Ризак Яна Володимирівна. Кримінальна відповідальність за підкуп службової особи юридичної особи приватного права

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність і ступінь розробленості, визначено зв’язок дослідження з науковими програмами, планами, темами, сформульовано об’єкт, предмет, мету та задачі дослідження, розкрито наукову новизну і значення одержаних результатів, наведено інформацію про їх апробацію та публікації автора, надано іншу інформацію загального характеру.
Розділ 1 «Загальні засади дослідження кримінальної відповідальності за підкуп службової особи юридичної особи приватного права» складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Методологічні засади дослідження кримінальної відповідальності за підкуп службової особи юридичної особи приватного права і стан наукового розроблення проблеми диференціації кримінальної відповідальності за службові правопорушення у публічній і приватній сферах» з урахуванням здобутків філософії права і традиційної для наукових робіт з Особливої частини кримінального права методики дослідження визначено систему загальнонаукових і спеціально-наукових методів наукового пізнання, за допомогою яких, на думку дисертанта, варто висвітлювати питання кримінальної відповідальності за аналізований злочин.
Встановлено, що ідея диференціації кримінальної відповідальності за службові правопорушення у публічній і приватній сферах, будучи реакцією на роздержавлення економіки, розроблялась у вітчизняній кримінально-правовій доктрині принаймні з першої половини 90-х років XX століття та відображена в КК України у результаті ухвалення Закону від 7 квітня 2011 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за корупційні правопорушення». Констатовано, що законодавчо закріплений варіант диференціації кримінальної відповідальності різних управлінців одностайної підтримки з боку науковців не знайшов.
У підрозділі 1.2. «Генеза кримінальної відповідальності за підкуп службової особи юридичної особи приватного права» дисертантом з урахуванням тієї обставини, що ст. 368-3 чинного КК України з’явилась у розвиток традиційних кримінально-правових норм про хабарництво, з’ясовано, що становлення законодавства про кримінальну відповідальність за аналізований підкуп на теренах сучасної України відбувалося у кілька етапів. Зокрема, радянський етап характеризується великою увагою з боку держави до боротьби з хабарництвом та посиленням кримінальної відповідальності за це явище. Проблема суб’єкта службових злочинів активно обговорювалась у кримінально-правовій літературі та судовій практиці у 20-х роках минулого століття, що було зумовлено проведенням непу і функціонуванням багатоукладної економіки. У КК УРСР 1960 року було визначено (із використанням звороту «державні або громадські підприємства, установи, організації») поняття службової особи за умов відсутності легального підприємництва та офіційного існування опозиційних політичних структур.
Сучасний етап розвитку відповідного кримінального законодавства починається з 1994 року і пов’язаний із внесенням до попереднього КК України змін у частині визнання службовими особами працівників управлінської сфери незалежно від форми власності. Основні ж законодавчі зміни відбулися 2011 року, коли КК України було доповнено ст. 368-3.
Підрозділ 1.3 «Міжнародний і зарубіжний досвід кримінально-правової протидії підкупу у приватному секторі» присвячено дослідженню міжнародних нормативно-правових договорів, що стосуються кримінальної відповідальності за корупційні діяння в приватному секторі. Встановлено, що значний вплив на формування антикорупційного законодавства України мала Конвенція ООН проти корупції від 31 жовтня 2003 року, у ст. 21 якої міститься рекомендація криміналізувати підкуп у приватному секторі.
Проведено порівняння положень кримінального законодавства зарубіжних країн і встановлено, що суб’єктом підкупу в приватному секторі є не будь-яка особа, яка діє в цьому секторі, а лише та особа, яка, не перебуваючи на публічній службі, представляє інтереси іншої особи та яка, вчиняючи підкуп, порушує умови співробітництва зі своїм довірителем (наприклад, роботодавцем). Продажність менеджерів, на яку передусім розраховані певні кримінально-правові заборони, не тільки порушує інтереси власників підприємств, а й підриває засади добросовісної конкуренції в економіці. Відповідний склад злочину сконструйовано як формальний або навіть усічений; у будь-якому разі поведінка особи, зумовлена отриманою (обіцяною) винагородою, і заподіяна довірителю шкода на кваліфікацію вчиненого як закінченого злочину не впливає.
Розділ 2 «Аналіз складів злочину «Підкуп службової особи юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми» складається із трьох підрозділів.
У підрозділі 2.1 «Об’єктивні ознаки підкупу службової особи юридичної особи приватного права» аналізуються висловлені в літературі підходи щодо розуміння родового об’єкта злочинів у сфері службової діяльності та професійної діяльності, пов’язаної з наданням публічних послуг. Визначено основний безпосередній об’єкт злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України. Встановлено, що додатковим обов’язковим об’єктом одержання неправомірної вигоди службовою особою юридичної особи приватного права, поєднаного з вимаганням, виступають права і законні інтереси особи.
Розкрито поняття неправомірної вигоди як предмета досліджуваного злочину. Встановлено, що основною причиною, яка спонукала законодавця замінити термін «хабар» поняттям «неправомірна вигода», стало обмежувальне судове тлумачення останнього. З метою розв’язання позначеної проблеми запропоновано нову редакцію примітки до ст. 368-3 КК України та вказано на недоцільність згадування у відповідному законодавчому визначенні нематеріальних активів.
Проведено кримінально-правове дослідження ознак об’єктивної сторони підкупу службової особи юридичної особи приватного права. Враховуючи дискусії з питання, чи охоплює назва ст. 368-3 КК України поведінку того, хто одержує неправомірну вигоду, приймає відповідну пропозицію чи обіцянку (так званий пасивний підкуп), запропоновано уточнити назву ст. 368-3 КК України.
Наведено аргументи на користь уніфікованого підходу щодо кримінально-правової оцінки близьких за змістом злочинних порушень антикорупційного законодавства, якими є діяння, передбачені ч. 1 ст. 368-3 КК України. Підтримана законодавча позиція, згідно з якою забороненою формою поведінки визнається і прийняття відповідним суб’єктом пропозиції (обіцянки) надати їй або третій особі неправомірну вигоду. Встановлено, що дії особи, яка спочатку висловила пропозицію (обіцянку) неправомірної вигоди, а потім (після згоди службової особи юридичної особи приватного права отримати її) намагалась надати неправомірну вигоду, однак злочин у цій частині не був закінчений із причин, що не залежали від волі винного, треба кваліфікувати лише за ч. 1 ст. 368-3 КК України без додаткового інкримінування ст. 15, ч. 1 ст. 368-3 КК України.
Запропоновано варіант усунення неузгодженості між назвою ст. 368-3 КК України та диспозицією ч. 3 цієї статті КК України з питання про обумовленість поведінки одержувача неправомірної вигоди. Оскільки поведінка, за яку службова особа юридичної особи приватного права одержує неправомірну вигоду, повинна включати можливість використання цією особою свого службового авторитету, зв’язків з іншими службовими особами, інших можливостей, обумовлених займаною посадою, запропоновано відповідним чином уточнити диспозицію ч. 3 ст. 368-3 КК України.
У підрозділі 2.2 «Суб’єктивні ознаки підкупу службової особи юридичної особи приватного права» проведено аналіз ознак суб’єкта та суб’єктивної сторони складів злочину, передбаченого ст. 368-3 КК України.
Із урахуванням визначень службової особи, наведених у ч. 3 ст. 18 КК України, ч. 1 примітки до ст. 364 КК України і ч. 1 ст. 4 Закону України «Про засади запобігання та протидії корупції», службовими особами юридичних осіб приватного права незалежно від організаційно-правової форми запропоновано визнавати осіб, які займають посади, пов’язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, на підприємствах, в установах чи організаціях, які не є державними чи комунальними або прирівняними до останніх (абз. 2 ч. 1 примітки до ст. 364 КК), а також осіб, які виконують організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції за спеціальним повноваженням. На думку дисертанта, для правильного розуміння поняття службової особи юридичної особи приватного права в ЦК України доцільно провести більш чітке розмежування між юридичними особами публічного і приватного права.
Аргументовано доцільність виключення з назви і диспозиції ст. 368-3 КК України словосполучення «незалежно від організаційно-правової форми».
Доведено, що фізичні особи – підприємці не повинні нести відповідальність за ч. 3 (ч. 4) ст. 368-3 КК України. Водночас законодавче визначення поняття службової особи, закріплене у ч. 3 ст. 18 КК України, вказує на можливість кваліфікації діянь таких осіб за деякими нормами Розділу XVII Особливої частини КК України (наприклад, ст. 366).
Підтримано думку про помилковість віднесення арбітражного керуючого до категорії осіб, які здійснюють професійну діяльність, пов’язану з наданням публічних послуг, та запропоновано визнавати його суб’єктом злочинів, передбачених ст. 364, ст. 364-1, ст. 368 або ст. 368-3 КК України (залежно від того, до яких юридичних осіб належить підприємство-боржник).
Встановлено, що за рахунок вказівки у ст. ст. 354, 368, ст. 368-3, ст. 368-4 КК України на третіх осіб законодавець легалізував максимально широке розуміння корисливого мотиву в складах корупційних злочинів.
У підрозділі 2.3 «Кваліфікуючі ознаки підкупу службової особи юридичної особи приватного права» досліджено зміст повторності, вчинення злочину за попередньою змовою групою осіб та вимагання.
Запропоновано уточнити законодавче визначення повторності злочинів (ст. 32 КК України) таким чином, щоб складовими цієї форми множинності злочинів не визнавались злочини, стосовно яких сплили встановлені законом строки давності, і, навпаки, охоплювались злочини, за які особу було умовно звільнено від кримінальної відповідальності.
Дисертант поділяє наукову позицію, згідно з якою до складу групи осіб, котрі вчиняють злочин, діючи за попередньою змовою (ч. 2 ст. 28 КК України), можуть входити лише співвиконавці. Зважаючи на викладене, співвиконавцями передбаченого ч. 4 ст. 368-3 КК України злочину, вчинюваного за попередньою змовою групою осіб, потрібно визнавати службових осіб юридичної особи приватного права, які одержують неправомірну вигоду.
Вимагання неправомірної вигоди повинне мати місце лише в разі вимоги щодо надання неправомірної вигоди з погрозою вчинення дій (бездіяльності), якщо це ставить у небезпеку законні інтереси того, в кого вимагають неправомірну вигоду, про що доцільно вказати у ч. 5 примітки до ст. 354 КК України. Також законодавче визначення вимагання неправомірної вигоди потребує узгодження із ч. 5 ст. 354, ч. 5 ст. 368-3, ч. 5 ст. 368-4 і ч. 5 ст. 369 КК України, у яких йдеться про звільнення від кримінальної відповідальності того, хто пропонує, обіцяє або надає неправомірну вигоду (а не лише надає її).
Встановлено, що вимога службовою особою юридичної особи приватного права з погрозою використання дискреційних повноважень, ставлячи у небезпеку законні інтереси особи та означаючи погрозу вчинення незаконного діяння по службі, має розцінюватись як вимагання неправомірної вигоди. Доведено безпідставність криміналізації вимагання неправомірної вигоди як окремого прояву корупційної поведінки, оскільки таке діяння вже визнається злочинним (зокрема, відповідно до ч. 2 ст. 189 КК України).
Розділ 3 «Особливості застосування окремих заходів кримінально-правового впливу до осіб, які вчинили підкуп службової особи юридичної особи приватного права» складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Покарання за підкуп службової особи юридичної особи приватного права та його призначення» проаналізовано види і розміри покарань, передбачені санкціями ст. 368-3 КК України, а також особливості їх призначення.
Встановлено, що Законом України від 13 травня 2014 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у сфері державної антикорупційної політики у зв’язку з виконанням Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України» усунуто головний недолік конструювання санкцій попередньої редакції ст. 368-3 КК України – їх безальтернативність у вигляді передбачення лише одного виду основного покарання – штрафу, який вважається найменш суворим видом покарання та при призначенні і виконанні якого виникало чимало проблем.
Встановлено, що за своєю структурою залежно від кількості видів основного покарання санкції всіх частин ст. 368-3 КК України є альтернативними, а залежно від ступеня визначеності розмірів покарання – відносно визначеними. Залежно від вказівки на додаткові покарання, а також від обов’язковості їх призначення санкції ч. 1 та ч. 2 ст. 368-3 КК України є простими; санкція ч. 3 ст. 368-3 КК України – імперативно кумулятивна, а санкція ч. 4 ст. 368-3 КК України – імперативно кумулятивна з двома додатковими покараннями.
У підрозділі 3.2 «Звільнення від кримінальної відповідальності за підкуп службової особи юридичної особи приватного права» передусім висвітлено особливості застосування ст.ст. 45, 47, 48 КК України щодо осіб, які вчинили досліджуваний злочин. Пропонується виключити з КК України ст. 47, зважаючи на її архаїчність. Встановлено, що для звільнення від кримінальної відповідальності за ст. 48 КК України не завжди достатньою умовою слід вважати звільнення особи із займаної посади.
Аргументовано, що звільнення від кримінальної відповідальності на підставі ч. 5 ст. 368-3 КК України є обов’язком суду. Розкриті дві обов’язкові умови, сукупність яких становить підставу такого звільнення. Оскільки використане в ч. 5 ст. 368-3 КК України словосполучення «дії щодо вимагання неправомірної вигоди» не враховує можливість завуальованого вимагання, запропоновано замінити його зворотом «було вчинено вимагання неправомірної вигоди». Вказано на неприйнятність точки зору, згідно з якою особа, яка пропонувала чи надала неправомірну вигоду, не підлягає кримінальній відповідальності, якщо стосовно неї мало місце вимагання неправомірної вигоди, нібито через незлочинність поведінки такої особи.
Обґрунтовано позицію про повернення при звільненні від кримінальної відповідальності до підходу, який був відображений у ч. 5 ст. 368-3 КК України як компромісній нормі до ухвалення Закону України від 18 квітня 2013 року № 1261-VII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо приведення національного законодавства у відповідність із стандартами Кримінальної конвенції про боротьбу з корупцією».