КУЛЬТУРА МОНАСТИРІВ ГАЛИЧИНИ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ ХVІ–ХІХ СТОЛІТЬ

ПОСЛЕДНИЕ НОВОСТИ

Бесплатное скачивание авторефератов
СКИДКА НА ДОСТАВКУ РАБОТ!
ВНИМАНИЕ АКЦИЯ! ДОСТАВКА ОТДЕЛЬНЫХ РАЗДЕЛОВ ДИССЕРТАЦИЙ!
Авторские отчисления 70%
Снижение цен на доставку работ 2002-2008 годов

 

ПОСЛЕДНИЕ ОТЗЫВЫ

Спасибо Сергей! Файлы получил. Отличная работа!!! Все быстро как всегда. Мне нравиться с Вами работать!!! Скоро снова буду обращаться.
Отличный сервис mydisser.com. Тут работают честные люди, быстро отвечают, и в случае ошибки, как это случилось со мной, возвращают деньги. В общем все четко и предельно просто. Если еще буду заказывать работы, то только на mydisser.com.
Мне рекомендовали этот сайт, теперь я также советую этот ресурс! Заказывала работу из каталога сайта, доставка осуществилась действительно оперативно, кроме того, ночью, менее чем через час после оплаты! Благодарю за честный профессионализм!
Здравствуйте! Благодарю за качественную и оперативную работу! Особенно поразило, что доставка работ из каталога сайта осуществляется даже в выходные дни. Рекомендую этот ресурс!
Сработали прекрасно, нервы железные. На хамство и угрозы отреагировали адекватно и с пониманием. Можете пользоваться услугами сайта.


Название:
КУЛЬТУРА МОНАСТИРІВ ГАЛИЧИНИ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНИХ ПРОЦЕСІВ ХVІ–ХІХ СТОЛІТЬ
Альтернативное Название: КУЛЬТУРА МОНАСТЫРЕЙ Галиции в контексте общественно-исторического процесса ХVI-ХIХ веков
Тип: Автореферат
Краткое содержание:

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, що вивчається, визначено об’єкт і предмет дослідження, його мету та завдання. Розкрито методологічні й теоретичні засади роботи, висвітлено наукову новизну, практичне значення, вміщено дані про апробацію результатів, наведено відомості про публікації матеріалів  дослідження та структуру дисертації.


У першому розділі – “Еволюція теоретичної думки у дослідженні культури монастирів Галичини. Методологія і джерела дослідження” –проаналізовано провідні тенденції й напрями розвитку наукової думки у справі вивчення чернечих осередків. Обґрунтовано систему методів та методологічних засобів дослідження.


Відзначено, що демократизація суспільства, зумовлена революцією в Австрійській монархії 1848 р., сприяла пожвавленню національного руху на теренах Галичини. Активна освітньо-виховна, організаційна, видавнича діяль­ність українських політичних і науково-просвітницьких товариств та церковних інституцій стала вагомим внеском у справу збереження й теоретичного дослі­дження історичної спадщини. Наукові розвідки зазначеного періоду у сфері монастирської культури, в основному, висвітлювали документальні матеріали й окремі пам’ятки та, здебільшого, мали історико-релігійне й мистецтвознавче спрямування (М.Драган, М.Коссак, І.Крип’якевич, А.Петрушевич, І.Свєн­ціцький та ін.). Увага зосереджувалася навколо проблем утворення та розвитку Василіанського чину, який відігравав провідну роль у монастирському русі Галичини ХVІІ–ХІХ ст. (М.Ваврик, М.Голубець, М.Грушевський, І.Франко). Дослідження культурної діяльності чернечих осередків обмежувалось у ряді праць розглядом освітніх закладів та книгодрукуванням (Ю.Неч, А.Новицька-Єжова, І.Огієнко, І.Паславський, І.Свєнціцький, І.Франко, А.Хойнацький та ін.). Теоретичне узагальнення попередніх наукових пошуків стосовно ствер­дженої у дисертації проблематики дозволило виокремити та систе­матизувати у таблиці основні напрями дослідження монастирської культури в Галичині кінця ХІХ – першої половини ХХ століть: філософсько-релігійний, культурологічний, літературознавчий, мистецтвознавчий, іконографічний.


Багато цікавих матеріалів, пов’язаних із монастирською культурою, з’явилося в період 1970–1980-х рр., коли окреслилася тенденції до вивчення міжслов’янських культурних взаємозв’язків слов’янського світу з Візантією (В.Лазарєв, Д.Лихачов та ін.). Вплив південнослов’янських літературних і художніх стилів, роль “палеологівського Ренесансу” та ідеології ісихазму у вітчизняній культурі досліджено у публікаціях Я.Ісаєвича, Д.Наливайка, І.Паславського, Ю.Пелешка, Д.Степовика. Монастирський контекст у розвитку українського малярства висвітлюють нові дослідження, завдяки яким у науковий обіг поступово вводиться чимало творів XVI–XIX ст. (В.Алек­сандрович, Б.Возницький, Г.Коць-Григорчук, В.Овсійчук, О.Сидор, Н.Скрентович та ін.).


   У новітніх наукових пошуках з’явилася тенденція до вивчення різних аспектів розвитку окремих монастирських осередків, які вплинули на релігійне, національне, соціальне та культурне життя краю (І.Мицько, Я.Стоцький, М.Швед). Спроби конкре­тизувати й поглибити даний напрям набувають особливої ваги у зв’язку з теперішнім відродженням діяльності давніх монастирських осередків, засну­ванням нових чернечих об’єднань та входженням їх до системи суспільно-культурних зв’язків.


Стало очевидним, що залишилася низка проблем, без з’ясування яких неможливо об’єктивно відтворити характер розвитку культури монастирів Галичини в контексті загальнонаціональних суспільно-історичних процесів. Необхідно також розкрити роль монастирів в етноконсолідації українців краю та збереженні їх національної й релігійної самобутності на різних історичних етапах.


У другому розділі – Історичні етапи та специфіка монастирського руху Галичини ХVІ–ХІХ століть” – розглянуто роль чернечих центрів у суспільно-політичному житті регіону. З’ясовано специфіку діяльності деяких монастирів та визначено їх внесок у розвиток культури. Систематизація резуль­татів дослідження дозволила виокремити основні етапи розвитку монастирів Галичини: збереження й адаптація традицій Візантії, Київської Русі й Галицько-Волинського князівства (XVІ ст.); реформа чернецтва (1617) та впро­вадження західних моделей суспільно-релігійної практики (ХVII–XVIII ст.); становлення національної доктрини (XIX ст.).


Проведений аналіз дає підстави визначити основні напрями монас­тирської релігійної та культурної політики періоду ХVІ–ХVІІІ ст. Перший з них відзначався поступовим відновленням у краї чернечих осередків на основі структури традиційного устрою галицько-київської митрополії княжих часів. Тому монастирі сприймалися як опора для відновлюваного єпископату та ставали центрами активної релігійно-соціальної політики. Другий напрям характеризується зміцненням самостійності окремих монастирів. Формальна опіка над ними з боку місцевих владик дозволяла вести незалежну політику й розвивати індивідуальні позиції у духовній культурі. Право архимандрії (Унів) або ставропігії (Скит Манявський) дозволяло залучати для підтримки монастирів широке коло світських і церковних ктиторів не тільки з території Галичини, але й Києва, волинських і литовсько-білоруських земель, Молдови, Балкан. Це сприяло збагаченню монастирів, напливу до них освічених діячів, розвитку міжкультурних відносин. У монастирях цього типу переважав консервативний погляд на форми організації чернечого життя, що сприяло збереженню багатьох традиційних засад духовної культури, літописання, ікономалювання, церковної музики, освіти. Відносини, які склалися в монастирях, пов’язаних із церковною ієрархією, були покладені в основу діяльності Василіанського чину, тоді як чернечі центри з більшою самос­тійністю значно довше зберігали православний статус. У ХІХ ст. це дало підставу розглядати пов’язані з ними традиції як модель для відродження національної релігійної культури й мистецтва.


відповідно до рішень унійного Берестейського синоду 1596 р., галицько-львівська єпархія  протягом 1710–1720-х рр. остаточно перейшла під юрис­дикцію Риму. Згідно з “латинськими параграфами” синоду в Замості 1720 р., до традиційної обрядовості ввели деякі зміни, наблизивши її до літургійних вимог католицької церкви. Внаслідок реорганізації монастирі перетворилися з консервативних спільнот у більш відкриті, динамічні структури, тісно пов’язані із суспільством. Поширення західних концепцій культурно-освітньої роботи монастирів істотно вплинуло на суспільно-політичне й культурне життя. З’явилися нові форми роботи з населенням: освітні програми для народу й парафіяльного священства; розповсюдження доступної друкованої продукції; запровадження Марійського культу. Широко проводилася гуманітарна робота: організація лікарень, притулків, сиротинців, аптек, розподіл пожертв для бідних.


У дисертації підкреслюється, що особливою умовою розвитку галицьких василіанських монастирів була міцність давніх традицій східної обрядовості. З іншого боку, чітка організація й виховання нової освіченої формації монахів стали поштовхом для активізації та зміцнення чернечого устрою на галицьких землях. До цієї справи активно залучалися молоді вихованці духовних шкіл і василіанських новиціятів, де професійно викладалися не тільки духовні дисципліни, але й філософія, філологія, математика, історія, право.


Таким чином, розпочата на початку ХVІІ ст. реформа монастирського життя змістила акценти з переважно консервуючої форми його розвитку на оновлюючу. Були відкинуті деякі традиційні правила та знайдені нові шляхи впливу на суспільно-культурні процеси. У роботі відзначено, що реформа чернецтва заклала передумови зміцнення національних основ церковно-релігійної й культурної політики у ХІХ – на початку ХХ ст.: було створено ефективну й діяльну структуру, яка сприяла позитивним змінам у соціально-культурному житті українців Галичини; західний прагматизований підхід до організації релігійно-духовної практики допоміг у ХІХ ст. відродити занедбані засади візантійської та давньоукраїнської спадщини, заново оцінити її невикористаний потенціал для пробудження національної свідомості серед інтелігенції, міського й сільського населення Галичини; монастирі відіграли важливу роль в етноконсолідації українського населення, збереженні його самобутності в умовах релігійного, соціального та національного тиску з боку Австрійської монархії, а згодом Польщі; зріс авторитет церкви як важливої духовної інституції та її опори – монастирів. З’явилося поняття харизматичного лідера-пастира, яскравим прикладом якого був галицький митрополит Андрей Шептицький.


Виявлено, що у ХІХ ст. монастирське життя Галичини характеризується кількома важливими тенденціями. По-перше, відродження Галицької мит­рополії сприяло вдосконаленню організаційної структури та концентрації зусиль монастирської діяльності в конкретних територіальних межах. По-друге, наприкінці століття, внаслідок бурхливої соціальної полеміки, боротьби галицького кліру з радикальними соціальними гаслами, які загрожували розко­лоти українське суспільство на ворогуючі табори, перемогла політика прими­рення. Ініціатором об’єднання зусиль церкви та монастирських структур з національно-свідомою інтелігенцією став митрополит Андрей Шептицький. як пріоритетний напрям суспільної роботи було обрано розвій української духов­но-релігійної спадщини, науки, культури, мистецтва, освіти. Важливе значення мала підтримка культурно-просвітницької і господарської роботи на селі, де зосереджувалася основна частина українського населення краю. По-третє, відповідно до потреб нового часу, організація монастирського життя в Галичині скеровувалася на максимальне збереження давньоукраїнських літургійно-обрядових традицій візантійського походження для зміцнення національно-зорієнтованої церковно-релігійної політики. Основна місія покладалася на студитський устав, у діяльності якого відроджувалися духовні надбання аскетичного монастирського подвижництва, євангельські заповіді та різно­манітні прояви традиційної для монастирських осередків культурно-художньої діяльності (розвиток історіографії, писання ікон на основі канонічних зразків, комплектування бібліотек).


У третьому розділі – “Монастирська культура як чинник консолідації і розвитку духовного життя українців Галичини ХVІ–ХІХ століть” –  розглянуто основні тенденції розвитку духовного життя у Галичині та шляхи впливу монастирських осередків на суспільно-історичні процеси у краї. Відзначається, що, незалежно від організаційних змін і релігійно-ідеологічних доктрин, монастирська культура залишалася вагомим фактором розвитку галицького суспільства, збагачуючи його різноманітними формами духовно-культурної праці.


У дослідженні висвітлено роль освітніх закладів при монастирях та простежено їх еволюцію від духовних шкіл до гуманітарних закладів євро­пейського типу. Відзначено участь ченців у заснуванні Острозької академії (1577), організації братських і парафіяльних шкіл та інших локальних освітніх осередків. Проаналізовано монастирську освітню практику, регламентовану чернечими правилами й традиціями.


У розділі досліджено особливості храмової архітектури, традиції облаш­тування монастирського інтер’єру, засади чернечої іконописної творчості, тобто контекст, у якому віруючий ідентифікував свою конфесійну та етно­культурну приналежність. Відзначено, що до ХVІ ст. головними осередками ікономалярства були монастирі. Ця традиція ґрунтувалася на особливому ставленні до ікони, виконаної згідно з догматичним ученням і відповідними канонічними вимогами. Підкреслено важливу роль у розвитку сакрального мистецтва Галичини Скиту Манявського з його іконописною майстернею, очолюваною наприкінці ХVІІ – на початку ХVІІІ ст. ієромонахом Йовом Кондзелевичем.


Позбавлення монастирів монопольного права на облаштування церков­них інтер’єрів іконостасами та співіснування чернечих майстерень із колек­тивами світ­ських ремісників, які динамічно розвивалися на засадах цехового устрою в багатьох містах краю, зумовили конкурентний розвиток у сфері ікономалярства. Поступово нівелювалася відмінність між специфікою монас­тирського й ремісничо-цехового мистецтва.


Зауважено, що орієнтація Василіанського чину на зразки західної куль­тури та освіти відповідно позначилася на особливостях галицької сакральної архітектури й мистецтва, церковного співу, стилістиці книжкового оздоблення. Монастирські комплекси, зведені в пишних формах бароко й рококо, набули репрезентативного й відкритого характеру. Створені у XVIII ст. корпорації ченців активно впроваджували нову мистецьку стилістику. Зміна конфесійної орієнтації посилила пропагандистсько-ідеологічний аспект художньої творчості. Ікона втратила характер сакрального об’єкта, перетворившись на елемент монументально-декоративного ансамблю з дидактичними функціями. Розглянуто період відносної латинізації церковного обряду у ХVІІІ ст., що змінився у наступному ХІХ ст. реінкар­нацією візантійсько-київського досвіду.


 У дисертації висвітлено проблему поєднання давніх способів облаш­тування інтер’єрів храмів із новими типами обрядових об’єктів на теренах Галичини. Підкреслено, що у другій половині XIX ст. посилився пошук єдиного стилю церковно-обрядового мистецтва. Давньоруська спадщина розглядалася при цьому як основа для розвитку національної художньої стилістики. Цей процес супроводжувався науковим зацікавленням історичною старовиною, археологічними відкриттями, реставрацією та колекціонуванням мистецьких пам’яток минулого.


З’ясовано, що активна участь монастирів у релігійних процесах, широка система освітніх закладів, розвиток полемічної літератури й внутрішні літургійні потреби створили сприятливі умови для книговидавничої справи. Реформуванням Василіанського чину монастирські друкарні було пере­орієнтовано на забезпечення читацьких запитів духовного, освітнього й наукового характеру. Масова література релігійного й світського спрямувань потрапляла у найвіддаленіші місцевості галицької провінції, а після відповідної трансформації ставала частиною фольклоризованої барокової традиції, так званої “низової культури”. На розвиток професійного та периферійного мистецтв загалом значний вплив мала книжкова графіка й орнаментальні мотиви монастирських видань. З другої половини ХІХ ст. закладаються нап­рями національно скерованої роботи монастирських осередків, постають завдання народної просвіти та підтримки національно-культурних і гумані­тарних починань, які частково будуть реалізовані у міжвоєнний період ХХ ст.


У висновках підведено підсумки дисертаційної роботи, на підставі узагальнення даних стверджено основні положення, які відповідають поставленій меті та накресленим завданням:


1.   В історії української культури діяльність монастирів традиційно відігравала важливу роль у розвитку духовності, релігійної ідеології, освіти, писемності, архітектури, образотворчого мистецтва. На території Галичини історично сформувалися напрями монастирської культури, тісно пов’язані із суспільно-політичним життям. Це зумовило своєрідний характер багатьох форм діяльності, відмінних від досвіду інших регіонів України.


2.   Упродовж ХVІ–ХІХ ст. діяли дві конфесійно обумовлені системи галицьких монастирів, які мали спільні історичні корені в обряді та літургії, але відрізнялися в плані організації й соціальної активності. Перша носила замкнутий характер і переважала в монастирях ортодоксального типу ХVІ–ХVІІ ст., що сприяло культивуванню в них консервативно-охоронних форм життєдіяльності та відповідних релігійно-ідеологічних доктрин. Монастирі, які підтримувалися східними патріархами, братствами чи прибічниками тради­ційного православного статусу, стали активними учасниками передунійного руху, церковних соборів та полемічних дискусій з католиками східного й західного обрядів. Їхній вплив обмежувався переважно церковними справами, що звужувало різновиди культурно-освітньої роботи у сферах світського життя. Процес децентралізації монастирського руху на галицьких землях у період ХVІ–ХVІІ ст. залежав від наявності різних за статусом і типом чернечих осередків: патрональних монастирів, єпископських резиденцій, монастирів-архимандрій, монастирів із правом ставропігії та дрібних монастирів пустельницького й напівпустельницького типу.


3.   Василіанська реформа початку ХVІІ ст. в умовах об’єднаної з Римом східної церкви утвердила вертикальний принцип організації чернечої ієрархії, дисципліни, виховання навиків, чіткого розподілу індивідуальних та колек­тивних форм діяльності. Духовний потенціал концентрувався не тільки в межах монастиря, але й активно поширювався назовні: у розгалуженій системі навчальних закладів, місіонерстві, катехизації, масових реколекціях і відпус­тових дійствах. Зберігаючи, загалом, східну обрядовість, яка стала частиною національної самоідентифікації українців-русинів Галичини, василіани перейняли передові на той час методи структурної організації централізованого чернечого об’єднання.      


4.   Запропонована в дисертаційному дослідженні періодизація для поетапного розкриття теми оптимально характеризує періоди складної еволюції галицьких монастирів, обумовленої особливостями церковно-ієрархічної організації, суспільного устрою, релігійних доктрин та культурно-освітніх рухів. Відзначено, що ХVІ – кінець ХVІІ ст. – це період пошуку монас­тирськими осередками напрямів розвитку традиційного досвіду та визначення їх місця й ролі на зламах суспільно-політичних процесів епохи. ХVІІ–ХVІІІ ст. пов’язані з реформою галицького чернецтва та створенням конгрегації отців Василіан. Окремо розглянуто ХІХ ст. як період становлення національно-орієнтованої стратегії в діяльності греко-католицької церкви та відродження галицько-київських художніх традицій у церковно-обрядовому мистецтві.


5.   Послаблення організаційної структури й роздрібненість монас­тирського руху у ХVІ–ХVІІ ст.  не означали його остаточного занепаду: у церковній літературі, книгодрукуванні, обрядовому мистецтві й архітектурі спостерігаються піднесення й поява нових форм та художніх засобів виразності. У середині ХVІ ст. розбудовуються муровані монастирські комплекси, відроджуються монументальні тенденції в іконописі, які втілилися у високому п’яти- шестиярусному іконостасі, інтенсивно розвивається книгодрукування, впроваджується художній досвід європейського Ренесансу. Протягом ХVІ–ХVІІ ст.  формується культурна традиція, в межах якої духовні надбання попередніх століть гармонійно поєднуються з гуманістичною естетикою. Відбувається проникнення багатьох особливостей міської, реміс­ничо-цехової творчості у монастирське середовище.


6.   У ХVІІ–ХVІІІ ст. утвердилася нова концепція розбудови монастирів та увиразнилися нетипові для попереднього часу напрями масової релігійної, освітньої, культурної роботи в діяльності Василіанського чину. На зміну інтровертній поведінці, що переважала у попередній період, постав значно відкритіший та результативніший  екстравертний спосіб взаємодії монастирів із галицьким суспільством. У діяльності василіан головна увага зверталася на розвиток освіти, поширення релігійно-духовних і загальноосвітніх знань, що відповідало потребам нового часу. Освячений традицією східний обряд виступав головною умовою збереження самодостатності та автономності. Як підтвердив аналіз іконографічного матеріалу, суперечки й конкурування на рівні релігійних доктрин між православними ортодоксами і католиками східного обряду часто посилювали інтеграційні процеси та взаємне використання “чужих” іконографічно-образних і стильових форм в архітектурі й мистецтві.


7.   У другій половині ХVІІІ ст. після Замойського собору й Дубненської капітули відбуваються зміни в літургії, характері облаштування церков, вводяться нові обряди й релігійні свята. Формується репрезентативний тип барокового монастирського ансамблю, заснованого на синтезі архітектури, живопису, скульптури. Традиційна обрядовість урізноманітнюється ритуалами й театралізованими церемоніями, пов’язаними з ушануванням коронованих ікон, Марійським культом та відпустовими дійствами. Зростає роль художника-іконописця, декоратора, ілюстратора книжок у системі монастирської спеціа­лізації, створюються майстерні для оздоблення сакральних споруд. За посередництвом василіан в українське мистецтво впроваджуються євро­пеїзовані сюжетно-іконографічні схеми й стильові напрями – бароко, рококо, класицизм. Бароко відіграло роль інтернаціонального стилю, втілюючись у різних видах і напрямках культури, здебільшого на віддалених від західно­європейських центрів теренах. У системі освіти, у культурній діяль­ності, видавничій справі, архітектурі й мистецтві василіани створили самобутню регіональну  традицію, яку, стосовно ХVІІІ ст., можна окреслити як “василіанське бароко”, на зразок вживаних у мистецтвознавстві понять: наприклад, “гетьманське бароко”, “сербське бароко” тощо.


8.   У ХVІІІ–ХІХ ст. відбулася “фольклоризація” та проникнення багатьох тем монастирського походження в народне середовище. Церковні пісні, легенди й іконографічні зразки, повторюючись у різноманітних інтерпретаціях, створили напрямок так званого “низового бароко” – проміжної ланки між професійним мистецтвом і народною творчістю. Одним з яскравих прикладів такої взаємодії стала меморіальна скульптура містечкових галицьких цвинтарів у місцевостях активно діючих василіанських  монастирських осередків (Західне Поділля), а також олійний живопис на релігійну тематику.


9.   На кожному з історичних етапів галицькі монастирі відіграли суттєву роль у поширенні освіти. Формується розвинута система початкових, середніх і вищих шкіл із широкими навчальними програмами, що стала однією з найактивніших ланок взаємодії монастирських осередків із громадськістю. Характерною ознакою освітньої роботи монастирів Галичини була організація освітніх закладів як безпосередньо в монастирях, так і за їх межами: участь ченців у заснуванні та викладацькій діяльності братських і парохіяльних шкіл. Позитивним наслідком у цій сфері виявилось включення монастирських шкіл у державну систему навчальних закладів Австрійської імперії.


10.    Проведена наприкінці ХІХ ст. нова реформа Василіанського чину, а також утворення Студитського уставу сприяли оновленню потенціалу монас­тирського руху в Галичині. Формується широка система пов’язаних із монастирями церковних братств, Марійських дружин, молодіжних об’єднань. На межі ХІХ–ХХ ст. відбувається процес відродження обрядових і художніх традицій візантійсько-грецького й давньоукраїнського походження. Розви­вається модернізований стиль у сакральній архітектурі, монументальних роз­писах, вітражах, іконах, в якому інтерпретується творча спадщина Київської Русі й Галицько-Волинського князівства із застосуванням канонів візан­тійського мистецтва.


11.    Дійова участь галицьких монастирів і чернечих об’єднань у сус­пільно-історичних процесах ХVІ–ХІХ ст. відіграла важливу роль в історії українського народу. Вона є прикладом складної еволюції та наполегливої боротьби за права й збереження звичаїв у несприятливих умовах іноземного поневолення й розмежування українських земель. Культура галицьких монастирів синтезувала впливи східного й західного християнства, не втра­тивши при цьому своєї самобутності. Дедалі відчутнішою стає потреба об’єктивного, неупередженого вивчення пов’язаних з нею неординарних явищ та очищення цієї проблематики від заідеологізованих фальсифікацій.                     


 


Список опублікованих праць за темою дисертації:


1.   Чуйко О.Д. Мистецькі аспекти в історії монастиря Скит Манявський // Традиції та новації у вищій архітектурно-художній освіті: Зб. наук. праць. –Харків, 2000. – Вип. 2–3. – С. 55–56.


2.   Чуйко О.Д. Вивчення монастирських традицій в іконописі Галичини // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис. –  Івано-Франківськ: Прикарпатський національний університет ім. Василя Стефаника, 2002. – Вип. 8. – С. 158–163.


3.   Чуйко О.Д. Мистецтво василіанських монастирів та становлення марійського культу в Галичині // Мистецтвознавство ‘03: Науковий збірник. – Львів: СКІМ, 2004. – С. 175–186.


4.   Чуйко О.Д. Вивчення монастирської культури Галичини міжвоєнного періоду // Мистецтвознавство ‘04: Науковий збірник. – Львів: СКІМ, 2004. – С. 119–132.


5.   Чуйко О.Д. Иконостас монастырской церкви Рождества Богородицы в городе Тисменица // Ватерпас. – 2002. – Вип.3 (40). – С. 56–58.


6.   Чуйко О.Д. Іконостас монастирської церкви Різдва Богородиці (1736 р.) у м. Тисмениця на Івано-Франківщині. Проблематика стилю і стилізації в галицьких іконостасах XIX ст. // Вісник Харківської державної академії дизайну і мистецтв: Зб. тез конференції. – Харків, 2002. – Вип. 6. – С. 110–113.


 


7.    Чуйко О.Д. До питання взаємообміну традицій облаштування інтер’єрів храмів західного і східного обряду на теренах Галичини // Станиславівська колегіата: між минулим і майбутнім. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції – Івано-Франківськ, 2004. – С. 81–82.

 


Обновить код

Заказать выполнение авторской работы:

Поля, отмеченные * обязательны для заполнения:


Заказчик:


ПОИСК ДИССЕРТАЦИИ, АВТОРЕФЕРАТА ИЛИ СТАТЬИ


Доставка любой диссертации из России и Украины