ПРИНЦИП АЛЬТЕРНАТИВНОСТІ ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ТЕОРІЇ І ПРАКТИКИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ

Краткое содержание

У ВСТУПІ обґрунтовується актуальність теми, сформульовано мету, об’єкт, предмет, завдання, методи дослідження, вихідні методологічні положення; зазначається наукова новизна та практична значущість; викладено форми апробації та впровадження одержаних теоретичних результатів.

У першому розділі “ТЕОРЕТИКО­­-МЕТОДОЛОГІЧНЕ ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПУ АЛЬТЕРНАТИВНОСТІ В КОНТЕКСТІ МОДЕРНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНИХ СИСТЕМ” подається аналіз гносеологічних, інструментальних та аксіологічних аспектів категорії “принцип альтернативності” та споріднених з ним понять: “політична система”, “модернізація політичної системи” „закон політології”, „біфуркаційний процес” та ін. Пріоритетна увага зосереджується на характеристиці варіативних підходів до вивчення принципу альтернативності у світовій політичній науці та класифікації основних методів, що виступають складовими аналізу принципу політичної альтернативності.Уточнюється сутність та зміст головного концепту роботи, що розкриває атрибутивні властивості і функціональні впливи принципу альтернативності на розвиток політичної системи. Акцентується, що альтернативність як принцип політологічного прогнозування та державного управління на сучасному етапі політичної модернізації в Україні є орієнтиром формування вітчизняної моделі аналізу суспільно-державного розвитку. Вихідним методологічним тезаурусом та теоретичним джерелом принципу альтернативності виступає закон єдності та боротьби суперечностей у його морфологічних та функціональних проявах. У контексті дії означеного закону принцип альтернативності засвідчує, що у процесі розробки політичного прогнозу повинні бути передбачені та обґрунтовані всі вірогідні суперечливі напрями розвитку об’єкту, різні варіанти перетворення наявної можливості у дійсність. У дисертації наголошується, що принцип альтернативності пов'язаний з можливістю розвитку політичного життя та його окремих ланок за різними траєкторіями, за умов різних взаємозв'язків і структурних відносин. Необхідність побудови альтернатив, тобто визначення можливих шляхів розвитку політичних відносин виникає завжди у процесі переходу від імітації процесів, що склалися, і тенденцій до передбачення їх майбутнього. Відповідно до системи „принцип – закономірність – закон”, принцип альтернативності обумовлює функціонування наступних політологічних законів: закон залежності альтернативного прогнозу від його інформаційної бази; закон залежності вірогідності прогнозу від кількості прогнозних альтернатив; закон наростання тимчасової незалежності майбутнього від минулого; закон залежності ефективності альтернативи від умов її верифікації. Охарактеризовано теоретичні підходи, у контексті яких трактується категорія “альтернативність”. Зокрема, системно-аналітичний; імітаційних моделей; процесуальний; ситуаційний; транзактний аналіз; психологічний; футурологічний; соціологічний; формально-структурний; полілогічний; синергетичний підходи. Обґрунтовано, що найбільш доцільним у дослідженні є інтеграція та комплексне використання системного, ситуаційного та синергетичного підходів, які передбачають визначення для кожного з варіантів власних цілей та оцінок можливих наслідків, а також визначення для обраного варіанта сукупності особливих завдань. У контексті означеної інтеграції підходів відбувається нове розуміння проблем детермінації та індетермінації, нелінійності, уявлення про еволюцію як чергування процесів хаосу і порядку, варіативності тощо, відкриваються нові перспективні можливості для систематичного пошуку, виявлення та ефективного впровадження загальних механізмів принципу альтернативності у модернізації політичної системи. Обґрунтовується спосіб організації дослідження, здійснюється вибір та класифікація методичного інструментарію для вивчення проблеми політичної альтернативності. Структуровано дві групи методів: загальнофілософські (індукція і дедукція, аналіз і синтез, діагноз і прогноз, визначення і класифікація, порівняння і аналогія та ін.) та спеціальні методи (ситуаційне моделювання, імітаційне моделювання, ієрархічний аналіз, синектичний аналіз, метод “мозкової атаки”, метод Сааті, метод Дельфі, екстраполяції, принцип Курно, принцип Парето, побудова сценаріїв та ін.).

У другому розділі “АЛЬТЕРНАТИВНІСТЬ як чинник розвитку політичних систем” характеризується сутність методологічних презумпцій, які формують принцип альтернативності; конкретизуються джерела альтернативних варіантів політики; узагальнюються якісні критерії принципу альтернативності; аналізуються його визначальні функції та значення для вироблення оптимальних рішень у державній політиці. Аналізується місце і роль принципу альтернативності в історичній спадщині і політичній науці; обґрунтовуються основні політико-філософські ознаки концепту. Доводиться, що змістове альтернативне поле політики є сукупністю її цілей та засобів, завдань, інтересів та проблем, що вимагають адекватного аналізу та вирішення на світовому, регіональному та національному рівнях. У даному контексті, політична альтернатива є набором варіантів наукового перетворення суспільства як соціокультурної системи. До провідних методологічних передумов принципу альтернативності належать: невизначеність майбутнього, що відповідає новій науковій картині світу, яка пов’язана з критикою класичного детермінізму та відкриттям стохастичних процесів; біфуркація – подвоєння протікання тих або інших процесів, що досягли визначеної критичної величини, після якої однозначна залежність між минулим та майбутнім станом системи втрачається; дискретність простору-часу, що означає, що у точках біфуркації створюються передумови якісно нових станів, які прогнозують якісно нове майбутнє. Основним завданням практичної реалізації принципу альтернативності є відокремлення здійсненних варіантів розвитку від варіантів, які за умов, що склалися і передбачалися, не можуть бути реалізовані. Такий підхід припускає розрізнення окремих альтернатив за вірогідністю їх практичної реалізації. Автор зазначає те, що кожній альтернативі розвитку політичної системи відповідає особлива сукупність проблем, які потрібно враховувати у процесі прогнозування. Серед них: системні чинники, політичні “актори”, ресурси сил політичної сцени, варіанти стратегії і тактики. У розділі охарактеризовано визначальні функції принципу альтернативності, які полягають у: пошуку та обґрунтуванні варіантів розвитку, які не можуть бути реалізованими; відмежованості здійснених варіантів від уточнених; аналізі зв'язку між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком. Акцентується, що для вітчизняної політичної системи остання функція є особливо значимою, оскільки українська внутрішня і зовнішня політика чуттєва до зміни загальносвітових трендів. Така ситуація обумовлена подвійними чинниками: дією механізмів модернізації і геополітичним становищем України. Систематизовано форми існування, прояву та способи використання принципу альтернативності у політичному житті, виявлено потенційні переваги проведення дослідження політичного процесу через застосування означеного принципу.  Визначено варіативні параметри класифікації форм прояву принципу альтернативності: за морфологічною досконалістю; за траєкторією векторів розвитку у точці біфуркації; залежно від соціальних силових полів тригера; за соціокультурним підходом; за технологією побудови та типом прогнозної задачі. Доведено, що результативність, ефективність та якість прояву принципу альтернативності у процесі політичної  модернізації досягається за умови дотримання певної послідовності дій, як теоретичного характеру, так і практичної реалізації. До визначальних теоретичних складових принципу альтернативності належать: абсолютний пріоритет кінцевої (глобальної) мети; інтегральний підхід до розгляду системи як цілого і як сукупності частин (елементів); розгляд будь-якої частини спільно з її зв’язками; виділення модулів у системі і розгляд останньої як сукупності варіативних модулів; введення ієрархії елементів та / або їх ранжування; можлива змінюваність системи, здатність до розвитку, розширення, накопичення інформації; поєднання у застосовуваних рішеннях та управлінні централізації та децентралізації; урахування можливості невизначеностей і випадковостей у системі. Центральною процедурою прояву принципа альтернативності є побудова евристичної моделі, яка відображає всі чинники і зв’язки реальної політичної ситуації, що можуть проявитися у процесі здійснення рішення. Отримана модель досліджується з метою висвітлення наближеності результату тієї чи іншої з альтернативних дій до бажаного, порівняльних витрат ресурсів щодо кожного з варіантів, ступеня чутливості системи до різних зовнішніх впливів. Складові принципу альтернативності мають високий ступінь загальності, тобто відображають відношення, що значною мірою абстраговані від конкретного змісту прикладних проблем. Для будь-якої конкретної системи дані категорії мають бути локалізовані та інтерпретовані відповідно до умов їх застосування.Висвітлено одну із визначальних складових принципу політичної альтернативності – форму його існування в аксіологічному та онтологічному контекстах. Доводиться, що такою формою існування є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу у певних просторово-часових вимірах, що функціонує на основі інформаційних процесів, тобто формує взаємодію регулюючої та регульованої підсистем. Політична альтернатива формує моделі, ідеальні зразки, на основі яких коректується і закладається політичний курс, визначаються ресурси політичного, економічного, соціального розвитку держави. У дисертації наводиться алгоритм розробки політичного курсу модернізації з урахуванням принципу альтернативності: пропедевтичний етап – уявлення об'єкту як системи, характеристика прогнозного фону; перший етап – розробка принципів оптимізації подальшого опису об'єкту; проведення уявного зіставлення досліджуваного явища зі схожими явищами,  з метою виявлення аналогій; другий етап – визначення обмежень, які впливають на прийняття рішення, їх аналітична оцінка та прогнозування можливих наслідків; третій етап – виявлення та структурування реалістичних альтернатив розв’язання проблеми; четвертий етап – оцінка альтернатив з визначенням їхніх переваг, недоліків і можливих наслідків (з використанням якісних і кількісних критеріїв прийняття рішень); п’ятий етап – вибір альтернатив на основі їх виваженості та оцінки на засадах вичерпної раціональності (вичерпна раціональність – це стиль визначення політики, що базується на науковій оцінці альтернативних дій і забезпечує максимальну соціальну користь; заключний етап – передбачає процедуру проведення всебічного аналізу проблеми від точки біфуркації);Таким чином, реалізація принципу альтернативності – є чітким послідовним алгоритмом, зміст якого вміщує докладні інструкції з описом необхідних ресурсів, гарантією їх надходжень та контролем, тобто шлях від початку до кінця – від концепції до реальності.У розділі подано орієнтовні програми та типові алгоритми дослідження політичного процесу через врахування принципу альтернативності. Означені алгоритми розподілено на індуктивний, дедуктивний та змішаний типи. Вказується, що розробка програми є необхідним елементом дослідження, який, випереджаючи усі інші дослідницькі процедури, складає їх методологічну, методичну та організаційну основу. Програма дослідження вміщує чітку постановку завдання альтернативного прогнозу, найважливішими параметрами якого є: загальна мета дослідження, яка орієнтується на кінцевий результат; об'єкт дослідження, його характер і масштаб; необхідний період попередження обраної альтернативи; необхідний період її підстави (час, прийнятий у процесі розробки альтернативного сценарію як вихідний); задані терміни підготовки альтернативної моделі тощо. Процедурна частина програми альтернативного прогностичного дослідження фіксує: оцінку наявних організаційних, інформаційних, людських, фінансових ресурсів; вибір форми підсумкового документа; характеристику методик прогнозування; нарис основних процедур збору та аналізу вихідних даних; вибір групового або індивідуального способу роботи експертів. Програма завершується складанням робочого плану дослідження, який уточнює типовий алгоритм написання альтернатив, упорядковує етапи роботи і співвідносить їх з визначеними тимчасовими параметрами тощо.

У третьому розділі “ПРИНЦИП АЛЬТЕРНАТИВНОСТІ ЯК ЧИННИК МОДЕРНІЗАЦІЇ ПОЛІТИЧНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ” проаналізовано сучасні тенденції політичної системи України; структуровано особливості реалізації принципу альтернативності у трансформації політичної системи України; визначається місце України у загальносвітових зрушеннях модернізаційного характеру та шляхи використання сукупного досвіду якісного перетворення суспільства; демонструються можливості принципу альтернативності у виробленні програм політичної та соціокультурної модернізації політичної системи України, спрямованих на ціннісне забезпечення реформ, на ефективність політичної діяльності, розвиток особистості, позитивної інноваційної діяльності тощо. Акцентовано, що специфіка соціально-політичного розвитку України визначається кризою боротьби альтернатив та полягає, у домінуванні як основного суб'єкта модернізації владно-бюрократичної еліти; у впливі на суспільно-політичну систему національних традицій, ментальності та конкретних потреб українського суспільства, морально-культурних цінностей, ідеологічних схем тощо. Конкретний вплив на генезис політичної системи України здійснюється синдромом модернізації як суперечності між процесом диференціації, вимогами рівності та здатністю політичної системи до інтеграції. У контексті означеної проблеми важливими для українського суспільства є пошук ефективних способів переходу від традиційного суспільства до раціонального, пом'якшення вірогідного зіткнення старих, традиційних для національної політичної культури цінностей і норм політичного життя з новими модернізованими інститутами та цінностями. Зазначено , що у даному контексті слід уважно ставитись до альтернатив політичного розвитку і створення системи соціального управління, зорієнтованих на витворення стилю соціально-політичного життя, відповідного запитам і внутрішнім потребам українського стохастичного суспільства. Акцентується, що у процесі модернізації політичної системи України доцільним є співіснування декількох типів політичних альтернатив. Песимістична модель характеризується загостренням політичного протиборства, руйнуванням єдиного економічного і соціального простору, скороченням і якісним погіршенням наукового, культурного потенціалу і т.д., що стає джерелом потрясінь і нестійкого розвитку для України. Трансформаційний варіант орієнтується на стандарти та ідеали споживчого суспільства, з можливою дезинтеграцією країни і несвоєчасним відтворенням соціально-економічних, політичних та інших технологій провідних країн Заходу; тим самим Україна приречена на інтеграцію у цивілізаційний процес в другому і третьому ешелоні. Третя, оптимістична модель пов'язана з реалізацією політики стабільного і стійкого розвитку, провідної ролі держави і центристських політичних сил, на основі багатоукладної соціально орієнтованої ринкової економіки. Наголошується що траєкторія розвитку українського суспільства перебуває у межах вказаних сценаріїв і має пряму залежність від моделі політичної модернізації, обраної сучасними політологами і політиками. У дисертації визначено особливості прояву принципу альтернативності у модернізації політичної системи України. Зокрема, співіснування різних альтернативних ідеалів та стереотипів мислення; проблемність визначення інтегративної альтернативної ідеологічної системи; необхідність реалізації комплексного підходу до проблеми вибору та структурування альтернативних демократичних інститутів і відносин в Україні; наявність альтернативних конституційно-правових проектів; геополітичних регіональних альтернатив. На механізм функціонування принципу альтернативності у процесі модернізації політичної системи України також значно впливають соціально-економічні чинники історичного розвитку України. Зокрема, трансформаційні суспільні процеси в Україні (стратифікаційне розшарування населення, приватизаційні, енерго - продовольчі та демографічні проблеми, безробіття та протистояння); територіально-демографічна ситуація; соціально-економічні та політичні взаємовідносини з Росією та Європою; питання мови, культури, економічної та військової безпеки. Актуалізується положення, що консолідуючою, нормативною моделлю суспільного устрою України повинна стати інтегративна ідеологія, яка розробляється з урахуванням альтернатив політичного розвитку країни. Виходячи з геополітичного розташування України – „Схід-Захід”, доцільним є розумне запозичення та інтегрування західних демократичних цінностей та національно-історичних особливостей України. Синтез політичних альтернатив передбачає збереження минулого і необхідність формування конструктивного майбутнього. Майбутнє України пов’язане із подальшим поглибленням стабілізаційних процесів, забезпеченням сталої позитивної динаміки основних економічних показників, прискореного вирішення соціальних і духовних проблем, поступового зниження рівня конфліктного потенціалу у суспільстві.

У ВИСНОВКАХ узагальнюються результати дослідження та наголошується, що на основі вивчення політологічної, соціологічної, філософської, соціально-філософської, економічної літератури сформовано цілісне уявлення про загальнотеоретичні засади принципу альтернативності у модернізації політичних систем.

Автором доведено, що дослідження проблеми принципу альтернативності у модернізації політичних систем є недостатнім у сучасній політичній науці. Поняття „альтернативність” визначається самим функціональним станом суспільства, яке сукупністю власних параметральних характеристик обумовлює виникнення і визрівання варіативних шляхів суспільно-політичного розвитку. Авторський концептуальний підхід до розробки теми ґрунтується на творчому використанні положень теорії синергетики – наукового трактування явищ дійсності в їхньому комплексному соціоприродному вимірі. Це уможливило спробу цілісно дослідити як дисфункціональну, так і функціональну ролі принципу альтернативності як чинника процесу модернізації суспільно-політичних систем перехідного типу.

Принцип альтернативності разом з іншими методологічними принципами (системності, прогнозування, безперервності, верифікації) складає основу політичного прогнозування і пов'язаний з можливістю розвитку політичного життя і його окремих ланок за різними траєкторіями, за умов різних взаємозв'язків і структурних відносин. Основне завдання практичної реалізації принципу альтернативності полягає у відокремленні здійснених варіантів розвитку від варіантів, які за умов, що склалися і передбачалися, не можуть бути реалізовані. Це припускає розрізнення окремих альтернатив за вірогідністю їх практичної реалізації. У методологічній системі „принцип – закономірність – закон”, політична альтернативність детермінує функціонування наступних політологічних законів: закон залежності альтернативного прогнозу від його інформаційної бази; закон залежності вірогідності прогнозу від кількості прогнозних альтернатив; закон наростання тимчасової незалежності майбутнього від минулого; закон залежності ефективності альтернативи від умов її верифікації. На рівні базової архітектоніки поняття “альтернативність” трактується з декількох компліментарних теоретичних підходів. Визначальними є: системний; процесуальний; формальний імітаційних моделей; ситуаційний; транзактного аналізу; психологічний; футурологічний; синергетичний; соціологічний.

Принцип альтернативності реалізується через конкретні дослідницькі методи (загальнонаукові та спеціальні). Вибір того або іншого методу прогнозування політичних процесів, подій залежить від цільового угрупування прогнозів, від його термінів і часу на розробку. Водночас, принцип політичної альтернативності характеризується значною процедурною гнучкістю. Це проявляється у здатності до ефективної взаємодії з іншими принципами і методами прогнозування і планування – як формалізованими, так і інтуїтивними, у поліфункціональності способів його використання в політичній прогностиці, у пристосованості методичного апарату до різних умов і задач. Означена категорія здатна бути носієм синтетичної функції, організуючим та інтегруючим базисом для комплексних прогнозно-політичних досліджень. Необхідність застосування принципу альтернативності до вивчення і передбачення розвитку політичних процесів викликана особливостями політичної сфери життя суспільства як специфічного об'єкту пізнання, з його складністю, багатомірністю, суперечливістю і полідетерміністичністю. Дослідження політичних процесів з урахуванням принципу альтернативності виступає як проектно-прогнозна або прогнозно-планова методика.

Аналіз та систематизація політологічних джерел свідчать про те, що до провідних методологічних презумпцій, що формують сутність принципу альтернативності належать: невизначеність майбутнього; біфуркація; дискретність простору-часу. До якісних критеріїв принципу політичної альтернативності належать такі: дієвість, адекватність, ефективність, політична здійсненність, прийнятність, комунікабельність, доречність, відповідність прагненням суспільства, придатність для адміністрування, справедливість.

Визначальні функції принципу альтернативності полягають у: відмежованості здійснених варіантів політики від уточнених; пошуку та аналітичному обґрунтуванні тих варіантів політичного розвитку, які не можуть бути реалізованими; аналізі зв'язку між модернізацією конкретної політичної системи і міжнародним політичним розвитком. До інших глобальних функцій принципу альтернативності належать: оцінка можливих майбутніх змін, пов’язаних з проблемами світової зовнішньої політики; озброєння людства та політичних еліт новими знаннями, необхідними для побудови управлінських сценаріїв, політичної експертизи та розробки сприятливих альтернатив.

Комплексне дослідження проблеми засвідчує, що форми прояву принципу альтернативності класифікуються за декількома параметрами. За морфологічною досконалістю – сутнісна, функціональна, онтологічна, логічна, субстанціональна, ноуменологічна, суб’єктивована, об’єктивована, фізична. За траєкторією векторів розвитку у точці біфуркації: проста (пряма, висхідна, низхідна, діагональна); складна (крива, циклічна, спіралеподібна). Залежно від соціальних силових полів тригера: моноцентрична – поліцентрична; пошукова – нормативна. За соціокультурним підходом: форма програми, що задається культурною традицією (стереотипами та архетипами культури); форма моральної та естетичної реакції на крайнощі існуючої ситуації. За технологією побудови та типом прогнозною задачі – „есе”; „аналітична форма”; „формалізована альтернатива”. Формою існування принципу альтернативності як аксіологічної та онтологічної категорії є внутрішня організація впорядкованої взаємодії учасників політичного процесу  у певних просторово-часових вимірах.

Вказано, що принцип альтернативності є гарантом побудови евристичної моделі, яка відображає всі чинники і зв’язки реальної політичної ситуації, які можуть проявитися у процесі здійснення конкретного рішення. Отримана модель досліджується з метою висвітлення близькості результату тієї чи іншої з альтернативних дій до бажаного, порівняльних затрат ресурсів щодо кожного з варіантів, ступеня чутливості системи до різних зовнішніх впливів. Складові принципу альтернативності мають високий ступінь загальності, тобто відображають відношення, що значною мірою абстраговані від конкретного змісту прикладних проблем. Для будь-якої окремої системи дані категорії мають бути належно локалізовані та інтерпретовані.

Характеризуючи особливості науково-політологічної спадщини вітчизняних та зарубіжних авторів, доведено, що алгоритм раціонального розв’язання проблеми з урахуванням принципу альтернативності складається з декількох послідовних етапів. На першому етапі слід діагностувати проблему, що склалася та виявити причини її виникнення. На другому етапі визначаються обмеження, що впливають на прийняття рішення, здійснюється їх аналітична оцінка та прогнозуються можливі наслідки. На третьому етапі виявляються реалістичні альтернативи розв’язання проблеми. На четвертому етапі проводиться аналітична критеріальна оцінка альтернатив. На п’ятому етапі здійснюється вибір альтернатив на основі їх виваженості та оцінки з урахуванням вичерпної раціональності. Вичерпна раціональність передбачає та детермінує процедуру проведення всебічного аналізу проблеми від точки біфуркації. Здійснений науковий аналіз засвідчує, що орієнтуючись на принцип альтернативності можна прискорити реалізацію мети і завдань політичної модернізації. Проте, слід пам’ятати, що у палітрі політичних альтернатив константою виступає національна специфіка держави: історико-культурна та цивілізаційна своєрідність, економічна структура, національний менталітет і політична культура населення з його регіональними рисами ідентичності. До особливостей прояву принципу альтернативності у модернізації політичної системи України відносимо: співіснування варіативних ідеалів та стереотипів мислення, що зумовлено соціокультурним та історичним розвитком держави; аксіологічний дискурс (проблемність визначення інтегративної альтернативної ідеологічної системи, що об’єднає суспільство, поза врахуванням домінуючих у масовій свідомості цінностей); необхідність реалізації комплексного систематичного підходу до проблеми вибору та структурування альтернативних демократичних інститутів і відносин в Україні; геополітичний аспект (альтернативи політичної модернізації в умовах геополітичних зон України – Західний та Південно-Східний регіон, Закарпаття та АР Крим); особливості перехідної політичної системи України. Серед визначальних тенденцій оптимізації української політичної системи з врахуванням механізму дії альтернативності автор відзначає: наявність варіативних ідеологій і необхідність вироблення ідеології, яка враховує альтернативність розвитку за різними схемами; необхідність формування аполітичної системи державотворення; вирішення проблеми співвідношення національної ідеї та політичних ідеологій, що акцентують увагу конкретних зрізах суспільного буття. Теоретичне та практичне значення одержаних результатів доводить, що положення і висновки дисертації надають можливість для формування системного погляду на політичну реформу модернізації як тривалий етап становлення і розвитку якісно нового типу політичної системи, що перетворює посттоталітарну політичну модель на демократичну. Застосування принципу альтернативності відкриває новий напрямок концептуального аналізу політичного процесу як такого, ознаками змін якого є конституювання нових інституційних відносин в українському суспільстві та державі через залучення принципу альтернативності. Комплекс технік та алгоритмів, поєднаних принципом альтернативності, значною мірою відповідає задачам ефективного передбачення розвитку політики як особливого об'єкту прогнозування. Так, багатомірність і поліваріативність політичного світу, інтеграція об'єктивно-раціональних і суб'єктивно-психологічних чинників припускають необхідність залучення до процедури створення альтернативних прогнозів значних обсягів даних профільного та фонового планів; ретроспективної інформації історичного характеру; даних політико-психологічного аналізу суб'єктів політичного процесу, а також інформації юридичного, культурологічного та іншого характеру. Саме принцип альтернативності в інтеграції із сценарним методом значною мірою мають здатність до систематизації, обробці та аналізу різнопланової, різноякісної інформації. Ця властивість реалізується завдяки динамічній структурованості експертних процедур, гнучкості технологій роботи з даними тощо. Інша важлива особливість принципу альтернативності - технологічна орієнтованість на міждисциплінарний підхід.