Волощук, Юлія Олександрівна. Поетика романної прози Володимира Ґжицького : Волощук, Юлия Александровна. Поэтика романной прозы Владимира Гжицкого

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, її наукову новизну і
зв’язок із науковими програмами, планами, темами; сформульовано мету,
завдання, визначено об’єкт і предмет дослідження; окреслено теоретико-
методологічну основу та охарактеризовано методи дослідження; пояснено
теоретичне та практичне значення роботи, подано відомості про апробацію
результатів дисертації.
Перший розділ – «Теоретичні засади та проблеми вивчення
поетикальної системи романів В. Ґжицького» – має методологічний та
історіографічний характер.
У підрозділі 1.1. – «Поетика романної прози письменника як цілісно-
системне явище» – здійснено теоретико-історичний аналіз дефініцій поетики у
вітчизняному та зарубіжному літературознавстві, на основі якого поетику
артикульовано як художню організацію, комплекс, єдність усіх змістових і
формальних складників кожного твору чи творчості митця, котрі цілісно
працюють на вираження авторської ідеї. На основі концепцій Г. Клочека,
М. Кодака виведено загальну будову поетики романної прози В. Ґжицького: у
підґрунті його доробку лежать певна художньо-філософська ідея автора
(домінанта) та низка творчих принципів, яким у межах усієї романної творчості
митця та в межах окремих романів підпорядковуються взаємопов’язані
підсистеми (компоненти, рівні), котрі складаються з менших компонентів та
елементів і взаємофункціонують. До таких взаємодіючих рівнів відносимо
жанрово-стильову підсистему художнього твору та підсистему «людина і світ»,
що реалізується в хронотопі, характерах героїв, комплексі екзистенційних
мотивів та проблем, системі образів-символів.
У підрозділі 1.2. – «Поетикальні особливості романної прози
В. Ґжицького в літературно-критичному та історико-літературному
дискурсі» – виокремлено три етапи літературно-критичних дискусій навколо
творчості епіка: 1929 – поч. 30-х рр. ХХ ст.; кінець 50 – 70-і рр. ХХ ст.; 90-і рр.
ХХ – поч. ХХІ ст. У перший період гостру реакцію критики викликали
6
національна та інтимно-еротична жанрові складові роману «Чорне озеро»
(1929). У другий період активізація критики пов’язана з «поновленням» митця в
літературі після заслання. У статтях С. Шаховського, А. Халімончука,
М. Родька та ін. розглянуто автобіографічну природу творів «У світ широкий»,
«Великі надії», проблематику романів «Чорне озеро», «Опришки»,
«Кармалюк». На початку третього періоду (1990-і рр.) з`являється низка
біографічно-мемуарних студій В. Мельника, Р. Лубківського та ін. Початок
ХХІ ст. відзначається науковим підходом до епіки В. Ґжицького, порушуються
питання національного пафосу та специфіки інтимного в романі «Чорне озеро»
(С. Журба, А. Михайлова), взаємодії історичних фактів та домислу у творенні
образу Довбуша (П. Будівський), місце роману «Кармалюк» в українській
«кармалюкіані» ХІХ – ХХ ст. (Л. Романенко), жанрової природи романів
(Н. Колошук, А. Панасюк).
Другий розділ – «Творчість В. Ґжицького у зв’язках з історико-
літературними реаліями 20 – 70-х рр. ХХ ст.» – висвітлює суспільно-
історичні, морально-етичні та власне мистецькі умови, у яких формувався
В. Ґжицький як письменник, його творчість розглянуто також під кутом зору
автобіографізму та психобіографізму.
У підрозділі 2.1. – «Еволюція художньо-естетичного мислення
В. Ґжицького-романіста» – виділено чотири етапи життєтворчості митця.
Підкреслено здобутки харківського періоду (1920 – 1933): активна участь у
художньому процесі 1920 – 1930-х рр., здобуття реноме талановитого прозаїка,
які поєдналися з ярликом «націонал-фашиста», арештом і таборами, що
викликало страх письменника перед тоталітарною владою в 1950 – 1970-х рр. та
внутрішню самоцензуру. Простежено етапи становлення художнього мислення
митця від лірика, творця малих і середніх епічних форм – до романіста,
естетичну еволюцію від традиційної до модерної манери письма.
З’ясовано, що в дебютному романі «Чорне озеро» (1929) виявилися дві
яскраві літературні тенденції 1920 – 1930-х рр.: на змістово-підтекстовому,
змістово-концептуальному рівнях (чітка алюзія на злободенні проблеми
України) та жанрово-композиційному й образно-стильовому (рух до стильової
синтетичності, різних видів наративності). Коло національних, соціальних,
релігійних, філософських проблем, психологізм, увага до сексуально-еротичної
сфери буття зближує «Чорне озеро» з творами М. Хвильового,
В. Підмогильного, Є. Плужника, М. Івченка, В. Петрова та ін.
Роман «Захар Вовгура» (1932), як і романи «В степах» С. Божка,
«Завойовники надр» Д. Гордієнка, «Кварцит» О. Досвітнього та ін., позначений
зверненням до робітничої тематики. Цей роман переламний у творчості
В. Ґжицького: хоча він зберігає ознаки модерності – притчевість,
неоромантичний компонент, психологізм, за формальними ознаками
(індустріально-колгоспний жанр) та тематикою (зображення праці та побуту
шахтарів і їх товаришів-колгоспників, викриття «шкідників») наближається до
канонів соцреалізму. Важливе значення в українському літературному процесі
1930-х рр. мав роман «Довбуш» (1933), що сприяв збереженню й оновленню
традицій історичної романістики.
7
Пострепресійний, львівський період творчості (1957 – 1973)
характеризується посттравматичною свідомістю письменника, що демонструє й
персоносфера його творів. Підкреслена важливість підтексту, що приховав
справжні емоції та думки автора. Так, історична епоха романів «Опришки»
(1962) та «Кармалюк» (1971) стає алюзією задушливої атмосфери тоталітарного
режиму. Хоча все частіше в твори В. Ґжицького проривався соцреалістичний
наратив, вони не позбавлені модерних ознак. Прагнучи вписатися в новітній
літературний процес, митець водночас повертається до еротичних,
урбаністичних мотивів, екзистенційної проблематики 1920 – 1930-х рр.
Жанровий спектр трилогії «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день»
(1960 – 1963) утримує ознаки роману-епопеї, актуального у вітчизняній та
еміграційній літературі. Окрім того, ці романи демонструють тенденції
національної автобіографічної епіки та тюремно-табірної прози 1960-х рр.
Роман «Слово честі» (1968) наближається до роману виховання, популярного в
українській літературі попередньої доби.
У підрозділі 2.2. – «Жанрово-стильова парадигма великої прози
В. Ґжицького» – детально проаналізовано жанрові та стильові компоненти
романів митця та їх взаємодію, функціонування на різних рівнях художнього
твору – ідейному, проблемному, образному тощо.
Визначено синтетичний характер роману «Чорне озеро», що полягає в
органічному поєднанні національного, соціального, любовно-еротичного,
психологічного, пригодницького, філософського жанрових і неоромантичного,
неореалістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного стильових
компонентів. Долучаючись до творчого діалогу з М. Хвильовим, М. Івченком,
В. Слісаренком та ін., В. Ґжицький висловив власні погляди на шляхи
національного розвитку СРСР, колоніальну політику радянської Росії щодо
«малих» народів, увівши свій роман у контекст антиколоніального дискурсу
доби, так званих «романів опору» (Л. Сеник). Митець скористався прийомом
маскування: негативний герой Натрус насправді є виразником авторської
позиції, а Алтай – алегорією України. Роман порушує низку філософських
проблем, актуальних в 1920-х рр.: єдності і боротьби старого та нового у
свідомості людини, вибору особистості між життям і смертю, індивідуальним і
громадським, духовною свободою і рабством, ґендерної рівності чоловіка і
жінки, гармонійного співіснування з природою.
Роман «Захар Вовгура» синтезує ознаки колгоспно-індустріального
(шахтарського) та інтелектуального романів. Відповідно до подвійної жанрової
структури соціальний сюжет роману розгалужується на дві лінії, котрі
символізують дихотомію «я» людини в тоталітарному хронотопі буття. Автор
намагається дослідити соціально-політичні причини, які перетворюють людину
на звіра, засуджує тоталітарну систему, що нищить особистість, підмінюючи
загальнолюдські цінності класовими, виробничими. Прийом маскування в
цьому романі полягає в поділі персонажів на «своїх» (селяни- та шахтарі-
комуністи) та «чужих» (куркулі й підкуркульники, шахтарі-шкідники), наданні
експліцитно негативного статусу образу Захара Вовгури, котрий імпліцитно є
виразником авторської національної ідеї (не випадково він виписаний у
8
неоромантичній манері). Ознаки індустріального тексту (описи промислових
процесів, виробничих нарад) поєднуються з модерністською поетикою
(експресіоністичними студіями межових душевних станів Захара,
імпресіоністичними пейзажами тощо). Це дозволяє визначити роман як
соціально-психологічний із виразними національно-філософським,
неоромантичним і неореалістичним компонентами.
Романи «У світ широкий», «Великі надії», «Ніч і день» побудовані на
синтезі документального (автобіографічного, мемуарного, діаріушного)
матеріалу та художньої вигадки, за генологічними ознаками класифіковані як
художньо-автобіографічна, соціально-психологічна трилогія з ознаками
епопейності та хронікальності, а за стилем – як неореалістичний із елементами
неоромантизму та соцреалізму триптих. Хоча в експліцитній площині тексту
автор не ототожнює себе з головним героєм, світогляд та доля персонажа
свідчать про автобіографізм твору. Образ Миколи Гаєвського є водночас і
проекцією авторського життєпису, і узагальненням характеру сучасника.
«Слово честі» визначено як соціально-психологічний роман виховання з
автобіографічними мотивами, у якому домінує реалістичний стиль нарації з
соцреалістичним пафосом. Образ Юрка Горського – це синтез доль і характерів
Володимира і Степана Ґжицьких, доповнений художнім вимислом. Автор
розгортає картини життя Галичини зламу ХІХ – ХХ ст., часів Першої світової
війни та революції (соціально-політичний жанр), але акцент робить на історії
громадянського, особистісного становлення героїв (роман виховання). У романі
показано два типи українців: Юрко – галичанин нової формації, воює за
об’єднання України під радянською владою, його образ дещо плакатний, з ним
пов’язана актуалізація політичної складової жанру; Антось – українець
патріархального світогляду, В. Ґжицький приділяє багато уваги його душевним
сумнівам, нещасливому коханню, завдяки чому розвивається інтимно-
психологічна лінія роману.
Традиційно для української історичної белетристики художня правда
роману «Довбуш» («Опришки») поєднує історичну основу з вимислом та
домислом. У концепції героя автор спирається більше на народні перекази та
легенди, ніж на документи. Потужний фольклорний первень роману створює
національний колорит, допомагає рельєфно відтворити світогляд гуцулів
першої половини XVIII ст., сприяє романтизації та гуманізації образу героя.
Історична тема відтворена через взаємодію низки жанрових (біографічного,
хронікального, національного, соціально-психологічного, любовного-
еротичного, пригодницького) та стильових (неоромантичного,
неореалістичного, імпресіоністичного, натуралістичного) компонентів, тому
цей роман можна визначити як історико-синтетичний. У редакції 1962 р. на
модерний наратив накладено соцреалістичний антураж: революційний пафос,
наголос на бажанні Довбуша «рівняти світ», зміна назви роману.
«Кармалюк» – це історико-біографічний соціально-психологічний роман-
хроніка, за стилем – неореалістичний із нашаруванням неоромантичних,
соцреалістичних ознак. На відміну від «Опришків», у ньому перевагу надано
документальності. В. Ґжицький дотримується радянської версії життя
9
Кармалюка, за якою герой – борець за права бідноти. Мотто долі персонажа,
закодоване в перефразованих рядках історичної пісні – «Я ж нікого не вбиваю,
бо сам душу маю», акцентує на його християнському гуманізмі, активація ж
образу «світу широкого», у якому героєві «ніде ся діти», підкреслює
екзистенційне відчуття загнаності, маргінальності. Фольклорний елемент
поглиблює психологізм, підкреслює неоромантичні пориви героя. Водночас
уписування роману в канони соцреалізму, зокрема штучна аплікація ідеї
інтернаціоналізму, невідповідний вікові атеїзм героя, акцентування класової
нерівності, знижують мистецьку вартість твору.
Третій розділ – «Концепція людини і світу в романах В. Ґжицького» –
присвячений дослідженню специфіки моделювання характерів, душевних
станів, мотивації дій героїв, середовища їх духовного та фізичного існування.
У підрозділі 3.1. – «Психологізм як основа характеротворення,
типологія героїв романної прози» – підкреслено, що увага до внутрішнього
світу людини є основою розбудови характерів у всіх романах митця. Це
пояснено модерністською установкою романіста на препарування свідомості
особистості, розкриття глибин підсвідомого, осмислення місця людини у світі,
що є традиційним для 20 – 30-х рр. ХХ ст. Наголошено на психобіографізмі як
проекції долі та характеру автора на образи героїв. Помічено, що риси
характеру письменника мають не лише герої автобіографічних романів «У світ
широкий», «Великі надії», «Ніч і день», «Слово честі», а й герої синтетичного
роману «Чорне озеро», історичних романів «Опришки», «Кармалюк».
Проаналізовано рівні романної поетики В. Ґжицького, у просторі яких
письменник моделює характери: соціальний, психологічний, національний,
філософський. На соціальному рівні виокремлюються образи представників
старої та нової формації, герої маркуються належністю до типів людини села та
міста. Серед героїв нового світоглядного типу виокремлюємо тип більшовика.
Із психологічної точки зору персонажі поділяються на героїв споглядального
типу та «людей дії», борців-«месників». Ще один рівень, котрий детермінує
світоглядні орієнтири персонажа, – етнічний (українці, ойроти, поляки,
австрійці, росіяни, представники інших «малих націй», відсунуті на маргінеси
життя в СРСР), де антиномічні поняття «національне» – «радянське» стають
визначальними в характері героя. Цілісність, життєвість персоносфери
увиразнює поєднання внутрішніх та зовнішніх засобів психологізму –
авторського коментування, внутрішніх монологів, діалогів героїв, міміки,
жестів, психологічного портрету, пейзажу, інтер’єру тощо. Основою концепції
людини В. Ґжицького є переконаність у цінності людського життя,
незнищенності людського духу, гідності, витривалості людини, унікальності
кожної особистості.
У підрозділі 3.2. – «Екзистенційні мотиви романістики В. Ґжицького»
– термін екзистенціал потрактовано як ситуацію людського буття, що пов’язана
переважно з межовими й трагічними проявами й породжує глибинну зміну
стратегій і смислів існування. Хоча прямих свідчень про систематичний інтерес
В. Ґжицького до екзистенц-філософії немає, вона здійснила опосередкований
вплив на романне мислення митця, чий ранній період творчості (1926 – 1932)
10
збігся в часі з її зародженням, а другий (1950 – 1970) – із розквітом, особистому
ж негативному екзистенційному досвіду сприяли участь у Першій світовій
війні, еміграція, арешти, табори, вимушене замовчування правди. Тож
В. Ґжицького варто зарахувати до «стихійних» екзистенціалістів (Н. Колошук).
Проаналізовано екзистенційні мотиви смерті, страху, волі до життя, надії,
любові, які відіграють сюжетобудівну, характерокреаційну, ідейно-естетичну
функції в романах. У назвах романів закодовано екзистенційну символіку.
У підрозділі 3.3. – «Часопросторові координати буття героїв» –
наголошено на полілозі хронотопів у корпусі одного тексту та всієї творчості
романіста. У романі «Чорне озеро» сюжетний часопростір є соціально-
історичним, топографічним. Це переважно Алтай, представлений
різноманітними топонімами – Чемал, Бійськ, Бія, Катунь, Кара-Кол.
Особистісний, персонажний хронотоп неоднорідний, психологічно насичений.
Авторський хронотоп є метафізичним, філософським. В образі Алтаю, що
народився в часи богів і богатирів і досі береже код золотої культури предків,
тісно переплетені романтизовані міфологічний та національний хронотопи.
Важливими в національному контексті є топоси озера, ріки, гір, дому. Типовий
російський простір (Московщина) реалістичний, убогий. Загалом ойротський та
російсько-радянський національні простори перебувають в антитетичних,
контрастних відносинах: «свого», «рідного», «позитивного» / «чужого»,
«ворожого», «негативного».
Сюжет роману «Захар Вовгура» розгортається в с. Святенькому та на
Буденівській рудоуправі поблизу м. Сталіно. Часові координати сюжету –
1920-і рр. В. Ґжицький надає робітничому місту реалістичних ознак:
елементами сюжетного простору є степ, заводи, шахти, робітничі домівки,
приміщення парторганізацій. Радянський хронос увиразнено соціально-
політичними неологізмами – «комнезам», «райком», «колективізація»,
«колгосп», «радвлада». Особистісний хронотоп Захара пов’язаний з топосами
міста, села, шахти. Топос Сталіного показаний через сприйняття героя як
уособлення духовної й економічної бідності, ворожості й увиразнений образом
шахти – символу наступу хаосу соціалістичної політики на звичне життя.
Широкий історичний час та простір охоплює сюжетний хронотоп трилогії
«У світ широкий» – «Великі надії» – «Ніч і день». Дія першого роману
розгортається в Галичині в 1914 – 1918 рр., а за допомогою прийому
ретроспекції наратор відсилає читача до подій 1904 – 1905 рр. Історичний
хронотоп другого роману – це Харків 20 – 30-х рр. ХХ ст., маркований
прикметами часу: НЕП, колективізація, смерть Леніна, утиски церкви, ударне
виробництво, доноси. У трилогії співіснують хронотопи двох Україн – західної
та східної, між якими балансує особистісний хронотоп Гаєвського. Світогляд
героя трагічно розірваний між топосами села, дому (символ малої батьківщини)
та міста (символ радянізації). Проаналізовано культурну, соціально-політичну,
природно-ландшафтну, предметно-просторову, емоційну складові міського
топосу, обґрунтовано його сюжетотворчу, характеротворчу, історико-
фактографічну, ідейно-естетичну функції. Історичний, сюжетний хронотоп
роману «Ніч і день» – «далека Північ», радянські табори 1930 – 1950-х рр.
11
Топос табору є з’єднувальною ланкою між реальним і духовним буттям
Миколи, має кілька складових і виконує в романі численні функції.
Сюжетний часопростір історичних романів – це Гуцульщина першої
половини XVIII ст. в «Опришках» та Україна як частина Російської імперії
першої половини XІХ ст. в «Кармалюку», які постають у численних топосах
українських міст і сіл. Національний хронотоп сягає у творах далекого
майбутнього, у якому, як сподівається наратор, Україна стане незалежною. З
погляду сюжетного та персонажного хронотопів важливим є топос гір у романі
«Опришки» – це місце, де живе воля людини, де герої можуть знайти себе в
близькості до природи, антитетично якому постають доли – символ рабського
впокорення, виснажливої праці. Особистісний, персонажний хронотоп роману
«Кармалюк» увиразнюється топосом в’язниці. Важливу сюжетну та
характеротворчу функції виконує топос дороги: прямуючи в Сибір, Кармалюк
учиться виживати в складних умовах, роздумує про соціальний устрій світу,
мету свого життя.
У висновках узагальнено та систематизовано основні положення й
результати дослідження:
1. З’ясовано, що історичні та мистецькі реалії доби, складні обставини
особистого життя вплинули на формування романного мислення митця, унесли
суттєві корективи в поетику жанру та стилю його великої прози. Психосвіт
В. Ґжицького характеризується роздвоєністю, вимушеною полярністю між
справжніми та демонстрованими життєвими орієнтирами: любов’ю до України
та підпорядкуванням комуністичній ідеології, ненавистю до фальшу та страхом
перед радянською владою, що позначилося на диференціації творчості
письменника. Своєрідним метатекстом великої прози В. Ґжицького стали його
особистість та життєпис. Центральний мотив творчості В. Ґжицького
виявляється в переконанні автора в цінності екзистенції, честі, витривалості,
незнищенності духу людини. Така концепція людини стала ключовою в
художній організації текстів, поєднанні всіх змістових і формальних складників
його романістики.
2. Визначено поетикальні домінанти романістики письменника: ліризація
та психологізація наративу, схильність до драматизації сюжетів, трагічної
розв’язки; документальність та хронікальність викладу; увага до національної,
метафізичної та інтимної складової буття, жанрово-стильовий синтетизм;
історіософічність; фольклоризм, символізація простору, імпліцитність
підтексту; антимілітарний пафос; світоглядна ідентичнісна дихотомія
національне (рідне) / радянське (чуже); автобіографізм і психоавтобіографізм;
авторемінісценції.
3. У жанровій парадигмі простежено такі різновиди романів, як
синтетичний, індустріально-колгоспний, історичний, автобіографічний.
Детальніший аналіз виявив функціонування в жанрово-стильовій підсистемі
національного (політичного), соціально-психологічного, інтимного (любовно-
еротичного), пригодницького, побутового та неоромантичного, реалістичного,
неореалістичного, імпресіоністичного, експресіоністичного, соцреалістичного
12
компонентів, що часто поєднуються в межах однієї форми й свідчать про
полівалентність роману В. Ґжицького.
4. Доведено, що творчість В. Ґжицького 1920 – 1930-х рр. уписується в
парадигму модерністського роману цієї доби, який у своїй основі заперечує
народницько-реалістичні традиції, акцентуючи на суб’єктивності, стильовій
синтетичності, трансформації елементів екзистенційної, неоромантичної,
неореалістичної, імпресіоністичної, експресіоністичної естетики. Ці жанрово-
стильові домінанти виявилися в першому синтетичному романі «Чорне озеро»
(1929), котрий доповнив дискурс інтелектуально-психологічної, проблемної
прози. Творчість 1950 – 1970-х рр. демонструє «феномен закритого обличчя»
(М. Жулинський), дуалістичність художньої свідомості митця, кореляцію
естетичних принципів ідеологічними постулатами тоталітарного режиму.
Стильовий діапазон романів цієї доби під упливом пропагандистської риторики
звужується (від неоромантичної до соцреалістичної естетики), посилюється
імпліцитність тексту, використання «езопової мови», «маскування».
5. Констатовано, що роман «Захар Вовгура» (1932) став переломним у
творчості письменника: уперше відчутний психологічний злам, викликаний
репресіями, що позначилося на посиленні соцреалістичного наративу,
обмеженні проблемного діапазону, експансії пролетарської риторики, зверненні
до актуального робітничо-колгоспного жанру. Роман відзначається
дихотомністю – автору ще вдається вийти за межі ідеологізації завдяки
ліризації та драматизації оповіді, підтексту, символізації образів, акценту на
національній, екзистенційній проблематиці, інтимно-еротичних мотивах,
заглибленню в психологічний стан героїв, що дає підстави віднести твір до
групи соціально-психологічних романів із виразними національно-
філософським, неоромантичним, неореалістичним компонентами.
6. Поетика романів 1950 – 1970-х рр. відображає посттравматичний
світогляд автора – «людини з поламаним хребтом» (І. Приходько), зумовлений
арештом і засланням, наслідком чого став суворий самоконтроль, корекція
романів «Чорне озеро» (1957) та «Довбуш» (1962), вихолощення національного
пафосу творів згідно з соцреалістичними стандартами. Романи «У світ
широкий», «Великі надії», «Ніч і день» (1960 – 1963), «Слово честі» (1968)
В. Ґжицького входять у річище автобіографічної прози 1960-х рр., у якій
превалює художній елемент. Водночас трилогія оприявнює ознаки роману-
епопеї, популярного в українській вітчизняній та еміграційній літературі 1940 –
1960-х рр. Автобіографічний роман «Слово честі» доповнює парадигму
традиційної форми жанру соціально-психологічного роману виховання новим
звучанням трагізму буття людини, осмисленого крізь власне авторський досвід
пережитого.
7. Історичні романи В. Ґжицького утілюють екзистенційний досвід митця
та підкреслюють беззаперечність істини: роман – продукт епохи, що засвідчили
дві редакції роману «Опришки». Перша редакція роману «Довбуш» (1933)
відзначається актуальним для літератури 20 – 30-х рр. полістилізмом. Базові
правки 60-х рр., які мали ідеологічну природу, наближали його до радянського
канону історичного роману, що відобразилося й на назві – «Опришки» (1963), і
13
стосувалися кількох факторів: пріоритетність «надіндивідуальних цінностей»
(В. Хархун), класовий пафос, трансформація концепції героя як тоталітарного
антропологічного проекту (Довбуш – руйнач старого власницького світу),
увиразнення соціального конфлікту, домінанта колективного тощо). Водночас
роман зберігає певні ознаки авторської автономності: характер Довбуша не
плакатний, а індивідуалізований; оточення отамана виступає колективом
індивідуальностей, історичні події розгортаються в контексті любовно-
еротичних мотивів, звучать історіософські проблеми духовної свободи людини,
свободи українців як нації. Така ж жанрово-стилістична природа притаманна й
історико-біографічному романові-хроніці «Кармалюк» (1971), у якому
одновимірну монументальність тексту, постулювання колективу як
мікросерцевини людського буття автор намагався урізноманітнити
неоромантичними, неореалістичними, імпресіоністичними,
експресіоністичними штрихами, національним пафосом.
8. Доведено, що художнє моделювання В. Ґжицьким людини і світу
базується на естетиці модернізму з його увагою до внутрішнього життя
людини, екзистенційними мотивами й реалізується в кількох складових:
соціальній, психологічній, філософській, національній. Митець показав різні
психологічні типи людини (філософа, жертви, борця-месника, надлюдини),
дослідив її роль у перетворенні світу та вплив історичних зрушень світового й
національного масштабу на її долю й характер. Складні різнопланові
взаємозв’язки людини і світу (від гармонійного співіснування – до загостреного
протистояння) виявляються в різноманітних екзистенціалах – граничних
ситуаціях людського буття: хвороби, смерті, самотності, любові тощо.
9. Хронотопний аналіз епіки В. Ґжицького виявив, що часопростір героїв
соціально-психологічних романів письменника, як і світогляд автора, має
дихотомний характер, розірваний між векторами «свій, національний»
(український, ойротський) та «чужий» (радянський), представлений у
протиставленні вірності національним цінностям та радянізації,
меншовартісності, зросійщення української людини, закодований у символах-
топосах, з одного боку, дому, лісу, села, гір, ріки, озера, з іншого – у топосі
міста. В історичних романах це протистояння посилене антитетичними
хронотопами покірності, що реалізується в топосах дому, села, та боротьби,
який символізують топоси гір, дороги. Між цими хронотопами знаходяться
топос табору та в’язниці як точки часопростору, де герой зупиняється, аби
зробити екзистенційний вибір, визначитися з власною національною й
людською сутністю.
10. Дослідження показало, що за своїми формальними та змістовими
параметрами романістика В. Ґжицького дотична і до модерних інтелектуально-
психологічних, синтетичних, національних інтенцій літератури Розстріляного
Відродження, і до еміграційних антитоталітарних романів, і до
автобіографічної, епопейної та історичної прози 1960 – 70-х рр., демонструє
полівалентну здатність модерністської структури художньо синтезувати
елементи реалістичної, модерністської й соцреалістичної художніх систем. У
14
цьому сенсі В. Ґжицький – митець із оригінальною естетикою, психологією,
жанрово-стильовою палітрою художньої творчості.