ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Принцип рівноправності та самовизначення народів належить до основних принципів міжнародного права у відповідності з Статутом ООН (п.2 ст.1), складаючи таким чином одну з найважливіших засад сучасного міжнародного права та міжнародного правопорядку загалом. Його значення визначається насамперед тією величезною роллю, яку він відіграє в підтриманні миру і безпеки у всьому світі. Запобігання та усунення загрози миру, уладнання міжнародних спорів, які можуть привести до порушень миру, нерідко зв’язано із здійсненням даного принципу.

Існує різноманітна міжнародно-правова практика застосування принципу самовизначення народів органами Організації Об’єднаних Націй – Генеральною Асамблеєю та Радою Безпеки до різних міжнародних ситуацій. Вона стосувалася не лише розв’язання колоніальних та подібних ситуацій, але й інших, що можуть виникати в межах території існуючих держав і набувати міжнародного значення. Так, лише останнім часом на основі права на самовизначення дві німецькі держави об’єдналися в єдину державу. Право на самовизначення було використано також югославськими та радянськими республіками в процесі розпаду СФРЮ та СРСР. У Декларації про державний суверенітет України від 16 травня 1990 р. проголошується: “Українська ССР як суверенна національна держава розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід’ємного права на самовизначення”. Цей же принцип був покладений і в основу Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 р., в якому стверджено, що, “продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,... Верховна Рада урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України.”

Хоча Статут ООН закріпив право на самовизначення як позитивну норму міжнародного права, в практиці та доктрині не припиняються дебати навколо змісту та допустимої межі застосування цього права, виходячи з всеохоплюючої формули, згідно з якою принцип самовизначення становить право всіх народів, і це право в сучасному розумінні покладає на державу обов’язок поважати його відповідно до положень Статуту ООН та інших актів кодифікації цього принципу.

Отже, дослідження правової природи права на самовизначення народів та практики його застосування є однією з найважливіших проблем сучасної науки міжнародного права. Ця проблема має багатоаспектний характер і вона важлива як з точки зору встановлення змісту всіх правових елементів цього права, так і з точки зору їх застосування до конкретних міжнародних фактів та обставин.

Існує достатньо велика література, присвячена різним аспектам права на самовизначення народів. Це питання, що стосуються правового статусу самовизначення в міжнародному праві, умов самовизначення та компетенції органів ООН, характеристики суб’єктів права на самовизначення, визначення процедурних аспектів здійснення цього права та ін. Однак ці питання, особливо у світлі практики останніх десятиліть, розглядалися головним чином представниками західної науки міжнародного права і значно менше українською наукою та наукою інших країн Співдружності Незалежних Держав (СНД). Серед них можна виділити загальні та спеціальні роботи Я. Броунлі, Я. Кастанеди, Дж. Фавсета, Н. Фейнберга, Л. Гудрича, Е. Хамбро, А. Шимонс, Б. Хелперна, Х. Джонсона, Г. Кельзена, Г. Лаутерпахта, Б. Боветта, Р. Емерсона, Р.Еріксона, Л. Еванса, Дж. Геллена, Д. Джонсона, Л. Джонсона, Дж. Кунца, А. Фердросса, А. Коббана, М. Віраллі, К. Райта, А. Уелена.

Література країн СНД з даної проблематики представлена головним чином працями юристів-міжнародників радянського періоду, а саме працями В.В. Любомудрова, Л.В. Сперанського, Д.Б. Левіна, Р.А. Тузмухаммедова, Г.Б. Старушенка, С.Б. Крилова, Л.А. Моджорян, Г.А. Осницької, М.В. Черноголовкіна, С.В. Молодцова, В.М. Шуршалова та ін.

В сучасній українській науці міжнародного права окремі аспекти права на самовизначення розглядалися в працях В.Н. Денисова, Ю.І. Нипорка, О.П. Мартиненка, В.В. Міцика, М.М. Товта, В.В. Нікітюка.

Поряд з цим ряд дисертаційних робіт, підготовлених в Україні, присвячені питанням розв’язання арабо-ізраїльського конфлікту на Близькому Сході. В них проблема самовизначення палестинського народу висвітлювалася у зв’язку з дослідженням реалізації принципу мирного розв’язання міжнародних спорів в діяльності Ліги Арабських Держав (Айман Абу-Эль-Хадж Абдель Барі), визначенням міжнародно-правового статусу цивільного населення на території Палестини в умовах “окупації, що триває” (Акаві Діб), аналізом міжнародно-правових форм співробітництва Організації Визволення Палестини (ОВП) з міжнародними організаціями (Аудех Арідж Мустафа Мах’д Мох’д), характеристикою двосторонніх відносин між Йорданією та Ізраїлем згідно з Договором про мир 1994 р. (Эль-Хайек Гасан), розвитком принципу рівноправності у галузевих принципах і нормах міжнародного права (Мохаммад Халеф Абдель Фаттах Аль-Бкур), висвітленням правових механізмів врегулювання арабо-ізраїльского конфлікту (Дей-Фаллах Наеф Фалех) та правових аспектів нормалізації йордано-ізраїльських відносин у світлі розв’язання збройного конфлікту на Близькому Сході (Абдуллах Хатем Абдулла Аль-Вахед).

Більшість цих робіт, однак, підготовлено ще в період збройного протистояння і переважно з цих позицій у них опосередковано висвітлювалися питання, пов’язані із здійсненням народом Палестини права на самовизначення. Мирний процес, що почався на Близькому Сході після закінчення “холодної війни”, породив нові реальності, зв’язані з вирішенням арабо-ізраїльського конфлікту та здійсненням у рамках цього процесу права народу Палестини на самовизначення аж до створення незалежної держави. Ці питання, як і ті, що торкаються розвитку самого принципу самовизначення народів стосовно нових реальностей, що виникли у світі після ліквідації колоніальної залежності народів, не знайшли ще належного висвітлення. Вони недостатньо вивчалися й в арабській літературі, включаючи палестинські джерела. Тому комплексне дослідження даної проблематики може певною мірою заповнити існуючу в літературі прогалину.

Зв’язок роботи з науковими програмами та плановими темами. Дисертація виконана згідно з планом науково-дослідної роботи Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України і є складовою частиною теми “Україна в системі сучасного міжнародного правопорядку: теорія та практика” (номер державної реєстрації 0194U016317).