МИХАЙЛОВА Ірина Василівна ОСОБИСТІСНІ ДЕТЕРМІНАНТИ ПРОЯВУ ТУРБОТИ ПРО СЕБЕ В РАННЬОМУ ЮНАЦЬКОМУ ВІЦІ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми дослідження; визначено об’єкт, предмет, мету, гіпотезу та завдання дисертаційного дослідження; названо методи та експериментальну базу дослідження; висвітлено наукову новизну, теоретичну та практичну цінність роботи; наведено дані про апробацію та впровадження одержаних результатів.
У першому розділі - “Науково-теоретичні аспекти дослідження проблеми турботи про себе” – визначається сутність поняття турботи про себе, аналізуються науково-теоретичні концепції та підходи до вивчення даної проблеми у зарубіжній, радянській та вітчизняній психології; розкриваються психологічні особливості її розвитку в ранньому юнацькому віці, розглядаються особистісні детермінанти прояву турботи про себе в ранній юності.
Враховуючи термінологічну невизначеність у встановленні базової категорії для дефініції турботи про себе (соціальна установка, психічна здатність, вид самоставлення, психічне утворення), ми довели обґрунтованість визначення даного поняття як феномена самосвідомості, котрий є соціальною самоустановкою, яка проявляється в саморозумінні, аутосимпатії, автономності в умовах самозбереження в тілесному, соціальному, духовному вимірах людського існування.
Поняття турботи про себе слід відрізняти від деструктивних проявів особистості: маніпуляції (Е.Шостром, Ю.В.Щербатих), егоїзму (В.Д.Москаленко, К.Муздибаєв, В.П.Шейнов), психологічних механізмів захисту (А.М.Богомолов, Р.М.Грановська, І.М.Нікольська). Наше дослідження ґрунтується на розумінні турботи про себе як самоустановки, притаманної гармонійним особистостям.
Вивчення проблеми турботи про себе у межах різних науково-теоретичних концепцій є найбільш продуктивним у зарубіжній психології. Представники психоаналізу розглядають вихідну, первинну турботу про себе у структурі особистості, яка діє як інстинкт самозбереження (З.Фрейд), досліджують наслідки недостатньої сформованості або відсутності установки турбуватися про себе у аддиктивних індивідів (М.Бітті, Дж.Ханзян), описують її функції (Дж.Крістал, Г.Крістал, Б.Уайнхолд, Дж.Уайнхолд), приділяють увагу умовам розвитку турботи про себе у перші роки життя в ставленні до матері (А.Фрейд, М.Малер, Д.Віннікот).
Неофрейдисти пов’язують наявність даного феномена з самоаналізом і самореалізацією особистості (А.Адлер, К.Хорні, К.Юнг). У руслі его-психології підкреслюється важливість ролі певних вікових етапів у розвитку турботи про себе, розкривається її взаємозв’язок з довірою до себе та автономністю (Е.Еріксон, Е.Фромм). Представники гуманістичної психології (А.Маслоу, Ф.Перлз, К.Роджерс, В.Франкл, Е.Шостром) вивчають окремі аспекти даної проблеми – особливості становлення турботи про себе у психічно здорових особистостей, які прагнуть до саморозуміння, самоактуалізації, пошуку сенсу життя, особистісного зростання. Фундатори позитивної психології М.Селігман, Б.Фредріксон, М.Чіксентміхалі розглядають турботу про себе в якості позитивної самоустановки, феномена самосвідомості, що діє в тілесній, соціальній, духовній сферах людського існування і виступає соціально-зумовленим психічним явищем.
У радянській психології турбота про себе вивчається побіжно, в контексті активності суб’єкта (К.О. Абульханова-Славська, Б.Г. Ананьєв, А.В. Петровський), формування самосвідомості в ранньому юнацькому віці (Л.І.Божович), внутрішнього контролю особистості (С.Л.Рубінштейн). Вітчизняні вчені розглядають турботу про себе при вивченні питань саморозвитку, самодопомоги, особистісного зростання, суб’єктної активності (Т.М.Зелінська, С.Д.Максименко, В.О.Татенко, Т.М.Титаренко). Кожен із цих напрямків акцентує увагу на вивченні певних компонентів турботи про себе, тому їх інтеграція виступає передумовою подальшого аналізу даної проблеми.