Бордюгова Ганна Юріївна Міжнародне спортивне право як основа для формування національної галузі права Спортивне право України

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність і доцільність дослідження обраної теми дисертаційного дослідження, визначено його об'єкт, мету, завдання, методологічні та теоретичні основи, розкрито новизну і практичне значення роботи.
У Розділі 1 під назвою "Історія формування галузі міжнародного спортивного права" який складається із двох підрозділів, автор досліджує об’єктивні передумови виникнення та становлення міжнародного спортивного права, аналізує основні чинники, які впливали на його становлення та укріплення в системі міжнародного спортивного права, досліджує значну роль міжнародних спортивних організацій у формуванні цієї галузі, дає визначення поняття "міжнародне спортивне право". Дисертантом зроблено висновок про достатність підстав для визначення існування міжнародного спортивного права як самостійної галузі міжнародного права; відображена специфіка імплементації норм міжнародного спортивного права у національне спортивне законодавство, проаналізовано співвідношення галузей міжнародного та національного спортивного права.
У Розділі 2 під назвою "Правові аспекти формування національної галузі спортивного права", що складається із шести підрозділів, обґрунтовується наявність галузеутворюючих підстав для виділення спортивного права в якості самостійної галузі; досліджуються його зміст та система, специфіка та характерні риси регульованих цією галуззю суспільних відносин, особливості джерел спортивного права, його місце в системі права України та особливості методу регулювання; обґрунтовується наявність достатніх критеріїв для виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі права, дане визначення поняття "спортивне право".
Зокрема, велика увага приділена обґрунтуванню наявності комплексного методу правового регулювання, специфічного для спортивного права, оскільки саме відсутність самостійного методу використовується багатьма зарубіжними вченими для висновку про неможливість виокремлення спортивного права в самостійну галузь.
В дисертації обґрунтовується особливість юридичних фактів, які породжують спортивні правовідносини, аналізується специфіка балансу юридичних фактів, пов'язаних з волею учасників спортивних правовідносин, та не пов'язаних із нею, які відносяться до сфери ризиків, невід'ємно поєднаних із змагальним характером спортивної діяльності. Підкреслюється також імперативний характер регламентації юридичних фактів начебто рекомендаційними за природою актами міжнародних організацій, які відповідають за організацію змагань в тому чи іншому виді спорту, які де-факто, є імперативними для спортсменів, котрі бажають брати участь в таких змаганнях.
Специфіка методу підкреслюється ще і в тому плані, що в спортивному праві домінують засоби впливу, засновані на нормах, які не можна віднести прямо до жодного з різновидів класифікації, які поєднують дозвільні і уповноважуючі елементи диспозиції з обмежувальними гіпотезами. Це особливо притаманно для правил гри, правил проведення змагань. Підкреслюється також особливість ролі норм-принципів та можливість їх прямого застосування і навіть покладання юридичної відповідальності за їх порушення. Дисертантом наголошується також, що процесуальні норми спортивного права, на відміну від абсолютної більшості інших галузей вітчизняного права, встановлюються не законодавцем, а самоврядними спортивними організаціями.
В якості окремого критерію для виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі дисертантом обґрунтовуються особливості принципів спортивного права як загальних, так і видових, притаманних окремим видам спорту: принцип чесної гри, принцип врегулювання спорів всередині замкнутої системи спортивних квазі-арбітражних органів, принцип переважної неоспорюваності рішень спортивних суддів під час змагань, принцип об'єктивної відповідальності незалежно від вини за дії третіх осіб (клубів та національних асоціацій за дії вболівальників, а також за забезпечення безпеки на спортивних аренах під час змагань); незастосування форм вини як самостійної підстави для відповідальності і віднесення їх лише до сфери пом'якшуючих чи обтяжуючих обставин. Застосовуючи зазначені об'єктивні критерії, більш детально викладені в тексті дисертації, дисертант робить загальний підсумовуючий висновок про наявність об'єктивних підстав для виділення спортивного права в окрему комплексну галузь.
У третьому Розділі "Вплив нормотворчої діяльності спеціалізованих міжнародних організацій з розвитку міжнародного спортивного права на формування національного спортивного законодавства" досліджується необхідність, процес та напрямки гармонізації спортивного законодавства України із міжнародним спортивним законодавством, законодавством Європейського Союзу, яке регулює питання спорту на європейському рівні, досліджуються оптимальні шляхи та практичні механізми імплементації міжнародно-правових актів зі спортивного права в український законодавчий масив, аналізуються специфічні особливості такої імплементації, пов’язані зі складністю механізму міжнародної регламентації спортивної діяльності.
В цьому розділі дисертантом проаналізовано низку міжнародно-правових актів, які містять засадничі положення щодо регулювання міжнародного спортивного руху, його принципи та зобов’язують міжнародне співтовариство дотримуватися цих вимог та сприяти їх виконанню; досліджено вплив цих міжнародних актів на особливості їх застосування в межах України без процедури "державної імплементації", особливості відповідальності держави в особі її спортивних федерацій за недотримання вимог міжнародних нормативних документів, виданих міжнародними неурядовими спортивними організаціями та державними об’єднаннями та зроблено низку висновків щодо оптимізації імплементації норм міжнародного спортивного права в національне спортивне законодавство.
У Висновках автор зазначає, що в результаті дослідження ним було одержано результати, яким притаманна значна новизна (оскільки з відповідних проблем відсутні наукові розробки в Україні), що мають науково-практичне та прикладне значення, і їх можна сформулювати наступним чином:
1. Специфікою спортивного права, як обґрунтовується дисертантом, є те, що, на відміну від вітчизняного права на загал, його джерелами, окрім нормативно-правового акту як основного джерела права та правового звичаю (який використовується дуже обмежено), є широке використання квазі-нормативних актів спортивних організацій, звичаю, та, частково, прецедентів, оскільки європейське право все ж має значний вплив на формування цієї галузі права на національному рівні в багатьох країнах.
Підкреслюється, що національний законодавець в сфері спортивного права імперативно врегулював тільки найбільш засадничі і загальні позиції, які, переважно, не можуть бути застосовані безпосередньо. Водночас, у дуже широких межах нормотворчі повноваження у сфері регулювання спортивних відносин були віддані законодавцем (державою) національним спортивним організаціям. Ті, своєю чергою, при формуванні квазі-нормативного масиву, мають здійснювати його, враховуючи загальний національний законодавчий контекст в плані прав людини, і, водночас, дотримуватися вимог міжнародних актів, які регламентують той чи інший вид спорту. Такі акти, що приймаються міжнародними спортивними організаціями, носять переважно рекомендаційний характер і ніби дають можливість робити корективи з урахуванням національного законодавства. Проте, особливістю саме сфери спорту є те, що на практиці вимоги, які містяться в нормах таких актів є обов’язковими.
2. Специфіка спортивних правовідносин достатня для того, щоб вона могла слугувати критерієм для виділення спортивного права як самостійної комплексної галузі права - багаторівневий комплексний характер спортивних правовідносин, в яких спортсмен одночасно з приводу одного і того ж предмету діяльності чи навіть конкретних дій перебуває у правовідносинах зі спортивними клубами, як юридичними особами приватного права, національними спортивними організаціями як юридичними особами публічного права, національними спортивними федераціями певних видів спорту як особливих суб'єктів з делегованими державою повноваженнями, але зі статусом громадських організацій, а також із міжнародними організаціями, які проводять змагання у відповідних видах спорту. Відтак гармонійний і ефективний розвиток цих правовідносин вимагає збалансування регламентації прав і обов'язків зазначених суб'єктів в цій складній багаторівневій системі.
3. Специфікою правовідносин у сфері спорту є комбінаторність елементів залежності від волі учасників (договірний елемент) і, водночас, підпорядкованості приписам суб'єктів квазі-нормативної діяльності у цій сфері дій суб’єктів спортивного руху, яка є абсолютно унікальною для сфери спорту.
4. Характерною рисою спортивних правовідносин є те, що при добровільному вступі в них, їх розірвання відбувається під впливом не тільки договірних зобов'язань, а й квазі-нормативних приписів і не завжди є вільним. Також підкреслюється така особливість спортивних правовідносин як комбінований вплив на майнові права учасників спортивних відносин немайнових факторів.
5. Дисертантом обґрунтовується, що спортивному праву притаманний комплексний, проте специфічний і притаманний саме цій галузі метод правового регулювання як критерій виділення спортивного права в якості самостійної комплексної галузі права.
Зокрема, дисертант дійшов висновку, що цей метод ґрунтується на поєднанні диспозитивних елементів, що полягають як в делегуванні законодавцем повноважень суб'єктам організації спортивних змагань та значною сферою договірних відносин, з одного боку, та з необхідністю суворого підпорядкування приписам квазі-нормативних актів міжнародних і національних спортивних громадських організацій задля участі у спортивних змаганнях відповідного виду спорту – тобто з імперативними елементами. Також особливістю методу є те, що в спорті значною є питома вага морально-деонтологічних приписів загального характеру, які застосовуються у всіх без виключення правовідносинах, що стосуються відповідного виду спорту, як наприклад, принцип "fair play" – "чесна гра", і їх дотримання забезпечується добровільним прийняттям учасниками спортивних правовідносин на себе відповідних зобов'язань, дотримання яких вимагає творчого, а не формального підходу до інтерпретації кожного можливого різновиду правовідносин, які виникають в процесі здійснення спортивної діяльності.
6. Специфікою методу спортивного права є поєднання рівності і нерівності суб'єктів спортивних відносин (рівність на стадії укладення спортсменами трудових контрактів, рівність спортсменів між собою у змаганнях, проте нерівність у відносинах із суб'єктами організації змагань, які можуть застосовувати до спортсмена імперативні приписи незалежно від його волі та прийняття актів квазі-нормативного характеру). Також дисертант підкреслює особливість методу регулювання майнових відносин у сфері спорту, які відрізняються від методу, притаманному сфері цивільного чи господарського права (обмеження волевиявлення спортсмена при укладенні трансферних контрактів, незастосовність антимонопольних правил тощо).
До особливостей методу спортивного права дисертант також обґрунтовує віднесення специфіки системи органів, що розглядають спортивні спори та вирішують питання покладання відповідальності у сфері спорту (дисциплінарні органи, а не суди загальної юрисдикції, підпорядковані міжнародній вертикалі у відповідному виді спорту та в цілому – Міжнародному спортивному арбітражному судові, який є єдиною найвищою для всіх видів спорту судовою інстанцією, рішення якого є остаточними та оскарженню не підлягають).
Так само, відзначається специфіка методу в плані особливості санкцій в сфері спортивного права та способу їх застосування, як правило, не поєднаного з примусом, а такого, що ґрунтується на стимулах, пов'язаних із можливістю подальшої участі у змаганнях відповідного виду спорту. Також підкреслюється особливість зв'язку відповідальності у сфері спорту з виною, зокрема, широке поширення випадків відповідальності незалежно від вини та відсутність правового значення форми вини.
Таким чином, в дисертації обґрунтовується наявність комплексу критеріїв для підставного виділення спортивного права в якості самостійної галузі права та підкреслюється соціально-політична значимість такого виділення.
В результаті дослідження другої частини предмету дисертації – оптимізації шляхів імплементації міжнародного спортивного права в нормативну базу України - дисертант робить низку висновків про шляхи такої і відповідні напрямки розвитку спортивного законодавства та практики діяльності суб'єктів спортивних правовідносин. Також дисертант пропонує низку конкретних пропозицій щодо чинного законодавства України, зокрема: про доповнення закону України "Про фізичну культуру і спорт" положеннями, які б закріпили пріоритет актів, що приймаються міжнародними спортивними організаціями у випадках колізій з національним законодавством, яке регламентує ті чи інші види діяльності; приведення національного законодавства у відповідність до потреб, що виникають у сфері спортивних правовідносин, врегульованих міжнародними актами та актами, що приймаються національними спортивними федераціями в межах делегованих їм повноважень; внесення до закону України "Про фізичну культуру і спорт" більш чітких положень щодо обов'язковості актів, що приймаються національними федераціями з видів спорту на базі міжнародних актів для всіх суб'єктів права, а не тільки суб'єктів спортивних правовідносин (зокрема, податкових та інших контролюючих органів); приведення законодавства про ліцензування застосовно до сфери спорту у відповідність до міжнародних вимог, закріплених актами Європейського Союзу; внесення до закону України "Про фізичну культурі і спорт" змін або прийняття окремого закону, як це і було зроблено щодо Європейської конвенції про права людини та захист основоположних свобод, який би легітимізував прецедентне право міжнародних спортивних організацій як джерело національного спортивного права; запровадження інституту агентських відносин та регламентування діяльності агентів спортсменів на законодавчому рівні (право на заняття цим видом діяльності, умови ліцензування, основні вимоги до агентського контракту, контроль за діяльністю тощо); необхідність впровадження інституту ліцензування спортивних клубів і надання такого права спортивним федераціям з командних видів спорту; потреба у законодавчому закріпленні виключення із загального правила заборони громадським організаціям вести підприємницьку діяльність та надання громадським організаціям – національним спортивним федераціям право на ведення спортивної підприємницької діяльності (продаж квитків на матчі національних збірних, продаж немайнових прав, які виникають у зв’язку із проведенням змагань тощо).
Законодавчого врегулювання, на думку дисертанта, потребує питання маркетингових відносин та комерційних прав спортивних федерацій, оскільки наразі обсяг таких прав не визначений, не розроблена достатня термінологічна база щодо існуючих немайнових прав, кількість яких з розвитком комунікаційних технологій зростає, але досі не знаходить адекватного відображення у нормативних актах; гостро стоїть питання необхідності розробки механізму захисту таких прав, гармонізації внутрішнього законодавства та законодавства ЄС з метою боротьби з "чорним ринком".
З урахуванням перелічених висновків та рекомендацій, викладених у дисертації позицій, дисертант вважає, що можна значно покращити та удосконалити механізм правового регулювання сфери спорту в Україні, наслідуючи, проте не механічно, а творчо, з урахуванням українського законодавчого контексту і традицій, модель міжнародного спортивного права, що, своєю чергою дасть можливість бути визнаною повноцінним учасником не тільки міжнародного спортивного руху, а й сприятиме більш ефективній інтеграції України в Європейське співтовариство.
З огляду на зростаючу тенденцію проведення в Україні спортивних заходів європейського та світового рівнів, виділення спортивного права України як окремої комплексної галузі права з урахуванням наведених рекомендацій дисертанта дозволить розробити теоретичне підґрунтя для подальшого практичного вдосконалення всієї сфери спорту, що сприятиме також і економічному розвитку держави, адже спортивні заходи міжнародного рівня є джерелом великих фінансових надходжень (інвестицій), розгалуження сфери обслуговування, розвитку туристичного сектору в Україні, і стане значним чинником для виведення України на новий етап розвитку та входження в світове демократичне середовище.