РОЗВИТОК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО ТУРИЗМУ НА МИКОЛАЇВЩИНІ (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
РОЗВИТОК КУЛЬТУРНО-ІСТОРИЧНОГО ТУРИЗМУ НА МИКОЛАЇВЩИНІ (друга половина ХХ – початок ХХІ ст.)
Альтернативное Название: РАЗВИТИЕ КУЛЬТУРНО-ИСТОРИЧЕСКОГО ТУРИЗМА НА НИКОЛАЕВЩИНЕ (вторая половина ХХ - начало XXI в.)
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, та завдання, хронологічні та географічні межі, розкрито наукову новизну та практичне значення одержаних результатів, вказано на методи дослідження, наведено дані про апробацію результатів дослідження та публікації.


У першому розділі - „Історіографія та джерельна база дослідження” –викладено результати аналізу літератури з досліджуваної проблеми, архівних джерел, уточнено ключові поняття дослідження.


 Сучасний туризм стає глобальним чинником розвитку цивілізації, однією із складових економіки, соціальної сфери, духовної культури.


Процеси, що відбуваються в туристичній індустрії світу, позначилися і на розвитку туризму в Україні. Державні документи про туризм визначають його як одну з пріоритетних сфер розвитку національної культури й економіки.


Теоретико-методологічні аспекти розвитку туризму протягом останніх років активно досліджуються українськими фахівцями, зокрема відомими філософами й культурологами – М. Поповичем, В. Федорченком, В. Горським, Г. Горак, В.Пазенком та іншими. У своїх працях вони розглядають туризм як явище культури і чинник духовного розвитку особи, виявляють світоглядні аспекти туризму. Значним є внесок в розробку теорії туризму вчених американської антропологічної асоціації „Соціологія міжнародного туризму”, Міжнародної академії з туризму (Монако), Інституту туризму (Варшава), а також вчених Російської міжнародної академії туризму (Квартальнов В.А., Зорін В.І.).


Головним суб’єктом туризму та об’єктом туризмознавства, за визначенням вчених, є не просто споживач туристського продукту, а особистість, яка, мандруючи, активно пізнаючи світ природи, цінності культури інших народів, людей, країн, духовно збагачується. Туризм як вид суспільної, групової та індивідуальної діяльності істотно сприяє об’єднанню людей, їх духовному зростанню шляхом засвоення культурних цінностей народів світу. З цього погляду, будь-який туризм є культурним.


Багатовіковою практикою туристичної діяльності вироблено різноманітні форми її здійснення. До найпоширеніших належать екскурсії, ознайомлення з визначними пам’ятками історії та культури, перебування в сім’ях, зустрічі за інтересами, професійні знайомства, паломництво до свящятих місць. Туризм сприяє розвитку самосвідомості особистості, дозволяє їй краще зрозуміти світ, усвідомити власну життєву позицію та суспільну роль.


Як засвідчує аналіз літератури, до актуальних проблем сучасного туризмознавства належать питання про:


        роль туризму у формуванні культури людських відносин, зокрема як засобу утвердження гуманістичних цінностей;


        виокремлення культурного туризму в один із пріоритетних напрямів діяльності ЮНЕСКО;


        визначення самого поняття “культурно-історичний туризм”, його обсягу та конкретного змісту.


Туризм як специфічний вид діяльності спрямований на задоволення значного кола потреб (переміщення, пізнання і самопізнання та інше), важливих для становлення людини як у соціальному, так і духовному аспектах. В сучасних наукових дослідженнях туризм розглядають і як вид рекреаційної діяльності, що не обмежується відпочинком поза місцем постійного проживання й роботи для поновлення життєвих сил та зміцнення здоров’я, а й покликаний у задовольняти потреби в розширенні знань, у збагаченні естетичних уявлень та переживань, духовного удосконалювання особи. Закон України “Про туризм” розглядає цей вид діяльності як “тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без заняття оплачуваною діяльністю». Відповідно визначаються й види туризму, серед яких окремо культурно-історичний, що й становить предмет дисертаційного дослідження.


Розвиток туризму на Миколаївщині досі не привертав спеціальної уваги дослідників, зокрема істориків, хоча археологічні ресурси області, що становлять потенційний об’єкт туризму, досліджувалися багатьма вченими України та Росії. Результати цих досліджень опубліковані в ряді праць, зокрема: “Археологические открытия 1968 года” (1969), “Археологія Української РСР”, т.І-ІІІ (1971 – 1975), „Античные государства Северного Причерноморья” (1984), “Древности Поингулья” (1977), “Курганы на Южном Буге” (1978) та ін.


Особливості культури Півдня України досліджують нині й викладачі Миколаївського філіалу КНУКіМ, за матеріалами роботи яких видано збірники наукових праць (“Питання культури Півдня України у світовому аспекті сьогодення” (1998), “Питання культури Півдня України” (2003), “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (1997), “Багатокультурність: історія, функціонування, проблеми вивчення” (1977). Чимало цінної інформації містять матеріали миколаївських краєзнавчих конференцій (“Історія, етнографія, культура, нові дослідження”, Миколаїв, 1997, 2000, 2002, 2004).


Архітектурні атракції, що є складовою культурно-історичних туристичних ресурсів області, досліджували історики України й Росії. Результати цих досліджень викладено у працях: “Храми Миколаєва” Заковоротного Д.І. (2001), “Миколаїв. Архітектурно-історичний нарис” (1988), “Морські храми Росії” (1995), Кухар-Онишко Н.А. “Архітектура Миколаєва” (2001). Ці праці разом з архівними матеріалами і становлять джерельну базу дисертаційного дослідження.


Розділ другий „Становлення культурно-історичного туризму на Миколаївщині” присвячено аналізу стану туристичної галузі в Миколаївській області в радянській період історії.


У підрозділі 2.1. Рекреаційно-туристичні ресурси Миколаївської області” наведено результати аналізу об’єктів, що становлять інтерес для культурно-історичного туризму.


Миколаївщина, як відомо, належить до тих регіонів України, що формувалися досить своєрідно. Миколаївську губернію (територія сучасної Миколаївської області) було створено 1802 року внаслідок поділу Новоросійської губернії (Новоросії) на Миколаівську, Катеринославську і Таврійську. Проте в цьому статусі вона проіснувала лише рік. 1803 року її перейменували на Херсонську, об’єднавши в її межах території нинішніх Миколаївської та Херсонської областей. Як окрема адміністративна одиниця Миколаївська область існує самостійно з 1954 року. Її сучасна територія є центральною частиною етнічно-географічного регіону Північного Причорномор’я (поряд з Одеською областю – Північно-Західне Причорномор’я та Херсонською - східна частина регіону).


Крім суто природних, Миколаївська область має потужні рекреаційно-туристичні ресурси антропогенного характеру. Серед них - історико-культурні ресурси: пам’ятки історії, архітектури, археології, етнографіі, а також місця, пов’язані з життям і діяльністю видатних людей. Вони є цінними культурними надбаннями, прилучення до яких може сприяти задоволенню духовних потреб людини, її психофізіологічному “відновленню”. Загальна кількість історико-архітектурних пам’яток Миколаївської області сягає 143, а нововиявлених – 460, зокрема чотирнадцять з них мають статус загальнодержавних


Центри сьогоднішнього Північного Причорномор’я – Миколаїв та Херсон -зводились під час російсько-турецької війни (1787- 1791), коли постала гостра необхідність будувати бойові кораблі для молодого Чорноморського флоту. 1788 року, за наказом генерал-губернатора Новоросійського краю і командуючого російською армією князя Г.А.Потьомкіна в руслі річки Інгул було закладено суднобудівну верф. Через рік на честь взяття Очакова поселення біля верфі назвали Миколаєвом (на честь Святого Миколи Чудотворця, якого вважали покровителем моряків). Миколаїв стає центральною базою Чорноморського флоту.


Відтак, історія міста пов’язана з діяльністю видатних російських полководців Г.А. Потьомкіна-Таврічеського, А.В. Суворова, М.І. Кутузова, адміралів
А.С. Грейга, Н.С. Мордвинова, Н.А. Аркаса, С.А.Макарова.


Культурне життя Миколаєва пов’язане з діяльністю видатних людей краю письменників, політичних діячів, музикантів, художників, театральних діячів. Художньо-історичні ресурси Миколаївщини складають зібрання Миколаївського обласного художнього музею імені В. Верещагіна, в якому зберігається більше 1400 зразків живопису, скульптури, графіки, зокрема оригінали картин В.В.Верещагіна, І.К.Айвазовського, І.І.Шишкіна, І.І.Левітана, В.Д.Полєнова, а також зібрання Очаківського музею мариністичного живопису імені Р. Судковського та Вознесенського художнього музею імені Є.Кібрика.


Таким чином, Миколаївщина має потужні ресурси для розвитку культурно-історичного туризму.


У підрозділі 2.2. – “Стан культурно-історичного туризму в Миколаївській області за радянських часів”- показано, що в радянський період розвиток туризму на Миколаївщині, незважаючи на потужні рекреаційні ресурси, стримувався внаслідок того, що Миколаїв як стратегічний центр суднобудівного, у тому числі оборонного виробничого комплексу, був “закритим” містом. Особливо заборонялося відвідувати місто й область іноземним туристам, хоча суттєво обмежувався і внутрішній туризм. Так, при складанні програми на період 1986-1990 рр. навіть туристів з країн соціалістичної співдружності не було включено до відвідування Миколаєва.


Внутрішній туризм на Миколаївщині мав переважно краєзнавчий характер і був спрямований на комуністичне виховання людей. Починаючи з 70-х років, цю роботу було покладено на Бюро молодіжного міжнародного туризму ЦК ЛКСМУ „Супутник” та його регіональні відділення. Відповідно до ідеологічних настанов практикувалися такі туристичні акції, як “всесоюзний похід комсомольців та молоді по місцях революційної, бойової і трудової слави радянського народу”; всесоюзна туристична експедиція „Моя Батьківщина – СРСР”, що розпочалася, згідно з постановою Бюро ВЛКСМ у червні 1965р., напередодні 50 річчя створення Радянського Союзу. В межах цієї експедиції було розроблено і запропоновано кілька туристичних маршрутів: „Пам’ятні ленінські місця”, „Дорогою Великого Жовтня”, „Ніхто не забутий, ніщо не забуто”, „Будні великих будов”, „Дорогами дружби”, „Вітчизни вірні сини”, „Історико-архітектурні місця та природні багатства рідного краю”, „Ордени Батьківщини на знаменах комсомолу”. Останній маршрут включав місця, пов’язані з історією комсомолу, зокрема й на Миколаївщині (музей підпільної організації „Партизанська іскра”).


Навіть порівняно з іншим, закритим на той час обласним центром – Дніпропетровськом у Миколаєві значно суворішим був режим відвідування і для внутрішніх туристів. Коли на виконання спільних постанов ЦК КПУ та Ради Міністрів України у 1973 році ВЦРПС спорядив 47 туристичних потягів, маршрут яких пролягав зокрема через Дніпропетровськ, але не через Миколаїв. Проте Миколаїв було включено до програм річкових круїзів, запроваджених 1973 року БММТ „Супутник”, а саме: до програми Дніпровського круїзу за маршрутом Херсон – Київ – Херсон (або Миколаїв).


Оскільки для іноземних туристів місто було закритим, туристичні потоки були винятково внутрішніми, хоча теж обмеженими. Так, у звіті „Про участь БММТ “Супутник” Миколаївського ОК ЛКСМУ в соціалістичному змаганні в 1982 році” одного з показників („Прийом іноземних туристів”) зовсім не вказано, бо область їх не приймала. При цьому атракції, на які спрямовували туристичні потоки “в’їзних туристів“ на Миколаївщині, визначали за ідеологічною доцільністю їх відвідань.


Про характер розвитку туризму на Миколаївщині в цей період свідчать архівні документи БММТ „Супутник”. Зокрема, у звіті за 1980 рік зазначається: БММТ „Супутник” Миколаівського обкому ЛКСМ України здійснило 1980 року прийом I8042 туристів. Місто суднобудівельників 1980 року відвідали учні з Брянська, Казахстану, Новосибірська, Сиктивкара, Курська, міст України та ін.


Під час прийому туристів основна увага приділялася проведенню серед них інформаційно-пропагандистської роботи. До програми перебування включалися зустрічі з ветеранами війни і праці, комсомолу, призерами Олімпійських ігор тощо.


Культурно-історичні пам’ятки міста та області в той період майже не згадуються. Серед об’єктів туристичних маршрутів наводяться лише військово-історичний музей О.Суворова та музей П.Шмідта в Очакові. Забезпечення програм перебування туристів в області суворо контролювалося. Детальнішу інформацію про атракції, включені до туристичних маршрутів, містить документ „Про прийом туристів-школярів під час зимових канікул 1982-1983 навчального року. Було прийнято 1255 туристів – школярів із 17 міст Радянського Союзу, до програми перебування школярів в м. Миколаїв під час зимових канікул були включені: оглядова автобусна екскурсія по місту: („Миколаїв – місто суднобудівельників”), відвідання шести музеїв міста, миколаївського зоопарку, виставки науково-технічної творчості молоді, дитячого міста „Казка”, дискотеки, українського театру музичної комедії, російського драматичного театру
ім. Чкалова”.


Отже, основними туристичними атракціями області були передусім ті, що відповідали ідейно-виховним завданням комуністичної партії, хоча Миколаївщина має й унікальні історико-культурні, туристично-рекреаційні ресурси: архітектурно-історичні і художньо-історичні пам’ятки, біосоціальні й подієві.


Таким чином, розвиток туризму в області штучно гальмувався тим, що Миколаїв мав статус закритого міста як центр військового суднобудування, а також ідеологічними преференціями радянського режиму.


Розділ третій „Культурно-історичний туризм на Миколаївщині в роки незалежності” присвячено аналізу тенденцій розвитку туризму області в пострадянський період.


У підрозділі 3.1. „Реформування управління туристичною галуззю України як фактор його подальшого розвитку” – проаналізовано заходи, вжиті для поліпшення державного управління цією галуззю туризму в роки незалежності.


Після розпаду Радянського Союзу і набуття Україною державної незалежності постало питання про реформування структур управління, в тому числі й галуззю туризму. Постановою Кабінету Міністрів України (№616 від 10 листопада 1992 р.) було створено Державний комітет України по туризму. В областях керівництво туристичною діяльністю покладалося на структурні підрозділи в органах місцевої виконавчої влади.


Постановою Кабінету Міністрів України від 13 березня 1996 року було утворено Національну раду по туризму та затверджено “Положення” про її діяльність. Згідно з Положенням, Національна рада по туризму діє як позавідомчий колегіальний орган, основним завданням якого визначено координацію діяльності міністерств і відомств з реалізації державної політики в цій галузі. Персональний склад Національної ради затверджено віце-прем’єр міністром України, призначеним її керівником.


Указом Президента України від 22 листопада 2001 року „Про реорганізацію Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України” Комітет було реорганізовано на Державний комітет України у справах сім’ї та молоді, Державний комітет України з питань фізичної культури і спорту та Державну туристичну адміністрацію України. Указом Президента України від 11 квітня 2002 року було затверджено Положення про Державну туристичну адміністрацію України і визначено її статус як центрального органу виконавчої влади. Державну політику в галузі туризму на рівні областей доручено здійснювати відповідним структурним підрозділам обласних державних адміністрацій. Таким чином передбачено державне управління туризмом на місцях. Проте не обійшлось і без суперечностей в галузевому підпорядкуванні туризму: в чотирьох областях туризм належав до управління зовнішньоекономічною діяльністю (Дніпропетровська, Луганська, Одеська, Тернопільська області); ще у двох туризм поєднувався з управлінням справами молоді (Донецька і Чернігівська); ще у двох – з управлінням мінеральними ресурсами і курортами (Херсонська і Хмельницька); у восьми – з управлінням фізичною культурою і спортом (Запорізька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Рівненська, Харківська, Черкаська); у шести – з управлінням курортами (Вінницька, Закарпатська, Львівська, Миколаївська, міська Севастопольська, а також у АР Крим); в Івано-Франківській області та м. Києві управління туризмом поєднувалося з управлінням комунальним і готельним господарством, торгівлею, побутовим обслуговуванням населення; в Сумській – управління туризмом відносилося до загального управління економікою і лише у Волинській та Чернівецькій областях управління туризмом здійснювалося окремою структурою.


Таким чином, реформування системи державного управління туризмом, її вдосконалення відбувалося шляхом концентрації управління туристично-рекреаційними ресурсами і туристичною інфраструктурою.


Щодо туристичної галузі в Миколаївській області, то з проголошенням незалежності України умови для її розвитку принципово змінилися: місто і область стали відкритими як для внутрішніх, так і для іноземних туристів. Змінюється й розуміння внутрішнього туризму: якщо за радянських часів до цієї категорії відносили всіх громадян СРСР, а не тільки України, то тепер внутрішніми туристами цілком логічно вважають лише громадяни України. Це важливо для розуміння динаміки кількісних показників. Їх аналіз дозволяє дійти таких висновків: незважаючи на коливання показника кількості туристів, які відвідали Миколаївську область, в цілому можна говорити про позитивну тенденцію: з’явилися іноземні туристи, причому не тільки з країн СНД. Щоправда, ці показники мають дещо суперечливий характер: протягом 1991-2005 рр. на тлі зростання загальної кількості туристів в області спостерігається зменшення ліцензіатів туристичних фірм, що мають право надавати туристичні послуги, а також зменшення кількості підприємств готельного господарства. Дисертант вважає, що це можна інтерпретувати як тенденцію до підвищення рівня комфорту.


У підрозділі 3.2. – „Роль закладів культури в розвитку культурно-історичного туризму” – розкрито зв’язки між культурно-історичним туризмом в області і діяльністю закладів культури з рекламування культурно-історичних ресурсів та надання відповідних послуг.


За роки незалежності розвиток туризму на Миколаївщині пожвавився внаслідок всебічного використання туристичних атракцій території. Їх відновлення, переорієнтація на туристичний продукт стали головними в діяльності місцевої влади. Активізували свою работу краєзнавці, результатом чого було прийняття „Програми розвитку краєзнавства у Миколаївській області на період до 2010 року”. Її активно підтримало керівництво області та депутати.


Реалізація цієї програми пов’язана з діяльністю Миколаївського обласного краєзнавчого музею, у складі якого діють музей суднобудування і флоту, музей „Підпільно-партизанський рух на Миколаївщині в роки Великої Вітчизняної війни”, Очаківський військово-історичний музей імені О. Суворова, музей „Партизанська іскра” у с. Крилпа, Первомайський краєзнавчий музей. Саме музеї як окрема група культурно-історичних об’єктів зосереджують всю краєзнавчу роботу в області. За роки незалежності кількість експонатів у головних музеях – обласному краєзнавчому і обласному художньому музеї ім. В.В.Верещагіна – відчутно зросла: в краєзнавчому з 116700 (1991) до 158866 (2005) одиниць; в художньому – з 8200 до 9988 експонатів за той же час.


Проте здійснений аналіз переконує, що ця динаміка не співпадає з динамікою кількості відвідувачів музеїв та кількості екскурсій. На фоні збільшення кількості експонатів основних фондів зменшується кількість відвідувань, що видається досить парадоксальним. Аналіз показав, що причина цього криється зовсім не в діяльності власне музейних установ.


Виявлено, що рекламування, інвестування туристичних ресурсів Миколаївщини в цілому, і культурно-історичних зокрема, є недостатнім. Реклама туристичних можливостей Миколаєва та області обмежується пропозиціями лише готельних послуг та відпочинку (переважно дитячого) на морі. Жодних намірів для заохочення до культурно-історичного туризму не виявлено. Причина такої ситуації криється в колишньому досвіді. Від самого початку Миколаїв вважався військово-торговельним центром краю, що зумовлювало його виробничу спеціалізацію і не дозволяло сприймати як центр відпочинку та розваг. Оскільки культурно-історичні пам’ятки області майже не рекламуються, культурно-історичні та рекреаційно-туристичні ресурси Миколаївщини залишаються невідомими не тільки для іноземного туриста, а й для вітчизняного.


Таким чином, у пострадянський період розвиток культурно-історичного туризму в області набув суперечливого характеру. З одного боку, багаті туристичні ресурси краю здатні привернути увагу не тільки вітчизняних, а й іноземних туристів, з іншого, – незважаючи на поповнення новими експонатами фондів музеїв, кількість їх відвідувачів знижується, як і кількість екскурсій. Це зумовлено відсутністю рекламно-інформаційної підтримки розвитку культурно-пізнавального туризму. Рекламні, фінансово-економічні можливості культурних установ вкрай обмежені, внаслідок чого Миколаївщина відома лише своїми певними рекреаційними ресурсами (морський відпочинок).


У Висновках підсумовано результати дослідження.


1.  Аналіз історіографії переконує, що за останні роки українська історична наука збагатилася дослідженнями з історії розвитку вітчизняного туризму, проте культурно-історичний туризм на Миколаївщині радянського і пострадянського періодів як окремий предмет не досліджувався.


2.  До розвитку культурно-історичного туризму спонукають духовні потреби, прагнення позитивних емоцій від сприймання культурно-історичних пам’яток, необхідність задовольнити пізнавальні й естетичні потреби. Культурно-історичний туризм, таким чином, є засобом духовного збагачення людини, її інтелектуальної, моральної досконалості. Біосоціальні, подієві, археологічні, архітектурні та художньо-історичні атракції Миколаївщини здатні стати основою такого різновиду туризму, як культурно-історичний.


3.  Історично склалося так, що розвиток туристичної галузі в області гальмовувався статусом обласного центру як закритого міста, оскільки Миколаїв був центром військового суднобудування і належав до комплексу оборонної промисловості. Це не сприяло розвитку зовнішнього туризму, навіть внутрішній туризм був суттєво обмеженим з тих же причин. Головною формою розвитку внутрішнього туризму в області був краєзнавчий, особливо по лінії Бюро молодіжного міжнародного туризму „Супутник” ЦК ЛКСМУ.


При цьому художньо-історичні пам’ятки Миколаївщини взагалі не залучалися, а ті маршрути, що пролягали територією області, включали лише подієві, рекреаційні, суспільно-історичні ресурси, що мали передусім ідеологічне значення. Тому серед історико-культурних атракцій Миколаївщини, внесених до туристичних маршрутів, зустрічаються лише музеї О.Суворова і П.Шмідта в Очакові, музеї м. Миколаєва. Археологічна пам’ятка „Ольвія”, інші історико-культурні, архітектурні пам’ятки, в тому числі промислової архітектури, як туристичні атракції не залучалися.


4.  За роки незалежності важливим чинником розвитку туризму в Україні стала реорганізація адміністративно-управлінської системи. Відбулася помітна лібералізація умов його розвитку, що сприяє не тільки вирішенню економічних проблем, а й переорієнтації туристичної діяльності, розширенню її масштабів, залученню більшої кількості туристичних ресурсів і атракцій до вироблення нового туристичного продукту з урахуванням потреб споживача.


Докорінне реформування системи державного управління туризмом та вдосконалення її роботи вплинули позитивно на цю сферу, зокрема стимулювали розвиток іноземного, тобто в’їзного туризму. Зазнали змін структура та деякі якісні показники іноземного туризму: зросла кількість туристів з так званогодалекого зарубіжжя, зокрема, із західних країн.


5.  Дослідження засвідчує, що у розвитку культурно-історичного туризму в Миколаївській області чітко вирізняються два етапи: радянський період, протягом якого статус закритого обласного центру вимагав вилучити культурно-історичні атракції Миколаєва з широкого туристичного обігу, оскільки місто не було доступним для іноземних туристів і обмеженим для внутрішніх; культурно-історичні атракції області залучалися вибірково відповідно до ідеологічних настанов, тому до туристичних маршрутів включали лише ті, що сприяли комуністичному вихованню громадян; та пострадянський, що характеризується відкриттям культурно-історичних атракцій області і міста для іноземних туристів.


Проте поява і зростання кількості внутрішніх (українських) туристів не призвели автоматично до туристичного буму”. Причини криються у відсутності рекламно-інформаційного забезпечення туризму, його належного інвестування адміністрацією області, туроператорами (власними силами культурні установи здійснити це не в змозі). Основним суб’єктом розвитку туризму сьогодні в області є не туристичні фірми, а культурні установи, насамперед музеї, які виступають своєрідним каталізатором процесу створення місцевого туристичного продукту, з яким область здатна вийти на туристичний ринок.


6.     Аналіз рекламування туристичних можливостей Миколаєва та області свідчить, що воно обмежується лише пропозиціями готельних послуг та відпочинку на морі (переважно дитячого). Жодних програм, які б стимулювали, заохочували культурно-історичний туризм, не створено. В рекламуванні своїх рекреаційно-туристичних можливостей Миколаївщина суттєво поступається не тільки Криму, а й сусідськими – Одеській та Херсонській областям, при цьому культурно-історичні пам’ятки Миколаївщини майже зовсім не рекламуються. Причин такого стану, на думку дисертанта, декілька, і вони мають своє „коріння” в попередніх періодах розвитку: м. Миколаїв створювався як військо-торговельний центр, що зумовлювало його економічну спеціалізацію- кораблебудування. За радянських часів це визначило його статус як закритого міста (як і Севастополя, Феодосії, Керчі, Дніпропетровська та ін. міст України). Це означало не лише заборону туристичних маршрутів для іноземних туристів (іноземних відвідувачів взагалі) а й обмежувало радянських чітко визначеними маршрутами.


Інерція такої „самосвідомості” міста має своїм наслідком не сприйняття Миколаєва як туристичного центру. Тимчасом область має потужні туристичні ресурси, причому не тільки оздоровчі (морська смуга в області з чудовими пляжами дозволяє успішно конкурувати з пляжами Одеської та Херсонської областей). Щодо культурно-історичних рекреаційно-туристичних ресурсів, то Миколаївщина досі залишається справжньою терра інкогніта не тільки для іноземного туриста, а й для вітчизняного.


7.  За таких умов впливати на розвиток культурно-історичного туризму в області здатні лише краєзнавчі музеї. Засвоєнню історії краю, його традицій сприяє робота краєзнавчих музеїв Миколаєва та Херсона. Значні перспективи відкриває перед краєзнавцями Миколаївщини прийнята „Програма розвитку краєзнавства у Миколаївській області на період до 2010 року”.


Результати дисертації викладено в одноосібних публікаціях автора у фахових виданнях:


1.   Бондарчук-Чугіна І.Ю. Історико-культурний потенціал Північного Причорномор'я та актуальні питання розвитку туризму // Вісник Держ. акад. керівних кадрів культури і мистецтв.-К.: №4.-2005. - С.63-68.


2.   Бондарчук-Чугіна І.Ю. Адміністративно-юридичні чинники розвитку туризму в Україні: 1992-2004 рр. // Зб. наук. праць: Наук. зап. Київський Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова.- Вип.60.-Київ: КНПУ,2005 - С.188-196.


3.   Бондарчук-Чугіна І.Ю. Миколаївщина як туристичний регіон: історична доля та сучасність // 3б. наук. праць: Наук. зап. Київський Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова.- Вип.61.-Київ: КНПУ,2006 - С.8-14.


4.     Бондарчук-Чугіна І.Ю. Туристичний ресурс Північного Причорномор`я // Україна-Світ: від культурної своєрідності до спорідненості культур: Зб. матеріалів Міжнарод. наук.- практ. конф., Київ, 25-26 травня 2006р. – К.:ДАКККіМ, 2006. – Ч.1. – С.250-253.


5.   Бондарчук-Чугіна І.Ю. Історико-культурні атракції Північного Причорномор'я як туристичний ресурс // 3б. наук. праць: Наук. зап. Київський Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова. - Вип.64. - Київ:КНПУ,2007 – С.236-242.


 








Çàêîí Óêðà¿íè „Ïðî òóðèçì//Ïðàâîâå ðåãóë&tho ;âàííÿ òóðèñòè÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³ â Óêðà¿í³” – Ê.: Þð³íêîì ²íòåð, 2002-Ñ.5.




Ïàðòàðõ³â Ìèêîëà¿âñüêîãî îáêîìó ÊÏ Óêðà¿íè – Ô.-3;Î.-36;Ñ.-35




Ïàðòàðõ³â Ìèêîëà¿âñüêîãî îáêîìó ÊÏ Óêðà¿íè – Ô.-7;Î.-80;Ñ.-82.



 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины