ПОЕТИКА ХУДОЖНЬОЇ ПРОЗИ В.БУДЗИНОВСЬКОГО

Краткое содержание

У Вступі проаналізовано стан дослідження теми, обґрунтовано актуальність і наукову новизну дисертації, сформульовано її мету й завдання, окреслено теоретико-методологічну базу, запропоновано рекомендації щодо практичного застосування одержаних результатів, вказано на зв'язок дисертації з науковими програмами і планами.

У першому розділі – „Поетика збірки „Оповідання” В’ячеслава Будзиновського” – розкривається характер образного мислення автора оповідань, новел, образків із життя галицької інтелігенції, окреслюються еволюція поетики творів малої форми від традиційного реалістичного письма до модерністського художнього моделювання дійсності, особливості презентації суспільних, філософських і психологічних проблем у творчості митця.

У підрозділі 1.1. – „Саморух В.Будзиновського: від політика до письменника” – простежується ідейно-світоглядна еволюція письменника, зміни його політичних поглядів і життєвих позицій. Публіцист і політик, він активно займався громадською та журналістською діяльністю. Відстоюючи незалежність країни, розумів, що боротьба за українську державність правовими, парламентськими методами може відбуватися за умов високої національної свідомості народу, яку має формувати національна література, фольклористика, історіографія, гуманітарні науки. Для цього В.Будзиновський пильно студіював історію національно-визвольної боротьби, друкував монографії („Панщина, її початок і скасування” (1898), „Страйк чи бойкот” (1902) та інші), займався видавничою справою, писав історичну прозу.

У підрозділі 1.2. – „Жанрові та проблемно-тематичні домінанти малої прози автора із життя галицької інтелігенції” – у контексті західноукраїнського літературного процесу кінця ХІХ – початку ХХ століть аналізуються проблематика й жанрово-тематичні особливості малої прози В.Будзиновського. Увага звернена на вияв у ній діалектики душі персонажів, настанови автора на відтворення їхніх психологічних переживань, що зумовило своєрідність викладу, призвело до скорочення описових елементів, до лаконізму й ескізності оповіді („Дурна гуска”, „Як вона сміла?!”).

Лейтмотивами оповідань „Не такий, як інші”, „Пиши: пропало”, „Як вона сміла?!” і новели „Серце” є прагнення до звичайного людського щастя, залежність людини від суспільно-побутових обставин її життя та детермінуючої їх ролі. Для більшості героїв В.Будзиновського сенс існування полягає в коханні, у можливості самостійного вибору пари, зокрема, бажаного подружжя. Характер образного вираження переживань героїв дає підстави говорити про імпресіоністичність малої прози письменника. Так, герої В.Будзиновського по-кордоцентричному живуть і діють за покликом серця, керуються перш за все почуттями. Автора цікавить процес „чистого спостереження” (К.Піссарро) й адекватного відтворення емоцій, вражень, почуттів персонажів. В оповіданнях „Пиши: пропало!”, „Не такий, як інші”, „Дурна гуска” і „Як вона сміла?!” на передньому плані – проблеми зіткнення особистості та суспільства, психологічної алієнації, неприйняття людиною реалій і поширених норм життя. Більшість героїв В.Будзиновського переживає ряд характерних екзистенційних станів, серед них – тривоги, непевності, навіть неврозу. Інтерес В.Будзиновського до слабкості, хворобливості людської душі пояснюється не тільки впливом декадентського „модного” світогляду, даниною літературній кон’юнктурі кінця ХІХ – початку ХХ ст., а й намаганням удосконалити свій літературний психологічний інструментарій.

У характеротворенні В.Будзиновський орієнтувався на такі реалістичні ситуації, які найбільш повно розкривали сукупність суспільних стосунків і закони тогочасного життя. Оповідання „Дурна гуска” і „Як вона сміла?!” за деякими прийомами внутрішньої композиції, розкриттям образної системи, своєрідністю в змалюванні подій і настроїв тяжіють до „образків”.

Ідейно-тематичному змісту малої прози В.Будзиновського підпорядкований заголовковий комплекс. Домінуючими є назви творів на позначення метафоричної універсальності деталі („Серце”, „Діряві черевики”, „Конституція світом”), символічності стану („Не такий, як інші”, „Як вона сміла?!”, „Дурна гуска”, „Пиши: пропало”).

Проза В.Будзиновського кінця ХІХ століття представлена такими жанрами, як новела, оповідання й „образки”, для яких притаманний посилений інтерес автора до вираження внутрішнього, духовного світу людини. Прозаїк віддавав перевагу оповіданням, причому окремі з них виходять за межі авторського жанрового визначення, фактично належать до новел („Серце”) та „образків” („Дурна гуска”, „Як вона сміла?!”). Мала епічна форма творів визначила специфічні способи моделювання в них дійсності: епізодичність і фрагментарність описів, незакінченість і абруптивність фраз, думок, недомовленість, уривчастість темпоритму й еліптичність викладу, тонка фіксація вражень – усе це є типологічно зіставним із модерними структурами прози новітньої доби.

У підрозділі 1.3. – „Композиційна організація прозових творів письменника” – зазначено, що в соціально-побутових новелах і оповіданнях прозаїка немає незвичайних сюжетних ходів, виграшно сконструйованих ситуацій. Значну увагу в них приділено відтворенню „діалектики душі”, переживань героїв, реакції персонажів на події суспільного життя. Майстерне створення В.Будзиновським сюжетів зумовлене настановою на зображення драматизму життя, ґендерних стосунків. У творах письменника простежується складне поєднання реалістичного (культивування звичайних життєвих ситуацій і традиційних художніх мотивів – зради, кохання, розчарування) й модерністського (увага до внутрішнього світу особи, різні типи нарації) дискурсів. В.Будзиновський часто вдається до заміни голосу автора голосом одного з персонажів, коротке зауваження якого є об’єктивною оцінкою того чи іншого явища. Таким чином, автор фокалізує світ із позиції героїв.

Малу прозу письменника складають твори, написані переважно в об’єктивно-епічній манері. Оповідь у творах „Не такий, як інші”, „Пиши: пропало” ведеться умовним наратором, який не виступає реальною особою в творі. Оповідач відчувається в специфіці нарації через риторичні запитання й вигуки, екпресивно-оцінні слова. Автор надає героям свободу дій і вчинків, але його присутність усе ж таки відчувається.

Лаконізм і стислість письма досягаються майстерним використанням живописних деталей. Виразні деталі, портретні (очі в оповіданнях „Не такий, як інші”, „Пиши: пропало”), пейзажні (болотяна дорога до міста в оповіданні „Діряві черевики”), інтер’єрні штрихи (меблі як мрія про затишне життя), особлива інтонація, влучні висловлювання зримо вимальовують картини дійсності.

У художній структурі новели „Серце” чітко проступають риси натуралістичного стилю: зумовленість людського характеру біологічними чинниками, функціональне зображення внутрішніх органів людини, відтворення фізіологічних імпульсів поведінки персонажів. Екзистенційність письменника прикметна передусім увагою до таких людських властивостей, як образа, помста, лицемірство, інколи жорстокість і, як результат, – фіксація вияву патологій, викликаних екстремальним станом психологічного напруження.

У новелі „Серце” виразно простежуються ознаки видимої мови почуттів, образні деталі, що сприяють сконденсованості й лаконізму оповіді, синкретичному поєднанню реалізму та елементів символізму, натуралізму, імпресіонізму. Гіперболізація виражених пристрастей, сентиментальність емоцій, прийом раптового викриття злочину є ознаками мелодраматизму твору, що виявляється в майстерному відтворенні нап’яття стосунків у любовному трикутнику, гострій напруженій інтризі (реакція професора на зраду дружини), у „щасливому фіналі” (повернення товаришів до звичного парубоцького життя, у якому немає місця жінкам).

Значущим у сюжетотворенні митця є хронотоп. Своєрідна риса малої прози В.Будзиновського – акцентування окремої події. При цьому автора не завжди цікавить, де і коли вона відбувається. Часто прозаїк або взагалі не вказує на місце дії, або побіжно називає його („молода жила у Фльорісдорфі під Віднем”, „вернули до Відня – всі троє” – „Серце”). Здебільшого зображені ним події відбуваються у провінційних малих містечках („Не такий, як інші”) і селах („Діряві черевики”). Іноді В.Будзиновський ущільнював простір, звужуючи його до невеликого приміщення. Так, у „Дурній гусці” місце дії обмежується кімнатою Ірени. Відчуття замкненості й обмеженості підсилюють відчай дівчини, викликають бажання втекти не лише з дому, від матері, а й від примусового небажаного заміжжя в ширший життєвий простір.

Майже в усіх творах В.Будзиновського фінали відкриті: автор запрошував читача до співпраці – домислити, своєрідно докінчити певний сюжет. Великої ваги письменник надавав розв’язці, самій події, яка вирішує конфлікт. У малій прозі В.Будзиновського домінують не зовнішні конфлікти, вибудовані на протиборстві персонажів, а внутрішні, психологічні, морально-етичні, що вимагають пильної уваги до душевних порухів героїв.

Зацікавленість предметним довкіллям, уміння виділити основне, піднести окремі деталі до рівня символу – одна з характерних рис сюжетно-композиційної будови творів збірки „Оповідання” В.Будзиновського.

У підрозділі 1.4. – „Психологізм малої прози” – висвітлено майстерність В.Будзиновського в розкритті зовні мало помітних, але складних душевних колізій героїв, що виникають під впливом соціальних, побутових, сімейних обставин.

Мала проза В.Будзиновського позначена розмаїттям невербальних засобів розкриття внутрішнього світу, емоцій і переживань персонажів: погляд, усмішка, міміка, жести, сльози тощо. Обличчя людини, її очі (оповідання „Пиши: пропало”, „Не такий, як інші”, новела „Серце”) відкривають динаміку почуттів, вираження яких відзначається емоційною напругою і психологічною насиченістю.

Письменника найбільше цікавить власне психологічний процес із його формами, законами, „діалектикою душі”. Художніми прийомами виявлення внутрішнього психічного стану героя у В.Будзиновського є внутрішня мова в її найрізноманітніших формах (монологи, діалоги, роздуми, ліричні відступи). Через внутрішні монологи письменник відтворив рух думок і почуттів героїв.

Вираженню психічного стану героїв підпорядковано структуру реплік – уривчастість фраз, паузи, окличні й неповні речення, еліпсис. За їх допомогою передається хаотичний потік мислення, сильні переживання, напруження психіки („Як вона сміла?!”). Завдяки психологізму творчості прозаїка виявляється знання ним людського серця, заглибленість у світ думок, мрій, прагнень героїв.

В оповіданнях і новелах письменника при творенні художньої картини світу вагомими є сюжетні ситуації (закоханості, заручин, зради, розлучення, одруження, розчарування). Нерідко вони проектуються на українське суспільство в цілому, на розкриття стосунків чоловіків і жінок, батьків і дітей. Очевидно, з метою узагальнення автор у деяких творах не дає імен своїм героям, називає їх неозначено – „він” і „вона”, виділяє символічні риси чоловічих і жіночих архетипів („Не такий, як інші”).

При відтворенні складних душевних порухів головного героя оповідання „Пиши: пропало!” Жуковича автор акцентує суперечливі стани його внутрішнього світу. Для В.Будзиновського важливо й цікаво, як неусвідомлене й позасвідоме впливає на людину. Суперечності між тим, яка людина насправді і якою вона хоче себе показати (це стосується не лише Жуковича, а й Аґати та героїв оповідання „Не такий, як інші”), послідовно фіксуються прозаїком то через означення невідповідності емоційного світу раціональному, то через зображення неадекватної, навмисної поведінки (оголошення Агатою заручин із Жуковичем і дарування самій собі персня), то у вираженні приглушення бажань (відмова Жуковича боротися за кохання Зоні). Причому, автор майже не втручається в хід подій, подаючи лише окремі штрихи до характеристики персонажів та віддаючи перевагу психологізації героїв за допомогою об’єктивно-епічної оповіді.

Поширеним прийомом психологічного зображення у В.Будзиновського є психологічний аналіз і самоаналіз персонажів, суть яких полягає в тому, що складні душевні стани в імпресіоністському дусі „атомізуються”, пояснюються, випрозорюються для читача. В оповіданні „Пиши: пропало” автор детально відтворив емоції, спогади, думки Аґати, процес її самоомани, ілюзорне бажання бути фатальною жінкою. Аналітичність відтворення душевного життя героїні відкриває її внутрішній світ. Засобом розкриття почуттів у творі є пісня як психологічна паралель до душевного стану Аґати. Уведення компоненту народного мелосу кохання надало оповіданню В.Будзиновського мелодійності й ліризму, а героїню схарактеризувало як вразливу особу з тонкою внутрішньою організацією.

У більшості творів письменника відсутні описи персонажів, не пов’язані з їхнім внутрішнім буттям. Портретна характеристика не стільки фіксує зовнішні прикмети, скільки є психологічно вагомою, сприяє виявленню внутрішніх духовних змін, душевного стану героя. Так, вчинки, жести, вираз обличчя Жуковича психологічно насичені. Внутрішнє мовлення, невласне пряма мова, монологи, психологічний мікроаналіз розгортають процес мислення, плинність свідомості, самоаналіз героїв. Авторська позиція виявляється через емоційну забарвленість, уривчастість, схвильованість, ліризм викладу. Завдяки монологам, діалогам-диспутам, об’єктивно-епічній розповіді письменнику вдалося розкрити душі героїв, їхні найпотаємніші думки, перебіг їх переживань, зміни почуттів і настроїв. Цьому підпорядковані й неповні та обірвані речення, паузи, ремінісценції з народних пісень. У сукупності вони посприяли емоційній настроєвості, ліризації прози В.Будзиновського.

У підрозділі 1.5. – „Стильова манера В.Будзиновського” – доводиться, що мала проза В.Будзиновського, ґрунтуючись на реалістичних засадах, характеризується взаємодією різних стильових тенденцій. Насамперед, імпресіонізму („Як вона сміла?!”, „Дурна гуска”), психологічного реалізму („Пиши: пропало”, „Не такий, як інші”), натуралізму („Діряві черевики”, „Серце”) й екзистенціалізму („Пиши: пропало”), що відповідає творчим модерністським пошукам белетристів межі століть. Фіксуючи процеси психіки героїв, В.Будзиновський в описах подій засвідчив тяжіння до реалістичної традиції ХІХ століття з властивою їй подієвістю. В оповіданнях „Пиши: пропало” і „Не такий, як інші” переживання, сумніви, страждання героїв постають у контексті завершеного концентричного сюжету. Така перехідність у композиції від фабульності до психологізму свідчить про те, що автор у традиційні розповідні форми вносив елементи імпресіоністичної манери письма, поглиблюючи вираження духовного світу героя.

Імпресіоністичні елементи виявляються на мовностилістичному рівні. Уривчасті мовні конструкції, фігури умовчання та прийоми натяків виразно передають психічний стан героя, розпач, образи, страждання. Зокрема, риторичні питання Стефанишина („Діряві черевики”) вказують на муки сумління, провину героя перед дружиною за витрачені на горілку гроші. Натомість обірваність та інтонація мовлення Жуковича (оповідання „Пиши: пропало”) визначають стан закоханості з першого погляду.

В оповіданнях „Пиши: пропало”, „Не такий, як інші”, „образку” „Дурна гуска” наявна екзистенційна проблематика – пошуки сенсу буття, відчай, самотність, відчуження дійових осіб. Зображуючи навколишній світ, В.Будзиновський відтворив несумісність індивідуального й суспільного характерів, дисхотомію того, до чого людина прагне (кохати, обирати пару, одружуватися за власним бажанням) і що вона змушена робити (підкорятися волі батьків, суспільній моралі). Тому герої прозаїка часто втрачають сенс буття, надію на щастя.

Стилетворчим чинником прози В.Будзиновського є мова, що характеризується галицькою колоритністю та виконує функцію велегранно зображувати дійсність. З метою максимально точно відтворити життя, побут, модні тенденції західноукраїнської інтелігенції кінця ХІХ століття прозаїк послуговувався всім багатством лексики. Зокрема, мова його творів рясніє етранжизмами (франкізми, германізми, латинізми), русизмами, просторічним компонентом, діалектизмами, професіоналізмами. Експресивності зображення письменник часто досягає за допомогою вживання натуралістичних подробиць. Галицької регіональної своєрідності й колориту оповіді В.Будзиновський досягав, уживаючи як у прямій, так і в авторській мові, афористичні народні вирази, прислів’я і приказки („Хто шукає, той найде”, „Заки сонце зійде, очі роса виїсть”, „шапчину під пашину” тощо). Усі вони художньо виокреслюють поведінку дійових осіб, розкривають їх ставлення до фактів і явищ життя, підкреслюють визначальну рису певної особи чи ситуації. Разом із тим вони накладають на мову творів елементи власної ритмомелодійності.

Використовуючи різні шари лексики, спектр засобів контекстуально-синонімічного увиразнення мовлення (ліричні, експресивно-метафоричні, гіперболічні, іронічні епітети), В.Будзиновський психологічно точно відтворив внутрішній стан персонажів, їхню професію, прикмети часу й інші складники образу доби. Прозаїк широко використав лексичний запас не лише рідної, а й інших мов (німецької, французької, російської, польської, латини), виявив майстерне володіння мовленнєвими засобами, починаючи з функціональних стилів літературної мови й закінчуючи діалектно-просторічними елементами.

Залишаючись у рамках реалістичного сюжету, письменник іноді відступав від фабульності („Дурна гуска”), замінював її реакцією героїв на події. Тобто ліризував епічне, використовуючи внутрішній монолог, даючи можливість персонажам постати перед читачем із власними сумнівами, тривогами, думками. Стильова еволюція прозаїка суголосна основним тенденціям тогочасного літературного процесу, саморуху малої прози до поглиблення психологізму й посилення ліризації, що наближає його епіку до імпресіоністичної прози.

Другий розділ – „Художнє осягнення козацької епохи в історичній прозі В.Будзиновського” – присвячено розкриттю ідейних засад повістєвого доробку автора, особливостей поетики його історичної прози, визначенню її класифікації, співвідношення історичних фактів та художнього домислу й вимислу, хронотопних вимірів повістєвого доробку письменника.

У підрозділі 2.1. – „Вимисел і домисел у творах про історичне минуле” – акцентується на тому, що і художній домисел, і вимисел невіддільні від творчої уяви письменника. Вони є засобом художнього втілення характеру історичного діяча й підпорядковані створенню художньої правди, яка синтезує історичну та життєву правди з літературним вимислом. Наявні історичні неточності в повістях В.Будзиновського слід розглядати у зв’язку з творчим задумом автора. Анахронізми чи й свідоме вільне поводження з „буквою історії”, що подекуди трапляються у творах письменника, не спотворюють минуле передовсім завдяки відчуттю реалістичності зображеного, яке досягається відбиттям історичного, місцевого, взагалі національного колориту. Крім того, ці відступи завжди стосувалися незначних справ і ніколи не перекручували відомих історичних фактів, самого духу епохи. В.Будзиновський як історик був добре обізнаний із періодом козаччини, розумів, який із фактів можна принести в жертву белетризації, не відступаючи від історичної правди в цілому і зберігаючи оригінальність твору.

Джерелами для написання історичних творів прозаїка були не лише архівні матеріали, праці М.Драгоманова, М.Грушевського, а й фольклор, літописи Самовидця, Григорія Граб’янки та Самійла Величка.

Більшість творів В.Будзиновського має історико-художній характер: автор зображує історичне тло, на якому розгортаються події. Його героями є реальні історичні особи (Сава Чалий, Гнат Голий, Потоцький – „Не будь звіром” (1927), Сагайдачний – „Волю бути козачкою” (1926), Петро Калнишевський – „Кров за кров! На Запорожжу” (1922) та інші) та вигадані (Остап Сивенький, Мортон – „Пригоди запорозьких скитальців” (1927), Клим Ющук – „Не будь звіром”, Іван Бурлай, Петро Дубеняк – „Гримить” (1929) – та інші). Уведення неісторичних персонажів дає значний простір для письменницької уяви, дозволяє рельєфніше передати суть історичної епохи, динамізувати сюжет.

У повісті „Кров за кров! На Запорожжу” В.Будзиновський концептуально змалював доленосне значення Січі як осередку волі, незалежності українського народу. Письменник увів до твору численні історичні коментарі, подекуди супроводжуючи їх власною суб’єктивною позицією, зобразив важку долю свого народу.

У повісті „Не будь звіром” В.Будзиновський презентував нову й оригінальну інтерпретацію постаті Сави Чалого, далеко відійшовши від його фольклорного прообразу. У нього Сава не зрадник, а цілком позитивний герой, людина принципова, благородна, розумна, віддана великій справі. Письменник в уста запорожця вклав ряд ідейних монологів, пафос яких полягає в засудженні насильства, марного кровопролиття й жорстокості. Сава у названій повісті, як і у творі М.Костомарова, виступає рупором авторських ідей, намагається дотримуватися, наскільки це можливо в зображених письменником обставинах, віковічних християнських норм моралі, у чому й виявляється гуманізм його образу. Тому й заголовок твору як маргінальний елемент, що розширює семантичне поле художнього мовлення, конденсує в собі морально-етичний зміст повісті, вирішує колізію „боротьба” – „кров”, лаконічно виражає біблійні заповіді – „не будь звіром”.

Твори В.Будзиновського на історичну тематику присвячені кардинальним історико-філософським проблемам антигуманного характеру війни („Не будь звіром”), вільного життя й обов’язків нації („Пригоди запорозьких скитальців”). Белетрист утверджує національну свідомість („Гримить”), незнищенність народних традицій (збереження українських звичаїв у землях Малої Азії в повісті „Пригоди запорозьких скитальців”), патріотичний обов’язок, розгортає мотив ностальгії за минулим („Не будь звіром”) тощо. Ці проблеми, пов’язані з авторською сучасністю і спроектовані на майбутнє, здебільшого переростають часові межі зображуваної епохи.

В історичних повістях В.Будзиновського поєднуються елементи сюжетів різних типів європейського роману: авантюрно-пригодницького, роману-випробування, роману-подорожі, ґотичного роману. Герої-запорожці мандрують світом, долають на своєму шляху численні перепони, рятують український християнський світ від загарбників.

Проблема державності, злуки українських земель – центральна в повісті „Під одну булаву” (1920). У творі змальовано події 1662-1672 років, коли козацтво героїчно боролося за визволення українських земель з-під влади Польщі й Московщини та об’єднання їх в єдину державу. Ідея соборності є у творі провідною. Шляхи державної розбудови постають у повісті в контексті осмислення таких важливих питань, як держава і народ, мета й засоби здобуття державності жертви й кари правителя і народу. Полярність поглядів героїв пов’язана з належністю їх до ворогуючих сторін. Окреме місце в повісті займає проблема протистояння запорозького козацтва й „черняків”. Автор із психологічною проникливістю слідом за І.Теном наголосив: для людини важливо, де і в яких умовах вона народилася й виросла. Адже людина, народжена в неволі, здатна бунтувати, а не діяти, вона може лише пристосовуватися до обставин, плисти за течією, бо у неї рабська душа.

Суттєвою ознакою стилю письменника є ідейно-естетична співдія фольклорних і літературних традицій. Твори прозаїка у транспонуванні фольклорних елементів спираються на принципи романтичної образності, тяжіють до „відфольклорної”, поновленої модернізмом течії літератури. Ліризм у прозі письменника виступає як суб’єктивне, емоційне переживання дійсності. Підпорядковуючись загальним концептам реалістичного моделювання, об’єктивному відтворенню обставин і характерів героїв, ліризм посилює естетичне сприйняття романтичного образу. Історичні твори В.Будзиновського позначені впливом неоромантичної течії в літературі кінця ХІХ – початку ХХ століть, представниками якої були Леся Українка, Олег Ольжич, Олена Теліга та ін., у світовому письменстві – Р.Л.Стівенсон, Дж.Конрад, А.Конан Дойль, Дж.Лондон та інші. Поетизація козацького минулого, уславлення подвигу заради високої мети, гостросюжетність, винятковість героя-мандрівника – все це зближує письменника з неоромантиками.

У прозі В.Будзиновського реалізовується неоромантична проблематика прагнення волі, звільнення людини й українського народу від жорстокості й тиранії („Під одну булаву”, „Не будь звіром”, „Козак Шуба” (1937), „Осаул Підкови” (1920)), проблема вождя нації, духовного лідерства („Шаґін Ґірей” (1924), „Під одну булаву”), міжнародних взаємин, громадянського обов’язку, віри („На Кавказі” (1930), „Гримить”, „Кров за кров! На Запорожжу”). Письменник актуалізував романтичний культ „природної” людини, для якої важливі духовні й моральні цінності. Так, кохання Сагайдачного та Ілени („Волю бути козачкою”), зокрема його зародження й розвиток, художньо розгорнуто на тлі природи, що символізує відкритість, природність, чистоту, щирість почуттів. У творчості В.Будзиновського неоромантизм модифікується і у межах авантюрно-пригодницького жанру, сюжетний фон якого – історичне минуле, подорожі, втечі з в’язниці, загадки, таємниці, сутички, битви тощо. Прозаїк сповідував принцип героїзму, орієнтувався на відтворення героїчної особистості незалежно від її соціального статусу й роду занять. Для нього головне – героїка, подвижництво, що є способом життя, світобаченням, національною ментальністю.

В історичних повістях В.Будзиновського репрезентовано різні періоди героїчного минулого українського народу: успішний початок Хмельниччини (повісті „Осаул Підкови”, „Гримить”), розпал Національно-визвольної війни (повість „Волю бути козачкою”), гайдамацький рух (повість „Не будь звіром”) і період після зруйнування Запорозької Січі (повість „Пригоди запорозьких скитальців”). Фактура історичних творів, розбудована письменником у суспільно-історичному напрямку, була особливо зручною для зображення персонажів із різних соціальних верств (королі, гетьмани, правителі, дворяни, селяни, розбійники, священики тощо) і національностей (українці, ногайці, турки, волохи, поляки, москалі, татари), що жили в певнім часовім зрізі й певнім регіоні.

У підрозділі 2.2. – „Особливості часопросторових вимірів сюжету в історичній прозі В.Будзиновського” – констатовано, що у творах письменника хронотоп постає як відбиття загальних філософських уявлень про зображену епоху (переважно козаччини) та становить її проекцію на масштаб вічності. У єдності конкретно-подієвого та асоціативного континуумів історичної белетристики В.Будзиновського актуалізовано хронотопи порога, дороги, зустрічі, а також побутові й особистісні реалії.

В.Будзиновський дотримувався хронікального принципу в зображенні подій, послідовно відтворюючи шлях героїв, їх уміння долати труднощі, життєві колізії та перипетії. Прозаїка цікавила поведінка людини в гранично загострених ситуаціях (напад Костя Верницького на Юрка в оповіданні „Небіжчик – ходить” (1924)), у драматичні й трагедійні періоди життя (повість „Кров за кров! На Запорожжу”, „Волю бути козачкою”), у переломні моменти історії („Під одну булаву”, „Не будь звіром”). Сюжетно-композиційний первень історичної прози письменника розгортається в причиново-наслідковій площині, а події особистого, суспільного, державного життя – у часовій прямій послідовності, вписуючись в історичний потік.

Творам про добу козаччини відповідає певний темпоритм, важливим компонентом якого є плин зображеного історичного часу, характер епохи, що художньо переосмислюється В.Будзиновським. Часовий континуум пов’язаний із історіософськими поглядами письменника, що зумовлюють усебічне відтворення в белетристичній формі доби козаччини, героїчної боротьби українського народу за волю, незалежність, за збереження віри, національної культури, традицій і звичаїв.

У повістях письменника авантюрний час тісно взаємодіє й переплітається з авантюрним простором. Людина, яка діє в авантюрному хронотопі, переборюючи труднощі, досягає тотожності з собою.

Створення ґотичного простору здійснюється В.Будзиновським у формі романтизованого, позапобутового хронотопу: старовинний замок, великий дім-фортеця чи замок-тюрма з вежами, темницями, таємними ходами, проржавілими дверними петлями тощо. У повістях В.Будзиновського „Осаул Підкови”, „Пригоди запорозьких скитальців”, „Небіжчик – ходить”, „Гримить” мета мандрів і подорожей героїв зводиться до того, щоб дістатися замку, навколо якого й зростає напруженість дії, утворюється її кульмінація. Важливе значення в організації простору замку відіграє зображення подальшого руху героя всередину ґотичного топосу – до підземних лабіринтів, темних кімнат, потаємних ходів. Традиційне використання обставини недостатнього освітлення у вузлових для сюжетного розвитку сценах також надає простору невизначеності, заплутаності, відчуття небезпеки.

Одним із емоційно-інтенсивних хронотопів авантюрно-пригодницьких творів письменника є поріг – хронотоп перелому, місце, де вирішуються долі героїв. В історичній повісті „Козак Шуба” хронотоп порога постає у своєму прямому значенні. Саме на порозі хати Мережан поранив Бокуна, караючи за зраду й шантаж. Хронотоп порога тісно взаємодіє з хронотопами зустрічі й дороги: герої долають порогові перешкоди й продовжують рух у просторі й часі („Пригоди запорозьких скитальців”, „Гримить”, „Шляхотське вухо” (1937)).

На дорозі в одному хронотопному зрізі перехрещуються просторові й часові шляхи різних людей із різними долями, ускладнюючись соціальними дистанціями, які в цьому хронотопі долаються. У центрі зображених подій час вливається у простір і сприяє метафоризації образу дороги: „шлях-дорога”, „зруйнована дорога”, „кожному одна дорога” („Козак Шуба”), „життєвий шлях”, „історичний шлях” (”Під одну булаву”). Ця метафоризація в цілому вказує на плин часу в долях персонажів і окремих країн.

Мотив зустрічі як складова хронотопу дороги тісно пов’язаний із часом і невід’ємний від просторових координат (зустріч героїв у той самий час в одному місці). У творах В.Будзиновського цей мотив трансформується в хронотоп зустрічі й виконує композиційні функції. Так, в історичній повісті „Волю бути козачкою” епізод зустрічі Сагайдачного з родиною Мустаци є зав’язкою сюжету, її впливу на долі героїв: Сагайдачний змінив маршрут подорожі, закохався в Ілену. Ілена ж розірвала заручини з Казимиром і загинула від руки покинутого нареченого. У повісті „Осаул Підкови” епізод зустрічі Сави Бойкінова з матір’ю в маєтку Ібрагіма є кульмінаційним у розвитку сюжетної лінії.

Художній час історичних повістей В.Будзиновського співвідноситься з рухом, виступає як зв’язок поколінь, людей, зв’язок життя. Художній час спрямований до змін, до оновлення дійсності. У пригодницьких творах письменника спостерігається зовнішня організація часу: персонажам важливо встигнути втекти, наздогнати, випередити, зустрітися, уникнути тощо. Тому й людина в історичній епіці письменника найчастіше публічна, вона здебільшого перебуває не в замкнутому приміщенні сам-на-сам із своїми думками й проблемами, а у відкритому просторі – у степу, у лісі, у морі тощо. Окреме місце в повістях В.Будзиновського займають мотиви ув’язнення, полону, переслідування героїв. Сюжетна розробка цих мотивів неможлива без просторової основи.

Отже, щільність часоплину в історичних повістях прозаїка дуже низька, письменник намагається осмислити і презентувати якомога більші шари часу. Тому художньою домінантою його творів стають не стільки герої з їхніми емоціями, переживаннями, почуттями, що вимагало б уповільнення сюжетного часу, скільки часопростір фабули, зовнішньої історичної дії, яка активізує головних героїв.

У висновках узагальнено результати наукового дослідження творчості В.Будзиновського. Для манери його повістування характерна полістилічність: реалізм поєднується з елементами поетики імпресіонізму, натуралізму, екзистенціалізму, неоромантизму. У художній прозі письменника виразно виокремлюються дві тематично відмінні групи творів – художнє моделювання сучасної автору галицької дійсності межі століть і темарій козаччини. Аналіз оповідань, новел, образків, історичних повістей дозволив окреслити еволюцію прозаїка від традиційного реалістичного письма до модерністського художнього моделювання дійсності, осягнення різноманітності суспільних, філософських і психологічних проблем.

В.Будзиновського цікавила людина з розколеною свідомістю, складним, часом суперечливим внутрішнім світом. На перший план у малій прозі автора виходять мотиви самотності й кохання, страждання й пошуку сенсу життя. Письменнику властиві сталі сюжетно-композиційні вирішення: переважно концентричний тип сюжету, лаконізм, фрагментарність.

Поетизації козацького минулого присвячено історичні повісті. У них художня реалізація міри "історичності" випливала з авторської концепції історії. Поєднання історичного факту й вимислу, увага до духовних запитів зображуваної епохи, взаємодія художньо-дослідницького і пригодницького начал роблять твори В.Будзиновського, історичні за темою, сповненими історизму мислення. Прозаїк багатогранно відобразив епоху, виокремив генетичні складники нації. Цей аспект реалізовано через відтворення етноментальності народу, оскільки письменник вважав, що саме генетичні чинники визначають історичну долю нації.

Проза В.Будзиновського перейнята державотворчою ідеєю, а її головні герої нерідко ідеалізуються, що відповідає попередній традиції („Захар Беркут” І.Франка, „Ярошенко” О.Маковея) та зумовлює патріотичний пафос повістей, їх національно-державницьке спрямування. Автор показав історію як урок, із якого українському народові слід зробити певні висновки для відновлення державності.

Історичній епіці письменника притаманна єдність різних семантичних типів часу: авантюрного, побутового, біографічного, історичного, що супроводжуються часовими зміщеннями (спогадами, передісторіями). Події окремих повістей відбуваються в ґотичному просторі – підземні лабіринти, таємні кімнати, потаємні ходи.

Проблемно-тематична розгалуженість, панорамність зображеного, проекція на авторський час – основні ознаки історичної прози В.Будзиновського. Суттєвою рисою стилю є ідейно-естетична співдія митця з фольклорною і літературною традицією (символіка, пісні, народні паремії, стилістично забарвлена лексика). Відібравши й осмисливши документальний матеріал, епік подав своє неоромантичне бачення історії, показав себе знавцем традицій і побуту козацтва, майстерно передав причини й протиріччя історичних подій через самобутні художні образи.