ДУБОВА ІРИНА ОЛЕКСАНДРІВНА ФОЛЬКЛОРИЗМ ТВОРЧОСТІ СТЕПАНА РУДАНСЬКОГО

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено теоретико-методологічну основу дослідження, сформульовано його мету та завдання, конкретизовано теоретичну та практичну цінність, подано інформацію про апробацію результатів наукового пошуку, структуру й обсяг дисертації.
Перший розділ дослідження – «Проблема «Література і фольклор»: теоретична рецепція, історичні проекції» – складається з трьох підрозділів.
У підрозділі 1.1 «Буття фольклору в літературі: теоретико-функціональні аспекти» з’ясовано, що сучасне науково об’єктивне теоретико-методологічне осмислення проблеми «література і фольклор» ґрунтується на визнанні суміжності цих двох галузей словесності, закономірності – хоч і неоднотипності у різні епохи – їх діахронної ідейно-естетичної взаємодії, починаючи, принаймні, з доби давнього письменства. Народнопоетична творчість була багатим арсеналом прийомів, засобів і художніх принципів при оформленні й оновленні широкого спектра літературних жанрів, образів, стилів тощо, виконувала функцію стимулятора і підойми розвитку письменства на національно-народній основі, виступала активним чинником образного синтезу майстрів слова.
Одна з найбільш значних традицій «книжної» літератури, мистецьки засимільована народна поезія формувала духовний простір усієї культури. «Діалог» фольклору та літератури був неперервним, розбудовувався у нові часи й постійно підлягав численним модифікаціям відповідно до естетичних канонів епохи, потреб естетичного розвитку письменства, жанрово-стильових і ін. його особливостей, творчих авторських задумів, манери індивідуального письма тощо. «Інобуття» фольклору в літературі відкрито чи латентно проявлялося на всіх рівнях художньої структури авторських текстів, творчо видозмінювалося і функціонувало у різних формах – від звичайного переспіву чи наслідування уснопоетичних джерел до глибокої філософської їх трансформації.
Запроваджений на означення феномену «олітературнення» митцями народної творчості термін «фольклоризм» слід розуміти як явище входження та експліцитного й імпліцитного функціонування уснопоетичної традицїі у письменстві, як «текстуалізований» естетичний результат осмислення й опрацювання письменником фольклорних моделей. Неофольклоризм у такому розумінні відрізняється від літературного фольклоризму культивуванням митцями трасформаційних, а не репродуктивних стратегій естетичної співдії письменника й народної творчості. Адекватне наукове декодування феномену має відбуватися на достатньо широкій доказовій базі, з урахуванням еволюційних змін процесу та результативності взаємних впливів двох систем, специфіки літературних родів і видів, індивідуальної вагомості письменницьких внесків та на міждисциплінарній основі.
У підрозділі 1.2 – «Атмосфера фольклоризму в Україні пер. пол. ХІХ ст. й тогочасні наукові осмислення зв’язків літератури з уснопоетичною творчістю» – констатується, що українська народнопоетична творчість від перших десятиліть ХІХ ст. почала входити у різні види мистецтва та літературу. В останню – як першорядний змісто- і формоутворюючий чинник образного синтезу митців, стаючи при тому причетною до формування національної суспільно-культурної ідеології. Поступово у суспільстві сформувалася атмосфера захоплення українським фольклором та його носіями, прийшло визнання з боку митців, дослідників і широкої громадськості вагомого естетичного потенціалу фольклору як квінтесенції духовності української нації, активізувалося різнорідне спілкування з народною традицією, зокрема письменницьке. Уснопоетична творчість українців набула популярності в Європі, вітчизняна «книжна» література романтизму підпорядкувала свою візію творчості інших народів, насамперед, слов’янських, їх змаганням за національне і духовне визволення (С. Руданський, «Сербська пісня»).
Загальнокультурний клімат фольклоризму, пієтет перед уснопоетичною творчістю українського народу стимулював і наукові дослідження перебігу й результативності фольклорно-літературної взаємодії у давні і нові часи, спричинившися до вагомих здобутків фольклористичних шкіл пер. пол. ХІХ ст. в особі їх чільних представників. Аксіоматичним ствердженням української гуманітаристики стало визнання М. Шашкевичем, М. Костомаровим, П. Кулішем та ін. продуктивності й закономірної необхідності міжсистемної співдії.
У свою чергу, наукова рецепція проблеми двосистемного спілкування та вироблені вченими конструктивні методологічні підходи до феномену фольклоризму літератури сприяли розвитку вищої й рафінованішої мистецької вправності в освоєнні народнопоетичної традиції (важливий крок у цьому напрямку здійснив С. Руданський), впливали на існуючі практики її асиміляції та формували нові творчі підходи до неї митців за прикладом Т. Шевченка. Численні літературні твори доби передромантизму й класичного романтизму засвідчили активне зближення двох художніх систем; концентром творчості чільних літераторів ставало «олітературнення» фольклорно-міфологічної стихії. Тривка атмосфера фольклоризму стимулювала С. Руданського до записування зразків подільської пісенності та літературної діяльності, зокрема, за моделями народнопоетичної творчості.
У підрозділі 1.3 – «Здобутки української фольклористики 20 – 60-х рр. ХІХ ст. С. Руданський як фольклорист» – з’ясовано, що у пер. пол. ХІХ ст. набув поширення тип «двоіпостасного» культурного діяча – літератора і в той же час фольклориста (до нього належав і С. Руданський). Ці письменники-вчені фольклорними записами, дослідженням народної поезії та публікацією етнографічних матеріалів, із одного боку, утверджували самостійність і багатство національної культури, підносили любов до Батьківщини і її творчості. З іншого ж, вони й самі творчо надихалися мистецьким освоєнням народної поезії, збагачували його історію.
Українська фольклористика 20 – 60-х рр. ХІХ ст. зусиллями М. Максимовича, І. Срезневського, О. Бодянського, М. Костомарова, П. Куліша спромоглася на глибоке розуміння світоглядних основ й естетичної краси народної поезії, впровадила замість розрізнених підходів цілісне її розуміння, значно розширила коло досліджуваних жанрів, сформулювала принцип історичного вивчення народної словесності тощо. Подільський край із його багатющим фольклором, до плеяди дослідників якого долучився С. Руданський, здобув у ці роки глибшу наукову рецепцію завдяки працям українських і польських учених.
С. Руданський, сформувавшися під визначальними впливами демократичного середовища рідного краю, був не тільки носієм фольклору та його збирачем, а й став фаховим, ерудованим і наполегливим етнографом, про що свідчать його рукописні збірники весільних та ін. пісень, колядок, апокрифів тощо та їх науковий апарат. Як учений він поділяв основні засади культурно-історичної школи фольклористики, від метра котрої – І. Франка – здобув високу оцінку власної етнографічної діяльності, впроваджував вивчення тексту пісень разом із їх мелодіями, пропонував нотні записи останніх, запропонував цінні компаративні паралелі ще у період зародження порівняльної фольклористики. Письменник С. Руданський допомагав фольклористові С. В. Р. (Степанові Васильовичу Руданському) і навпаки; обидві іпостасі єднало піднесення творчих потенцій «людської смислової утвори».
У другому розділі – ««Відфольклорна» поетика «пісень», балад та поем Степана Руданського» – досліджено зв’язки ліричної поезії, балад та поем митця з фольклором.
У підрозділі 2.1 – «Змісто-формальні зв’язки лірики митця й фольклору» – аналізуються ліричні «пісні» С. Руданського. Вони підлягли нестандартній систематизації й авторській класифікації на підвиди за жанрово-смисловим і емоційним характером («жальки», «скаржки», «гадки», «думки», «взбудки»), чимало з них фольклоризувалося, що засвідчило органічність щедрого спілкування митця з народною поезією. Змісто-формальні зв’язки «пісень» С. Руданського з фольклором охопили рівні: ідейно-тематичний, мотивний і композиційний, художньої образності й характерології, стилю й мови, версифікаційний тощо. «Позафольклорних» ліричних творів у поета майже немає, незалежно від того, йдеться про негромадську чи громадянську лірику, проте значною є кількість текстів абсолютного фольклоризму.
Вагомим внеском С. Руданського у творення артистичної культури фольклоризму нового письменства стали його літературні пісні і романси («Ти не моя», «Мене забудь!», «Повій, вітре…» й ін.), що автобіографічно ввиразнили мотиви безщасної долі ліричного героя. Змістом і формою генетично похідні від народної пісенності, вони прикметні багатством символіки, виразністю поетичних локусів, ліро-драматизмом сердечних переживань і фольклорними розмірами, що забезпечило природний перехід в усне побутування. Автор і сам прагнув цього (ввів у «Копу пісень» «пісні» власного «виробу» разом із нотами «До України», «Хлопці-молодці…», «Ой ти, калино, ой ти, малино…», «Звела мене не біда…», «Голубонько-дівчинонько…» й ін.), адже для нього було важливим дальше життя його «щілочок» – поетичних рядків.
Різноманітні внесення виявів громадянських переконань митця, який актуалізував і творчо модифікував традиційні жанри фольклору до їх ритміки й строфіки включно, культивування народного морально-етичного ідеалу, переосмислення символіки народної поезії визначили поетику фольклоризму творів С. Руданського «Над колискою», «Гей, бики!», «Наука» і «До дуба», довівши перспективність взаємодії фольклорних аплікацій та авторських суспільно вагомих інтенцій. У самостійному опрацюванні поета магістральні тема недолі України й апологія національного визволення («Над могилою», «Ой з-за гори…», «Гей, браття козаки…», «Сербська пісня»), корелюючи з літературними традиціями, водночас виявила продуктивність мистецької реалізації за уснопоетичними моделями, постійне прагнення митця до оформлення вислову патріотичного змісту й волелюбного пафосу у близьким до народу формах, насамперед, його історичних пісень.
Тож «відфольклорна» лірика С. Руданського у кращій своїй частині стала довершеною філіацією українського народного мелосу, записаного ним та іншими фольклористами, його художнім продовженням, ідейним збагаченням та естетичним ограненням.
У підрозділі 2.2 – «Природа й особливості фольклоризму балад С. Руданського» – досліджено, що в основі «відфольклорно»-романтичного стилю С. Руданського-«баладника» лежить широка контамінація народних балад, легенд, казок і переказів. Наступне їх самостійне опрацювання призвело до створення індивідуально самобутнього варіанту баладного жанру, зорієнтованого на поетику баладної творчості «раннього» Т. Шевченка і традицію попередньої романтичної літератури, увагу до реалій та колізій народної дійсності. Природу й особливості баладного письма С. Руданського, заснованого на ідейно-художньому синтезі народнопоетичних і літературних джерел, визначає підпорядкування навіть фантастичних, демонологічних і містичних компонентів панорамному відтворенню народної дійсності України.
Авторські версії жанру представили «відфольклорну» образність душевних переживань і збурених почувань героїв, поєднану з реалістичністю занурення у складні психологічні стани, перипетії родинного існування, розкриття побутових, соціальних і приватних контекстів. Народнопоетичні джерела автор екстраполював на показ і розкриття української «природної» людини у взаєминах із середовищем, впливу обставин на психологію, духовний світ і вчинки персонажів. Сюжетна канва, художня дія, постаті людей і картини природи балад С. Руданського позначені виразністю національного колориту, а епічні й драматичні їх стильові первні підлягають ліризації фольклорного типу.
Баладам С. Руданського властиві тривалі й багатоаспектні вияви літературного фольклоризму – від передачі особливостей народного світосприймання до вправного оперування образами-символами українського фольклору, його лексикою тощо. Можна ствердити: С. Руданський, а одночасно чи пізніше й інші письменники (М. Костомаров, Т. Шевченко, Ю. Федькович, С. Воробкевич, Я. Щоголів) та фольклористи (П. Куліш, В. Степаненко й ін.) творили літературну історію своєї великої й «малої батьківщини» у краєзнавчих й «етнологічних» баладах, легендах, переказах і «казаннях булого», зберігали її для нащадків, підносили народно-моральні ідеали високої духовності, гуманності й щастя.
У підрозділі 2.3. – «Народнопоетичні відображення поем С. Руданського» – констатується, що низкою історичних поем, творів не в усьому казкового змісту, («Цар Соловей», «Байки світові в людських співах») і, частково, мішаним видом байок, продовжуючих ці мотиви, С. Руданський урізноманітнив традицію спілкування нового письменства з уснопоетичною традицією народу, вдосконалив поетику народнопоетичних відображень. Поет-епік вказав перспективні шляхи мистецького опрацювання історичних, народних, казкових, апокрифічних та ін. джерел, нерідко між собою концептуально поєднаних, розкрив особливості світоспоглядання українців, урешті визначив жанровий канон тогочасної поеми-казки й апокрифічної космогонічної поеми.
У віршованих хроніках Гетьманщини письменник піднявся до поетичного вислову джерельної правди про трагедію козацької України під російськими царями й героїчний зрив гетьмана І. Мазепи – з україноцентричних народних позицій та у фольклорній мовностильовій обробці. При цьому він, громадянин-патріот і інтернаціоналіст, протистояв, подібно Т. Шевченку у «Кавказі», експансіонізмові царату, формуючи антиколоніальний дискурс українського письменства та розширюючи зображувально-виражальні можливості фольклорної образності й коломийкового вірша.
Тобто фольклор у достатньо широкому спектрі жанрів – організуюча і помітна складова авторського образного мислення, глибокого світосприйняття поета, його ліро-епічного моделювання дійсності та щирої народності творчості.
Третій розділ – «Новаторство ідейно-естетичного опосередкування народної сміхової культури у гуморесках митця» – складається з двох підрозділів.
У підрозділі 3.1 «Жанр «співомовок»: генеза, авторська специфіка, соціальна і національна репрезентативність» аналізується віршова гумористика автора. С. Руданський увійшов в історію українського письменства, насамперед, як творець окремого жанру літературних гумористики й сатири – віршованих «співомовок». Вони закорінені у народному світосприйманні, особливостях етноментальностей та у традиції «олітературнення» фольклорного гумору й сатири давнім і новим письменством. Фабули «приказок» зросли на народній основі мотивів українських, а також «чужих» побутових казок, веселих оповідок, билиць і небилиць, загадок, байок і особливо традиційних анекдотів.
Специфіку жанру, набуту під пером майстра, становлять дотепне представлення «співомовками» виявів різнонаціональних ментальностей і соціально-психологічних рис людей різних національностей, стану, статі, віку, роду занять, звичок тощо. Твори вирізняє винахідливість «ігрового елементу» (Й. Гейзінга) і майстерність «націоналізації» інонаціонального компоненту, сміливість обсценного гумору тощо. Характерними прикметами письма автора є багатство прийомів і засобів комізму, виразність локального колориту при відтворенні дійсності, «санаційна» настанова на поліпшення суспільної атмосфери через висміяння або й сатиричну дискредитацію негативних явищ, історичних викривлень психіки. Ряд текстів, зокрема, на російську тему, набули при цьому у С. Руданського остерігаюче-прогностичного значення, зазвучали як сигнал небезпеки морального виродження ґенотипу в умовах самодержавства, як гостра компрометація політики імперського приборкання «інородців».
Гуморески письменника, на відміну від «масової» літератури того часу, не переобтяжені бурлескними перевитратами стилю, моралізаторством чи дидактизмом. У творчому опрацюванні С. Руданського, навпаки, «приказки» набули нових яскравих барв літературного фольклоризму, свіжих ідейних і сюжетних нюансів, а коломийковий вірш – універсальності. Митець доклав результативних зусиль до ідейно-художньої модифікації міжнародних джерел Заходу та Сходу у напрямку надання їм вищої конденсованості, динамізму та влучності. Як «відфольклорний» сміхотворець С. Руданський не має собі рівних, і не тільки в українському письменстві. «Співомовки» підлягли фольклоризації ще за життя автора, в т. ч. за кордоном, стали улюбленими у читанні й виконанні, дали потужний поштовх до наступного розвитку літературної і народної гумористики.
У підрозділі 3.2 «Національно-народна виразність персоносфери, індивідуальний стиль та багатство засобів комізму гуморесок С. Руданського» визначено, що національно-народна виразність персоносфери «співомовок» письменника полягає у майстерності літературної гумористичної репрезентації широкої галереї представників не тільки українського, а й польського, єврейського, російського, німецького, турецького народів, переважно мешканців України віддавна, у наділенні їх конкретним сенсом поведінки чи перебування у краї. При переведенні з народно-гумористичної площини в літературну С. Руданський вправно індивідуалізував дійових осіб, наділяв їх характерними і типовими етноментальними рисами, «перевіряв» на здатність посміятися, зокрема, над собою. Опрацьовуючи художньо фольклорну характерологію представників різних етносів і народностей, автор, зазвичай, передавав самим персонажам (разом із можливостями саморозкриття словом, коментарем до вчинку) зображувально-виражальні функції, виписуючи колоритні діалоги й монологічні дотепні репліки. Тобто С. Руданський мінімалізував текстову площину розповідача, «інсценізував» ситуації й конфліктні протистояння та вже цим збагачував поетику народних анекдотів. Його новаторські гуморески стали своєрідною художньою енциклопедією, що репрезентативно представила «концерт народностей», і не лише Поділля, через різноманітні соціальні й національні традиції, менталітет, індивідуальні й родові звичаї – переважно у тих їх виявах, що породжували сміх автохтонного етносу.
Індивідуальний стиль С. Руданського у «співомовках» характеризується вірністю народній гумористично-сатиричній традиції, типу національного реагування жартом і дотепом, широким діапазоном охоплених соціальних і національних явищ, майстерністю описів і прямомовних конструкцій. «Приказки» прикметні самобутністю інтерпретації сміхового фольклору рідного й інших народів, експериментальним змішуванням жанрових ознак і наративних манер («Кобилячі яйця», «Козак і король» та ін.), стильовою амбівалентністю й поліфонічністю: рідною мовою послугуються польські, єврейські й російські персонажі, мова ж українських автохтонів увібрала подільські діалектизми.
Багатство засобів комізму гумориста зумовлене його медіативною тактикою задля комунікації представників поліетнічного середовища, потреби вироблення критичного ставлення до численних суспільних аберацій, родових та індивідуальних вад людей, для словесного поцінування їх за вчинками без антипоміщицької чи антиклерикальної упередженостей, винахідливістю автора в опрацюванні джерел («Ахмет ІІІ і запорожці» тощо).
Поширеними й ефектно спрацьовуючими у гуморесках митця слід визнати віртуозну його влучність у моделюванні комічних ситуацій на основі гри прямого й переносних значень слів, нетотожності їх звучання у різних мовах («Кіт»), дотепну інтерпретацію ситуацій непорозуміння, простацьких і «фізіологічних» реакцій персонажів, комізм каламбурів, деталей, натяків і гіперболізації («Вовки»), макаронічної мови за моделлю української «Енеїди» та багатьох інших ефективних засобів слововжитку.
У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження. На основі вивчення творчої спадщини С. Руданського визначено: він розглядав літературну діяльність як органічне продовження й естетичну трансформацію скарбів різножанрової народної поезії. Його записи пісень, у свою чергу, стали стимулом для ліричної (популярний і в романтизмі сер. ХІХ ст. жанр літературної пісні), частково баладної творчості, а також експериментальної спроби у драматичному жанрі. Збирання традиційного пісенного й оповідного фольклору Поділля дало імпульс художнім пошукам митця, що увінчалися створенням гуморесок, поеми-казки і космогонічної поеми народної апокрифічної основи, оформило мовно-стильову палітру епічних історичних хронік віршем і частково байок, «дивоглядії» «Чумак», переспівів і перекладів.
У художньому розвитку С. Руданського як автора балад і літературних пісень значними при спеціальному дослідженні його художньої манери виявляються сукупна роль і питома вага уснопоетичних імпульсів, насамперед, від власних записів традиційного фольклору. Народні елементи поет пропускав крізь призму своєї творчої особистості; естетичним результатом закоріненості його образного мислення у народнопоетичну стихію стало вдосконалення літературного фольклоризму. Уснопоетичні структури, особливо ліричні й епічні, нерідко зазнавали значного ідейно-художнього модифікування у світлі авторського ідеалу («Повій, вітре…», «Гей, бики!», «Цар Соловей» та ін.). Константою творчості митця, який, подібно до всіх романтиків, захоплювався українською народнопоетичною творчістю і її носіями, залишалося те, що фольклор завжди був для нього свідченням багатства душі нації, краси і величі народного духу, волелюбного пафосу козацької героїки, живою схованкою від житейських негараздів, джерелом пізнання і відтворення дійсності, невичерпним арсеналом літературної діяльності.
Художній світ лірики С. Руданського при високому ступені його фольклоризму ширший за ідейно-тематичні обрії української народного мелосу. Адже він увібрав національно-патріотичні й громадянські інтенції автора, залучив його власні літературні поетизми («Не згадаю гадки…»), породжені європейською дійсністю слов’янські визвольні мотиви («Сербська пісня»), компоненти романсовості й біографізму («Ти не моя» та ін.). Результатом літературно-фольклорного синтезу стало оновлення культивованих і до С. Руданського жанрів – пісні про кохання («Повій, вітре…»), послання («До України»), колискової («Над колискою»), маршової пісні («Гей, браття-козаки…»). Поет знаходив не лише власні самобутні жанрові дефініції, що враховували емоційний характер віршів, а й мелодійні «голоси» до них. Адже він дбав про музичну виразність, співність лірики – і чимало віршів фольклоризувались, уможливили «зворотній» зв’язок література – народна поезія.
Як не існує цілковито «позафольклорних» пісень, балад, поем і гуморесок С. Руданського, так не функціонує художньо без цього складника, наприклад, символіка його лірики (топос хати, символіка образу калини чи кольору, білого й чорного, у переспіві з Ю. Нємцевича). Оновлювач традицій літературно-фольклорного спілкування, поет наповнював поетику традиційних жанрів, як-от колискової чи пісні орача, невластивими їм громадянськими аспіраціями українського інтелігента ХІХ ст., політичним алегоризмом. С. Руданський відважно експериментував із метрами, ритмами (універсалізація коломийкового вірша в межах народнопоетичної поліметрії), художнім словником (уведення етнографізмів, діалектної подільської лексики) тощо.
Паралельний і навіть первісний – разом із «піснями» та «співомовками» – баладний вид літературної творчості С. Руданського виявив у творах пер. пол. 50-х рр. ХІХ ст. такі визначальні поетологічні особливості як транспонування фольклорно-міфологічних сюжетів, образів народної демонології в руслі романтичної баладної творчості пер. дес. ХІХ ст., а водночас орієнтацію на «відшевченківське» збагачення жанру національно-народним колоритом сільської дійсності, ліро-драматизмом і реалістичністю. Балади ж, датовані кінцем десятиліття («Тополя», «Верба» й «Купці»), у цілому залишилися відповідними літературній історії жанру в тогочасній Україні з його романтично-фольклорними сюжетними «ходами», чарівними метаморфозами й демонологічними образами, з народностильовими аплікаціями. Перейшло до останніх балад суцільного «відфольклорного» письма і властиве творчості митця, як і українському фольклору, щиролюдське співчуття до жертв, що віддзеркалює гуманізм автора. Хоча ці тексти містять не багато нових нюансів (якими є у «Купцях» контамінація образних компонентів народних казки й етіологічної легенди), проте до нових рис поглиблення фольклоризму слід віднести психологізм «Тополі», що до певної міри диференціює баладу С. Руданського і ранній однойменний твір Т. Шевченка.
Нетрадиційними для українського письменства сер. ХІХ ст. є поеми С. Руданського, у т. ч. його віршові хроніки подій доби Гетьманщини. Хай художньо не найсильніші, вони все ж вирізняються синкретизмом об’єктивного й україноцентричного історизму автора з його «відфольклорним» письмом на рівнях характерологічному й мовно-стильовому. У найсильніших місцях автор наближався до інтонацій історичних поем Т. Шевченка (як у козацькому проклятті гетьмана Скоропадського). Незвичайна поема-казка «Цар Соловей» унікальна грою історично-політичних сенсів у міфофольклорній оболонці художніх алегоризму й умовності, багатством казкових відображень, вислів яких підпорядкований актуальним і у ХХІ ст. ідеалам міждержавного й внутрішньодержавного життя народів-сусідів. Тож С. Руданський урізноманітнив жанр «казкової» поеми поєднанням фольклорного й історико-політичного (оновлення до життя ідей Кирило-Мефодіївського братства) компонентів, поетики чарівних і побутових казок тощо.
Заґрунтована ж у апокрифічних «байках світових у співах» поема «Лірникові співи» є унікальною, насамперед, широтою відображення космогонічних та ін. уявлень «народної змислової утвори», науковими передбаченнями автора, доповненням апокрифічних легенд описами, відповідними українському народному світосприйманню (як того, що було до початку світу). Поема запропонувала оригінальну інтерпретацію христологічної легенди, зоогонічних мотивів і бестіарію. Гармонійно співіснують у ній при окресленні символу «треблаженного дерева» біблійні начала та фольклорно-міфологічний образ-концепт «світового древа». До того ж завдяки хисту автора органічним компонентом «Лірникових співів» стало тло побутово-звичаєвого життя України, як сільської, так і урбаністичної (маємо перший літературний образ міста Кам’янця-Подільського та його мешканців). Цінний художньо варіант народної неканонічної Біблії, «Байки світовії в співах» явили С. Руданського як одного з чільних співтворців вищої культури безпосереднього фольклоризму.
Народна сміхова культура українців, поляків, білорусів, росіян, італійців, навіть давніх етносів Сходу, а також українське народне світоспоглядання знайшли у гумористично-сатиричній творчості С. Руданського повноцінний літературний вислів, якому мало рівних можна знайти в українському письменстві всього ХІХ ст. Соціально і національно репрезентативні, «співомовки» рідкісні автентично джерельними зануренням у широкі пласти фольклорної гумористики, насамперед, традиційних українських анекдотів. Гумористичні вірші «олітературили» представницьку різноетнічну персоносферу, значний діапазон фольклорної й авторської дотепності, відтворили крізь призму народних досвіду і сміхової оцінки побутове життя різних етносів та передали потужні національно-патріотичні інтенції митця («Балта» та ін.).
Внеском самобутнього гумориста стали також «олітературення» загальнолюдських і «довічних» морально-етичних ідеалів гуманізму, толерантності, піднесених часто «від супротивного». А сам тип розповідача цінний у С. Руданського, зокрема, не лише дотепністю й мудрістю трікстера, а й виконанням функції гармонізатора міжетнічних стосунків і компенсатора історичних зловживань і несправедливостей щодо, наприклад, українського селянства, кривдженого єврейства. Незрівнянне у «приказках» багатство засобів і прийомів комізму: крім комізму ситуацій, характерів у сміхотворця активно працюють гра слів, натяки, підтекст, гіперболізація тощо. Водночас не завжди цензурний колорит козацького міцного гумору «співомовки» «Ахмет ІІІ і запорожці» під пером письменника переріс у вияв сили і патріотичної енергії вільнолюбного українського народу.
Степан Руданський-митець однаково вільно почував себе у пісенно-романсовій, баладній стихії, у казковому, апокрифічному, анекдотичному й «філологічному» жанрах. Уже тому, навіть не кажучи про явище переходу кращих творів в усне побутування, письменник заслужив найменування дійсно народного поета, визнання як глибокого «комунікатора» з фольклором. Індивідуальний внесок С. Руданського у традицію засвоєння фольклору полягає, насамперед: як лірика – у поглибленні ліро-драматичного психологізму літературних пісень, розширенні спектра їх тональностей, образної палітри, у зміцненні самобутньо висловленого громадянського та національно-патріотичного пафосу; як автора балад – в органічному синтезуванні й мистецькій гармонізації фольклорної фантастики й реалій дійсності народного життя; як творця різнорідних поем – у створенні своєрідних літопису трагічних і величних подій Гетьманщини, енциклопедії народних космогонічних уявлень та у наданні фольклорній казковості вагомих історико-політичних проекцій; як сміхотворця – в опануванні естетичними вершинами універсалістської інтерпретації світового гумору.
Його творчість різних років багатогранно представила такі основні форми літературного фольклоризму як: 1) стилізація народного мелосу у власних літературних (напівфольклорних) піснях із відтворенням його на рівнях архітектоніки, ідейного змісту, емоційної настроєності й інтонаційного ладу, персоносфери й образної системи, стилю, ритміки й народнопісенних розмірів тощо; 2) індивідуальне розгортання-«інсценізація» фольклорних мотивів, прийомів і принципів у «піснях», «приказках» та ін.; 3) опрацювання віршем сюжетів народних балад і пісень («Ой не ходи, Грицю…» та ін. – у «небилиці» «Розмай»); 4) ремінісценціювання, переспівування і наслідування соціально-побутової пісенності українського народу («дивоспів» «Чумак»); 5) переосмислення й актуалізація фольклорного й апокрифічного матеріалу в жанрі космогонічної поеми, історичного й казкового – у поемі «Цар Соловей» та підпорядкування цього вислову власних суспільно-політичних ідеалів та морально-етичних засад народу; 6) художнє моделювання народної сміхової культури у новоствореному жанрі «співомовок», збагачення їх змістоформи, діапазону гумористично-сатиричних засобів; 7) синкретичне наближення «байок» (у терміносистемі С. Руданського значення і цього терміну не відповідає канонічному) до поетики казок про тварин, народних оповідок і навіть анекдотів; 8) вартісне й продуктивне застосування ідейно-естетичних особливостей традиційного фольклору в драматургічному й перекладацькому експерименті.
«Відфольклорна» поетика різножанрової творчості С. Руданського стимулювала процес мистецької дифузії двох систем красної словесності, створила канон літературного фольклоризму («пісні», романси, «співомовки»), дала імпульс оновлення й розвою у письменстві др. пол. ХІХ – пер. дес. ХХ ст. казкового й апокрифічного художнього «профілю», національно-патріотичної риторики, довела творчу придатність іще не зужитих літературою народнопоетичних компонентів змісту і форми, в т. ч. віршової. Завдяки мистецьким здобуткам С. Руданського вітчизняна нова література утворила вищу, більш рафіновану естетично культуру спілкування з уснопоетичною традицією народу, набула зразки художньої ангажованості демократичного майстра слова образним світом фольклору.