ПРАВОНАСТУПНИЦТВО УКРАЇНИ ЩОДО МІЖНАРОДНИХ ДОГОВОРІВ КОЛИШНЬОГО СРСР :

Краткое содержание

ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Із завершенням процесу деколонізації науковий інтерес до проблематики правонаступництва дещо знизився, що дало привід в алегоричному сенсі віднести її дослідників до категорії тих, хто “перебуває під загрозою вимирання”. Утім, бурхливі геополітичні події на євразійському просторі початку 90-х років ХХ ст., у вирі яких відбулося об’єднання Німеччини та Йємену, припинили своє існування СРСР, СФРЮ та ЧСФР, і внаслідок чого виникли нові держави, надали тематиці правонаступництва якісно нового теоретико-практичного звучання.

Серед низки проблем правонаступництва, з якими довелося стикнутися цим новоутвореним суб’єктам міжнародного права, включаючи й Україну, а саме щодо вирішення долі державних активів, боргів, архівів, громадянства тощо, особливе значення набуло з’ясування статусу міжнародних договорів, укладених державами-попередницями. Значні складнощі при розв’язанні цієї проблеми зумовлюються  фактичною відсутністю у міжнародному праві уніфікованих принципів та норм, які б чітко регламентували юридичні наслідки правонаступництва. Попри завершену кодифікацію цієї правової матерії з прийняттям Віденської конвенції про правонаступництво держав щодо міжнародних договорів 1978 р. (далі - Віденська конвенція 1978 р.), а також незважаючи на чималу кількість присвяченої цій тематиці літератури, правонаступництво продовжує відноситися до найбільш суперечливих та складних інститутів сучасного міжнародного права. Відтак, є нагальною потреба у внесенні ясності в окреслену сферу, передовсім, шляхом ідентифікації тих міжнародно-правових приписів, котрі набули загальновизнаного звичаєвого характеру і широко застосовуються на практиці.

Виходячи з цього, крім актуальності в теоретичному плані, аналіз  правонаступництва стосовно міжнародних договорів колишнього СРСР має для України й важливу практичну значимість. Навіть через 13 років незалежності проблема обов’язковості для України договірних інструментів колишнього СРСР залишається без належного розв’язання. Незважаючи на певні кроки, зроблені за цей час компетентними органами влади України, на адресу Міністерства закордонних справ (МЗС) продовжують надходити запити, у тому числі й від іноземних держав, щодо надання роз’яснень на предмет чинності для України того чи іншого договору, стороною якого був СРСР. Такий стан справ є наочним індикатором недосконалості існуючого внутрішньо-правового механізму встановлення обов’язковості договорів колишнього СРСР, а також визначення їх місця у правопорядку України.

Ухвалення спеціального Закону України “Про правонаступництво України” (далі – Закон про правонаступництво), а також укладання відповідних домовленостей у рамках Співдружності Незалежних Держав (СНД), хоча й певною мірою сприяли з’ясуванню статусу міжнародних договорів колишнього СРСР, утім, як свідчить практика, ці акти навряд чи можуть розглядатися достатньою підставою автоматичного визнання Україною їх чинності. Доволі суперечлива практика у сфері правонаступництва стосовно дво- та багатосторонніх договорів колишнього СРСР так само не дозволяє з належною впевненістю зробити висновок про зобов’язальну силу зазначених договорів, особливо тих, стосовно яких не було вжито формальних кроків для підтвердження або припинення їх чинності.

Доводиться констатувати, що проблема правонаступництва України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР досі не знайшла належного висвітлення у вітчизняній літературі. Вибрані аспекти цієї тематики заторкувалися у роботах Г.В.Галущенка, В.Н.Денисова, В.І.Євінтова, О.О.Мережка, В.В.Мицика, О.Ф.Моцика, Ю.О.Ноговіциної, О.Ю.Перевезенцева, Л.Д.Тимченка, О.О.Чалого та ін. Певний інтерес до правонаступництва України спостерігається й у розробках західних юристів-міжнародників. Серед них можна згадати праці М.Коскенніємі, У.Фастенрата, А.Циммерманна, Т.Швайсфурта та ін. Крім того, в тій чи іншій мірі українську тематику у контексті правонаступництва заторкували Г.Беемельманнс, К.Баттерворт, К.Бюлер, Д.Вагтс, Я.Клабберс, М.Крейвен, Р.Мюллерсон, С.Отер, М.Сілагі, П.Таларі, К.Тум, П.Уїлльямс, Е.Уїлльямсон і Дж.Осборн, О.Шахтер, М.Шоу та ін.

Хоча в роботах згаданих вчених й висвітлюються окремі аспекти практики України в області правонаступництва, низка принципових питань залишається недостатньо дослідженою. Досі немає й жодної монографічної праці, присвяченої правонаступництву України щодо міжнародних договорів колишнього СРСР. Саме зростаюча теоретична і практична значимість правонаступництва спонукали автора дати його системний аналіз та, виходячи з новітньої практики держав, переосмислити деякі традиційні підходи до вирішення цієї проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами та плановими темами. Дисертація виконана як складова науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім.  В.М.Корецького НАН України, а саме теми “Застосування норм міжнародного права у внутрішньому правопорядку України”, що здійснюється у рамках вивчення проблеми “Україна у системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія і практика” (№ державної реєстрації RK 0100U000800).