ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації; визначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами, а також мету, основні завдання, методи, об’єкт і предмет дослідження; розкрито наукову новизну, теоретичне та практичне значення одержаних результатів; наведено відомості про їх апробацію та впровадження, про публікації за темою дисертації, структуру та обсяг роботи.

Розділ 1 «Юридична лінгвістика як основа дослідження понятійного апарату кримінально-процесуального права» складається з трьох підрозділів. Він присвячений дослідженню загальних питань ефективності нормативно-правових актів, у тому числі, кримінально-процесуального закону.

У підрозділі 1.1. «Загальні положення оцінки якості та ефективності нормативно-правових актів» досліджується поняття та основні критерії встановлення ефективності нормативно-правових актів.

Вказується, що зазвичай, ефективність правової норми визначається тим, наскільки її реалізація сприяє досягненню цілей, поставлених перед правовим регулюванням, а значить ефективність законодавства – це певне уявлення про його дієвість, результативність, здатність забезпечити досягнення відповідної соціальної мети.

Разом з тим, у деяких випадках мету окремої правової норми, всього закону досить важко визначити. Тому мета не завжди є відповідним критерієм для визначення ефективності закону. У таких випадках необхідно встановлювати узагальнюючі, найпоширеніші у правознавстві юридичні явища, які відповідно до конкретної норми можна було б розбити на точніші складові елементи. Такі юридичні явища мають назву операційних визначень. Операційне визначення – це не просто конкретизація якогось поняття, а така його інтерпретація, яка емпірично спостерігається і вимірюється. За рівнем узагальнення операційні визначення поділяються на дві категорії: критерії-ознаки і критерії-еталони.

На думку дисертанта, показниками прогнозованої ефективності законодавства можна визнати: 1) наукову обґрунтованість закону; 2) рівень політичної та правової культури його розробників; 3) відповідність положень закону міжнародно-правовим актам; 4) мову документа, його доступність для населення; 5) лаконічність, чіткість формулювань.

Акцентується увага на тому, що ефективність дії правових норм залежить від певних об’єктивних і суб’єктивних умов, які можуть бути віднесені як до самого права, так і до сфери його реалізації. Будь-яка норма створюється і діє в реальній сукупності суспільних відносин, на основі існуючого суспільного буття і суспільної свідомості. Характер взаємозв’язку правової норми з різними сторонами суспільного життя і визначає ті умови, які зрештою і забезпечують ефективність її дії.

Умови ефективності закону, у тому числі, кримінально-процесуального, автором поділяються відповідно до елементів механізму реалізації права на: 1) умови, що стосуються самої норми; 2) умови, що стосуються діяльності правозастосовчих органів; 3) умови, що характеризують особливості правосвідомості й поведінки осіб, які виконують або порушують вимоги норми права. При цьому, до першої групи умов, що стосуються самої норми, насамперед, належить досконалість законодавства. Другою групою умов ефективності дії правових норм є досконалість правозастосовчої діяльності. Цілком очевидно, що найдосконаліший закон, розрахований на правильне його застосування державними органами, виявиться неефективним, якщо практика його застосування не відповідатиме тим вимогам, які до неї пред’являються. Умови третьої групи включають такі показники, як рівень знання закону, ступінь його схвалення, розвитку навичок правової поведінки.

Усі групи умов тісно пов’язані і взаємодіють. Недосконалий закон навряд чи отримає схвалення в суспільній правосвідомості; те ж саме можна сказати й про юридичну практику, якщо вона не відповідає закону. Разом з тим низький рівень суспільної правосвідомості може звести нанівець дію найдосконалішого закону. Таким чином, тільки поєднання всіх трьох умов забезпечує високу ефективність дії закону загалом і правової норми, зокрема.

У підрозділі 1.2. «Визначеність законодавчих дефініцій як умова ефективного використання понятійного апарату кримінально-процесуального права» розглядаються питання важливості визначеності законодавчих дефініцій, їх ролі у процесі виявлення і дотримання букви та духу кримінально-процесуального закону, забезпечення реалізації його положень у правозастосовчій діяльності органів досудового розслідування, прокуратури і суду, а також оптимізації понятійного апарату кримінально-процесуального права України.

Автором зазначається, що використання в текстах нормативно-правових актів законодавчих дефініцій може розглядатися як один зі способів забезпечення правової визначеності та зрозумілості правових норм, а також ефективного втілення в тексті нормативно-правового акта наміру законодавця. Нормативні дефініції розкривають зміст і визначають обсяг понять, застосованих у текстовому вираженні правової норми. Однак, необхідно звернути увагу і на те, що й самі норми-дефініції також часто підлягають тлумаченню. Інтерпретативна функція законодавчих дефініцій може бути ускладнена через невизначеність слів та їх неоднозначність.

Для ефективного виконання цієї функції дефінітивна норма сама має відповідати вимогам чіткості та визначеності. Водночас, хоча деталізовані дефініції створюють враження абсолютної чіткості та однозначності юридичної мови, разом з тим вони з необхідністю мають ускладнену структуру та можуть помилково вважатися повними, попри можливість прогалин. Як наслідок, результат використання дефініції може бути протилежним до того, який ставився за мету.

Автором звертається увага на те, що незважаючи на вимоги правової визначеності та стабільності, у праві існують поняття, визначення яких є недоцільним або навіть небезпечним. Встановлення меж обсягу і змісту таких понять позбавляє право можливості бути «гнучким» та легко пристосовуватись до змінених суспільних умов. Так само, як і принцип правової стабільності, принцип «гнучкості» права спрямований на забезпечення найбільш повної і ефективної реалізації прав людини.

Аналіз теоретичних підходів та слідчо-судової практики доводить, що важливим є як безпосередньо зміст дефініції, що міститься в конкретному законодавчому акті, так і доцільність використання дефініції як такої в законодавчому тексті в кожному окремому випадку. Як невизначеність основоположних понять у тексті закону, так і відсутність належного балансу між визначеністю законодавства та наявністю певного простору для розсуду суб’єкта правозастосування (варто згадати відоме ще в римському праві твердження, відповідно до якого «кожне визначення у праві є небезпечним») у певних випадках можуть бути джерелом порушення прав людини.

Розглядаючи питання оптимізації понятійного апарату кримінально-процесуального права України, і визначаючи її напрями, автор вказує на те, що на перший план слід поставити цілеспрямованість кримінального процесу. Мета кримінального судочинства, в свою чергу, визначає його завдання та обумовлює обсяг пізнання у кримінальній справі.

На думку дисертанта, у новому КПК України мають бути визначені основна мета і основні завдання щодо її досягнення. При цьому у законі має бути сформульована не мета кримінально-процесуального закону (адже і так зрозуміло, що КПК України, як основне джерело кримінально-процесуального права, має на меті врегулювання порядку кримінального провадження), а мета кримінального процесу як галузі державної діяльності.

Сьогодні реформування кримінально-процесуального законодавства України має відбуватись через призму утвердження пріоритету прав і свобод людини та громадянина, оскільки в основі судово-правової реформи закладена ідея побудови системи кримінального судочинства охоронного типу.

У зв’язку з цим метою кримінального судочинства, на думку дисертанта, має бути захист прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави, що постраждали від злочину, а основними завданнями по досягненню цієї мети: кримінальне переслідування осіб, які вчинили злочини, призначення їм справедливого покарання (чи звільнення від покарання у передбачених законом випадках); захист прав і законних інтересів осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві.

Правильне застосування закону, непритягнення до відповідальності невинуватих, автор вважає не метою, не призначенням і не завданням кримінального судочинства, а однією з умов реалізації вищеназваних завдань.

Дисертант виділяє такі основні напрями оптимізації понятійного апарату кримінально-процесуального права України та підвищення ефективності кримінально-процесуальної діяльності: 1) чітка структуризація кримінального процесу, що відповідає визначеній меті та сформульованим завданням кримінального судочинства; 2) диференційований підхід до структури судочинства; 3) оптимізація (удосконалення існуючих та введення нових) конкретних правових технологій, конструкцій, інститутів і норм КПК України.

У підрозділі 1.3. «Вплив мовного фактору на ефективність кримінально-процесуальних норм» досліджується мова права як форма втілення правових понять і категорій, правових норм та приписів.

Вимоги мовної досконалості закону, максимальної точності та логічності у викладі правових приписів, однозначності тлумачення й розуміння правових норм, суворої нормативності та стилістичної довершеності зумовлюють надзвичайну увагу (і повагу) всього суспільства до мови законодавства, яка завжди має бути еталоном, бездоганним зразком, встановлювати норми найбільш доречного і правильного використання мовних засобів як на рівні нормативних документів, так і на рівні правозастосування.

Аналіз понятійного апарату та законодавчих дефініцій є однією з основних складових мовно-термінологічного та стилістичного опрацювання тексту закону (законопроекту).

Дослідивши мовностильову специфіку мови закону та специфічні ознаки законодавчого тексту на лексичному, семантичному, граматичному та стилістичному рівнях, дисертант дійшов висновку, що мова законодавства – це самостійний функціональний різновид літературної мови з характерними лінгвостилістичними та структурно-жанровими ознаками, обумовленими специфікою законодавчої діяльності, її соціальним завданням і призначенням. Як соціально та історично сформована сукупність мовних засобів (лексичних, фразеологічних, граматико-стилістичних) мова законодавства являє собою поліфункціональну, багаторівневу і відкриту систему.

У сфері кримінального судочинства питання юридичної техніки і, зокрема, юридичної мови, набувають особливої актуальності у зв’язку з розробкою і необхідністю прийняття нового КПК України. У його тексті необхідно уникати тих порушень однозначності юридичної термінології, що наявні у тексті чинного КПК України.

Автор констатує, що правовий текст повинен однаковою мірою відповідати правилам граматики, пунктуації, синтаксису, які розроблені вченими-лінгвістами. Крім загальноприйнятих правил мови, до тексту закону висуваються також додаткові вимоги, зумовлені специфікою нормативного характеру закону, які й розробляються юридичною наукою, – нормативність, повнота регулювання, конкретність, системність.

У КПК України – документі, значному за обсягом і ступенем важливості, доцільно розширити тезаурус ст. 32, в який необхідно включити єдиний понятійний ряд, сформований у цій сфері правового регулювання, що дозволить уникнути правотлумачних помилок, полегшить тлумачення й застосування відповідної норми права.