ФІЛІНОВИЧ ВАЛЕРІЯ ВІКТОРІВНА ВЕБ-САЙТ ЯК ОСОБЛИВИЙ ОБ’ЄКТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, проаналізовано ступінь її наукової розробки, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, теоретичну та нормативну основу дослідження, викладено основні положення, винесені на захист, а також практичні рекомендації, сформульовані у процесі дослідження, зазначено структуру дисертації.
Перший розділ «Загальні положення про веб-сайт як об’єкт приватноправових відносин», що складається із трьох підрозділів, присвячено теоретичному дослідженню положення веб-сайту у приватному праві.
На початку підрозділу 1.1 «Веб-сайт як особлива форма організації електронної інформації» автор зазначає про необхідність розвитку інформаційного суспільства і робить висновок, що для досягнення такої мети необхідно розвивати і усіляко сприяти посиленню ролі Інтернету, а з нею і веб-сайтів, як її основної діючої одиниці.
Далі автор наводить визначення найбільш важливих для розуміння проблематики термінів, а також наявні у різних сферах суспільних відносин дефініції веб-сайту. Дослідження автора дає змогу говорити про відсутність у законодавстві України єдиного загальноприйнятого визначення веб-сайту. Особливу увагу приділено веб-додаткам до соціальних мереж, як особливого виду веб-сайтів, які сьогодні успішно з ним конкурують і можуть зрештою їх повністю замінити. Автор_робить висновок, що без відповідного правового регулювання сфери відносин щодо веб-сайтів Україна не зможе досягти бажаних результатів на шляху до перетворення свого суспільства на інформаційне.
У підрозділі 1.2 «Підходи до розуміння поняття веб-сайту та визначення його місця у правовій доктрині» дисертант зазначає, що у науці цивільного права відсутня єдина думка з приводу як правової природи веб¬сайту, так і щодо віднесення його до певної групи цивільних прав. У доктрині приватного права веб-сайт розуміється і як джерело масової інформації, і як місце для зберігання інформації або розміщення об'єктів, які охороняються, і як особливий результат інтелектуальної діяльності, що вміщує в себе різні види об'єктів, а також як комплекс об'єктів виключних прав і майна. Детальний аналіз законодавства України та країн СНД дає змогу говорити про розуміння веб-ресурсу у якості джерела інформації; офіційного сайту організації в Інтернеті; сторінки організації в такій мережі; веб-вузла та веб-сторінки. На основі норм ЗУ "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та деяких інших, автор робить висновок про можливість віднесення веб-сайтів до ЗМІ, якщо ті задовольняють критерії періодичності та кількості, в результаті чого підлягають державній реєстрації.
Далі автор розглядає веб-сайт як цифровий твір та майновий комплекс, на основі дослідження праць П.В. Бабарикіна. Визначення поняття веб-сайту через співставленням його із поняттям доменного імені зроблено на основі норм ЗУ «Про телекомунікації» та документів Інтернет корпорації з присвоєння імен та номерів (ICANN). Далі автор наводить власне визначення поняття веб-сайту на основі усіх розглянутих підходів: як сукупності програмних та апаратних засобів, а також змістового наповнення («контенту»), які формують собою єдиний об’єкт ІВ, є розміщеними на сервері, а доступ користувачів до них можливий через онлайн-«перехід» за унікальною адресою у Інтернеті («доменне ім’я»).
На основі наявних джерел автор доходить висновку про те, що веб-сайт розуміється як особливий вид збірників, а отже як особливий тип об’єкту авторського права.
Другий розділ «Внутрішнє законодавство країн у сфері регулювання відносин, що виникають з приводу веб-сайту» складається із чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню законодавства нашої держави, країн Європи та СНД, а також США. Зокрема, автор детально викладає основні тенденції правового регулювання веб-сайтів вказаних суб’єктів та робить аналіз їх нормативних актів.
У підрозділі 2.1 «Веб-сайт як об’єкт цивільно-правових відносин в законодавстві України» автор зазначає, що жоден нормативно-правовий акт сфери авторського права серед його об'єктів не згадує веб-сайти. Далі вказується, що Міністерство юстиції України відсилає щодо даного питання до Наказу Державного комітету інформаційної політики, телебачення та радіомовлення України, Державного комітету зв'язку та інформатизації України № 327/225, який містить визначення веб-сайту як сукупності програмних та апаратних засобів з унікальною адресою у Інтернеті. Аналіз автором судових рішень свідчить про те, що судді не в змозі всебічно розглянути відповідні спори, адже є складності і у наданні доказів, і у тонкощах «електронних» порушень. Особлива увага приділена автором справі файлообмінника EX.ua.
Далі автор аналізує положення проекту Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо захисту авторського права і суміжних прав у Інтернеті», і його правило, що якщо людина виявить порушення своїх прав у Інтернеті, то буде мати право звернутись до провайдера, а після - й до спеціально створеної для вирішення відповідних спорів Установи, із заявою про таке порушення.
Завершує даний підрозділ автор висновком про необхідність введення більш жорсткої процедури реєстрації доменних імен, адже сьогодні будь-хто може з легкістю зареєструвати на своє ім’я (навіть на фіктивне) домен і розміщувати там нелегальний контент.
Підрозділ 2.2 «Внутрішнє законодавство країн Європи у сфері регулювання відносин з приводу веб-сайту» починається із розгляду підходів до розуміння авторського права у континентальній правовій сім’ї та англо- американській. Так, останній захищає автора оригінального творіння. Цей захист поширюється як на опубліковані, так і на неопубліковані об’єкти. У країнах Європи підхід базується на прив’язаності авторського права до особи творця, а не до твору.
Далі автор переходить до розгляду європейських підходів щодо місця веб-сайту. Зазначається, що правове регулювання поширення інформації в Інтернеті засноване на трьох особливих принципах, які гарантують будь-якій державі право на створення комп'ютерних мереж на своїй території; участь у міжнародному обміні електронними даними; захист від шкідливої та суспільно небезпечної інформації.
Аналіз закону про авторське право Франції зазначає, що об'єкти, які захищені авторським правом, і які були викладені в Інтернет, захищаються нарівні з іншими творами. Ратифікований у 2009 році закон HADOPI (фр. «Закон, що сприяє захисту авторських прав в інтернеті») передбачає чотирьох-етапну процедуру боротьби із розміщенням контрафактних матеріалів. Але у ньому порушується принцип презумпції невинуватості, тому з’явився HADOPI-2, за яким рішення про відключення мають приймати суди і діє «процедура п'яти хвилин».
Закон про авторське право 2003 р. Великобританії містить статтю стаття, згідно якої передача інформації від однієї особи до іншої не є порушенням прав автора. Діє в країні і Закон про Цифрову економіку, основною суттю якого є накладання спеціального обов’язку на інтернет- провайдерів по відключенню абонентів, якщо ті будуть визнані винними у незаконному обміні файлами. Також закон встановлює нову систему нормативних актів для спрощення процедури виявлення та судового покарання порушників-рецидивістів авторських прав в Інтернеті і засновує новий судовий процес по обробці апеляцій.
У Німеччині діє Закон про авторське право 2007 року, який передбачає тюремне ув'язнення або грошове покарання тому, хто без дозволу правовласника копіює із веб-сайтів медіапродукцію. ФРН також перейняла у Франції систему «трьох попереджень». Далі автором розглянуто законодавство Іспанії, а саме закон «Sinde Law» проти сайтів. які містять в собі посилання на нелегальні матеріали, захищені в режимі авторського права, тим самим отримуючи прямий або непрямий прибуток.
На противагу вказаним країнам автор наводить аналіз законодавства Швейцарії, яка стала на бік користувачів, зазначивши у 2011 р. що безкоштовне копіювання авторської продукції в Інтернеті є законним і не має переслідуватися із боку правовласників. Автор робить висновок про необхідність вдосконалення діючого законодавства вказаних країн, а також технічних засобів, які б дозволили відстежувати дії із контентом в Інтернеті.
У підрозділі 2.3 «Законодавство США у сфері регулювання відносин з приводу веб-сайтів» автор зазначає, що дана країна володіє найбільш прогресивними та жорсткими методами регулювання відносин з приводу веб-сайтів. У 1988 р. в цілях імплементації угод ВОІВ 1996 р. був прийнятий Закон про Авторське право в цифрову епоху. Одним із найважливіших положень Закону є те, що охороні підлягають усі об'єкти авторського права, які розміщені в Інтернеті. Розділ II закону додає новий параграф № 512 у
Закон про авторське право 1976 р., щодо створення чотирьох нових видів обмежень відповідальності за порушення авторських прав провайдерами. Автор приділяє увагу й наявній у США судовій практиці. Однією із перших справ щодо порушення закону стала справа США проти Елкомсофт і Дмитра Склярова, який був затриманий за звинуваченням у порушенні захисту формату файлу електронних документів фірми Adobe. Також автором розглянуті Закон проти онлайн-піратства та Закон про захист авторського права.
Автор звершує даний підрозділ висновком про те, що американське законодавство щодо веб-сайтів є одним із найбільш вдалих. Більшість нормативних актів США спрямовані на конкретизацію об’єкту правової охорони та на скорішу ліквідацію порушення авторських прав.
У підрозділі 2.4 «Веб-сайт як об’єкт авторського права у законодавстві країн СНД» автор аналізує законодавство вказаних держав і доходить висновку, що в останній час вони активізували свою діяльність у галузі захисту прав щодо веб-сайтів та взагалі Інтернету. Більш детальна увага приділена документам Російської Федерації (РФ) та її Закону «Про авторське право і суміжні права», Цивільний кодекс РФ та іншим документам. Автор доходить висновку, що права на веб-сайт в цілому і на окремі матеріали, що розміщені на ньому, якщо вони створені в процесі творчої діяльності, підлягають авторсько-правовій охороні за законодавством країни. Порушення принесе із собою кримінальну, адміністративну, або цивільну відповідальність. Федеральний Закон № 342640-6 покликаний змінити деякі положення Цивільного кодексу, Цивільного процесуального кодексу та деяких інших документів, основним внеском його автор вважає надання визначення поняттю «веб-сайт» та введення в дію нового терміну «інформаційний посередник». Важливим є і «Закон про інтернет-піратство», який встановлює правові основи для обмеження доступу до веб-сайтів, на яких розміщено із порушенням авторських прав відеоматеріали. У висновку автор зазначає, що в жодній із країн СНД немає нормативного акту, що стосується конкретно веб-сайта, а тому кількість прогалин у законодавстві є великою.
Третій розділ «Міжнародно-правова охорона веб-сайтів»
складається із двох підрозділів і присвячений дослідженню питання правової охорони веб-сайтів у документах ВОІВ та Євросоюзу.
У підрозділі 3.1 «Документи ВОІВ щодо правової охорони веб-сайтів» автор висвітлює положення Договору ВОІВ про виконання і фонограми та Договору ВОІВ про авторське право 1996 р. Вони одними із перших зазначили обов’язок Договірних сторін передбачати засоби правового захисту від дій по обходу технічних засобів, які можуть бути використані для обходу обмежень, що були встановлені правовласником. Далі дослідник аналізує, які з «традиційних» прав авторів найбільшою мірою підходить для охорони творів і об'єктів суміжних прав на веб-сайтах і зазначає, що такими є право на розповсюдження, відтворення, доведення до загального відому. Важливим внеском вважається фіксація у договорах виняткового права авторів, виконавців і виробників фонограм розміщувати свої твори, виконання та фонограми в телекомунікаційних цифрових мережах, зокрема на веб-сайтах.
Також автором було проаналізовано Єдину Політику Розгляду Спорів про доменні імена (UDRP), створену ВОІВ разом із ICANN. Її основним здобутком є створення особливої системи позасудового регулювання спорів про реєстрацію доменів із недобросовісними намірами.
Підрозділ 3.2 «Документи Євросоюзу щодо правової охорони веб- сайтів» присвячено дослідженню основних документів, прийнятих в рамках ЄС, що стосуються правового регулювання веб-сайтів.
Автор зазначає, що в країнах Європи за останнє десятиліття істотно збільшився об’єм контрафактних товарів, однією із причин чого є всеосяжна доступність Інтернету як засобу розповсюдження таких матеріалів. Тому в рамках ЄС була прийнята Директива Європейського парламенту та Ради ЄС № 2001/29 / ЄС від 22.05.2001 р. про гармонізацію окремих аспектів авторського права і суміжних прав в інформаційному суспільстві. Вона згадує тільки виключне право на відтворення, на повідомлення для загального відома по дротах або засобами бездротового зв'язку, «право надання доступу» до об’єктів, що охороняються за допомогою цифрових інтерактивних мереж, виключне право на розповсюдження. Вона виходить із неможливості застосування права на розповсюдження у цифровому середовищі. Директива прямо вказує, що право на відтворення не застосовується у цифрових мережах у випадку, якщо таке відтворення має проміжний характер, є невід'ємною частиною технологічного процесу, здійснюється з метою уможливити ефективну передачу даних між різними особами в Інтернеті. Автор вважає, що такий підхід видається кращим у порівнянні із підходом Договорів ВОІВ, які обійшли проблему мовчанням.
У Директиві зазначені правила, щодо охорони технічних засобів захисту авторських і суміжних прав, на відміну від Договорів забороняються не тільки дії по обходу технологічних засобів, але й виготовлення, імпорт, розповсюдження, продаж, прокат, реклама з метою продажу або проката, а також володіння в комерційних цілях пристроями тощо.
Дисертант аналізує і Директиву 2014/26/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 26.02.2014 про колективне управління авторськими та суміжними правами і мультитерріторіальном ліцензування прав на музичні твори з метою онлайнового використання на внутрішньому ринку, дійшовши висновку, що вона має на меті підвищення прозорості та ефективності функціонування організацій колективного управління та спрощення транскордонного ліцензування при використанні музичних творів в Інтернеті.
Четвертий розділ «Перехід права власності на веб-сайт та захист відповідних прав» складається із трьох підрозділів і присвячений дослідженню питання передачі та способів захисту прав на веб-сайт, а також доменне ім’я.
У підрозділі 4.1 «Договір про передачу прав на веб-сайт» автор аналізує підходи до визначення виду такого договору. Деякі юристи вважають його договором підряду (М. Новицька, М. Ніколаєв, В. Калятин), інші - авторським договором (О. Любич). Питання авторського договору на розробку веб-сайту автором розглянуто у трьох аспектах: коли фізична особа, творчою працею якої створено твір, є працівником організації; не є працівником організації, сам твір (веб-сайт) ще не створено; не є працівником організації, а веб-сайт уже створено.
Далі дисертант доходить висновку, що особами, які можуть передавати економічні авторські права за авторським договором є автори, їх спадкоємці та інші правовласники. Спираючись на статтю п. 2. ст. 33 Закону «Про авторське право та суміжні права», автор дослідження зазначає, що у випадку із договором про створення веб-сайту, необхідна наявність згоди сторін із таким істотними умовами, як строк дії договору, спосіб використання твору, територія, на яку поширюватиметься право, що передається, розмір і порядок виплати авторської винагороди тощо. На думку дисертантки окрім перерахованих умов, слід передбачити також інші: сторонам варто зазначити в угоді перелік конкретних майнових прав і способів, якими можуть використовуватися твори, права на які передаються. У дисертації зазначається перелік прав та обов’язків, які варто внести у договір та зауважується необхідність передбачити безстрокові умови про збереження автором у таємниці конфіденційної інформації, яка стала йому відома у результаті укладення такого договору. Прогресивним на думку автора буде надання реєстрації веб-сайту в якості комплексу майнових прав.
У підрозділі 4.2 «Перехід прав на доменне ім’я» автор зазначає, що істотна особливість правової охорони доменних найменувань полягає в тому, що така охорона будується здебільшого на основі судової та арбітражної практики, а спеціальних норм про передачу прав саме на домен в законодавстві України, а також країн СНД не міститься.
Щодо типу угоди, якою мають бути оформлені відповідні відносини, то згідно підходу В. Єфременко має бути укладений договір купівлі-продажу прав адміністрування доменних імен, тобто делегування доменного імені (підхід Центра інтернет-імен України); або можна укласти договір реєстрації доменного імені; мова йде про договір уступки прав на доменне ім’я. Дисертант зазначає, що не можна просто укласти договір купівлі-продажу доменного імені, адже вони не можуть перебувати у власності певної особи. Їх можливо лише делегувати на певний термін. Дисертантом зазначений і підхід А. Серго, згідно якого відповідні права можуть бути передані: за судовим рішенням; у разі купівлі-продажу підприємства, якщо відповідне доменне ім’я входить до складу його майнового комплексу; аналогічно до попереднього, при зміні форми власності підприємств.
У підрозділі 4.3 «Способи захисту прав, що виникають з приводу веб- сайтів» автор розглядає попередні (превентивні) та безпосередні заходи від можливих зазіхань на порушення прав. Найбільш ефективними методами на думку автора є запропоновані О.М. Пастуховим і полягають у: проставленні «цифрових водяних знаків», криптографічне перетворення матеріалів, надання обмеженого доступу до веб-сайту та його контенту, розміщення на веб-сайті матеріалів із функціональними обмеженнями, створення веб- депозитаріїв, застосування цифрового підпису.
Далі автор наводить власну схему кроків по убезпеченню прав власника веб-сайту. Починати варто із проставляння Копірайту (©), і, за можливості, реєстрації домену у вигляді торговельної марки. Наступним кроком є реєстрації авторських прав на контент. Далі є можливою реєстрація назви веб-сайту у якості ЗМІ. Крок шостий передбачає укладання ліцензійного договору із автором контенту. Незайвим є повідомлення на веб- сайті про належні правовласникові права, а також правила використання вмісту та інформації, розміщеної на ресурсі. Останнім кроком є ліцензійна угода із користувачем. Такий документ допоможе власникові веб-ресурсу обумовити питання використання належних йому об’єктів інтелектуальної власності, а отже і захистити свої права.
Далі автор погоджується із тезою Д. Гадомського, що між стадіями пасивного та активного захистів є і така, як звернення до порушника у вигляді направлення листа, а після - і претензії. Активний захист слід починати із звернення до адміністратора доменного імені, під якими розміщено веб-ресурс порушника. За відсутності результатів - звертатися до суду. Але підкріпити свої вимоги варто даними щодо виявлення ім'я та адреси конкретного порушника, підтвердження наявність відповідних прав та доказами порушення.