МІЖНАРОДНО-ПРАВОВА РЕГЛАМЕНТАЦІЯ ВЗАЄМОВІДНОСИН ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ З ДЕРЖАВАМИ-ЧЛЕНАМИ (ПРОБЛЕМАТИКА МОДИФІКАЦІЇ ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ)

Краткое содержание

 У Вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, визначається її зв'язок з науковими планами та програмами, мета й завдання, об’єкт, предмет і методи дослідження, наукова новизна одержаних результатів, їхня апробація, міститься інформація щодо публікацій, структури та обсягу дисертації.

 Розділ перший „Суверенітет” складається з двох підрозділів та містить в собі дослідження феномену державного суверенітету та аспектів його модифікація у добу глобалізації.

 У підрозділі 1.1. „Державний суверенітет” досліджено природу та етапи його розвитку („суверенітет держави” – „суверенітет народу” – „суверенітет нації”). Вказується, що з розвитком демократії державний суверенітет починає розглядатися як вторинний, похідний від суверенітету народу, а розуміння державного суверенітету поступово трансформується в напрямку його все більшої юридизації. Дослідження характерних рис та ознак суверенітету, дає змогу зробити висновок про те, що ототожнення поняття „суверенітет” із сукупністю певних прав є хибним, отже суверенітет не складається з прав, а є основою прав та ґрунтується на праві, виражає і характер здійснення цих прав. Хоча наявності цих прав ще недостатньо для утворення суверенітету, ці права може мати і несуверенна держава. Специфічною для суверенних держав є, перш за все, повнота цих прав. А оскільки суверенітет не тотожний суверенним правам, то слід говорити не про обмеження або поступку частини суверенітету, а про делегування державою частини своїх суверенних прав або права на реалізацію цих прав.

 Встановлено, що суверенітет – це політичний і юридичний принцип, який визначає як відносини між державою і громадянами (суверенітет в державному праві), так і відносини між державами та їх об’єднаннями (суверенітет у міжнародному праві). У обох випадках суверенітет виражає верховенство і незалежність держави. Тому не доцільним є розрізняння внутрішнього і зовнішнього суверенітету, що притаманне більш політологічній, а не юридичній науці і часто є спробою замінити визнані правові інститути, отже на даному етапі в юридичній літературі визнається існування державного суверенітету, суверенітету нації або народу, хоча саме правове значення має лише державний суверенітет. Суверенітет є невід’ємним атрибутом держави, основою ефективної реалізації її багатогранних функцій. Державний суверенітет не є абсолютною та абстрактною категорією, він ґрунтується на наявності таких ознак, як єдність влади, незалежність, монополізація владного примусу, верховенство держави, необмеженість державної влади, зовнішня незалежність.

 Автор зазначає, що із активним розвитком міжнародного права, чому сприяє глобалізація, еволюціонує і поняття суверенітету, причому в рамках того ж визначення. Змінюється розуміння та зміст кожного з критеріальних ознак (елементів) цього визначення і стверджувати, що держави сьогодні є такими ж суверенними, як й п’ятдесят років тому, означало б ігнорування дійсності, як і стверджувати й те, що держави втрачають свій суверенітет, вступаючи в союзи та організації і набуваючи нових міжнародних зобов’язань, які поступово звужують простір національного суверенітету. Отже така форма співробітництва і є проявом суверенної волі держави.

 Під державним суверенітетом слід розуміти невід’ємний юридичний домінуючий елемент якості влади незалежної держави, яка є: а) необхідною для верховенства влади всередині країни; б) означає її незалежність в міжнародних відносинах; в) наявність усієї повноти законодавчої, виконавчої і судової влади держави на своїй території, виключаючи будь-яку сторонню владу, а також підпорядкування влади держави владі іноземних держав та будь-яких міжнародних організацій та інших суб’єктів у сфері міжнародно-правових відносин, що виникає або зникає в силу явно вираженої або добровільної згоди з боку держави як єдиного соціального та політико-правового організму, що забезпечується сучасним міжнародним правом. Але реалії останніх років, події на Балканах, Іраку наводять на думку, що суверенітет – це невід’ємна властивість державної влади, яка, враховуючи об’єктивну реальність, наділяє її пріоритетним правом визначати свою внутрішню та зовнішню політику, дотримуючись міжнародного права та міжнародно-правових зобов’язань.

 У підрозділі 1.2. „Модифікація суверенітету у добу глобалізації” досліджено проблему необхідності перегляду класичної концепції суверенітету під впливом загальносвітових процесів глобалізації та європейської інтеграції, які створили новий правопорядок з елементами наддержавності, що простежується у структурі ЄС.

 Зазначається, що прибічники теорії так званого ”відмирання суверенітету” в своїх дослідженнях багато в чому керуються послабленням ролі держави на світовій арені через появу нових впливових акторів. Автор є прихильником позиції, що держава була і залишається вирішальним чинником на політичній арені світу, навіть за умов всеохоплюючої світової глобалізації вона не втрачає свого суверенітету. Саме в його межах вона зберігає суттєві важелі впливу на інших суб’єктів, як національних, так й міжнародних. При створенні будь-яких наднаціональних організацій держави не відмовляються від свого суверенітету на їхню користь, а делегують їм частину своїх владних повноважень. Вказується, що процес міжнародної інтеграції слід розглядати як результат продовження внутрішньої політики держав через відстоювання їхніх національних інтересів у наднаціональних політичних інституціях. При цьому суверенні держави повинні розглядатися як рівноправні учасники будь-якого міжнародного спілкування.

 Наголошується, що ставити під сумнів існування державного суверенітету в подальшому через те, що глобалізація та інтеграція роблять кордони між державами більш прозорими, а концепція традиційного державного суверенітету базується на територіальній географії, є неприпустимим. Отже, суверенітет держави ніколи не обмежувався територіальними рамками – можливостями державного суверенітету користувались і користуються громадяни держави, які перебувають за її межами, він поширюється на закордонні представництва держави, її літаки, кораблі та ін. Можна казати, що принцип території застосовувався до певного простору, створеного суверенітетом.

 Таким чином, хоча в умовах глобалізації зміст та ознаки суверенітету зазнають значних змін, але наявність у держави суверенітету не повинна ставитися під сумнів, бо він обумовлений міжнародним правом, яке за сучасних умов отримало все більшого поширення і, в свою чергу, ґрунтується на принципі державного суверенітету. Тому, не зважаючи на посилення наднаціональних елементів у міжнародному праві та інтеграційних процесах, які спричиняє глобалізація, каркас концепції державного суверенітету в контексті з іншими принципами міжнародного права залишається незмінним.

 У другому розділі „Суверенітет та європейська інтеграція”, який складається з 3 підрозділів, міститься дослідження правової природи ЄС в контексті суверенітету його держав-членів, форм прояву державного суверенітету в ЄС та аналіз Лісабонського договору в контексті відображення проблематики суверенітету в ЄС.

 Підрозділ 2.1. „Правова природа Європейського Союзу в контексті суверенітету його держав-членів” містить дослідження основних етапів створення та розвитку Європейських співтовариств, еволюції їх установчих документів, що складають невід’ємну частину права ЄС. Тут наведена характеристика джерел права ЄС, зазначається необхідність розрізнення таких понять, як „європейське право”, „право Європейських співтовариств” та „право Європейського Союзу”, які є різними за змістом, тому під європейським правом автором розуміється та розглядається право, яке виникло під впливом європейської інтеграції в рамках ЄС.

 Наголошується на складності визначення правової природи ЄС, отже Договір про ЄС не містить статей про правосуб’єктність Союзу та не надає ЄС статусу юридичної особи. Хоча фактично ЄС є регіональною міжнародною організацією і таким чином суб’єктом міжнародного права: з кінця 1990-х документи підписуються вже від імені ЄС, а про Співтовариства не згадується. Таким чином, складність структури, як правової (Римські угоди 1957 р. не були відмінені, а увійшли до Маастрихтської угоди 1992 р.), так і фактичної (чотирьохопорна структура ЄС), невизначеність правового статусу ЄС призвели до того, що в юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо юридичної природи права ЄС. Однак з прийняттям Лісабонського договору, який наділив ЄС міжнародною правосуб’єктністю, ситуація прояснюється.

 Обґрунтовано висновок, що, не дивлячись на різні доктринальні точки зору щодо правової природи ЄС та його права, і, незважаючи на притаманні ЄС федеративні риси, він все ж таки є міжнародною організацією особливого (або наднаціонального) характеру, оскільки, хоча його правопорядок визнано Судом ЄС автономним, цей правопорядок складає особливу частину міжнародного права, отже правова система ЄС значною мірою складається з міжнародно-правових актів, особливо в рамках другої та третьої опор, де держави-члени зберігають свій суверенітет. А право ЄС не являє собою якоїсь окремої галузі національного права поряд з конституційним, адміністративним, цивільним, фінансовим тощо, а виступає в якості особливої самостійної правової системи, що існує поряд з національними правовими системами і системою міжнародно-правовою і відрізняється від них цілою низкою дуже важливих кваліфікаційних рис і особливостей. Серед останніх слід зазначити основні принципи європейської правової системи: наднаціональність, пряму дію норм права ЄС та верховенство права ЄС.

 У підрозділі 2.2. „Форми прояву державного суверенітету в Європейському Союзі” зазначається, що, не дивлячись на стійку тенденцію, з одного боку, щодо послідовного самообмеження держав-членів ЄС у обсязі здійснюваних ними суверенних прав, а з іншого – набуттям ЄС дедалі більше ознак наддержавного утворення, розмивання змісту державного суверенітету, що відбувається при цьому, держави-учасниці Об’єднання навряд чи втратять свій державний суверенітет. Насправді суверенітет зберігає свій формально-юридичний аспект (політико-правову форму), відбувається лише поступове обмеження матеріальних можливостей його прояву, що виражається в делегуванні державами суверенних прав або права на їх реалізацію ЄС. Обґрунтовано висновок, що наднаціональність не тільки не позбавляє держави суверенітету, а й може існувати лише в рамках міжнародних утворень, у яких складові елементи (держави) повністю не втратили свого суверенітету, оскільки поки держави-члени організації зберігають свій суверенітет, вони мають право вільного виходу з неї, і позбавити державу цього права неможливо, як і відмовитися вони від нього також не можуть, навіть включивши відповідні положення в установчий документ в силу загальноправової презумпції недійсності відмови від потенційної вигоди.