ІНСТИТУТ ВИДАЧІ ЗЛОЧИНЦІВ В УГОДАХ ДЕРЖАВ СНД: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Краткое содержание

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, ступінь її наукової розробки, мета і завдання роботи, визначаються методологічна основа та науково-пізнавальна база, а також основні положення, що виносяться на захист, розкривається наукова новизна й практичне значення результатів дослідження.

Розділ 1. «Теоретичні та правові засади інституту видачі злочинців у міжнародних відносинах держав СНД» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 1.1. «Формування інституту видачі злочинців у міжнародному праві» на основі комплексного аналізу здійснено системний огляд поглядів, думок, ідей вчених-правознавців, які в своїх роботах у різних аспектах розглядали процес становлення інституту видачі злочинців.

Стверджується, що генезис даного інституту проходив паралельно з розвитком самого міжнародного права та охоплював усі історичні типи суспільства. Визначено етапи формування інституту видачі злочинців:

1) Стародавній світ (IV-III тис. до н.е. – V ст. н.е.). Характерною рисою цієї епохи була регіональність, обумовлена насамперед локальними економічними зв’язками, що охоплювали головним чином невеликі географічні райони. Так, у Давньому Єгипті ніколи не видавали злочинців, але обов’язково виганяли їх за межі країни. Виключенням були випадки видачі злочинців за договором єгипетського фараона Рамзеса ІІ з хетським царем Хаттусілі ІІІ. Видача широко застосовувалася до рабів-утікачів у Греції й у Римській імперії. Проте, на думку автора, яким би не був обмеженим взаємозв’язок держав, він реально існував, проявляючись у різноманітних угодах держав, у тому числі і в галузі видачі злочинців.

2) Середні віки (V-XVII ст.) характеризувалися тим, що особи, які скоїли злочин, видавалися досить рідко. Традиційно феодальні держави Західної Європи того часу обмежували застосування інституту видачі звичаєм покріпачення всіх іноземців, що прибували в країну без належного дозволу або пробули в ній більше одного року.

3) Новий час (період розбудови буржуазного суспільства, XVIII – поч. XX ст.) відзначався інтенсивним співробітництвом держав щодо виявлення та припинення злочинів. Держави почали укладати двосторонні та багатосторонні договори, предметом яких була саме видача правопорушників. Даний інститут отримав правове обґрунтування, і видача стала необхідним засобом здійснення політики в сфері кримінальної юрисдикції кожної суверенної держави. Водночас, кожна держава керувалася нормами власного кримінального законодавства.

4) Перша половина ХХ ст. (період двох світових війн). Важливими подіями в історії початку та середини ХХ ст. є Перша та Друга світові війни, які призвели до зміни суспільного й політичного устрою в державах, демократичних трансформацій, а також перетворення і проведення економічних реформ. Отже, все це вплинуло на розвиток правових інститутів України та пріоритетів у міждержавному співробітництві щодо протидії злочинності.

5) В умовах біполярного світу (50  – 80 р. ХХ ст.) укладалися договори про правову допомогу в цивільних, сімейних та кримінальних справах, які включали видачу злочинців властиву для соціалістичних держав. Ці договори визначали обсяг та форми такої допомоги, можливість видавати одна одній осіб які, скоїли злочин та знаходяться на території держав, що домовилися про це, для притягнення до кримінальної відповідальності або для виконання вироку суду. Водночас, вони не містять норм що, безпосередньо регулюють процесуальне положення та статус осіб, яких видають. Деякі договори мають лише окремі норми такого порядку. Не знайшли врегулювання ці питання і в міжнародних договорах Української РСР.

6) Сучасний період характеризується підписанням багатосторонніх та двосторонніх міжнародних договорів, що направлені на правову допомогу та співробітництво між державами задля подолання всіх проявів злочинності та для забезпечення одного з принципу – «aut dedere aut judicare».

Зроблено висновок, що кожна з історичних епох була відбитком свого часу і тому інститут видачі злочинців, як і багато інших інститутів міжнародного права, розвивався в рамках взаємовідносин між державами. З часом удосконалювалися джерела даного інституту, в основу яких покладені загальновизнані принципи міжнародного права. Водночас, відсутність гармонізованого законодавства створює серйозні проблеми для подальшого процесу інтеграції, підготовки договорів і угод щодо взаємодії держав у видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння.

На підставі проведеного аналізу з урахуванням підходів та галузей, в яких проводилися дослідження тлумачення терміна «видача злочинців», ми дійшли висновку, що держави здійснюють співробітництво щодо видачі не всіх осіб, а тільки тих, які скоїли суспільно небезпечне діяння, передбачене кримінальним законодавством держави, і тому було б доцільно законодавцем закріпити термін «видача особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння» або «екстрадиція».

Аналізуючи основні ознаки поняття «видача злочинців», запропоновано авторську дефініцію, а саме: це акт правової допомоги, що здійснюється відповідно до положень спеціальних міждержавних договорів та національних норм кримінального, кримінально-процесуального законодавства держав-учасниць договорів та передбачає видачу або передачу під юрисдикцію держави-ініціатора фізичної особи, котра скоїла екстрадиційний злочин, для здійснення правосуддя чи виконання обвинувального вироку стосовно неї.

Основними ознаками інституту видачі злочинців (екстрадиції) у міжнародному праві є: 1) наявність не менше двох сторін: сторони, яка запитує, та сторони, яка приймає запит – контрагент, що досягли згоди; 2) суб’єкт (учасник) процедури видачі – держава, що є стороною у міжнародному договорі та спеціальний суб’єкт – особа, котра скоїла злочин, а саме: обвинувачений у вчиненні злочину, засуджений за вчинений злочин до позбавлення волі, але така, що не відбула покарання за вироком суду, особа, яка відбула тільки частину покарання; 3) зобов’язання видачі, що виникає тільки при наявності відповідного двостороннього або багатостороннього договору між зацікавленими державами, що набув чинності; 4) екстрадиційність злочину, тобто питання про видачу особи виникає тільки при скоєнні нею суспільно небезпечного діяння, що визнається кримінальним законодавством кожної з держав, які домовились про її проведення.

У підрозділі 1.2. «Сучасний стан міжнародного співробітництва держав СНД з питань видачі злочинців» досліджується питання співробітництва держав Співдружності в сучасних умовах щодо видачі осіб, які скоїли злочин. Об’єктами дослідження стали сучасні міжнародні договори України.

На підставі розгляду та аналізу договорів встановлено, що існують прогалини, які необхідно вирішувати на законодавчому рівні. Для їх усунення пропонується: прискорити здійснення внутрішньодержавних процедур, необхідних для набуття чинності Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 2002 р., Конвенції про передачу засуджених до позбавлення волі для подальшого відбування покарання 1998 р., Угоди про співробітництво держав-учасниць СНД у боротьбі зі злочинністю 1998 р.

Зроблено висновок, що ефективність співробітництва у видачі злочинців значною мірою залежить від бажання та можливостей держав-учасниць СНД та інших країн до взаємної співпраці. Для цього необхідно максимально удосконалювати законодавство країн щодо зближення дій у співробітництві не тільки на рівні держав та урядів СНД, але й на рівні відповідних правоохоронних структур.

У підрозділі 1.3. «Регіональне міжнародне співробітництво у галузі боротьби зі злочинністю (на прикладі Європи)» розглядаються питання міжнародного співробітництва держав у регіональних міжнародних організаціях, а саме Раді Європи та Європейському Союзі.

Встановлено, що співробітництво у галузі боротьби зі злочинністю базується на основних і спеціальних (галузевих) принципах співробітництва держав. До основних принципів належать: незастосування сили або погрози силою, вирішення міжнародних спорів мирними засобами, невтручання у внутрішні справи держав, суверенної рівності держав. До спеціальних принципів – невидача громадян своєї держави, невідворотність покарання, захист прав громадян за кордоном, співробітництво держав у боротьбі зі злочинністю, взаємоповага до вимог внутрішнього законодавства держав та відповідних супровідних процедур, обґрунтованість, спеціалізація.

Доведено необхідність розширення співпраці МВС України та Європолу, що допоможе не тільки ефективно здійснювати роботу щодо протидії злочинності, видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння, але і забезпечить практичну реалізацію євроінтеграційної політики України.

Зроблено висновок, що у сучасному світі розвиток міжнародного співробітництва у галузі боротьби зі злочинністю неможливий без тісних взаємин саме на регіональному рівні, задля цього державам необхідно розробити: міжнародні договори – типові угоди про співробітництво щодо розшуку та видачі злочинців; щодо створення спільних слідчо-оперативних груп; щодо надання техніко-криміналістичної допомоги; рекомендації щодо співробітництва органів внутрішніх справ (поліційських) і судових органів; щодо методів налагоджування регулярного обміну інформацією та іншими повідомленнями, а також створити бази даних для накопичення, зберігання та оановлення інформації. Такі документи могли б прийматися у вигляді меморандумів про домовленості.

Розділ 2. «Правове регулювання видачі злочинців у міжнародних договорах СНД: проблеми та шляхи їх вирішення» складається з трьох підрозділів.

У підрозділі 2.1. «Характеристика міжнародних договорів СНД щодо видачі злочинців» зосереджено увагу на дослідженні міжнародних договорів держав СНД щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. Одним з основних об’єктів дослідження виступають положення Конвенції про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

В роботі аргументується, що процедура видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, проводиться відповідно до встановлених у міжнародних нормах та національному законодавстві зацікавлених держав правил при наявності клопотання компетентного органу. За відсутністю міжнародного договору з відповідною державою видача може бути проведена на основі взаємності з використанням дипломатичних каналів; компетентним органом, який направляє клопотання про видачу, є: щодо обвинуваченого – Генеральна прокуратура України за поданням прокурора, який здійснює нагляд за розслідуванням справи, матеріали такого клопотання готуються органом досудового слідства, в провадженні якого знаходиться кримінальна справа; щодо підсудного − з метою судового провадження або відбування покарання у вигляді позбавлення волі направляє Міністерство юстиції України за поданням суду, в провадженні якого знаходиться справа.

Доведено, що в основі двосторонніх міжвідомчих договорів (угод), укладених органами прокуратури і міністерствами внутрішніх справ (поліцейськими відомствами) різних держав знаходяться принципи, зафіксовані в Європейській конвенції про видачу правопорушників 1957 р. та Конвенції про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.

Проведений аналіз міжнародних договорів СНД дозволяє дійти до висновку, що необхідно удосконалити процедуру видачі осіб, які вчинили суспільно небезпечне діяння. З цією метою державам доцільно було б у міжнародних договорах чітко встановити перелік документів із зазначенням реквізитних даних; передбачити комплексний характер надання допомоги – надати повноваження компетентним органам; встановити загальну процедуру збирання доказів державами, що домовились про здійснення правової допомоги, включаючи екстрадицію; створити спільні слідчо-оперативні групи для повного, своєчасного зібрання та обробки інформації, а також для спрощення процедури легалізації процесуальних документів. Автор наголошує на необхідності відпрацювання та прийняття модельних законів: про кримінальне покарання, кримінально-процесуальну діяльність й екстрадицію.

У підрозділі 2.2. «Гармонізація норм національного законодавства України з питань видачі злочинців з нормами міжнародних договорів СНД» визначається, що у сучасних умовах видача злочинців відіграє важливу роль у зміцненні та розвитку міжнародного співробітництва держав. Видача злочинців відноситься до тих інститутів міжнародного права, що знаходяться на стику міжнародного і внутрішньодержавного права.

Сучасна наука міжнародного права з питань співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права виходить із принципу державного суверенітету і суворої поваги до внутрішньої компетенції держави. Автором обґрунтовано, що інститут видачі злочинців містить у собі як міжнародно-правові норми, так і норми національного кримінального і кримінально-процесуального права держав.

Наголошується на тому, що ряд держав під безпосереднім впливом норм міжнародного права і практики в цій галузі прийняли внутрішньодержавні закони про видачу злочинців, а ряд держав ввели у свої кримінальні закони відповідні положення.

Обґрунтовано, що успіх міжнародного співробітництва залежить від рівня розвитку внутрішньодержавного законодавства. Україна ввела в національне законодавство ряд норм, які регулюють цей інститут, але цьому передував довгий період міжнародного співробітництва та пошук шляхів здійснення видачі. Для гармонізації норм національного законодавства України з питань видачі злочинців з нормами міжнародних договорів одночасно необхідно врегулювати велику кількість суміжних із видачею інститутів, вирішити проблеми стосовно інституту громадянства, статусу іноземців, застосування заходів примусу, забезпечення права осіб, які видаються, та усунути інші колізії.

З метою дотримання принципу невидачі власних громадян держава зобов’язана клопотати про видачу таких осіб, виконуючи ч. 3 ст. 25 Конституції України. На підставі аналізу положень Конвенції про правову допомогу та правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р. пропонується ст. 65 цієї конвенції доповнити ч. 2 і викласти її в наступній редакції: «При вирішенні питання про видачу запитувана сторона надає перевагу державі, громадянином якої є особа, що підлягає видачі. У разі задоволення такого клопотання держава, громадянином якої є особа, що підлягає видачі, бере на себе зобов’язання здійснити юрисдикцію у повному обсязі відповідно до національного законодавства і на основі норм міжнародних договорів».

У підрозділі 2.3. «Шляхи удосконалення співробітництва держав СНД з питань видачі злочинців» досліджено питання про відповідність норм національного законодавства України договірним зобов’язанням щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. В договірній практиці держав СНД стали відчутними наслідки невиконання прийнятих на себе зобов'язань щодо імплементації норм міжнародного права у внутрішньодержавне законодавство.

Узагальнена практика видачі свідчить про те, що в основній своїй масі вимоги щодо проведення процедури видачі дотримуються. Водночас, наголошується на суб’єктивних та об’єктивних причинах, які впливають на позитивне та своєчасне вирішення питання екстрадиції, вони зводяться до наступного:

-       сторонам, які беруть участь у видачі, необхідно в конвенційному порядку закріпити узагальнюючий перелік злочинів, за які може проводитися видача, а саме об’єктивні, суб’єктивні та кваліфікуючі ознаки злочинного діяння, його особливості та санкцію;

-       наявність у особи, яка підлягає видачі, громадянства держави-контрагента відповідно до законодавства держав СНД виключає можливість її видачі. Водночас, це не може бути підставою для автоматичного звільнення особи від кримінального покарання. Авторкою звертається увага, що у разі ратифікації Статуту Міжнародного кримінального суду Україна бере на себе зобов’язання видавати громадян своєї держави даному міжнародному органу, і як наслідок, потребує внесення відповідних змін до ч. 2 ст. 25 Конституції України щодо можливості передачі громадян України, які вчинили суспільно небезпечне діяння, під юрисдикцію Міжнародного кримінального суду;

-       порядок зносин судів та правоохоронних органів України з відповідними установами іноземних держав регулюється ст. 31 КПК України, яка єдина в своєму роді. З метою міжнародної правової допомоги суди та правоохоронні органи України відповідно до цієї норми застосовують законодавство України та міжнародні договори. Кримінально-процесуальний кодекс України чітко не встановлює механізму видачі злочинців. Тобто у своїй діяльності щодо екстрадиції установи юстиції та правоохоронні органи користуються саме міжнародними нормами, в зв’язку з чим виникає необхідність прийняття профільного Закону України “Про видачу особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння (екстрадицію)”. В даному Законі необхідно передбачити, поруч із загальними положеннями, механізм врегулювання видачі або відмови у видачі не тільки тій державі, що бере участь у конвенціях щодо надання правової допомоги та кримінального судочинства, а й іншим державам, враховуючи національні інтереси держави;

-       основним завданням видачі особи, яка скоїла суспільно небезпечне діяння, є правомірне притягнення її до відповідальності та справедливий судовий розгляд справи з призначенням відповідного покарання. Держава, що проводить процедуру екстрадиції, повинна бути впевнена у беззаперечному дотриманні прав особи на справедливий розгляд у суді та принцип спеціалізації.

Запропоновано алгоритм орієнтування правоохоронних органів зарубіжних країн із застосуванням можливостей Національного центрального бюро Інтерполу в Україні, виходячи із ситуацій, які склалися; організації розшуку, затримання на території зарубіжних країн та екстрадиції осіб, розшукуваних правоохоронними органами України.

Зроблено висновок про вплив норм міжнародного права на національне законодавство України щодо видачі осіб, які скоїли суспільно небезпечне діяння. За умови усунення розбіжностей між міжнародними та національним нормами останні дозволять Україні максимально ефективно проводити процедуру екстрадиції та відповідним чином виконувати зобов’язання, прийняті нею згідно з положеннями Конвенції про надання правової допомоги та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 р.