РЕГА ДАНИЛО ОЛЕКСІЙОВИЧ ТИПОЛОГІЯ ФУТУРИСТИЧНИХ МОДЕЛЕЙ У ТВОРЧОСТІ БРУНО ЯСЕНСЬКОГО ТА МИХАЙЛЯ СЕМЕНКА : РЕГА ДАНИЛО АЛЕКСЕЕВИЧ ТИПОЛОГИЯ ФУТУРИСТИЧЕСКИХ МОДЕЛЕЙ В ТВОРЧЕСТВЕ БРУНО ЯСЕНСКОГО И МИХАЙЛЯ СЕМЕНКО

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, означені мета, завдання, об'єкт, предмет і методи дослідження, актуалізовано наукову новизну, висвітлено теоретичне і практичне значення роботи, подано інформацію про апробацію роботи, описано структуру дисертації.
У першому розділі «Методологічно-інформаційне поле проблеми вивчення футуризму» здійснено аналіз стану вивченості футуризму як мистецького явища у світовому літературознавстві. У підрозділі 1.1. «Історіографія дослідження футуризму» простежено процес дослідження футуризму європейським літературознавством. Встановлено, що основна частка розвідок зводилася до розуміння природи футуризму, його ґенези. Х. Баумгарт, А. Боццола, Р. Гамфріс, Р. Каррєрі, Р. Трілло Клаф, М. Мартін, К. Поджі, Б. Севел, К. Тісдел та інші розглядали футуризм у його локальній екзистенції без урахування його багатих контактних зв'язків з іншими літературами. Вчені сходилися на думці, що футуризм був продуктом епохи поч. ХХ ст., результатом культурно-історичних подій.
Помічено, що із плином часу вектор дослідження футуризму як авангардного явища змінюється. Все більше уваги приділяється особі лідера футуризму — Філіппо Томмазо Марінетті (1876–1944). Дослідники Ц. Блум, Д. Охана звертали увагу на формування психології творчості, світогляду та на авторитаризм лідера італійського футуризму. На їхню думку, саме Ф.Т. Марінетті відіграв ключову роль у становленні і розвитку футуризму.
Простежено, що завдяки Ф. Т. Марінетті та його активним діям, як вважають згадані дослідники, футуризм став важливим засобом міжлітературної комунікації поч. ХХ ст., а це, в свою чергу, спровокувало вивчення футуризму з нового боку. Цьому присвятили свої розвідки А. Андерсон, Ґ. Берґхаус, Е. Бобринская, Ш. Вінал, Т. Омука, Л. Панзера, М. Перлоф, Дж. Уайт та інші. Здебільшого в них ідеться про міжлітературні контакти учасників італійського футуризму. Окрім з'ясування міжлітературних рецепцій через посередництво футуризму, літературознавці виходять на новий рівень зацікавлення футуризмом, а саме — інтермедіальні студії. А. Вудс, Д. Охана, К. Пінкус, М. Кірбі та В. Кірбі відзначали вплив футуризму на різноманітні сфери людського буття: політики, музики, образотворчого мистецтва, сценографії, театру, одягу, кухні, спорту.
Однак у світлі постійного, але не всебічного розгляду футуризму виділено актуальні питання, які потребують розв'язання: відсутність спеціальних комплексних студій компаративного характеру, які б висвітлювали питання контактно-генетичних і типологічних співвідношень між італійським футуризмом та іншими національними літературами; недостатньо з'ясованими є інтермедіальні зв'язки футуризму з різними видами мистецтва.
Підрозділ 1.2. «Українська рецепція футуризму» присвячений питанню вивчення футуризму в Україні. Український футуризм був об'єктом численних розвідок вітчизняних учених: Є. Адельгейма, А. Білої, Г. Вокальчук, Р. Гончарова, С. Жадана, В. Моренця, М. Неврлого, С. Павличко, І. Семенко (псевдонім Leo Kriger), М. Сулими, Г. Черниш та інших. Щоправда, закцентовано увагу на тому, що завдання, які ставили перед собою дослідники, були й залишаються практично однаковими: це вирізнення національного елементу в ньому, а також його розгляд у масштабах національного письменства.
Українська критика 10-х-20-х років ХХ ст. давала негативну оцінку як самому напрямові, так і його представникам. Більшість тогочасних критиків розглядали нове для української культури явище як естетично й національно неприйнятне. Це аргументувалося тим, що не було відповідного підґрунтя для футуризму. Контроверсійність полягала в тому, що лідер українського футуризму М. Семенко та інші учасники цього напряму були орієнтовані на мейнстрім, цілковитий розрив із попереднім мистецтвом. Такий критицизм футуризму тривав упродовж усього його існування в національному письменстві.
Починаючи з 30-х років ХХ ст. і до 80-х років ХХ ст. наступає період певного затишшя й забуття, коли чільних представників українського футуризму було насильно вилучено з історії української літератури, а на футуризм як літературний напрям продовжували дивитися як на щось непотрібне, недолуге й помилкове у своїй з'яві в українській літературі.
Середину 80-х – початок 90-х років ХХ ст. можна вважати відправною точкою регенерації зацікавлень українським футуризмом. Виходять друком статті, у яких досліджувались різноманітні проблеми українського футуризму. Новим поглядом на цей національний варіант футуризму характеризуються розвідки Є. Адельгейма, О. Ільницького, М. Сулими, Г. Черниш. Така активізація довела істинну зацікавленість наукових кіл проблемою українського футуризму та його лідером М. Семенком.
На початку 90-х років ХХ ст. інтерес до футуризму переходить межу від ідентифікації національного в ньому до ширшого розуміння цього явища. Хоча тодішні розвідки не позбавлені й попереднього акценту дослідження (праці А. Білої, Г. Вокальчук, Р. Гончарова, С. Жадана, О. Ільницького, М. Сулими), простежуються намагання типологічного зіставлення українського футуризму і творчості його представників з іншими національними варіантами футуризму.
В останні роки вивчення українського футуризму переходить у площину вивчення контактно-генетичних зв'язків українського футуризму з іншими національними варіантами цього напряму.