ТВОРЧІСТЬ ДИРИГЕНТА В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАТИВНОГО ПІДХОДУ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Порядочные люди. Приятно работать. Хороший сайт.
Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!


Название:
ТВОРЧІСТЬ ДИРИГЕНТА В КОНТЕКСТІ ІНТЕГРАТИВНОГО ПІДХОДУ
Альтернативное Название: ТВОРЧЕСТВО ДИРИЖЕРА В КОНТЕКСТ интегрированного подхода
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У Вступі детально обґрунтовано актуальність теми, визначено головну мету і завдання дослідження, окреслено його об’єкт та предмет і методологічні засади, вказано на наукову новизну і практичне значення роботи. Обґрунтовано теоретико-практичне значення дослідження.


Перший розділ – «Теоретичний дискурс проблеми художньої творчості» – складається із трьох підрозділів. Автор звертається до естетико-мистецтвознавчих засад дослідження художньої творчості загалом і диригентської зокрема. Обраний у дисертації інтегративний підхід до дослідження проблеми дозволив використати евристичний потенціал теоретичних здобутків світової гуманітаристики й музикознавства.


У підрозділі 1.1. – «Естетико-мистецтвознавчі засади дослідження художньої творчості: досвід ХХ століття» – аналізується проблема художньої творчості на підґрунті теоретичних надбань сучасних гуманітарних наук, передусім мистецтвознавства й естетики. Зважаючи на важливість самої проблеми художньої творчості, а також на відсутність систематизації вже існуючих теоретичних здобутків, доцільною та актуальною виявилася спроба хронологізувати процес наукових пошуків минулого століття у співвіднесенні його з конкретними історичними періодами. Хронологізація конкретної проблеми стосовно питань художньої творчості є теоретично вартісною. Доцільними є не лише хронологізація теоретичних ідей, а й усвідомлення того, що в усій науковій літературі, яка створювалася до 1991 року – року проголошення незалежної України, – дослідники спиралися на марксистську методологію, чітко розрізняли матеріалістичну й ідеалістичну спрямованість поглядів, користувалися відповідною термінологією.


На межі ХІХ–ХХ ст. у російській теорії філософсько-релігійна модель розуміння творчості представлена найвиразніше, є більшою за значенням за інші теоретичні орієнтації. Водночас українська естетика йде дещо іншим шляхом. У різних наукових осередках України цього періоду – Києві, Харкові, Львові, Ніжині – дослідники, активно вивчаючи творчість, акцентують психолого-мистецтвознавчий аспект. Можна стверджувати, що саме у психології тогочасні дослідники вбачають найбільші резерви щодо виявлення стимулів і мотивів творчої діяльності. В українській науці зазначеної орієнтації дотримується не тільки І. Франко, а й представники харківської естетико-літературознавчої школи, започаткованої О. Потебнею.


Часовий період наступних десятиліть минулого століття є досить складним і суперечливим в історії радянської науки. Такі концепції як неопозитивізм, психоаналіз, інтуїтивізм активно залучаються до теоретичних пошуків тогочасних учених та існують поруч із марксизмом в єдиному культурному просторі. Цей факт дозволяв зберігати елементи поліметодології, широту наукових засад, самобутність вітчизняних модифікацій, посилював філософську зорієнтованість дослідження творчості. Детальну реконструкцію культурологічної ситуації того періоду зробили сьогодні такі відомі російські й українські фахівці, як Г. Біла, М. Жулинський, Л. Левчук, В. Мазепа, О. Найден та ін.


Двадцяті роки в Україні, як і в інших республіках СРСР, були позначені напруженими пошуками шляхів створення нового мистецтва, яке мало б тісно пов’язуватися з життям радянського народу. У тогочасній Україні гострі дискусії навколо ідейно-образних та національно-стильових проблем музичної творчості розгорнулися на сторінках журналу «Музика». Ці питання обговорювалися й у творчих організаціях (Всеукраїнське товариство імені Миколи Леонтовича, Асоціація сучасної музики, Всеукраїнське товариство революційних музикантів та Асоціація пролетарських музикантів України).


Тридцяті роки багаті на яскраві особистості, творчість яких вражає широтою тематики та стильовим розмаїттям (Г. Верьовка, М. Вериківський, М. Вілінський, К. Данькевич, Д. Клебанов, П. Козицький, А. Кос-Анатольський, С. Люд­кевич, Б. Лятошинський, Ю. Мейтус, Л. Ревуцький, А. Штогаренко).


У 50–60‑ті роки з’являються естетико-психологічні роботи як загальнотеоретичного, так і прикладного спрямування, де реконструюються художні задуми митця, шляхи їх реалізації у процесі створення витвору мистецтва.


Період 60–80‑х років минулого століття позначився у радянській країні специфічною соціально-політичною ситуацією, що знайшло свій відбиток в усіх сферах життя суспільства. Досить своєрідними щодо долі мистецтва взагалі і конкретних митців зокрема були 60‑ті роки, які у масовій свідомості існують як «роки відлиги». Не варто ці роки пов’язувати лише з розвитком філософсько-естетичної орієнтації дослідження творчості. Надзвичайно плідно представлений у цей період психологічний і мистецтвознавчий підходи.


На межі 70‑80-х років простежується намагання дослідників підкреслити особистісний характер творчості. Такий підхід дозволив значно виразніше, ніж це робилося у попередні десятиліття, виокремити постать ученого, якщо йдеться про наукову творчість, або митця, за умови, що розглядається творчість художня. Досить повільно, але наочно починає вимальовуватися пограничний підхід до аналізу евристичної діяльності людини.


» – акцентується увага на українській гуманітарній науці, у якій зроблено важливий внесок у дослідження евристичного компоненту творчості. Досить виразно авторські модифікації запропонованих у 90‑ті роки підходів до аналізу проблеми художньої творчості простежуються у роботах О. Алексієнко, О. Оніщенко, Л. Рубан, О. Шульган та ін. Аналізуючи теоретичні здобутки цих авторів, можна сміливо го­во­рити про феномен спадковості між певними періодами дослідження творчості навіть в умовах зміни методології.


Ідея «перехресного» підходу до вивчення творчості стала об’єктом стійкої теоретичної зацікавленості, спонукавши до відпрацювання поняття «перехресний», «пограничний», «комплексний» та «інтегративний». Інтегративний підхід актуальний тому, що в контексті загальнотеоретичного положення «творча особистість ® творчий процес ® вид мистецтва» дає можливість простежити логіку руху в конкретному виді художньої творчості. У межах нашого дослідження це виглядатиме як «диригент ® процес диригентської творчості ® музичний вид мистецтва», при цьому друга ланка вміщує в собі всі необхідні стани, які більш ретельно буде досліджено у наступних розділах.


На межі ХХ–ХХІ ст. з боку естетики слід констатувати зростання зацікавленості проблемами художньої творчості. Українські естетики переконливо показали взаємовплив теорії і практики мистецтва, активне використання міжпредметних зв’язків у дослідженні проблем художньої творчості, зробили особливий наголос на її особистісному характері. Головним надбанням вітчизняної естетичної науки стало осмислення проблем творчості у суміжних науках. Естетика, яка акумулювала у собі теоретичні пошуки вчених різних галузей наукового знання, виступила метатеорією художньої творчості (О. Оніщенко) та запропонувала інтегративний підхід, який об’єднав у собі інші часткові підходи щодо з’ясування природи зазначеного явища, а також став методологічним підґрунтям аналізу евристичної діяльності митця у сучасній гуманітаристиці.


У підрозділі 1.3. – «Проблеми диригентської творчості в естетико-психологічному аспекті» – визначено, що тенденція постійної зацікавленості проблемами художньої творчості, з’ясування природи евристичної активності митця значною мірою виявилася у конкретних науках мистецтвознавчого циклу. Так, зокрема, в музикознавстві вона наочно простежується у появі цілої низки теоретичних праць, де аналізуються ці проблеми.


Новим напрямком сучасного музикознавства слід вважати теоретичні розробки, присвячені аналізу евристичної діяльності музиканта-виконавця. Теоретичний доробок вітчизняних авторів у цій галузі еврології, незважаючи на її доволі юний вік, є досить потужним і репрезентований значною кількістю наукових праць. У них з метою максимально повного й усебічного розкриття процесу тво­рчості музиканта-виконавця визначаються нові сфери теоретичного осмислення, обґрунтовуються окремі методологічні засади, опрацьовується понятійно-катего­рі­альний апарат. Виокремимо такі підходи: естетико-музикознавчий (О. Боди­на); культурологічний (В. Белікова); 3) мистецтвознавчий, музично-тео­ретич­ний (О. Катрич); психологічний, методико-педагогічний (Н. Гребенюк) та ін.


Наприкінці 90‑х років ХХ ст. у диригентознавстві з’являються перші праці, в яких автори намагаються вийти за межі мистецтвознавчого підходу та досліджують диригентську творчість із позицій суміжних наук гуманітарного комплексу, переважно, психології та, частково, естетики (Г. Єржемський і Л. Сидель­ников).


У вітчизняному диригентознавстві тенденція поліметодологічності дослідження проблем професійної діяльності маестро знайшла свій відбиток у працях Р. Кофмана та П. Шеметова. Використаний психологічний напрямок досліджень дозволяє звернути увагу на таке доволі складне явище процесу керування музичним колективом, як «міжособистісні стосунки», що нагадують про себе на кожному кроці. Від позитивного вирішення проблем у цьому вимірі практичної діяльності диригента значною мірою залежить кінцевий результат виконання.


» – складається із трьох підрозділів.


» – аналізуються історичні етапи розвитку диригентського мистецтва, кожен з яких є вагомим внеском у сучасну форму диригування. Автор зупиняється на визначенні диригування як процесу керування музичним колективом – оркестром, хором, ансамблем, оперною або балетною трупою, який відбувається під час вивчення і публічного виконання цим колективом музичного чи музично-сценічного твору. Цей процес здійснює диригент. Поняття «диригент» стосується музиканта-виконавця, який керує музичним колективом, а процес керування полягає в передачі диригентом музикантам колективу творчих намірів композитора через власну інтерпретацію завдяки забезпеченню ансамблевої злагодженості й технічної довершеності виконання.


 


Природність диригентської мови слід шукати у зв’язку музики та руху. Ритм – одна з головних складових музичної мови – не тільки пов’язаний з рухами, кроком, жестом (зокрема, під час трудової діяльності людини), танцем, процесом дихання, а й, переважно, обумовлений ними. Рухи музиканта у процесі виконання твору своєю пластичною виразністю визначають окремі музичні елементи: метроритмічні, агогічно-динамічні, характер звуковидобування тощо. Ця музикальність рухів, як і моторність музики – тобто тісний взаємозв’язок музики і руху (жесту), що виникли у процесі надбання людиною певного музичного досвіду, – стали однією з головних підстав виникнення ремісничих засад диригування. Іншою онтологічною підставою процесу безпосереднього впливу одного виконавця на цілий колектив музикантів слід вважати загальну зрозумілість та значимість виразних жестів людини.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины


ПОСЛЕДНИЕ ДИССЕРТАЦИИ

Колоденко Олена Володимирівна Диференційовані програми санаторно-курортної реабілітації хворих на ішемічну хворобу серця з супутніми захворюваннями після хірургічної реваскуляризації міокарда» (клініко-експериментальне дослідження)
Желясков Василь Якович Теоретичні і методичні засади підготовки майбутніх судноводіїв у вищих морських навчальних закладах до професійної комунікативної взаємодії
Даниленко Олександр Борисович Система неперервної професійної підготовки майбутніх судноводіїв у вищих морських навчальних закладах
Тимків Надія Михайлівна Теорія і практика підготовки фахівців нафтогазової галузі у технічних університетах України (кінець ХХ – початок ХХІ століття)
Коренева Інна Миколаївна Теоретичні та методичні засади підготовки майбутніх учителів біології до реалізації функцій освіти для сталого розвитку