальних цілей і завдань освіти.  У вітчизняній літературі  протягом тривалого часу задачі освіти, і вищої школи зокрема, визначалися надто утилітарно.Мета  для вищої школи є головним орієнтиром її розвитку. У той же час з позицій суспільства головні цілі вищої школи виступають і реалізуються у вигляді її основних функцій. Функція - одна з фундаментальних категорій соціології, є однією з найбільш істотних характеристик цілеспрямованих організованих систем, до яких, безумовно, належить вища школа. Сукупність наслідків діяльності системи освіти в цілому, і ,зокрема, вищої, зазначає автор, дуже широка, тому і перелік функцій вищої школи може бути значним. Соціологічне обґрунтування якісних змін у соціальних функціях вищої освіти  є ефективним з позиції теорії постіндустріального суспільства.


У дисертації підкреслюється, що сукупності задач і функцій вищої школи  не завжди збігаються, адже  це  різні множини, що перетинаються тільки частково: з одного боку, не всі результати діяльності вищої школи є наслідком виконання поставлених задач, з іншого боку, не завжди всі задачі виконуються. Бувають ситуації, коли задача вищою школою виконується, а відповідна   функція не виконується або виконується не повністю.


Автором відзначається, що в умовах переходу до ринку і демократизації суспільства необхідний перехід до концепції особистості як активного суб'єкта вибору і прийняття рішень у сфері вищої освіти та праці. Ця концепція повинна виходити з безумовного пріоритету гуманістичної функції вищої освіти, а мета останньої повинна полягати у всебічній, повній соціалізації особистості, задоволенні її освітнього хисту. Модернізацію освіти слід орієнтувати на те, щоб надійно гарантувати конституційні права, свободи і інтереси громадян в освітній сфері, щоб привести систему освіти у відповідність до сучасних потреб особистості,  створювати передумови для її подальшого розвитку, примноження досягнень та збереження кращих традицій на основі поєднання державної, громадської та приватної ініціативи, суттєво поліпшити підготовку представників нових поколінь до життя і праці в демократичному громадянському суспільстві з ринковою економікою.


 


Другий розділ “Модернізація управління вищою освітою у форматі регіональних перетворень” присвячено аналізу суті  регіоналізації вищої школи та значення цього процесу для здійснення реформ у цій галузі; виявленню рівня сформованості соціальної бази таких реформ у регіоні.

У першому підрозділі “Регіоналізація вищої школи як один із шляхів реформування системи освіти” обґрунтовується сутність регіоналізації вищої школи, її особливості та проблеми в умовах сучасного українського суспільства.  Відзначається, що регіоналізація в Україні містить в собі багато таких моментів, які не можуть бути оцінені однозначно позитивно, з точки зору розвитку держави як цілісного утворення.


У  той же час, регіоналізація в Україні має, звичайно ж,  об’єктивне підґрунтя. Децентралізація управління на регіональному рівні викликана специфічними особливостями географічного положення окремих регіонів, умовами їх економічного розвитку, соціальними і демографічними умовами, а також традиціями та існуючою практикою.


          Певні регіони мають власні соціальні інтереси, для задоволення яких необхідна цілеспрямована регіональна політика як центральних, так і регіональних органів державної влади та місцевого самоврядування.  Важливе значення в цьому плані має творча співпраця управлінців-практиків та вчених щодо розробки регіональних програм, а також формування місцевих інноваційних фондів, створення територіальних інноваційних структур. Прикладом такої співпраці може слугувати   Угода між виконкомом Дніпропетровської міської ради і радою ректорів Дніпропетровського   вузівського регіону, що була укладена в  жовтні    1999 року з метою підвищення підготовки та використання фахівців з вищою освітою в економічному та соціальному комплексі м. Дніпропетровська, більш повного використання науково-технічного потенціалу ВНЗ.


          У  дисертації відзначається, що цілі реформування системи вищої освіти в регіоні повинні бути оптимізовані у напрямках створення системи безперервної освіти, для якої характерне різноманіття типів вищої освіти за термінами і рівнями підготовки, формами навчання. Подібна інституційна рухливість дає можливість більш оперативно керувати нею на невеликих територіях, де зв’язок між наукою, виробництвом та освітою тісніший; впроваджувати принципи децентралізації і демократизації управління, надання самостійності ВНЗ, їх регіональним  об’єднанням.


Уже зараз регіональний освітній комплекс включає такі складові частини: об’єднання однопрофільних вищих та середніх навчальних закладів з єдиним координаційним центром; багаторівневі вищі чи середні професійні навчальні заклади, що реалізують рівні початкової, середньої та вищої професійної освіти; комплекси безперервної освіти “коледж-філія ВНЗ” та ін.


Наприклад, значну роль у  комплектуванні якісного поповнення особливо інженерних і науково–природничих  факультетів Дніпропетровського національного університету відіграє Регіональний центр безперервної освіти “Придніпров’я”, до складу якого входять 60 середніх загальноосвітніх шкіл, 20 ліцеїв та гімназій, 12 коледжів і технікумів, 60 виробничих об’єднань (підприємств, організацій). Діяльність цього Центру спрямована на розвиток довузівської освіти, вдосконалення структурних зв’язків між навчальними закладами різних рівнів освіти, створення розвинутої інфраструктури післядипломної освіти. Багаторічний порівняльний аналіз успішності студентів, що закінчили навчальні заклади Центру, переконує в тому, що ці студенти більш адаптовані до нової системи навчання, а їх результати навчання вищі у порівнянні з іншими студентами. Важливим є також те, що цій категорії студентів вже з першого курсу відоме місце їх майбутнього працевлаштування. Автор вважає, що невід’ємною складовою частиною таких комплексів повинні бути  інститути післядипломної освіти.


Післядипломна освіта є важливою складовою регіонального освітнього комплексу, оскільки науково-технічний прогрес постійно рухається вперед, що зумовлює необхідність постійного вдосконалення власної освіти та системи післядипломної освіти взагалі шляхом створення і розвитку інститутів підвищення кваліфікації в усіх галузях. Отже, для створення єдиного регіонального освітянського простору необхідна інтеграція освітніх закладів усіх рівнів, закладів додаткової освіти, підприємств та організацій регіону, а також бібліотек, музеїв тощо.


 Основою даної системи є безперервність процесу та спадкоємність змісту  освіти як по вертикалі, так і по горизонталі.  Вона буде сприяти збереженню цілісності регіонального освітянського простору, підвищенню якості підготовки фахівців, розвитку інноваційних процесів та творчої активності суб’єктів процесу, створенню інтегрованих програм  освіти різних рівнів та напрямків, оптимальному використанню науково-педагогічних кадрів та навчально-матеріальної бази.


Автор зазначає, що існує ряд невирішених проблем, які знижують позитивний ефект  розвитку регіоналізації вищої освіти. Так, зокрема,  слабко діє взаємозв’язок закладів освіти різного відомчого підпорядкування, немає між ними взаємодії для вирішення стратегічних перспективних питань розвитку освіти. Недостатньо враховуються потреби регіонального ринку праці. Існує проблема  постановки вірного акценту на співвідношенні етнічного та загальнонародного, регіонального та державного для рішення як організаційно-педагогічних, так і змістовно-педагогічних питань розвитку освітньої системи в регіоні.


               У другому підрозділі “Соціологічний аналіз ставлення викладачів вищої школи до її реформування” наголошується на тому, що необхідним елементом механізму реформ у вищій школі є формування у середовищі її працівників зацікавленості у змінах, потреб у досягненні цілей, адекватних змісту реформ.


На основі аналізу результатів соціологічних опитувань, проведених у вищих навчальних закладах регіону, автором відзначається, що хоча показник підтримки реформ вищої школи з боку її кадрового потенціалу має позитивну динаміку, а частка тих, хто негативно оцінює їх результати за останні роки суттєво зменшилась, все ж не може не хвилювати наявність великої кількості викладачів, які не мають чіткої позиції з цього питання. З одного боку, це свідчить про наявність значного резерву для розширення соціальної бази освітніх реформ, з іншого – про недостатнью поінформованість викладачів щодо цілей, завдань, реальних досягнень та перспектив перебудовчих процесів у вищій школі.


У  підрозділі відзначається, що сприйняття суб’єктом освітнього процесу кожного конкретного серйозного нововведення починається з усвідомлення необхідності його користі для вирішення певної актуальної проблеми. Тому співставлення ієрархії усвідомлених проблем з цілями реформування вищої школи з одного боку, і з практикою реформ – з іншого, дозволяє, на думку автора, оцінити рівень сформованості соціальної бази реформ, підготовленість і ефективність їх конкретних напрямків.


Проведені емпіричні дослідження засвідчили, що проблеми, які входять до числа найгостріших, тісно пов’язані між собою у свідомості респондентів і разом віддзеркалюють низький рівень фінансування вищої школи і, перш за все,  низьку зарплату її працівників. Саме ця проблема  значною мірою визначає сьогодні ставлення більшості викладачів до реформ, формує характер їх соціального самопочуття.


Одностайно викладачі підтримують практику  наукових стажувань,  роботи в зарубіжних ВНЗ за контрактами, а також запрошення зарубіжних колег для читання лекцій в Україні. Переважна більшість викладачів також схвально ставиться до таких нововведень, як створення навчально-педагогічних комплексів, ріст автономізації ВНЗ, варіантність форм фінансування вищої школи, рейтингова система оцінки знань студентів, введення контрактної системи наймання викладачів на роботу, впровадження ступеневої системи вищої освіти. Остання інновація, зокрема, на думку викладачів,  дозволяє зробити більш гнучким навчання, яке повинно досить оперативно реагувати на зміни соціальних процесів; адаптувати молоде покоління до вимог, що швидко змінюються в ринкових умовах; забезпечити варіантність навчання (вибір різних освітніх та професійних програм) і тим самим сприяти більш повній реалізації творчого потенціалу особистості; забезпечити фундаментальність освіти, здійснити перехід в навчанні до такого стану, коли людина вже здатна постійно оновлювати свої знання самостійно; максимально зблизити вітчизняну систему підготовки фахівців до міжнародних стандартів, забезпечити еквівалентність дипломів, що прокладе стежку для України в міжнародний освітній простір.


З точки зору викладачів, більш за все гальмує процес реформування вищої освіти  відсутність їх матеріальної зацікавленості в інноваційній діяльності.       Навіть у розвинутих країнах вважають, що допомога викладачам у сфері інтеграції нових технологій в процесі навчання – найбільш важлива проблема, з якою стикаються університети.


У  дисертації відзначається, що назріла потреба налагодження в регіонах механізму моніторингового відслідковування ходу реалізації освітніх програм. Це відкриє широкі можливості для їх оперативного коректування. Слід враховувати, а також цілеспрямовано формувати  громадську думку стосовно  доцільності інновацій у вищій школі. Необхідно широко залучати педагогічну громадськість, органи місцевого самоврядування до обговорення концепції та ходу реформ у вищій школі шляхом проведення семінарів, круглих столів, ділових ігор, інноваційних тренінгів. І, насамперед, необхідні загальнодержавні заходи по підвищенню соціального статусу викладача ВНЗ,  подолання наявного нині неузгодження основних елементів цього статусу: кваліфікації, оплати праці, престижу.


          Третій розділ “Соціальні технології регіонального управління освітою” присвячено аналізу проблем функціонування вищих навчальних закладів як соціальних організацій, виявленню сутності та прикладних можливостей різних моделей соціальних технологій управління вищою освітою, узагальненню авторської практики з використання технологій соціального діагностування в регіональному управлінні вищою освітою.


У першому підрозділі “ВНЗ як соціальні організації; оцінка потенціалу управління та самоврядування” розглядається поняття “соціальна організація” та вищий навчальний заклад як її різновид, аналізуються автономізація і самоуправління як його сутнісні характеристики. Відзначається, що в Україні на перших порах суть освітніх реформ вбачали, перш за все,  в автономізації, у послабленні жорстких  зв’язків між академічною і економічною системами, в наданні широких свобод академічним структурам. Але вже до середини 90-х років стало ясно, що в умовах наростаючої ерозії базових ресурсів вищої школи автономія виявлялась неефективною, формальною. Ректори одержали повноваження, якими практично не могли скористатись; недооцінювались проблеми управління і менеджменту. Надана  університетам автономія часто використовувалась як засіб блокування реформ.


Прагматичний підхід до проблем вищої освіти змушує знову звернутись до державного регулювання, перш за все питань, пов’язаних з гарантіями якості освітніх послуг. Якщо зміни у вищих навчальних закладах України у 90-х роках були пов’язані, в першу чергу, зі створенням  нових фінансових механізмів їх виживання, то нинішня ситуація, процеси, що відбуваються у сучасному світі, вимагають глибокого і всебічного оновлення структури і змісту вищої освіти, впровадження інноваційних технологій навчання і виховання, переосмислення самої місії і цілей вищої школи, її місця в системі безперервної освіти.  Тобто,  одним  із найбільш актуальних завдань управління вищою освітою є адекватне визначення ролі центральної, регіональної та місцевої влади, розмежування функцій між різними суб’єктами управління.


Низка проблем існує стосовно практики ліцензування, атестації та акредитації вищих навчальних закладів. Перш за все, це проблема необ’єктивної оцінки відомчими комісіями рівня підготовки й організації навчального процесу в тому чи іншому навчальному закладі. Покращити ситуацію щодо оцінки діяльності закладів освіти, на думку автора, могло б залучення до експертних комісій представників громадськості, що відповідатиме одному з основних принципів нашої освіти – поєднанню державного управління і громадського самоврядування в освіті. Світова практика свідчить, що це перспективний напрямок. Майже всі країни світу поєднують формальний контроль (з боку державних чи інших офіційних адміністративних органів) і неформальний (громадський) контроль якості освіти. У дисертації пропонується доцільність в майбутньому  передачі питання акредитації громадським та професійним асоціаціям  за активної участі Міністерства освіти і науки. Подібні демократичні механізми ліцензування та акредитації вищої школи вже підтвердили свою ефективність у розвинутих країнах. Оцінка діяльності навчального закладу повинна проводитись ззовні - за зразком аудиту - для забезпечення об’єктивності  оцінювання. Базою для формування такої зовнішньої оцінки можуть слугувати професійні корпорації, які спроможні залучати до співробітництва професіоналів найвищого рівня.


Посилення ж автономії для навчального закладу  дозволяє йому як  соціальній організації  мати широке поле для реалізації своїх організаційних зусиль, зокрема визначати не тільки оперативні і тактичні, але і стратегічні цілі свого розвитку. Це, звичайно, ставить нові, більш високі вимоги до управлінського персоналу ВНЗ, вимагає від нього вміння перспективно мислити, розробляти та застосовувати соціальні технології аналітичного, прогностичного,  проектного та соціально-інженерного характеру. 


Так як вищий навчальний заклад є багатоцільовою соціальною організацією, то в науковому забезпеченні управління ним важливе значення має розробка “дерева цілей” за критеріями значущості та досяжності. Відсутність розуміння ієрархії цілей породжує формалізм, ритуалізм, бюрократизм та інші відхилення в діяльності соціальної організації та її керівних органів. Така загроза найбільш реальна для  навчального закладу за умови жорсткого його підпорядкування державі. Невизначеність організації щодо основної своєї мети, або неадекватне її розуміння ускладнює оцінку та самооцінку діяльності, реально може привести до переродження організації. Ця загроза найбільш ймовірна для приватних навчальних закладів. Успішне досягнення поставлених  навчальним закладом цілей неможливе нині без впровадження новітніх соціальних технологій, які дозволяють не тільки надійно фіксувати наявний стан справ, але і передбачати майбутнє, виробляти найбільш бажаний та найбільш реальний сценарій розвитку, а звідси - свідомо обирати найоптимальніші управлінські рішення.


Оскільки реформа в освіті пред’являє попит на управлінців нового типу, то постає питання про умови переорієнтації мислення, розвитку якісно нових управлінських умінь і навиків, здібностей аналізувати, оцінювати, прогнозувати та вчасно корегувати ситуацію. Отже, відзначається в дисертації, нині гостро стоїть завдання розбудови й утвердження системи педагогічного менеджменту в практиці управління освітою, що створює сприятливі умови для розкриття можливостей управлінця, від якого залежить результат діяльності вищої школи, державної освітянської політики в Україні.


  У другому підрозділі “Сутність та моделі соціальних технологій управління вищою освітою” аналізуються різні підходи до поняття “соціальні технології”, виявляються їх структура та функції. У  дисертації  автор розглядає соціальні технології як певну науково-практичну діяльність, метою якої є досягнення визначених цілей шляхом використання найбільш ефективних, оптимальних для конкретних умов методів і прийомів управління.


Значення технологій полягає насамперед у тому, що вони роблять управлінський вплив раціональнішим, включаючи в нього тільки ті різновиди діяльності й операції, які необхідні для досягнення поставленої мети. У цьому плані впровадження сучасних технологій стає головною умовою зниження витрат на управління та підвищення його ефективності. Ефективність управлінської діяльності збільшується за рахунок обмеження різноманітності дій на підставі формальної доцільності. Адже  соціальні технології характеризуються наявністю алгоритмізованих, стандартизованих засобів і процедурних прийомів формування і реалізації соціальних програм, соціотехнологічних проектів.


          Автором відзначається, що технологія алгоритмізує діяльність і тому може бути багаторазово використана, відтворена і тиражована для розв'язання подібних завдань. Об'єктом соціальної технологізації виступає не так система управлінських засобів, як сама людина, яка здійснює управлінську діяльність. У такому випадку технологія стає невід'ємним елементом культури управління і , певною, мірою підставою розвитку загальної культури, оскільки соціальна технологія виступає у вигляді стандартів - заборон, правил, норм, а також апробованих засобів, способів чи прийомів управлінської діяльності людини, що дозволяють досягти заданих результатів.


          У підрозділі аналізуються різні моделі соціальних технологій управління освітою. Особлива увага звертається на соціальну діагностику,  соціальне моделювання, соціальне прогнозування,  соціальне планування, соціальну інженерію, їх сутність, різновиди, місце і роль в сучасному управлінні вищою школою регіону.


          Автор доводить, що нині виникає гостра необхідність у розвитку соціоінженерної підготовки та перепідготовки, а, можливо, і соціоінженерних служб у системі вищої школи. Соціоінженер,  використовуючи соціологічні методи, повинен вивчати та аналізувати соціальні явища і процеси, професійно допомагати керівництву розробляти програмно-методичне забезпечення управлінських проектів, здійснювати технологічний супровід їх виконання, надавати консультативні та технологічні послуги  з проблем соціального контролю і регулювання з використанням спеціальних методів соціотехніки.


               У третьому підрозділі “Технології соціологічного діагностування в регіональному управлінні освітою” соціологічну діагностику автор розглядає як напрямок соціологічної діяльності, пов’язаний з оперативною оцінкою стану чи режиму функціонування і розвитку об’єкта, виявлення відхилення від заданого чи нормального стану з метою підготовки управлінських рішень.


Автором підкреслюється, що технологія соціодіагностики повинна  відповідати суті нової освітньої парадигми, зокрема таких її постулатів, як гуманізація, гуманітаризація, екологізація, демократизація, самореалізація. Відповідно в центрі уваги керівників освіти, соціологів та менеджерів виявляється психологічний стан,  наміри та устремління суб’єктів сфери освіти. Тому соціологічна діагностика передбачає широке використання конкретних методів дослідження.


          Особливо цінну інформацію дають опитування викладачів вищих навчальних закладів. У дисертації аналізуються дані соціодіагностичного дослідження персоналу дніпропетровських ВНЗ, яке проводилось у 2001 році. У роботі відзначається, що викладачі за рівнем своєї обізнаності, компетентності, принциповості можуть виконувати функції експертів з усіх проблем вищої освіти, в тому числі таких складних, як її реформування. Викладачі  здатні не тільки реально оцінювати ситуацію, але і розкривати причини, що її породжують та підказувати шляхи подолання недоліків чи негативних тенденцій. Вони для цього достатньо освічені, активно залучаються до процесу опитування, дають щирі відповіді на поставлені запитання, хоча відповіді на найбільш гострі з них іноді відрізняються гіперкритицизмом, що властиво ментальності інтелігенції, її традиційній опозиційності до властей і адміністрацій. Цю особливість обов’язково слід враховувати при аналізі результатів опитувань викладачів, верифікуючи їх шляхом зіставлення з даними про предмет дослідження, одержаними іншим шляхом.           


          Соціальна діагностика, на думку автора, мусить бути невід’ємною частиною сучасного освітнього маркетингу, який допомагає навчальному закладу володіти ситуацією на ринку освітніх послуг та ринку праці, орієнтуватись на потреби споживачів освітніх послуг, своєчасно адаптуватись до змін соціального середовища. Головними завданнями маркетингової діяльності є дослідження ринку для виявлення поточних та перспективних потреб у фахівцях та пошук свого сегменту на ринку праці.  Приватні ВНЗ вже приділяють значну увагу маркетингу освітніх послуг , але їх стратегія в більшій мірі направлена на економічне виживання, на задоволення попиту з боку абітурієнтів, ніж  на попит регіону в цілому.


          Елементом соціологічного діагностування вищої школи є опитування студентів. Проведені в дніпропетровських ВНЗ такі опитування свідчать, що студенти, навчаючись у вищому навчальному закладі, в значно більшій мірі задоволені теоретичною, ніж практичною підготовкою, яка там їм надається. Тому навчальний процес слід зорієнтувати на формування у студентів старших курсів практичних умінь та навичок, які допомагають працевлаштуванню і професійному зростанню молодих фахівців. Крім того, зміст навчання повинен бути більш гнучким, реагуючим на динамічні зміни потреб сучасного суспільства і студентської молоді.


Студенти рідко безпосередньо спілкуються з керівництвом навчального закладу, мало знають про управлінські процеси у вищій школі. Однак при застосуванні технології соціальної діагностики студенти можуть і повинні використовуватись як експерти. Звичайно тільки  з тих питань, в яких вони компетентні. Перш за все - при визначенні якості освіти. Але цінними для управління можуть бути й інші оцінки діяльності освітніх організацій з боку однієї з  основних задіяних в них спільнот. 


Особливо важливе значення для вдосконалення управління вищою школою мають результати експертних опитувань керівного складу вищих навчальних закладів. Ці експертні оцінки дозволяють одержати адекватну оцінку загальної  ситуації у вищій школі регіону, виявити больові точки в процесі її реформування, більш-менш точно прояснити управлінську ситуацію в досліджуваній сфері. Причому значну частину такої інформації неможливо одержати іншим шляхом.


 Автором аналізується управлінська ситуація у сфері  вищої освіти регіону на основі даних соціодіагностичного опитування експертів (ректорів, проректорів та членів ректоратів шести державних типових для регіону ВНЗ), що проводилось на початку 2003 року.


Автор  вважає, що крім самодіагностики для успішного конкурентного розвитку  навчальних закладів слід створити і зовнішню систему незалежної оцінки їх діяльності,  обнародування її результатів. Таким чином, подальше реформування вищої освіти, потреби в її демократизації викликають необхідність  впровадження в управлінський процес сучасних соціальних технологій. У той же час сфера вищої освіти регіону не тільки потребує радикальних змін у підходах до управління, але і являє собою найбільш придатний об’єкт для технологізації управління.


У висновку дисертаційної роботи узагальнюються результати проведеного дослідження вищої школи як об’єкта соціального управління, пропонуються практичні рекомендації щодо використання матеріалів дослідження в практикці регіонального управління вищою школою, визначаються перспективні наукові напрямки, які можуть бути використані при подальшій розробці аналізованої проблеми.


Роль соціального управління у вирішенні сучасних проблем надзвичайно велика. Соціальна система може мати всі ресурси для свого розвитку, але відсутність налагодженого управління, яке опиралось би на інтелектуальні технології, сучасну інформаційно-аналітичну базу, автоматично відкине її до розряду відстаючих. Україна платить непомірно високу ціну за зниження якості управління. Нині ж, в умовах фінансової та економічної стабілізації країни, а також створення нормативно-правової бази розвитку вищої освіти, відкриваються нові можливості для вдосконалення управління вищою освітою в регіонах.


У світовій практиці управління все частіше використовується інноваційний метод освоєння соціального простору – його технологізація. Соціальні технології розглядаються як інтелектуальний ресурс, використання якого дозволяє не тільки вивчати і передбачати  різні соціальні зміни, але і активно впливати на практичне життя, одержувати ефективний прогнозований соціальний результат.


Технологізація управління у сфері вищої освіти передбачає використання системи конкретних технологій, зокрема, діагностики реального стану об’єкта управління, інформаційного забезпечення управлінського процесу;  розробки вірогідних сценаріїв, можливих варіантів досягнення цілі; аналізу альтернатив, визначення оптимальних операцій; вибору рішення на основі використання моделювання, ділової гри чи експерименту; контролю та оцінки ефективності застосування управлінської технології.


          Проведені дослідження показують, що особливо важливу роль у  вдосконаленні управління освітою відіграє соціальна діагностика. Оцінка стану вищої освіти має здійснюватись комплексно, із залученням представників основних її спільнот (суб’єктів) – керівників закладів вищої освіти (управлінського персоналу), викладачів та студентів. Це не тільки підвищує ефективність управління  освітою, але і сприяє демократизації відносин у цій сфері. Крім самодіагностики для успішного конкурентного розвитку  навчальних закладів слід створити і зовнішню систему незалежної оцінки їх діяльності,  обнародування її результатів.


 У сучасних умовах розвиток освіти перестає бути виключно справою держави і стає полем багатоаспектної партнерської взаємодії центральних і регіональних державних органів з органами місцевого самоврядування, студентами та їх сім’ями, державними і недержавними освітніми закладами, педагогами, потенційними роботодавцями, громадськими об’єднаннями.


 


 

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ СТАТЬИ И АВТОРЕФЕРАТЫ

Ржевский Валентин Сергеевич Комплексное применение низкочастотного переменного электростатического поля и широкополосной электромагнитной терапии в реабилитации больных с гнойно-воспалительными заболеваниями челюстно-лицевой области
Орехов Генрих Васильевич НАУЧНОЕ ОБОСНОВАНИЕ И ТЕХНИЧЕСКОЕ ИСПОЛЬЗОВАНИЕ ЭФФЕКТА ВЗАИМОДЕЙСТВИЯ КОАКСИАЛЬНЫХ ЦИРКУЛЯЦИОННЫХ ТЕЧЕНИЙ
СОЛЯНИК Анатолий Иванович МЕТОДОЛОГИЯ И ПРИНЦИПЫ УПРАВЛЕНИЯ ПРОЦЕССАМИ САНАТОРНО-КУРОРТНОЙ РЕАБИЛИТАЦИИ НА ОСНОВЕ СИСТЕМЫ МЕНЕДЖМЕНТА КАЧЕСТВА
Антонова Александра Сергеевна СОРБЦИОННЫЕ И КООРДИНАЦИОННЫЕ ПРОЦЕССЫ ОБРАЗОВАНИЯ КОМПЛЕКСОНАТОВ ДВУХЗАРЯДНЫХ ИОНОВ МЕТАЛЛОВ В РАСТВОРЕ И НА ПОВЕРХНОСТИ ГИДРОКСИДОВ ЖЕЛЕЗА(Ш), АЛЮМИНИЯ(Ш) И МАРГАНЦА(ІУ)
БАЗИЛЕНКО АНАСТАСІЯ КОСТЯНТИНІВНА ПСИХОЛОГІЧНІ ЧИННИКИ ФОРМУВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ АКТИВНОСТІ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ (на прикладі студентського самоврядування)