Брящей Руслан Ігорович. Звільнення від покарання як форма кримінально-правового реагування на вчинення злочину

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, сформульовано його мету, задачі, об’єкт і предмет, розкрито наукову новизну роботи, теоретичне та практичне значення, а також форми апробації одержаних результатів.
Розділ 1 «Теоретичні основи дослідження звільнення від покарання» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1. «Стан дослідження звільнення від покарання та методика його здійснення» охарактеризовано ступінь дослідженості обраної теми та зроблено висновок про її недостатність. Незважаючи на те, що останнім часом зазначеній проблемі приділяється дедалі більше уваги з боку вітчизняних фахівців, сутність, зміст та правова природа звільнення від покарання до кінця ще не з’ясовані. Висновок Є. О. Письменського та деяких інших дослідників цієї проблеми щодо існування єдиного кримінально-правового явища та інституту звільнення від покарання і його відбування викликає обґрунтовані сумніви. В дисертації висувається гіпотеза щодо суттєвих відмінностей між зазначеними видами звільнення, а відповідно, щодо існування двох самостійних інститутів.
В основу методики здійснення наукового пошуку за окресленою темою покладено матеріалістично-діалектичний метод пізнання, що передбачає перехід мислення від конкретного до абстрактного з подальшим поверненням від абстрактного до конкретного. За допомогою історико-порівняльного методу досліджено генезис інституту звільнення від покарання, ґрунтуючись на аналізі кримінального законодавства минулих років і практики його застосування. Використано також порівняльно-правовий (компаративістський) метод при порівнянні вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність щодо звільнення від покарання з відповідними нормами кримінального законодавства інших держав. Соціологічний метод використовувався при вивченні, впорядкуванні та аналізі матеріалів практики застосування положень КК України, що передбачають звільнення від покарання. Метод системно-структурного аналізу забезпечив можливість вивчення складних динамічних цілісностей, якими є форми кримінальної відповідальності, частини яких перебувають між собою в органічній єдності та взаємодії. Системний підхід до дослідження складних динамічних цілісностей виявив механізм не лише дії окремих його компонентів, але й їх взаємодії на різних рівнях. Використання логіко-догматичного методу дало змогу проаналізувати відповідні положення чинного КК України, згідно з якими здійснюється звільнення від покарання, з точки зору додержання законів формальної логіки та усталених положень юридичної техніки.
У підрозділі 1.2. «Історія виникнення та становлення інституту звільнення від покарання в Україні» послідовно проаналізовано основні етапи розвитку інституту звільнення від покарання: від княжої доби до сьогодення. Установлено, що звільнення від покарання за часів Київської Русі носило форму помилування або прощення. Правом помилування був наділений не лише князь Київський, але й інші князі давньоукраїнських земель. У подальшому розвиток правового інституту звільнення від покарання у формі помилування відбувався за часів правління Івана Грозного, Петра I, Катерини I, Петра II, Анни Іоанівни, Єлизавети та Катерини II, які з нагоди святкування визначних державних подій періодично вдавалися до помилування злочинців. Надалі, в XVII–XIX століттях, практика помилування злочинців з нагоди святкувань значно поширюється, набуває форми правила і починає застосовуватись як до злочинців, що відбували покарання, так і до злочинців, яким покарання ще не було призначене. Зокрема за Статутом кримінального судочинства 1864 року суд міг постановляти вирок про звільнення підсудного від покарання, якщо його злочинне діяння покривається давністю, милостивим маніфестом або іншою «законною причиною припинення справи».
У перші роки радянської влади існувало лише звільнення від відбування покарання, що застосовувалося в порядку амністії або помилування. В КК УРСР 1927 року відображено таке явище, як неприведення обвинувального вироку до виконання за умови, якщо засуджений не вчинить нового, не менш тяжкого або однорідного злочину протягом встановленого судом іспитового строку. Підставою для такого рішення було визначено ту обставину, що ступінь суспільної небезпечності засудженого не потребує його ізоляції або призначення йому примусових робіт.
У період 1930-х років на території Української РСР радянським урядом проводилася жорстока репресивна політика, що проявилася у практиці застосування кримінального законодавства: звільнення від відбування покарання припинилось. Лише в 1940 році до КК УРСР було включено положення про надання права суду ухвалювати рішення про невиконання вироку за умови, якщо засуджений протягом іспитового строку не вчинить нового злочину.
Важливим кроком у розвитку інституту звільнення від покарання стало прийняття у 1960 році чергового КК УРСР, до якого вперше було включено статтю 50 «Звільнення від кримінальної відповідальності і від покарання». В науково-практичних коментарях цієї статті звільнення від покарання розглядалось як винесення обвинувального вироку без призначення покарання.
Звільнення від покарання як самостійне кримінально-правове явище збереглося і в чинному нині КК України, прийнятому 2001 року. На цьому етапі розвитку кримінального права України законодавчо передбачено звільнення від покарання у зв’язку з втратою суспільної небезпечності, із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності та через тяжку не психічну хворобу. Але звільнення від покарання так і не було відмежовано від суміжного кримінально-правового явища  звільнення від відбування призначеного покарання. Цьому не сприяло розміщення в тексті чинного КК України звільнення від покарання в одному розділі зі звільненням від його відбування та деякими іншими кримінально-правовими явищами (Розділ ХІІ Загальної частини).
У підрозділі 1.3. «Звільнення від покарання у кримінальному законодавстві зарубіжних держав» здійснено аналіз зарубіжного досвіду застосування форм кримінальної відповідальності, альтернативних покаранню. Наголошується, що сьогодні принципи гуманізму та справедливості дедалі більше визначають стратегію кримінально-правової політики переважної більшості сучасних демократичних держав. Для розвиненої їх частини загальною є тенденція щодо зменшення кількості вироків, пов’язаних з реальним відбуванням покарання, особливо у виді позбавлення волі, прагнення замінити карні заходи превентивними, поліпшити становище засуджених у місцях відбування покарання, мінімізувати кількість неповнолітніх і жінок, які відбувають покарання у пенітенціарних установах.
При цьому слід урахувати, що існує відмінність між континентальною (європейською) і англо-саксонською моделями кримінально-правового реагування на вчинення злочину. Якщо перша з них більшою мірою зорієнтована на запобігання злочинам і можливу гуманізацію пенітенціарної системи, то в другій продовжують застосовуватися тривалі терміни ув’язнення і суворі міри покарання за злочини середньої тяжкості і більш тяжкі злочини.
У зарубіжному праві існують кримінально-правові інститути, що дають змогу не застосовувати покарання, передбачені законом за вчинення злочину, а за наявності певних умов  замінювати його іншими заходами кримінально-правового характеру. До таких інститутів можна віднести інститут пробації, інститути умовного засудження та умовного (безумовного) звільнення від покарання. Найбільш виражений інститут звільнення від покарання у законодавстві Великої Британії та Франції. У Великій Британії існує близький до вітчизняного інститут звільнення від відбування призначеного покарання з випробуванням, інститут умовного звільнення, що полягає у звільненні від відбування покарання за умови невчинення ним нового злочину протягом строку, визначеного судом, що не може перевищувати трьох років. У Франції існують два самостійні інститути: відстрочки виконання покарання та відстрочення призначення покарання, регламентовані чинним кримінальним кодексом. Останнє явище багато в чому нагадує звільнення від покарання в Україні. У цьому сенсі вітчизняне кримінальне законодавство прогресивніше, відрізняється різноманітністю запроваджених засобів кримінально-правового реагування на вчинення злочину, про що слід більш наполегливо заявляти з метою інформування міжнародного співтовариства про досягнення України у цій сфері.
Розділ 2 «Звільнення від покарання як кримінально-правове явище» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1. «Сутність і зміст звільнення від покарання та його кримінально-правова природа» доведено, що використаний законодавцем термін «звільнення від покарання» не відображає сутності цього явища. За своєю природою те, що сьогодні вважається звільненням від покарання, насправді є засудженням без призначення покарання, як зазначено в ч. 3 ст. 88 КК України.
Далі в підрозділі характеризується зміст засудження без призначення покарання та робиться висновок, що відповідно до визначеної вище сутності цього явища його зміст мали б утворювати три обов’язкові складові (ознаки): а) засудження особи за вчинення нею нетяжкого злочину; б) стан судимості як іманентна факту засудження обставина; в) відмова держави від визначення засудженому виду й міри покарання. Те, що сьогодні до змісту так званого звільнення від покарання не включено судимості (ч. 3 ст. 88 КК України), лише на перший погляд здається позитивною обставиною. При більш ґрунтовному дослідженні сутності засудження без призначення покарання, відсутність судимості за наявності засудження вбачається недоречною. На заваді з’ясуванню цього очевидного факту стає відсутність законодавчого визначення поняття кримінальної відповідальності у Кримінальному кодексі України. Невключення судимості до змісту засудження без призначення покарання пояснюється традицією пов’язувати судимість із покаранням, а не з засудженням, яке є основним елементом кримінальної відповідальності. У свою чергу, зазначена «традиція» обумовлюється довготривалим помилковим ототожненням доктриною та практикою кримінальної відповідальності з покаранням. Сьогодні зведення кримінального права до злочину й покарання виглядає як анахронізм. Натомість приходить розуміння, що предметом кримінально-правового регулювання є правовідносини, що виникають в результаті будь-якого діяння, передбаченого КК України, а не лише злочину; методом такого регулювання є не покарання і навіть не кримінальна відповідальність, а більш широке коло кримінально-правових засобів, визначених законом.
З’ясування сутності та змісту засудження без призначення покарання дає змогу визначити його місце у кримінальному праві та в механізмі протидії злочинності взагалі, тобто з’ясувати його кримінально-правову природу. Таке засудження є не чим іншим, як однією із форм кримінальної відповідальності. Зазначений висновок обумовлюється розумінням сутності, змісту та форм останньої, викладених у дисертації, як державного осуду суб’єкта за вчинення ним злочину з визначенням виду і розміру обмежень чи без такого визначення. Засудження без призначення покарання є формою кримінальної відповідальності, якій притаманний лише осуд суб’єкта кримінального правопорушення. Наявність у вітчизняному законодавстві поряд з іншими формами кримінальної відповідальності і такої її форми, як засудження без призначення покарання, свідчить про наявність в Україні високого ступеня диференціації кримінальної відповідальності. Зазначене сприяє розвитку й удосконаленню реагування держави на вчинення злочину на визначених Конституцією України засадах справедливості та визнання людини найвищою соціальною цінністю. Засудження без призначення покарання разом із засудженням з призначенням покарання, будучи формами кримінальної відповідальності, є переважаючими засобами кримінально-правового реагування на вчинення кримінальних правопорушень порівняно з іншими засобами такого реагування, що знаходяться поза межами кримінальної відповідальності (розділи ІХ, ХІV та ХІV-І Загальної частини КК України тощо).
У підрозділі 2.2. «Кримінально-правовий склад та види засудження без призначення покарання» доводиться об’єктивність існування трьох обов’язкових обставин, без яких засудження без призначення покарання неможливе: передумови, підстави та умови його здійснення. За аналогією із складом злочину як раціональною та ефективною кримінально-правовою конструкцією пропонується застосовувати й «склад засудження без призначення покарання». До структури такого складу слід включати три зазначені вище обставини, без яких засудження без призначення покарання неможливе. Далі розкривається сутність кожної із зазначених обставин. Передумовою засудження без призначення покарання є факт вчинення особою злочину, доведений у ході кримінального провадження. Підставою для цього є головна, сутнісна обставина, що обумовлює його застосування, своєрідна причина, що породжує можливість чи необхідність застосування такої форми кримінальної відповідальності. Умовами засудження без призначення покарання є обставини формального характеру, визначені у відповідних кримінально-правових нормах, без яких навіть за наявності передумови та підстави воно не може здійснитися. Зазвичай це тяжкість злочину, відсутність повторності злочинів, дані про особу засудженого та інші. Слід мати на увазі, що єдиного складу засудження без призначення покарання не існує, у кожного виду його здійснення свій склад.
Стосовно кримінально-правових наслідків засудження без призначення покарання робиться висновок, що вони не є елементом складу його здійснення. Разом із тим їх потрібно враховувати при загальній характеристиці цієї форми кримінальної відповідальності, оскільки це сприяє з’ясуванню сутності засудження без призначення покарання та відмежуванню від споріднених явищ.
Аналіз Загальної частини КК України дає підстави для висновку про наявність трьох видів засудження особи без призначення покарання: 1) звільнення від покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності (ч. 4 ст. 74 КК України); 2) звільнення від покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (ч. 5 ст. 74 КК України); 3) звільнення від покарання через тяжку не психічну хворобу (ч. 3 ст. 84 КК України).
У підрозділі 2.3. «Відмежування засудження без призначення покарання від споріднених кримінально-правових явищ» визначається, що спорідненими із засудженням без призначення покарання є такі кримінально-правові явища, як звільнення від відбування призначеного покарання, корегування призначеного покарання та так зване звільнення від кримінальної відповідальності. Відмежування одного з них від іншого проводиться за єдиним алгоритмом, до структури якого входять: сутність, зміст, правова природа, склад застосування, кримінально-правові наслідки та класифікація (види) порівнюваних явищ.
Першим із явищ, що нагадують засудження без призначення покарання, є звільнення від відбування покарання. Сутність такого звільнення полягає в засудженні суб’єкта з призначенням покарання та наступним повним або частковим невиконанням останнього. Зміст такого звільнення утворюють наступні ознаки: 1) засудження суб’єкта обвинувальним вироком суду; 2) формулювання у вироку виду та міри покарання; 3) звільнення від відбування призначеного покарання до початку його відбування (повне) чи після відбуття певної його частини (часткове). За своєю правовою природою звільнення від відбування призначеного покарання є формою звільнення від кримінальної відповідальності. В результаті з’ясування складу звільнення від відбування призначеного покарання встановлено, що передумовою його застосування є засудження особи за вчинення злочину обвинувальним вироком суду, підставою  визначена однією з кримінально-правових норм причина неможливості чи недоцільності його відбування, а умовами  додаткові обставини формального характеру, передбачені відповідною статтею розділів ХІІ чи ХV Загальної частини КК України. Кримінально-правові наслідки звільнення від відбування призначеного покарання розподіляються на позитивні та негативні стосовно суб’єкта, якого звільняють від відбування покарання. Їх визначено у відповідних статтях КК України. Таким чином, засудження без призначення покарання за всіма показниками алгоритму розмежування суттєво відрізняється від звільнення від відбування призначеного покарання, що відображається навіть у назві зазначених явищ.
Перш ніж здійснити відмежування засудження без призначення покарання від корегування призначеного покарання, висловлюються міркування щодо сутності та змісту останнього. Зокрема, підтримується пропозиція В.М. Куца щодо введення терміна «корегування призначеного покарання», яким об’єднуються такі відносно самостійні кримінально-правові явища, як заміна покарання більш м’яким та пом’якшення призначеного покарання. Потім за допомогою зазначеного вище алгоритму корегування призначеного покарання порівнюється із засудженням без призначення покарання, а заодно й зі звільненням від відбування призначеного покарання, та обґрунтовуються наступні висновки: 1) названі три кримінально-правові явища не співпадають між собою за абсолютною більшістю ознак; 2) корегування покарання за своєю кримінально-правовою природою не може вважатися звільненням від покарання, як стверджують деякі автори; 3) корегування покарання як кримінально-правове явище та самостійний кримінально-правовий інститут, що є найближчими до призначення покарання, доцільно розмістити в Розділі ХІ Загальної частини КК України, змінивши його назву, яку можна викласти в наступній редакції: «Призначення та корегування призначеного покарання».
При відмежуванні засудження без призначення покарання від так званого звільнення від кримінальної відповідальності перш за все обґрунтовано несприйняття дисертантом назви останнього. Висловлюється підтримка існуючої точки зору, що насправді це  звільнення від застосування кримінальної відповідальності, а не від неї самої, адже щоб звільнити від відповідальності, її спочатку треба покласти на особу. У ситуаціях, передбачених у Розділі ІХ Загальної частини КК України та низці статей Особливої частини, в яких ідеться про спеціальне звільнення від кримінальної відповідальності, її ще не покладено на суб’єкта, тому і звільняти немає від чого. Натомість у таких ситуаціях має місце реальне притягнення до кримінальної відповідальності (стан притягнутості до неї). Саме від такого стану й звільняється суб’єкт, що потребує приведення назви явища у відповідність із його сутністю та змістом.
Відповідно до зазначеного алгоритму проведено розмежування між вказаними явищами і зроблено висновок, що засудження без призначення покарання є формою кримінальної відповідальності, а звільнення від застосування кримінальної відповідальності абсолютно протилежне за змістом та природою кримінально-правове явище.
Розділ 3 «Кримінально-правова характеристика видів засудження без призначення покарання та перспективи їх вдосконалення» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 3.1. «Засудження без призначення покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності» аналізується «звільнення від покарання» на підставі ч. 4 ст. 74 КК України. Відзначається, що йому притаманні всі ознаки змісту кримінальної відповідальності, визначені у першому розділі дослідження. У зв’язку із цим явище, закріплене у ч. 4 ст. 74 КК України, за своєю кримінально-правовою природою також є засудженням без призначення покарання. Для нього характерні ознаки цієї форми кримінальної відповідальності з деякими особливостями, що характеризують його юридичний склад і виокремлюють з-поміж інших видів. Щодо юридичного складу засудження без призначення покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності на підставі ч. 4 ст. 74 КК України зазначається, що передумова його застосування – факт вчинення особою злочину, доведений у ході кримінального провадження. Підставою застосування цього виду засудження є втрата особою суспільної небезпечності на час розгляду справи в суді. Втрата суспільної небезпечності  поняття оціночне, залишене законодавцем на розсуд суду. За законодавчим задумом висновок про це суд має робити з урахуванням бездоганної посткримінальної поведінки особи та її сумлінного ставлення до праці.
Зазначене положення ставиться в дисертації під сумнів через абстрактність наведених вище понять, а тому потребує переосмислення та пошуку оптимального рішення, чому у роботі присвячуємо окремий підрозділ.
Умовою, без якої здійснити цей вид засудження без призначення покарання неможливо навіть за наявності підстави для такого звільнення, сьогодні є факт вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості (ч. 4 ст. 74 КК України).
Кримінально-правові наслідки засудження без покарання у зв’язку із втратою особою суспільної небезпечності для даної особи є виключно позитивними. Така особа не лише не відбуває покарання, а й визнається такою, яка не має судимості, на підставі ч. 3 ст. 88 КК України.
У підрозділі 3.2. «Інші види засудження без призначення покарання» послідовно розглядаються випадки застосування зазначеної форми кримінальної відповідальності, визначені у ч. 5 ст. 74 та ч. 2 ст. 84 КК України.
Частиною 5 ст. 74 КК передбачена можливість звільнення від покарання (засудження без призначення покарання) за наявності підстав, визначених у ст. 49 КК України, а саме  у зв’язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. Встановлено, що можливість так званого звільнення від покарання за правилами ст. 49 КК України настає тоді, коли строки давності притягнення до кримінальної відповідальності закінчуються не в період досудового провадження, а під час судового провадження чи особа заперечує щодо звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України. За кримінально-процесуальним законодавством України судове провадження зазвичай завершується ухваленням вироку. Тому в зазначеній ситуації суд повинен ухвалити обвинувальний вирок, але з огляду на те, що строки давності закінчились, без призначення покарання.
Передумовою засудження без призначення покарання у зв’язку із закінченням строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності визначено факт вчинення особою злочину, доведений у ході кримінального провадження. Підставою  закінчення строку давності притягнення до кримінальної відповідальності, а умовою  закінчення цього строку в період судового провадження за фактом вчинення кримінального правопорушення чи відмова особи щодо звільнення її від кримінальної відповідальності на підставі ст. 49 КК України.
Крім того, порушено питання щодо віднесення засудження без призначення покарання через закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності до певного виду засудження за таким критерієм, як імперативність чи диспозитивність застосування. Незважаючи на те, що за наявності підстав, визначених у ч. 5 ст. 74 КК України, особа за вироком суду лише може бути «звільнена від покарання», за своєю природою цей вид засудження все ж таки є обов’язковим. Дійсно, за наявності підстав звільнення від кримінальної відповідальності, визначених у ст. 49 КК України, вирок суду з призначенням покарання був би незаконним, а тому суд у даному випадку позбавлений альтернативи.
Стосовно ще одного виду засудження без призначення покарання, передбаченого ч. 2 ст. 84 КК України, зауважено, що з огляду на назву статті «Звільнення від покарання за хворобою» її мало б бути повністю присвячено цьому виду засудження. Насправді в положеннях зазначеної статті переважно йдеться про іншу проблему – звільнення від відбування призначеного покарання. Засудженню без призначення покарання через хворобу засудженого присвячено лише фрагмент ч. 2 цієї статті. Внаслідок буквального тлумачення доходимо висновку, що, керуючись визначеними в ньому правилами, можна звільнити особу не лише від відбування призначеного покарання, але й від власне покарання, тобто винести обвинувальний вирок без призначення покарання. У ч. 2 ст. 84 КК України йдеться, зокрема, про те, що особа, яка після вчинення злочину захворіла на іншу (крім психічної) тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, може бути звільнена від покарання. Наслідком застосування судом ч. 2 ст. 84 КК України у частині «звільнення від покарання» у разі, коли особа захворіла на іншу тяжку хворобу, що перешкоджає відбуванню покарання, є ненастання судимості на підставі ч. 3 ст. 88 КК України.
У підрозділі 3.3. «Перспективи розвитку інституту засудження без призначення покарання» окреслено можливі напрями розвитку відповідного кримінально-правового інституту як сукупності кримінально-правових норм, присвячених цій формі кримінальної відповідальності, закріплених у статтях Розділу ХІІ Загальної частини КК України.
Розпочинати слід із самої назви цього розділу. До неї замість «звільнення від покарання» слід включити «засудження без призначення покарання». За умови сприйняття законодавцем такої пропозиції остаточно завершилося б формування обох зазначених інститутів як самостійних і, відповідно, припинилася б дискусія щодо їх сутності та кримінально-правової природи.
Крім того, як зазначалось вище, доцільно змінити редакцію ч. 4 ст. 74 КК України, наповнивши її конкретним змістом замість існуючих нині декларативних положень, що ускладнюють практику застосування цього виду засудження без призначення покарання. Відтак, пропонується інший варіант вирішення питання щодо підстави застосування цього виду засудження без призначення покарання. Замість неконкретизованої «втрати особою суспільної небезпечності» доцільно визначити підставою такого засудження цілком конкретні положення, закріплені у ст. 69-1 КК України, а саме: наявність певних обставин, що пом’якшують покарання, відсутність обставин, що обтяжують покарання, а також за умови визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину, виключивши з Кодексу ст. 69-1.
Щодо умови такого виду засудження (вчинення злочину невеликої або середньої тяжкості) зазначається, що її доцільно зберегти у новій редакції ч. 4 ст. 74 КК України.
Сприйняття законодавцем зазначеної вище пропозиції окрім іншого засвідчило б про ще один крок на шляху до гуманізації українського кримінального законодавства: замість зниження міри покарання у випадках, передбачених ст. 69-1 КК України, запроваджувалося б засудження без призначення покарання взагалі.
Також пропонується внести зміни до ч. 5 ст. 74 КК України, спрямовані на уточнення випадків застосування засудження без покарання та звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності через обставини, викладені у попередньому підрозділі роботи.
Ще один випадок фактичного засудження без призначення покарання, який у перспективі може претендувати на визнання його окремим видом такого засудження, передбачено в п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 року № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання». Йдеться про те, що інколи при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено санкцією статті Особливої частини КК України (ст. 69 КК України), з огляду на вік підсудної особи чи стан її здоров’я неможливо застосувати жодного з визначених ст. 51 КК України видів більш м’якого покарання. У цих випадках, як зазначається в постанові, суд, маючи на те підстави, повинен закрити справу і звільнити особу від кримінальної відповідальності або постановити обвинувальний вирок і звільнити засудженого від покарання. Наведене роз’яснення Пленуму Верховного Суду України має усі ознаки засудження особи без призначення покарання.
Врешті, пропонується доповнити ст. 74 КК України частинами 6 та 7 наступного змісту: «Особа, яка на час розгляду справи у суді захворіла на іншу тяжку хворобу (крім психічної), що перешкоджає відбуванню покарання, засуджується без призначення покарання»; «Особа, щодо якої неможливо застосувати жодного з визначених ст. 51 КК України видів покарань, засуджується без призначення їй покарання».
Крім того, з метою встановлення відповідності вітчизняного законодавства про кримінальну відповідальність її змісту пропонується із ч. 3 ст. 88 КК України виключити положення про відсутність судимості в осіб, засуджених за вироком без призначення покарання.