ПРИНЦИПИ АРХІТЕКТУРНО-ПЛАНУВАЛЬНИХ РІШЕНЬ СОЦІАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИХ ЦЕНТРІВ (для безпритульних дітей та підлітків)

Краткое содержание

У вступі розкрито актуальність теми дослідження, зв’язок з науковими програмами, планами, темами, сформульовано мету і задачі дослідження, методи його проведення та наукову новизну.

У розділі 1 «Соціально-економічні передумови формування закладів захисту і виховання  самотніх дітей» дано історичний огляд розвитку системи соціального піклування самотньою дитиною та проаналізовано роботу сучасних закладів. Висунута наукова гіпотеза про сучасні напрямки формування матеріального середовища об’єктів соціального захисту дітей та підлітків, з усього розмаїття різновидів сформульована класифікація типів установ, що досліджуються.

Історія розвитку системи соціального захисту неповнолітніх бере свій початок  з часів правління Костянтина Великого (Візантія), де було вперше введено державне піклування над самотньою дитиною. Виховні будинки тих часів мали назву брефотрофій. Італійські міські притулки для сиріт та безпритульних дітей XV-XVI ст. навчали ремеслам, музиці, а особливо співу (з метою підготовки співаків для церковних хорів). Найбільш розповсюдженим місцем розташування були церковні та монастирські комплекси, де була можливість проживання та постійних репетицій.

У 1445р. було відкрито виховний будинок оспедале дел’ї Інноченті (арх. Брунелеско). У 1471р. було перебудовано оспендале Сан Спіріто у Венеції.

 У Російській Імперії питання улаштування дітей-сиріт поставали ще під час правління царя Михаїла Федоровича (XVII ст.). Під час правління Катерини ІІ (1763) було стверджено план Імператорського виховного будинку в Москві. У 1763 році за підтримки президента Російської академії мистецтв І.І.Бєцького в Москві розпочалось будівництво Виховного будинку на набережній Москви-ріки. За планом цей величний ансамбль складався з центрального корпусу карделож та двох бічних корпусів-“квадратів” з внутрішними дворами. Крім житлових чарунок вихованців, до складу Виховного будинку ввійшли: дві домові церкви, капличка, лікарня, житлові квартири вихователів, службових та священнослужбових, пральня. Передбачалось улаштування прилеглих садів. На кінець ХІХ ст. в Російській Імперії працювала розгалужена мережа закладів соціальної підтримки не лише безпритульних дітей, але й дорослих (нічліжні будинки, будинки працелюбства, заміські притулки).

Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не є новою для сучасної історії України. Увагу привертає перша половина ХХ ст., коли соціально-політичні потрясіння в країні спровокували появу величезної кількості самотніх дітей. Напередодні першої світової війни в Російській Імперії  нараховувалося близько 2,5 млн безпритульних дітей. До 1917 року  в Україні діяло кілька благодійних товариств, що опікувалися проблемами нужденних дітей. Найбільшими з них були Київське товариство землеробних колоній та ремісничих притулків, Чернігівське товариство опікування, Харківське товариство соціальної опіки, Товариство надання допомоги хворим дітям у Києві та ін. Під їхньою опікою до початку 1917 року знаходилось 99 притулків. У 20-30-ті роки розроблялися типові проекти дитячих дошкільних установ, дитячих будинків, шкіл-комун. Обгрунтуванням для норм та складу приміщень виступали педагогічна програма закладу та режим його роботи (різновиди діяльності, склад дітей, тривалість їх перебування у закладі). Значну роль у профілактиці безпритульності відігравав Український Червоний Хрест, який надавав матеріальну допомогу дітям під час стихійних лих, проводив оздоровчі кампанії, на свої кошти утримував ясла, дитячі будинки. До 1 жовтня 1923 року в усіх губерніях України нараховувалося 49 таких дитячих установ, до 1 серпня 1924 року їх чисельність збільшилася втричі. Наприкінці 20-х років організації Червоного Хреста на свої кошти утримували сільськогосподарську колонію для безпритульних у м. Сніжне на 75 місць, 4 дитячих профамбулаторїї, 15 сільських ясел, 2 дитячих санаторії, 166 дитячих установ (денні майданчики, санаторії тощо). У 1928-1929р.р. у 11 неврожайних округах України органи Червоного Хреста утворили 2500 харчопунктів, які забезпечили 250000 дітям харчування на 10 місяців. Завдяки цим заходам вдалось зупинити зростання кількості безпритульних дітей та нормалізувати їх життєдіяльність.

Голодомор 1932-1933 років багато в чому перекреслив здобуте у ліквідації дитячої безпритульності. Виникла її нова хвиля, породжена колективізацією, голодомором, політичними репресіями. Тільки за перше півріччя 1932 року було виявлено понад 4,9 тис. безпритульних підлітків, а наприкінці року їх було вже понад 6,3 тис. осіб. За соціальним складом переважну більшість безпритульних на початку  30-х років становили селянські діти.

Поштовхом для сучасної хвилі дитячої бездоглядності та появи  ”вуличних” дітей та підлітків стали політичні та соціально-економічні потрясіння в країні на початку 90-х рр. ХХ ст. За останні десять років в Україні створилася розгалужена мережа соціально-реабілітаційних центрів для неповнолітніх. Зросла кількість молоді, що отримала допомогу соціальних служб, кількість денних центрів та притулків для неповнолітніх. Пік утворення останнього, нового для країни типу закладу, припадає  на 1997 рік, коли протягом року було відкрито 37 нових установ. На перше півріччя 2000р. в Україні працювало 83 притулки для неповнолітніх.

Аналізуючи загальну мережу сучасних центрів, територію України можливо поділити на три основні зони за кількістю відкритих закладів:

1 зона – 14,3% від загальної кількості установ (Західна Україна та Північний Схід: Львівська, Волинська, Рівненська, Хмельницька, Чернівецька, Чернігівська, Сумська та Харківська області);

2 зона – 22,6% від загальної кількості установ (Центральна частина України: Київська, Черкаська, Полтавська, Миколаївська, Вінницька та Житомирська області);

3 зона – 63,1% від загальної кількості установ (Схід України: Дніпропетровська, Луганська, Донецька, Запорізька та Одеська області, Автономна республіка Крим).

Аналіз сучасного стану матеріально-технічної бази СРЦ для неповнолітніх здійснювався за двома напрямками: анкетування та натурних обстежень. Анкетування дитячих притулків в Україні проводилось за участю дисертанта у двох установах: ВАТ КиївЗДНІЕП (м. Київ) з відділом архітектури громадських споруд (кер. Куцевич В.В.) у 1999р. та з лабораторією гігієни дитинства Інституту гігієни та медичної екології ім. О.М. Марзеєва АМН України (кер. Полька Н.С.)  у 1999р. Загально було отримано 29 відповідей. Під час натурних обстежень особисто автором було обстежено 13 об’єктів в Україні та Росії. Огляд сучасного стану проектування та експлуатації притулків для неповнолітніх дав можливість виявити як недоліки, так і позитивні якості в роботі цих установ, сформулювати  шляхи їх удосконалення:

1.         розширення мережі дитячих центрів (збагачення типів закладів, облаштування заміських таборів, трудових артелей, збільшення кількості закладів);

2.          удосконалення функціонального навантаження закладу (розширення функцій притулків для забезпечення повного циклу життєдіяльності вихованців);

3.          удосконалення планувальної структури (чітке функціональне зонування закладу, використання засобів трансформації простору, розширення допоміжного господарства);

4.          створення нових умов перебування вихованців у закладі (зменшення кількості дітей у закладі, використання сучасних меблів та обладнання, створення цікавого для дитини простору).

Аналіз закордонного досвіду проектування та будівництва центрів соціального захисту та реабілітації неповнолітніх довів, що в основі створення специфічного простору повинна лежати емоційно та фізично забарвлена ідея. Простір повинен бути зрозумілий дитині, відповідати її потребам та можливостям, мати яскраво виразний образ. Важливе місце займає сприятлива психологічна атмосфера предметно-просторового середовища. Необхідно активно впроваджувати ідеї “сімейного” проживання дітей у закладі, що підтверджується вимогами та рекомендаціями психологів та педагогів ( Г. Гмейнер, Н. Максимова).

Вивчення історії розвитку дитячих притулків, натурні обстеження та анкетування сучасних центрів, аналіз закордонного досвіду їх роботи вплинули на формулювання наукової гіпотези дослідження про три основні напрямки розвитку системи СРЦ для неповнолітніх. З появою таких соціальних потрясінь як війна, зміна влади, перехідний період в країні, голод (неврожаї) та епідемії кількість реабілітаційних установ збільшується. Зі стабілізацією політичної та економічної ситуації в країні – зменшується. Така динамічна залежність явищ дозволила сформулювати  перший напрямок гіпотези, що заклади соціальної підтримки неповнолітніх повинні мати також динамічний, “гнучкий” у часі характер своєї мережі та планувальної структури. Задовольняючи потребам сьогодення, – це соціально-реабілітаційні центри для безпритульних дітей, в майбутньому – інша соціальна установа. Розмаїття послуг, що надаються установами соціального захисту бездоглядних дітей (як в минулому, так і сьогодні) дає можливість визначення другого напрямку гіпотези про комплексний характер функцій закладів, який включає проживання, навчання, реабілітацію та лікування вихованців. Третій напрямок гіпотези полягає в формуванні “реабілітаційного” характеру предметно-просторового середовища. Матеріальне середовище закладу, постійне оточення самотньої дитини повинно сприяти нормалізації її психічного та фізичного здоров’я.

Сучасна система виховання та захисту безпритульної дитини включає елементи:

5.         спілкування з вуличним робітником (направлений на встановлення першого контакту з бездоглядною дитиною);

6.          денний центр (розрахований на прийняття дітей та підлітків в денний час та надання їм необхідної фізичної та психологічної допомоги);

7.         центр нічного перебування (розрахований на прийняття дітей та підлітків в нічний час);

8.          притулок короткочасного перебування (розрахований на тимчасове (до 90 діб) перебування дитини під наглядом фахівців);

9.         притулок довгострокового перебування дитини (термін перебування вихованця не обмежений);

10.     фостерна родина (улаштування безпритульної дитини в чужу сім’ю, батьки якої отримують за свою роботу платню);

11.     дитяче селище (заміський тип СРЦ, розрахований на «сімейне» проживання вихованців в окремих будинках в сільській місцевості).

Узагальнення цього розмаїття форм роботи дало можливість викреслити класифікаційну схему основних типів соціально-реабілітаційних центрів для безпритульних неповнолітніх. За типологічними ознаками визначено три типи установ:

12.     консультативний пункт - встановлення першого контакту з дитиною, яка звернулася по допомогу (конфліктна ситуація з батьками та однолітками, погане фізичне та психологічне почуття). В залежності від потреби, послуги коливаються від однієї консультації до багаторазового відвідування. Але загальний характер відвідувань переважно епізодичний.

13.     кризовий центр об’єднує під загальною назвою декілька самостійних осередків допомоги безпритульній дитині: денний та нічний центри, клініку дружньої молоді та ін. В цьому закладі забезпечується денне (або нічне) перебування дитини під наглядом фахівців. Відвідування носять епізодичний або постійний характер.

14.     соціальний патронат забезпечує тимчасове або постійне проживання безпритульної дитини під цілодобовим наглядом фахівців. Формується повний цикл життєдіяльності дитини: проживання, навчання, праця, психологічне виховання, творчість, відпочинок.

У розділі 2 «Функціонально-планувальні основи проектування закладів соціальної підтримки безпритульних дітей та підлітків» розкрито сутність психологічної та педагогічної роботи з категорією вуличних дітей, визначені санітарно-гігієнічні вимоги до облаштування закладів, сформовані концептуальні функціонально-планувальні схеми як закладу, так і прилеглої до нього території, наведені склад та площі приміщень найбільш повнофункціонального СРЦ для неповнолітніх – соціального патронату.

В останні роки найбільш гостро стала проблема психічного розвитку дітей з групи ризику. Діти, які потрапляють до соціально-реабілітаційних центрів, найчастіше психічно та емоційно розладнені. Майже у всіх дітей спостерігається девіантна та делінквентна поведінка. Девіантна поведінка – це система вчинків або окремі вчинки, протиставлені прийнятим у суспільстві правилам, моральним нормам. Серед неповнолітніх вона проявляється зловживанням спиртними напоями, наркоманією, агресивними проявами, суїцидними тенденціями та психічними вадами. Делінквентна поведінка визначається порушенням суспільних норм поведінки: хуліганством, крадіжками, дрібними правопорушеннями. На відміну від девіантної, делінквентна поведінка характеризується негативними проявами, що направлені більше на оточення, ніж на себе. Більшість вихованців притулку потрапляють до закладу педагогічно запущеними, частина дітей має загальмований психологічний розвиток, частина – розумову відсталість.

До основних методів психолого-педагогічної діагностики відносяться: спостереження, бесіди, опитування, анкетування, тестування, психофізичні методики і експеримент. Найбільш ефективними методами психологічної реабілітації являються артотерапія, музична терапія, вишивання, конструювання, інсценування казок, спортивні заняття, малюнок та гра у ляльковий театр. Аналіз наведених вимог дозволив визначити концептуальні положення, які безпосередньо впливають на архітектурно-планувальні рішення закладів:

15.     умови перебування вихованців максимально наближені до сімейних. Рекомендується розташовувати дітей в “сім’ях”-групах невеличкої кількості. Місткість самого закладу також повинна бути невеличкою.

16.     обов’язкова наявність необхідного складу приміщень: кімнат творчої роботи вихованців, трудових майстерень, кімнат для групових тренінгів, кімнат індивідуальної роботи психологів, класів початкової школи, приміщень для загального збору всіх вихованців центру (в умовах щільної забудови можуть використовуватися обідня, музична або спортивна зали);

17.     необхідним є функціональне зонування закладу на активну та спокійну зони. До складу активної зони входять ігрові кімнати, зали спортивних та музичних занять. Спокійна зона включає підзону усамітнення дитини (власна спальня,  кімната денного перебування в “сімейній” чарунці), підзону реабілітації та навчання (учбові класи, кабінет психолога, творчі майстерні). Слід функціонально відокремлювати реабілітаційну роботу з дітьми різних вікових груп – дошкільнят та школярів.

18.     предметно- просторове середовище закладу повинно враховувати специфіку дитячої реабілітації. Простір гри та активного відпочинку базується на активному русі, зміні вражень, різноманітності дій (стрибки, лазання, біг). Але, деякі елементи повинні розвивати увагу та обережність. Простір навчання та тихого відпочинку спрямований на концентрацію уваги, тишу, невеличкі групи вихованців.

Санітарно-гігієнічні вимоги до облаштування притулків розподілені на дві групи: функціонально-планувальні та безпосередньо санітарно-гігієнічні. Перша група забезпечує розподіл “чистих” та “брудних” потоків у закладі, обов’язкове облаштування приміщень медичного призначення. Друга група контролює дотримання у закладі мікрокліматичних та  санітарно-технічних параметрів, а також відповідність меблів та обладнання віковий особливостям вихованців, забезпечення у закладі необхідного режиму дня та рівня медичного забезпечення.

Інтегруючи психологічні, педагогічні та санітарно-гігієнічні вимоги щодо роботи з категорією “вуличних” дітей була визначена концептуальна функціонально-планувальна структура СРЦ (схема 1). Вона  включає до свого складу основні блоки: приймальне відділення, житловий, консультативно-діагностичний, навчальний, медичний, реабілітаційний, соціальної допомоги, адміністративно-господарський. В залежності від типу закладу набір функціональних блоків коливається від максимально широкого (соціальний патронат) до мінімально необхідного (консультативний пункт). Блок примального відділення включає до свого складу секцію санітарного пропускнику та карантинного відділення. Медичний блок складається з секцій медичного пункту та ізолятору. Реабілітаційний блок розподілений на секції творчої самореалізації, психолого-педагогічної корекції, спортивну та особистого спілкування. Адміністративно-господарський блок працює через секції харчоблоку, пральні, господарчу та адміністративну. Специфікою житлового блоку є облаштування власної їдальні-кухні в кожній житловій чарунці. За режимом проживання сніданок та вечеря проходять в “родині” з “батьками-вихователями” та “братами і сестрами”. Це сприяє розвитку почуття “сім’ї”, турботи, відповідальності, надає навички ведення власного господарства. Обід відбувається в загальній їдальні закладу. 

Під час зонування реабілітаційного центру особлива увага приділяється взаємозв’язкам між групами приміщень. Режимної ізоляції потребують приміщення блоку приймального відділення: санітарний пропускник та карантинне відділення мають між собою контрольований робітниками зв’язок, та в цілому, приймальне відділення на режимному зв’язку  з рештою блоків закладу. Це забезпечує розподіл “чистих” та “брудних” потоків вихованців. Можливе винесення блоку приймального відділення у окрему будівлю.

Слід передбачити зручний зв’язок між функціональними групами приміщень та відповідними елементами земельної ділянки. Вибір та планувальні рішення земельної ділянки нового СРЦ для неповнолітніх залежить від типу закладу, що проектується, його місткості, вікового контингенту вихованців та вихідної містобудівної ситуації.

Найбільш повний склад зон генерального плану ділянки повинен включати: зону забудови будівлі; дитячі ігрові майданчики; ізольовані ігрові майданчики для дітей з карантинного відділення; спортивну зону; зону відпочинку; навчально-дослідну зону вихованців; загальну господарську зону; загальні проїзди; зони озеленення ділянки. Кожен з трьох основних типів СРЦ має свою схему організації прилеглої території. У дослідженні визначені як загальні вимоги до облаштування дитячих майданчиків (зони безпеки, покриття, ігрові прилади), так і специфічні (врахування агресивності, замкненості та психологічної  несталості контингенту).

У розділі 3 “Принципи та прийоми архітектурно-планувальних рішень соціально-реабілітаційних центрів для безпритульних дітей та підлітків” були підтверджені та науково обгрунтовані висунуті на початку дослідження гіпотетичні положення, які трансформувалися в принципи архітектурно-планувальних рішень закладів соціальної підтримки  неповнолітніх. Визначено три групи принципів:

19.     принципи динамічного  розвитку системи у часі;

20.     принципи поліфункціональної діяльності закладу;

21.     принципи створення простору порозуміння між вихователями та вихованцями закладу.

Група принципів динамічного у часі розвитку системи закладів складається з принципу динамічності мережі закладів (зі збільшенням кількості бездомних неповнолітніх зростає необхідність у відкритті нових навчально-виховних закладів, зі меншенням – пропонуються напрямки реорганізації існуючих установ), принципу кооперації типів закладів (можливість об’єднання або роз’єднання з часом декількох різновидів СРЦ) та принципу трансформативності структури центру (можливість регулярних та періодичних перетворень планування та простору будівлі). Принципи поліфункціональної діяльності соціально-реабілітаційних центрів розкладаються на два основні напрямки: принцип функціонального зонування і  організації повного циклу життєдіяльності вихованців (забезпечення проживання, реабілітації, навчання, праці, відпочинку та лікування у закладі) та принцип комбінаторності різних за масштабом просторів будівлі. Останній спрямований на забезпечення взаємодії між основними елементами системи “дитина”-“сім’я”-“однолітки”-“вихователі”), де:

-  “дитина” – місце усамітнення, індивідуальне місце (спальні, кімнати індивідуальної роботи, духовний центр, майданчики відпочинку) - дрібночарункова структура приміщень;

22.      “сім’я” – місце першого контакту та спілкування з “сім’єю”, в який проживає вихованець (житлові чарунки, кімнати денного перебування, міні-кухні, ігрові майданчики) - крупно-середня структура приміщень;

23.      “однолітки” – місце вільного спілкування з вихованцями усього закладу (музичний та спортивний зали, їдальня, спортивно-ігрові майданчики) - зальна структура;

“вихователі” – місце специфічного (реабілітаційного) спілкування із співробітниками закладу (консультативно-діагностичний блок, секція творчої самореалізації, учбові класи, майданчики, навчально-дослідна зона) - можливість поєднання перелічених вище структур приміщень.

 “Простір порозуміння” між вихователями та вихованцями центру формується під впливом основних  принципів:

24.     “відкритості закладу до оточення” (створення безбар’єрних зв’язків як в середині закладу -  між вихованцями та вихователями, так і з навколишнім оточенням - між вихованцями, батьками та однолітками);

25.      “самотності та групи” (можливості швидкої зміни замкнутої дрібночарункової структури особистого простору вихованця та відкритих зальних просторів вільного спілкування та обміну інформацією з однолітками та фахівцями СРЦ);

26.      “саморобності простору вихованцями закладу” (вихованець самостійно формує своє оточення);

27.       “камерності (сімейственості) середовища” (створенню домашньої атмосфери у закладі).

Три рівня обслуговування девіантної дитини (консультативний пункт, кризовий центр та соціальний патронат) можуть розвиваються за трьома напрямками динамічної архітектури:

28.                                                  консультативний пункт – мобільна та трансформативна гілки (організація мобільного консультативного пункту можлива як на базі автотранспорту (переобладнаний автобус), так і через застосування збірно-розбірних легких конструкцій);

29.                                                  кризовий центр – трансформативна гілка (за допомогою легких пересувних перегородок можливо створити невеличкий простір для індивідуальної консультації дитини. Ліквідуючи перегородки, консультант отримує загальний простір своєї кімнати для групового тренінгу);

30.                                                  соціальний патронат – трансформативна та еволюційно-адаптивна гілки (об’ємно-планувальна структура закладу розвивається як за допомогою засобів тимчасової зміни простору, так і шляхом добудови блоків, ярусів, поверхів, модулів в усіх напрямках).

В дослідженні рекомендуються різні ступені інтеграції та ізоляції установ в прибудованих та вбудованих композиційних рішеннях.

На основі аналізу роботи існуючих дитячих притулків, перспективних напрямків будівництва та реконструкції закладів, розвитку нормативної та проектної бази рекомендується використовувати наступні типи соціальних патронатів: на 2, 3, 5 та 8 “сімей” вихованців. В якості розрахункової одиниці місткості соціального патронату приймається “сім’я” з 10 вихованців.

В сучасних соціально-економічних умовах в Україні найбільш розповсюдженим методом організації  нового закладу стала реконструкція вже існуючого будівельного фонду: дитячі дошкільні установи, лікувальні заклади, гуртожитки. Для соціальних патронатів на 2 “сім’ї” найбільш доцільно реконструювати дитячі садки на 90-95 місць: із чотирьох групових чарунок дві стають “квартирами” вихованців, а решта віддається для потреб патроната. В однієї з вільних чарунок можливо організувати реабілітаційний блок, який додатково виконує функції консультативно-діагностичного та навчального блоків. У разі необхідності можлива організація блоку соціальної допомоги (на першому поверсі). Другу вільну чарунку може займати медичний блок з приймальним відділенням. Від попередньої установи зберігається планувальна структура адміністративно-господарського блоку.

 Для соціального патронату на 3 “сім’ї” найбільш доцільним є пристосування  вихідних установ на 140-165 місць: із шости (або семи) групових чарунок три залишаються для проживання, а три (або чотири) – віддаються службам патронату (реабілітаційний блок розташовується в одній з житлових чарунок, об’єднуючи функції консультативно-діагностичного та навчального блоків, дві інші чарунки працюють як приймальне відділення та медичний блок).

 Для роботи соціального патронату на 5 “сімей” вихованців слід пристосовувати дитячі садки місткістю 280 осіб. При чому, під житлові “квартири” йдуть п’ять групових, а решта сім – для нових функціональних блоків центру. Ці блоки можуть розподілятися наступним чином: реабілітаційний блок займає дві житлові чарунки та універсальний зал (музичний, спортивний), блок приймального відділення та медичний займають три вільні чарунки (бажано на першому поверсі), для роботи адміністративно-господарського блоку виділяються дві чарунки та зберігаються попередні планувальні рішення.

 “Восьмиквартирний” патронат розміщується в типових проектах на 320-330 місць: вісім групових чарунок стають “квартирами” вихованців, а шість – новими блоками. Реабілітаційний блок може займати дві або три житлові чарунки з універсальним залом (можливо на різних поверхах). Блок приймального відділення та медичний розташовуються у двух вільних житлових чарунках (бажано на першому поверсі). Адміністративно-господарський блок включає до свого складу адміністративно-господарські приміщення дитячої дошкільної установи та одну або дві звільнені житлові чарунки. В досліджені наведені приклади реконтрукції дитячих дошкільних установ для роботи соціальних патронатів, які були розроблені в КиївЗНДІЕПі за участтю автора.

Під час реконструкції вихідної будівлі слід користуватися загальними принципами перепланування:

31.       зонування закладу за основними функціональними блоками та організація раціональних зв’язків між ними;

32.       виділення загальних груп приміщень: житлові, медичні, реабілітаційні та адміністративно-господарські;

33.       збереження місцезнаходження харчоблоку закладу та організація біля нього загальної обідньої зали (для використання вже існуючих інженерних мереж);

34.       переобладнання хоча однієї групової чарунки на першому поверсі для приймального відділення (бажано дві  - для санітарного пропускника та карантинної групи);

35.       приміщення блоку соціальної допомоги (денний стаціонар) розміщується в окремій чарунці на першому поверсі з окремим виходом на вулицю;

36.       недоторканим бажано залишати об’єм залу для музичних занять. При наявності двох залів (музичного та фізкультурного) – зберігати зальну структуру кожного;

37.       створення автономних житлових “квартир” вихованців та створення коротких та зручних зв’язків з приміщеннями харчоблоку, реабілітаційним та навчальним блоками;

38.       житлові “квартири” вихованців та більшість приміщень реабілітаційного блоку  розміщуються на другому поверсі;

39.      квартирні чарунки проектуються компактними, з крупно-середньою структурою кімнати денного перебування та дрібночарунковою – спалень;

40.       трудові майстерні розміщуються відокремлено від решти приміщень та повинні мати окремий зв’язок з вулицею;

41.       якщо дозволяє конструктивна схема будівлі (каркасна, каркасно-панельна) організовувати загальні простори з використанням пристроїв, що трансформуються.

Активний рух та зміна емоційного настрою є найбільш характерними особливостями всіх дітей. Ці якості стосуються і дітей з девіантною поведінкою, але в більш виразній формі (за рахунок психічної несталості). Дитина зосереджує увагу на загальному просторі, кольорі, формі, розмірі, силуеті предмета. Її зацікавленість збуджує світло, фактура огороджуючих поверхонь, звуки, запахи. Просторове середовище СРЦ повинно бути інформативним, сприяти розвитку дитячої діяльності, складним та різномасштабним.

У підтвердження принципу динамічності мережі закладів соціального піклування були визначені основні напрямки перепрофілювання самого соціально-реабілітаційного центру. Через зміну соціально-економічного стану в країні та можливу ліквідацію дитячої безпритульності СРЦ передадуть свої будівлі під нові функціональні навантаження: позашкільні заклади різних напрямків діяльності (гуртки, творчі центри); соціальні центри для дітей-інвалідів (трудова зайнятість, дозвілля); центри подовженного дня при школі; початкові школи; центри консультацій, лікування та профілактики алкоголізму та наркоманії серед неповнолітніх; нічні центри; соціальні центри підтримки малозабезпечених; міні-інтернати для дітей сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.