ЄВЕНКО ДМИТРО ВОЛОДИМИРОВИЧ КОНСТИТУЦІЙНО-ПРАВОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОБОРОННОЇ ФУНКЦІЇ УКРАЇНИ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертаційного дослідження, розкрито ступінь наукової розробки проблеми, вказано зв’язок з науковими планами та програмами, визначено мету й завдання дослідження, його об’єкт, предмет, методологічні основи, сформульовано наукову новизну отриманих результатів, їх теоретичне і практичне значення, наведено дані щодо апробації та публікації результатів дослідження, зазначено структуру та обсяг дисертації.
Розділ I. «Теоретичні підходи до розуміння конституційно-правового забезпечення оборонної функції держави» складається з трьох підрозділів і присвячений дослідженню феноменології функції оборони держави, історико-правових аспектів становлення воєнної організації суспільства як онтологічної основи оборонної функції держави і визначенню гносеологічних та аксіологічних параметрів конституційно-правового забезпечення оборонної функції держави.
У підрозділі 1.1 «Феноменологія функції оборони держави» висвітлено основні доктринальні підходи до визначення понять «функція держави» і «оборонна функція держави». Встановлено, що вказані функції слід розглядати через загальну динамічну природу цього феномену з урахуванням відповідної поліпредметності, що залежить від акцентів, які мають місце в доктринальних підходах (онтологічному, історичному, аксіологічному, соціальному, телеологічному, мотиваційному, функціонально-процесуальному, діяльнісному, процедурно-процесуальному, управлінському та інших чинниках держави).
2. Системний аналіз оборонної (воєнної оборони держави) функції держави дає змогу визначити її аспекти: а) важливе місце, яке вона займає серед функцій держави; б) напрямок діяльності держави щодо захисту своєї незалежності та територіальної цілісності; в) основні складові: захист державою своєї незалежності (у контексті здійснення відповідної діяльності у відповідних формах, що спираються на норми права) та захист державою своєї територіальної цілісності (у контексті здійснення відповідного комплексу заходів нормативного та неправового характеру); г) прямий вихід на феноменологію державного суверенітету, що лежить в основі існування та функціонування сучасної державності; ґ) постійний характер; д) історичну домінацію як першої зовнішньої функції держави; е) комплексний характер відносно внутрішньої і зовнішньої частини в контексті її реалізації; є) поєднання в історичній ретроспективі з функцією захвату чужих територій; ж) можливість до розвитку в контексті виокремлення з неї функції співробітництва з іншими державами як напрямку діяльності держави щодо узгодження зусиль з іншими державами-контрагентами в сферах загальних інтересів; з) феноменологічний характер її як комплексної та змішаної функції держави, яка має як зовнішній, так й внутрішній прояв, функціонування та розвиток; и) здійснення за допомогою правових форм правотворчої (законодавчої), правозастосовної, правоохоронної діяльності; і) здійснення за рахунок неправових (організаційних) форм організаційно-регламентаційної, організаційно-господарської, організаційно-ідеологічної діяльності.
3. У підрозділі 1.2 «Воєнна організація суспільства як онтологічна основа оборонної функції держави: історико-правові аспекти» наголошується на тому, що становлення та розвиток воєнної організації як такої виступає основоположним чинником виникнення оборонної функції держави, а також військової організації додержавного, а потім і державно організованого суспільства, що іманентно супроводжує існування людської цивілізації.
Погоджуючись з доктринальною позицією, що воєнною організацією держави є сукупність збройних, а також військово-політичних, військово-економічних, військово-наукових та ін. органів, установ та інститутів держави, що займаються військовою діяльністю, автор зазначає, що її основним елементом є збройна організація держави, до якої входять збройні формування, передбачені державним законодавством, а також військово-адміністративні, військово-правові органи. Він виділяє елементний склад воєнної організації, до якої відносить такі інститути: а) збройні сили, які виступають в якості ядра і першого елемента складу військової організації (військовий компонент); б) система життєзабезпечення збройної організації держави, провідною ланкою якої виступає військово-промисловий комплекс і частина інших галузей економіки та науки, що переважно працюють у військовій області (матеріально-тиловий компонент); в) органи та установи державної влади, політичні органи та організації, що безпосередньо займаються питаннями оборони і безпеки країни, виступають третім елементом воєнної організації держави (управлінський компонент).
Автор доводить, що діяльність військової організації забезпечує необхідний рівень обороноздатності держави, її військову могутність і бойову могутність збройних сил. Тому обороноздатність держави слід розуміти як ступень її підготовленості до захисту від агресії і фактично як онтологічну підставу для виникнення її оборонної функції. Саме у цьому контексті було досліджено співвідношення понять оборони держави та її обороноздатності. Вказується, що виходячи з методологічних позицій формальної логіки, між цими двома феноменами існує глибинний та діалектично обумовлений взаємозв’язок. Встановлено також дихотомічний характер обороноздатності держави. З одного боку, це здатність держави до захисту у разі збройної агресії або збройного конфлікту. З іншого – можливість вести активні бойові дії проти ворога як на своїй території, так і на території держави-агресора.
Звертаючи увагу на феномен обороноздатності держави в структурно-нормативному її розумінні, автор зазначає, що вона складається з матеріальних і духовних елементів і є сукупністю військового, економічного, соціального та морально-політичного потенціалу у сфері оборони та належних умов для його реалізації. Разом з тим, він вважає, що такий підхід онтологічно і функціонально (діяльнісно) зумовлює і об’єктивно детермінує формування швидше мілітарної, воєнної, комплексної, ніж власне оборонної функції держави.
Взаємовідносини досліджуваних феноменів можуть бути відображені й у вигляді своєрідної «мотрійки», складовими елементами якої виступають: а) «воєнна організація держави» як сукупність різних державних органів, основною метою яких є забезпечення становлення, функціонування та реалізації воєнної функції держави; б) «обороноздатність держави» як сформований якісний результат діяльності її воєнної організації; в) «воєнна (оборонна) функція держави» як аксіологічна й епістемологічна якість її обороноздатності.
Проведення дослідження ролі воєнної організації на прикладах Стародавньої Греції та стародавнього Риму підтверджує її особливе значення як для становлення оборонної функції держави, так і для існування й функціонування феномену державності.
Підрозділ 1.3 «Конституційно-правове забезпечення оборонної функції держави: до визначення гносеологічних та аксіологічних параметрів» присвячено визначенню феномена конституційно-правового забезпечення функцій держави в сфері оборони і дослідженню його пізнавальних та ціннісних характеристик.
Встановлено, що саме функціональний, діяльнісний, нелінійний, багатомірний аспекти реалізації функцій держави обґрунтовують, обумовлюють, а фактично й детермінують проблематику конституційно-правового забезпечення функцій, серед яких оборонна займає особливе місце. Це обумовлено низкою факторів, які характеризуються критеріальною властивістю, бо оборонна функція: з позицій історичної ретроспективи –в її онтологічному розумінні (як напад на інші держави, так й оборона від нападу інших держав) є однією з перших та давніх функцій держави, завдяки формуванню якої існує та розвивається сучасна державність та сучасна людська цивілізація; з позицій об’єктного складу – виконує завдання, що є екзистенційними, тобто життєво значимими для існування держави та її народу; з позицій суб’єктного складу – для її реалізації задіяне широке коло суб’єктів, починаючи від органів політичного керівництва, органів воєнного керівництва, і закінчуючи особовим складом збройних сил держави, об’єктами військової промисловості та оборонного комплексу держави; з гносеологічних позицій – її стан є свідоцтвом можливостей для незалежного існування держави серед міжнародної спільноти як суверенного суб’єкта; з онтологічних позицій – у її системному розумінні (внутрішній і зовнішній аспекти) супроводжує та буде супроводжувати існування держави та функціонування державності весь період їх історичного дискурсу; з аксіологічних позицій – є однією з найцінніших і найважливіших функцій держави, що забезпечує її існування в мирний період та дає змогу захистити її у випадку агресії; з праксеологічних позицій – дає можливість стабільного функціонування держави та забезпечує для її публічної влади змогу реалізувати відповідний кадастр всіх інших функцій держави в ординарних умовах миру, або захищати державність в екстраординарних умовах – стані війни; з комунікативних позицій – фактично пов’язує всі функції держави між собою: або у процесуальному аспекті, або у контексті взаємодії – через координацію, реординацію або субординацію взаємовідносин суб’єктів права; з управлінських позицій – її становлення, реалізація і розвиток можливі лише за умови ефективної управлінської діяльності, яка спрямована на досягнення телеологічних домінант оборони держави, формування її воєнного потенціалу, та яка, здійснюється належними суб’єктами, що володіють відповідними повноваженнями; з легалістської позиції – виходячи з її екзистенційної ролі й особливої аксіологічної значущості для існування та стабільного функціонування держави і суспільства, її регламентація та правова легалізація повинна здійснюватись переважно конституційно-правовими нормами; з функціонально-нормативної позиції – вона повинна не тільки регламентуватись, а й регулюватись та реалізуватись, тобто нормативно супроводжуватись, а точніше, забезпечуватись за допомогою організаційних та організаційно-правових форм діяльності відповідних належних суб’єктів права держави.
Автор вважає, що феномен конституційно-правового забезпечення оборонної функції держави у його семантичному та онтофункціональному розумінні, насамперед, базується на феномені конституційно-правового регулювання.
Зазначається, що «конституційно-правове забезпечення» формує відповідний феномен, що означає системний комплекс відповідної діяльності, що має відповідну телеологічну домінанту із забезпечення реалізації та досягнення відповідного результату. Звідсіля можна визначити, що конституційно-правове забезпечення оборонної функції держави – це цілеспрямована, телеологічно обґрунтована діяльність компетентних органів держави, що здійснюється ними на основі Конституції України та її законодавства у відповідних організаційно-правових формах з метою забезпечення обороноздатності та воєнної безпеки держави у мирний та воєнний час.