| Краткое содержание: | У вступі обгрунтовано актуальність теми, відображено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, визначено мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, хронологічні і територіальні межі, вказано на наукову новизну і практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження і публікації.
У першому розділі „Сучасний стан наукової розробки і джерельна база досліджень з історії православної церкви кінця ХVII – ХVIII ст.” розглянуто відображення стану поставленої проблеми в науковій літературі. Автором з’ясовано, що суто історіографічного комплексного наукового дослідження, в якому б аналізувався розвиток історичної думки стосовно історії православної церкви кінця XVII - XVIII ст., її місця і ролі у політичному, соціальному, економічному та культурному розвитку України до сих пір ще здійснено не було. Початком розвитку історіографії історії церкви можна вважати бібліографічні описи, що здійснювали автори досліджень. Спочатку цей прийом використав московський митрополит Платон (Лєвшин) у 1805 р. Після нього узагальнюючий бібліографічний опис здійснив уже в 1847 р. тоді ризький єпископ, а пізніше чернігівський архієпископ Філарет (Гумільовський).
§ Загальні праці з історіографії почали з’являтися ще у ХІХ ст. Серед таких досліджень необхідно виділити роботу професора Санкт-Петербурзької Духовної Академії М.Кояловича (1828 - 1891), видану 1884 р., у котрій було зроблено спробу узагальнити існуючу інформацію з розвитку історичної науки в Російській імперії, здійснити критичний розгляд окремих наукових робіт і поглядів істориків та спробувати пояснити їх історіософію. Визначним внеском в історіографію стало також дослідження професора Університету Св. Володимира В.Іконникова (1841 – 1923), в котрому вчений сформулював власне розуміння її - як історичну критику. Він вважав, що саме “історичний скептицизм” створив передумови для розвитку історичної критики, а, відповідно, й історіографії як науки, критичне ж сприйняття історичних досліджень у свою чергу викликало всебічне вивчення джерел. Саме йому належить спроба охарактеризувати існуючу на кінець ХІХ ст. історіографічну базу досліджень з історії церкви.
В період кінця ХІХ – початку ХХ ст. з’явився цілий ряд публікацій, що лягли в основу розвитку української історіографічної науки. Це - дослідження М.Василенка, О.Лазаревського, І.Франка, О.Грушевського, М.Грушевського, В.Біднова, Д.Багалія та ін. Вже на їх основі почала формуватися вітчизняна історіографія як наука. Логічним продовженням цього процесу стала поява ряду історіографічних досліджень загального характеру, створених Д.Дорошенком, О.Оглоблиним та М.Марченком, що стали віхою у розвитку української історичної науки ХХ ст., хоча й були створені в різних ідеологічних умовах. У період відновлення незалежності України з 1991 р. у вітчизняній науці з’являються історіографічні дослідження А.Коцура і В.Коцура, І.Колесник та Я.Калакури, основною ідеєю котрих стало якнайповніше і незаангажоване відтворення всього історіографічного процесу в Україні. Загальною рисою усіх цих праць є те, що в них практично не зверталася увага на вивчення історії церкви в Україні, за винятком окремих згадок.
Спеціальні праці з історіографії, присвячені історії православної церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. обмежуються в історичній науці поодинокими випадками. В першу чергу тут необхідно згадати дослідження О.Оглоблина, опубліковане у 1969 р. Загальний огляд розвитку історичних досліджень стосовно історії церкви в Україні здійснив також у 1994 р. В.Ульяновський. Серед узагальнюючих публікацій виділяється і спроба здійснити історіографічний огляд, запропонована архієпископом УАПЦ І.Ісіченком.
В зарубіжній історичній науці історіографічні дослідження з історії православної церкви в Україні фактично не проводилися, за винятком польських наукових кіл. В російській же історичній науці зверталася увага лише на історіографію російської православної церкви, що безперечно, має відношення і до теми даного дослідження. Першим таку спробу здійснив у 1885 р. С.Голубєв. Пізніше, у працях А.Карташова, І.Смолича, Г.Вернадського, А.Полонського і С.Пушкарьова також характеризувалися у більшій мірі дослідження загального характеру.
§ До історіографічних джерел можна віднести опубліковані чи неопубліковані матеріали, в яких відображено наукові погляди вітчизняних та зарубіжних дослідників, що відображають стан науки з певного питання у певний період і впливають на подальший процес розвитку історичної думки. Всі історіографічні джерела з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. можна розділити за належністю до тієї чи іншої історіографії чи історіографічної традиції.
На сьогодні єдиного підходу у класифікації історіографії історії церкви не існує. Ще у 1994 р. В.Ульяновський, здійснивши загальний огляд наукових робіт різних напрямів, виділив школу Київської духовної академії (Київська історико-церковна школа), російську історіографію, представників УАПЦ, греко-католицьких дослідників, світську українську, польську. Він зосередив своє дослідження лише на роботах узагальнюючого характеру, тому й не виділяв напрямів радянського чи пострадянського періодів, оскільки в цей час подібних “праць з історії церкви в Україні створено не було...”. Вченого у цій класифікації підтримують у своїх дослідженнях В.Перерва та М.Яременко. В.Шеретюк виділяє тільки російську, українську та польську історіографію, а Ю.Хитровська вважає, що можна визначати тільки дореволюційну, радянську, пострадянську та діаспорну історіографію. Необхідно відзначити також думку О.Кузьмука та О.Прокоп’юк розділяти всю історіографію тільки за принципом приналежності до церкви: на світську та церковну. Сучасний же український філософ О.Саган виводить єдину „православну історіографію”, до якої відносить взагалі будь-які дослідження, що стосуються історії православної церкви, не здійснюючи спеціальної класифікації історіографічних джерел. Їх він лише розбиває на блоки праць професорсько-викладацького складу духовних академій та семінарій, релігієзнавчу літературу авторів СРСР, праці провідних українських дослідників часів незалежності України і т.п.
Узагальнюючі праці з історії церкви є, звичайно, певним підсумком у наукових дослідженнях істориків всіх попередніх поколінь і вони відбивають певну концепцію, яка виражає інтереси конкретного кола науковців чи політичних і державних діячів. До цих праць головним чином слід віднести дослідження в російській та українській історіографії.
В російській церковній історіографії, яка є найдавнішою за часом свого формування, особливою популярністю користуються праці Філарета (Гумільовського), П.Знаменського, М.Тальберга, А.Карташова та ін. Ряд узагальнюючих праць було створено також у російській історичній науці радянського періоду (М.Нікольський та ін.). Для них характерне було зображення православної церкви тільки у вигляді феодала-визискувача, поневолювача селянства і прислужника державної влади та вищих прошарків суспільства.
Українська церковна історіографія почала формуватися лише у ХХ ст. і вона представлена працями І.Огієнка, І.Власовського, Ю.Федоріва, І.Ісіченка та ін. Для неї властивий у першу чергу розгляд історії церкви в Україні через призму національного питання.
Щодо української світської історичної науки, то узагальнюючі праці в ній почали з’являтися наприкінці ХХ ст. як результат роботи вчених історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка та відділу релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди.
Спеціальні дослідження з історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ –ХVЙЙЙ ст. мають яскраво виражений тематичний характер, оскільки в них розглядаються конкретні теми стосовно вивчення означеного періоду. Вони відрізняються від інших історіографічних джерел тим, що їх автори намагаються дослідити визначену тему суспільно-політичного, соціально-економічного, політико-правового, міжконфесійно-релігійного чи культурно-освітнього характеру. На відміну від інших історіографічних джерел, ця група представлена найбільшою кількістю публікацій у вигляді монографій або статей, повідомлень, коротких заміток. Вона поділяється ще на дві підгрупи джерел: 1) дослідження безпосередньо із історії церкви в Україні, 2) праці з інших тем, в котрих дослідники також розкривають окремі аспекти історії церкви, наприклад, в рамках дослідження історії Гетьманщини, народних рухів, економічного розвитку краю тощо.
Окремим видом історіографічного джерела є наукові рецензії на наукові дослідження, в котрих, як правило, відображаються критичні зауваження щодо окремих аспектів поглядів істориків на історію церкви в Україні. Найбільше розповсюдження у науковому середовищі він отримав наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст.
Значний історіографічний матеріал міститься у тих наукових працях, предметом котрих є життєвий та творчий шлях вчених, державних і політичних діячів, котрі займалися вивченням історії церкви в Україні і залишили помітний слід у вітчизняній науці. В них, як правило, висвітлюються основні методологічні засади наукового пошуку вітчизняних і зарубіжних дослідників, їх ідейно-світоглядна еволюція, ступінь вивчення піднятих ними проблем тощо. В останні десятиліття історична наука збагатилася цілим рядом наукових досліджень творчості (і в т.ч. поглядів на історію церкви в Україні) таких істориків як П.Лебединцев, Ф.Тітов, М.Петров, В.Антонович, М.Грушевський, В.Пархоменко, В.Біднов, О.Лотоцький, К.Харлампович та ін.
Також необхідно відмітити як історіографічне джерело ті особисті матеріали дослідників, що з різних причин (можливо, особистого або суспільно-політичного чи іншого характеру) не були висловлені істориками у опублікованих ними наукових дослідженнях, але були зафіксовані в інших матеріалах. Ці джерела можна розділити на опубліковані і неопубліковані. До перших можна віднести, наприклад, листування М.Максимовича з П.Лебединцевим, епістолярна спадщина митрополита Іларіон (Огієнка), а до других – чорнові замітки М.Максимовича, невидані праці О.Оглоблина та ін.
Другий розділ „Теоретичні та методологічні аспекти наукових досліджень історії православної церкви України кінця ХVII - XVIII ст.” присвячено аналізу теоретичних та методологічних основ, котрими користувалися вчені у своїх дослідженнях історії церкви.
Методологія дослідження історії церкви як сукупність спеціальних наукових прийомів, почала формуватися у першій половині ХІХ ст. Для неї характерне застосування ряду загальних методів і засобів. Разом з тим, методологія історії церкви включає в себе ще й ряд спеціальних засобів, властивих, для цього напряму історичної науки, зумовлених специфікою предмету розгляду. До них, зокрема, відноситься застосування специфічного понятійно-категоріального апарату, використання специфічного (за походженням і змістом) документального матеріалу, прояв особистого ставлення до релігії та церкви, залежність від історіографічної традиції, акцентування уваги на специфічних об’єкті та предметі дослідження. В якості методологічної проблеми нині існує можливість клерикалізації історичної науки, для якої характерними є наступні риси: надання переваги інтересам певної конфесії, відстоювання історичної концепції певної конфесії, дотримання її ідеології, дотримання ідеї провіденціалізму, використання наукового понятійно-категоріального апарату, сформованого у церковному середовищі.
При висвітленні історії церкви, окрім зазначених загальних і спеціальних засобів науковці у багатьох випадках застосовують ряд принципів: дотримання хронологічної послідовності, визнання закономірності перебігу подій, аналіз явищ і подій, використання обмеженої кількості джерел і літератури, врахування певної ідеологічної схеми. Саме вони лягли в основу методології дослідження історії церкви київського митрополита Євгенія (Болховітінова). Пізніше ряд його концептуальних засад отримали відображення у цілому напрямі – російській церковно-історичній науці. Зокрема, це: апологія православ’я, визнання пріоритету держави перед церквою, невід’ємність православної церкви в Україні від російської. Саме всі ці позиції повністю відображаються і додатково обгрунтовуються у працях представників російської церковної історичної науки Філарета (Гумільовського), К.Добронравіна, П.Знаменського, А.Карташова та ін. Треба сказати, що за період ХІХ – ХХ ст. якихось теоретичних змін стосовно історії православної церкви в Україні наприкінці ХVII – у ХVIII ст. в російській історичній науці не відбулося. Вся ця концепція уточнювала і розширювала позиції митрополита Євгенія (Болховітінова) стосовно історії православної церкви в Україні і, по суті, зводиться до наступних положень: 1) єдність церковних організмів Росії та України на основі етнічної та духовної спорідненості; 2) православна церква (відповідно, духовенство і місцеве населення) в Україні без втручання Росії була приречена на знищення; 3) дії російської державної влади в межах України стосовно православної церкви і православного духовенства були необхідними і історично виправданими. Визначальною у методологічних підходах російської історіографії до українського православного духовенства є у значній мірі проблема єдності самої Російської Православної Церкви.
Однією із проблем у сучасній історичній науці залишається питання понятійно-категоріального апарату у сфері вивчення історії церкви. В багатьох же дослідженнях, що розглядають минуле православної церкви, в першу чергу це стосується співвідношення таких термінів як “історія церкви” чи “церковна історія” і в подальшому використання їх похідних (“історія церкви України”–“церковна історія України”, “історіографія історії церкви”–“церковна історіографія” і т.п.). Водночас, у нинішніх умовах поступово відбувається розвиток методологічних засад по дослідженню історії церкви в Україні, що проявляється у ширшому залученні документальних матеріалів до наукових робіт, відступі від канонів російської церковної історичної науки ХІХ-поч.ХХ ст., критичному підході до положень історіографії ХІХ-ХХ ст., введенні в науковий обіг нових понять.
Методологічна база досліджень з історії церкви в Україні за всі ці періоди зазнавала досить серйозних змін в історичній науці, пройшовши шлях від провіденціалізму до атеїзму. В значній мірі зміст наукових творів залежав від потреб, викликаних станом історичних знань, але, при цьому, на них мали вплив і зовнішні політично-державні впливи. Вітчизняна історична наука у питанні вивчення історії церкви проходила своє становлення під впливом польської та російської історичних наук, що, в результаті, дозволило зайняти їй свої позиції, спрямовані на відстоювання національних інтересів і підкреслення рис самобутності історичних процесів у розвитку церковних інституцій та церковно-соціальних і церковно-державних відносин в Україні.
У третьому розділі „Розвиток української історичної науки і стан історії православної церкви в Україні наприкінці ХVЙЙ – у ХVЙЙЙ ст.” досліджується процес вивчення історії церкви в Україні в контексті розвитку історичної науки.
Вивчення історії православної церкви в Україні, в контексті розвитку історичної вітчизняної науки, відбувалося протягом ХІХ – поч. ХХІ ст. досить нерівномірно. Першопочатково, в період з 1805 по 1861 рр., проходив процес формування основних напрямів в історіографії з проблем вивчення історії церкви: саме тоді зароджується російська церковна історіографія (Платон Лєвшин, Амвросій Орнатський, Євгеній Болховітінов, Філарет Гумільовський та ін.), російський світський (М.Бантиш-Каменський, А.Муравйов та ін.) і український світський напрями (Д.Бантиш-Каменський, М.Маркевич, М.Максимович, М.Закревський, В.Антонович та ін.). Період другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст. слід вважати рубіжним в розвитку історичної науки щодо вивчення питання історії церкви. І це було невипадково не лише тому, що з’явилися в друці ряд вагомих наукових праць, але й тому що цей час співпав із піднесенням українського національно-культурного та революційно-демократичного життя. Крім того, протягом всього XIX-го ст. у вивченні історії православної церкви йшов процес збирання та накопичення фактичного матеріалу, що призвело до ряду вагомих публікацій, котрі й понині залишаються взірцевими для історичної науки (В.Антонович, Ф.Тітов, О.Лотоцький, В.Біднов та ін). Саме ті дослідження, що проводилися в цей період, в процесі регіоналізації історичної науки стали базовими для викристалізування і обгрунтування в майбутньому думки про самобутність та автокефальність православної церкви в Україні, що й лягла в основу вітчизняних політичних ідей початку ХХ ст. В радянський період розвитку історичної науки історія православної церкви в Україні практично не існувала у вигляді окремого наукового напряму, а окремі епізоди з цього питання в переважній більшості розглядалися лише в контексті інших тем, але навіть ці епізоди мали суто ідеологічний характер, складовими елементами котрого були класовий підхід та атеїстична пропаганда. В пострадянський же період спостерігається вибух наукового інтересу до історії православної церкви. В цей час основним центром по вивченню цієї тематики є Київський національний університет імені Тараса Шевченка (правонаступник Університету Св. Володимира). Він є єдиним осередком, навколо якого гуртувалися науковці, котрі систематично здійснювали дослідження з історії православної церкви в Україні протягом ХІХ – поч. ХХІ ст., хоч у ХІХ – на поч. ХХ ст. першість у цьому належала Київській Духовній Академії.
Весь історіографічний процес по вивченню історії православної церкви в Україні можна розділити на наступні періоди:
І період – ХІХ – поч.ХХ ст. – російсько-імперський період, в який відбувається становлення і розвиток української історичної науки та утверджується українська національна історіографія:
1805-1860/1861 рр. – початковий етап накопичення інформації з історії православної церкви в Україні, на якому панує церковно-історичний напрям по вивченню історії церкви в Україні;
1860/1861-1882 рр. – етап від початку систематичного видання єпархіальних видань і до початку видання “Київської старовини”, який характеризується формуванням світського напряму в історичній науці по дослідженню історії церкви;
1882-1917 рр. – етап від моменту видання “Київської старовини” до періоду національно-державного відродження України, на якому завершується формування світського напряму в історичній науці по дослідженню історії церкви.
ІІ період – 1917-1991 рр. – радянський період, в який відбувається партійна ідеологізація української історичної науки в межах УРСР та на противагу їй формується українська зарубіжна історична наука:
1917-1930-ті рр. – етап, на якому українська історична наука поступово піддається ідеологізації і вивчення історії церкви в Україні набуває яскраво виражених атеїстичних рис і антицерковного спрямування;
1930-1970-ті рр. – етап, на якому історія церкви в Україні цілеспрямовано не вивчалася, на відміну від російської радянської історичної науки;
1970-1991 рр. – етап, на якому у Київському університеті імені Тараса Шевченка здійснюється відродження світського напряму по вивченню історії церкви в Україні.
ІІІ період – з 1991 р. – сучасний період, що характеризується позбавленням ідеологічних штампів у вітчизняній науці на пострадянському просторі і об’єднанням у поставлених завданнях по вивченню історії із зарубіжними центрами:
1991-1994 рр. – етап, на якому відбувається остаточне ламання стереотипів у питанні вивчення історії церкви в Україні, котрий завершується підготовкою у Київському університеті імені Тараса Шевченка першої комплексної узагальнюючої наукової роботи;
з 1994 р. – етап, на якому відбувається поглиблення вивчення історії церкви в Україні.
Четвертий розділ „Вітчизняна історична думка про місце українського православного духовенства в системі соціальних відносин” присвячений вивченню в історичній науці питання ролі духовенства у соціальних взаємовідносинах з іншими верствами населення, зокрема – козацтвом, міщанством, селянством.
Оскільки селянство було найбільшим суспільним станом в Україні, то й в історіографії відводилася значне місце його взаємовідносинам із церквою. В першу чергу увага в цьому питанні була відведена пануванню звичаю у церковно-соціальних взаємостосунках, що найбільш яскраво проявлялося на рівні відносин між приходським (білим) духовенством і сільським населенням. Зрозуміло, що цей аспект історії православної церкви в Україні не міг оминути увагу істориків, оскільки він підкреслював своєрідність розвитку не лише українських церковних інституцій, але й українського суспільства в цілому. В історичній науці зверталася увага на цю сторону функціонування православної церкви в Україні ще у першій пол.ХІХ ст. (Є.Болховітінов, Ю.Крижановський), зокрема вже тоді дослідники відзначали, що шляхи розвитку українського і російського духовенства були різними. Найбільше ж уваги істориками на звичаєву сторону взаємовідносин церкви і суспільства в Україні зверталося наприкінці ХІХ – на поч.ХХ ст. Зумовлювалося це в першу чергу виявленням багатьох архівних документів, що засвідчували панування в них звичаю протягом всього ХVIII ст., та процесом остаточного утвердження української національної історіографії. Розгляду цього питання приділяли увагу не лише українські історики, але й російські (О.Востоков, А.Папков). І всі вони сходилися в думці про різні шляхи розвитку церковних інституцій і духовенства в Україні й Росії. В деяких публікаціях відзначався той факт, що російська вища влада (церковна і світська) в кін.ХVII – у ХVIII ст. деякий час змушена була миритися з існуючим станом речей і навіть вказувала українській ієрархії на необхідність дотримання звичаю.
Відомий український історик О.Левицький (1848-1922) наголошував на тому, що для України є характерною виборність духовенства від приходського священика до митрополита і на цій основі існував його тісний зв’язок з іншими суспільними станами. Подібні думки висловлювали І.Лучицький, І.Теліченко, В.Хранєвич та ін. Особливості розвитку звичаєвих відносин на Правобережжі і Лівобережжі між церквою і сільським населенням відмічалися і в роботах А.Войткова, М.Шпачинського та ін. Деяку увагу приділила звичаєвим стосункам між церквою та селянством і сучасна українська історіографія. Так, О.Крижанівський та С.Плохій, звертаючи увагу на цю сторону взаємовідносин, вважають, що на Гетьманщині і Слобожанщині виборче право було більш поширене, ніж на Правобережній Україні.
Характеризуючи соціальні взаємовідносини в Україні, російський історик В.Мякотін (1889) відзначав, що у ХVIII ст. тут становий інтерес повністю співпадав з національним і релігійним. В радянській же історіографії підтримка селянством православного духовенства обумовлювалося виключно антифеодальною боротьбою (Г.Страхов, В.Крижановська).
Окрім зв’язків селянства із церквою, в історіографії актуальним було і залишається й питання про взаємовідносини із духовенством українського козацтва, в т.ч. Запорозької Січі. Одним із перших на нього звернув увагу М.Максимович, в творах котрого дуже багато інформації щодо широкої підтримки із сторони козацтва церковного будівництва на території всієї України. На прикладі Межигірського монастиря М.Максимович найбільш тісно ув’язує козацтво і українське православне духовенство у своїх поглядах. Він же був першим істориком, котрий спробував з’ясувати соціальну природу українського православного духовенства і розглядав процес формування священицьких родів та їх безпосередній зв’язок з козацтвом.
Значну увагу взаємовідносинам церкви і козацтва приділяли цілий ряд дослідників – зокрема, М.Закревський, А.Скальковський, О.Левицький, Д.Яворницький, І.Лиман та ін. Разом з тим, приклад ставлення в історіографії до питання стосунків гетьмана І.Мазепи, як яскравого представника козацької старшини, і православної церкви підкреслює неоднозначність ряду проблем щодо соціальних взаємовідносин, висвітлення яких в історичній науці залежало від ідеологічних засад, під впливом котрих знаходилися дослідники. В цьому питанні історики головним чином звертали увагу на два аспекти: будівництво гетьманом храмів і підтримка монастирів та проголошення йому анафеми. Спроби багатьох істориків виправдати участь українського духовенства у проголошенні анафеми гетьману в основному зводяться лише до пояснення її як акції, здійсненої під тиском царської влади.
В українській зарубіжній історіографії на соціальну роль церкви звертав увагу О.Оглоблин і його висновки щодо умов становлення духовенства як окремого стану були підтверджені пізнішою працею О.Стовби, що стосувалася відомої духовної родини Міхновських.
В історіографії православне духовенство постає не лише як активний учасник соціальних стосунків, але й як суб’єкт їх регулювання. Порівняльний аналіз надавав для історичної науки багато матеріалу для роздумів про суттєві відмінності щодо правового положення приходського духовенства і суспільства в Україні і Росії (І.Знаменський, О.Лотоцький). Представник української зарубіжної історичної науки А.Яковлів на матеріалах Кодексу 1743 р. („Права, за якими судиться малоросійський народ”) представив безпосередню участь православного українського духовенства у розробці норм для регулювання суспільних відносин.
Участь православного духовенства у соціальних взаємовідносинах та їх регулюванні у вітчизняній історичній науці представлена рядом проблем, котрі, до нинішнього часу ще не є остаточно вирішеними і не були предметом більш детального комплексного висвітлення.
У п’ятому розділі „Православна церква в Україні і політичне життя в наукових працях” вивчається питання стосовно поглядів вітчизняних та зарубіжних дослідників на участь православної церкви у політичних процесах в межах Гетьманщини, Росії та Речі Посполитої.
Історичні дослідження з історії православної церкви зазначеного періоду неодноразово висвітлюють участь православної церкви у політичному житті України, хоча при цьому не завжди деталізують інформацію, і не завжди ув’язують між собою політику і церкву як взаємопов’язані елементи суспільних відносин. Ця риса особливо характерна для історіографії ХІХ – поч. ХХ ст.
Головною рисою у ставленні російської історіографії до участі і ролі православної церкви в Україні у внутрішньополітичному житті стало намагання позбавити її історичної активності у політиці. Митрополит Євгеній (Болховітінов) пояснює наступ російської влади на самобутність українського духовенства не потребами внутрішньої державної політики, а необхідністю ліквідації протиріч формального характеру. Разом з тим, Є.Болховітінов не вважає українське духовенство суб’єктом політичних стосунків і тому не бачить його в якості носія політичних ідей. Таке ставлення є характерним в цілому для російської церковної історіографії. Проте, хоч офіційна російська церковна історіографія і намагалася позбавити політичної активності українське православне духовенство, в історичній науці вже до початку ХХ ст. накопичилося достатньо інформації для зворотної думки. Наприклад, при розгляді ситуації з питанням утворення Переяславсько-Бориспільської єпархії К.Харлампович у 1914 р. поставив його вирішення в залежність від зміни юрисдикції Київською митрополією у 1686 р. Крім того, в історичній науці було оприлюднено й інші матеріали, що свідчили про безпосередню участь українського православного духовенства у внутрішній політиці (П.Єфименко, Д.Міллер). Тільки наприкінці ХІХ – на поч.ХХ ст. більш детально почало розглядатися питання боротьби українського священства за свої права (І.Теліченко, В.Пархоменко, М.Петров, А.Діанін та ін.). Окрім певних теоретичних здобутків, безпосередньою цінністю цих робіт стало введення нової інформації в науковий обіг.
Основою позиції М.Грушевського став розгляд історії церкви в Україні у зв’язку із розвитком державності. Період другої половини XVIII ст. в історії церкви в Україні він вважає самим найважчим, оскільки саме в цей час відбувався подальший занепад “українського церковного і взагалі релігійного життя”. Ще одним фактором у справі ліквідації самостійності православної церкви в Україні він вважав відношення до цього питання гетьманської влади та вищого духовенства.
Ряд робіт таких відомих авторів, і в той же час – представників різних напрямів, як П.Орловський, А.Папков, В.Крилов, О.Діанін, І.Теліченко та ін. було присвячено участі духовенства в Уложеній Комісії. Найбільш детально серед сучасних істориків його вивчали В.Мордвінцев, М.Палій, З.Когут.
В українській зарубіжній історіографії аналіз державно-церковних взаємовідносин здійснювали І.Огієнко, Н.Полонська-Василенко, І.Власовський. У сучасній же вітчизняній історичній науці маємо ряд значущих робіт, в котрих розглядається конкретний період в історії України та політичних взаємовідносин на її теренах – у ХVII - XVIII ст. (В.Мордвінцев, О.Крижанівський, О.Шуба, В.Климов, М.Харишин, М.Яременко та ін.) Більшість із сучасних дослідників історії церкви фактично підтримують думку щодо активної участі українського духовенства у політичних процесах кін. ХVII – ХVIII ст. Зокрема, А.Колодний та В.Климов прийшли до думки, що “криза православ’я в Україні має чітко означений геополітичний, а не внутрішньоцерковний характер і постає як один з нюансів відносин Росії і України”.
Першим питанням щодо ролі духовенства у зовнішній політиці Росії стало питання про вплив і діяльність православної церкви на землях Речі Посполитої. Вже на початку ХІХ ст. про нього заявив М.Бантиш-Каменський у своєму дослідженні про унію. Частково це питання висвітлювали московський митрополит Платон (Лєвшин), Амвросій (Орнатський), Євгеній (Болховітінов), А.Муравйов, Філарет (Гумілевський). Саме працями цих дослідників було визначено подальше ставлення до нього у російській історіографії, згідно якого зовнішньополітичну діяльність російської держави у вирішенні „дисидентського питання” вважалася цілком виправданою.
Польська ж історіографія підняла питання, котре залишається дискусійним й донині: яку ж роль відіграло православне духовенство у подіях на Правобережній Україні 1760-х рр.? Під впливом польської історіографії частина українських дослідників у ХІХ ст. сприйняла деякі її постулати (А.Скальковський, Д.Мордовцев). Таким чином, в сер. ХІХ ст. сформувалися два антагоністичних підходи до висвітлення ролі і місця православного духовенства у подіях на Правобережній Україні ХVIII-го ст.
Польська історіографія завжди виходила з того розуміння, що релігійний фактор на Правобережній Україні і пов’язані з ним загострення суспільно-політичних стосунків в кінці кінців став одним з визначальних у позбавленні Речі Посполитої її державності наприкінці XVIII ст. Саме такий мотив звучить у переважної більшості польських істориків. Зокрема, це стосується наукових робіт Т.Моравського, Й.Шуйського, Т.Корзона, Ф.Равіти-Гавронського та ін. Для сучасної польської науки залишається однозначним, що релігійний фактор використовувався російською владою у її зовнішній політиці стосовно Речі Посполитої з однією єдиною метою – поставити останню під свій повний контроль (М.Богуцької, В.Сєрчика, С.Конєвича та ін.).
Шостий розділ „Історичні дослідження персоналій діячів православної церкви в Україні кінця ХVII - XVIII ст.” присвячено розгляду вивчення істориками біографічних матеріалів із життя та діяльності найвищої православної ієрархії в Україні.
Історична біографістика православної церковної ієрархії як форма наукового дослідження і висвітлення теми історії церкви в Україні, з’явилася на поч. ХІХ ст. Протягом подальшого розвитку історичної науки в Україні, цей напрям продовжував розвиватися у зв’язку із зверненням уваги дослідників на місцеву, регіональну історію. Переважно питанням дослідження історичних біографій діячів православної церкви займалися представники духовенства, близького до найвищих кіл церковної ієрархії, зокрема, в стінах Київської Духовної Академії та при єпархіальних церковних управліннях, де готувалися до друку офіційні видання. Тільки наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. до історії біографій церковних діячів минулого залучилися й представники вітчизняної світської історичної науки. У свою чергу цей факт сприяв розвитку історичної критики і відходу від стандартів російської церковної історичної науки. Після періоду панування радянської історичної науки у ХХ ст. саме ця форма наукового дослідження у вітчизняні науці ще не набула рис самостійності і поширеності у науковому середовищі.
В історичній науці в центрі уваги перебував ряд діячів православної церкви, котрі, як вважається, своєю діяльністю безпосередньо впливали на перебіг подій в Україні, зокрема київський митрополит Гедеон (Святополк-Четвертинський), котрий сприяв приєднанню Київської митрополії до Московського патріархату, переяславський єпископ Гервасій (Лінцевський) та архімандрит Мельхиседек (Значко-Яворський), котрі звинувачувалися у розпалюванні національно-релігійної ворожнечі і підбурюванні до Коліївщини, переяславський єпископ Віктор (Садковський), котрий реалізовував релігійну політику Росії безпосередньо на території Речі Посполитої, київський митрополит Самуїл (Миславський), при котрому остаточно була здійснена русифікація православної церкви (в т.ч. й навчального процесу у Києво-Могилянській Академії) на території України.
Історична біографістика в дослідженнях з історії церкви в Україні займає значну частину серед публікацій. Вже на початку ХІХ ст. єпископом Амвросієм Орнатським було здійснено широкомасштабну спробу представлення коротких біографічних відомостей майже про всіх православних ієрархів, котрі діяли в межах існуючої тоді Російської Православної Церкви. Вперше найбільш детальну інформацію про життя і діяльність української церковної православної еліти, котра перебувала на чолі київської єпархії, опублікував київський митрополит Євгеній (Болховітінов) у 1820-х рр. Саме тому його можна вважати засновником напряму української історичної церковної біографістики. Основний виклад історії церкви в Україні дослідник веде саме через висвітлення історії вищої церковної ієрархії – київських митрополитів та архімандритів Києво-Печерської лаври.
М.О.Максимовичу належить започаткування принципово нового напряму в історико-церковних дослідженнях – вивчення родоводів приходського українського духовенства. Проте, переважна частина публікацій була присвячена вищій церковній ієрархії. З появою у 1860-1861 рр. в Україні регулярних церковних часописів, вивчення біографій митрополитів та єпископів стало більш масштабним і цілеспрямованим (П.Лебединцев, Ю.Крижановський, Д.Юзефович та ін.). Після митрополита Євгенія (Болховітінова) найбільш яскраво представив портрети українських ієрархів кінця ХVII – поч. ХVIII ст. (київські митрополити Гедеон Святополк-Четвертинський, Варлаам Ясинський, Іоасаф Кроковський) професор Київської Духовної Академії Ф.Тітов у 1905 р. Характерною особливістю його праць є чередування в них окремих історичних подій з характеристикою діяльності політичних, державних і церковних діячів, їх думками і сподіваннями.
Найбільш же широко біографічну інформацію про українську православну ієрархію було представлено лише наприкінці ХХ ст. у довідковій праці відомого представника зарубіжної української церковної історичної науки Д.Блажейовського.
Нерідко публікації з історичної біографістики викликали в науковому середовищі дискусії та заперечення тих положень, що відстоювалися авторами. Іноді вони набирали досить гострого характеру. Очевидно, пояснення цьому можна знайти в тому, що наприкінці ХІХ ст. значно активізувалася світська історична наука щодо розвідок з історії церкви, яка відрізнялася меншою консервативністю від церковної. Зокрема, дискусії викликали діяльність єп. Арсенія Берла (між О.Лазаревським та Г.Берло), єп. Віктора Садковського (між П.Єфіменком та С.Рункевичем). На окрему увагу заслуговує дискусія навколо найбільш проблемної особистості для наукової оцінки – ігумена Троїцького Мотронинського монастиря Мельхиседека Значко-Яворського (1716/1724 – 1809), котра виникла в сер.ХІХ ст. і продовжується й до сьогодні. Саме навколо нього точилися найбільш гострі суперечки в середовищі істориків (українських, польських і російських), котрі намагалися з’ясувати, яку ж роль відіграв ігумен в розгортанні подій 1768 р., наскільки свідомо він діяв і чим керувався у своїх вчинках.
В останнє десятиліття ХХ ст. в Україні активно почав розвиватися новий напрям у вітчизняній історичній науці – біографічна некрополістика (Л.Проценко, Л.Чумаченко та ін.). Окремою сферою наукових зацікавлень у біографічній некрополістиці може бути дослідження поховань, документальних джерел (в т.ч. заповіту) та наукової літератури.
У сьомому розділі „Православні монастирі в Україні як об’єкт вивчення історіографії” досліджується розвиток вивчення в історичній науці історії православних монастирів.
Початок систематичним дослідженням історії православних монастирів було покладено на початку ХІХ ст. тією інформацією, що подавалася у багатотомній роботі ректора Новгородської семінарії Амвросія (Орнатського) (1778-1827), де було зібрано значний обсяг матеріалу з різних кінців Російської імперії. Значення цієї праці важко переоцінити, хоча та інформація, котра була видана і не відрізнялася особливою точністю та обсягом. Однак, саме вона залишилася на багато десятиліть основним джерелом для багатьох істориків і різних спеціальних видань. Всього ж, Амвросій (Орнатський) у своїй роботі наводить інформацію не менше ніж про 166 православних монастирів України, що існували в різні періоди.
Протягом ХІХ – поч. ХХ ст. було видано значну кількість довідників, в яких була зібрана інформація з історії православних монастирів в Україні. Але в основі цих публікацій з поч. ХІХ ст. були не стільки комплексні наукові дослідження, скільки статистика, котра регулярно надходила до вищих церковних установ від місцевого духовенства ще з ХVЙЙЙ ст. В сер.ХІХ ст., укладачами подібних тематичних міні-енциклопедичних видань залучалося вже значно ширше коло джерел – це були архівні матеріали, місцеві перекази і легенди, опубліковані документи і наукові статті. В той же час, наукова якість багатьох із цих праць, зокрема у порівнянні з роботою Амвросія (Орнатського), відзначалася досить низьким рівнем. У другій половині ХІХ ст. з’являються праці П.Строєва та В.Звєринського, котрі до нинішнього часу користуються попитом в якості довідників серед багатьох сучасних дослідників. Разом з тим, необхідно наголосити, що, не дивлячись на їх інформативність, все ж таки слід дуже обережно ставитися до їх повідомлень, оскільки іноді в них присутні досить суттєві похибки. В пострадянський період також почали з’являтися довідники, аналогічні до тих, за своєю суттю, що видавалися ще у ХІХ ст., оскільки вони не несуть в собі цінної наукової інформації, а головною метою їх стало лише поверхневе ознайомлення громадськості з діючими на даний момент монастирями.
У ХІХ – на поч.ХХ ст. історія монастирів України мала чітко виражений регіональний характер. У працях, котрі мали форму як наукових статей, так і монографій, були представлені досить різнобічні матеріали з історії церкви, соціальних взаємовідносин, економіки, політики, біографістики тощо. Нерідко друкувалися офіційні документи (універсали, грамоти, укази і т.п.). Серед дослідників, котрі вивчали історію монастирів – П.Лебединцев, І.Максимович, М.Максимович, І.Авраменко, П.Мазанов, Ф.Тітов, М.Астряб, П.Добровольський та ін.
В радянський період розвитку вітчизняної історичної науки тема соціально-економічних взаємовідносин чернецтва з іншими верствами населення була продовжена у 1920-30-х рр. Тут безумовно виділяється дослідження відомого історика та архівіста П.Федоренка, присвячене розгляду господарсько-економічног1о положення Петропавлівського Глухівського монастиря, якою він намагався започаткувати цілу серію досліджень аналогічного плану.
Соціально-економічні дослідження з історії монастирів кін.ХVII – ХVIII ст. відродилися тільки лиш наприкінці 1970-х - 1990-х рр. Тоді широкий фактичний матеріал з історії Києво-Печерської лаври став основою для подальшого розвитку теми В.Мордвінцевим. Зокрема, історик доводив, що соціальні протиріччя між монастирем та його підданим селянством приводили у ХVIII ст. встановлення нових господарчо-економічних норм – грошового оброку, нормування повинностей, грошової оплати. Серед робіт з історії церкви першої половини 1990-х рр. особливо виділяються монографії О.Крижанівського і С.Плохія, які мають узагальнюючий характер. Важливо те, що автори розмежували умови аграрно-господарського розвитку церкви у різних регіонах.
З 1990-х рр., з відновленням широкомасштабних досліджень з історії православних монастирів, характерною їх особливістю став принцип регіоналізації, звернення уваги на історію конкретного монастиря чи конкретної групи монастирів у відповідному регіоні. Певні узагальнюючі дослідження були здійснені науковцями Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Інституту філософії ім.Г.Сковороди НАН України. Однак, у них не було на меті розглянути безпосередньо і у повному обсязі саме історію монастирів.
Найбагатше ж у сучасній вітчизняній історичній літературі представлена тематика регіональних досліджень – з історії монастирів Середнього Подніпров’я, Волині, Полісся, Криму і т.д.
Історія православних монастирів України стала предметом наукового розгляду в середині ХІХ ст. і продовжувала перебувати у сфері зацікавлень науковців до поч. ХХ ст., але процес її вивчення був перерваний в часи панування в історичній науці радянської ідеології. Лише з 1990-х рр. знову було відроджено систематичне і комплексне вивчення цього питання. На нинішній час узагальнюючих праць з історії монастирів в Україні створено не було, на відміну від російської історичної науки. Характерною ж особливістю дослідження цього питання саме в Україні є його регіоналізація. Досить значне місце у вивченні історії монастирів займає їх господарсько-економічний стан. Але рівень вивчення аграрно-господарського стану православної церкви в Україні, її окремих структур ще залишається незадовільним і носить, в основному, фрагментарний характер. Хоча слід відмітити все ж таки певну позитивну спрямованість у накопиченні фактичного матеріалу з історії аграрно-господарського стану церкви та зроблених висновків, які не є безспірними. Більше того, слід відзначити, що досить часто науковці, узагальнюючи зібраний матеріал, випускають з уваги місцеві особливості, котрі впливають на економічний стан тієї чи іншої структури. Особливістю вітчизняних досліджень у цьому напрямі є те, що, як правило, історики вивчали і висвітлювали окремо питання економічного положення православного духовенства на Лівобережній (під владою Росії) та Правобережній (під владою Речі Посполитої) Україні. І тому досить рідко можна зустріти роботи, в яких одночасно було б представлено, особливо у порівняльному аспекті, економіко-господарські умови розвитку церковних структур і всієї православної церкви в цілому.
У висновках дисертації сформульовані підсумкові положення з головних проблем дослідження, основні з яких виносяться на захист:
· В першій половині ХІХ ст. історія православної церкви в Україні ще тільки починала розроблятися в науковому середовищі. Окремі її епізоди розглядалися як в тодішній російській, так і в українській історіографії. Характерною особливістю наукових праць того часу було те, що православна церква в Україні розглядалася тільки в контексті історії Російської Православної Церкви і, відповідно, російської державності. Частково це питання займало і польську історіографію, котру, все ж таки, більше турбували суспільно-політичний вплив і діяльність церкви на землях Речі Посполитої, ніж будь-які інші аспекти історії православної церкви. Із сер. ХІХ ст. переважаюча частина наукових праць з історії церкви в Україні виходила із-під пера церковних істориків на сторінках суто церковних періодичних видань. Наприкінці ХІХ ст. першим світським науковим часописом, в котрому історія церкви на українських землях знайшла найбільш різнопланове висвітлення, зокрема в політичних аспектах, став журнал „Київська старовина”. На його сторінках були відображені різні точки зору науковців, причому як представників церковної, так і світської історіографії. Церква розглядалася ними відповідно до внутрішньополітичної та зовнішньополітичної ситуації. Характерною рисою більшості дослідників, які висловлювалися з цього питання, було визнання як здійснення тиску російського уряду у внутрішній політиці на православну церкву в Україні й негативність наслідків цього, так і використання її у своїх цілях в зовнішній політиці, спрямованій проти Речі Посполитої. Саме наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. остаточно формується вітчизняний світський напрям в історичній науці по вивченню історії церкви, складовими частинами якого стали школи В.Антоновича, М.Грушевського та О.Лазаревського.
В період панування партійної ідеології в радянській історичній науці тема історії православної церкви наприкінці ХVЙЙ – протягом ХVЙЙЙ ст. в Україні найбільш послідовно вивчалася представниками української зарубіжної історичної науки, але, як правило, через призму політичних та соціальних аспектів розвитку українського суспільства.
Протягом всього розвитку української історичної науки з ХІХ ст. і до нинішнього часу лише Київський університет імені Тараса Шевченка (правонаступник Університету Св. Володимира) був і залишається єдиним науковим центром, навколо якого гуртувалися науковці, котрі систематично здійснювали дослідження з історії православної церкви в Україні. За своїм значенням і впливом на подальший розвиток історичної науки у висвітленні історії православної церкви саме Київський університет є найбільш стабільним і впливовим у науковому середовищі.
· Всі історіографічні джерела з історії церкви в Україні за жанром можна розподілити на наступні: 1) узагальнюючі праці, 2) спеціальні дослідження (в т.ч. дисертаційні), 3) наукові рецензії, 4) біографічні дослідження і 5) особисті матеріали істориків. Автором дисертаційного дослідження виявлено та систематизовано праці з даної теми за національно-державними ознаками: українська історіографія; російська історіографія; польська історіографія. Наступним етапом у класифікації історіографічних джерел повинен бути розподіл за церковно-релігійними ознаками: українська церковна історіографія; українська світська історіографія. Крім того, можна здійснити класифікацію історіографічних джерел за належністю до певного періоду у процесі розвитку історичної науки: українська дореволюційна історіографія; українська радянська історіографія; українська зарубіжна історіографія; українська сучасна історіографія. Відповідно до викладеного випливає, що можна говорити також про російську церковну або російську світську історіографію, російську дореволюційну (або радянську, зарубіжну, сучасну) історіографію, польську церковну або світську історіографію і т.п.
Із сер. ХІХ ст. і до поч. ХХ ст. у вітчизняній історичній науці існував український церковно-краєзнавчий напрям, представлений багатьма науковими роботами дослідників із духовних кіл – священиків та ченців. До них, зокрема, відносяться праці П.Лебединцева, П.Троцького, П.Орловського, М.Думітрашко, М.Гаврілкова, П.Мазанова, М.Шпачинського та ін. Загальною їх рисою є розробка авторами місцевої історії православної церкви на фоні подій загальноукраїнського значення. Ще одним прикметним моментом цього напряму є розгляд питань, які підкреслюють особливості історичного розвитку православної церкви в Україні (наприклад, виборність духовенства, його самоврядування, стосунки із іншими соціальними прошарками населення тощо). Крім того, в цей період сформувалися київська школа В.Антоновича, галицько-київська школа М.Грушевського та соціально-економічна школа О.Лазаревського. Представники перших двох шкіл історію церкви в Україні розглядали більше у контексті суспільно-політичного розвитку, а остання – через призму соціально-економічних процесів. Пізніше сформувалася й українська державна школа, у котрій перевага надавалася державно-політичним інтересам. Що ж до суто української церковної історіографії, то вона сформувалася остаточно тільки в сер. ХХ ст. і її генетичним попередником був український церковно-краєзнавчий напрям, котрий існував у сер. ХІХ – на поч. ХХ ст.
Щодо об’єктивності джерельної інформації праць дослідників, то необхідно констатувати її залежність від концептуально-методологічних підходів кожного автора і від існуючої суспільно-політичної ситуації в країні. Тому „об’єктивність” представників української, російської, польської історіографії може мати статус лише умовної. Найменш „об’єктивною” можна вважати радянську історіографію, оскільки історична наука цього періоду не мала можливості взагалі будь-якого волевиявлення чи вільнодумства і перебувала під постійним тиском державного механізму.
· Історія православної церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. представляє одну із малодосліджених сторінок у вітчизняній історичній науці. Її вивчення, визначення місця і ролі окремих православних єпархій, окремих церковних структур (монастирів, церков), діяльності священнослужителів від найнижчого рангу до вищої православної ієрархії в українському суспільстві, у вітчизняній історіографії ХІХ – поч.ХХ ст. в більшій мірі носили неповний і фрагментарний характер. Переважно істориками розглядалися лише окремі епізоди з церковного життя та взаємовідносин церкви із суспільством і державою. Найбільше уваги приділялося суспільно-політичним проблемам, але тільки в деякій мірі розглядалися господарсько-економічні аспекти існування церковних структур, роль церкви у регулюванні соціальних взаємовідносин тощо. Без сумніву, найважливішим досягненням дореволюційної історіографії є введення в широкий науковий обіг нових документальних матеріалів. За цей час вперше істориками було розглянуто такі проблеми, як взаємовідносини між православним духовенством і населенням з одного боку та греко-католицькими і католицькими священиками і польською шляхтою з іншого, міжархієрейські стосунки у внутрішньоцерковному житті, суспільне і правове положення монастирів і церковного кліру, політичні умови існування єпархій.
· Першопочатково вітчизняна історична наука у питанні вивчення історії церкви проходила своє становлення під впливом польської та російської історичних наук, що, в результаті, дозволило їй знайти власний шлях і зайняти свої позиції, спрямовані на відстоювання національних інтересів і підкреслення рис самобутності історичних процесів у розвитку церковних інституцій та церковно-соціальних і церковно-державних відносин в Україні. При цьому можна сказати, що українська історична наука протягом всього свого розвитку найменш піддавалася впливам клерикалізаційних процесів. Серед новітніх методологічних підходів у середовищі науковців переважають наступні: спроби поєднати дослідження історії церкви із клерикалізаційними процесами; введення в широкий обіг нових архівних матеріалів; застосування методу „історичного скептицизму”, критика усталених позицій попередніх поколінь істориків, головним чином – представників російської та радянської історіографії; введення в обіг нового понятійно-категоріального апарату.
· Історія православної церкви в Україні відображалася багатьма дослідниками вітчизняної історії, представниками як церковної, так і світської історіографії, зокрема в працях київського митрополита Євгенія (Болховітінова), М.Максимовича, М.Закревського, Ю.Крижановського, П.Лебединцева, Ф.Лебединцева, В.Антоновича, О.Лазаревського, І.Лучицького, О.Левицького, М.Грушевського, Ф.Тітова, О.Лотоцького, В.Пархоменка, П.Федоренка, І.Огієнка, О.Оглоблина, І.Власовського, О.Крижанівського, В.Мордвінцева та ін. Їх працями було розглянуто цілий ряд питань соціально-економічного та суспільно-політичного характеру, створено узагальнюючі праці з історії церкви. Разом з тим, творчість більшості із цих дослідників саме в питанні вивчення ними історії церкви в Україні кінця ХVЙЙ – ХVЙЙЙ ст. залишалася не дослідженою у нинішній історичній науці.
Протягом ХІХ – ХХ ст. у вітчизняній історичній науці сформувалися певні школи, напрями і центри, у сфері інтересів яких перебували й питання історії церкви. До них, на мою думку, можна віднести український церковно-краєзнавчий напрям (П.Лебединцев, П.Орловський, М.Шпачинський та ін.), школу В.Антоновича (В.Науменко, І.Каманін, О.Левицький, О.Грушевський та ін.), школу М.Грушевського (І.Крип’якевич, І.Джиджора та ін.), школу О.Лазаревського (І.Лучицький, М.Василенко, В.Мякотін, О.Єфименко та ін.), державницьку школу (Н.Полонська-Василенко, О.Оглоблин, Л.Окіншевич, А.Яковлів та ін.). Щодо українського церковно-краєзнавчого напряму, то, на мою думку, він заклав основи для розвитку української церковної історіографії, котра у більшій мірі сформувалася як частина української зарубіжної історіографії.
· Необхідно відмітити ряд питань, котрі ще не вивчені чи не достатньо вивчені у вітчизняній історичній науці. Зокрема, сучасні історики практично не приділяють уваги вивченню правового положення православної церкви в Україні в період втрати нею свого автономного статусу. Це питання потребує ширшого комплексного розгляду у зв’язку з перебігом подій не тільки на Лівобережній Україні, але й Правобережній. На відміну від російської історичної науки, в українській науці практично не розроблено цілісної історії монастирів, обминається питання із вивченням біографічного матеріалу православної ієрархії. Доцільно сьогодні вивчати більш детально аграрно-господарську історію як окремих монастирів, церковних приходів, так і окремих єпархій в цілому, причому не лише в загальноукраїнському контексті, але й стосовно місцевих умов, у їх поєднанні. Заслуговують на окреме дослідження також питання, пов’язані із більш детальним вивченням внеску в історіографію окремих вчених, зокрема, П.Лебединцева, Ю.Крижановського, О.Лазаревського та ін. До сих пір не знайшов свого відображення в історичній науці конкретний результат діяльності різних центрів по вивченню історії церкви, зокрема – Київської Духовної Академії, Університету Св.Володимира, місцевих церковно-археологічних комітетів, вчених архівних комісій і т.п. Проблемною залишається і публікація нових джерел з історії церкви.
За досить довгий період розвитку вітчизняної історичної науки протягом ХІХ – початку ХХІ ст. у науковій літературі накопичилася значна частина питань, котрі вимагають перегляду з огляду на їх певну сфальшованість. Зокрема, потребує серйозного переосмислення т.зв. „дисидентська проблема”. Вже зараз цілком очевидно, що вона була штучно створена на поч. ХІХ ст. і роздмухана російською історичною наукою протягом наступних десятиліть. У зв’язку з цим, відповідно, постає і питання щодо штучного перебільшення в історіографії ситуації із загостренням міжконфесійним стосунків на Правобережній Україні.
Коялович М.О. История русского самосознания по историческим памятникам и научным сочинениям.- Изд.4-е.- Минск, 1997. Иконников В.С. Опыт русской историографии.- Т.Й-ІІ. - К., 1891-1908.
|
