КАПЛЯ Олександр Миколайович ПРИНЦИПИ АДМІНІСТРАТИВНОГО СУДОЧИНСТВА УКРАЇНИ: ТЕОРІЯ ТА ПРАКТИКА РЕАЛІЗАЦІЇ

Краткое содержание

У вступі автор обґрунтовує актуальність теми дисертації, показує ступінь її наукової розробки, розкриває предмет, об’єкт та методи дослідження, визначає мету, завдання, а також зв’язок роботи з науковими планами, темами та програмами, теоретичне і практичне значення отриманих результатів, їх наукову новизну, апробацію результатів дослідження, структуру роботи та її обсяг.

9

Розділ 1 «Стан наукових досліджень засад адміністративного судочинства України» складається з трьох підрозділів і присвячений розгляду стану наукових досліджень принципів адміністративного судочинства, визначенню понятійно-категоріального апарату та філософсько-правової концепції принципів адміністративного судочинства України.

У підрозділі 1.1 «Стан наукових досліджень принципів адміністративного судочинства» досліджено генезу наукових поглядів щодо принципів, їх змісту, системи та з інших істотних аспектів.

Праці учених у вказаній царині умовно розділено на три групи:

1) дослідження загальнотеоретичного характеру, зокрема, в таких галузях юридичної науки, як теорія держави і права, конституційне право, право державного управління; 2) дослідження, які проводилися до моменту виникнення в законодавстві нашої держави адміністративного судочинства, в яких обговорювалися такі явища, як адміністративна юстиція, адміністративний процес, адміністративне процесуальне право; 3) праці, предметом вивчення яких стало сучасне адміністративне судочинство України, запроваджене на підставі прийнятого в 2005 році Кодексу адміністративного судочинства України.

Встановлено, що незважаючи на те, що в міжнародних нормативних актах, національному законодавстві, насамперед в Конституції України, галузевому процесуальному законодавстві, а також в постановах вищих судових органів принципи судочинства постійно згадуються як основа національної судової системи, в теорії судочинства, в інших правових галузях знань єдиного підходу до визначення поняття принципів та їх сутності досі не склалося.

Визначено, що недостатньо уваги приділено тим принципам, що існують поза формальним визначенням у нормативному акті, але прямо випливають з його змісту. Наразі майже відсутні дослідження таких засад адміністративного судочинства, як розумність та справедливість, доступність правосуддя, ефективність судового захисту, процесуальна економія, державне гарантування процесуальних прав учасників судового процесу.

У підрозділі 1.2 «Категоріально-методологічний апарат дослідження принципів адміністративного судочинства» встановлено, що дослідженням понять «адміністративна юстиція» та «адміністративне судочинство» займалися учені-адміністративісти з позицій адміністративного права, тобто права державного управління. Наслідком такого підходу стало те, що майже нерозкритою залишилася судочинська сторона адміністративної юстиції, а адміністративне судочинство ототожнювалося з адміністративним процесом чи вважалося його частиною. Останній, зокрема, має принципові розбіжності з поняттям та змістом адміністративного судочинства, оскільки його зміст відображає управлінську сутність діяльності владних органів. Натомість, адміністративне судочинство варто розглядати крізь призму судового процесу.

За результатами дослідження адміністративної юстиції, автор підкреслює, що в науці сформувалося два основних підходи до розуміння

10

цього поняття: 1) вузький підхід, коли адміністративна юстиція розглядається як судовий захист (адміністративне судочинство); 2) широкий підхід, який включає не тільки вирішення адміністративно-правових спорів судами (адміністративне судочинство), а й іншими уповноваженими на те державними органами (оскарження управлінських актів в адміністративному порядку).

Автором обґрунтовано власну позицію, за якою, маючи, безперечно, широке застосування в юриспруденції, ця дефініція не має конкретно визначеного юридичного змісту. Іншими словами, юстиція – це термін більше соціальний, а тому в юриспруденції може використовуватися з певною мірою умовності і лише у випадках, де не потрібно передача чіткого змісту. «Юстиція» з точки зору юридично-змістового навантаження – це поняття одного ряду з такими, як «правоохоронці», «правда» тощо.

У підрозділі 1.3 «Система філософсько-правових поглядів щодо принципів адміністративного судочинства України» зазначається, що в історичному аспекті питання про поняття принципів судочинства у вітчизняній процесуальній науці не ставилося аж до середини шістдесятих років минулого століття.

Автором наголошується, що принципи вітчизняного судочинства, будучи елементом світогляду, повинні спиратися на духовні цінності українського народу. Крім того, принципи адміністративного судочинства повинні виступати в ролі провідних мотивів для посадових осіб і забезпечувати реалізацію: по-перше, фундаментальних цінностей, що охороняються законом; по-друге, законні інтереси особи, права якої порушено. З огляду на зазначене, автор дійшов висновку про те, що у філософському аспекті концепції принципів простежуються три їх ознаки: по-перше, принципи є духовно-практичною спадщиною; по-друге, принципи включають в себе адміністративно-процесуальне законодавство; по-третє, принципи є фундаментальними ідеями адміністративного судочинства. Через це законодавство повинно бути похідним від принципів, оскільки своїм потенціалом принципи повинні забезпечувати: по-перше, реалізацію цінностей, що охороняються законом; по-друге, законні інтереси особи, права якої порушено.

Розділ 2 «Теоретико-методологічні засади дослідження принципів адміністративного судочинства України» містить три підрозділи, в яких подана системна характеристика методології цього дослідження, розкриваються основні засади принципів адміністративного судочинства України, а також досліджуються їх функції та класифікація.

У підрозділі 2.1 «Системна характеристика методології дослідження принципів адміністративного судочинства» розроблено систему методів,

прийомів та засобів наукового пізнання, за допомогою яких було досягнуто мету цієї роботи. Одне з чільних місць в методології цього дослідження займає системний підхід. За основні підходи та методи використано також аксіологічний (ціннісний) підхід, історичний і порівняльно-правовий методи, а також метод герменевтичних процедур.

11

Встановлено, що більшість дослідників, вивчаючи принципи адміністративного судочинства, аналізують теперішній його стан, з якого виводять принципи, які йому притаманні. Автором обрано зворотній шлях та зроблено спробу визначити, на яких принципах повинен будуватися цей вид судового процесу, виходячи з вимог загальноправових принципів, його мети, завдань, а також загальних вимог сьогодення.

Автор підкреслює, що головним чинником, який слід використовувати при виборі напрямів оптимізації адміністративного судочинства України у нинішніх соціально-політичних умовах, є забезпечення прав і свобод людини. Це саме той чинник, крізь призму якого слід вести наукові пошуки у царині принципів адміністративного судочинства. Його ефективна реалізація повинна стати індикатором правильності шляхів удосконалення адміністративного судочинства України, пошук яких має проходити із широким залученням громадськості та науковців. При цьому, судді та особи, чий світогляд сформувався під час роботи в суді, не можуть відігравати провідну роль у процесі реформування судової системи. Основна роль у процесі вдосконалення адміністративного судочинства повинна бути покладена на споживачів такого продукту, як адміністративне судочинство.

У підрозділі 2.2 «Пропедевтика принципів адміністративного судочинства» наголошено, що в багатьох дослідженнях, у яких йдеться про принципи права, автори паралельно мають на увазі і принципи процесуального права. Тому що, говорячи про право як таке, право розглядають і як систему законодавства, і як ідеологічну надбудову, і як правосвідомість. Це загалом зумовило відсутність спеціальних досліджень принципів як процесу в цілому, так і адміністративного судочинства, зокрема, на відміну від принципів права матеріального.

Автором доведено, що принцип адміністративного судочинства – поняття багатоаспектне, має потрійну природу. Він є одночасно ідеєю, яка сформувалася в результаті наукового, професійного та масового (повсякденного) уявлення ідеальної моделі судочинства, допомагає вирішенню процедурних питань уповноваженими органами, є нормативно-керівною засадою і правовим інструментом регулювання суспільних відносин. Тому в роботі увагу зосереджено на важливості вдосконалення практичної реалізації принципів судочинства. Адже стрімка еволюція суспільних відносин призводить до того, що в суспільстві виникають нетипові, нові відносини, які законом не врегульовані. Це зумовлює появу не передбачених в законі життєвих ситуацій, які будуть вирішуватися саме за допомогою принципів. Відповідно, принципи адміністративного судочинства – це цілком дієвий інструмент, використання якого важливе при вирішенні конкретних практичних питань (конкретних судових спорів). Вони не лише визначають зміст судочинства, його особливості й завдання, а й являють собою основу для судової практики. Вони відображають правові погляди сучасного суспільства і держави на цілі й завдання, способи і засоби діяльності органів адміністративної юрисдикції з розгляду й вирішення ними адміністративних

12

справ. Зроблено акцент на тому, що в українській правовій системі правові принципи варто розглядати як загальні нормативні приписи, на основі яких і відбувається правове регулювання, приймається конкретне юридичне рішення

справі.

підрозділі 2.3 «Функції та класифікація (система) принципів адміністративного судочинства» відзначається, що погляд на систематику принципів не може не носити суб'єктивного характеру, бо це – дослідження, яке здійснюється конкретним дослідником. Автором запропоновано власний підхід до поділу принципів, які, залежно від закріплення їх у законодавстві України, можна поділяти на: а) формалізовані; б) неформалізовані. Серед формалізованих принципів адміністративного судочинства України слід виділити принципи: 1) законності та верховенства права; 2) рівності та змагальності; 3) гласності та відкритості; 4) диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин справи; 5) забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду; 6) обов’язковості судових рішень. Серед неформалізованих принципів адміністративного судочинства України можна назвати принципи: 1) розумності та справедливості; 2) доступності судочинства; 3) ефективності судового захисту; 4) процесуальної економії та процесуальної формальності; 5) рівності можливостей; 6) державного гарантування процесуальних прав учасників процесу.

Щодо значення принципів у праві, автором обґрунтовано, що їх роль полягає в збереженні правової системи, її вдосконаленні і розвитку, досягненні єдиного системного результату. Сформульовано ознаки функцій принципів адміністративного судочинства України, до яких віднесено: 1) зумовленість сутністю і призначенням принципів адміністративного судочинства в Україні;

2) характеризують напрям впливу названих принципів; 3) спрямовані на справедливий, неупереджений і своєчасний розгляд адміністративних справ;

4) є стабільними впродовж довгого часу дії; 5) можливість зміни механізмів і форм реалізації, залежно від потреб практики.

Доведено, що в правовій системі принципи адміністративного судочинства виконують світоглядну, нормативно-регулятивну, аксіологічну, телеологічну (цільову) функції.

Розділ 3 «Формалізовані принципи адміністративного судочинства України» складається з шести підрозділів і присвячений аналізу принципів судочинства, що формально визначені в Кодексі адміністративного судочинства України.

У підрозділі 3.1 «Принципи законності та верховенства права» зазначено, що основами цивілізованого суспільства є соціальна справедливість, обмеженість посягань на людську гідність, рівні права усіх громадян, недоторканість приватної власності та рівні можливості отримувати прибуток. Тому прийнято вважати верховенство права ключовим принципом у світовому судочинстві.

Доведено, що принцип верховенства права – це окремий принцип в адміністративному судочинстві, який представлений як на науковому, так і на

13

нормативно-правовому рівні, що уособлює в собі демократичні цінності, засновані на дотриманні прав і свобод людини та соціальної справедливості. Світова практика вказує на те, що верховенство права стає практично головним показником демократичного розвитку сучасних держав.

Зважаючи на реалії сучасного судочинства в Україні, суди не зацікавлені застосовувати принцип верховенства права, оскільки не мають бажання брати на себе відповідальність відхилення від закону заради справедливості, що виражена у забезпеченні прав та свобод людини, і в такий спосіб вступати у протиріччя із адміністративними суб’єктами. Автором відзначено, що з метою забезпечення в Україні верховенства права, потрібно створити правову культуру дотримання законодавства на всіх рівнях, а принцип верховенства права слід розглядати як правовий принцип

в межах міжнародних та європейських інтеграційних процесів, який включає в себе низку критеріїв, що виокремлюються дотриманням прав і свобод та законних інтересів громадян. Основоположним повинен стати принцип верховенства права. Натомість, законність є засобом втілення верховенства права в практичну дійсність.

У підрозділі 3.2 «Принципи рівності та змагальності» зазначено, що ці принципи, нарівні з іншими засадами правосуддя, лежать в основі діяльності адміністративних судів, а механізми їх реалізації закріплені в Конституції України, Кодексі адміністративного судочинства України і міжнародних нормативних документах.

Доведено, що змагальність сторін в адміністративному судочинстві і рівність перед законом і судом – це принципи, які мають самостійний зміст, проте їх спільне використання дає можливість забезпечити рівність та неупередженість процесу. Змагальність, як принцип адміністративного судочинства, реалізована в нормах вітчизняного та міжнародного права та передбачає неупереджене ставлення суду до учасників процесу, під час якого вони реалізують свої права в наданні доказів, аргументації фактів, доведенні правомірності власної позиції. Він уособлює в собі активність сторін, які представляють докази, аргументи та факти.

У свою чергу, рівність можна розглядати в двох аспектах. Так, рівність перед законом встановлює рівність в правах, а рівність перед судом є конституційною вимогою судочинства, що виражена в рівності можливостей учасників судового процесу та однакового розгляду подібних справ.

Незважаючи на певні суперечності рівності та змагальності у вітчизняному законодавстві, сутність поєднання відповідних принципів полягає в побудові судової процедури у такий спосіб, щоб під час розгляду справи були створені рівні умови на всіх етапах судочинства, надані рівні можливості сторонам брати участь у процесі.

У підрозділі 3.3 «Принципи гласності та відкритості» наголошено на тому, що значення відкритості правосуддя важко переоцінити як у сфері судочинства, так і в суспільному житті. Відсутність розвинутої системи відкритості позбавляє громадян можливості ефективно здійснювати свої

14

конституційні права і свободи, обмежує ефективну реалізацію завдань судочинства.

Встановлено, що деякі дослідники вважать гласність та відкритість окремим принципом. Та незважаючи на достатній ступінь переконливості, значну наукову розробку цієї позиції, а також висвітленість в науковій літературі, в роботі обґрунтована протилежна позиція, яка полягає в представленні принципу гласності та принципу відкритості окремими категоріями, як на теоретико-методологічному, так і на правовому рівнях. З’ясовано, що принципи гласності та відкритості є окремими принципами адміністративного судочинства, хоча й їх застосування може бути реалізоване тільки в поєднанні, проте в процесуальному плані рівнозначність їх розуміння може призвести до помилок в процесі судочинства. Власне термін «гласність» тяжіє до усності. Тому в основі гласності судочинства лежить можливість усного розгляду справи, яка

безпосередньо створює гарантії неупередженого, справедливого,

незалежного та об’єктивного механізму втілення принципів адміністративного судочинства в законодавство.

Термін «відкритість» означає доступність, транспарентність (прозорість), що зумовлює віднесення їх до різних категорій в процесі застосування. Метою принципу відкритості є створення умов для присутності усіх охочих під час судового процесу, а гласність покликана забезпечити обізнаність у справі під час судового розгляду, проголошення рішення, дослідження обставин справи.

У підрозділі 3.4 «Принципи диспозитивності та офіційного з’ясування всіх обставин справи» автор визначає їх сутність, та спростовує уявлення про ідентичність цих принципів, який час від часу виникає в науковому середовищі. Це окремі принципи, хоча вони й разом представлені в Кодексі адміністративного судочинства України (ст. 11). Їх застосування має комплексний характер, проте, дія відповідних принципів має свої особливості. Так, диспозитивність є одним з основних галузевих принципів адміністративного судочинства, що дає можливість сторонам на власний розсуд розпоряджатися матеріальними та процесуальними засобами захисту. Він ґрунтується на свободі суб’єктів адміністративних правовідносин здійснювати свої суб’єктивні права (здобувати, реалізовувати або розпоряджатися ними) і виконувати обов’язки на свій розсуд, в межах яких дозволяє закон.

Натомість, принцип офіційного з’ясування обставин у справі забезпечує можливість сторонам ефективніше користуватися своїми правами в процесі доказування та відстоювання своєї позиції. Він втілений в активній ролі суду і може проявлятися, як обмеження принципу диспозитивності та змагальності. Так, в адміністративному судочинстві існує певний дисбаланс між юридичною вагою сторін, оскільки, здебільшого, позивачами в процесі виступають громадяни, а відповідачами

– суб’єкти владних повноважень.

15

Незважаючи на існування принципу офіційного з’ясування всіх обставин справи, Кодекс адміністративного судочинства України не містить достатніх важелів для забезпечення справжньої рівності можливостей сторін.

У підрозділі 3.5 «Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень адміністративного суду» наголошено на тому, що однією з гарантій захисту прав і законних інтересів суб’єктів спірних правовідносин є перегляд судових актів. Для того, щоб система перегляду судових актів була оптимальною, вона повинна забезпечувати швидке і якісне виправлення судових помилок.

Встановлено, що основним для апеляційного та касаційного провадження

є забезпечення перегляду судових рішень судів нижчих інстанцій. Зміст апеляційного і касаційного оскарження рішень адміністративного суду України також включає в себе предмет та підстави апеляційного і касаційного перегляду рішень адміністративного суду України. Предметом перегляду в апеляційному провадженні є рішення суду першої інстанції, які не набрали законної сили. Предметом перегляду в касаційному провадженні є судові рішення, які вже набрали законної сили.

В роботі зазначено, що оптимізацію механізму перегляду судових актів можна розглядати з декількох позицій. Зокрема, йдеться про кількість інстанцій, які переглядають судові акти. Більшість європейських країн обмежується двома інстанціями, що мають повноваження щодо перегляду постанов нижчестоящих інстанцій, – апеляцією і касацією. Автор наголошує на тому, що чим більша кількість інстанцій здійснює перегляд судових актів, тим довше не може бути досягнута мета судочинства – захист порушених або оспорюваних прав і законних інтересів. Також, механізм перегляду рішень адміністративних судів можна оптимізувати шляхом вдосконалення меж перегляду. Водночас, розгляд справи в суді другої інстанції не повинен підривати авторитет суду першої інстанції. Тому додаткові докази повинні прийматися судом апеляційної інстанції, якщо особа, яка бере участь у справі, обґрунтувала неможливість їх подання до суду першої інстанції з незалежних від неї обставин, і суд визнає ці причини поважними.

У підрозділі 3.6 «Принцип обов’язковості судових рішень» наголошено на тому, що рішення суду є правозастосовним, індивідуально-визначеним актом правосуддя, і його загальнообов’язковість означає, що усі на території України з ним повинні рахуватися, навіть якщо вони не брали безпосередньої участі у судовому процесі. Метою рішення адміністративного суду є не тільки врегулювання конкретного спірного публічно-правового правовідношення, а й в цілому укріплення законності у сфері публічного управління.

Принцип обов’язковості судових рішень пов’язують з поняттям законної сили, під якою слід розуміти такий стан рішення, коли воно стає максимально недоторканим у результаті прояву властивостей, що надають рішенню стабільності та незмінності. Натомість, законна сила судового рішення

характеризується такими властивостями, як обов’язковість чи

16

загальнообов’язковість, незаперечність, винятковість, преюдиціальність, здійсненність, стійкість, остаточність, виконуваність.

Визначеність об’єктивних меж законної сили судового рішення полягає в розповсюдженні законної сили на конкретне коло фактів та правовідносин. Істинність відносин і фактів, встановлених судом і зафіксованих у рішенні суду, що набрало законної сили, не має потреби знову доводити при розгляді інших справ та не може оспорюватися в іншій судовій справі за участю тих самих сторін.

Виконуваність, як властивість законної сили рішення, виникає з моменту набрання чинності, а рішення не виконане добровільно, у такому випадку може бути виконане примусово. Під примусовістю автор розуміє можливість зовнішнього впливу на поведінку суб’єктів з метою їх спонукання до виконання рішення.

Розділ 4 «Неформалізовані принципи адміністративного судочинства України» містить шість підрозділів, у яких розкриваються сутність, зміст та взаємодія принципів адміністративного судочинства, що формально не визначені
в Кодексі адміністративного судочинства України.
У підрозділі 4.1 «Принципи розумності та справедливості» встановлено,

що в законодавстві роль принципів розумності та справедливості закріплена по-різному. Найбільш виражену інтеграцію в правову систему принцип розумності набув у англо-американській системі права, де значно поширена ідея про розумність позитивного права. На основі відповідних тверджень було сформовано поняття «верховенство розуму» (rule of reason). В міжнародному правовому середовищі розумність лежить в основі прийняття рішень та має перевагу над принципом законності у тих випадках, коли закон не відповідає справедливому вирішенню справи.

Принцип справедливості загалом представлений, як загальний принцип, що уособлює в собі право як категорію і складає основу його змісту та сутності. Іноді інтереси суспільства не співпадають з інтересами держави і тому принцип справедливості має підтримуватися відповідними державними інституціями. Суспільна рівність має реалізовуватися на основі ефективної державної політики. Тому з теоретичної точки зору цей принцип ніколи не втратить своєї актуальності, а також не буде повністю досліджений, оскільки має гнучкий зміст та змінюється в залежності від умов життя суспільства.

У роботі зазначено, що принципи розумності та справедливості доповнюють один одного, оскільки реалізація справедливості в судочинстві бере свій початок з розумного розгляду справи. Частина науковців поділяє думку стосовно окремого розгляду принципів розумності та справедливості, а інша вбачає сенс в комплексному розумінні їх дослідження та застосування. Вивчення цих двох принципів дало можливість підтвердити раціональність підходу до проблеми встановлення справедливості на основі розумності.

У підрозділі 4.2 «Принцип доступності судочинства» стверджується, що право на незалежний та неупереджений суд історично розглядалося, як

17

фундаментальна суспільна та правова цінність. Складовими змісту доступності судового захисту є територіальне розміщення судів, дотримання форми судочинства, чітке розмежування підвідомчості справ, фінансовий бар’єр на шляху до судового захисту, використання досудових процедур, а також складові, які торкаються кадрового складу суду, матеріального забезпечення суддів, як гарантії їх непідкупності та незалежності.

З’ясовано, що стан сучасного українського законодавства та його змінюваність, а також перманентне реформування судової системи унеможливлюють повноцінну реалізацію принципу доступності судового захисту. Автором наголошено на тому, що основна проблема доступності правосуддя лежить в економічній площині, як для громадян зокрема, так і для держави в цілому. Неприйнятною є ситуація, коли громадянину чи юридичній особі, крім сплати податків, у разі протиправного невиконання державою своїх функцій, для поновлення власних прав необхідно додатково сплачувати судовий збір, причому, здійснити це до вирішення питання по суті.

Окремо звернено увагу на те, що формування справедливих принципів обчислення судового збору характеризує рівень доступності до правосуддя в країні. Сьогодні в основі механізмів здійснення судового збору в Україні лежать потреби на забезпечення судової системи необхідним фінансово-матеріальним ресурсом, який повинна надавати держава. В нинішніх соціально-економічних умовах зростання судового збору, яке відбулось наприкінці 2016 р., створює певні фінансові перешкоди в доступі до правосуддя. У цьому контексті запропоновано, щоб державна політика відповідала вимогам Європейського суду з прав людини та була направлена на першочерговість забезпечення справедливості та другорядність у стягненні сплати за судові послуги.

У підрозділі 4.3 «Принцип ефективності судового захисту» встановлено,

що ефективність адміністративного судочинства – це кількісно-якісні показники процесуальної діяльності суду, які зумовлені завданнями та принципами адміністративного судочинства і спрямовані на його оптимальне здійснення з подальшим удосконаленням стандартів функціонування судів адміністративної юрисдикції. З метою підвищення цього чинника пропонується покласти на суд обов'язок вжити всіх залежних від нього заходів, які забезпечили б фактичну можливість судового рішення бути виконаним шляхом добровільного або примусового виконання. Наголошено на необхідності законодавчо закріпити заборону суду приймати судові акти, які хоча формально і відповідають вимогам законності та обґрунтованості, але не придатні до фактичної реалізації. Зазначену вимогу слід розуміти, як необхідність відповідності змісту судового рішення перспективам фактичного його виконання. Звідси ж має випливати додаткова підстава до скасування судового рішення судом вищої інстанції.

Поза увагою законодавця залишається державно-правова відповідальність колегіальних органів публічної влади за невиконання

18

рішень суду, зокрема тих, що зобов’язують надати суду ті чи інші докази. Запропоновано факт ненадання таких доказів прирівнювати до визнання позову в повному обсязі.

Підвищенню ефективності судочинства повинне сприяти активне використання судами права на винесення окремих ухвал з метою реагування на причини виникнення порушень прав і свобод людини у сфері адміністративної діяльності держави.

У підрозділі 4.4 «Принципи процесуальної економії та процесуальної формальності» досліджено сутність та взаємодію цих принципів. Пропонується під принципом процесуальної економії розуміти засади раціонального використання процесуальних засобів, часу та сил суб’єктів адміністративно-процесуальної діяльності з одночасним забезпеченням правильного застосування адміністративно-процесуального законодавства з метою успішного виконання завдань адміністративного судочинства. Аналіз чинного адміністративно-процесуального законодавства дозволяє виділити норми та інститути, через які принцип процесуальної економії знаходить свою реалізацію в адміністративному судочинстві: 1) норми, що регламентують тривалість адміністративного судочинства у часі; 2) норми

та окремі інститути, що врегульовують загальний порядок адміністративного провадження, за допомогою яких забезпечується раціональне використання процесуальних засобів. Також акцентовано увагу на двоякості реалізації принципу формалізму в адміністративному судочинстві. З одного боку, об’єктивний розгляд справи неможливий без вчинення процесуальних дій у чітко визначеному порядку, з іншого – зловживання принципом формалізму призводить до затягування адміністративного процесу та нівелювання принципу процесуальної економії та інших основоположних принципів. Доведено, що ефективне поєднання та співвідношення зазначених принципів можливе за умови глибокого розуміння інших принципів адміністративного судочинства, таких як верховенство права, справедливість, розумність та інші.

У підрозділі 4.5 «Принцип рівності можливостей» зазначено, що адміністративне судочинство підпорядковане загальним принципам, але йому властиві також і специфічні принципи, які встановлюють особливий (специфічний) порядок розгляду справ. Це є необхідним, оскільки предметом спору є публічно-правові відносини, а сторонами спору, з одного боку, є фізична або юридична особа, а з іншого – державний орган або орган місцевого самоврядування. Тому, перебуваючи з самого початку у нерівних умовах, громадянин, висловлюючи незадоволення до державного органу, а фактично державі, є обмежений у можливостях протистояти державному апарату як організаційно, так і фінансово.

Автором доведено, що для забезпечення реальної рівності сторін у судовому процесі необхідно передбачити додаткові важелі, оскільки громадянин та держава в особі органу влади знаходяться у різних «вагових категоріях».

19

Для досягнення вказаної мети автором запропоновано та виноситься на захист запровадження нового принципу, який забезпечив би не тільки рівність, але і рівні можливості сторін процесу. Принцип рівності можливостей – це самостійний та спеціальний принцип, що має компенсаторний характер та спрямований на забезпечення балансу правового статусу учасників публічно-правового спору, побудований на активній ролі суду та презумпції правомірності дій громадянина й сприяє ефективному та оперативному розгляду адміністративної справи у порядку адміністративного судочинства. Структура принципу: 1) активна роль суду в адміністративному судочинстві; 2) презумпції правомірності дій особи та вини органу публічної адміністрації.

Під активною роллю суду не мається на увазі надання йому дискреційних повноважень. Разом з тим, суд повинен реалізовувати активну (ініціативну) позицію з моменту отримання позовної заяви про захист прав та інтересів особи до прийняття справедливого судового рішення.

Презумпція правомірності дій особи полягає в тому, що дії і правова позиція громадянина, що заявляє позов, повинні вважатися правомірними доти, доки не буде встановлено інше, а рішення за скаргою не повинно ґрунтуватися на припущеннях, і всі сумніви щодо правомірності позиції громадянина повинні тлумачитися на його користь.

У підрозділі 4.6 «Принцип державного гарантування процесуальних прав учасників процесу» на підставі висновків попереднього підрозділу, автор продовжує пошук інструментарію щодо врівноваження реальних можливостей сторін в адміністративному процесі. Для цього пропонується ввести принцип державного гарантування процесуальних прав учасників процесу, складовими якого є мова судочинства та забезпечення права на правову допомогу в адміністративному судочинстві.

Принцип «мови судочинства» є однією з основних гарантій, що забезпечують захист прав осіб, які не володіють або погано розуміють мову судочинства. Він направлений на захист осіб, які є учасниками судочинства, але не володіють або погано володіють його мовою, таким чином, його наявність і існування зумовлені необхідністю реалізації призначення адміністративного судочинства. Зміст мовного принципу складають такі елементи: 1) можливість здійснення адміністративного судочинства українською мовою, або, за згодою сторін, регіональною мовою; 2) право особи спілкуватися мовою, якою вона володіє без будь-яких обмежень з боку правоохоронних органів чи суду; 3) обов’язок держави забезпечити участь перекладачів при здійсненні провадження у справі за участю осіб, які не володіють мовою судочинства; 4) забезпечити особі, яка не володіє мовою судочинства, можливість ознайомлення з документами за допомогою перекладача; 5) обов’язок особи чи органу, що здійснює правозастосування, вручати копії документів на мові, якою володіє учасник судочинства і який не володіє мовою судочинства, якщо вручення цих документів є обов’язковим відповідно до норм Кодексу адміністративного судочинства України.

20

Порушення цього принципу, як однієї з процесуальних гарантій, тягне за собою визнання процесуальної дії або документа отриманого з порушенням закону.

Гарантії реалізації мовного принципу поділяються на загальні та спеціальні. До загальних гарантій належать: 1) визнання недотримання принципу мови судочинства істотним порушенням закону; 2) обов’язок суду забезпечити реалізацію принципу мови судочинства при розгляді справи в суді. Як спеціальні гарантії виділено: 1) обов’язок суду надати перекладача особі, яка не володіє мовою судочинства, і забезпечити можливість виконання обов’язків перекладачем; 2) надання компетентного перекладача; 3) наявність кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий переклад.

Також зазначається, що право громадян на отримання кваліфікованої правової допомоги, зокрема право користуватися послугами адвоката, як процесуальна гарантія, знаходяться в тісному зв’язку з правом на захист і правосуддям в цілому. Принцип рівності перед законом позбавлений юридичної сили, якщо у людини немає можливості захистити свої права. Правова допомога надається у формі правових послуг, що натомість виконуються у формі: надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; здійснення представництва інтересів особи в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; забезпечення захисту особи від обвинувачення; надання особі допомоги в забезпеченні доступу особи до вторинної правової допомоги та медіації.

Метою безоплатної правової допомоги має бути забезпечення рівних можливостей доступу до правосуддя. Принцип забезпечення права на захист особи, чиї права і свободи були порушені, випливає з особливої природи спору, що розглядається судом, і нерівності сторін у спірних публічних правовідносинах. Наголошено на тому, що держава, відповідальна за діяльність своїх органів і посадових осіб, зобов'язана надати громадянину або організації захист їх прав і свобод усіма правовими засобами. Тому, у випадках, передбачених законом, кваліфікована юридична допомога повинна надаватися безоплатно.

Розділ 5 «Реалізація принципів адміністративного судочинства в Україні» складається з трьох підрозділів, у яких проаналізовано сучасний стан реалізації принципів судочинства при здійсненні законотворчої діяльності, в юридичній практиці управомочених суб’єктів, а також під час винесення судового рішення.

У підрозділі 5.1 «Реалізація принципів адміністративного судочинства при здійсненні законотворчої діяльності» наголошено на тому, що важливою умовою ефективного здійснення правосуддя є якісне нормативне забезпечення судових процедур, з урахування принципів права та судочинства. Реалізація правових норм залежить від цілеспрямованості та волевиявлення законодавчого органу у законодавчому процесі. Особлива роль принципів

21

права в правовому регулюванні зумовлена, зокрема, й тим, що вони є не тільки критерієм оцінки чинного законодавства, але й орієнтиром при реформуванні законодавства. Але відсутність нормативно-правової регламентації правової політики та законодавчого процесу має прояв у прийнятті недоцільних та помилкових рішень, порушення принципу системності у праві, що істотно впливає на якість нормативно-правових актів та ефективність врегулювання суспільних відносин.

Відзначено, що законодавець, як правило, безпосередньо формулює основні, соціально значущі принципи. Втім, не закріплено вичерпного переліку всіх принципів адміністративного судочинства. Завдання законодавчого органу полягає в тому, щоб нормативно виразити (з метою реалізації в практиці) принципи, що забезпечить певні переваги. Так, по-перше, принципи права утворюють своєрідну систему координат, з якою, насамперед, співставляє свою діяльність законодавець, що дозволяє уникнути прийняття волюнтаристських рішень, які не вписуються в цю систему та апріорі їй суперечать. І від того, на скільки чітко буде сформульовано той чи інший принцип права, залежить ефективність правотворчої діяльності і, зрештою, якість законодавства. По-друге, відображені в позитивному законодавстві принципи права стають більш зрозумілим явищем для тих, хто здійснює правозастосування. Реальність принципів права дисциплінує останніх, істотно обмежує можливості для неконтрольованого використання на власний вибір аналогії права при наявності в ньому прогалин. По-третє, виражені в нормативних приписах принципи права сприяють правовому вихованню населення, підвищенню рівня їх правової культури, оскільки принципи права значно легше засвоїти

і апелювати до них на практиці в конфліктних ситуаціях. По-четверте, принципи права є орієнтиром для органів і осіб, що здійснюють тлумачення правових норм.

У підрозділі 5.2 «Реалізація принципів адміністративного судочинства при винесенні судового рішення» зазначено, що висновок про дотримання принципів судочинства може ґрунтуватися, насамперед, на судовому рішенні, особливо, на його мотивувальній частині, в якій суддя зобов’язаний вказати мотиви, за якими він прийшов до тих чи інших висновків, визначив, які обставини мають значення для справи, розподілив тягар доведення між сторонами, виніс або не виніс ті чи інші обставини на обговорення, прийняв або відмовив у прийнятті доказів. З’ясовано, що мотивування – це процес відображення логічної, розумової діяльності суду при реалізації в конкретному судовому акті вимог законності й обґрунтованості, за умови відображення в цих вимогах алгоритму міркувань.

Автор наголошує, що вмотивованість судового акту передбачає правильне застосування закону. Суд зобов’язаний вказати в судовому рішенні норми матеріального права, якими він керувався при вирішенні спору, або вказати на можливість застосування аналогії права або аналогії закону. Помилка у виборі норм матеріального права, що підлягають застосуванню,

22

виявляються при вивченні мотивів, що обґрунтовують правову позицію судді та полягають або в їх відсутності, або у внутрішній невідповідності.
Відсутність або неповнота мотивації може свідчити про такі порушення:
1) суперечливість наявних в матеріалах справи доказів або висновків суду;

2) ігнорування наявних у справі доказів; 3) недотримання судом принципу рівноправності і змагальності сторін; 4) висновки суду ґрунтуються на доказах, яких не існує, або не дотримано принципу безпосередності дослідження доказів.

На підставі викладеного, доведено необхідність зазначення в судовому рішенні фактичної і логічної аргументації, що його обґрунтовує. Запропоновано ввести за обов'язок мотивування висновків суду за результатами оцінки доводів осіб, які беруть участь у справі. Це істотно знизить відсоток оскарження судових рішень, оскільки на практиці не оцінені в тексті рішення, доводи часто переадресовуються вищестоящому суду. Відповідь суду, що постановив рішення, про нікчемність наведеного доводу із зазначенням обґрунтування позиції суду, могла би виключити звернення з аналогічним питанням у порядку оскарження і, відповідно, – знизити завантаженість вищестоящого суду, надавши рішенням остаточності, авторитетності і переконливості.

У підрозділі 5.3 «Реалізація принципів адміністративного судочинства в юридичній практиці» відзначається, що принципи є позитивними правилами. Вони повинні бути ідеологією судочинства. Неухильне виконання принципів має бути одним зі способів протидії корупції, оскільки ускладнило би порушення норм законодавства як в процесі розгляду справи, так і при прийнятті рішення по суті.

Наголошено на тому, що принципи адміністративного судочинства, незалежно від способу вираження, є нормами прямої безпосередньої дії і повинні реалізовуватися навіть поза нормами, що їх конкретизують. Дієвість принципів адміністративного судочинства має такі особливості: 1) вона пов’язана з правомірністю, в основі якої лежить активна або пасивна поведінка учасників правовідносин; 2) реалізація принципів стосується як інтересів суспільства, так і інтересів окремих громадян; 3) здійснюється в різних формах, що зумовлено різноманітністю суспільних відносин, специфікою змісту принципів, відмінністю засобів впливу на поведінку суб’єктів адміністративного судочинства, різноманіттям реалізації норм Кодексу адміністративного судочинства України і низкою інших факторів.

Найповнішій реалізації принципів в адміністративному судочинстві сприятиме їх безпосереднє закріплення в законі. Це не дозволить ігнорувати ці принципи на стадії реалізації права, направить увагу правозастосовувача в разі прогалин у праві і неможливості застосування аналогії закону до моральних засад, але не довільних, а законодавчо оформлених.

Принципи адміністративного судочинства, як втілення природного права, що має позитивне вираження, повинні забезпечити зв'язок між природнім (неписаним) та позитивним (писаним) правом.