Міжнародно-правовий захист права на приватне життя (сучасна теорія і практика

Краткое содержание

У вступі обґрунтовано актуальність дисертаційної теми, розкривається рівень її дослідженості в науковій літературі, визначено мету, завдання, об’єкт, предмет, метод, сформульовано положення, в яких розкривається наукова новизна дисертації, її теоретичне й практичне значення, апробація одержаних результатів.

У розділі 1 “Генезис і розвиток права на приватне життя”, який складається з трьох підрозділів, досліджується історія розвитку права на приватне життя у філософсько-правовому плані та в політико-правовій думці, розкривається право на приватне життя людини як явище соціально-історичне, визначається, що мало вплив на формування права на приватність.

У підрозділі 1.1 “Розвиток права на приватне життя в політико-правовій думці” автор зазначає, що формування права на приватне життя в національному та міжнародному праві має глибоку історію та спирається на національні культурні та релігійні традиції різних народів і держав. Авторка дійшла висновку, що не можна стверджувати, що право на приватне життя має єдине джерело походження.

Дисертантка доводить, що в різні епохи свого існування людина “відвойовувала ” у держави й церкви відповідні права, які в окремий період історії мали найбільше значення. Із цієї точки зору природні права людини в різну добу змінювалися, набуваючи нового змісту. Проте ознаки, властиві цим правам (природженість, невід’ємність та ін.), починаючи зі стародавнього періоду й закінчуючи сучасністю, не тільки не втратили всієї своєї значущості, а й довели свою важливість у формуванні комплексу природних прав людини.

Дослідниця зазначає, що вже з XVII ст. можна говорити про етап цілком усвідомленого розвитку права на приватне життя як у теорії, так і на практиці. Однак розвиток законодавства на цьому етапі відбувався лише в окремих державах. Значним поштовхом для подальшого формування права на приватне життя в національному законодавстві був активний розвиток доктрини природного права. Дисертантка звертається до ідей, висловлених в XVII – XVIII ст. такими філософами-просвітителями, як Гюго Гроцій (1583 – 1645), Томас Гоббс (1588 – 1679), Джон Локк (1632 – 1704), Шарль Луї Монтеск’є (1669 – 1755), Жан-Жак Руссо (1712 – 1778) та іншими, що стали основою сучасних природних теорій прав людини.

У роботі вивчено світові процеси, які відбувалися на межі XIX – XX ст., доведено важливість розвитку демократичних рухів у європейських країнах, що позитивно впливали на розвиток права на приватне життя, показано відповідні зміни в державному ладі, що сприяли прогресу в розвитку прав людини, включаючи право на приватне життя.

У підрозділі 1.2 “Формування права на приватне життя в міжнародному й національному праві у ХХ ст. (взаємодія і взаємовплив)” розкривається вплив природного права та ідей філософії юридичного позитивізму на формування права на приватне життя. Зазначається, що до XX ст. на міжнародно-правовому рівні не існувало гарантій поваги прав людини, у тому числі поваги до приватного життя, і було набагато менше можливостей для міжнародного контролю. Найбільш значний вплив на формування права на приватне життя мала правова реальність і практика Великої Британії (XVII – XVIII ст.) та Сполучених Штатів Америки (XIX ст.). Саме на основі судової практики цих держав формувалося те правове уявлення про право на приватне життя, що в подальшому знайшло відображення в конституційно-правових документах усіх буржуазних країн. Авторка зазначає, що було б помилковим вважати, що у XIX ст. у законодавстві європейських держав відбулося остаточне усвідомлення змісту права на приватність. Навіть тодішні уявлення юристів про право на приватність не знайшли належного відображення в законодавстві. Відповідні кроки зроблено лише у XX ст., коли право на приватне життя було закріплене в усіх універсальних та регіональних міжнародних договорах про права людини, що містять перелік прав людини.

Звертається увага на те, що до другої половини XX ст. визначальним був уплив національного законодавства на формування міжнародно-правового уявлення про право на приватне життя. Із укладанням основних міжнародних договорів про права людини та створенням міжнародних органів контролю за їх дотриманням національне законодавство відчуло на собі помітний уплив міжнародно-правової практики щодо розуміння та змісту права на приватне життя.

У підрозділі 1.3 “Загальні підходи до сучасного поняття приватного життя” розглядаються різні погляди вчених на поняття “приватність” та підтверджена така думка Європейського суду з прав людини, практика якого охоплює поняттям приватності фізичну  й духовну цілісність особи, довівши його межі до суспільного життя, відкривши двері до комерційних і професійних відносин. Урешті-решт сам Суд розширив поняття “приватне життя людини”, вивівши його за рамки лише особистого життя.

У підрозділі наведені рішення Європейського суду з прав людини, в яких містяться приклади порушень ст. 8 Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

Авторкою зазначено, що поняття “право на приватне життя” не піддається вичерпному визначенню, оскільки неможливо окреслити його межі, бо воно охоплює моральні сторони життя індивіда, його багатогранні відносини з іншими людьми та зовнішнім світом.

У розділі 2 “Закріплення права на приватне життя в міжнародному праві”, який складається з трьох підрозділів, досліджується питання про відображення права на приватне життя в загальному міжнародному праві та в регіональних міжнародних договорах, розглядається механізм його закріплення.

У підрозділі 2.1 “Закріплення права на приватне життя в загальному міжнародному праві та механізми його захисту” досліджується, як відбувається міжнародно-правове закріплення права на приватне життя в загальному міжнародному праві та в регіональних міжнародних договорах, який уплив мають традиції регіону, розглядаються етапи розвитку права на приватне життя в національному законодавстві та формування національних доктрин права на приватне життя.

У роботі доведено, що міжнародно-правове закріплення права на приватне життя відбувається в загальному міжнародному праві та у регіональних міжнародних договорах, причому в останніх закріплюване право за змістом може відрізнятися залежно від правових традицій регіону, що не розглядається як порушення загального міжнародного права.

Із закріпленням у міжнародних договорах норми про право на приватне життя міжнародне право, передусім на рівні регіонів, почало виконувати функцію уніфікації національного законодавства у сфері захисту цього права.

Універсальна модель організації й зовнішня форма вираження захисту права на приватне життя віддзеркалюється на регіональних моделях. У результаті маємо наступну схему: існує організація (універсальна або регіональна), у рамках якої створюється міжнародний документ (універсальний або регіональний) загального характеру про захист прав людини з каталогом цих прав, де вагомим правом людини виступає право на приватне життя.

Дисертантка підкреслила, що універсальні міжнародні договори містять лише зміст права на приватне життя і не торкаються питання про можливості та шляхи його обмеження. Це дає підстави розглядати ці договори як такі, що не посягають на культурологічні та законодавчі особливості національного законодавства держав, що є їх сторонами.

У підрозділі 2.2 “Закріплення права на приватне життя в регіональних міжнародних договорах та механізми його захисту” визначено, що захист права на приватне життя не обмежується рамками універсального міжнародного права, його розвиток та захист відбувається на регіональному рівні.

Доводиться думка, що загальне міжнародне право містить найбільш загальну формулу права на приватне життя, яку держава могла б імплементувати в національне законодавство без загрози порушити національну правову доктрину та без звинувачень у порушенні договірних зобов’язань.

Розвиток національного законодавства про захист права на приватне життя відбувався (в окремих державах протягом декількох століть), в основному, сепаратно, під упливом національних правових доктрин, у межах виключної компетенції держав.

Приділено увагу значенню Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яке полягає в імплементації конвенційних норм у національне законодавство, гармонізації останнього з європейськими стандартами захисту прав людини, удосконаленні практики, формуванні у юристів нового праворозуміння, відкритті принципово нових можливостей для будь-якої особи.

Розглянуто три дієздатні регіональні системи: Європейську, Міжамериканську та Африканську; досліджено, яким чином відбулося закріплення права людини на приватне життя в цих регіонах, виокремлено їх специфічні риси, знайдено, у чому вони спільні, що їх об’єднує і робить однаковими. Дисертанткою вивчені механізми захисту права людини, діючі судові установи: Європейський суд з прав людини, Міжамериканський суд з прав людини, Африканський суд з прав людини і народів, їх головна функція – захист прав людини. Доведено, що практика Європейського суду з прав людини значно ширша, ніж практика Міжамериканського й Африканського судів.

У підрозділі 2.3 “Питання відповідності українського законодавства міжнародно-правовим нормам про захист права на приватне життя” досліджується механізм захисту права на приватність у вітчизняному законодавстві, ступінь його приведеності у відповідність до міжнародної правозастосовної практики, шляхи вдосконалення, наведено приклади застосування даного права.

Авторкою доведено, що одним із пріоритетних завдань Української держави є необхідність приведення національного законодавства у відповідність із загальновизнаними міжнародними правовими стандартами прав людини. Така діяльність не обмежується часом, а має бути постійною і здійснюватиcя згідно з розвитком уявлень про зміст прав людини міжнародних органів, уповноважених тлумачити міжнародні договори про  права індивіда. Одним з таких прав людини, що є досить значним за обсягом і надзвичайно складним з точки зору забезпечення його дотримання, є право на повагу до особистого життя, яке ще називають “право на приватність”.

Стверджується, що Україна динамічно розвивається в напрямку відповідності міжнародно-правовим зобов’язанням про захист права на приватне життя. Проте цей розвиток ускладнюється досить тривалим законодавчим процесом, який суттєво збільшує розрив між моментом прийняття рішення Європейським судом з прав людини або іншим міжнародним контрольним органом з прав людини та набуттям чинності відповідним актом українського законодавства. Отже, в українському законодавстві зберігаються прогалини щодо ефективного правового забезпечення захисту права на приватне життя.

Авторка торкається наявних прогалин, які виникли не лише внаслідок несвоєчасного усвідомлення змісту права на приватне життя українським законодавством, а й через активну практику Європейського суду з прав людини, що звертається до досвіду різних держав і яка створює певний правовий стандарт, якого мають дотримуватися сторони Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Робиться висновок, що прогалини в українському законодавстві стосовно захисту права на приватне життя потребують усунення шляхом вдосконалення українського законодавства і приведення у відповідність до практики Європейського суду з прав людини.

Дисертантка наголошує, що усунення прогалин права на приватне життя має врахувати не лише негативний досвід участі України як держави-відповідача в Європейському суді з прав людини, а й усю юриспруденцію Суду, незалежно від того, чи була Україна стороною у справі та коли цю справу було розглянуто – до чи після набуття Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод чинності для України.

Позитивним, з погляду авторки, є досвід урахування практики Європейського суду, що сприятиме запобіганню виникненню прогалин у законодавстві та надасть можливість заздалегідь усувати конфліктні ситуації у відносинах України з органами Ради Європи по дотриманню Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Розділ 3 “Зміст права на приватне життя в міжна-родному праві” складається з двох підрозділів, де розкривається поняття “приватність”, його зміст, досліджуються складові приватного життя, йдеться про обмеження права на приватне життя.

У підрозділі 3.1 “Складники приватного життя” розглядаються всі елементи фізичної та соціальної ідентифікації індивіда, такі як: походження, стать, прізвище, ім’я, громадянство, здоров’я, зовнішній вигляд, дієздатність, фізична і психічна цілісність особи, право розпоряджатися власним тілом, статеве життя, правовий статус іноземців, право на здорове довкілля, повага до сімейного життя, піклування про дітей і право на відвідування, вибір того з батьків, на піклуванні якого залишається дитина, рівність між дітьми, житло як місце проживання, житло як місце роботи, право на недоторканність кореспонденції (письмова кореспонденція, право використання  комп’ютерного електронного простору).

У зазначеному підрозділі дисертаційного дослідження дана оцінка складників приватного життя з точку зору змісту міжнародно-правових зобов’язань держав щодо дотримання Конвенції про захист прав і основоположних свобод людини.

У підрозділі 3.2 “Обмеження права на приватне життя” досліджуються проблеми та критерії обмеження права на приватне життя.

Зазначається, що право людини на приватне життя не можна розглядати як абсолютне, ніким і нічим не обмежене.

Міжнародними та національними нормативно-правови-ми актами закріплені певні вимоги щодо застосування обмежень (ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини (1948 р.), ст. 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права). Критерії обмежування прав визначають і окремі статті договорів про права людини. Міжнародні органи з дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод дуже уважно відстежують дотримання державами критеріїв обмеження права на приватне життя, закріплене у ст. 8 Конвенції.

Досліджено низку справ, розглянутих Європейським судом з прав людини щодо непропорційного та невиправданого втручання в приватне життя людини та зроблені й обґрунтовані висновки, за яких умов втручання  не вважається порушенням ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

У той же час Європейський суд з прав людини, вирішуючи справи, пов’язані із встановленням правообмежень, застосовує так звану доктрину меж оцінювання, яка виходить, зокрема, із необхідності забезпечити баланс між суверенітетом держав–членів Ради Європи та їх зобов’язаннями згідно з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, враховує різноманітність політичних, економічних, культурних, соціальних та інших ситуацій суспільного життя в цих державах.

Встановлення Європейським судом з прав людини загальних принципів правообмежування має практичне значення, яке полягає в тому, що ці принципи можуть слугувати критерієм правомірності обмежування прав людини в законодавстві та правозастосуванні. Порушення (недотримання) зазначених принципів призводить і до порушення визначених законодавством меж здійснення прав людини. Українське законодавство не позбавлене вад, що дозволяє Європейському суду з прав людини констатувати факти невідповідності законодавства Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.