АРТЮШЕНКО Злата Валеріївна ХУДОЖНЯ ІНТЕРПРЕТАЦІЯ ІСТОРІЇ У РОМАНАХ ІВАНА БІЛИКА : АРТЮШЕНКО Злата Валерьевна ХУДОЖЕСТВЕННАЯ интерпретация истории в романе Иван Билык ARTYUSHENKO Zlata Valeriyivna ARTISTIC INTERPRETATION OF HISTORY IN IVAN BILYK\'S NOVELS

Краткое содержание

У Вступі представлено загальний стан дослідження наукової проблеми, обґрунтовано актуальність і наукову новизну теми; сформульовано мету, основні завдання, предмет та об’єкт дослідження; окреслено теоретико-методологічні засади, практичне та теоретичне значення дослідження; подано інформацію про апробацію матеріалів дисертації, її структуру.
У першому розділі «Художня концепція дійсності в історичній перспективі» розкрито особливості художньої концепції дійсності, яка реалізується у творах І. Білика через відповідну систему образів.
Літературознавці (М. Жулинський, Ю. Ковалів, Олена Романенко, Ю. Сичов та ін.), які досліджують концептуальні засади цього питання, акцентують відносність розуміння дійсності в літературі. Часом сучасні життєві події набувають статусу історичних одразу після їх письмового викладу, що залежить від рівня вагомості й актуальності подій, від переконливості їх художньої інтерпретації. Для створення літературних сюжетів письменники зазвичай використовують помітні факти з життя в історичній динаміці, у якій розглядається й література. Сучасність стає історією в перспективі, а минуле розглядається в ретроспективі. Майбутнє створюється на основі сучасного знання про минуле за допомогою вимислу та інших художніх засобів сюжетотворення. Відмінність між давнім і сучасним фіксує просторова дистанція, водночас зображення подій, наближених до письменника, не має просторової відстані.
Твори І. Білика відтворюють дійсність на різнорівневих часових площинах. Автор презентує погляд на життя з вершини свого світогляду, дає оригінальну картину суспільної дійсності. Розгляд художньої концепції життя в романах письменника допомагає краще зрозуміти художній підтекст творів, усвідомити специфіку світоглядних ідей митця.
У підрозділі 1.1. «Художня свідомість української історичної прози» розкривається трансформація духовних поглядів письменника та еволюція його особистісного становлення. Світосприйняття І. Білика, його авторська свідомість побудовані на філософських засадах, зокрема на принципах «філософії життя». Сучасне світорозуміння будується на багатьох міфологемах, сформованих протягом історичного розвитку людства. Митець обґрунтував власне розуміння перетворення міфів, видозміни міфем у літературі, трактував історію письменства як закрите коло, суть якого полягає у відмежовуванні, а потім поверненні до міфу, особливо у творчості модерністів. Духовні погляди автора зазнали трансформації в процесі його творчої еволюції – від намагань стати геологом, археологом, актором, через поетичні починання до історичного романіста.
У підрозділі 1.2. «Романне мислення в українській прозі ХХ ст.» йдеться про історію виникнення жанру роману, формування сучасного романного мислення, процес становлення українського історичного роману в літературі ХХ ст.
Також увага приділяється теоретичним та практичним аспектам дослідження питання романного мислення в українській літературі.
Беручи свій початок від класичних романів В. Скотта, Стендаля, О. де Бальзака, цей жанр, зазнавши суттєвих реформацій і видозмін, дозволив не тільки осягнути соціальні аспекти життя, панорамне зображення характерів персонажів, бурхливість розвитку подій, а й заглибитися в історичну основу життя, пережити художнє відтворення минулих епох та сформулювати виклад історичних подій з погляду авторської інтерпретації історії з елементами домислу чи вимислу і поринути в калейдоскоп альтернативної історії (альтісторизація).
Теоретичне осмислення жанру роману відбулося на межі ХVІІ – ХVІІІ ст. (І. Вецель, А. Кантемір, М. Ломоносов, П. ван Тігем, П.-Д. Юе та ін.). ХІХ – ХХ ст. позначилися чітким виділенням роману з-поміж інших жанрів літератури літературознавцями та філософами (М. Андрєєвим, М. Ауезовим, М. Бахтіним, В. Бєлінським, О. Веселовським, Р. Гароді, Г. Гегелем, Р. Гілманом, П. Гринцером, В. Кожиновим, Г. Косіковим, Юлією Крістевою, Л. Леоновим, Д. Лукачем, Т. Манном, Є. Мелетинським, Р. Мюллер-Фрейєнфельсом, М. Римаром, Н. Тамарченком, Л. Триллінгом, І. Франком та ін.)
Роман належить до недистанційованих творів, на відміну від класичного епосу, у якому ідеалізувалися події минулого і між сучасником-слухачем та героєм пролягала епічна дистанція. Цю відмінність (ставлення до дійсності) між романом і класичним епосом спостеріг М. Бахтін. Зародження романного мислення відбулося тоді, коли індивід виокремився зі сфери міфологічної надреальності. Риси особистого життя можна знайти і в найдавнішому епосі. У новому епосі міф модифіковано до сучасних уявлень, тому спостерігається зв’язок між ним та романом (В. Шевчук).
Дослідники генології (М. Бахтін, Ніна Бернадська, О. Веселовський, А. Есалнек, В. Жирмунський, Ю. Лотман, Б. Томашевський та ін.) досі не створили єдиної жанрової класифікації романів. В українському літературознавстві представлені теоретичні дослідження історичного роману, аналітичні й порівняльні монографії, посібники та підручники («Мости між часами: Про типологію української прози» (1987) Стефанії Андрусів, «Нові грані жанру: Сучасний український роман» (1978) Зої Голубєвої, «Становлення українського історичного роману» (1997) А. Гуляка, «Український радянський роман: Рух ідей, форм» (1987) В. Дончика, «Людина в історії (сучасний український роман)» (1989) М. Ільницького, «Український радянський роман: Стислий нарис історії жанру» (1976) Л. Новиченка, «Українська історична проза за 40 років» (1958) М. Сиротюка, «Український радянський історичний роман: Проблема історичної та художньої правди» (1962) і «Літературні профілі: Літературно-критичні нариси» (1984) М. Слабошпицького, «Минуле – очима сучасника» (1980) В. Чумака та ін., які поглиблюють, уточнюють і концептуалізують уявлення про розвиток українського історичного роману, його відкриття і знахідки. Романи в цілому наділені здатністю відтворювати найширше коло життєвих явищ, людських характерів у їх становленні та розвитку, вирішувати різні суспільні проблеми. Це також стосується й історичного роману, що заповнює окрему нішу серед сучасних епічних жанрів.
Вищезазначені літературознавчі праці розширюють і поглиблюють уявлення про розвиток українського історичного роману та його вплив на світогляд читачів.
У підрозділі 1.3. «Роль вимислу та домислу в художній інтерпретації дійсності» проведено розмежування понять вимислу та домислу в українській історичній літературі; обґрунтовано використання І. Біликом художніх засобів образотворення, які сприяють романній інтерпретації дійсності.
Поняття художнього вимислу і домислу тісно пов’язані з поняттям художньої та історичної правди. Художня правда виступає синтезом вимислу та дійсності, коригує співвідношення між ними. Вимисел і домисел у літературному творі дозволяють прозаїку компенсувати в художньому образі незадокументалізовану дійсність, іноді проігнорувати її провідні тенденції задля другорядних, але важливих в історичній перспективі.
Якщо художній вимисел – це введення вигаданих персонажів та подій до історичної колізії, то художній домисел є певним відхиленням від окремих фактів реальності, зумисним підсиленням чи послабленням рис характеру героя, це видозмінене представлення документальних даних, їх монтаж та художня обробка. Також до художнього домислу відносять певне замовчування окремих історичних подій. Тоді як художній вимисел увиразнює історичні факти через художній образ, але не оголює їх, сприяє розкриттю життєвих явищ минулого зсередини.
Аналіз понять «альтернативна історія», «містифікація», «якбитологія» в контексті сучасної історичної романістики міститься у підрозділі 1.4. «Можливість альтернативної історії в українській романістиці».
Романи І. Білика у своїй структурі мають елементи художнього вимислу, факти домислу щодо історичних документів, альтернативні способи моделювання дійсності та елементи містифікації. Але його твори не є суто альтернативними. Написані в часи соцреалізму, вони поєднують романтичні і реалістичні елементи, а також притлумлені риси модерністської естетики. Обрані письменником теми інспірували можливість авторського моделювання дійсності, художньої інтерпретації історії та домислу. Можна сказати, що прозаїк «охудожнює» історію, додаючи струмінь авторської фантазії.
Історизм художнього мислення І. Білика засвідчує зв’язок із образною самосвідомістю людей, причетність автора до життя пращурів, історії українського етносу та інших народів. Письменник не ототожнював себе з шістдесятниками, але реформаційні віяння шістдесятництва зумовили поширення в його романах національно-романтичної ідеї, потребу відновити й модернізувати національну міфологію, обґрунтувати правдиву, на думку автора, історію походження українців.
Творчості І. Білика притаманні елементи альтернативності, синтез авторських гіпотез та історичних подій. Подаючи певну альтернативну версію історії, письменник, впливаючи на підсвідомість людей, досяг бажаної мети (привернути увагу до дискусійних проблем походження українців), хоча йому часто заважали заполітизовані стереотипи радянської літератури. Межа між звичайним художнім осмисленням історичних подій та психологічним впливом на людей є хиткою. Літературознавці пропонують об’єктивну оцінку альтернативної історії. Вони з’ясовують причини перетворення історії, проводячи аналіз існуючих форм моделювання історичних подій у художній літературі та класифікуючи можливі засоби моделювання історії.
У підрозділі 1.5. «Становлення авторської свідомості І. Білика» розкриваються еволюція світоглядних пріоритетів письменника та етапи його становлення як романіста. Формування Білика-письменника фіксовано фактами його творчої і життєвої біографії. Не знайшовши себе в геології, І. Білик утвердився як історичний романіст. Він був істориком-дилетантом, але це не завадило йому творити неординарні, сміливі версії історії в художньому обрамленні.
У роботі зазначено, що українська новітня література містить таке поняття, як художня біографія (М. Бахтін, Р. Барт, У. Еко, А. Моруа, Софія Русова, Г. Сивокінь та ін.). І. Білик у цьому жанрі планував роман «Житіє грішного Іоанна», що лишився незакінченим. За словами письменника, цей твір мав стати «сповіддю його життя» та показати все багатство його давнього роду. Збережені сторінки рукопису, так само як і інші твори з біографічними елементами («Яр», «Золотий Ра», «День народження Золотої рибки» тощо), відкривають невідомі факти з життя І. Білика та його предків.
Можливість користуватися рукописними фондами (до передачі їх в архів) дала дисертантові змогу повною мірою проаналізувати картину життя письменника, його світоглядні, культурні, літературні переконання.
Також у розділі аналізується така сфера творчого доробку письменника, як поезії і новели на різну тематику та переклади сучасних болгарських письменників – Павла Вежинова, Любена Ділова, Благи Димитрової, Камена Калчева, Марка Марчевського, Васила Попова, Богомила Райнова, Славчо Чернишева.
Другий розділ «Роль біографічного контексту у творчості І. Білика» висвітлює творчий здобуток митця в контексті біографічних матеріалів. Це є новим у дослідженні доробку письменника. До цього часу ніхто не досліджував творчість І. Білика в біографічному контексті. Для розуміння авторської позиції щодо інтерпретації історії в романах простежено життєвий і творчий шлях письменника, проведено аналогії між реальністю та художньою фантазією митця.
Роман І. Білика «Танго» у підрозділі 2.1. «Дискурс соцреалізму в романі «Танго» постає як данина часу. Ідеологія соцреалізму, що виник у роки сталінського тоталітарного режиму, стала певною «філософією» радянського життя. Окрім зниження, примітивізації культури, було створено її аналогічну модель – масово-тоталітарну ідеологію, метою якої було досягнення залежності інтересів особистості від інтересів держави, що позначилося й на художній літературі.
Зважаючи на неможливість відкритого декларування гуманістичних поглядів, І. Білик вводить у сюжет роману фантастичні елементи. Розкривати справжній духовний світ героя письменник не міг, бо часи ідеологічних обмежень та цензури вимагали відповідності літератури принципам партійності. Єдиним шансом художньої достовірності була фантастика, дозволена радянською цензурою в художніх творах. Саме її акцентував автор, перетворивши реальність на фантастичний сюжет, поєднавши елементи реального і фікційного, експресивності та асоціативності, ретроспекції, фольклорних символів різних народів (у творі вони українські та латиноамериканські).
У романі простежується наскрізна лінія націоналістичної ідеї, спроб відродження, трансформації образу людини – живої, сильної, вольової, культурно високої, із власними думками, відчуттям національної гідності та заглибленням у психологію людської природи.
У підрозділі 2.2. «Елементи химерного в екологічному романі «День народження Золотої рибки» простежено вплив на стильову манеру І. Білика поетики химерної прози. Підґрунтям цього літературного явища були набутки української народної творчості в синтезі з літературною практикою. Національні джерела інспірували фольклорне світобачення в літературі, забезпечували їй народний світогляд. Наративна манера химерної прози близька до усного мовлення, оповідач – усезнаючий, іронічний і всюди присутній. Текст – багатоплановий, образи – символічно навантажені. Поетика химерності зумовлює непослідовний виклад матеріалу; зміну тональностей – від комізму до глибокої лірики і драматизму, іноді трагізму; загальну романтичну піднесеність; композиційну розкутість; вільні комбінації з часом. Наратор-усезнавець наче живе у двох часових площинах: з одного боку, розповідає про події, а з іншого – коментує й осмислює їх.
Для І. Білика важливими також були літературні джерела химерного роману (починаючи від творів О. Ільченка), і особливо «Енеїда» І. Котляревського, яка утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, народний світогляд. Романіст, ретельно дослідивши свій родовід, вважав І. Котляревського духовним предком.
Екологічна тема, порушена автором, актуальні питання будівництва ГЕС, шкідливої для навколишнього середовища, проблема відповідальності перед суспільством і природою – усе це хвилювало прозаїка.
У підрозділі 2.3. «Пригодницькі мотиви в романі «Земля Королеви Мод» наголошено на специфіці функціонування жанрових елементів пригодницького роману у творі «Земля Королеви Мод». Модифікації епічних масштабів великої прози проектують багатопланові оповідні перспективи. У пригодницькому романі не лише представлена історія внутрішнього світу героя, а й відтворено найтиповіші конфлікти доби, закодовані через проникнення зовнішнього у внутрішню суть людського характеру, синтез історичної і художньої правди.
Роман «Земля Королеви Мод» уособлює нездійснене бажання письменника вирушити в далеку експедицію з групою журналістів тогочасного Радянського Союзу.
Пригодницькі елементи в сюжеті твору, екзотичність подорожі серед криг, патріотична спрямованість споріднюють роман І. Білика з творами М. Трублаїні, який надав сюжетам романтичної тональності. Розповсюдженню пригодницького роману сприяла, зокрема, романтика далеких мандрів, екстремальні ситуації та незвичайні враження, коли головним предметом зображення, домінантою в розбудові характерів персонажів стала пригода. Позитивні риси головного героя були основою формування світогляду молодого покоління українців. Твір «Земля Королеви Мод» розглянуто в контексті аналогічних романів І. Багряного, В. Винниченка, О. Донченка, О. Досвітнього, Г. Лужицького, В. Малика, В. Собка, Ю. Смолича, Гео Шкурупія.
Роман написаний із дотриманням канонів пригодницького жанру, за усталеною сюжетною схемою, із нанизуванням ефектів так, щоб збудити переживання, страх, хвилювання у відповідний момент.
У третьому розділі «Художнє осмислення історії у прозі І. Білика» розглянуто політико-історичні погляди митця у їх протиставленні офіційній державній радянській позиції, коли «вся історія була палімпсестом, на якому всі давні записи стерто дощенту і поверх них зафіксовано нові, що відповідають сучасному моменту» (М. Рябчук ). Аналізуються найвідоміші романи письменника («Яр», «Меч Арея», «Золотий Ра», «Похорон богів», скіфська трилогія – «Дикі білі коні», «Не дратуйте грифонів», «Цар і раб»). Зазначені твори викликали чимало дискусій за участю В. Близнеця, Г. Василенка, Е. Дашканта, П. Толочка, В. Тихого та ін. Причинами полеміки стали історичні погляди І. Білика на питання походження слов’ян (протоукраїнців), їх генетичного зв’язку зі скіфами та гунами; трактування норманської теорії походження Русі; співіснування конфліктних переконань у світогляді письменника та їх вплив на духовну основу романів. Дилетант-історик виклав занадто гучні матеріали, зробивши їх аксіоматичними в літературному прочитанні та змінивши традиційний плин історії.
У підрозділі 3.1. «Сучасний контекст роману «Яр» І. Білика» представлено аналіз викривального суспільно-політичного твору, який у прозовому доробку письменника став першим кроком на шляху зображення правдивої сучасної історії, але останнім, що дійшов до читачів. У романі вдало сформульовано духовний зв’язок між періодом Другої світової війни та другою половиною ХХ ст., а, відтак, авторові вдалося не тільки представити свою обізнаність із історичними фактами, подіями змальованого трагічного періоду в історії, а й показати новизну та глибоке осмислення тих подій. У художній інтерпретації фактів взаємодіють і історія, і література, і філософія, а також практичний досвід. Філософія автора присутня в усіх структурних елементах, у поетиці твору, деталях стилю та в описах персонажів. Гостра політична проблематика, змістовний сюжет, майстерно опрацьовані мовні партії персонажів, прагнення до психологічної насиченості образів – усе це свідчить про безперечні новаторські здобутки, сміливість творчого пошуку, багатство художньої уяви І. Білика.
У романі розкрито життєву філософію людей-«нетреб» – часто самотніх на своєму життєвому шляху, які живуть у постійній внутрішній боротьбі із самим собою. Максим Нетреба є збірним образом сильної людини, сучасної особистості з надзвичайним бажанням жити та боротися за правду. Він намагається бути справедливим, чесним, відкритим, завжди обстоює свої переконання. І навіть життєві хитання та періодична слабкість духу не зламали його волю.
Підрозділ містить опис зниклої частини тексту роману «Яр» – вісім сторінок, які були знайдені в домашньому архіві письменника та розповідають про події Голодомору 1932-1933 рр.
У підрозділі 3.2. «Історико-літературознавчі погляди на роман І. Білика «Меч Арея» здійснено аналіз «гіпотетичного» (М. Рябчук) роману «Меч Арея» та післямови «Аксіоми недоведених традицій» до цього твору.
Покладені в основу «Меча Арея» питання походження гунів, їх генетичного зв’язку зі слов’янами до цього часу не мають однозначного трактування й відповідного наукового обґрунтування. І. Білик у післямові «Аксіоми недоведених традицій» до роману «Меч Арея» доводить, що слов’яни – це нащадки гунів. Також він висуває тезу про тотожність гунів і скіфів, підкреслюючи, що «гуни» і «скіфи» – це синонімічні назви. Цей висновок письменник зробив, посилаючись на роботи Пріска Панійського, частково при цьому цитуючи праці Амміана та Йордана. Його міркування підтримують сучасні дослідники (Г. Василенко, Т. Дашкант, А. Кіндратенко, Галина Лозко), аргументуючи й підтверджуючи проникливі думки прозаїка конкретними історичними фактами.
І хоча ці проблеми більше цікавлять істориків, вони торкаються і літературознавства. Тому з цього питання часто виникають історико-літературні дискусії. Художня інтерпретація історії гунів, яку здійснив І. Білик, провокує науковців на дискусію, яка з літературної поступово трансформується в історичну. Отже, існує потреба глибокого аналізу цього питання для отримання узагальнюючих висновків.
У підрозділі 3.3. «Інтерпретація «Історії» Геродота в романі «Золотий Ра» І. Білика» розглянуто переказ «Історії» Геродота в інтерпретації романіста. Твір вважають найбільш правдивим романом письменника, тому що автор, «не порушуючи історичної правди», лише «перетворив здебільшого лаконічну розповідь Геродота на цікаві оповідання про життя еллінів, єгиптян, персів, скіфів та інших народів, про подвиги народних героїв, пихатість і злочини монархів та їхніх челядників» (В. Пащенко). Зазначено, що сюжети з «Історії» Геродота лягли в основу інших історичних творів письменника («Дикі білі коні», «Цар і раб», «Не дратуйте грифонів», «Похорон богів»). І хоча видання «Золотого Ра» вимушено адресувалося дітям «старшого шкільного віку» (були радянські часи – ідеологічна цензура), у тексті поставлено серйозні недитячі питання волі та свободи слова, становлення державності та ін.
Інтерпретуючи давні історії Геродота, письменник спрямовує читачів до пізнання духовних основ буття, пов’язує минувшину із сучасністю, спонукає до неупередженого сприйняття історичних постатей Дарія, Креза, Ксеркса, Куруша, царя Леоніда, фатальної покірності іонян, які звикли бути рабами, життя войовничих персів. І. Білик враховував скепсис дослідників, які закидали Геродоту недостовірність зображених фактів, часто доповнених вимислом і домислом, які в тлумаченні письменника набували ефекту реальних явищ.
Окрім «спілкування» з Геродотом, письменник порушував глибокі філософські питання з погляду ХХ ст., зокрема проблеми буття, людини та світу. Вони висвітлені в аспекті «філософії життя», у розумінні духовно багатої особистості, змушеної страждати в потоках абсурдної дійсності споживацького, заідеологізованого соціуму, що її нівелює, деперсоналізує, позбавляє природного «я». Першорядне значення відведено душевному багатству людини з її інтелектом, емоціями, інтуїцією, світоглядом, почуттям власної гідності.
Фабули Геродотової «Історії», переповнені протиборством добра і зла, часом можуть виглядати малоістотними, незначними для сучасності,але на їх основі І. Білик виводив блискучі сюжети своїх новел та притч, розгортав драматичні колізії людського щастя і горя, слави і сорому, вірності й зради, гідності й безчестя, тиранії й волелюбства. Переосмислюючи уроки минулого, прозаїк розкривав антилюдську сутність тоталітарних режимів, їхню ненависть до справжньої, несфальшованої історії, доводив, що кожна тиранія, якою б могутньою і кривавою вона не була, приречена на небуття.
У підрозділі 3.4. «Конфлікт світоглядних систем у романі «Похорон богів» І. Білика» представлено художньо оформлену концепцію запровадження християнства та авторський погляд на норманську теорію становлення державності на Русі. Особливістю композиційної структури роману є його літописність: кожен розділ закінчується хронологічним резюме, що є імітацією історичних документів – це створює ефект достовірності зображуваних подій.
Головні історичні події твору охоплюють період ІХ – Х ст. на землях Київської Русі. Відправна точка сюжету – князювання Ярополка (сина Святослава, внука Ольги) у Києві, ворожнечу між братами Ярополком і Олегом, древлянським князем; похід Володимира Святославовича з Новгорода на Київ, його утвердження на батьківському престолі і запровадження на Русі християнства.
Стрижнева тема роману – становлення давньої Київської держави, її боротьба за незалежність, соціальні й культурні колізії перед і під час прийняття християнства, прилучення до тогочасного кола цивілізованих народів – греків, болгар, франків, боротьба предків проти будь-якого чужоземного втручання за повноправний, самостійний розвиток держави. Історія зі сторінок роману постає як діяння непересічних героїв, символізація минулого в проекції на реалії ХХ ст. Дотримуючись принципів історичної правди, І. Білик розкривав поступовість і складність довготривалого процесу християнізації Київської Русі, що супроводжувався людськими стражданнями і прозріннями, неоднозначність наслідків уходження в нову віру. Прозаїк уник спрощеного трактування драматичних подій на болісному зламі історії, тенденційних оцінок, іконописного лаку.
«Похорон богів» містить більше художньої інтерпретації дійсності, ніж реальної історії. Тому цей роман також варто висвітлити в контексті альтернативності. Наприклад, княгиню Ольгу письменник робить дочкою Олега Віщого, а Святослава – її онуком, а не сином, як зазначено в «Повісті врем’яних літ». Або, виходячи з гіпотези академіка О. Шахматова, що древлянський князь Мал і Малк Люберчанин, батько Добрині й Малуші, – одна й та ж сама особа, автор стверджує, що князь Володимир – наполовину древлянин, і уособлює в образі Древлянської землі етнічне ядро Русі.
Автор «охудожнює» історію, додає струмінь авторської фантазії. Тому в дисертації подано ймовірний варіант оцінки альтернативної історії, без політично заангажованих висновків, використано аналіз альтернативних форм моделювання історичних подій у художній літературі.
Оглядовим є підрозділ 3.5. «Альтернативна концепція скіфської минувшини у трилогії «Скіфи» (романи «Дикі білі коні», «Не дратуйте грифонів», «Цар і раб»)». Він містить аналіз романів трилогії «Скіфи» (перша назва – «Золото скіфів»). Зазначено, що скіфи в розумінні І. Білика постають кочівниками, які мали свою державність, родовий устрій.
Перемога над царем Дарієм у першому творі «Дикі білі коні» показує кочівників мудрим народом, рішучим у втіленні ідей, із внутрішнім відчуттям свободи.
Провідна думка, яку автор послідовно доводить стала основною тезою другого роману «Не дратуйте грифонів»: «українці були вже тоді, коли України ще не було ні як держави, ні як поняття політичного й історичного і навіть – географічного». Слово, яке ми несемо в світ, живе вічно. «Слово живе в народі й народ живе в слові – ось де запорука вічного тривання, ось де надія і порятунок» (Іван Білик, «Не дратуйте грифонів»).
Третій роман трилогії «Цар і раб» розкриває історію Савмака, який став заручником Великого князя при дворі боспорського царя Персіда. В образі Савмака змальована впевнена, сильна духом людина. Ця твердість, упевненість і духовна міць залишається в його серці навіть у фізичному стані раба – але раба непідкореного.
Під час аналізу зазначених романів виявлена альтернативна концепція минувшини, яка докорінно змінює погляди на історію походження протоукраїнців.