СПІВВІДНОШЕННЯ МІЖНАРОДНОГО ПУБЛІЧНОГО І МІЖНАРОДНОГО КОМЕРЦІЙНОГО АРБІТРАЖІВ

Краткое содержание

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження дисертації, розкривається стан її наукової розробки, дається характеристика об’єкта, предмета та методологічної основи дослідження, визначається мета і задачі дослідження, формулюється наукова новизна та викладаються основні положення, які виносяться на захист, висвітлюється практичне значення й апробація результатів дослідження.

У розділі першому «Поняття та основні характеристики міжнародного публічного арбітражу» досліджується виникнення та розвиток інституту МПА, розкриваються його поняття, види, а також проаналізовано основні міжнародні конвенції у цій сфері.

У підрозділі 1.1. «Гносеологія міжнародного публічного арбітражу» автор на підставі дослідження наукових джерел робить висновок, що арбітраж як суспільно-правове явище виник у сфері комерційного обороту та використовувався для розгляду і вирішення спорів, пов’язаних з торгівельною діяльністю; зазначає, що зручність та ефективність такого способу вирішення спорів призвели до поширення його застосування і при вирішенні міжнародних спорів. Дисертант характеризує конкретні приклади використання арбітражу для вирішення міжнародних спорів у добу Стародавніх Риму та Греції, епохи середньовіччя, нового часу.

На підставі аналізу розвитку теорії і практики МПА та доктринальних джерел автор обґрунтовує виділення чотирьох основних етапів його розвитку: IV тисячоліття до н.е. – кінець I тисячоліття н.е. – використання арбітражної процедури для вирішення міждержавних спорів державами Стародавнього Сходу, Древньої Греції і Риму; XI – XVIII століття – арбітражне вирішення спорів у Середньовіччі та у період абсолютизму; кінець XVII століття – кінець XIX століття – обумовлений становленням та розвитком буржуазних держав; 1899 рік – до нашого часу –  період розробки та впровадження  міжнародних конвенцій про мирне вирішення міжнародних спорів, що має велике наукове та практичне значення.

        Дисертантом також звернута увага на те, що в останні роки у практиці міжнародного спілкування і співробітництва зростає значення спеціалізованих арбітражів, які створюються для розгляду спорів у певних галузях міжнародного співробітництва на основі угод про повітряне сполучення, захист інвестицій, економічне співробітництво, торгові відносини тощо.

У підрозділі 1.2. «Поняття міжнародного публічного арбітражу та його види» розкривається дефінітивне поняття МПА як процедури третейського судового врегулювання спорів за участю держав, міжнародних організацій, а також у визначених випадках за участю фізичних чи юридичних осіб, яка завершується остаточним та обов’язковим рішенням по справі, а також як органу (арбітражний суд), який створюється договірними сторонами для вирішення конкретного спору (ad hoc), спорів визначеної категорії або будь-яких спорів, що виникають між ними (інституційний арбітраж).

На підставі виділених критеріїв дисертант відмежовує МПА від інших мирних засобів вирішення міжнародних спорів. Так, від таких способів врегулювання спорів, як процедура встановлення фактів та примирення він відрізняється тим, що завданням перших є надання допомоги у вирішенні спорів за допомогою встановлення будь-яких обставин, що мають значення для справи та у розробці конкретних заходів щодо врегулювання спору, а не у винесенні остаточного та обов’язкового для сторін рішення.

Звертає увагу автор і на відмежування МПА від постійних міжнародних судових установ. Зокрема, зазначається, що останні характеризуються жорсткою організацією і сталим складом суддів, на обрання яких сторони фактично впливати не можуть, також сторони на момент передачі спору в постійний міжнародний суд позбавлені можливості впливати на встановлену його робочими документами судову процедуру. Відмічається, що постійні міжнародні суди за кількістю суддів, як правило, переважають арбітражні суди.

Поруч із традиційним поділом міжнародного арбітражу на інституційний або постійний арбітраж та ad hoc, запропоновано, залежно від предмету спору, виділяти загальний арбітраж, спеціальний арбітраж та спеціалізований арбітраж. Компетенція загальних арбітражів охоплює спори з політичною складовою (спори щодо кордону, території, дипломатичних відносин). Спеціальний арбітраж призначений для вирішення спорів у спеціальних і технічних сферах відносин між державами (спеціальний арбітраж передбачений у Конвенції ООН з морського права 1982 року). Сфера дії спеціалізованих арбітражів охоплює вузьку направленість співробітництва держав: угоди про повітряне сполучення, захист інвестицій, в торговельній та економічній сферах.

Розглядаючи питання компетенції міжнародних арбітражів, дисертант під юрисдикцією судів пропонує розуміти можливість судом розглядати та вирішувати певне коло спорів, які передбачені законом (чи іншим актом, наприклад, статутом, договором) та зазначає, що компетенція міжнародних арбітражів визначається не лише і не стільки нормативним актом, а сторонами спору. Запропоновано наділити міжнародні арбітражі правом застосовувати тимчасові охоронні заходи з метою попередження негативних наслідків, які можуть мати місце внаслідок існуючого конфлікту між сторонами.

У підрозділі 1.3. «Міжнародні конвенції у сфері міжнародного публічного арбітражу» аналізуються міжнародні конвенції, які у той чи інший історичний період регулювали порядок діяльності міжнародних публічних арбітражів та процедури розгляду справ.

З’ясовано, що першим кодифікованим актом у сфері міжнародного арбітражу є Кодекс арбітражної процедури 1875 року, прийнятий Інститутом міжнародного права. Він містив рекомендовані для застосування положення про порядок створення арбітражних судів, укладання та тлумачення компромісів, стадії арбітражного судочинства, винесення арбітражних рішень та визнання їх недійсними. Гаазькі конвенції 1899 і 1907 років систематизували норми міжнародної арбітражної процедури та розвинули її. Зокрема,  було зафіксовано положення, відповідно до якого у юридичних питаннях і переважно в питаннях тлумачення та застосування міжнародних договорів третейський суд є найбільш дієвим і, разом з тим, справедливим засобом вирішення спорів недипломатичним шляхом.

Дисертант наголошує, що Гаазькі конвенції про мирне вирішення міжнародних спорів 1899 і 1907 років містили лише основні положення про арбітражні суди та арбітражний процес. Так, не було передбачено врегулювання наступних ситуацій: відмови однієї з сторін від призначення арбітрів при створенні арбітражного суду, неявка однієї з сторін чи її неучасть у розгляді справи арбітражним судом тощо. Істотним недоліком арбітражних положень Гаазьких конвенцій також є відсутність вказівки на право, яке застосовується при вирішенні спорів, а також неможливість вирішувати спір на основі принципу ex aequo et bono у випадку згоди на те сторін.

Наступним кроком на шляху прийняття норм арбітражного процесу став Загальний акт про мирне вирішення міжнародних спорів від 28 вересня 1928 року. З його прийняттям пов’язане впровадження в міжнародну договірну практику обов’язкового арбітражу.

Шляхом дослідження зразкових правил арбітражного процесу 1958 року, прийнятих Генеральною Асамблеєю ООН, встановлено, що їх позитивними моментами є врегулювання можливості перегляду арбітражного рішення, визнання обов’язкової юрисдикції арбітражного суду, яка поширюється на усі похідні вимоги, невіддільні від предмету спору, а головним недоліком є обмеження права держав у створенні арбітражного суду, у визначенні його компетенції та порядку дій.

У розділі другому «Поняття та правова природа міжнародного комерційного арбітражу» досліджується виникнення та розвиток інституту МКА у західноєвропейській правовій традиції та Україні, характеризуються види МКА та його міжнародно-правова регламентація.

У підрозділі 2.1. «Поняття і класифікація міжнародного комерційного арбітражу» проводиться детальний аналіз окремих понять, що входять до назви «міжнародний комерційний арбітраж» Вказується на те, що інститут МКА має свої відмінності у різних правових системах, що обумовлює різне розуміння поняття «арбітраж» (національний, міжнародний).

На підставі проведеного аналізу автор визначає, що як особливому методу вирішення спорів арбітражу притаманні наступні ознаки: спір вирішується третіми неупередженими особами (особою), арбітрами, які не є представниками сторін та/або судової влади відповідної держави; повноваження арбітрів випливають з угоди сторін; внаслідок укладання арбітражної угоди виключається компетенція державних судів у справі; спори, передані на розгляд арбітражу, можуть бути фактичного, правового або змішаного характеру; розгляд спору здійснюється на основі права і завершується винесенням арбітражного рішення, яке є остаточним і обов’язковим для сторін.

Проаналізовано «моністський» та «дуалістичний» підходи до регулювання арбітражу, а також переваги та недоліки кожного з них. Так, обґрунтовано, що розробка єдиного закону для двох форм арбітражу (національного та міжнародного) неминуче призводить до встановлення винятків із загального правила на користь міжнародного арбітражу, що продиктовано потребами міжнародної торгівлі.

Дисертантом досліджено різні критерії, які використовуються у національному законодавстві для визначення міжнародного характеру арбітражу. Виявлено, що розробниками Типового закону ЮНСІТРАЛ основним критерієм було визначено місце розташування комерційних юридичних осіб сторін, а альтернативними критеріями:  місце арбітражу; місце, де повинна бути виконана істотна частина зобов’язань; а також місце, з яким предмет спору має найтісніший зв’язок.

Звертається увага, що як і у випадку з терміном «міжнародний», у кожній правовій системі термін «комерційний» може трактуватися по-різному. Так, Типовий закон ЮНСІТРАЛ виходить з максимально широкого розуміння даного терміну з метою запобігання його невиправдано вузького тлумачення судами різних країн, які використовують Типовий закон як модель для їх арбітражного законодавства. У зв’язку з цим автор пропонує термін «торговий» тлумачити широко для того, щоб він охоплював питання, що випливають із усіх відносин торгового характеру, як договірних, так і не договірних.

Автор на підставі дослідження існуючих у світі міжнародних комерційних арбітражів пропонує їх наступну класифікацію: а) за терміном дії: постійно діючі (інституційні) суди, суди обмеженого строку дії, суди «ad hoc» (ізольовані); б) за юрисдикцією: загальної юрисдикції, корпоративні та спеціалізовані суди; в) за способом створення: створені вольовим розпорядженням засновників як структурний підрозділ підприємства, установи, організації тощо; г) за порядком створення: арбітражі, створені державою; самостійні та самоврядні арбітражі; г’) за способом формування складу арбітрів: арбітраж за відповідачем; арбітраж за позивачем; арбітраж, що передбачає звернення за сприянням до спеціального органу; арбітраж, що контролюється згідно арбітражної процедури МТП; арбітраж без зазначення порядку його формування; арбітраж, що передбачає вирішення спорів представниками урядів; д) за засадами вирішення спорів: арбітражі, що діють на основі дружнього посередництва (amicable composition); арбітражі, що вирішують спір відповідно до норм права; ж) за ступенем обов’язковості для сторін арбітражного розгляду: обов’язкові та добровільні міжнародні комерційні арбітражі; з) за національним чи міжнародним характером спорів, які вирішуються: міжнародні (зовнішні), змішані.

У підрозділі 2.2. «Історія розвитку міжнародного комерційного арбітражу» досліджено історію розвитку МКА починаючи з часів стародавнього Сходу та Греції та закінчуючи сьогоденням.

Автором визначається, що передумовами розвитку МКА в Європі у наступні періоди є:

-       ІІІ-ІІ ст. до н. е., період розквіту Риму, розвиток основних форм правосуддя, у тому числі третейського розгляду; суд рекуператорів;

-       І ст. до н. е., період імперської епохи та зловживань; зменшення кількості третейських судів;

-       I-XI ст., відродження в Європі інституту третейських судів;

-       XII-XVII ст., період перетворення третейських судів у форму особливого привілею феодалів;

-       XVIII-XІX ст., період становлення ринкових відносин, підприємництва, розвитку і вдосконалення інституту третейських судів разом з іншими альтернативними способами вирішення суперечок;

-       кінець ХХ ст. діяльність органів ООН у сфері уніфікації правил арбітражної процедури; розробка Економічною комісією ООН Типового арбітражного регламенту для Європи.

Дисертант обґрунтовано доводить, що зародження та детальну регламентацію процедура арбітражного розгляду одержала у праві Стародавнього Риму, однак з розвитком імператорського режиму і зміцненням абсолютної влади цезарів інститут третейського суду, заснований на вільних відносинах, занепав.

У період феодалізму арбітражні суди трансформувалися у форму особливого привілею, який полягав у наданні права приватним особам вирішувати спори сторін, які не перебували з ними у відносинах підлеглості. Торгівля приморського населення Європи (Італії, Франції, Іспанії) зумовила появу комерційних арбітражних судів, необхідних для вирішення торгових спорів.

Автором виявлено, що ключовим моментом розвитку МКА у минулому столітті стало створення Міжнародної торговельної палати (МТП) у Парижі після Першої світової війни, оскільки з перших днів існування Палата основну увагу зосередила на створенні умов для «швидкого, недорогого та остаточного» вирішення спорів між суб’єктами комерційної діяльності. Встановлено, що історія формування МКА в Європі демонструє його залежність від суспільно-політичного ладу країн, їх економічного укладу. Досліджуючи історію вітчизняних МКА дисертант вважає, що  їй притаманна своєрідність етапів і форм розвитку, однак в цілому вона повторює шлях європейських країн. Так, зокрема, поява третейських судів Київської Русі як форми договірного розв’язання спорів була спричинена роздробленням феодальної Русі, а перші згадки про них відносяться до початку XII століття.

Не дивлячись на відсутність впливу римського права, форма договірного розв’язання спорів шляхом третейського суду на Русі була найбільш поширеною. Розвиток арбітражу у радянський період залежав, в першу чергу, від політичних чинників та відповідності комуністичній ідеї. Натомість перша половина XIX ст. характеризувалася створенням комерційних арбітражів, що повністю відповідало європейським тенденціям.

У підрозділі 2.3. «Міжнародні конвенції у сфері міжнародного комерційного арбітражу» проведено аналіз багатосторонніх конвенцій, які є основою для законодавця конкретної держави при розроблені нормативних актів, що регламентуватимуть інститут МКА.

Встановлено, що Протокол про арбітражні застереження, підписаний 1923 року в Женеві – Женевський протокол) є першим міжнародним актом конвенційного характеру у сфері МКА. Держави, що підписали його, зобов’язались визнавати дійсність арбітражної угоди між сторонами.

Аналіз Конвенції про визнання і виконання іноземних арбітражних рішень 1958 року дозволив дисертанту зробити висновок, що предметом її регулювання є не лише процедура визнання і виконання іноземних арбітражних рішень, але й окремі аспекти, що стосуються арбітражної угоди. Це було пов’язано з тим, що не всі держави-учасниці Нью-Йоркської конвенції підписали Женевський протокол, а тому Нью-Йоркська конвенція містить положення, відповідно до якого арбітражна угоди є підставою для здійснення надалі арбітражного розгляду і винесення рішення.

У дисертації відзначено, що не менш важливе значення для розвитку інституту МКА України мають угоди держав-учасників СНД та двосторонні договори України. Зокрема, Угода про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, підписана урядами держав-учасників СНД 20 березня 1992 року в Києві, визначає порядок вирішення спорів, які виникають з договірних та інших цивільно-правових відносин між суб’єктами господарювання, між ними і державними та іншими організаціями, а також порядок виконання рішень у таких справах.

У розділі третьому «Окремі аспекти співвідношення міжнародного публічного і міжнародного комерційного арбітражів» досліджуються спільні та відмінні характеристики в організації та діяльності МПА і МКА, можливість використання загальних принципів міжнародного права при здійсненні арбітражного розгляду спорів, а також правова природа змішаного міжнародного  арбітражу.

У підрозділі 3.1. «Особливості дії загальних принципів міжнародного права в міжнародному публічному і комерційному арбітражах» детально досліджуються особливості дії загальновизнаних принципів міжнародного права (суверенної рівності, заборони застосування сили, невтручання у внутрішні справи, поваги до прав і свобод людини, рівність народів та їх право на самовизначення та інші) у МПА і МКА.

Обґрунтовано, що принцип суверенітету держав має безпосереднє відношення до інституту МКА, оскільки держава, яка уклала зовнішньоекономічний договір з іноземним партнером та обумовила можливість арбітражного розгляду справи, не може використовувати імунітет при розгляді справи арбітражем.

Висловлюється думка, що принцип заборони застосування сили набуває певних особливих рис у міжнародному приватному праві, оскільки його дія розповсюджується на відносини в основному юридичних і фізичних осіб. Особливого значення набуває заборона використовувати економічний тиск щодо суб’єктів права. Якщо у міжнародному публічному праві заходами економічного тиску є економічна блокада, ембарго, затримання (арешт) морських судів, то у міжнародному приватному праві це будь-який примус (до укладення угоди, партнерства, вступу у шлюб, вирішення спору шляхом арбітражу тощо).

Розкриваючи принцип добросовісного виконання міжнародних зобов’язань, автор звертає увагу, що мова йде лише про добросовісне дотримання правомірних міжнародних зобов’язань, тобто таких, які відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, мають імперативний характер.

Автором підтримана висловлена у літературі думка про пріоритетність принципу міжнародної співпраці у діяльності міжнародного арбітражу; з метою реалізації вказаного принципу обґрунтовано необхідність проведення міжнародних симпозіумів та конференцій з актуальних питань арбітражної практики в Україні.

У підрозділі 3.2. «Загальні і відмінні риси третейського розгляду в міжнародному публічному і комерційному арбітражах» досліджуються основні характеристики міжнародного арбітражного розгляду: арбітражна угода, предмет спору, формування складу арбітражу, правила процедури та видатки, апеляція та виконання арбітражних рішень. Автор на підставі співвідношення основних положень МПА і МКА робить висновок, що основна відмінність між ними полягає у відсутності в МПА процедури оскарження третейських рішень та їх примусового виконання. У той же час необхідність оскарження арбітражного рішення з причин недійсності арбітражної угоди, перевищення судом своїх повноважень, корупції третейського судді та неправильного формування складу суду не викликає сумнівів.

У підрозділі 3.3. «Змішаний міжнародний арбітраж. Міжнародний Центр з врегулювання Інвестиційних Спорів (ICSID)» в аспекті співвідношення МПА та МКА автор детально характеризує змішаний міжнародний арбітраж (на прикладі Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів), який використовується для вирішення спорів між державами, з одного боку, і іноземними фізичними або юридичними особами, з іншого боку.

Досліджуючи правову природу Міжнародного центру з врегулювання інвестиційних спорів (ICSID) автор доходить висновку, що він має всі ознаки міжнародної міжурядової організації з наступних підстав Установчим актом ICSID є багатостороння конвенція 1965 року. Ця ознака визначає юридичну природу міжнародної організації. Суб’єктами міжнародної конвенції 1965 року є держави, це свідчить про міждержавний характер ICSID. Він має у своїй організаційній структурі постійно діючий орган – секретаріат, який забезпечує механізм співробітництва держав з вирішення спорів. Створення ICSID мало визначену мету, а саме вирішення за допомогою примирення та арбітражу інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. ICSID має самостійні права та обов’язки, відмінні від прав і обов’язків держав-учасників Конвенції 1965 року.