Шестакова Тетяна Віталіївна. Формування готовності майбутніх педагогів до професійного самовдосконалення

Краткое содержание

У вступі розкривається актуальність теми дисертаційної роботи, визначаються об’єкт, предмет, мета, гіпотеза і завдання дослідження, його теоретико-методологічні засади, визначається його наукова новизна, теоретична і практична значущість, наводяться дані щодо апробації та впровадження отриманих результатів.
У І розділі “Формування готовності до професійно-педагогічного самовдосконалення як наукова проблема” міститься аналіз сучасних наукових підходів до професійного самовдосконалення педагога, розкривається сутність та зміст основних понять, визначаються структурні компоненти готовності до професійно-педагогічного самовдосконалення та теоретичні засади її формування в процесі професійної підготовки майбутніх учителів-вихователів.
Складний міждисциплінарний феномен самовдосконалення особистості багатогранно осмислюється в руслі філософського, психологічного та педагогічного знання як основний шлях індивідуального та суспільного розвитку людини.
У філософській думці формується ідеалістичне, матеріалістичне та діалектичне бачення руху людини до вершин досконалості. Ідеалістичне розуміння базується на визнанні самоцінності самовдосконалення особистості як суто внутрішньої активності, спрямованої на розвиток духовності, збагачення внутрішнього світу людини шляхом актуалізації її потенційних сил і можливостей. Матеріалістичний підхід характеризує самовдосконалення як переважно зовнішню активність особи, спрямовану на досягнення суспільно заданого й соціально обумовленого ідеалу розумової, фізичної та моральної досконалості шляхом корекції власної діяльності та поведінки відповідно до норм і цінностей певного суспільства з метою самоутвердження в ньому та забезпечення гарного сьогочасного існування. У діалектичному підході гармонізуються ідеалістичні й матеріалістичні погляди на природу даного феномена на засадах єдності протилежностей і пріоритетності гуманістичних цінностей, відповідно до чого самовдосконалення особистості тлумачиться як активність, спрямована і на збагачення внутрішнього світу, і на вдосконалення зовнішніх проявів людини.
Психологічні аспекти вивчення феномена самовдосконалення розкривають механізми й закономірності особистісного зростання людини, шляхи й засобів її роботи над собою. Зарубіжні психологічні теорії самовдосконалення наголошують на унікальності, потенційній позитивності й здатності до саморозвитку внутрішньої природи людини та тлумачать самовдосконалення як особистісний феномен, що має характер самоактуалізації і забезпечує максимально повне особистісне становлення й самореалізацію людини, а також виступає головною ознакою її психічного здоров’я та найвищою потребою її існування. Вітчизняна психологічна думка радянського періоду трактує самовдосконалення як суспільний феномен, соціально обумовлений, зовнішньо активний і суспільно значущий процес, що має характер самоформування та забезпечує досягнення людиною максимально повної відповідності соціальним нормам, ідеалам, вимогам. Сучасні діалектичні теорії самовдосконалення сприяють трансформації зарубіжних і вітчизняних психологічних підходів до визначення сутності і змісту самовдосконалення особистості на засадах розвитку суб’єктності особи та прагнення до найвищої досконалості – “акме-” (вершини розвитку) в усіх сферах її життєдіяльності.
Безпосередньо педагогічна проблематика самовдосконалення виявляє продуктивні шляхи і засоби посилення внутрішньої самотворчої активності особистості та розвивається в контексті полісуб’єктної педагогічної парадигми, що, на відміну від моносуб’єктної (як дитино-центрованої – вільної, так і педагого-центрованої – авторитарної), вдало гармонізує самоактивність особистості з цілеспрямованими впливами на її зростання завдяки розвитку суб’єктності усіх учасників навчально-виховного процесу, самовдосконалення яких є пріоритетним завданням і важливою передумовою ефективної педагогічної взаємодії.
Проведений аналіз понятійно-термінологічного апарату теорії самовдосконалення дозволив сформувати модельні уявлення про сутність професійно-педагогічного самовдосконалення та представити його в єдності сутнісних ознак і складових, провідних методів, етапів та механізму реалізації.
До сутнісних ознак професійно-педагогічного самовдосконалення, що вирізняють його з-поміж інших форм самоактивності учителя-вихователя, нами віднесено аутоспрямованість як спрямованість на самого суб’єкта дії (самовдосконалення педагога характеризується співпадінням суб’єкта й об’єкта даної діяльності); самостійність (професійне самовдосконалення здійснюється педагогом не інакше як самостійно); самодетермінованість (у процесі самовдосконалення, що ґрунтується на власній ініціативі вчителя, необхідність і напрямок самозміни визначаються зсередини як суто особистісна задача); усвідомленість (самовдосконалення, на відміну від стихійних, неусвідомлених форм саморозвитку, таких як наслідування, гра, адаптація та ін., є усвідомленою, свідомо визначеною і цілеспрямовано здійснюваною активністю педагога); позитивна модальність (самовдосконалення забезпечує досягнення педагогом виключно позитивних, прогресивних, еволюційних особистісних змін); творчий характер (процес самовдосконалення педагога складається з цілого комплексу творчих дій, які неможливо алгоритмізувати); інтегративність (як багатогранне всеохоплююче явище самовдосконалення складним чином інтегрує усі форми самоактивності педагога в напрямку досягнення ним вершин педагогічної майстерності, творчості, професіоналізму).
Сутнісними ж складовими професійного самовдосконалення педагога, що відображають специфіку основних форм його реалізації та вказують на характер самоактивності особи, на нашу думку, виступають самоосвіта, що спрямовується на оновлення і поглиблення наявних у спеціаліста знань з метою досягнення бажаного рівня професійної компетентності, самовиховання, що забезпечує систематичне формування й розвиток позитивних і усунення негативних професійно значущих рис і якостей, та самоактуалізація, в ході якої досягається актуалізація і мобілізація в окремий період часу власних сутнісних сил і потенцій педагога.
Виділені провідні форми самовдосконалення учителя-вихователя тісно взаємодіють та реалізуються за допомогою методів пізнання і самопізнання, творення і самотворення. Зокрема, в ході професійної самоосвіти вчитель на основі пізнання поглиблює набуті та засвоює нові професійно значущі знання, ознайомлюється з оригінальними методичними розробками, збагачує педагогічний тезаурус, підвищує свою професійну компетентність і загальну ерудицію, розширює професійну свідомість, розвиває педагогічне мислення та ін. У процесі професійного самовиховання педагог на основі самопізнання і самотворення досягає розвитку й удосконалення необхідних професійно значущих рис і якостей. Самопізнання (окремими прийомами якого є самоспотереження, самоаналіз, самовипробування, самооцінка, самопрогнозування та ін.) дозволяє виявити реальний стан розвитку окремих рис і якостей педагога, чим сприяє актуалізації прагнення до самовиховання, уточненню його цілей, а нерідко й забезпечує безпосередню самозміну педагога в результаті досягнутого самоусвідомлення. Самотворення (що реалізується в таких прийомах, як саморегуляція, самостимулювання, самоінструкція, самоконтроль, самозвіт, самопереконання, самонавіювання, самонаказ, самозобов’язання, тренування та ін.) проявляється у різноманітній перетворюючій і удосконалюючій активності педагога, спрямованій на розвиток власної особистості як професіонала. Самоактуалізація ж педагога, розгортання його внутрішніх сил: творчих здібностей, мотивів, умінь, життєвих цінностей, стає можливою завдяки творчості учителя-вихователя, в якій відбувається розвиток і прояв індивідуальності педагога як професіонала, об’єктивація його професійно-творчого потенціалу.
Процесуально професійно-педагогічне самовдосконалення розгортається в таких етапах, як діагностування, цілепокладання, планування, виконання, контроль і корекція, провідним механізмом реалізації яких виступає самоменеджмент педагога як технологія оптимального використання часу та цілеспрямованого регулювання дій і поведінки педагога відповідно до поставлених задач і обраних пріоритетів.
У цілому, ми визначаємо професійно-педагогічне самовдосконалення як процес і результат творчого, цілеспрямованого, самостійного, самодетермінованого руху вчителя-вихователя до вершин особистісного і професійного розвитку, що досягається завдяки самоосвіті, самовихованню, самоактуалізації й самоменеджменту педагога та забезпечує його творчу самореалізацію в професії.
Сучасний розвиток вищої педагогічної освіти на засадах підвищення ролі особистісного потенціалу вчителя актуалізує проблему підготовки майбутнього педагога до професійного самовдосконалення, яка відображається на рівні цілей, змісту, технологій професійної освіти та вимагає визначення змісту й структури готовності майбутніх педагогів до професійного самовдосконалення.